Львівський національний університет імені Івана Франка,
кафедра загального мовознавства,
вул. Університетська,1/343, 79602 Львів, Україна,
тел.: (80322) 2364756
Обґрунтовано суспільну природу мови до появи в мовознавстві соціологічного
напряму. Його розкрито крізь призму опозиції “зарубіжне мовознавство” – “радянське
мовознавство”. З контексту останнього розглядається соціологічний підхід до мови у
працях українських дослідників.
Ключові слова: суспільна природа мови, соціологічний напрям у мовознавстві,
лінгвістична традиція.
Соціологічний напрям, який дослідники звикло ілюструють працями французької,
женевської та празької мовознавчих шкіл, американських чи британських лінгвістів,
охопив першу половину XX століття. У радянському мовознавстві термін соціологічний
напрям спочатку позначав праці про мову як суспільне явище представників шкіл зару-
біжної лінгвістики, пізніше – праці радянських дослідників 20-30-х років. До них останнім
часом посилилася увага не тільки у зв’язку з описом російської мовознавчої традиції як
національної, але і через зацікавлення західних мовознавців розвитком радянської
лінгвістики цього періоду (здебільшого в працях російських мовознавців [1]).
Чи був соціологічний підхід до мови в українському мовознавстві? Відповіді на це
питання не дає жоден підручник чи монографія, оскільки воно не було об’єктом
самостійного аналізу. Однак розгляду саме цього питання сьогодні вимагає реконструкція
української національної традиції в мовознавстві, разом з тим теоретичні моделі опису
мови українських дослідників потрібно знати не ізольовано, а у зв’язку з процесами, які
відбувалися в європейській науці. Отже, завдання статті – з’ясувати особливості
соціологічного напряму в українській лінгвістичній традиції. Для цього окреслимо поступ у
пізнанні суспільної природи мови до появи в мовознавстві соціологічного напряму, за
допомогою опозиції “зарубіжне мовознавство”–“радянське мовознавство” розкриємо
особливості соціологічного напряму і, відштовхнувшись від джерельної бази,
систематизуємо лінгво-соціологічні погляди українських дослідників 20-30-х років.
Соціологічний напрям об’єднує течії, школи, окремі концепції, які розкривають
суспільну природу мови, трактуючи її як соціальне явище, і з цього погляду соціолінг-
вістичні праці, що офіційно виникли у п’ятдесятих роках (спочатку на американському
континенті), теж відносяться до соціологічного напряму [45, с. 482]. Тому розкриттяГалина Мацюк
__________________________________________________________________________________
4
суспільної природи мови потрібно розглядати диференційовано: упродовж першого етапу
(перші три-чотири десятиліття минулого століття) у працях представників згаданих шкіл та
другого етапу – він розпочався в 50-х роках минулого століття і триває до сьогодні,
пов’язаний із виникненням соціолінгвістики, реалізується у працях представників уже
різних соціолінгвістичних традицій (американської, німецької, іспанської, французької,
російської чи української), ілюструючи не відрубність розвитку, а зв’язок із класичним
періодом, тобто першими трьома-чотирма десятиліттями минулого століття.
Питання про лінгвосоціологічні погляди українських мовознавців 20-30-х років для
української соціолінгвістики принципові: немає праць про аспекти розкриття суспільної
природи мови до появи соціологічного напряму в мовознавстві, не знаємо ні про його
ознаки, ні про тяглість розгляду питань, пов’язаних із розкриттям взаємодії мови та
суспільства, аж до початку офіційного розвитку соціолінгвістики в 60-х роках. Допоможе
розкрити ці питання джерельна база.
Пізнання суспільної природи мови до появи в мовознавстві соціологічного
напряму. Стисло відтворимо шлях, який пройшли філософи, лінгвісти та соціологи до
розуміння суспільної природимови (детальніший опис див. [26]).
З ХVII-VIІI ст. мовознавство відірвалось від ідей філології класичної давнини і стало на
шлях вивчення мовної матерії. Представники раціоналістичної тенденції в загальній теорії
мови, філософи і граматисти Р. Декарт, А. Арно, К. Лансло, Г. Лейбніц почали розглядати
питання онтології мови. Емпірико-сенсуалістична традиція в загальній теорії мови
трактувала функції мови під впливом ідеї суспільного договору (Ф. Бекон, Т. Гоббс,
Д. Локк). За історичною теорією мови Й. Гердера, суспільство удосконалює мову, тому що
її можна вивчати і викладати, є література цією мовою. У працях ученого окреслено
проблему мова і нація; окрім національного характеру, народ отримав ще одну ознаку,
мову. Дух мови реалізувала література цією мовою, соціальну сутність якої розкривала
щонайперше взаємодія мови та культури. Загалом мова має відображати розум і характер
народу.
Загальна теорія мови В. фон Гумбольдта підтвердила не тільки функціонування мови в
суспільстві, але і його вплив на мову. Поглиблено взаємодію мови і нації: нація постала
крізь призму трьох компонентів, у ній відображено і людство взагалі, і народ, і його мова.
Уперше деталізовано образи мови у стосунку до нації: мова як дихання, душа нації, мова як
відображення національного характеру, як засіб збереження досвіду народу і його
світобачення. Мова впливає на націю посередництвом літератури і залежить від нації через
індивіда. Обґрунтовано ідею про взаємодію мови, індивіда, нації та духу: характер мови
відповідний до індивідуальної неповторності того способу, яким дух виражає себе через
мову; світовідчуття народу впливає на мову, надаючи їй забарвлення та характеру; у мові
акумулюється духовна своєрідність нації; різна будова мов визначена різними духовними
властивостями націй, мова відображає самобутність нації; характер нації легше зрозуміти з
мови, ніж через звички чи дії, які чинять представники нації. Суспільну сутність мови
ілюструють письмо та рідна мова.
Порівняльно-історичне мовознавство, вивчаючи історію мови, оминуло розвиток
живих мов, а звідси питання граматики чи семасіології. І все ж молодограматики
звернулися до суперечливої єдності індивідуального та соціального (Г. Пауль), вважаючи
мову засобом спілкування.
На противагу цим поглядам виникла увага до зумовленості розвитку мов впливом
еволюції продуктивних сил і виробничих відносин, соціально-історичні зміни в лексиці
національної мови почали розкривати у зв’язку з антагонізмом класів (Ф. Енгельс,
К. Маркс, П. Лафарг). Однак подібні ідеї були маловідомі сучасникам, вони сталиСоціологічний підхід до мови …
__________________________________________________________________________________
5
засадничими в радянському мовознавстві, закладаючи основи офіційного марксистського
мовознавства.
Поступово неісторичний описовий підхід прийшов на зміну історичного вивчення
мови, на перший план висуваючи проблему опису соціальної природи мови.
У російському мовознавстві на початку XX ст. І. Бодуен де Куртене визнав мову
явищем соціально-психологічним, а мовознавство – за психічно-суспільну науку, пов’язану
з іншими науками, серед яких були психологія і соціологія. Учений розглянув опозицію
індивідуальне – соціальне в історії мови, окреслив нову категорію соціальне спілкування
між людьми, розкрив форми існування мови у суспільстві, зробив першу спробу соціальної
класифікації мов. У своїх працях дослідник сформулював нову проблему вертикального
зрізу мови (її соціальної диференціації, іншими словами), який мав би розкривати мову
щодо віку, статі, стану та класів у суспільстві.
В українському мовознавстві суспільна природа мови постала під психолінгвістичним
радикалом у працях О. Потебні у зв’язку із розкриттям таких проблем, як походження мови
та її розвиток у суспільстві, взаємодія мови і нації, народності, рідна мова, міжнародні
мови, двомовність, денаціоналізація. Окрім цих категорій, О. Потебня описав явища зміни
коду та соціальної диференціації, розкрив етнозахисну функцію мови. Учений впровадив
нову термінологію, серед його назв нова одиниця денаціоналізація, поява відповідника
делінгвізація (термін Л. Булаховського) [3, с. 44] до щойно згаданого терміна О. Потебні
ілюструє важливий розвиток метамови опису суспільної сутності мови [36, с. 270-273].
Взаємодію мови і соціуму у працях М. Драгоманова розкрито в контексті теорій
просвітництва та розвитку української літератури. Учений показав суспільну сутність мови
з урахуванням її функцій у бездержавних умовах, описавши явища, які стосувалися мовної
ситуації (аналізував демографічну і комунікативну потужність мов), сформулювавши
поняття престижу мови (термін М. Драгоманова пошана до мови), окреслив кореляцію між
соціальним статусом людини і її мовою, визначив як проблему мовлення міст і сіл,
взаємодію мови і школи, мови і політики, мови і національності, нації; розглянув питання
суспільної ролі української літературної мови. Відзначимо ілюстративний матеріал із
творів М. Драгоманова: записи язичія як мовної форми, приклади багатомовності, мовної
стійкості, зміни коду. Терміни М. Драгоманова, які розкривали взаємодію мови та
суспільства, також сприяли формуванню метамови опису цієї проблеми [13; 14; 15].
Мовна ситуація і мовна політика, мова і національність/нація, мова і політика, церква,
школа, література, формування літературної мови крізь опозицію всеукраїнська мова –
регіональний варіант, двомовність/багатомовність – ці та інші аспекти взаємодії мови та
суспільства розглянув І. Франко, розвиваючи метамову опису лінгвосоціологічних питань,
знаходимо терміни обрусєніє, рідна мова, пурист язиковий, макаронізм, тип літературної
мови, українізація імен власних, полонізація та русифікаційні заходи, будуща національна і
літературна мова, офіціальна фонетична правопись, селянська мова, інтелігентна мова,
жаргон соціальної верстви та ін. (для прикладу, див. статті І. Франка: [54; 55; 56; 57; 58]).
Соціологічний напрям умовознавстві розглянемо за допомогою опозиції “зарубіжне
мовознавство” – “радянське мовознавство 20-30-х рр. ”. Ми уже згадували, що суспільну
природу мови вивчали різні школи. Французьким мовознавцям судилося започаткувати
офіційно визнану в науці соціологічну школу, хоча перше слово сказав швейцарський
дослідник Ф. де Соссюр. Його ідеї виникали під впливом представників французької
соціологічної школи О. Конта, Е. Дюркгейма, Г. Тарда. За Ф. де Соссюром, соціологічне в
мові має семіологічний характер. Довгий час новий фактаж про соціальну сутність мови
зберігали рукописи вченого (1891-1894), у них мова поставала як соціальне явище,
соціальний факт, який потрібно порівнювати з уподобаннями, звичаями. Соціальне –Галина Мацюк
__________________________________________________________________________________
6
індивідуальне пов’язувалося із розмежуванням мови і мовлення: мова була соціальним
елементом мовленнєвої діяльності, мовлення становило індивідуальний акт волі. Учений
увів антонімічні терміни смерть мови – народження мови, розглянув категорії рідна мова,
штучна мова, офіційна мова, писемна мова, протиставив поняття літературна мова –
діалекти, показав зв’язок мовознавства із соціологією і соціальною психологією. Він писав,
що мова як соціальний факт відрізняється від політичних чи юридичних фактів, оскільки
впливу мови зазнають усі члени суспільства, впливу інших чинників – обмежена кількість
людей. Ф. де Соссюр порушив питання про зв’язок мови та нації [47; 48].
А. Мейє розвинув тезу про суспільний характер мови, будучи твердо переконаним, що
мовознавство є соціальною наукою. Соціальна природа мови виявлялася в семантичних
змінах слів. Учений вважав, що соціальне в мові формується. Він розглянув соціальну
подрібленість мови (тобто соціальну диференціацію), описав зміст таких категорій, як
запозичення, субстрат, суперстрат, двомовність; пояснив, що мова не залежить від раси, що
на мовнізміни впливають розмір та внутрішня організація соціальної групи.
Суспільну природу мови Ж. Вандрієс поглибив розумінням мови як засобу комунікації
певної групи мовців (за цим прообраз символічної функції мови). Учений пояснив мовну
норму у стосунку до соціуму, розглядаючи мовну норму як правильне мовлення. Розкрито
різні категорії і їх взаємодію: мова соціальної групи, мова і сім’я, прогрес у мові,
визначений її соціальною сутністю. Ж. Вандрієс був прихильником соціальної теорії
походження мови [7, с. 24-27; 222-224].
Учені Празької лінгвістичної школи (ПЛШ) трактували мову як систему, що
забезпечує спілкування. Дослідники вбачали зв’язок між розвитком мови і розвитком
суспільства, вважаючи, що він непрямий та не безпосередній. Праці розкривали
мовленнєву діяльність та її соціальну функцію (це зв’язок між індивідами) та експресивну
(для вираження емоцій). У свою чергу соціальна функція мовленнєвої діяльності
поділялася на функцію спілкування (увага до змісту повідомлення) та поетичну (увага до
форми, а не змісту). Учені розробили концепцію культури мови, включивши в неї теорію
літературної мови. Обговорювалися питання про стійкість літературної мови, її чистоту і
точність. Тези ПЛШ містили перспективні для майбутньої соціолінгвістики категорії:
соціальне призначення /соціальна роль мовленнєвої діяльності, соціальна сутність
літературної мови, соціальні лінгвістичні норми і свідоме втручання в мову [29; 60].
Окрім європейської традиції розкриття суспільної природи мови була ще й
американська. Учений-енциклопедист Е. Сепір вважав, що мовознавство повинно
розвиватися у стосунку до інших наук, серед яких називав соціологію. Дослідник трактував
мову потужним чинником соціологізації. Доводив, що першою є не комунікативна функція
мови, а функція символу соціальної солідарності в суспільстві. Особливістю розгляду
суспільної природи мови у працях Е. Сепіра була її характеристика в широкому контексті
культури. Мова, виконуючи свою соціальну функцію, зберігає і накопичує культуру від
покоління до покоління. Учений підкреслив роль мовних стереотипів для соціологів, він
вважав, що відношення мови до національного та інтернаціонального теж є соціологічною
проблемою. Е. Сепір вбачав можливість відродження мов до статусу літературних.
Дослідник описав роль міжнародної мови і вперше розкрив нову категорію соціальний фон
мовлення (на основі інтонації). У працях виявлено корелятивний зв’язок між мовою та
культурою, опозицію чоловіче мовлення – жіноче мовлення. Формула суспільної природи
мови Е. Сепіра: мова – продукт соціального і культурного розвитку, який забезпечують
біологічний та психологічниймеханізми.
Основна ідея Л. Блумфілда, ще одного американського мовознавця, щодо суспільної
природи мови полягала у визнанні її як форми соціальної (людської) діяльності, томуСоціологічний підхід до мови …
__________________________________________________________________________________
7
учений розглянув роль усної мови та письма, літературної мови як продукту певних
соціальних умов, роль мови у суспільстві шляхом аналізу мовленнєвого колективу, тобто
соціальної групи, котра, як і суспільство загалом, має мовленнєві навики та звички, а також
може використовувати невербальні засоби комунікації [2, с. 36-42; 57-70].
Як ми переконалися, соціальну сутність мови розкривали представники різних
традицій. В європейському мовознавстві вчені поєднали принципи порівняльно-іс-
торичного мовознавства з соціологією мови, поглибивши розуміння людської мови – це
соціальний факт, що постає як суспільний продукт, тому мову потрібно вивчати у зв’язку з
іншими соціальними фактами і явищами. Соціологічний напрям у мовознавстві став
початком пошуків альтернативних до порівняльно-історичного мовознавства пояснень
сутності мови. Погляди Е. Сепіра випередили свій час, передвіщаючи такі принципи опису
мовної матерії, як антропоцентризм, функціоналізм, експансіонізм (ознаки новітнього етапу
в мовознавстві). Учені трактували мову як засіб спілкування (за винятком Е. Сепіра, який
поставив на перше місце символічнуфункцію мови), а потім як засіб формування мислення
чи спосіб виявлення емоцій. За основну брали комунікативну функцію, визнавали
системність мови, знакову природу її одиниць. Соціальне вбачали в мові, мовленні та
мовленнєвій діяльності [39, с. 265-297; 231-261].
З огляду на перспективу ідей соціолінгвістики, мусимо визнати, що згадані дослідники,
розкриваючи суспільну природу мови, започатковували розгляд перспективних ідей, які в
майбутньому потраплять у предметну сферу цієї науки. Про це переконує опозиція
соціальне – індивідуальне (Ф. де Соссюр); вимога зв’язку мовознавства з іншими науками,
зокрема з психологією, антропологією, соціологією та біологією (І. Бодуен де Куртене,
Е. Сепір); переконання, що соціальна диференціація єдиної національної мови залежить від
соціального статусу носіїв (праці чеських мовознавців); думки про корелятивний зв’язок
між розвитком мови та культури на лексичному рівні (Е. Сепір); виявлена опозиція жіноче
– чоловіче мовлення (Е. Сепір); обґрунтована теорія культури мови і теорія літературної
мови (праці празької лінгвістичної школи).
Соціологічний напрям у радянському мовознавстві мав інші ознаки. Насамперед,
розмаїття тем, ідей, теорій, які розкривали суспільну природу мови, виникало під впливом
мовного будівництва в СРСР та побудови марксистського мовознавства на противагу
західному, що трактувалося як буржуазне. Упродовж 1917-1927 років відбувся розвиток
соціологічного мовознавства, самостійного напряму та дисципліни, як стверджував
Є. Поліванов [31; 32; 33]. Водночас ознакою напряму була й соціально зорієнтована теорія
мови М. Марра як ідеологічно замовлене мовознавче вчення, що претендувало зайняти
місце не часткової, а всеохопної панівної концепції. У працях відображено пошуки
методики аналізу: обґрунтовано палеонтологічний метод (М. Марр) [23; 24; 25],
соціологічний метод (В. Волошинов) [8]. Увиразнився теоретичний опис суспільної
природи мови, його ілюстрували теорія сучасної російської літературної мови
(Л. Якубинський, Є. Поліванов, Г. Винокур, В. Виноградов та ін. ), теорія соціальної
діалектології (В. Жирмунский), змін у мові в період революційних зрушень (А. Селіщев)
[59; 37; 16]. З початком 30-х років суспільна природа мови постала крізь призму нового
вчення про мову М. Марра, воно набуло статусу нової теорії мови і поступово
перетворилося на єдиний критерій мовознавчого аналізу інших праць, зумовлюючи появу
та розвиток псевдокритики [18; 19].
Cоціологічний напрям в українському мовознавстві до цього часу неописаний
(енциклопедія “Українська мова” не подає навіть заголовного слова), напрям не був
об’єктом аналізу. На матеріалі мало- або й зовсім невідомої джерельної бази (понадГалина Мацюк
__________________________________________________________________________________
8
400 мовознавчих праць різних жанрів, від монографії до рецензії) окреслимо ознаки цього
етапу в лінгвістичній традиції (детальніше про це див. [26]).
Пізнання суспільної природи мови відбувалося в контексті свідомого впливу на
розвиток мови, який до початку 30-х років зорієнтовувався на забезпечення її суспільних
функцій в УРСР. Це позначилося на мовознавчій продукції: поглиблено нормативне знання
про українську мову за допомогою систематизації елементів внутрішньоярусної організації
кожного з мовних рівнів, зроблено перші спроби теоретичного обґрунтування норм
української мови. Однак з початком 30-х років свідомий вплив на мову скеровують проти її
суспільних функцій, розпочинається ревізія попередніх мовознавчих здобутків та фізичне
знищення мовознавців, носіїв лінгвістичної свідомості, що впливає на розкриття суспільної
природи мови.
І все ж навіть за такий короткий період отримано вагомі результати в осмисленні
суспільної природи мови, як про це переконує джерельна база. Саме вона дає підстави
стверджувати, що соціологічний напрям був в українському мовознавстві, тому що:
1) теоретичне обґрунтування суспільної природи мови здійснили Л. Булаховський,
М. Грунський, М. Гладкий, О. Синявський та ін.; вивчення соціальної сутності мови
розуміють як методологічну вимогу лінгвістичних досліджень; окреслено зв’язок
мовознавства з іншими науками і зокрема – соціологією; аналіз суспільної природи мови
визнано за першочергове завдання мовознавства; дослідники розглянули опозицію
соціальне-індивідуальне в мові, узагальнили соціальне у змісті лінгвістичних одиниць (на
прикладі фонеми та лексеми); з початком 30-х років розпочато інтерпретацію соціального в
мові з площини марксистського мовознавства); 2) були сформовані теорії, які випливали з
розуміння суспільної природи мови, зокрема української літературної мови в радянській
лінгвістичній традиції (О. Курило, В. Ганцов, М. Сулима, О. Смеречинський та ін.), а також
концепції української літературної мови в бездержавних умовах (розробили дослідники, які
працювали за межами радянського мовознавства, зокрема І. Огієнко, В. Сімович та ін.);
3) праці відображали рефлексію соціально скерованого “нового вчення про мову”
М. Марра в дослідженнях про українську мову; 4) розглянуто аспекти взаємодії мови та
суспільства, зокрема мова і культура, мова і церква, мова і школа, мова і жінки, мода в мові
та ін. Як ми переконалися, розкриваючи суспільну природу мови в лінгвістичній традиції в
радянській Україні та за її межами, українські мовознавці розглядали питання, що з
утворенням соціолінгвістики на початку 50-х років потрапили в предметну сферу цього
напряму досліджень. Виявлена тяглість ідей дає змогу стверджувати про власне підґрунтя
соціолінгвістики в українській традиції) [4; 5; 6; 10; 11; 12; 30; 40; 42; 43; 44; 46; 50; 51].
Для прикладу, коротко розглянемо лише першу з чотирьох ознак, що ілюструвала
соціологічний напрям, тобто теоретичну характеристику суспільної природи мови.
Методологічна засада лінгвістичних досліджень розкривати соціальну сутність мови
виникла на противагу порівняльно-історичному аналізові. Л. Булаховський трактував мову
як явище соціальне, а мовознавство пов’язав із природознавством, історією та соціологією
[4] (подібні ідеї свого часу висловлював Ф. де Соссюр, Б. де Куртене, А. Мейє, Е. Сепір).
У статті “Соціальна природа мови” учений розглянув тенденції до мовної диференціації та
інтеграції, дію соціальних чинників, що сприяють удосконаленню мови, соціальну
зумовленість стилю, відношення індивідуальної та колективної творчостей, мовної
естетики [6, с. 47-56]. До речі, естетична дія “чисто-гарного (милозвучного)” визначала
прийняття в соціумі тих чи тих мовних ознак: “Ми надаємо перевагу тому, що соціально
(підкреслення Л. Булаховського. – Г. М.) подобається, тобто подобається тому, що
характеризує впливові соціальні групи” [5, с. 48]. З огляду на подальші праці мовознавцяСоціологічний підхід до мови …
__________________________________________________________________________________
9
уже в 40-х роках, в яких наскрізною ідеєю проходила соціальна сутність мови, можемо
сказати, що в них учений розвивав погляди, висловлені в публікаціях 20-х років.
Формування соціологічного напряму актуалізували міркування вчених про потребу
наукового розкриття суспільної природи мови. Про те, що саме вона повинна зацікавити
лінгвістику, чи не першим писав О. Синявський у 1929 році: “Як явище соціального
порядку, мова не тільки формується, живе й змінюється в соціальному середовищі, а й
критерії на визначення своїх елементів здобуває в тому ж таки середовищі, і наука не сміє
нехтувати цим… ” [40, с. 245]. Тоді ж розгляд соціальної сутності мови проголошено
одним із завдань мовознавства. Врахувавши порівняльно-історичні студії та мовознавчу
проблематику у працях О. Єсперсена, Ф. де Соссюра і К. Фосслера та показавши кризу в
мовознавстві як результат посилення суб’єктивізму наукових досліджень, М. Грунський
виокремив сучасні йому пошуки в розкритті природи мови: розвиток теорії яфетології, що
використала ідею схрещування мов (ідеї М. Марра); дослідження з лінгвістичної географії
(ідеї марбурзької школи в особі Вреде та Фрінгса) про звукові процеси на прикладі окремих
слів, що подають діалектологічні карти; теорію ізоглос у контексті діалектологічних
досліджень та ін. У дусі вимог часу, на які в російському мовознавстві відреагували
М. Петерсон, Є. Поліванов та ін., враховуючи соціологічні праці, український дослідник
вказав на перспективу нових досліджень не тільки шляхом використання можливостей
порівняльно-історичного аналізу, а й через поглиблення соціологічного підходу до мови.
Шукаючи теоретичне підґрунтя для опису соціальної сутності мови, М. Грунський
дискутував з Ф. де Соссюром з приводу опозиції індивідуальне-соціальне в мові,
відстоюючи думку про беззаперечну взаємодію індивідуального та соціального аспектів.
Перспективна ідея Гумбольдта про роль мови як органу, що творить думку, посилювала
вплив суспільства на функціонування мови. Загальна вимога М. Грунського: при побудові
теоретичних узагальнень використовувати мовний матеріал, інакше узагальнення набуде
дедуктивного характеру. У зв’язку з цим дослідник протиставив два підходи до визначення
соціальної сутності мови – на прикладі теорії походження мови О. Потебні і
Ф. де Соссюра [11].
Потрібно визнати, що соціологічний аналіз мовних явищ ставав актуальнішим і під
впливом “нового вчення” Марра. У післямові до колективної праці “Історія форм
української мови” (К., 1931) М. Грунський та П. Ковальов хоч і зазначали про
соціологічний підхід до вивчення фактів історії мови, однак їхню тезу сьогодні потрібно
сприймати як реакцію на офіційні вимоги “нового вчення”: для розкриття, обґрунтування
історичних форм української мови автори і далі використовували “буржуазну”
порівняльно-історичну методику; правда, наприкінці праці підкреслили роль
соціологічного підходу, мовляв, семасіологія – ось що основне, бо ж “з погляду
марксистської методології порівняльний принцип аж ніяк не може правити за критерій
з’ясування тих чи інших фонетичних чи морфологічних явищ” [12, с. 312]. Оперуючи
фактами аналогії для висвітлення історичного розвитку форм, дослідники визнавали, що не
відповіли на основне завдання, де шукати причини цих змін, відповідь на це питання могло
б дати дослідження, побудоване на основі діалектичного матеріалізму із застосуванням
соціологічного методу, правда, такі праці ще потрібно створити. В умовах офіційного тиску
з боку “нового вчення про мову” українські мовознавці використовували порівняльно-
історичний метод, а не палеонтологічний, запропонований Марром (ґрунтувався на
відомих чотирьох елементах), відправляючи читача до гіпотетичних праць, ще не
створених на засадах діалектичного матеріалізму. Галина Мацюк
__________________________________________________________________________________
10
З часом потреба соціологічного підходу до мови стала незворотною, перетворившись
на одне із завдань мовознавства і вимагаючи використання соціологічного методу.
Розглянемо ознаки, які увиразнювали розуміння суспільної природи мови.
Протиставлення соціальне – індивідуальне виявляло особливості змісту понять “язик” і
“мова” (сучасні відповідники мова і мовлення). Врахувавши ідеї Соссюра, О. Фінкель
писав: якщо ми розрізняємо язик (la langue) від мови (la parole), то ми розмежовуємо
соціальне від індивідуального. Оперуючи вже сучасними термінами, мова поставала як
закінчена система знаків думки, вона була не діяльністю мовця (у тексті відповідник –
мовлянин), а продуктом, який сприймав індивідуум пасивно; мовлення ж поставало як
індивідуальний акт волі та розуму, оскільки мовлянин використовував закони мови
[52, с. 113]. Функція мови, що випливає звідси, – бути засобом висловлення думки, засобом
пізнання, естетичні явища мови теж “скеровані на виконання комунікативних функцій”
[52, с. 115].
Протиставлення соціальне-індивідуальне поглибила праця М. Гладкого “Мова
сучасного українського письменства” (Харків–Київ, 1930). Опозицію теж позначали
терміни язик (у сучасному розумінні мова) та мова (мовлення): “Лінгвістика відрізняє язик і
мову… Язик є явище соціальне – це усталена мовна система, обмежена своїми нормами,
своїми традиціями, засвоєними й узвичаєними в певному соціальному оточенні; це продукт
громадської діяльності людського суспільства, добуток соціальних відносин. Мова є явище
індивідуальне, – це те, як ми бачили попереду, вияв людської здатності за допомогою знаків
укладати в певній системі свої уявлення й висловлювати таким чином свою думку. У цьому
процесі кожний індивід зокрема й безперервно впливає на язик, кожне покоління змінює
його, коли не в словах, то в способах уживати їх”.
Несподівано знаходимо ту ж думку, що і в праці В. Волошинова “Марксизм и
философия языка”: соціальне в мові є знаковим. Можливо, це було реалізацією
семіотичного характеру соціального в Соссюра: “Отже, соціальне в мові – це умовний знак,
зверхня форма, що її має знайоме нам уживане слово, відомий цілому великому гуртові
людей запас слів, звичне сполучення окремих слів у реченні, фразеологічний зворот,
відомий усім вислів, навіть приказка, приповістка, прислів’я, а кінець кінцем ціла система
правил, у культурних народів, усвідомлена й зафіксована, що за допомогою їх язик на
протязі тисячоліть стає самостійною силою в громадському житті людства. Індивідуальне –
це насамперед творчість, свідоме чи й не свідоме відхилення від усталеної норми, хоч би й
у певних рамках язикових законів” [10, с. 7-8]. Як і інші мовознавці, М. Гладкий показав,
що соціальне найтиповіше знаходить свій вияв у лексиці.
Рівень лінгвістичної абстракції дав підстави виокремити соціальне і як вияв впливів
суспільства на мову, і як сутнісні компоненти у змісті мовних одиниць, наприклад, фонемі
чи слові. Про фонему як соціальне явище вперше писав О. Синявський: “Навіть, коли є
можливість спостерігати й вивчати мову тільки одним однієї людини, то й тоді ні на одну
мить не слід забувати, що мова насамперед соціальне явище і фонема – найважніша
соціальна категорія для фонетичного опису” [40, с. 248]. У статті “Спроба звукової харак-
теристики літературної української мови” учений систематизував фонеми української літе-
ратурної мови, теоретичним підґрунтям при цьому послужили ідеї Л. Щерби [41, с. 5-33].
О. Курило ж вважала, що розуміння фонеми в О. Синявського “розбиває її соціальну суть”
[20, с. 217]. У статті “До поняття “фонема” дослідниця розпочала дискусію, в якій теж
зачепила соціальну природуфонеми. Володіючи серйозною теоретичною базою, О. Курило
розкрила ідею соціального у змісті поняття “фонема” від часу розрізнення у працях
Б. де Куртене мови як соціальної функції і мови як акустично-фізіологічної діяльності [20,
с. 218]. У результаті О. Курило сформулювала визначення фонеми, що відображало їїСоціологічний підхід до мови …
__________________________________________________________________________________
11
соціальну природу: це “найкоротший соціально вирізнюваний відтинок мови, звукового
типу, що існує в колективній свідомості членів певної мовної групи і що здатний
диференціювати значення слів” [20, с. 229].
Соціальний аспект семантики слова ілюструвала внутрішня форма (“етимологічне
розуміння слова”), вона могла “дати нам вказівки щодо того, з якого кола уявлень та понять
вийшло слово, до якого культурно-історичного моменту воно стосується і яку фазу в
історичному розвитку окремих осіб чи цілого суспільства воно собою характеризує” [22,
с. 283], тобто семантична структура вбирала соціально зумовлені семи (можливо, це вже
був відгомін ідей М. Марра). Відповідь на питання про зміни значення була комплексною і
охоплювала соціальний компонент як результат зовнішнього впливу, тобто “з’ясування
умов, що завдяки їм нове значення набуває загального розповсюдження” [53, с. 98].
Ознаку соціального в мові розкривали і праці з марксистсько-ленінського мово-
знавства. Є докази, що боротьба між марристами і немарристами, якою керував М. Марр,
сягнула свого апогею в 1929-1933 роках [1, с. 11]. Відлуння цієї боротьби у питанні
соціальної природи мови знаходимо в статті М. Кагановича “Соціальне забарвлення слів”
(1930), написаної на ґрунті марксистсько-ленінської методології, яка, на думку автора, вже
сформувалася в СРСР на противагу порівняльно-історичному мовознавству, носієві
буржуазно-ідеалістичнійметодології.
Думки про соціальну сутність слова виникли в ході дискусії про розуміння природи
естетичного явища. Не прийнявши тезу про соціальну невизначеність його природи,
М. Каганович обґрунтував соціальну сутність стилістики: “аналізуючи стилістичні явища,
треба вважати на такі моменти, як ідейне настановлення твору, конструктивна система
даної мови, час і, головне, мовно-естетичні смаки даного соціального оточення” [19, с. 52];
“стилістика, естетичне слововживання ні в якому разі не є тільки індивідуальна риса
авторового стилю, не є відступ від соціально визнаної мовної системи, а тільки – одна із
галузей мовної системи” [19, с. 63] і дійшов висновку про соціальну природу естетичного
явища. Ревізії зазнало поняття “лінгвістичний смак” (категорія з праць В. Виноградова), яке
завжди інформує про соціальний смак, звідси стиль окремого публіцистичного твору буде
не відбитком індивідуального стилю автора, а ілюструватиме стиль певної соціальної групи
[19, с. 53]. Для М. Кагановича соціальне забарвлення слів відповідало соціальному
моментові у виборі слів і відігравало важливу роль, оскільки давало можливість
маніпулювати словом у газетній публіцистиці. На думку М. Кагановича, в газетному тексті
“виразно соціально забарвленими” були такі елементи, як епітет, власні назви, які
перейшли в розряд загальних, словотвірні ланцюжки слів, похідні від одного твірного,
створені на соціальних асоціаціях синекдоха і метонімія, іронічно вжиті слова.
В обґрунтуванні соціального забарвлення слів в публіцистичному творі М. Каганович
відштовхувався від праць Ф. де Соссюра, Ш. Баллі, В. Волошинова, А. Селіщева та ін., щоб
прийти до власного висновку: стилістичні засоби спираються на соціальні асоціації,
розраховані на розвиток соціальних смаків читачів, до яких автор звертається, естетичне
слововживання не тільки індивідуальна ознака, але розкриває “соціально визнану мовну
систему”. І все це тому, що “в публіцистичних творах стилістичні засоби одверто служать
пропаґуванням авторових ідей” [19, с. 63].
Поняття соціального М. Каганович поглибив у статті “Основи” буржуазного
мовознавства (про “методологію” проф. Л. Булаховського” (1931). Стаття інформувала про
стан розвитку методологічних засад українського мовознавства: 1) лише окремі мовознавці
вивчають мову з площини марксистсько-ленінської методології; більшість перебуває на
ідеалістичних позиціях порівняльно-історичного буржуазного мовознавства; 2) критика
буржуазно-націоналістичної теорії і практики в галузі мови як критика буржуазнихГалина Мацюк
__________________________________________________________________________________
12
ідеалістичних і механістичних мовознавчих теорій щойно розпочалася, однак про неї мало
знають мовні практики, тобто вчителі, редактори, студентство; 3) у вишах і школах
викладають за підручниками, що не мають нічого спільного із марксистсько-ленінською
теорією; 4) питання методології мовознавства не розглядають, серед яких – проблема про
класову боротьбу в мовознавстві [18, с. 55-56]. Квазікритику, яку розпочав М. Каганович, з
1934 року продовжив журнал “Мовознавство”.
Згадані чотири ознаки соціологічного напряму, зокрема теоретичне обґрунтування
суспільної природи мови (перша), теорії літературної мови (в радянській Україні і в
мовознавстві за її межами) (друга), рефлексія соціально зорієнтованого вчення М. Марра у
працях про українську мову (третя), прикладні аспекти взаємодії мови та соціуму, серед
яких питання зв’язку мови та культури, мови і церкви, мови і школи, мови і жінки, моди в
мові та ін. (четверта), а також більш детальний аналіз однієї з них, теоретичної
характеристики суспільної природи мови, переконують про пошуки в лінгвістиці 20-30-х
років адекватного опису мови і надію на роль та можливості соціологічного підходу,
ілюструючи водночас спільне/відмінне в розкритті суспільної природи мови в українській
та уже згаданих лінгвістичних традиціях. До універсальних ознак, характерних для усіх
традицій, відносимо визнання суспільної природи мови; аспекти взаємодії мови та
суспільства. Ідіоетнічними ознаками були ті, що характеризували лише одну з перелічених
традицій. Наприклад, різний зміст мала соціолінгвістична категорія “суспільний вплив на
розвиток мови”, яку обґрунтували в 1934 році вчені празької лінгвістичної школи.
Суспільний вплив на розвиток української мови мав різні вектори дії: підтримував її
функції в республіці до початку 30-х років, а пізніше згортав ці функції, як і соціальну базу
носіїв мови, суб’єкти ж свідомого впливу на розвиток мови, мовознавці, зазнали репресій.
Є всі підстави стверджувати:
1) соціологічний підхід до мови є типологічною ознакою формування лінгвістичної
теорії у першій половині минулого століття, суспільну природу мови розкривали не тільки
науковці празької чи женевської мовознавчих шкіл, французької чи російської лінгвістики,
але й українського мовознавства 20-30-х років минулого століття;
2) включення фактажу української мовознавчої традиції потрібно сприймати як вимогу
формування об’єктивної теорії мови в сучасній науці про неї.
____________________________________________________________
1. Алпатов В. М. Актуально ли учение Марра? // Вопросы языкознания. №1. 2006.
С. 3-15.
2. Блумфилд Л. Язык / Пер. с англ. Е. С. Кубряковой и В. П. Мурат. Комментарий
Е. С. Кубряковой. Под ред. и с предисл. М. М. Гухман. М., 1968. 606 с.
3. Булаховский Л. А. Александр Афанасьевич Потебня (К шестидесятилетию со дня
смерти). К., 1952. 45 с.
4. Булаховський Л. А. Походження та розвиток мови. Харків, 1925. 99 с.
5. Булаховський Л. А. Проблема мовного розвитку // Записки Харківського інституту
народної освіти імені О. О. Потебні. Харків, 1927. Т. II. С. 46-52.
6. Булаховський Л. А. Соціальна природа мови // Радянська освіта. 1928. №1. С. 47-56.
7. Вандриес Ж. Язык. Лингвистическое введение в историю / Пер. с фр. Примеч.
П. С. Кузнецова. Под ред. и с предисл. Р. О. Шор. М.: Государственное социально-эконо-
мическое издательство, 1937. 409 с.
8. Волошинов В. Н. Марксизм и философия языка. Основные проблемы
социологического метода в науке о языке. Изд. второе. Л., 1930. 157 c. Соціологічний підхід до мови …
__________________________________________________________________________________
13
9. Ганцов В. Проблеми розвитку нашої літературної мови // Життя й революція. №10.
1925. С. 61-65.
10. Гладкий М. Мова сучасного українського письменства. Харків – Київ, 1930. 159 с.
11. Грунський М. Основні проблеми сучасної лінгвістики // Записки історично-
філологічного відділу. К., 1929. Кн. ХХІІІ (1929). С. 1-17.
12. Грунський М. та Ковальов П. Історіяформ української мови. Харків, 1931. 351 с.
13. ДрагомановМ. П. Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. К., 1970.
14. Драгоманов М. П. Українська література, проскрибована російським урядом.
Доповідь Михайла Драгоманова на літературному конгресі в Парижі (1878) // Українська
мова. 2002. №1. С. 78-101.
15. Драгоманов М. П. Чудацькі думки про українську національну справу //
М. П. Драгоманов. Вибране. К., 1991. С. 461-558.
16. Жирмунский В. Национальный язык и социальные диалекты. Л., 1936.
17. Завадовський І. Основи мовознавства. Дніпропетровськ, 1928.
18. Каганович Н. “Основи” буржуазного мовознавства. (Про “методологію” професора
Л. А. Булаховського) //Критика. Журнал-місячник марксистської критики та бібліографії.
Харків, 1931. №10. С. 49-64.
19. Каганович Н. Соціальне забарвлення слів // Критика. Журнал-місячник
марксистської критики та бібліографії. Харків, 1930. №7-8. С. 47-63.
20. Курило О. До поняття “фонема” // Збірник секції граматики української мови.
К., 1930. Кн. І. С. 217-234.
21. Курило О. Уваги до сучасної української літературної мови. Вид. третє // Збірник
Історично-філологічного відділу. К., 1925. №8. 246 с.
22. Любарський І. Окремі язикові рівнобіжні // Записки історично-філологічного
відділу. К., 1927. Кн. XIII-XIV (1927). С. 81-283.
23. Марр М. Я. Вибрані твори. Мова і мислення. К., 1936. Т. 1.
24. Марр Н. Я. Актуальные проблемы и очередные задачи яфетической теории.
М., 1929. С. 9-31.
25. Марр Н. Я. Избранные работы. М. – Л., 1936. Т. II-ІІІ.
26. Мацюк Г. До витоків соціолінгвістики: Соціологічний напрям у мовознавстві:
Монографія. Львів: ВЦ ЛНУ ім. І. Франка, 2008. 432 с. (Сер. : “Мова і соціум”; Вип. 1)
27. Машкін А. Методика рідної мови. Нариси. Харків, 1930.
28. Мейе А. Введение в сравнительное изучение индоевропейских языков / Пер.
Д. Кудрявского, перераб. и доп. по седьмому французскому изд. А. Сухотиным под ред. и с
примеч. Р. Шор, вступ. ст. М. Сергиевского. М. – Л., 1938. 509 c.
29. Общие принципы культуры языка // Пражский лингвистический кружок / Сост.,
ред. и предисл. Н. А. Кондрашова. М., 1967. C. 394-405.
30. Огієнко І. Наука про рідномовні обов’язки. Рідномовний Катехизис для вчителів,
робітників пера, духовенства, адвокатів, учнів і широкого громадянства // РМ. 1936. Ч. 2.
С. 49-60; 1936. Ч. 3. С. 97-104; 1936. Ч. 4. С. 162-166; 1936. Ч. 5. С. 193-198; 1936. Ч. 6.
С. 251-256; 1936. Ч. 7. С. 303-310.
31. Поливанов Е. Д. Избранные труды по восточному и общему языкознанию.
М., 1991.
32. Поливанов Е. Специфические особенности последнего дясятилетия 1917-1927 в
истории нашей лингвистической мысли (Вместо предисловия) // Ученые записки
Института языка и литературы. (Лингвистическая секция). М., 1929. Т. 3. С. 3 -9.
33. Поливанов Е. Д. Статьи по общему языкознанию. М., 1968. Галина Мацюк
__________________________________________________________________________________
14
34. Потебня А. А. Рецензия на сборник “Народные песни Галицкой и Угорской Руси,
собранные Я. Ф. Головацким” // Отчет о двадцать втором присуждении наград графа
Уварова. Приложение к XXXVII-му тому Записок Имп. академии наук. №4. СПб., 1880.
С. 64-152.
35. Потебня А. А. Слово имиф. М., 1989.
36. Потебня А. А. Эстетика и поэтика. М., 1976
37. Селищев А. М. Избранные труды. М., 1968.
38. Селищев А. М. Язык революционной эпохи: из наблюдений над русским языком
последних лет (1917-1926). М., 1928.
39. Сепир Э. Избранные труды по языкознанию и культурологии. М., 1993.
40. Синявський О. З української діялектології (Про фонематичний принцип у
діялектології) // Український діялектологічний збірник. К., 1929. Кн. II. С. 233-273.
41. Синявський О. Спроба звукової характеристики літературної української мови //
Наукові записки Харківської науково-дослідчої катедри мовознавства. За ред. проф.
П. Г. Ріттера, Л. А. Булаховського та О. Н. Синявського. Харків, 1929. Ч. ІІ. С. 5 -33.
42. Сімович В. Жінка і культура мови // Василь Сімович. Праці в двох томах. Чернівці,
2005. Т. 1. Мовознавство. С. 271-273.
43. Сімович В. Наша товариська мова // Василь Сімович. Праці в двох томах. Чернівці,
2005. Т. 1. Мовознавство. С. 283-289.
44. Сімович В. Рідна мова й інтелектуальний розвій дитини // Василь Сімович. Праці в
двох томах. Чернівці, 2005. Т. 1. Мовознавство. С. 290-299.
45. Слюсарева Н. А. Социологическое направление // Лингвистический энциклопе-
дический словарь. М., 1990. С. 482-483.
46. Смеречинський С. Нариси з української синтакси (у зв’язку з фразеологією та
стилістикою) // Українські граматики. Вип. 8. Сергій Смеречинський. Нариси з української
синтакси у зв’язку з фразеологією та стилістикою. Харків, 1932. Мюнхен, 1990. 282 с.
47. Соссюр Фердинанд де. Заметки по общей лингвистике. М., 1990.
48. Соссюр Ф. де. Курс общей лингвистики / Пер. cо второго фр. изд. А. М. Сухотина
под ред. и с примеч. Р. И. Шор. Вводная статьяД. Н. Введенского. М., 1933. 268 с.
49. Тезисы Пражского лингвистического кружка // Звегинцев В. А. История
языкознания XIX-XX ст. В очерках и извлечениях. М., 1965. Ч. 11.
50. Сулима М. Проблема літературної норми в українській мові //Шлях освіти.
Харків, 1928. №4. С. 132-141.
51. Сулима М. Стабілізація української мови //Життя й революція. №4. 1927. С. 70-78.
52. Фінкель О. Короткий вступ до теоретичної лінгвістики // Наукові записки
Харківської науково-дослідчої катедри мовознавства / За ред. проф. П. Г. Ріттера та проф.
Л. А. Булаховського. Харків, 1927. C. 111-123.
53. Фінкель О. Семантико-стилістичні етюди // Наукові записки Харківської науково-
дослідчої катедри мовознавства / За ред. проф. П. Г. Ріттера, Л. А. Булаховського та
О. Н. Синявського. Харків, 1929. Ч. ІІ. C. 97-112.
54. Франко І. Азбучна війна в Галичині 1859 р. // Франко І. Зібрання творів: У 50-ти т.
К., 1986. Т. 47. С. 549-650.
55. Франко І. Говоримо на вовка – скажімо і за вовка // Франко І. Зібрання творів:
У 50-ти т. К., 1981. Т. 28. С. 167-175.
56. Франко І. Дітські слова в українській мові // Франко І. Зібрання творів: У 50-ти т.
К., 1980. Т. 26. С. 123-126.
57. Франко І. Етимологія і фонетика в южноруській літературі // Франко І. Зібрання
творів: У 50-ти т. К., 1981. Т. 29. С. 150-169. Соціологічний підхід до мови …
__________________________________________________________________________________
15
58. Франко І. Літературна мова і діалекти // Франко І. Зібрання творів: У 50-ти т. К.,
1982. Т. 37. С. 205-210.
59. Якубинский Л. П. Избранные работы. Язык и его функционирование. М., 1986.
205 с.
60. Pražský Linguistický kroužek. Spisovná čeština a jazyková kultura / Uspořádali
B. Havránek, M. Weingart. Praha, 1932. 257 s.
SOCIOLOGICAL APPROACH TO THE LANGUAGE
IN UKRAINIAN LINGUISTIC TRADITION
Galyna Matsyuk
Ivan Franko National University of Lviv,
The Department of General Linguistics,
1/343, Universytetska Str., 79602 Lviv, Ukraine,
phone: (00380 322) 2394756
Social nature of language before appearance in linguistics of sociological direction, that is
highlighted through the prism of opposition “foreign linguistics”–“soviet linguistics”, is
theoretically substantiated. Sociological approach to the language in works of the Ukrainian
researchers is singled out.
Key words: social nature of language, sociological direction in linguistics, linguistic tradition.
СОЦИОЛИНГВИСТИЧЕСКИЙ ПОДХОД К ЯЗЫКУ В УКРАИНСКОЙ
ЛИНГВИСТИЧЕСКОЙ ТРАДИЦИИ
ГалинаМацюк
Львовский национальный университет имени Ивана Франко,
кафедра общего языкознания,
1/343, ул. Университетская, 79602 Львов, Украина,
тел.: (00380 322) 2394756
Обосновано общественную природу языка до появления социологического
направления, его раскрыто через призму оппозиции “зарубежное языкознание”–“советское
языкознание”. Из контекста последнего выделен социологический подход к языку в
работах украинских исследователей.
Ключевые слова: общественная природа языка, социологическое направление в
языкознании, лингвистическая традиция.
Стаття надійшла до редколегії 10. 09. 2008
Прийнята до друку 20. 12. 2008
Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.