Київський Університет “Східний Світ”,
Харківське шосе 180/21, 9, 02121, Київ, Україна
тел.(38067) 4456315
Розглянуто специфіку літературного процесу Японії кінця ХІХ ст., на тлі якого
формувалася інституція японської літературної критики нової, модерної доби
(кіндай). Приділено увагу мовним реформам, процесам зародження і розвитку
літературно-критичної практики на основі новостворених літературних журналів і
газет, а також роль літературних диспутів між представниками різних мистецьких
напрямів і течій.
Ключові слова: літературно-критичний дискурс, нова/модерна доба (кіндай),
літературна дискусія, літературний напрям/школа.
Основні тенденції досліджень японської літератури кінця ХІХ –початку ХХ ст.
на пострадянському просторі майже не охоплювали специфіку і визначальні етапи
формування та розвитку літературно-критичного дискурсу в Японії кінця ХІХ ст.
Оглядові описи загального плану з історії японської літератури чи автобіографії
видатних літераторів своєї доби також лише поверхово торкалися цих процесів.
Проте без розуміння умов і головних чинників, які впливали на розвиток японської
белетристики і літературної критики кінця ХІХ ст., а також закладених у їх основу
принципів неможливо переходити до аналізу явищ і процесів у японській літературі
ХХ ст.
Після низки реформ Мейдзі ісін кінця 60-х років ХІХ ст., з одного боку, а з
іншого – внаслідок потужного як політичного, економічного, так і культурного
впливу з боку європейських країн, японське суспільство вступило у нову фазу
розвитку, під тиском технічного прогресу розпочався інтенсивний розвиток
мистецтва, освіти і науки. Ознайомлення із європейською літературою спонукало
японців до переоцінки не лише своєї національної літературної спадщини, але й
перегляду традиційних поглядів на соціальний статус письменників (ширше –
літераторів), роль і місце художньої творчості у суспільному житті. Ці перебудовчі
процеси у сфері письменства були спрямовані у першу чергу на вихід японської
літератури на принципово новий рівень розвитку.
Одну з найважливіших ролей під час формування модерного літературного
дискурсу в Японії відіграли переклади художніх творів європейських письменників,
а також праць просвітницької спрямованості громадських і культурних діячів
Заходу. Протягом декількох десятиліть після офіційного “відкриття Японії” Основні чинники формування модерного літературно-критичного дискурсу в Японії … 243
(кайкоку) 1868 року більшість перекладів робили переважно з англійської та
французької мов у “традиційно-риторичному стилі”. Найскладнішим виявилося на
той час відшукати й адекватно передати поетичними засобами надзвичайно
канонічної – і багато в чому архаїчної – класичної літературної мови бунґо мовну
специфіку, стиль і культурні реалії творів західних письменників. Саме через це,
коли у 80-х роках почали виходити переклади російських авторів, “Побачення” і
“Три зустрічі” Івана Тургенєва за словами одного з видатних літераторів доби
кіндай Масамуне Хакутьо (1879–1962) було сприйнято як “класичні твори самої
японської літератури нового часу” [цит. за: 4, с. 27], але не як власне переклади
іноземної літератури.
Формування нової літератури потребувало нової літературної мови, яка
відокремила б її від попередньої літератури і засвідчила б про якісно новий етап
розвитку самого письменства. Курс на європейську цивілізацію, на думку лідерів
просвітницького руху, передбачав насамперед не лише вивчення іноземних мов і
ознайомлення із творами європейських письменників, а й зречення писемного стилю
канбун, на якому вели всю офіційну документацію та який використовували літератори
бундзін
1
під час написання прозових творів. В основу канбун покладено класичну
літературну китайську мову й, відповідно, тексти на канбун – це записана китайською
мовою японська література, що, на противагу до творів, написаних класичною
літературною японською мовою, належить до літератури “високого стилю”.
Стаття Модзуме Такамі (1847–1928) “Єдність мови і стилю” (“Ґенбун ітті”,
1886), в якій автор закликав письменників і поетів до відмови від класичної
літературної мови з метою усунення розриву між мовою художніх текстів і
тогочасною розмовною мовою, стала початком “руху за єдність мови і стилю”
(ґенбун ітті ундо). Він наголошував на необхідності використання у художній
літературі “суміші” тогочасної розмовної мови коґо та класичної літературної мови
бунґо. Особливе поширення цих ідей почалося після виходу статті письменника-
реформатора Ямада Бімьо (1868–1910) “Про єдність мови і письма” (“Ґенбун ітті
рон”, 1888), де чітко визначено мету руху – створення простору єдиної загальної
національної писемної мови.
Саме у цей час розповсюджувалася думка про те, що спрощення ієрогліфічної
писемності, перебудова синтаксису та морфології японської мови, полегшення складних
вправ із писання і читання і, як результат – підвищення рівня освіти серед різних верств
населення, сприятимуть поліпшенню комунікації. Наприклад, літератор Нісі Амане
(1829–1979) доводив, що економічний і політичний розвиток країни та суспільства нової
доби не може бути результативним без встановлення більш ефективних шляхів
розповсюдження інформації. Насамкінець, він запропонував використовувати латинські
літери ромадзі для полегшення японської орфографії.
У 1909 році відомий поет і літературний критик Ісікава Такубоку (1886–1912)
написав щоденник під назвою “Ромадзі ніккі” (“Щоденник, написаний латинськими
літерами”), який став яскравим прикладом застосування на практиці латинської
1
Бундзін – дослівно “людина письмен”, “шляхетний літератор”. Образ бундзін,
“запозичений” свого часу з китайської культури, передбачав усебічно освіченого діяча культури,
який має поетичні таланти, чудово знається на японській та китайській культурній спадщині та
розуміється на традиційних видах мистецтв. 244 Ю. Осодча
абетки. Використання ромадзі як основного виду писемності в тексті
“Щоденника…” для Ісікави Такубоку функціонально не було однозначним, але у
будь-якому випадку це “визначає його як прогресивного мислителя, оскільки він
повинен був хоча б нечітко уявляти собі глобальну політику нової писемності. …
Ромадзі повинні були сприйматися як нова та вповноважена писемність” [6, с. 13],
впроваджена видатним літератором своєї доби.
Новаторською у цьому контексті для японської літератури кінця ХІХ ст. стала також
повість Одзакі Койо (1867–1902) “Любовна сповідь двох черниць” (“Нінін бікуні іро
дзанґе”, 1889). Публіка була приголомшена не лише змістом твору, що значно відрізнявся
від розважальних романів літератури ґесаку попередньої доби, але й самим стилем, який
цілком відповідав канонам літератури попередньої доби, проте був “оздоблений”
європеїзмами. Однак найбільше читача вразило впровадження нової пунктуації: вперше в
японській белетристиці було використано знак запитання.
За формування нового мовного простору виступив також і громадський діяч
Фукудзава Юкіті (1835–1901), який писав: “Я свавільно взяв і змішав розмовну мову
з канбуном, бажаючи створити суміш вишуканого (ґа) і низького (дзоку). Так я
покінчив з опоганенням цвинтаря світу канбун, але це все я зробив заради
поширення нових ідей цивілізації між пересічними людьми… Я мав намір написати
так, щоб навіть неосвічені селяни й жінки могли зрозуміти мою книгу” [цит. за: 8,
с. 3]. Отже, поява нового мовного стандарту до певної міри мала зменшити розрив
між представниками різних прошарків суспільства і встановити критерії оцінювання
людей за їхніми здібностями, а не походженням.
Інші найпалкіші прихильники реформ і “просвітницької цивілізації”, зокрема
члени спілки “Мейрокуся” (дослівно “Спілка 6-го року Мейдзі”) на чолі з Морі
Арінорі (1847–1889), доводили ситуацію до абсурду, коли наполягали на
остаточному переході на міжнародну англійську мову і на проголошенні останньої
національною мовою Японії, заявляючи, що “японцям треба якнайшвидше
поріднитися із кавказькою расою через змішані шлюби, щоб набути її високих
етнічних якостей” [5, с. 191].
Першим “широкомасштабним” твором, в якому повністю було реалізовано ідею
“єдності мови і стилю” став роман “Плавуча хмара” (“Укіґумо”, 1887–1889) Фтабатей
Сімей (1864–1909). Головною темою твору стало байдуже ставлення більшості
представників тогочасної інтелігенції до суспільного життя (простежується вплив
російської літератури ХІХ ст.), а центральною постаттю – “зайва людина” як
уособлення типового мейдзійського інтелігента. Однак новою в “Плавучій хмарі” була
не лише тема. “Не можливо побудувати твір лише на темі. Для того, щоб у творі
актуальна тема відобразилася в істинному вигляді, необхідні певні художні засоби та –
на їх підтримку – літературна теорія. Щодо належних художніх засобів, то Фтабатей
Сімей обґрунтував тезу про «єдність мови і стилю»” [7, с. 293]. Стандарт, що висунув
автор у цьому романі, багато у чому визначив орієнтири для інших письменників,
сприявши подальшій активізації літературної діяльності.
Отож, поступово “рух за єдність мови і стилю” набував обертів, утверджуючись
у літературному світі бундан у різних напрямах і формуючи не лише новий мовний
простір, а й світогляд і, певною мірою, свідомість тогочасних японців. Мовні
реформи, а особливо спрощення класичної літературної мови бунґо, сприяли не
тільки поширенню грамотності та зробили доступнішими художні твори широкомуОсновні чинники формування модерного літературно-критичного дискурсу в Японії … 245
загалу, але й започаткували нові літературні традиції, надавши письменникам
значно більше мовних і стилістичних засобів для самовираження та висловлення
своїх думок.
Водночас, інтенсивне запозичення термінів і понять західного літературознавства, з
одного боку, засвідчило тотальну невідповідність традиційної японської поетики
нагальним потребам дня, а з іншого – призвело до певної термінологічної плутанини
серед японських письменників і літературних критиків. 80–90-ті роки ХІХ ст. були
періодом становлення термінологічного апарату модерного японського
літературознавства, перегляду і часом цілковитого оновлення та надання нових значень
поняттям традиційної японської літературної думки, часом – узгодження з термінами і
поняттями європейської поетики, а часом – повного забуття. Так, наприклад, були
піддані ревізії такі місткі та рівночасно мало- визначені поняття традиційної
літературної думки як “література” (“бунґаку”), “мистецтво“ (“ґейдзюцу”),
“повість/роман/оповідання” (“сьосецу”) та багато інших. Зворотною стороною цього
процесу стало нерозбірливе запозичення як маловідомих, так і взагалі малозрозумілих
понять (насамперед ідеться про назви літературних течій і напрямів, а також художніх
методів. Саме останні стали предметом численних дискусій серед письменників різних
літературних і мистецьких шкіл. Найгостріша та найтриваліша боротьба навколо
естетичних ідеалів і творчих методів розгорнулася у першому десятилітті ХХ ст. між
адептами так званого натуралізму чи японського натуралізму із чітко вираженими
ознаками реалістичного напряму, насамперед Таяма Катай (1871–1930), Хасеґава
Тенкей (1876–1940), Сімамура Хоґецу (1871–1918) та їхніми затятими опонентами,
письменниками-антинатуралістами, Нацуме Сосекі (1867–1916), Акутаґава Рюноске
(1892–1927) та іншими).
Поступово – на зразок західноєвропейських традицій – увиразнювали вимоги до
нової літературної критики, оскільки попередня хибувала на граничну догматичність і
суб’єктивність викладу авторської думки. Одними з головних цілей були відокремлення
(чи виокремлення) літературної критики від загального потоку публіцистики (у 70-х
роках про долю літератури могли вільно розмірковувати не тільки професійні
літератори, але й філософи, економісти, релігійні діячі, соціологи) і визнання критики
окремим видом літературної діяльності. Іншими словами, критика мала стати
професійною (неупередженою, науково обґрунтованою) і самостійною.
Поява та інтенсивний розвиток різних літературних напрямів, а також
формування теоретичних підвалин нового художнього мислення та світогляду
японців наприкінці ХІХ ст. відбувалися здебільшого в умовах гострої суперечки та
дискутування на сторінках літературних журналів і газет відносно художніх методів
і літературної діяльності між прихильниками традиційних художніх форм поезії та
прози (“японоцентричних”) і нетрадиційних, західних (“європоцентричних”), з
одного боку, з іншого – між критиками і теоретиками різних нових літературних
шкіл. Іноді ставалося так, що прихильники однієї мистецької течії висували
різноманітні трактування одного й того ж літературного явища. Зазвичай, дискусії
вели навколо методів зображення, якими послуговувалися письменники під час
написання та аналізу художніх текстів.
У світі поезії насамперед постало питання форми. Існування давніх
літературних традицій та канонізованих поетичних жанрів танка і хайку246 Ю. Осодча
загострювало та ускладнювало процес формування різних напрямів поезії нового
часу сінтайсі. З погляду по-реформаторськи налаштованих літераторів для повного
і правильного відображення світогляду сучасної прогресивної людини, її складного
внутрішнього світу, а також для соціальної полеміки, традиційні поетичні форми
були занадто застарілими і непридатними. Традиціоналісти ж, навпаки, наполягали
на відродженні (правда, припускали деякі новаторські елементи) класичних форм,
аргументуючи свою думку тим, що в західній літературі відсутні художні та
стилістичні прийоми для вираження особливостей японської душі яматодамасіі
(“справжнього японського духу”). Значне місце в диспутах між поетами посіло
також питання і про нову літературну мову, яка сприяла появі нових тем і нових
образних систем. Деякі по-реформаторськи налаштовані поети підкреслено-
демонстративно вводили такі непритаманні традиційній японській поезії теми і
слова, як літак, зоопарк, акваріум і т. п. Доволі промовистим є той факт, що для
захисту своїх літературних позицій навіть поборники традиційних поетичних форм
“зверталися до європейських авторитетів, щоб обґрунтувати різні естетичні засади
традиціоналістського мистецтва” [1, c. 258].
Паралельно до обговорення питань щодо впровадження нової літературної мови
у художній прозі літератори приділяли значну увагу не стільки формі, скільки
змістові художньої літератури. Тривали суперечки точилися навколо тематики
творів і принципів художнього зображення, а також філософсько-світоглядних
позицій письменників. У 1889 році зав’язалася полеміка між трьома критиками
Ісібасі Нінґецу (1865–1926), Морі Оґай (1862–1922) та Івамото Дзендзі (1863–1943)
навколо теми “література і природа”. Вона розгорнулася у двох напрямах, один з
яких “мистецтво і мораль”, а інший – “мистецтво і природа”. Івамото Дзендзі
наполягав на тотожності морального та естетичного, а Ісібасі Нінґецу та Морі Оґай
відстоювали автономність “мистецтва” відносно як “природи”, так і “моралі”.
У 1893 році виникла суперечка між послідовником англійського утилітаризму
Ямадзі Айдзан (1864–1917) і поетом-романтиком, засновником одного з провідних
літературних журналів і в наші часи “Бунґакукай” (“Світ літератури”, виходить з
1893 року), Кітамура Тококу (1868–1894) щодо ролі та функцій літератури і
мистецтва взагалі в житті людини і суспільства. На думку Ямадзі Айдзан,
значущість художніх творів прямо пропорційна до їх користі для повноцінного
розвитку і функціонування суспільства. Ідеаліст за світоглядними переконаннями
Кітамура Тококу не заперечував прямого зв’язку між творчістю і реальним життям,
а також активної участі поета у громадській діяльності, однак він не міг погодитися
з таким практично-прикладним визначенням мистецтва. У роботі “Теорія
внутрішнього життя” (“Найбу сеймей рон”, 1893) Кітамура Тококу за аналогією
розмежування “політичної свободи” та “політичної незалежності” розподіляє
“духовну свободу” і “духовну незалежність” людини. У цій же праці він проголошує
“духовність” (сейсін), або “внутрішнє життя” (найбу-но сеймей), що відповідає
“духовності іншого світу” (такай-но сейсін). Покликанням поета – за словами
самого Кітамура Тококу “великого воїна” – є боротьба за спасіння країни і народу
“мечем духу”. Отож, для нього, як і для більшості романтиків, свобода і
незалежність особистості не асоціювалася зі свободою людини від суспільства.
Навпаки, вони були схильні інтерпретувати особистість як невід’ємну частину
суспільства. Основні чинники формування модерного літературно-критичного дискурсу в Японії … 247
Однією з найзапекліших і найвідоміших була дворічна (1891–1892 років) відома
полеміка щодо критеріїв оцінювання художніх творів між прихильником “реалізму
здорового глузду” Цубоуті Сьойо, який захоплювався натуралізмом Еміля Золя, та з
позицій естетичного ідеалізму і “байронічного романтизму” Морі Оґай, що
повернувся зі стажування у Німеччині й виступав з позицій естетичного ідеалізму,
відстоюючи мистецькі та естетичні погляди Едварда Гартмана. Саме ця дискусія,
крапку в якій поставив Морі Оґай статтею “Диспут про позбавлення ідеалу”
1
(“Буцурісо ронсо”), зазначила незгідність у розумінні (та, відповідно, тлумаченні)
японськими тогочасними критиками контексту і змісту нових, запозичених з
європейської поетики понять. Частково, це можна пов’язати із тим фактом, що
Цубоуті Сьойо під час написання свого програмного трактату “Сутність сьосецу”
(“Сьосецу сіндзуй”, 1885) лише намітив реалістичний метод (сядзіцусюґі)
відображення дійсності, не пропонуючи чіткого теоретичного обґрунтування своїх
переконань. Одночасно стає очевидним і те, що нова термінологія встановлювалася
на полігенних підвалинах. Безперечно, дискусія між цими двома ідеологічними
лідерами і найяскравішими представниками двох літературних течій закріпила
авторитетність та цінність таких нових термінів, як “література”, “істинність”,
“природа/натура”, “краса” тощо. Мистецькі позиції Цубоуті Сьойо і Морі Оґай у
тому ж змістовно розбіжному вигляді й заснували базис літературознавчої
термінології та понятійного апарату літературної критики Японії.
Сутність японського середньовічного літературознавства полягала у навчанні
“тайним традиціям”, що передавалися винятково від учителя до учня, від батька до
сина. Самі “тайні традиції” – це правила мистецтва віршування, а також прочитання та
тлумачення японських прозових і поетичних текстів, що були створені у VІІІ–ХІІ ст. та
написані мовою, розуміння якої у ХVІІ–ХVІІІ ст. уже потребувало додаткових зусиль і
було недоступне широкому загалу. За добу Мейдзі-Тайсьо (1868–1925) ці традиції
класичної середньовічної освіти частково продовжували існувати, а літературний світ
бундан був побудований за моделлю “вчитель-учень” (тотей-сейдо).
Утім, перегляд цих “тайних традицій” розпочався ще задовго до реформ Мейдзі.
Наприкінці ХVІІ ст. були перевидані типографським способом коментовані твори
класичної японської літератури, насамперед “Ісе моноґатарі”, “Ґендзі моноґатарі”,
“Сінкокін вакасю” та тричі “Кодзікі”. Водночас представники “школи національних
наук” (кокуґакуха), зокрема Када Адзумамаро (1669–1736), Камо Мабуті (1697–
1769) і Мотоорі Норінаґа (1730–1801), не лише розробили нові методи вивчення
давньої японської літератури, але й впровадили нові погляди на взаємовідносини
між учнем і вчителем, що суттєво відрізнялися від традиційних –
проконфуціанськими – уявленнями про учнівство. На їх переконання, якщо учень
може довести й аргументувати, надавши переконливі докази, власну позицію, він
має право заперечити вчителеві та, навіть, визнати його думку хибною. Так,
Мотоорі Норінаґа у розділі “Порада моїм учням” збірки “Тама кацума”
(“Бамбуковий кошик із дорогоцінностями”) писав: “Якщо хтось слідом за мною
почне займатися осягненням сутності речей і висловить думку кращу за мою, він не
1
Боцурісо – метод реалістичного зображення об’єкта шляхом руйнації ідеалу. У праці “Історія
сучасної японської літератури” (1961) ця стаття перекладена як “Спор об объективизме” [2, c. 57]. 248 Ю. Осодча
зобов’язаний сліпо дотримуватися моїх поглядів. Він має пояснити у чому я
неправий і запропонувати краще судження” [цит. за: 3, c. 78]. Його вчитель, Камо
Мабуті, також наполягав на цьому: “Навіть якщо це слова вчителя, але, коли
дивишся на старовинні книжки, [переконуєшся у тому], що сказане вчителем
розходиться зі значенням слів, що були у давнину, то подібне незнання необхідно
виправити самому” [цит. за: 3, c. 78].
Наприкінці ХІХ ст., а саме у квітні 1886 року, такою “порадою” скористався
Фтабатей Сімей, коли видав невеличку статтю “Загальна теорія роману” (“Сьосецу
сорон”). Ґрунтуючись на теоретичних положеннях ранніх робіт Віссаріона
Бєлінського, Фтабатей Сімей у вигляді критичного огляду роману “Вдача студентів
нашого часу” (“Тосей сьосей катаґі”, 1885) свого вчителя, Цубоуті Сьойо,
розкритикував художні методи та підходи до літературної діяльності, викладені
останнім у трактаті “Сутність сьосецу”. Намагаючись сформулювати головні засади
реалістичного методу (сюдзіцусюґі), Фтабатей Сімей запропонував новаторське для
тогочасної Японії бачення основних складових художнього твору – ідеї та форми.
Він наголошував на пошуках нових напрямів розвитку літератури нового часу, на
наповненні її новим ідейним змістом, але не шляхом утворення штучної антитези
між інтуїцією та науковим пізнанням, що спирається на “досягнення сучасної
естетики”. Водночас він вважав, що завдання критики – це преш за все визначати
переваги роману, а “мета роману, який відтворює дійсність, полягає в тому, щоб за
допомогою слів у художньому перевтіленні ясно відобразити ідею природи,
приховувану під … випадковою оболонкою” [цит. за: 4, c. 65]. Попри те, що критика
художніх принципів Цубоуті Сьойо була обґрунтованою й положення теорії
реалізму викладено на небувалому раніше в Японії високому рівні, ця стаття ще
довго залишалася поза увагою письменників, а напруга пристрастей і дух
реформаторства разом із “рухом за свободу і народні права” поступово згасав.
Результатом формування модерного культурного простору та принципово
нового мовного і літературно-критичного дискурсів у другій половині ХІХ ст. стало
інтенсивне запозичення та “прищеплення” термінів і понять європейського
літературознавства на національний японський ґрунт, з одного боку, і всебічного
прискіпливого перегляду японськими літераторами традиційних світоглядних і
мистецьких позицій, з іншого. Починаючи з 80-х років у процесі ознайомлення із
європейською соціально-філософською думкою і письменством в Японії майже
синхронно почали виникати літературні гуртки та спілки, члени яких гаряче
відстоювали свої естетичні погляди і творчі позиції. Жодна з ідеологічних і
літературних течій на Заході не залишилася поза увагою японських письменників,
які водночас були й громадськими діячами. На тлі радикальних перемін у суспільно-
громадському житті Японії почали поширюватися і розвиватися різні літературні
течії і школи, а з часом – сформовані власні – як епігонські, так і оригінальні –
мистецькі ідеї та художні методи.
__________________________
1. Долин А. А. Судьбы поэзии танка в отражении японской литературной критики ХХ в. / А. А. До-
лин // Литературная критика стран зарубежного Востока и ее роль в развитии общественой и
эстетической мысли. – М. : Наука, 1988. – С. 251–269.
2. История современной японской литературы. – М. : Изд-во иностранной лит-ры, 1961. – 429 с. Основні чинники формування модерного літературно-критичного дискурсу в Японії … 249
3. Михайлова Ю. Д. Мотоори Норинага и “школа национальных наук” / Ю. Д. Михайлова //
Из истории общественной мысли Японии ХVІІ–ХVІІІ вв. – М., 1990. – С. 73–116.
4. Рехо К. Русская классика и японская литература / К. Рехо. – М. : Худож. лит., 1987. – 352 с.
5. Гришелева Л. Д. Формирование японской национальной культуры (конец ХVI–начало
XX века) / Л. Д. Гришелева. – М. : Наука, 1986. – 286 с.
6. Inouye Сн. In the Scopic Regime of Discovery: Ishikawa Takuboku‘s Romaji Nikki and the
Gendered Premise of Self-Identity / Charles Shiro Inouye // Review of Japanese Center and
Society. Reexamination of Modern Subjectivity in Japanese Fiction. – Tokyo, December 1994.
– Vol. VI. – P. 10–22.
7. Kato Shuichi. Nihon bungaku shi josetsu (Вступ до історії японської літератури) / Kato
Shuichi. Токіо : “Тикумагакугэйбунко”, 1999. – T. 2.
8. Wakui Takashi. The Vernacular Movement in Japan and the Formation of Selfhood / Wakui
Takashi // Review of Japanese Center and Society. Reexamination of Modern Subjectivity in
Japanese Fiction. – Tokyo, December 1994. – Vol. VI. – Р. 1–9.
THE MAIN CONDITIONS OF FORMING OF THE MODERN
LITERАRY CRITICISM DISCOURCE IN JAPAN
IN THE END OF THE XIX-th
Yuliya OSADCHA
“Oriantal world” University in Kyyv,
Kharkiv road, 180/21, 9, 02121, Kyіv, Ukraine
tel.:(38067) 4456315
The present paper is devoted to specific character of literary process in Japan of the
end of the XX-th century as the background of the Japanese literary criticism institution of
the modern period kindai. The certain attention is given to language reforms, process of
appearance and development of the literary criticism on the base of new-created literary
journals and newspapers and literary discussions between the representatives of different
art trends and schools.
Key words: literary criticism discours, modern period kindai, literary discussion,
literary trend/school.
Стаття надійшла до редколегії 27.09.2007
Прийнята до друку 03.03.2008