Луганський національний педагогічний університет імені Тараса Шевченка,
вул. Оборонна, 2, 910011, Луганськ, Україна,
тел.: (0380642) 533549, e-mail: @lnpu.edu.ua
Ідентифіковано з реаліями назви морів, рік, водойм та гірських пасм,
розташованих на території України, що згадані в творі “Книга картини Землі”
арабського математика, астронома й географа першої половини ІХ ст. Абу Джафара
Мухаммада ібн Муса ал-Хварізмі. Автор виявив, що переважна більшість
інформації названого вченого про елементи ландшафту України доби раннього
середньовіччя є переробкою відомостей, запозичених із твору “Географічний
порадник” античного вченого ІІ ст. Клавдія Птоломея. Визначені відмінності
інформації, поданої в “Книзі картини Землі” від тієї, що міститься в
“Географічному пораднику”, пояснюються переосмисленням ал-Хварізмі
повідомлень Клавдія Птолемея відповідно до здобутків арабської географічної
науки ІХ ст. та до сучасної цьому автору дійсності.
Ключові слова: Україна, раннє середньовіччя, орієнталістика, писемне
джерело, писемна традиція, ідентифікація, порівняльний аналіз, географічний
об’єкт, показник координат, географічне положення, топонім, гідронім, море, ріка,
водойма, гірське пасмо, берегова лінія, витік, гирло, торговельний маршрут.
Аналіз текстів творів учених Арабського халіфату ІХ–Х ст., в яких подано
інформацію з історії України, потребує відновлення етимології термінів, що
означають окремі елементи ландшафту її території. Науковий пошук ідентифікації
згаданих термінів з географічними реаліями має походити від найбільш ранньої
наукової праці арабської астрономічної географії, що збереглася до сьогодення, а
саме “Книга картини Землі” /ضْاﻷر ةَﺮُﺻ ُﺎبَﺘِآ /, що у першій половині ІХ ст. написав
математик, астроном і географ Абу Джафар Мухаммад ібн Муса ал-Хварізмі.
Утім, у праці переважають назви й координатні показники окремих
географічних об’єктів, більшість яких донині є неототожнені в історичній науці.
Отже, виявлення реального значення невизначених назв елементів ландшафту
території України, наявних в арабській географічній писемній традиції першої
половини ІХ ст., є метою нашого дослідження. Обґрунтування означеної проблеми
окреслює конкретні завдання наукового аналізу, а саме: виявлення джерел
інформації, на засадах якої ал-Хварізмі набув уявлення про досліджуваний регіон
Східної Європи; означення мотивів та головних аспектів переосмислення
географічного матеріалу цим ученим; впровадження технології джерелознавчого
аналізу текстів “Книги картини Землі” на основі методики, яку опрацював
український арабіст Вольф Бейліс. Ідентифікація топонімів та гідронімів “Книги картини землі” … 27
У європейській орієнталістиці початковим етапом вивчення інформації, поданої
в “Книзі картини Землі” ал-Хварізмі, уважається етап загального опису цього
історичного джерела, що підготував німецький сходознавець Вилкін Спітт [43].
Детальний аналіз тексту цього твору зробив італійський арабіст Карло Налліно.
Результатом його наукових пошуків був висновок про те, що книга ал-Хварізмі – це
переробка грецької версії твору античного вченого ІІ ст. Клавдія Птолемея, відомого
як “Географічний порадник” /Γεωγραφικη υφηγησις / [40, с. 5–15; 41, с. 525–543].
Комплексно текст “Книги картини Землі” вперше опрацював австрійський
сходознавець Ханс Мжик, який для виправлення спотвореної інформації та
відновлення звісток, втрачених через наявність у тексті лакун, впровадив методику
залучення до вивчення тих запозичень текстів “Книги картини Землі” ал-Хварізмі,
що містяться в творах учених Арабського халіфату першої половини Х ст. При
цьому основну увагу Ханс Мжик приділив “Книзі сабіївих астрономічних таблиць” /
ّﻰِأﻟﺼﱠﺒ ﻳﺞِز ُﺎبَﺘِآ / Абу Абдаллаха Мухаммада ал-Баттані та “Книзі дивин семи кліматів”
Сухраба (Ібн Сарабійуна). Вельми важливим науковим / آِﺘَﺎبُ ﻋَﺠَﺎﺋِﺐ اﻷﻗَﺎﻟِﻴﻢ اﻟﺴﱠﺒْﻌَﺔ /
здобутком цього дослідника було пояснення етимології окремих топонімів та
гідронімів, поданих у “Книзі картини Землі”, через їх порівняння з географічними
назвами, які згадав Клавдій Птолемей. Названі новації текстологічного аналізу
надали можливість Хансу Мжику видати текст рукопису примірника твору ал-
Хварізмі, що має цілісну структуру змісту цього історичного джерела [29].
Надалі студіювання “Книги картини Землі” ал-Хварізмі відбувалося за різними
тематичними напрямами джерелознавчих досліджень. Зокрема, в результаті
комплексно-узагальнюючого вивчення проблеми співвідношення текстової частини
цього твору та доданих до неї карт, бельгійський орієнталіст Ернст Хонігманн дійшов
висновку про те, що “Книга картини Землі” являє собою спробу поєднання показників
карт Клавдія Птолемея з так званою “картою ал-Мамуна”, яку створили провідні учені
Арабського халіфату за участю самого ал-Хварізмі [32, с. 123–125, 143–148].
На засадах методики, що впровадив Ханс Мжик, угорський дослідник Каролі Цегледі
в межах регіонального тематичного напряму опрацював ту частину повідомлень “Книги
картини Землі”, де міститься інформація про землі Подунав’я [28, с. 46–79], а німецький
орієнталіст Хуберт Дауніхт дослідив звістки ал-Хварізмі про територіальний простір
Азіатського континенту, який простягається із заходу на схід від Каспійського моря й
північно-західного узбережжя Індійського океану до західного узбережжя Тихого океану.
При цьому Хуберт Дауніхт відновив карту означеної частини Азії шляхом порівняння
даних із творів ал-Хварізмі й Сухраба [30]. Німецький учений Рейнхард Вібер зробив
текстологічний аналіз повідомлень ал-Хварізмі про землі Північно-Західної Європи, що
супроводжувався пошуком тих першоджерел, із яких автор “Книги картини Землі”
запозичив дані про названий регіон Європи. Здобутком цього наукового пошуку було
виявлення в “Географічному пораднику” відповідностей з інформацією, викладеною в
творах античних авторів-попередників Клавдія Птолемея [46].
У межах комплексного методологічного підходу до вивчення повідомлень
“Книги картини Землі” в сукупності зі звістками, викладеними в інших творах, що
належать до жанру арабської астрономічної географії ІХ – початку Х ст., виконане
дослідження російської арабістки Тетяни Калініної. Предметом цієї праці була
інформація про Східну Європу, Центральну Азію, Східний Сибір, області28 В. Крюков
Південного Прикаспію, а також північні землі Ірану й Афганістану [12, с. 11–107].
Вельми суттєвим належить уважати міркування дослідниці щодо типової
належності твору ал-Хварізмі. Враховуючи те, що значна частина тієї інформації,
що подана в “Книзі картини Землі”, у формі таблиці координат окремих
географічних об’єктів, які схожі на географічні таблиці “Креслення населеної чверті
відомі з географічного твору арабського вченого Ісма’ила ,/ رَﺳْﻢُ اﻟﺮﱡﺑْﻊ اﻟﻤَﻌْﻤُﻮر / “[Землі]
ібн Алі Абу ал-Фіда’ (1273–1331) [16, с. 628–629], було висловлено думку, що
“Книга картини Землі” є тільки часткою загальних географічних таблиць, що склав
ал-Хварізмі [47, с. 978]. Утім, Тетяна Калініна переконливо обґрунтувала презенто-
ване в арабістичній джерелознавчій літературі твердження, згідно з яким таблиці
координатних показників у творі ал-Хварізмі були своєрідним порадником у процесі
складання ученим тексту його “Книги картини Землі” та доданих до цього твору
карт [12, с. 13; 32, с. 160–161; 39, с. 163–165;].
З позицій етно-ідентифікаційного тематичного напряму історико-джерелознавчих
досліджень повідомлення ал-Хварізмі опрацював польський арабіст Тадеуш Левицький.
Однак, до студіювання досліджуваної проблематики цей учений залучив тільки частину
інформації “Книги картини Землі”, а саме ті звістки, що стосуються слов’янської
тематики. Водночас, Тадеуш Левицький висловив думку про те, що твір ал-Хварізмі є
лише коментарем до доданих до нього карт [35, т. І, с. 18, 22–39].
Отож, суттєвим є те, що в європейському арабістичному джерелознавстві
інформація ал-Хварізмі про південно-західний регіон Східної Європи, у межах якого
розташована Україна, не були окремим предметом вивчення. Саме тому,
виокремлюючи й систематизуючи повідомлення цього вченого про територію нашої
країни та сусідніх із нею областей, ми уважаємо вельми важливим виявлення семантики
тих гідронімів та топонімів, які відображають елементи ландшафту України.
У процесі ототожнення з реаліями описів берегової лінії Чорного й Азовського
морів належить ураховувати відмінність даних ал-Хварізмі про названі водні
басейни від тієї інформації, що міститься в творі Клавдія Птолемея. Дотримуючись
теоретичних засад античної географічної науки, згідно з якими відомі моря є
затоками великого Океану, що з усіх боків оточує сушу, ал-Хварізмі назвав Чорне
море останнім у переліку шести морів / ُﺮْﺤَﺑ /, п’ять з яких відповідають окремим
частинам Середземного моря [29, с. 69–72]. Утім, у “Книзі картини Землі” це море
означене зовсім іншою назвою порівняно з “Географічним порадником”, а саме
замість “Море” / Πóντος /. Перший термін цієї / ﺑَﺤْﺮُ ﺑَﺮْﻗَﺔ وَﻟَﺰِﻳﻘَﺔ / “море Барки й Лазіки”
назви – “Барка” /ﺔَﻗْﺮَﺑ / у творі ал-Баттані трапляється в іншій формі написання –
“Ібірійя” / ﺔَﻳِﻴﺮِإﺑ / [24, с. 238]. Варто зуважати, що термін “Барка” в “Книзі картини
Землі” є однією з форм арабської передачі грецького топоніма “Іберія” / ’Ιβηρία / –
найменування історичної області Східної Грузії, на території якої протягом IV–
III ст. до н. е. сформувалося стародавнє грузинське державне утворення зі столицею
в місті Мцхета [36, с. 175]. Відомості про Іберію Клавдій Птолемей виклав в описі
південних меж Азіатської Сарматії / Σαρματια η εν Ασια / та в окремій розповіді про
цю історичну область [27, т. V, с. 1–10, т. VIII, с. 2, 18]. Що стосується другого
терміна назви Чорного моря, тобто “Лазіка” /ﺔَﻳﻘِﺰَﻟ /, то, зважаючи на наявність в
античних, візантійських та вірменських писемних джерелах етноніма “лази” у якості
означення тубільного населення західно-грузинської історичної області Колхіди [37,
с. 22–24], коректним є міркування про доцільність розуміння терміна “Лазіка” якІдентифікація топонімів та гідронімів “Книги картини землі” … 29
“країна лазів” й ототожнення його з державним утворенням, званим Егрісі, яке
виникло в ІІІ ст. н. е. в північній частині Колхідської низовини [12, с. 146].
Так, виявляється, що ал-Хварізмі як назву Чорного моря використав назви сучасних
йому областей Західного Закавказзя. Поінформованість цього вченого щодо Іберії та
країни лазів була зумовлена тим, що обидві ці області в першій половині ІХ ст. мали
безпосередні зв’язки з мусульманським світом. Зокрема Іберія на той час перебувала у
складі володінь Арабського халіфату [11, с. 126–135; 23, с. 74, 157, 159;], а країна лазів
була південно-східною частиною Абхазького князівства, прилеглою з північного заходу
до закавказьких володінь Арабського халіфату [11, с. 127].
Обриси берегової лінії північного та північно-західного узбереж Чорного моря в
“Книзі картини Землі” також значно відрізняються від тих, що подані в “Географічному
пораднику”. Ця відмінність спричинена впровадженням у визначення координатних
показників деяких географічних пунктів здобутків арабської астрономічної науки.
Зокрема дотримання ал-Хварізмі принципу відповідності цих показників параметрам
тривалості дня й положення Сонця опівдні мало наслідком те, що північна та південна
берегові лінії Чорного моря в “Книзі картини Землі” мають більшу протяжність із
заходу на схід, а довжина східної та західної берегових ліній цього водного басейну є
меншою порівняно з аналогічними даними із “Географічного порадника” Клавдія
Птолемея. Ця обставина спричинила значні відмінності не лише в конфігурації згаданих
берегових ліній, але також й у географічному положенні та окресленні мисів, гаваней і
півостровів, зокрема Кримського півострова. Зі співвідношення поданих ал-Хварізмі й
Клавдієм Птолемеєм координатних показників грецьких міст, що обмежували
Ολβια η καί ,رَاﺳْﺘِﻴَﺎﻧِﺲْ ﻋَﻠَﻰ أَﻟْﺒَﺤْﺮِ/ Кримський півострів на заході та на сході, а саме: Ольвії
Βορυσφένος / й Феодосії / ﺎَﺎﻳَﺳِدُﺎوَﺛ, Θεοδοσία /, виявляється, що відстань між названими
містами в “Книзі картини Землі” становить 10°10′, а в “Географічному пораднику” – °20′
[29, с. 36; 27, т. ІІІ, с. 5–14; 28, с. 168–169]. Отож, згідно з ал-Хварізмі, протяжність
Кримського півострова із заходу на схід є більшою на 3°50′, й контури його є трохи
протяжнішими в довготному напрямі порівняно з даними Клавдія Птолемея.
Утім, головною невідповідністю як до інформації Клавдія Птолемея, так і до
дійсності є локалізація ал-Хварізмі в місці розташування реальної Керченської
протоки якоїсь затоки, внаслідок чого в “Книзі картини Землі” Чорне й Азовське
моря показані у якості ізольованих один від одного водних басейнів. На наш погляд,
згадану колізію належить пояснити через виявлення дійсного значення ідеї ал-
Хварізмі, відображеної в нанесенні на карту Азовського моря невідомої ріки, що
витікає із якогось озера, тече на північ й сягає південного берега перешийка, який
відокремлює Азовське й Чорне моря. Беручи до уваги, що на карті Азовське море
зображене як ізольований водний басейн, до якого вливаються ріки, що мають
витоки в оточуючих гірських пасмах, ми уважаємо, що досліджувана “ріка” являє
/ آِﺘَﺎبُ أﻟْﻤَﺴَﺎﻟِﻚ وَاﻟْﻤَﻤَﺎﻟِﻚ / “собою умовне зображення описаних у “Книзі шляхів й царств
географа другої половини ІХ ст. Абу ал-Касима Убайдаллаха ібн Хурдазбіха
морських торговельних маршрутів, які пролягали від “півостровів Моря хозарів” / ْﻦِﻣ
.[34, с. 104] / إﻟَﻰَ اﻟْﻘُﺴْﻄَﻨْﻄِﻴﻨِﻴَﺔ / до столиці Візантії, міста Константинополя ﺟَﺰَاﺋِﺮ ﺑَﺤْﺮ / اﻟْﺨَﺰَر
Зважаючи на те, що в цьому випадку гідронім “Море хозарів” /رَﺰَﺨْاﻟ ﺮْﺤَﺑ / означає
Чорне море, під півостровами цього моря належить розуміти Кримський та
Таманський півострови [26, с. 604; 35, т. І, с. 103–104]. 30 В. Крюков
Згідно з повідомленнями пізніших арабських авторів й візантійських писемних
джерел, початковими пунктами морських торговельних маршрутів, що пролягали до
Константинополя Чорним морем, були портові міста, розташовані на берегах
Керченської протоки. Зокрема, в творі “Розвага стомленого в мандрах по світу” /
-географа ХІІ ст. Абу Абдаллаха Мухаммада аш-Шараф ал / ﻧُﺰْهَﺔ اﻟْﻤَﺸْﺘَﺎق ﻓِﻰ إﺧْﺘِﺰَق اﻵﻓَﻒ
Ідрісі таким початковим пунктом названо місто Таматарха / ﺎَﺧَﺮْﻄَﻣ /, що розташоване
на східному березі Керченської протоки. Саме від цього міста морський маршрут до
Константинополя пролягав на захід до “міста русів” / اﻟﺮﱡوس ﺔَﻳﻨِﺪَﻣ /, ототожненого з
портом Корчив, і далі – уздовж південного узбережжя Криму [3, с. 73–74; 14, с. 162–
165]. Про активне функціонування цього маршруту ще наприкінці VII – на початку
VIII ст. свідчить звістка візантійського хроніста Феофана Сповідника (помер 818
року) про подорожування імператора Юстініана ІІ (685–695, 705–711 роки) від міста
Фанагорія до гирла Дунаю [45, с. 571]. Те саме місто візантійський автор другої
половини VI ст. Менандр Протиктор назвав як кінцевий пункт іншого
чорноморського маршруту, що пролягав від Константинополя на схід уздовж
північного узбережжя півострова Мала Азія до порту Сінопа, потім перетинав Чорне
море в північному напрямі, сягав кримського міста Херсонес Таврійський, і надалі
спрямовувався на схід уздовж південного узбережжя Кримського півострова [18,
с. 66–96, 146–168, 234–253; 31, с. 77–79]. Отже, ці дані свідчать про важливе
значення портових міст на берегах Керченської протоки як транзитних центрів
чорноморської торгівлі. Такий статус названих міст визначала та обставина, що
Керченська протока являла собою активно функціонуючу торговельну водну
артерію, до якої надходили товари, що транспортували Волзьким та Донським
річковими шляхами від східного узбережжя Балтійського моря.
Зважаючи на відсутність зображень на згаданій карті Азовського моря будь-яких
інших елементів ландшафту, окрім рік, озер та гірських пасм, варто припустити, що
загадкова “ріка”, яка сягає перешийку, що відокремлює Чорне й Азовське моря, є
умовним означенням розглянутих чорноморських маршрутів. Ці торговельні маршрути
починалися не в Азовському морі безпосередньо, а на берегах Керченської протоки й
сягали Мармурового моря, зображеного на карті у вигляді озера.
Назва Азовського моря, подана в “Книзі картини Землі” також є іншою, ніж у
“Географічному пораднику”. Якщо Клавдій Птолемей означив цей водний басейн
назвою “Гавань меотів” / Μαιωτις λίμνη /, то ал-Хварізмі, ураховуючи
невідповідність цієї назви до сучасної йому етнічної ситуації в Приазов’ї, а саме про
відсутність у часи його життя людності, яка в античних писемних джерелах
означена етнонімом “меоти” / Μαιώται / [8, с. 14; 9, с. 49; 17, с. 78;], застосував для
означення Азовського моря зовсім іншу назву – “ал-Батиха” / ﺔَﻴﺤِﻄَﺒْأﻟ /, тобто
“Водойма”. У цій назві відобразилося уявлення вченого про Азовське море як про
ізольований від Чорного моря водний басейн. Разом з тим, унаслідок упровадження
ал-Хварізмі тієї системи відліку від початкового меридіана координатних
показників розташування географічних об’єктів, яка не була відомою Клавдію
Птолемею, в “Книзі картини Землі” інформація про географічне положення й про
конфігурацію берегової лінії та розміри водного простору ал-Батихи значно
відрізняються від тих даних, які є в “Географічному пораднику” стосовно Гавані
меотів. Зокрема, ал-Батиха розташована значно ближче до Балтійського моря, що
أَﻟْﺒَﺤْﺮُ أَﻟْﻤَﻐْﺮِﺑِﻰﱡ أَﻟْﺨَﺎرِجُ وَ أَﻟﺸِّﻤَﺎﻟِﻰﱡ / “названо “море Західне Зовнішнє та Північне ЗовнішнєІдентифікація топонімів та гідронімів “Книги картини землі” … 31
جِﺎرَﺨْﻟَأ /, ніж Гавань меотів до того ж самого моря, яке Клавдій Птоломей назвав
“Венедською затокою” / Ουενεδικòν κóλπον /. У творі ал-Хварізмі розмір водного
простору ал-Батихи в довготному напрямі є на 1°15′ більшим, але в широтному на
0°55′ меншим порівняно з аналогічними координатними показниками в
“Географічному пораднику” щодо Гавані меотів. Тому обрис ал-Батихи, на відміну
від Гавані меотів є більш витягненим у напрямі із заходу на схід, й стислішим з
півдня на північ [12, с. 105]. Щодо графіки обрисів берегових ліній Азовського моря,
то, на відміну від Клавдія Птолемея, котрий уявляв Гавань меотів у вигляді
трикутника із закругленими кутами, бокові лінії якого зближені між собою в районі
північного узбережжя Таганрозької затоки, ал-Хварізмі навів дані, згідно з якими
конфігурація берегових ліній ал-Батихи являє витягнений у довготному напрямі
овал, що на сході закінчується зрізаною вершиною, а на заході має вигин у тому
місці західного узбережжя, де Клавдій Птолемей розташував Бікську затоку / Βύκη
λίμνη / [29, с. 155–157; 27, т. ІІІ, с. 5].
Помітною колізією в уявленнях ал-Хварізмі щодо ал-Батихи є те, що цей
учений сполучив Азовське й Балтійське моря через “дві ріки” / انَﺮْﻬَﻧ /, які “витікають
в море Західне / ﻓَﻴَﺼُﺐﱡ / “й “уливаються / ﻳَﺤْﺮِجُ ﻣِﻦْ هَﺬَا اﻟْﺒَﻄِﻴﺤَﺔ / “із цієї ал-Батихи
Зовнішнє та Північне Зовнішнє. Із порівняння координатних показників витоків та
гирл “двох рік” з даними, які містяться в “Географічному пораднику”, виявляється,
що ці ріки тотожні чотирьом рікам Клавдія Птолемея, дві з яких, Лікос / Λύκος
ποταμóς / й Порітіс / Πορίτης ποταμóς / течуть на південний схід й уливаються в
Гавань меотів на її західному узбережжі, а дві інші ріки, Турунтос / Τουρουντος
ποταμóς / й Хесінос / Χέσινος ποταμóς /, навпаки, спрямовані на північний захід й
уливаються у Венедську затоку на її східному узбережжі [27, т. ІІІ, с. 1–5]. Згідно з
Клавдієм Птолемеєм названі чотири ріки витікають з Рипейських гір / ‛Ρειπαία ορη /
близько одна до одної. Ал-Хварізмі, на відміну від Клавдія Птолемея, повідомив про
,Висловлено припущення ./ ﻓَﻴَﻘْﻄُﻊُ ﺟَﺒَﻞ رِﻳﻔَﻴَﺔ/ “те, що дві ріки “розрізують гору Ріфайя
що колізія, яка розглядається, є наслідком помилкового сполучення в творі ал-
Хварізмі протилежних один одному витоків чотирьох названих Клавдієм Птолемеєм
рік, унаслідок чого ці ріки перетворилися в “Книзі картини Землі” на дві річкові
системи: “Лікос–Турунтос” й “Порітіс–Хесінос” [12, с. 18, 104].
На нашу думку, підставою для сполучення ал-Хварізмі Азовського й Балтійського
морів через названі річкові системи була не помилка, а певна обізнаність ученого щодо
торговельних зв’язків між північною й південною частинами Східної Європи. Ці зв’язки
реалізовувалися Волзьким й Дніпровським річковими шляхами, завдяки чому Азовське
море було важливою транспортною артерією, що забезпечувала постачання товарів як
до володінь Візантійської імперії, так і до Хозарії.
Дійсно, згідно з повідомленнями готського історика Йордана, які походять від
VI ст., купці, звані Suehans (ймовірно “шведи”), транспортували товари від східного
узбережжя Балтійського моря Волгою й Доном до Азовського моря, й надалі цим
морем сягали портових міст Боспору й Фанагорії, розташованих на берегах
Керченської протоки, де проводили торговельні операції з візантійцями [33, т. ІІІ,
с. 21; 36, с. 361, 513]. Згідно з Ібн Хурдазбіхом, у ІХ ст. Волзький та Дніпровський
річкові торговельні шляхи були активно діючими [34, с. 153–155]. У часи життя ал-
Хварізмі важливого значення в системі візантійсько-хозарської торгівлі набув той32 В. Крюков
водний шлях, який від володінь Візантійської імперії в Південно-Західному Криму
пролягав Азовським морем до гирла Дону, потім сягав місця найбільшого
зближення цієї ріки з Волгою, й далі за течією Волги прямував до столиці
Хозарського каганату, міста Атил [35, т. І, с. 146–147]. Про значущість цього
торговельного маршруту свідчить спорудження на Середньому Доні хозарами за
допомогою візантійців під час правління імператора Феофіла (829–842 рр.) фортеці
Саркел [15, с. 170–173; 20, с. 44]. Згідно з повідомленням візантійського автора
середини Х ст. Костянтина VII Багрянородного, Саркел був транзитним центром,
через який товари транспортували із Хозарії як до підвладних Хозарському каганату
районів Кримського півострова, так і до володінь Візантійської імперії в Південно-
Західному Криму [15, с. 52–53, 170–175]. Інформація, що міститься у візантійських
писемних джерелах початку ІХ ст., свідчить про використання досліджуваного
водного маршруту купцями східно-кавказького міста Дербент, що входив до складу
володінь Арабського халіфату, для постачання своїх товарів до придунайських
областей. Але від Азовського моря ці купці рухалися на захід не через Кримський
півострів, а сухопутним маршрутом, що пролягав через степи Приазов’я й
Північного Причорномор’я [19, с. 66–68; 45, с. 545].
Щодо Дніпровського торговельного шляху, то він сполучався з портовими
містами, розташованими поблизу від південного узбережжя Азовського моря, через
морський маршрут, що пролягав від гирла Дніпра до володінь Візантійської імперії
на Кримському півострові. У середині Х ст. на цьому маршруті особливо діяльними
були руські купці [15, с. 44–51]. Про активність функціонування маршруту “гирло
Дніпра–Кримський півострів” свідчить той факт, що в творі ал-Ідрісі селище Олешє,
розташоване поблизу гирла Дніпра, означене двома арабськими формами його
назви, а саме “Муліса” / ﺔَﺴِﻮﻟُﻣ / й “Ліски” / ﻰِﻘْﺴِﻟ / [25, с. 909]. На нашу думку,
коректним поясненням цього явища можна вважати використання ал-Ідрісі у
процесі написання свого твору тих повідомлень про Олешє, що походять з різних
джерел інформації, в яких розбіжності в означенні назви цього селища спричинені
тим, що в цьому населеному пункті збігалися два торговельні маршрути, тобто
Дніпровський та Чорноморський, який пролягав від Константинополя уздовж
західного й північно-західного узбереж Чорного моря далі на схід – до володінь
Візантії на Кримському півострові [14, с. 161–162]. Отож, можна припустити, що із
Південно-Західного Криму певну частину товарів, які надходили туди Дніпровським
річковим шляхом й морським маршрутом “гирло Дніпра–Кримський півострів”,
могли постачати до портових міст, розташованих на південному узбережжі
Азовського моря й поблизу від нього, для подальшого їх транспортування до Хозарії
або до малоазійських та балканських володінь Візантійської імперії.
Аналізуючи ймовірні підстави для безпосереднього сполучення ал-Хварізмі
двома ріками Азовського й Балтійського морів, варто згадати, що чорноморські
торговельні маршрути, які пролягали від портових міст, розташованих на берегах
Керченської затоки, до Мармурового моря, також зображені на карті цього вченого
у вигляді ріки. Напевне, саме таке зображення було характерне для символічного
означення в “Книзі картини Землі” важливіших водних торговельних маршрутів.
Інформація ал-Хварізмі про гори, що за своїм розташуванням співвідносяться з
територією України, ототожнити з реаліями досить складно. Адже із топонімів
поданих в окремій таблиці координат гірських пасм, що розташовані поза сьомимІдентифікація топонімів та гідронімів “Книги картини землі” … 33
кліматом [29, с. 62–65], відповідним дійсності є лише один топонім, а саме “гора
Картабіс” / ﺲِﺒَﻃْﺮَﻗ ُﻞَﺒَﺟ /. Якщо третю й четверту літери назви “Картабіс”, тобто ط “та”
й ب “ба”, поміняти місцями, то виявляється, що виправлена так арабська форма
назви цього гірського пасма, тобто “Карбатіс” / ﺲِﻄَﺑْﺮَﻗ /, співвідноситься з грецькою
назвою “гори Карпатіс” / Καρπάτης ορος /, що згадана в творі Клавдія Птолемея [27,
т. ІІІ, с. 5; 28, с. 63]. Зрозуміло, що в цьому випадку йдеться про Карпатські гори, але
треба з’ясувати, яка саме частина цієї великої гірської системи Європи означена в
“Книзі картини Землі” етнонімом “гора Картабіс”. Це можна зробити, на наш
погляд, розглядаючи дані ал-Хварізмі щодо географічного положення згаданої
“гори” порівняно з інформацією про розташування наближених до неї гірських
пасм, зокрема про розташовану на захід від Карпат “гору Сартаміка” / ﺎَﻴﻘِﺎﻣَﻃْﺮَﺳ ُﻞَﺒَﺟ /,
назву якої уважають спотвореною арабською формою згаданого Клавдієм
Птолемеєм топоніма “гори Сарматіка” / Σαρματικα ορη / [27, т. ІІ, с. 11; 28, с. 63].
Згадка ал-Хварізмі про те, що із “гори Сартаміка” витікає “ріка Істулус” /ﺲُﻮﻟُﻄْإﺳ ُﺮْﻬَﻧ /,
тобто Вісла [29, с. 152] надала підставу для ототожнення Сарматських гір з
північними узгір’ями Карпат [10, с. 196; 17, с. 79, 173–174]. Однак, згідно з
поданими у творі ал-Хварізмі координатними показниками, “гора Сартаміка”
простягається не в довготному напрямі, як реальні Західні Карпати, а з південного
заходу на північний схід. Тому ми уважаємо, що згаданий топонім означає декілька
гірських пасм Центральної Європи, які розташовані в широтному напрямку одне до
одного. Це Високі Бескиди, Татри, Західні Карпати, а також височини
Задунайського середньогір’я – Баконь, Вертеш, Піліш й Вишеград. Щодо “гори
Картабіс”, то це гірське пасмо спрямоване в широтному напрямі й, порівняно з
“горою Сартаміка”, є меншим за довготою: його південна межа розташована на
6°45′ на північ від південної межі останньої, а на півночі межею “гори Картабіс” є
географічний пункт, віддалений на південь від північної межі “гори Сартаміка” на
1°45′. Отже, це співвідношення координатних показників географічного положення
“гори Сартаміка” й “гори Картабіс” дає підставу для ототожнення останньої з
реальною гірською системою Українських Карпат.
Таку саму методику порівняльного аналізу координатних показників
географічного розташування досліджуваних гір з наближеними до них елементами
ландшафту треба застосовувати для ототожнення з дійсністю інших гірських пасм,
зокрема загадкової “гори Кафі” / ﻰِﺎﻓَﻓ ُﻞَﺒَﺟ / [12, с. 43]. Зважаючи на те, що в
примірнику рукопису досліджуваного твору ця назва позбавлена діакритичних
крапок, ми пропонуємо уважати першу її літеру за ف “фа”, а третю – за ق “каф”.
Остаточне виправлення назви, на нашу думку, належить зробити, додаючи на третю
позицію її структури літери و “вав”. Отож, на наш погляд, правильною є форма
“Фавка” / َﻗﻰْﻮَﻓ /, яка відповідає названому Клавдієм Птолемеєм топоніму “гора
Певка” / Πεύκη ορος / [27, т. ІІІ, с. 5; 28, с. 63–64; 46, с. 43, 54]. Згідно з наданими ал-
Хварізмі координатними показниками, Певкінські гори розташовані на північний
схід від “гори Картабіс” й спрямовані точно на північ. Ознакою досліджуваного
гірського пасма є те, що воно перетинає “гору Фані” / ﻰِﺎﻧَﻓ ُﻞَﺒَﺟ /, правильну форму
назви якої можна відновити через додання на четверту позицію її структури літери د
“даль”. Отже, йдеться про гори, звані “Фанаді” / ىِﺪَﺎﻧَﻓ /, які співвідносяться з поданим
у творі Клавдія Птолемея топонімом “гори Венедіка” / ’Ουενεδικα ορη/ [27, т. ІІ, 34 В. Крюков
с. 11; 38, с. 171; 28, с. 63; 46, с. 43, 54, 115]. Зважаючи на те, що ця назва походить
від етноніма “венеди” /Ουενέδαι/, яким Клавдій Птолемей означав праслов’янську
етнічну спільність, що протягом періоду з кінця ІІ ст. до н. е. до початку V ст.
заселяла землі, розташовані від Карпат і басейну верхнього Дністра на півдні до
пониззя ріки Вісли та південно-східного узбережжя Балтійського моря на півночі
[13, с. 6–91; 27, т. ІІІ, с. 5; 42, с. 381]. Відповідно до поданих у творі ал-Хварізмі
координатних показників, “гора Фані” розташована на північний схід від “гори
Сартаміка” й на схід від річища “ріки Істулус”. Отже, виявленим ознакам
географічного положення Сарматських гір відповідає реальна Люблінська височина,
що розташована в південно-східній частині Польщі. Тому за “гору Кафі”, на нашу
думку, належить уважати Подільську височину, яка на південному заході наближена
до північних передгір’їв Українських Карпат, а на північному заході прилягає до
Люблінської височини.
Топонім “Гора” / ُﻞَﺒَﺟ /, поданий у досліджуваній таблиці координат після “гори
Кафі”, співвідноситься з назвою “гори Амадока” / ’Αμαδοκα ορη /, відомості про які
містяться в “Географічному пораднику” Клавдія Птолемея [27, т. ІІІ, с. 5; 38, с. 171–
172]. Із координатних показників згаданої “Гори” виявляється, що, порівняно з
географічним положенням розглянутих гірських пасм, вона є найбільш наближеною
в широтному напрямі до північного узбережжя Чорного моря, й віддаленою в
ототожненої з ,/ ﺑَﻄِﻴﺤَﺔ ﺑَﺮَاﺳْﺘَﺎﻧِﺲ / “довготному напрямі на схід від “водойми Барастаніс
місцевістю, розташованою на південь від Дніпровських порогів. Водночас,
наближеність “Гори” до Азовського моря та її спрямованість на північ створює
уявлення, що вона простягається уздовж західного узбережжя цього моря. Так,
визначене співвідношення розташування цієї “Гори” з географічним положенням
інших елементів ландшафту, свідчить на користь припущення щодо тотожності
гірського пасма, яке уважають ідентичним Амадокським горам Клавдія Птолемея,
дійсній Приазовській височині, що простягається з південного заходу на північний
схід від басейну ріки Корсак до басейну ріки Кальміус. Висловлене припущення
підтверджується відповідністю даних ал-Хварізмі про ті чотири ріки, які витікають
із цієї “Гори” й уливаються в ал-Батиху на її західному узбережжі, реальним рікам
Західного Приазов’я.
Зважаючи на те, що в дійсності Приазовська височина фактично сполучена на
півночі з Донецьким кряжем, постає питання щодо імовірності поширення
семантики топоніма “Гора” на обидві названі височини. Ми уважаємо таку
ймовірність за некоректну, бо Донецький кряж, на відміну від Приазовської
височини, має не північно-східну, а східну спрямованість з відхилом на південь. До
того ж ми виявили, що у випадку, коли координатні показники просторової
орієнтації будь-якого гірського пасма фіксують зміну його просторового
спрямування, ал-Хварізмі уважав відхил частини цього пасма за факт, що свідчить
про існування іншої гори [29, с. 917–920].
Повідомлення про елементи річкової системи України в “Книзі картини Землі”
містяться в описах рік, розташованих в окремих “кліматах” Землі /ﻴﻢِﻠْاﻹﻗ /. Зокрема в
описі джерел та рік сьомого клімату є дані про “ріку Нувіс” / ْﻳﺲِﻮُﻧ ُﺮْﻬَﻧ /, яка
уливається в “море Барки й Лазіки” на його північному узбережжі [29, с. 142–144].
Якщо виправити спотворення в написанні назви “Нувіс”, додаючи на першу позицію
її структури втрачену літеру د “даль”, то правильна форма цієї назви набуваєІдентифікація топонімів та гідронімів “Книги картини землі” … 35
вигляду “Данувіс” / ﻳﺲِﻮُﻧَد /. Отже, виявляється, що гідронім “ріка Нувіс” є арабською
формою написання згаданого в творі Клавдія Птолемея терміна “ріка Данубіос” /
Δανυβιος ποταμóς /, який означає ріку Дунай [27, т. ІІІ, с. 10; 38, с. 181–182]. Варто
відзначити, що подані ал-Хварізмі координатні показники конфігурації русла Дунаю
значною мірою відповідають дійсності. Від місця свого витоку Дунай, за
інформацією цього ученого, тече на схід. У координатному пункті, означеному
параметрами 48°0′ довготи й 46°0′ широти, ця ріка відхиляється на північний захід,
потім повертає на схід, і з деяким відхиленням на північ сягає моря. Згаданий
координатний пункт має реальну аналогію з місцевістю, що на відстані 15 км на
північний схід від сучасного румунського міста Черновода, де русло Дунаю змінює
свій напрям з північно-східного на північно-західний. Другий вигин “ріки Нувіс”
можна ототожнити з місцевістю, розташованою поміж пунктами, в яких до Дунаю
вливаються його ліві притоки, ріки Сірет та Прут. Надалі північне гирло Дунаю,
іменоване Кілійським, пролягає до Чорного моря в напрямі на схід. Отож,
виявляється, що “ріку Нувіс” ал-Хварізмі уважав головним руслом Дунаю та
Кілійське гирло цієї ріки.
Щодо решти гирл Дунаю, то ал-Хварізмі презентував їх у якості окремої
/ ﻳَﺨْﺮُجُ / “які “витікають ,/ ﺳِﺘﱠﺔ اﻷﻧْﻬَﺎر / “річкової системи, що складається із “шести рік
із “ріки Нувіс” та сягають моря на південь від останньої. Зазначимо при цьому, що
подані в “Книзі картини Землі” координатні показники місця витоку із “ріки Нувіс”
першої з цих “шести рік” співвідносяться з даними про місце згаданого в
“Географічному пораднику” першого розгалуження дельти Дунаю / πρωτος μέρισμος
των στομάτων / [27, т. ІІІ, с. 10]. Виявлено, що наприкінці VI ст. до н. е. згадане
розгалуження відокремлювалося від русла Дунаю на схід від сучасного селища
Орлівки, розташованого в Ренійському районі Одеської області. Сама ж ця “перша з
[шести] рік” / ﺎرَﻬْاﻷﻧ أوﱠل / є відповідною неіснуючому нині стародавньому крайньому
південному гирлу дельти Дунаю, яке вливалося в Чорне море поблизу античного
міста Істрія, тобто в районі сучасного озера Разельм [1, с. 143, 145]. Місця впадання
в море “п’яти [інших] рік” / ﺔَﺴْﻤَﺨْاﻟ ﺎرَﻬْاﻟﻸﻧ /, які, згідно з ал-Хварізмі, є “поміж гирлом
цієї ріки та гирлом великої першої ріки при рівності п’яти частин [відстані поміж їх
ﻣَﺼَﺒﱡﻬَﺎ ﻓَﻴﻤَﺎ ﺑَﻴْﻦَ ﻣَﺼَﺐّ هَﺬَا / اﻟﻨﱠﻬْﺮ وَﻣَﺼَﺐّ اﻟﻨﱠﻬْﺮِ اﻟْﻜَﺒِﻴﺮِ اﻷوﱠل ﻋَﻠﻰَ إﺳْﺘَﻮَاءِ ﺧَﻤْﺴَﺔ اﻟْﻘِﺴَﺎم/ “[гирлами
розташовані в тій частині західного узбережжя Чорного моря, що простягається від
озера Разельм на півдні та Кілійським гирлом на півночі.
Крайню південну з цих “п’яти рік” варто співвіднести з гирлом, яке в творі
Клавдія Птолемея назване “Ієрон, або гирло Певка” / ‘Ιερòν η Πεύκη στóμα / [27,
т. ІІІ, с. 10]. Відповідно до інформації античного автора ІІ ст., історика Арріана
Флавія, назване гирло належало до південно-східної частини римської провінції
Фракія та було на відстані 500 стадій, тобто 80 км на північ від міста Істрія [2, с. 93].
Отже, локалізація Арріаном Флавієм Певкінського гирла є відповідною реальній
відстані від місця розташування названого античного населеного пункту сучасного
Георгіївського гирла дельти Дунаю.
Щодо тих чотирьох рік, які, згідно з даними ал-Хварізмі, протікають на північ
від розглянутого гирла дельти Дунаю, то, на нашу думку, їх можна співвіднести з
гирлами Нарака / Ηαράκα στóμα /, Псевдо / Ψευδώ στóμα /, Боріон / Βοριον στóμα / й
Псілон / Ψιλòν στóμα /, що названі в такій послідовності з півдня на північ у творі36 В. Крюков
античного вченого І ст. Гая Плінія Секунда [4, т. IV, с. 79]. Останнє з названих гирл
згадується також у “Географічному пораднику” як “Тіанола, або гирло Псілон” / τó
Θιανóλα η Ψιλòν στóμα / [27, т. ІІІ, с. 10]. Але на тій частині західного узбережжя
Чорного моря, що розташоване поміж сучасними Георгіївським та Кілійським
гирлами, нині є лише одне гирло, а саме Сулінське. Імовірно те, що останнє гирло
дельти Дунаю сформувалося внаслідок злиття гирл Нарака, Псевдо, Боріон та
Псілон, означених в “Книзі картини Землі” як чотири окремі ріки.
Загадковою є інформація ал-Хварізмі про “джерело” / ُﻦْﻴَﻋ /, яке “упадає в цю
ріку” / ﺮْاﻟﻨﱠﻬ اَﺬَه َإﻟﻰ ُﻊُﻘَﻳ /, тобто в Дунай [29, с. 144]. Зважаючи на відсутність у цій праці
назви гідроніма, висловлено міркування про можливу відповідність досліджуваного
“джерела”, яке згадав Клавдій Птолемей, гідроніму “ріка Тірас” / Τύρας ποταμóς /,
ототожненому з реальною рікою Дністер [38, с. 182]. Утім, насправді ріка Дністер
уливається не в Дунай, а безпосередньо в Чорне море, про що повідомив Клавдій
Птолемей. Саме тому більш коректною вважаємо думку, згідно з якою це “джерело”
варто співвіднести із птолемеївським гідронімом “ріка Гієрас” / ‘Ιέρασος ποταμóς /,
що означає ліву притоку Дунаю [27, т. ІІІ, с. 10]. Для ототожнення цього гідроніма з
дійсністю, на наш погляд, доцільно урахувати такі чинники: 1) витік цієї ріки є в
Східних Карпатах [12, с. 98]; 2) її русло має південно-східне спрямування;
3) розташування її гирла поблизу названого ал-Хварізмі пункту координат, що
фіксує відхилення напряму течії Дунаю з північного заходу на схід. Отже, ми
уважаємо, що цим ознакам географічного положення “джерела” ал-Хварізмі,
співвіднесеного з “рікою Гієрас” Клавдія Птолемея, відповідає реальна ріка Сірет
разом з її правою притокою Бузеу.
Незрозумілими й суперечливими є подані в описі джерел та рік, розташованих
,29] / ﺑَﻄِﻴﺤَﺔ ﺑَﺮاَﺳْﺘِﻴَﺎﻧِﺲْ/ “поза сьомим кліматом, відомості про “водойму Барастаніс
с. 153]. Назва цієї водойми відповідає гідроніму “ріка Борисфенос” / Βορυσφένης
ποταμóς /, що міститься в “Географічному пораднику” [27, т. ІІІ, с. 5–6]. Цим
гідронімом в античній літературі означали ріку Дніпро. Утім, у “Книзі картини
Землі” йдеться не про ріку, а про невелику водойму, розмір якої становить лише
0°5′. Згідно з повідомленням ал-Хварізмі, в цю водойму вливаються два “джерела”,
в одному з яких бере початок ріка. Інша ріка витікає безпосередньо із “водойми
Барастаніс”. Цю колізію можна пояснити тим фактом, що відомості про водойму ал-
Хварізмі запозичив із твору Клавдія Птолемея, де зазначено, що “ріка Борисфенос”
має два витоки, один з яких є поблизу Венедських гір, а другий – в “озері Амадока” /
’Αμάδοκα λίμνη / [27, т. ІІІ, с. 5]. Місце злиття обох витоків у єдиний водний потік,
згідно з Клавдієм Птолемеєм, є початоком русла власне Дніпра [27, т. ІІІ, с. 2–6; 38,
с. 183]. Отже, виявляється, що ал-Хварізмі у межах одного гідроніма сполучив
термін “водойма” /ﺔَﻴﺤِﻄَﺑ /, який є арабською формою грецького слова “озеро” / λίμνη
/ з назвою “Барастаніс” /ْﺲِﺎﻧَﻴِﺘْﺳَﺮاَﺑ/, що в творі Клавдія Птолемея має форму
“Борисфенос” /Βορυσφένης/ і означає ріку Дніпро. Це сполучення двох понять є
свідченням того, що ал-Хварізмі уявляв “водойму Барастаніс” як виток ріки Дніпро.
Ототожнення “водойми Барастаніс” з реальним географічним об’єктом, на нашу
думку, доцільно проводити, застосовуючи порівняльний аналіз координатних
показників місця розташування її центру з просторовим розташуванням наближених
до неї певних елементів ландшафту. Отже, цей центр є віддаленим на північ від
північно-західного узбережжя “моря Барки й Лазіки” (Чорного моря) на відстань уІдентифікація топонімів та гідронімів “Книги картини землі” … 37
0°5′, на схід і на південь від північно-східної межі “гори Фані” (Люблінської
височини) – відповідно на 5°10′ й на 0°53′, на схід і на північ від південної межі
“гори Картабіс” (Українських Карпат) – відповідно на 7°15′ і на 5°27′, на захід та на
південь від північної межі “Гори”, ототожненої з Приазовською височиною –
відповідно на 1°45′ і на 1°03′. Такий порівняльний аналіз надає підставу визначити
розташування “водойми Барастаніс” у місцевості, де, згідно з даними античного
історика V ст. до н. е. Геродота, були численні гирла невеликих річок – “герри”, що
вливалися в Дніпро на південь від Дніпровських порогів [6, т. IV, с. 53, 56, 71,
т. VIII, с. 7, т. ІХ, с. 105]. Отож, імовірно, що в “Книзі картини Землі” гідронімом
“водойма Барастаніс” означена саме сукупність згаданих Геродотом гирл малих
річок. Тому варто відзначити, що названа в творі ал-Хварізмі ріка, яка витікає із цієї
згідно з координатними показниками, немовби ,/ﻳَﺨْﺮُجُ ﻣِﻦْ هَﺬَا اﻟْﺒَﻄِﻴﺤَﺔ ﻧَﻬْﺮ/ “водойми”
протікає крізь її водний простір, що є відповідним реальній конфігурації такого
русла ріки, до якого вливаються численні притоки.
Утім, досліджувана ріка, беручи початок поблизу південного берега “водойми
Барастаніс”, уливається не в Чорне, а в Балтійське море. Ця колізія є дивною через
те, що в античній писемній традиції, із якої ал-Хварізмі, власне, й запозичив дані
про ріки південно-західної частини Східної Європи, простежується уявлення про
впадання Дніпра саме в Чорне море [4, с. 82; 6, т. ІІ, с. 53; 27, т. III, с. 2–6]. Саме
тому висловлено міркування, що в координатних показниках, якими в “Книзі
картини Землі” локалізовано гирло Дніпра, зроблено помилку [38, с. 184]. Для її
виправлення пропонується змінити показник гирла цієї ріки з 58° на 53° шляхом
додавання до другої його літери ح “ха”, тотожній цифрі 8, діакритичної крапки,
змінивши її, таким способом, на літеру ج “джім”, що означає також цифру 3.
Результатом такого корегування є переміщення згаданого широтного показника на
південь, до того місця, де на захід від “міста Раснійаніс” / ﺲِﺎﻧَﻴِﻨْاﺳَر ﺔَﻳﻨِﺪَﻣ /, тобто Ольвії,
ал-Хварізмі показав великий вигин берегової лінії Чорного моря на північ [29, с. 72].
Цей вигин співвідноситься із Дніпровським, Бузьким й Березанським лиманами.
Отож, ріку, що перетинає розташовану на південь від Дніпровських порогів
місцевість, де були сконцентровані численні гирла малих річок – “герри”, й
уливається до Чорного моря в районі згаданого вигину його берегової лінії на
північ, можна ототожнити з Нижнім Дніпром. На нашу думку, уявлення ал-Хварізмі
про місце розташування витоку Дніпра на південь від Дніпровських порогів
спричинене поєднанням цим ученим інформації Клавдія Птолемея про “озеро
Амадока”, де є один із витоків Дніпра, із відомостями Геродота про заболочену
місцевість, звану “Геррос” /Γε’ρ‘ρος /. При цьому, імовірно, було ураховане
повідомлення Геродота про те, що до місцевості “Геррос” ріка Борисфен тече з
півночі, “але звідти вище ніхто не може сказати, якими країнами він (Борисфен)
протікає” [6, т. ІV, с. 53]. Тому варто припустити, що ал-Хварізмі уважав “водойму
Барастаніс”, співвіднесену ним з “озером Амадока”, за північну межу судноплавної
частини русла Дніпра.
Щодо другого витоку ріки Дніпро, то подані ал-Хварізмі координатні показники
початку тієї ріки, що витікає із ріки, яка починається із “джерела”, сягаючого
“водойми Барастаніс”, певною мірою співвідносяться з географічним положенням
реального витоку Дніпра. Дійсно, цей початок віддалений від центру “водойми38 В. Крюков
Барастаніс” на відстань у західному напрямі на 0°20′, а в північному напрямі – на
4°0′, тобто він локалізований у місцевості, яку можна співвіднести з південним
схилом Валдайської височини, де насправді розташований витік ріки Дніпро [5, т. І,
с. 325]. Отже, виявляється, що дійсній частині русла Дніпра, що на півночі від
місцевості “Геррос”, відповідає саме та частина ріки ал-Хварізмі, яка простягається
на північний захід від “водойми Барастаніс” до місця витоку її лівої притоки.
Остання ж, згідно з поданими ал-Хварізмі координатами місця розташування її
гирла, уливається в Балтійське море. Цей факт спричинив ототожнення цієї ріки з
Неманом [10, с. 194–195]. Утім, доцільно зауважити, що в дійсності витік ріки
Неман є на півдні від Мінської височини, тобто на значній відстані на південний
захід від реального витоку Дніпра. Тому залишається визнати уявлення ал-Хварізмі
про сполучення верхоріч Дніпра й Немана помилковим.
На захід від Дніпра, згідно з ал-Хварізмі, розташовані “чотири ріки” /ﺎرَﻬْاﻷﻧ ﺔَﻌَﺑْأر
/, що мають витоки в Амадокських горах й уливаються в Азовське море на тій
частині його західного узбережжя, яке обмежує із заходу Бікську затоку [29, с. 154].
Їх уважають за відповідні названим у творі Клавдія Птолемея гідронімам “ріка
Геррос” / Γε’ρ‘ρος ποταμóς /, “ріка Бікіс” / Βύκης ποταμóς /, “ріка Пасіакіс” /
Πασιάκης ποταμóς / та “ріка Каркінітіс” / Καρκινίτης ποταμóς / [27, т. ІІІ, с. 1–5; 38,
с. 185]. Однак ототожнення цих рік з реаліями досить ускладнене.
Зважаючи на те, що в творі Геродота ріка Геррос згадана як водна артерія, що
відокремлюється від Дніпра, тече на південь й уливається в ріку Гіпакірій
(Каланчак), яка сягає Чорного моря [6, т. ІІ, с. 19–20, 55–56], висловлено думку про
тотожність цієї ріки з реальною лівою притокою Дніпра, рікою Кінською, та її
протокою, яка в часи античності спрямовувалася на південь [7, с. 558–559; 10, с. 119;
21, с. 48–49]. Але ця версія не відповідає даним Клавдія Птолемея. Адже в
“Географічному пораднику”, де перелік названих рік провадився з північного сходу
на південний захід, просторове положення ріки Геррос відносно інших трьох рік за
координатами є північно-східним. Тому, якщо дотримуватися цієї версії,
ототожнити з дійсністю ріки Бікіс, Пасіакіс та Каркінітіс взагалі неможливо через
те, що від місця впадання в Чорне море ріки Каланчак реальна берегова лінія в
західному напрямі відхиляється не на південь, а на північ. Отже, ґрунтуючись на
висловленому, треба визнати, що в повідомленнях Геродота й Клавдія Птолемея
йдеться про різні ріки, означені однією назвою, тобто “Геррос”. Тотожність назв цих
рік спричинена, напевне, наявністю в їхніх руслах чисельних плавнів.
Згідно з іншою версією, птолемеївський гідронім “ріка Геррос” є відповідним
реальній ріці Молочній, яка великим лиманом уливається в Азовське море на його
західному узбережжі [21, с. 48–49]. Щодо ріки Бікіс, гирло якої за координатними
показниками розташоване на південний захід від місця впадання в море ріки Геррос, то її
деякі дослідники співвідносять з так званими “Молочними водами”, тобто з декількома
малими ріками [10, с. 176]. Насправді на південному заході від ріки Молочної є дві
невеликі річки, а саме: Малий Утлюк і Великий Утлюк, які, напевне, й розумілися у якості
згаданих “Молочних вод”. Утім, якщо погодитися з розглянутими ототожненнями, то
неможливо виявити реальні відповідності двом іншим рікам, Пасіакісу й Каркінітісу,
розташованим, згідно з Клавдієм Птолемеєм, далі на південний захід від ріки Бікіс. Адже
берегова лінія Азовського моря на південь від Утлюкського лиману спрямована не на
південний захід, а на захід, сягаючи Перекопського перешийка. Ідентифікація топонімів та гідронімів “Книги картини землі” … 39
У пошуках тотожності досліджуваних “чотирьох рік” ал-Хварізмі із реаліями
варто ураховувати ту обставину, що в “Книзі картини Землі” перелік рік басейну
Азовського моря провадився в східному довготному напрямі. Тому треба визначити
відповідність гідронімів, названих Клавдієм Птолемеєм, до застосованого ал-
Хварізмі принципу послідовності переліку рік басейну Азовського моря: “ріка
Каркінітіс” – перша ріка, розташована на південний захід від інших трьох рік; “ріка
Пасіакіс” – друга ріка, що на північному сході від першої; “ріка Бікіс” – третя ріка,
локалізована далі на північний захід від другої; “ріка Геррос” – четверта ріка, що
посідає крайнє північно-східне положення відносно трьох інших рік.
Серед чинників, які мають сприяти вирішенню цього завдання, варто назвати
факт збігу поданої в “Географічному пораднику” назви другої ріки, “Бікіс”,
співвіднесеної з третьою із досліджуваних рік ал-Хварізмі, з найменуванням тієї
затоки Азовського моря, куди вливаються усі чотири ріки, тобто “Бікська затока”.