Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова,
вул. Пирогова, 9, Київ Україна 01030
Одним із цікавих і продуктивних шляхів спостереження за форматуванням
художнього світу є спроба синтезу постулатів рецептивної естетики з деякими
аспектами реалізації художнього наративу на матеріалі деяких оповідань Воло-
димира Винниченка. Портрет як засіб характеротворення перебирає на себе
роль великого «дзеркала», що допомагає увиразнити ту чи іншу рису особи
згідно із авторським задумом. Навіть виконуючи iнформативну роль чи за-
лишаючись об’єктивно-описовим, у бiльшостi випадкiв портрет презентує оцiн-
ну функцiю. Наративна природа аналізованих творів виявляється саме через
портрет. Синтез наративних типів має сформувати цілісну комунікацію, де всі
безпосередні учасники (наратор, персонажі) перебувають у континуумі спіль-
ного настрою із текстово неприсутніми (автор, читач). Портрет насамперед стає
засобом «творення ілюзій», за посередництва наратора «феноменальний час»
набуває ознак синхронної присутності як при творенні події, при описуванні і
переживанні події її учасниками, так і при особистісній рецепції та інтерпретації
літературного твору.
Ключові слова: мала проза, наратор, наративний тип, засоби характеро-
творення, «творення ілюзій», оцінна функція, літературна комунікація.
Сучасне літературознавство виразно артикулює наратологічний дискурс дослі-
джень як систему складноорганізованих, в першу чергу діалогічних відношень у
парадигмі автор—твір—читач. Ця канонічна тріада в різних напрямах набуває специ-
фічної конфігурації залежно від вихідного елемента в побудові теоретичної
концепції. Зокрема, інтерес викликають позиції Ж. Женетта, В. Шміда, Р. Інґардена,
В. Ізера, В. Виноградова, М. Бахтіна, Р. Барта, А. Компаньона, Б. Кормана, В. Лесика,
Ю. Лотмана та інших дослідників щодо авторської інтенції та способів її оприяв-
нення у літературному творі. Одним із цікавих і продуктивних шляхів спостереження
за форматуванням художнього світу є спроба синтезу постулатів рецептивної есте-
тики з деякими аспектами реалізації художнього наративу. Видається, що мала проза
Володимира Винниченка може становити досить показовий об’єкт для такого синте-
тичного дослідження.
Психологiя літературної творчостi охоплює немало складних проблем, якi можна
видiлити в кiлька типологiчних циклiв і спроектувати на наративну площину. Це
зокрема вивчення мистецького процесу створення художнiх текстів; дослiдження їх у
кiнцевiй редакцiї; питання творчої переробки письменником вихiдного лiтературногоНаративна проекція портрета в малій прозі Володимира Винниченка 211
матерiалу, характерiв, їх структури, а також форми i функцiї психологiчного аналiзу
в лiтературi; адресація твору; перша та наступні його рецепції та інтерпретації. Як
відомо, основнi форми аналiзу подiляються на зображення характерiв «зсередини»,
коли свiт особистостi пізнається через внутрiшнє мовлення, образи пам’ятi й уяви, та
психологiчний аналiз «ззовнi», який виявляється в авторськiй iнтерпретацiї особливо-
стей поведiнки, мiмiки i жестiв. Цi форми мають багато варiантiв i допомагають
виявити становлення та розвиток характерiв у загальнiй еволюцiї та окремих мо-
ментах реального життя.
Варто зосередити увагу на одному iз традицiйних засобiв художньої виразно-
стi — портретi, який у системi засобів художнього психологізму часто набуває нових,
специфiчних рис. Б. Галанов зазначив, перефразовуючи вислiв О. Веселовського про
епiтет («iсторiя епiтета є iсторiєю поетичного стилю у скороченому виданнi»), що
«iсторiя портрета є в скороченому виданнi iсторiєю мистецтва та лiтератури»
[2, c. 41]. Отож, портрету належить визначальна роль у створеннi та розвитку харак-
теру особистостi, який перебуває в центрi психологiчної прози.
На думку В. Ізера, «спосіб набування досвіду через текст відображає особисті
нахили читача і тоді літературний текст функціонує як вид дзеркал, але водночас
дійсність, яку цей процес допомагає творити, відрізняється від його життєвої дійс-
ності. Отже, маємо почасти парадоксальну ситуацію, в якій читач змушений відкри-
вати аспекти свого «я» відповідно до досвіду дійсності, що відрізняється від тієї
дійсності, в якій він перебуває» [3, с. 355]. У реалiстичнiй лiтературi набув значного
поширення портрет, який поєднує мистецтво з психологiчним аналiзом, фiксує скла-
днiсть та багатоплановiсть сутностi персонажiв — отже, словесне малювання
портретних деталей перебирає на себе роль великого «дзеркала», що дає змогу уви-
разнити ту чи іншу рису особи згідно з авторським задумом. Змальовуючи зовнiш-
нiсть своїх героїв, В. Винниченко не робив їх носiями виняткових рис, в такий спосіб
подаючи деякi узагальнення. У комплексі функціонального призначення портрет в
оповіданнях письменника виконує iнформативну роль i залишається об’єктивно-
описовим, однак у бiльшостi випадкiв вiн також виконує оцiнну функцiю, на ньому
зосереджений емоцiйний бiк опису будь-якого явища, подiї чи стану персонажiв.
Один з найкращих Винниченкових портретiв — опис зовнiшностi головної геро-
їнi оповiдання «Краса i сила»: «Мотря махнула на себе хусткою, сiла на призьбi i
задумалася. Iлько, пильно слiдкуючи за нею, проти волi задивився на красу її, що
тепер iще якось виразнiше виявилася на сiрому тлi, — на ту красу, що не б’є в вiчi,
що на перший погляд ледве примiтна, а тiльки в неї вдивишся, можна впиться і
очима, й серцем, всею iстотою. То була краса, що виховується тiльки на Українi, але
не така як малюють деякi з наших письменників. Не було в неї нi “губок, як пуп’янок,
червоних, як добре намисто”, нi “пiдборiддя, як горiшок”, нi щок, як “повная рожа”, i
сама вона не вилискувалась, як “макiвка на городi”. Чорна без лиску, товста коса;
невисокий, трохи випнутий лоб; нiс тонкий, рiвний, з живими нiздрями; свiжi дитячi
губи, що якось мило загинались на кiнцях; легка смага на матових, наче мармурових
щоках i великi, надзвичайно великi, з довгими вiями, зелено-сiрi очi, в яких зда-
валось, дивлячись, наче лилося якесь тихе, м’яке, ласкаве свiтло, — то була й уся
краса сiєї дiвчини» [1, с. 23].
Наративна природа твору підкреслено виявляється саме через портрет. Всезнаю-
чий, хоча і прихований, суб’єкт намагається охопити кілька складових інтертекстової
комунікації: постать дівчини як об’єкта спостереження наратора, іншого персонажа212 Л. Мацевко-Бекерська
та компетентного читача. Безпосередня детальна характеристика подана пiдкреслено
типовими засобами, навіть бiльше, всiляко заперечує винятковiсть зовнiшностi Мотрi.
Постать дiвчини змальована виразними, яскраво-iндивiдуальними барвами, сприйма-
ється природно й динамiчно — ніби скульптурне зображення. Маємо чiткий вияв
авторської інтенцiї, що полягає у симпатiї та спiвчуттi до дiвчини. Це виявляється
насамперед у пiдборi порівнянь чи епiтетiв: наратор уникає складних, штучно-
вишуканих форм i зворотiв, вiддаючи перевагу простим, але глибоким за змiстом за-
собам художньої виразностi. Простежується також iнша складова прямої характери-
стики — враження стороннього персонажа, який наразi не привертає особливої уваги
автора. Адже безмовне захоплення, що втiлює всiєю своєю постаттю Iлько, має
важливе значення в аспектi психологiчного аналiзу. В. Винниченко наполегливо
проводить думку про бездуховну атмосферу безликого типового мiста Сонгорода, де
вiдсутнi не лише особливi душевнi поривання мешканцiв. Тут сповiльнений ритм
життя i наче зупинився час. I коли серед неживої, сiрої безликостi в душi Iлька
з’являється таке замилування красою, то авторське зауваження про «ледве примiтну»
вроду лише посилює емоцiйний бiк сприйняття портрета. Зародження морально-пси-
хологiчної iнтриги полягає у рiзкому протиставленнi «звичайної» зовнiшностi, байду-
жостi й пасивностi поведiнки та суперечливого й надзвичайно глибокого внутрiш-
нього свiту героїв. Це стосується як портрета Мотрi, так i епiзодичного зауваження
щодо Iлька.
Варто зазначити, що В. Винниченко не залишив поза увагою не лише своїх
лiтературних опонентiв. Тут маємо нагоду побачити, як наратор заохочує до діалогу
читача. Графічно апелювання до відомого позначається як цитування, однак фраг-
ментарність аргументів дає підстави припустити, що наративна стратегія передбачає
присутність в інтерпретаційній перспективі компетентного реципієнта.
Мала проза В. Винниченка засвідчує значну соціальну детермінованість особис-
тісного зображення, а тому поза увагою автора не залишаються iсторiя, фольклор,
культура народу. Увага до внутрiшнього свiту особистостi й детальний аналiз душев-
ної «бiографiї» героя втiлюються у нерозривному зв’язку з навколишнiм свiтом.
А тому дух нацiї, її ментальнiсть заломлюються у всiх без винятку образах. Письмен-
ник по-рiзному формує цiлiсну портретну характеристику, подаючи одноразовий
опис зовнiшностi або його риси протягом усього твору. У зображеннi облич «однi
автори обирають м’якi напiвтони, iншi — вважають бiльш ефективними рiзнi кон-
трастнi переходи» [2, с. 70]. Вибiр наративного типу визначається, передусiм,
мистецьким задумом i тiєю художньою метою, яку ставить перед собою письменник.
Зокрема, портрет Мотрі витриманий саме в напiвтонах, суть яких пiдкреслює автор.
Погоджуємося з Р. Інґарденом щодо того, що «літературний твір — це суто інтен-
ційний твір, джерелом існування якого є творчі акти свідомості автора… Завдяки
двоплановості його мови він водночас інтерсуб’єктивно доступний і відтворюється,
тому стає предметом інтенцій ним, інтерсуб’єктивним з огляду на певну суспільність
читачів. Як такий він не психічний, а трансцендентний стосовно усіх свідомих пере-
живань як автора, так і читачів» [4, с. 179]. Отже, наратор є способом кумулювати
мистецьку ідею та адекватно передати у текстово-образному форматі.
В оповiданнях В. Винниченка зовнiшня характеристика часто передує роз-
гортанню подiєвого боку або медитативного безсюжетного зображення. Показовим у
планi психологiчного навантаження опису зовнiшнього вигляду героя може слугу-
вати портрет пана Гудзiнського, яким ми його бачимо на початку твору: «МолодийНаративна проекція портрета в малій прозі Володимира Винниченка 213
економ, пан Гудзiнський, або, як звуть його селяни, Гудзик, ходить злий i темний, як
хмара. Вiн то пiдiйде до паровика, байдуже нiби подивиться на дорогу, що йде до
села, то знов вертається назад, злий i похмурий. На йому черкасиновий, стальової
мастi пiджачок, високi комірчики з червоним гальштучком i риженькi штанцi в
чоботи. На головi ярусний синiй картуз iз ремiнцем, на руцi довгий, зложений удвоє
нагай. Всi люди коло машини непримiтно, але пильно слiдкують за ним. Всi бачать,
як гостреньке, засмалене личко його щоразу робиться гострiше, губи тоншають i
вся невеличка постать i ще бiльше зменшується. Вiн се знає, i се пiдiймає його тупу,
глуху ненависть до їх» (виділення у тексті наше. — М. Л.) [1, с. 68].
Синтез наративних типів тут покликаний сформувати цілісну комунікацію, де всі
безпосередні учасники (наратор, персонажі) перебувають у континуумі спільного
настрою із текстово неприсутніми (автор, читач). Переконуємося, що «маючи здат-
ність концентрувати величезну інформацію на «площі» дуже невеликого тексту, ху-
дожній текст має ще одну особливість: він видає різним читачам різну інформацію —
кожному в міру його розуміння, він же дає читачеві мову, якою можна засвоїти
наступну порцію відомостей при повторному читанні. Він поводиться як деякий
живий організм, що перебуває у зворотному зв’язку з читачем і навчає цього читача»
[7, с. 33]. Цей портрет є надзвичайно показовим в сенсі зiставлення двох сутностей
людини.
Присутність наратора у поданому фрагменті виявляється по-різному: жирним
виділено вказівку на наратора-спостерігача, курсивом — на всезнаючого наратора,
підкресленням — на наратора, який артикулює свою присутність у творі. Відмінність
в атрибуції наратора простежується насамперед стилістично: спостерігач використо-
вує здебільшого нейтральну лексику, спостерігач допускає маркування слововживан-
ня чи емоційно чи формальними словотвірними засобами (зменшувальними су-
фіксами), як один із юрби наратор постає через знання настрою, що виявляється в
елементах невласне-прямої мови. Важливим також є хронотоп дороги, що корес-
пондує семантику відкритості, очікування, перестороги як економові Гудзінському,
так і загальному психологічному настрою натовпу селян. В об’єктивно панорамному
просторі наратор зумисно звужує авансцену оповідання. Можна припустити, що
наративна структура твору значною мірою ґрунтується на смисловому парадоксі, де
простір обмежений психологічно, а не географічно, де навмисно пестлива лексика
посилює негативізм зображення, де численний натовп за загальним задумом під-
креслено безликий. Ключовими фрагментами смислу портретної характеристики є:
по-перше, детальний аналiз одягу (пiдкреслена строкатiсть та недоречнiсть пишного
вбрання на тлi розпеченого сонцем лану й запорошених облич селян перегукується із
духовною порожнечею економа як домiнантною рисою його характеру); по-друге,
замiнено прямий аналiз особистісних рис опосередкованим (зауваження письменника
про «злiсть» i «недобрiсть» мають, при всiй своїй значущостi, деякий вiдтiнок друго-
рядностi); по-третє, важлива роль належить таким портретним деталям, як вираз
обличчя, погляд i постать загалом (емоцiйний ефект досягається з допомогою
контрастного зображення, а також принагідно згаданого не зовсiм поважного прi-
звиська — Гудзик). Зрештою, наративний зріз апелює до ще одного портрета, якого в
тексті нема. Адже «всi люди коло машини» не мають описових рис, проте субститут
ненависті пронизує не лише текст, але й проектує рецепційну й інтерпретаційну
настанови. Юрба не бере участi у жодних подiях, проте ставлення людей до пана
вносить новий, експресивно навантажений вiдтiнок. Незначний штрих — пильна214 Л. Мацевко-Бекерська
увага до економа — красномовнiший за будь-який просторий опис. У багатьох тво-
рах письменника бачимо характерний лаконiзм мовно-стильових засобiв. У Винни-
ченковому зауваженнi зосереджений максимальний сплеск зневаги та ненавистi,
пiдкреслена нiкчемнiсть Гудзика. Усi цi складовi утворюють виразний, психологiчно
довершений портрет, який характеризує одночасно зовнiшнiсть персонажа й допо-
магає проникнути в його внутрiшнiй свiт. Показуючи героя на початку твору, пись-
менник задає певний емоцiйний лад, настрій, що зумовлює весь подальший сюжет.
Часто портрет героя подається неодноразово, упродовж всього твору, iнколи
доповнюючи початкову характеристику, а iнколи створюючи кiлька окремих типiв.
В основному для такого розгортання образу В. Винниченко обирав оповiдання (чи
нариси) з драматично напруженою сюжетною колiзiєю. Портрет або його деталi
подаються в моменти найвищого психiчного напруження, як засiб посилення емо-
цiйного боку оповiдi. Об’єктивне розгортання подiй складає загальне тло для форму-
вання характеру, а також для його сприймання i розумiння. Для того, щоб картина
душевної боротьби була красномовною i чiткою, зовнiшнi явища характеризуються
ретардованим зображенням. Отож, окремi подiї фокусуються у висвiтлених пово-
ротах внутрiшнього конфлiкту героя. За допомогою такого розгорнутого, а часом
динамiчного опису автор всебiчно аналiзує духовний свiт персонажа, видiляє певнi
психологiчнi моменти, якi впливають на хiд думок, почуття i вчинки того чи iншого
персонажа. Залежно вiд ситуацiї, а драматично напружена якнайкраще мобiлiзує всi
психiчнi можливостi людини, автор може розкрити глибинну суть неоднозначно-
складного характеру. Внутрiшня боротьба, злам стереотипiв поведiнки неминуче по-
значаються на зовнiшнiй формi. Наратор може бути центром подієвості, моделюючи
функціональні позиції того чи іншого описового елементу. На думку В. Шміда,
«подією є деяка зміна вихідної ситуації: або зовнішньої ситуації в оповідному світі
(природні, акційні та інтеракційні події), або внутрішньої ситуації того чи іншого
персонажа (ментальні події)» [8, с. 13].
Прикметним у цьому планi є оповiдання В. Винниченка «Терень», де постать
героя вимальовується поступово i виникає враження пластично вiдчутного образу.
Першоособовий наратор сприймає об’єкт зображення не лише як безпосереднього
співрозмовника, особисто знайомого. Портрет насамперед стає засобом «творення
ілюзій», без яких «непізнаний світ тексту залишається непізнаним, а через ілюзії,
досвід, запропонований текстом, стає доступним для нас, і тільки через те, що на
різних рівнях його консистенції існують ілюзії, досвід тексту стає «читабельним».
Текст провокує певні сподівання, які ми проектуємо на нього так, що зменшуємо
полісемантичні можливості до єдино можливої інтерпретації, узгодженої із виклика-
ними сподіваннями і таким шляхом вибираємо індивідуальне конфігуративне зна-
чення» [3, с. 357]. Отож, уперше оповідач із персонажем зустрівся так: «Вiн вiдняв
хустку вiд очей i став клiпати ними на мене. Чи вiд свiтла мiсяця, чи чого iншого
лице його було жовтобуре, як осiннiй зжовклий лист. Молоде ще, квадратове, з роз-
виненими важкими щелепами, як з мiдi вибите лице. А повiки очей ярко-червонi, наче
вивернутi. Виявлялось — вiн не плакав, а тiльки витирав свої хворi очi!..» [1, с. 589].
Тут автор вiдступає вiд психологiчної заданостi образу. Адже побачивши таку
понiвечену долею постать, важко передбачити, у якому напрямку розвиватиметься
характер i сюжет загалом. Так створюється враження гострої психологiчної колiзiї,
кiнцiвку якої неможливо відгадати. I виразний контраст у зовнiшностi героя задекла-
ровує творчий намiр художника: «Парубок поклiпав очима i з тим виразом, з якимНаративна проекція портрета в малій прозі Володимира Винниченка 215
слiпi спiвають псальми на образах, монотонно, без виразу почав читати свою пiсню…
Мiсяць уже серйозно й пильно дивився на парубка, а парубок на його. Здавалося, що
вони удвох склали цю пiсню «про солодкий цукор з гiркими сльозами». Ввижало-
ся — мiсяць перевiряє, чи так хлопець показує, як складали вони… Парубок, певно,
був одним iз тих жайворонкiв, що з давнiх давен дзвенять над Україною, складаючи
свої анонiмнi, простi i прекраснi пiснi…» [1, с. 591].
Якщо погодитися з існуванням в процесі читання «подвійного горизонту»,
описаного Р. Інґарденом, то саме друга частина портретної характеристики показує, що
«читана у цей момент частина твору постійно оточена подвійним горизонтом кон-
кретизації із: а) уже прочитаних частин, які переходять у “минуле” твору і б) частин,
ще не читаних і до цього моменту невідомих» [4, с. 187]. Стилістичні ознаки я-опо-
відача (став клiпати ними на мене, виявлялось) непомітно трансформуються у вказів-
ники всезнаючого наратора, який стає поза і понад діалогом персонажа з навколишнім
світом (мiсяць уже серйозно й пильно дивився, мiсяць перевіряє), але вказують на намір
наратора не полишати за собою місії вести комунікацію (здавалося, ввижалося, певно).
В. Винниченко робить проникливу лiричнiсть головною рисою, яка характеризує
внутрiшнiй свiт героя. «Стороння» характеристика в цьому епiзодi випереджає
портретну i цим посилюється ефект «чудового перевтiлення», яке вiдбувається з
хлопцем. Одночасно спостерігаємо і за перевтіленням інтенційності твору. Ми ще не
знаємо, як змiнилася його зовнiшнiсть, але письменник побiчним описом досягнув
мети — вiн показав натхненну силу обдарування у процесi розвитку характеру. Ця
перемiна невдовзi виявилася у портретi хлопця, знов-таки пiд впливом драматичної
ситуацiї, вимушеної обережностi:
«А поет мiй зовсiм змiнився. Звичайно, вiн йшов важко, мiцно спираючи тiло на
одну ногу, потiм на другу i вiд того превалюючись з боку на бiк. Тепер вiн став увесь
легкий, гнучкий, еластичний. Я майже не чув його бiля себе. Ступав вiн, здається, на
самих пальцях, трохи перехилившись наперед, але не гнучись. Очей уже не витирав, а
коли повертав лице так, що мiсяць освiтлював його, я бачив чисто дитяче захоплення,
захват, мовчазне напруження, радiсно-дике чекання. Це вже не було лице добродуш-
ного поета, а швидше одного з тих, що ходили на туркiв» [1, с. 594].
Знову, як бачимо, об’єктивний спостерігач поступається першоособовому нара-
торові, який чітко й виразно підкреслює особисту присутність у світі твору (поет
мій, звичайно він йшов — тепер він став, я майже чув, я бачив). Можна припустити,
що своєрідність композицiї цього оповiдання полягає у глибині психологiчного
аналiзу, яка оптимально використала оптимальні можливості наративних трансфор-
мацій у межах одного літературного твору. Зовнiшнi подiї, якi начебто зумовлюють
думки та поведiнку героїв, поданi автором як супровiднi, додатковi поряд з ево-
люцiєю характеру. Вони є iмпульсом, який приводить у рух прихованi сили душi
людини. Винятковість цих зовнiшнiх ситуацiй пояснюється тим, що В. Винниченко
прагне якомога глибше проникнути у внутрiшнiй свiт особистостi, показати її
багатий запас життєвої енергiї. Так лiтературний твiр цiлком «оголює» душу героя,
виявляючи всi її риси. Для досягнення переконливостi та сили письменник вико-
ристовує зміщення просторово-часових координат описуваного світу, а також по-
рiвняння-ототожнення різних елементів структури твору, ставлячи на один рiвень
портрет, лiричний вiдступ, авторську характеристику тощо. Вiн зiставляє рiзнi
елементи поетики, порiвнюючи характер людини з силами природи, навколишнього216 Л. Мацевко-Бекерська
свiту. Змiна соцiального становища Тереня вплинула на його внутрiшнiй свiт, а коли
до нових обов’язкiв додався вiдповiдний одяг, а також авторитет, самовпевненiсть, то
вiд героя, яким так захоплювався автор, залишається хтось чужий i незнайомий:
«У нього тiльки пiдросли вуса, та весь вiн став наче ширший. Але це без всякого
сумнiву був вiн. Навiть в окулярах, темних, круглих» [1, с. 612].
На думку Б. Кормана, «рух у тексті заснований на тому, що картина весь час
наближається до нас, поле зору звужується і зображення відповідно укрупнюється»
[5, с. 23]. Саме фінальний фрагмент оповідання «Терень» свідчить про можливість
наративного руху в тексті, адже зовнішньоописова площа твору не набула ознак
конкретності чи яскравості, але відсутність деталей лише підкреслює компетентність
наратора (без всякого сумнiву). Не заперечуючи тези Б. Кормана про те, що «сво-
єрідність художнього тексту значною мірою визначається співвідношенням двох
часів: часу розповідання і часом здійснення дії. Час розповідання є часом суб’єкта
мовлення; час здійснення дії — це час героїв (об’єктів мовлення)» [5, с. 23], варто
все-таки мати на увазі, що цитоване оповідання В. Винниченка презентує синтетич-
ність художнього часу, який розгортається паралельно. Кожна зустріч з головним
героєм відбувається синхронно з розвитком психологічного портрета: час оповідача
збігається з часом події, далі час максимально стискається з метою увиразнити
суперечності між зовнішнім виглядом та прихованим потенціалом особи, і, зрештою,
фінал динамічного портрета подається цілком позачасово, ніби мимоволі. Людина,
яка змiнилася докорiнним чином упродовж деякого часу пiд впливом соцiальних
умов, показана у процесі перевтiлення, моральної деградацiї та нiвелювання осо-
бистостi. Трагiзм ситуацiї полягає у тому, що, на переконання В. Винниченка, зни-
щення духовної сутностi означає поступове вмирання людини. Терень утратив свою
неповторну iндивiдуальнiсть, витончений самобутнiй талант. I тепер ця постать
нiчим не вирiзняється серед великої кiлькостi селян та помiщикiв, мiщан та сту-
дентiв. Автор послiдовно проводить думку про те, що сила душi полягає саме в
здатностi до спротиву стихiї суспiльних змiн i тиску обставин. Змiнивши звички та
спосiб життя, манеру поведiнки та спiлкування, головний герой викликає у читача
щире спiвчуття. Для автора вiн перестає iснувати як непересiчна особистiсть, а, отже,
всi подальшi подiї бiографiї Тереня передбачаються таким ж одноманiтними та
сiрими, яким ми бачимо його самого. Так, використовуючи психологiчний портрет,
В. Винниченко створює розгорнуту бiографiю людської душi, яка позначена разом з
цим конкретнiстю та соцiальною визначенiстю.
Серед інших законів, яким підпорядкована наука про мистецтво, В. Лесик
виділив «закон централізації важливого життєвого матеріалу, відібраного для твору.
Суть цього закону така: в центрі твору зображуються головні, найважливіші людські
постаті, найістотніші події й картини» [6, с. 19]. Аналіз деяких оповідань В. Вин-
ниченка свідчить, що одним із продуктивних елементів створення цілісності та гар-
монійності художнього світу є портрет, а глибина психологiчного аналiзу спричинена
майстернiстю поєднання власне авторської, наративної та психологiчної характери-
стик. Причому прослiдковується чiтка структура портрета — своєрiдна трирiвнева
побудова образу. Насамперед, подається авторська характеристика, зазначаються
узагальненi риси характеру, якi не тільки показують Тереня одним із багатьох, але й
пiдкреслюють його особливiсть, винятковiсть. Наступний рiвень вiдкриває таємницi Наративна проекція портрета в малій прозі Володимира Винниченка 217
духовного свiту героя, самовираження його «я», виявляє те, що вирізняє його з-
посеред iнших. Фрагментарно бачимо конкретизоване зображення зовнiшнiх рис:
обличчя, одягу, постатi загалом. Таке розташування складових частин характери-
стики пiдкреслює те, що роль в аналiзi героя вiдведена його внутрiшньому свiтовi,
деталi зовнiшнього вигляду i певною мірою доповнюють його. Варто зазначити, що
таке поєднання авторської (опосередковано) та портретної характеристик створюють
загальний настрiй розповiдi, письменник заздалегiдь видiляє як героя загалом, так i
деякі його риси зокрема. Невипадково центральною рисою характеру Тереня стає
його прониклива лiричнiсть, вiдкритiсть душi для сприйняття краси. У створеннi
портрета надзвичайно важливу роль вiдiграють зовнiшні деталi, поданi у чiткому
контрастi до внутрiшньої вишуканостi. Наратор у такому контексті стає генеруючою
силою як експресії зображення, так і експресії сприняття.
Отож, портрет у творах В. Винниченка виявляється надзвичайно змiстовним i
довершеним у художньому планi способом вивчення та вiдтворення внутрiшнього
свiту особистостi. Так звані багатограннi портрети виконують одночасно декiлька
функцiй: передаючи безпосередньо деталi зовнiшнього вигляду героїв з усiма обо-
в’язковими елементами, вони вiдiграють важливу композицiйну роль; часто портрет-
нi характеристики становлять найважливiшi етапи в розгортаннi сюжету, а всi iншi
сюжетнi елементи узгоджуються з ними; неодноразово натрапляємо на портрет, який
за змiстовим навантаженням максимально зближується з кульмiнацiєю; зображення
зовнiшнього вигляду героя може завершувати розвиток основної частини сюжету i в
такий спосіб пiдсумовувати сказане та зосереджувати змiст твору. У прозових творах
В. Винниченка портретнi характеристики визначають невiдповiднiсть уявного i
дiйсного в психологiї персонажа, пiдкреслюють суперечності рис зовнiшнього та
внутрiшнього плану зображення та залучають їх до подальшого розвитку сюжету.
Важлива роль належить авторськiй моральнiй оцiнцi й передусім у створеннi пла-
стичного, життєво вiдповiдного образу за посередництва наратора, присутність якого
виявлена по-різному.
Тому за посередництва наратора феноменальний час (Р. Інґарден) набуває ознак
синхронної присутності як при творенні події, описуванні й переживанні події її
учасниками, так і при особистісній рецепції та інтерпретації літературного твору.
——————————————————————————
1. Винниченко В. Краса і сила. — К.: Дніпро, 1989. — 752 с.
2. Галанов Б. Искусство портрета. — М.: Советский писатель, 1967. — 207 с.
3. Ізер В. Процес читання, феноменологічне наближення // Антологія світової
літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М. Зубрицької. — Львів: Літопис,
2001. — С. 349—368.
4. Інгарден Р. Про пізнавання літературного твору // Антологія світової літературно-кри-
тичної думки ХХ ст. / За ред. М. Зубрицької. — Львів: Літопис, 2001. — С. 176—208.
5. Корман Б. Изучение текста художественного произведения. — Л.: Просвещение,
1972. — 110 с.
6. Лесик В. Композиція художнього твору. — К.: Дніпро, 1972. — 92 с.
7. Лотман Ю. Текст у тексті // Антологія світової літературно-критичної думки
ХХ ст. / За ред. М. Зубрицької. — Львів: Літопис, 2001. — С. 581—597.
8. Шмид В. Нарратология. — М., 2003. — 312 с. 218 Л. Мацевко-Бекерська
NARRATIVE PROJECTION OF THE PORTRAIT IN SHORT STORIES
BY VOLODYMYR VYNNYCHENKO
Lidiya MATSEVKO-BEKERSKA
N. P. Dragomanov National Teacher’s Training University,
9, Pyrogov St., Kyiv, Ukraine 01030
One of the interesting and productive ways of penetrating into the fictional world
formatting is an attempt of synthesis of the receptive aesthetics ideas with some
aspects of fictional narrative realization on the material of short stories by Volodymyr
Vynnychenko. The portrait as a way of character-making plays the role of a great
“mirror”, which helps to clear any features of a person according to the author’s
intention. Even fulfilling an informative role or keeping objective-descriptive form,
the portrait mainly presents the axiological function. The narrative nature of the texts
under analysis is revealed by means of the portrait. Synthesis of the narrative types is
to form the entire communication where all of the indirect participants (narrator and
characters) exist in the common frame continuum with textually unpresent participants (author, reader). First of all the portrait becomes an instrument of “illusions
creating”; “phenomenal time” with the help of a narrator takes the features of
synchronic presence both during event creation, description, participants’ undergoing
and during personal reception and interpretation of literary work.
Key words: short story, narrator, narrative type, means of a character-making,
“illusions creating”, axiological function, literary communication.
НАРРАТИВНАЯ ПРОЕКЦИЯ ПОРТРЕТА В МАЛОЙ ПРОЗЕ
ВЛАДИМИРА ВИННИЧЕНКО
Лидия МАЦЕВКО-БЕКЕРСКАЯ
Национальный педагогический университет имени М.П. Драгоманова,
ул. Пирогова, 9, Киев Украина 01030
Одним из интересных и продуктивных путей наблюдения за форматирова-
нием художественного мира является попытка синтеза постулатов рецептивной
эстетики с некоторыми аспектами реализации художественного нарратива на
материале отдельных рассказов Владимира Винниченко. Портрет как средство
характеростроения перебирает на себя роль большого «зеркала», что помогает
подчеркнуть ту или иную черту личности согласно с авторским замыслом. Даже
исполняя информативную роль или оставаясь объективно-описательным, в
большинстве случаев портрет выполняет оценочную функцию. Нарративная
природа анализированных произведений проявляется именно через портрет.
Синтез нарративных типов должен сформировать целостную коммуникацию,
где все непосредственные участники (нарратор, персонажи) пребывают в конти-
нууме общего настроения с текстово неприсутствующими (автор, читатель).
Портрет в первую очередь становится средством «творения иллюзий», при
посредничестве нарратора «феноменальное время» приобретает черты синхрон-
ного присутствия как при создании события, при описании и переживанииНаративна проекція портрета в малій прозі Володимира Винниченка 219
события его участниками, так и при личностной рецепции и интерпретации ху-
дожественного произведения.
Ключевые слова: малая проза, нарратор, нарративний тип, средства харак-
теростроения, «творение иллюзий», оценочная функция, литературная комму-
никация.
Стаття надійшла до редколегії 03.05.2007
Після редагування 07.04.2008
Прийнята до друку 08.05.2008
Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.