Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, Львів, Україна 79000
Порушено проблему наративних і дослідницьких стратегій щодо міста як
протагоніста. Застосовуючи міждисциплінарну концепцію просторового пово-
роту (картографування думки і досвіду (Едвард Соя) до літературознавчих сту-
дій, авторка простежує особливо яскраві епістемологічні збіги модерного євро-
пейського міського роману і новонароджуваної на той час соціології міста.
Прочитання міського тексту у романах «Петербург» Андрєя Бєлого, «Улісс»
Джеймса Джойса та «Берлін Александерплац» Альфреда Дьобліна розшифровує
способи, у які модернізм намагається розгорнути і запрезентувати час як про-
стір, досвід нещодавно пережитої історії як семіотичний пейзаж. Спільні то-
поси, віднайдені у зазначених романах, залишаються водночас дуже різними,
адже втілюють національну специфіку сценаріїв міського повсякдення, суспіль-
ну нішу, а також світоглядну перспективу певного покоління.
Також заторкнуто питання про містечкову нестоличну альтернативну мо-
дерність східноєвропейської міської прози окресленого періоду в Галичині,
котра потребує інтерпретації на тлі драматичної історії ХХ ст., щоб збагатити
сучасні дискусії про місто в літературі.
Ключові слова: герменевтика простору, семіотичний пейзаж, ситуація пись-
ма, конкуруючі наративи, місто як текст.
Пишучи у 1924 році з Неаполя і про Неаполь, Вальтер Беньямін свідчив про про-
стір: він назвав його пористим містом, містом незакінченим, де недобудовані доми
стоять стіна в стіну з поруйнованими, де панує настрій імпровізації, де місце є враз і
нагодою, де «будинки використовують для масових постановок. Їх поділено на
незліченні театри одночасних вистав. Балкон, подвір’я, вікно, брама, сходи і дах в
той сам час правлять і за сцену, і за сховок» [1, с. 167].
Пишучи у 1924 році зі Львова і про Львів, Йозеф Рот засвідчив, що «кожне
місто має більше часу, ніж якийсь репортер, людина, громада чи народ. Міста пе-
реживають людей, яким завдячують своє існування, і мови, якими говорили їхні
будівничі» [9, с. 285].
Ідея міського дуже неоднорідна. У модернізмі «місто» і «міське» стають не
стільки об’єктом художнього зображення, скільки стилем життя і ситуацією письма.
З кінця ХІХ ст. у Європі майже немає літератури, яка б не була міською, яка б
втілювалася поза межами дискурсу міста. Література може обійтися без багатьох164 І. Старовойт

умовностей, однак, щоб її можна було розпізнати саме як літературу, вона повинна
розгортатися у місті. Модерність міцно закріплює таку настанову. Політична бо-
ротьба за національні держави перетворюється на символічний змаг не тільки за
національні культурні столиці, але й за «другі» міста і містечка. І в цьому сенсі мо-
дернізм — це щось більше, ніж стиль, це творчий еквівалент модерності, дискур-
сивне культурне потрясіння, яке нав’язує нові (рухомі) зв’язки перехідного соціаль-
ного часу і пористого соціального простору. Нове мистецтво повинно було спромог-
тися увічнити зникомий момент, намістити «тут і тепер» у такій часовій ніші, доступ
до якої матимуть і прийдешні покоління.
Ідея Європи також вельми непрóста. Щоб окреслити власне її усвідомлення, я
можу сказати, що все написане нижче, писане з перспективи «близького сходу
Європи»
1
— з погляду міст так званої центрально-східної ревізії, яка пульсує поміж
цивілізаційними типами і поміж імперіями, до кінця не належачи ані Заходу, ані
Сходу. На межі ХІХ і ХХ ст. їх відмінність від уявної модерної Європи була на-
стільки відчутною, що зумовила появу закликів до модернізації і європеїзації та
наполегливі місцеві спроби перейняти усі відрефлектовані у медіях суспільні взірці і
приватні досвіди, що вважалися «європейськими». Причому в найрадикальніших
випадках праглося зробити це за всяку ціну, навіть коштом втрати cвоєї автентич-
ності, свого власного колориту.
Історично ідея європейського міста як топосу пережила декілька важливих
стадій: відкритого античного полісу з агорою; павутиноподібного середньовічного
бургу, або міста-фортеці; ренесансного, нарізаного рівними квадратами і увінчаного
круглими куполами досконалого міста; задимленого і залюдненого ранньомодерного
міста-фабрики, промислової і політичної столиці; і, нарешті, висотного невсипущого
модерного мега- і метрополісу.
Новий дискурс містомодерності, позначений наростаючим скупченням простору
і ущільненням часу, поглинув одразу декілька давніших дискурсивних моделей
міста: самореферентного міста-архіву чи міста-музею (у тому числі, некрополя);
класичного європейського міста-жанру, скажімо, роману; міста, де здійснюються
бажання — змагального наративу, що кидає виклик іншому місту (іншим містам):
Париж vs Лондон, Лондон vs Нью-Йорк, Нью-Йорк vs решти світу, Флоренція vs
Рим, Прага vs Відень; ідеального міста (Небесного Єрусалима, Граду Божого, міста-
саду) та фантомного антиміста (Вавилона, Содому і Гоморри, технополісів з анти-
утопій Замятіна, Гакслі та Орвела). Уже від Даніеля Дефо європейський роман
втрачає сенс алегорії між людським містом і містом Божим, і часто випромінює
футуристичний оптимізм щодо міського простору як пам’ятника людському генієві,
збудованого над природою і наперекір природі.
Щоби збагнути зміни і розмах модерного міста, треба уявити собі його простір не
тільки психологічно, але й фізично. Ще до ХІХ ст. у більшості європейських столиць
затрималася середньовічна модель міського співжиття: у тісних кварталах, і, можли-
во, антигігієнічних умовах, та все ж укорінена в громаді і ущільнена в просторі з
неявним поділом на публічний і приватний. Нове планування міст — міст широких
проспектів і бульварів, на взірець перебудованого бароном Османом Парижа, швид-
1
Метафора належить Вальтерові Коларжу і датована першою половиною ХХ ст. (Kolarz,
Walter. Myths and Realities in Eastern Europe. — London, 1946. — P. 8.) Містомодерність: місто як протагоніст у модерному європейському романі 165
кого транспорту, розкішних фасадів, банків, дорогих крамниць, елегантних житлових
кварталів, пасажів, доглянутих парків, готелів і ресторанів — проклало цілком ви-
димі кордони, поділило їх на цивілізовані внутрішні міста багачів і окраїни бідних,
куди респектабельним горожанам нема чого потикатися (і навпаки). Цю змінену
міську морфологію можна відчитати уже у Гоголевій «Шинелі»: чим далі Акакій
Акакійович відходить від центру, тим менш освітленими і залюдненими стають
вулиці, на площі біля Александрійського стовпа поліція оберігає тільки вибраних го-
родян, тому злодії безпечно обкрадають Башмачкіна під носом у постерунку, врешті,
розгублений і прибитий горем Акакій Акакійович опиняється у невідомій для себе
околиці — Петербург виріс, перебудувався, став незнайомим, чужим і загрозливим.
У другій половині ХІХ ст. пересічне європейське місто виглядає не стільки
місцем модерності, скільки самим її процесом, воно переростає експансивну епоху
географічних відкриттів за межами старого світу, ініціюючи дискретну модерність
незнаних міст-островів усередині самої Європи нових часів, міст, що формують і
деформують водночас, спростовуючи просвітницьку візію міста як інтегралу соціаль-
ності. Одначе тільки в утопії/ антиутопії цю ідею можливо було прописати без
історичного контексту та емоційно заангажованої топографії.
Один з визначальних елементів життя у місті — це розрив зі стабільним знаком:
символізований простір рухомих сенсів нестійкий, динамічний, переозначуваний.
Схоплені сенси старіють так само швидко, як учорашні новини. Приватне практичне
питання: «Як знайти собі місце у великому місті?» зрівнюється з епістемологічним:
«Як це місто зрозуміти?». Одначе, на таке питання неможливо відповісти раз і
назавжди, його суть мінлива, вона проступає у ртутному перекочуванні раціональ-
ного та ірраціонального, склеюванні і новому розпорошуванні об’єктивного та
суб’єктивного і в просторових структурах, і в тілесних практиках обживання і при-
власнення міста.
«Саме з міста вийшли дві найбільші модерні ідеї: міф у його розмаїтих формах та
революція у її розмаїтих формах, — занотував на початку 1970-х британський літе-
ратурознавець, один з засновників cultural studies, Реймонд Вільямс. — Під тиском
обставин кожна з них пропонує натягнути іншу на свій копил. Але ліпше розглядати
їх як альтернативи, адже в тисячі міст, навіть у змішаних формах, вони гостро,
неприховано і неодмінно конфліктують» [10, с. 247].
Модерна європейська урбаністична проза дає чимало конкретних прикладів, як
пережитки старих ідеологій і міфологій та зародки нових стоять у міському тексті
«стіна в стіну», наче в незавершеному Неаполі В. Беньяміна. Події роману «Петер-
бург» Андрєя Бєлого наповнені касандрівськими імпресіями революції 1905 року.
Високопоставлений державний чиновник Аполон Аполоновіч Аблхєухов мало не
стає жертвою терористичного замаху, спланованого двома молодими революціоне-
рами, що доручили виконання вироку його власному синові. Саморобна бомба під
виглядом банки шпротів потрапляє до його дому скоріше, ніж інструкція до неї,
бомба спрацьовує, від неї фізично ніхто не постраждав, а от лист-інструкція, адре-
сований Аблєухову-молодшому потрапляє до рук Аблєухова-старшого. Не менш, а
радше більш важливим персонажем роману стає Мєдний Всаднік Фальконетті —
пам’ятник Петру І, котрий сходить з п’єдесталу і робить сюрреалістичний обхід мі-166 І. Старовойт

ста, що його колись заснував. У розв’язці роману всі, крім Всадніка, або покидають
Петербург, або гинуть.
Натомість «Улісс» Джеймса Джойса, писаний у часі світової війни і кількох
революцій, укладає хронопис подій одного дня 16 червня 1904 року, які стаються у
Дубліні зі Стівеном Дедалусом і/чи Лепольдом та Моллі Блумами на мотив вічного
повторення зміни, і непокревлені Лепольд і Стівен упізнають у собі рідні душі,
зав’язуючи стосунки, близькі до взаємин батька зі сином. Вигаданий Дж. Джойсом
прийом епічної тотальності ґрунтовано на системній алюзії до Гомерової «Одіссеї».
Дж. Джойс досягає особливого ефекту модерного міста-міфу, докладно реєструючи
потоки свідомого і підсвідомого у наративній ситуації своїх героїв і укладаючи
якнайбільш чуттєві і суб’єктивні уявні карти Дубліна, картографуючи його у часі і
вічності, як топос і як хору. На відміну від аматорів міських романів А. Бєлого і Дж.
Джойса, сучасний читач роману Альфреда Дьобліна «Берлін Александерплац» про-
бує не відсепарувати, а сумістити ці дві несумісні перспективи — революційну і
міфологічну — у приватних проходах дрібного злодюжки Франца Біберкопфа по ні-
мецькій столиці 1920-х років. Люди і місця Берліна у романі переважно репрезенту-
ють ті пердмістя Берліна, де Франц живе і з якими себе ототожнює (Александерплац
і Теґель). Топографія Петербурга А. Белого і Джойсового Дубліна збереглася: вулиці
і площі могли перейменувати, крамниці і пивні могли змінити профіль, змінилася
мова, атмосфера і сценаріїї повсякдення, але місто як топос все ж існує. Біберкопф
уособлює той Берлін, який назавжди втрачений у розв’язці Другої світової війни: на
відміну від текстів «Петербурга» чи «Улісса» «Берлін Александерплац» взагалі не
можна зіставити з оригіналом, відтворити хоч якийсь маршрут — тих кварталів, тих
вулиць, тих мостів, тих крамниць і кав’ярень більше не існує.
За визначенням, тут ідеться не про містечка
2
, а саме про великі міста, про урбані-
зовані простори, врешті, про мегаполіси. Новий рівень урбанізму полягав насамперед
у новому ступені особистої свободи, у народженні нового публічного і нового при-
ватного простору, наповнених розмаїтими нагодами, спокусливими і загрозливими
водночас. Корінний мешканець у містечку не стояв перед проблемою власної іден-
тичності: він твердо знав, хто він, бо кожен у містечку це знав. Опинившись у вели-
кому місті, де майже всі чужі, індивід опиняється у ситуації нової анонімності, лет-
ких контактів, тимчасових взаємин, де не так просто встановити власну тотожність,
зафіксувати її чи упевнитися в ній. Модернізація була процесом соціокультурного
розшарування, де якісь ролі (і, відповідно, групи) зникають, натомість інші —
з’являються. Така непевність свого статусу породила суто модерну реакцію — есте-
2
Оповідач роману «У пошуках втраченого часу» Марселя Пруста пластично, однією фразою,
описав загуслу статичність містечка Комбре, побаченого очима згасаючої перестарілої пані: «Ліжко
присунули до вікна, отож вулиця була в тітки Леонії перед очима, тітка знічев’я, як ті перські
принци, від рання до смеркання читала на цій вулиці завжди одну й ту саму вікопомну комбрейську
хроніку…» (Пруст М. У пошуках утраченого часу: Твори 7 т. — К.: Юніверс, 1997. — Т. 1: На
Сваннову сторону: Роман / З фр. пер. А. Перепадя. — С. 43). Інтуїтивно, але напрочуд точно, тут
проведено ледь помітне порівняння пересічного західноєвропейського містечка початку ХХ ст. з
уявним романтизованим Сходом, відомим тодішньому французькому читачеві хіба що з перських
казок чи подорожніх нотаток ХІХ ст. На тлі стрімких урбанізованих західних мегаполісів фран-
цузьке містечко виявляється ближчим до Сходу. Містомодерність: місто як протагоніст у модерному європейському романі 167
тизацію пошуків людиною самої себе, надання їм творчого сенсу, екстравагантності і
навіть ексцентричності, що вихлюпується далеко за межі кіл так званої богеми.
«Петербург» (1916) А. Бєлого, «Улісс» (1922) Дж. Джойса і «Берлін Александер-
плац» (1929) А. Дьобліна — це, певно, три найвизначніші модерністські романи
європейської літератури, де місто є протагоністом. У всіх трьох прóходи містом умож-
ливлюють оповідь про нього, вивільняючи підсвідоме і роблячи цю оповідь багато-
голосною. Провідником по місту стає фланер, і саме спільна прогулянка без мети
порушує реалістичність міського тексту, породжуючи нову ситуацію письма/читання.
Це нова ілюзія свободи, у якій місто, увиразнюючи свою семіотичну природу,
асоціюється з відкритим твором, що його кожен може читати по-своєму. Діалектич-
но, порівняно з домодерним образотворенням, інтерпретативні образи «міста» і
«міського» виникають не з приватної уяви, а все більше стають готовими образами:
готовими до споживання, тиражування, і, в силу цього, настільки ж готовими до їх
відторгнення. Вплив міста і міського на уяву відбувається у непоборній напрузі між
тим у місті і його численних репрезетаціях, що заохочує уяву і уможливлює твор-
чість, і тим, що її обмежує та зупиняє. «Ці два протилежні бачення, або ж позитивні і
негативні образи й відображення міста тривалий час зводилися до про- й анти-урба-
ністичних рухів» [3, с. 1] та їх нескладної чорно-білої риторики.
Значно продуктивнішим виявився критичний синтез — мистецьке і соціокультурне
схрещування pro et contra у трактуванні й переживанні міста як питомої амбі-
валентності. Модерне місто є оксюмороном рухомої нерухомості, визначеної невизна-
ченості, хаотичного порядку. Воно стає гігантським і (головне) живим калейдоскопом
соціальної мозаїки неспільних спільнот, оголенням і зіткненням протилежностей,
наслідуванням і напруженим протистоянням певних життєвих взірців. Це вічуття
рухомого місця, місця, яке ніколи не є тим самим, місця, до якого не можливо повер-
нутися — щось принципово важливе для імпресіоністів.
У недавній монографії Десмонда Гардінґа «Пишучи місто: міські візії та літера-
турний модернізм» [5] зіставлено Джойсові літературні відображення Дубліна з
Зіммелевими теретичними розправами про Берлін як показовий приклад модерного
міського досвіду. Докладніше прочитання міської прози Дж. Джойса на тлі міської
соціології Георга Зіммеля «знімає» епістемологічні і дисциплінарні розрізнення між
письмом мистецьким і науковим.
Роберт Парк, майбутній співзасновник знаменитої чиказької школи соціології
міста, перед тим як студіювати у Берліні і переймати ідеї Г. Зіммеля, понад десять
років пропрацював журналістом і випусковим редактором у Нью-Йорку й Чикаго,
тобто пройшов «школу життя» аналогічну до вишколу Чарльза Діккенса і Артура
Конан-Дойла. Популярний детектив і соціологічна уява елітарного міського роману
однопорядкові у модернізмі. Може, й тому Паркове трактування міста спирається на
дедуктивний метод: «… велике місто поширює і оприявнює спільноті безліч харак-
терів і питомих рис, які зазвичай у менших громадах приховують і стримують. Ко-
ротко кажучи, місто проявляє і дає прямий доступ до добра і зла у людській природі.
І саме це, більш, ніж щось інше, виправдовує погляд на місто як на лабораторію або
клініку, де можна якнайповніше і якнайуспішніше вивчати людську природу і
суспільні процеси» [8, с. 219].
Американський дослідник Люїс Вірт у своєму відомому есеї 1938 року «Урба-
нізм як спосіб життя» теж підкреслював саме психологічні його аспекти, де розмаїття168 І. Старовойт
людей і культур, непоєднуваних цінностей і орієнтацій породжує широку толерант-
ність, навіть, індиферентність, але й вона не знімає усієї гостроти міських контрастів.
Місто — це щось більше, ніж людина може збагнути, щось, з чим годі дати собі раду,
над чим годі запанувати, і тому, зовсім незалежно від психоаналітичної школи чи
роману потоку свідомості, соціолог Л. Вірт впритул підійшов до інтерпретації міста
як неврозу з істерією дотику, заблизького контакту, випадкової слабкості чи упі-
знаваності. «Постають дві провідні теми модерної літератури — митець і місто.
Можливо, основна тема модернізму — це митець у місті, або хтось йому рівно-
значний. Під кимось рівнозначним я розумію спостерігача, який привносить у місто
всепроникну свідомість і уособлює особливу чуттєвість» [6, с. 77].
Епістемологічні збіги між літературою і соціологією міста незаперечні. І те, що
модерна проза-дослідження діагностувала інтуїтивно, поступово відкрилося в усій
повноті прозріння і для соціальних та гуманітарних студій міста і міського. Соціо-
культурна есеїстика В. Беньяміна про міста засвідчила, що «місто під питанням —
Неаполь чи Москва, Берлін чи Париж — може стати науковим об’єктом тільки
опосередковано, нечітко відображене у досвіді інших міст, кожне з яких є своєю
власною безконечною поверхнею. Зсередини досвіду певного міського ландшафту,
як і зсередини досвіду певної мови, годі збагнути, щó у цьому досвіді є питомим,
що — несказаним, а що — витісненим, без того перемикача точок зору, за який прав-
лять інші міста чи мови» [4, с. 119]. Те саме справджується для міста як об’єкта
художнього: Мане і Піссаро удвох відвідали Англію у 1870 році і повернулися до
Парижа повні вражень («impressions») від Лондона, що кристалізувалися у підго-
тованій спільно виставці 1871 року, яка поклала офіційний початок мистецькій ре-
волюції імпресіонізму.
У чужинця в модерному місті особливі враження: його пронизує інакшість, ви-
східні пороги чуттєвості, швидкість і легкість зміни. Незнайомець і нетутешній —
основна постать модерного міста, його уособлення. Чи не тому В. Беньяміна та його
сучасників невпинно навідують привиди й духи чужого минулого: чим старіше місто,
тим більше містики у його теперішньому. До того ж, насичені міські історії в їхньому
розумінні не зводяться лише до того, що сталося, поширюючись також на втрачені
шанси, остуджені запали і нереалізовані можливості. Уже перед Другою світовою
війною місто остаточно перестає сприйматися тільки як топос, і щораз більше
проявляє себе як модус.
«Впливову уявлену спільноту часто ототожнюють з певною нацією — це її
життєпис, її кров і її земля. Однак ототожнення з певним містом — скажімо, з Нью-
Йорком, Санкт-Петербургом, Сараєвом чи Шанхаєм — не менш важливе у модерній
історії. Міська ідентичність промовляє до спільної пам’яті і до спільного минулого, і
коріниться у рукотворному місці, а не в землі: у міському співіснуванні, яке враз і
відчужує, і розраджує, а не в крові» [2, с. 76]. І хоча в поданому уривку Світлані
Бойм ішлося винятково про семіотичну археологію метрополій, її думку анітрохи не
спотворить приклад з переліком інших, значно менших на початок ХХ ст. за роз-
махом і розголосом міст, скажімо, таких: Вільнюс, Прага, Краків, чи Львів. І ще
скромніших, як Чернівці, Дрогобич, Коломия чи Перемишль. Кожне з них передбачає
ідентичність значно складнішу, ніж ті, що їх можна описати прикментиками
«місцевий» чи «тутешній». Кожне з них є суттєвим доповненням, а подекуди — і
контраргументом до модерності мегаполісів. Але й досі в літературознавстві неМістомодерність: місто як протагоніст у модерному європейському романі 169
концептуалізовано важливий пласт модерності міст і містечок, особливо в літера-
турах малих батьківщин, таких як галицька, які, з одного боку, з огляду на щораз
кращі інформаційні й транспортні сполучення, навідували приводи і привиди мо-
дерності культурних столиць, а з іншого, й самі вони — середньовічні чи ренесанс-
ні — зазнавали небезпроблемної модернізації, що інспірувала мистецькі і філософ-
ські рефлексії навколо генія місця, яке, хоч і розвивається, але зникає.
Саме у міжвоєнній центральноєвропейській прозі приживається потужна мета-
фора втраченого або покинутого міста, екзополіса. У такому сенсі топос Центральної
і Східної Європи може набувати несподіваних конфігурацій. Годі забути, що «милий
брудний Дублін» Джойсового «Улісса» — це покинутий Дублін-в-якому-мене-немає,
писаний з голови.
«Навіть разючі фізичні зміни, що стаються у багатьох містах і містечках, біль-
шість їхніх мешканців вважає продиктованими загадковими і невідворотніми закона-
ми еволюції, а не людськими діями, керованими людською ж волею. Нововведення
не справляють приємності, ними не захоплюються, у кращому разі їх просто терп-
лять… Матерія містечок — їх будинки, їх ансамблі, вигляд їхніх вулиць — назагал
сприймається як доля» [7, с. 14].
З облюбованої модерністами оберненої перспективи і запевненої ретельними
демографами статистики кінця ХІХ — початку ХХ ст. видно, що більшість тодішніх
жителів Галичини не міські, та й серед тих, що живуть у містах, переважають
мешканці провінційних містечок. На цих культурних ландшафтах, як на старих фла-
мандських домах, про котрі згадував Г. Зіммель, треба було вміти розпінати неви-
димий напис: «Усередині знайдеш більше, ніж ззовні».
Чим складнішими і заплутанішими стають модерні столиці, тим тяжче їх досвід-
чити і дослідити: їх поділи і контрасти безсилі перед їхньою ж пористістю, не-
зліченними перетинами і перетіканнями ідентичностей. Годі забути, що сама полі-
тична й економічна формація капіталізму виводить свою етимолологію від англій-
ського слова capital, омонімічного до «столиця». І якщо мегаполіси і просто великі
міста бачилися центрально- і східноєвропейським митцям нелюдськими, фетишизо-
ваними і порочними, особливо їх комерційно-розвагові центри (часто описувані на
зразок Дантового «Пекла») та безнадійні робітничі квартали, то історичні традиційні
містечка втілювали воднораз досвід модерності і óпору до неї. Опірність тут є
симптоматичною, а не антитетичною. Якщо одна з ключових рис модерності мега-
полісів — це їхній стрімкий темпоритм, не раз страшний, і завжди дискомфортний,
то міста і містечка творять якусь гальмівну атмосферу, котра цей привнесений ззовні
темп до невпізнання уповільнює, даючи можливість до інтелектуальної рефлексії.
Містечкова модерність сприймає ідею міфу і відкидає ідею революції, тоді як у
модерності мегаполісів ці дві ідеї працюють разом, черпаючи з конфлікту джерело
натхнення. Містечкові герої ще невіддільні від своїх міст, їх легше спостерегти і
зафіксувати не в натовпі, а у приватному і неповторному couleur locale… Містомодер-
ність галицької літератури (І. Франка, Й. Рота, Ю. Вітліна, Б. Шульца, І. Вільде,
З. Тарнавського, Б. Нижанківського — щоб назвати принаймні кількох із тих, про
кого мені йтиметься далі) стала передмовою до тієї травматичної історії в людському
вимірі, яка стерла з місцевих міських ландшафтів цілі народи, цілі культури, цілі
століття, і зараз моторшно усвідомлювати, наскільки перейнята вона була (не)свідо-
мим бажанням зафіксувати, залишити, бодай на папері, невидимі — або не до кінця170 І. Старовойт
проглядні — внутрішні міста, міфологічну картографію уяви. У певному сенсі, міста-
оригіналу більше немає, є тільки людина, яка іде містом, або про нього згадує.
«Історія полягає не в цьому місті, а у втраті міста, у втраті зв’язків» [10, с. 245].
————————————————————————
1. Benjamin, Walter. Naples // Benjamin, Walter. Reflections. — New York: Schocken
Books, 1986.
2. Boym, Svetlana. Archeology of Metropolis // Boym, Svetlana. The Future of Nostagia. —
New York: Basic Books, 2001.
3. Bridge, Gary and Watson, Sophie. Introduction: Reading City Imaginations // The
Blackwell City Reader / Ed. by Gary Bridge and Sophie Watson. — Blackwell publishing,
2002.
4. Caygill, Howard. Walter Benjamin: The Colour of Experience. — London: Routledge,
1998.
5. Harding, Desmond. Writing the City: Urban Visions & Literary Modernism. — New
York: Routledge, 2003.
6. Lehan, Richard. The City in Literature: An Intellectual and Cultural History. — Berkley:
University of California Press, 1998.
7. Osborn, Frederick, Mumford Lewis & Whittick, Arnold. The New Towns: The Answer to
Megapolis. — New York: McGraw-Hill, 1963.
8. Park, Robert E. and Burgess, Ernest W. The City (1925). — Chicago: Chicago UP, 1967.
9. Roth, Joseph. Lemberg, die Stadt // Roth, Joseph. Werke. Vol. 2: Das Journalistische
Werk, 1924—1928. — Cologne: Klaus Westermann comp., 1992.
10. Williams, Raymond. The Figure in the City. // Williams, Raymond. The Country and the
City. — London: Chatto & Windus, 1973.
СITY/MODERNITY:
THE CITY AS A PROTAGONIST
IN THE EUROPEAN MODERNIST NOVEL
Iryna STAROVOYT
Ivan Franko National University of Lviv,
1, Univeryitets’ka St., Lviv, Ukraine 79000
The paper presented here reasserts XX c. narrative and research strategies
centered on the city. It adapts the concept of the ‘spatial turn’ (spatialization of
thought and experience (Edward Soja) to literary studies and it points to the resonant
epistemological interplay of the modern city novel and emerging sociology of city
life. Its reading of St. Petersburg in Andrey Belyi’s “Petersburg”, Dublin in James
Joyce’s “Ulysses” and Berlin in Alfred Döblin’s “Berlin Alexanderplatz” shows the
ways in which modernity starts to spatialize recent historical narratives. The ‘common
places’ revealed in the works by these three writers are also very different. In the final Містомодерність: місто як протагоніст у модерному європейському романі 171
instance, far from being collective in character, they represent particular national and
generational accounts of being urban, much as the areas the three explore are quite
distinctive.
The further aim for the author will be to look how Eastern European ‘provincial’
creative writings of the time reared by the dramatic after-effects of the historical
trauma and loss could contribute to the broader discussion on the city in literature.
Key words: spatial hermeneutic, semioscape, writing scene, competing narratives,
city as text.
УРБАНОМОДЕРНОСТЬ:
ГОРОД КАК ПРОТАГОНИСТ В МОДЕРНОМ ЕВРОПЕЙСКОМ
РОМАНЕ
Ирина СТАРОВОЙТ
Львовский национальный университет имени Ивана Франко,
ул. Университетская, 1, Львов, Украина 79000
Затронута проблема нарративных и исследовательских стратегий относи-
тельно города в качестве протагониста. Привлекая междисциплинарную кон-
цепцию пространственного поворота (картографирование мысли и опыта
(Эдвард Соя) к литературоведческим студиям, автор прослеживает особо яркие
эпистемологические сближения модерного европейского городского романа и
зарождающейся в то время социологии города. Прочтение городского текста в
романах «Петербург» Андрея Белого, «Улисс» Джеймса Джойса и «Берлин
Александерплац» Альфреда Дёблина расшифровывает способы, с помощью
которых модернизм пытается развернуть и представить время как пространство,
опыт недавно пережитой истории как семиотический пейзаж. Общие топосы,
обнаруженные в названых романах, остаются в то же время очень разными,
поскольку воплощают национальную специфику сценариев городской повсе-
дневности, социальную нишу а также мировоззренческую перспективу опреде-
ленного поколения.
Также затронут вопрос о местечковой нестоличной альтернативной модер-
ности восточноевропейской городской прозы очерченного периода в Галичине,
требующей интерпретации на фоне драматической истории ХХ в., чтобы обо-
гатить современные дискуссии о городе в литературе.
Ключевые слова: герменевтика пространства, семиотический пейзаж, ситуа-
ция письма, конкурирующие нарративы, город как текст.
Стаття надійшла до редколегії 08.04.2007
Після редагування 07.04.2008
Прийнята до друку 08.05.2008