ВІСНИК ЛЬВІВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ

ВІДСУТНІСТЬ ДЕРЖАВНОЇМОВНОЇ ПОЛІТИКИ ЯК ЧИННИК ПОЛІТИЧНОЇ КРИЗИ В УКРАЇНІ – ЛарисаМасенко

Національний університет “Києво-Могилянська академія”,
кафедра української мови,
вул. Сковороди, 2, 04070 Київ, Україна,
тел.: (8 044) 425 60 75
е-mail: max@ukma. kiev. ua
Статтю присвячено аналізові наслідків російської експансії в мовно-культурний
простір України, яку спричинила відсутність державної мовної політики й захисту
національної культури. Активізацію процесів зросійщення в Західній Україні
висвітлено на основі дослідження кількісного співвідношення україномовної і
російськомовної продукції в сфері масової культури в м. Тернополі, проведеного в 2003
році. Ситуацію в Східній і Південній Україні розглянуто на основі прикладів
антиукраїнської пропаганди в сучасній донецькій і кримській пресі.
Ключові слова: мовно-культурний простір, державна мовна політика, масова
культура, зросійщення.
Два тоталітарні режими, які пережила Європа в XX ст. – нацистський і комуністичний,
– нищили нації, але робили це з протилежних ідеологічних позицій. Нацизм спирався на
расистську теорію вищості арійців і неповноцінності інших народів, більшовизм
проголошував рівність усіх націй, але планував їх ліквідацію – майбутнє злиття націй в
уніфікованому у всесвітньому масштабі комуністичному суспільстві.
Якщо гітлеризм прагнув утвердити панування німців, поділяючи народи на повноцінні
і неповноцінні, то більшовизм сортував людей за іншою – класовою ознакою, відносячи
пролетаріат до “прогресивних” верств населення, а спадкову аристократію і буржуазію – до
соціальних груп “експлуататорів”, що підлягали знищенню. Згідно з марксистсько-
ленінською теорією, пролетарі всіх країн мали об’єднатися в спільній ненависті до своїх
внутрішніх національних гнобителів і, ліквідувавши класовий поділ всередині кожної
держави, знищити і національні кордони між ними, а відтак знищити й поділ людства на
національні спільноти.
Неможливість практичного втілення утопічної марксистської ідеї інтернаціоналізму,
злиття націй, понад те – загрозу нової тотальної тиранії, яку можуть встановити її адепти,
бачили наші великі письменники-мислителі уже в початкову добу появи в Європі “привиду
комунізму”. Про її небезпеку попереджала Леся Українка, полемізуючи з тезою про
класову солідарність трудящих різних націй в драматичній поемі “В дому роботи, в країні
неволі”. Темі нової релігії “всесвітянства” Леся Українка присвятила дискусію між Руфіном
і Парвусом у драмі “Руфін і при сцілла” [9, с. 37-39, 48-49].
Письменниця пророчо розгледіла й пропагандивну фальш у вживанні “родинної”
термінології на позначення міжнаціональних стосунків, що пізніше стала одним з основних
засобів маніпулятивних словесних технологій радянської пропаганди. У листі до
Миколи Кривинюка від 18 лютого 1903 р. Леся Українка писала: “Пора стати на точку, щоВідсутність державної мовної політики…
__________________________________________________________________________________
27
“братні народи” просто сусіди, зв’язані, правда, одним ярмом, але, в ґрунті речі, зовсім не
мають ідентичних інтересів, і через це їм краще виступати хоч поруч, але кожному на свою
руку, не мішаючись до сусідської “внутрішньої політики” [7, с. 667].
Історичні події невдовзі підтвердили пророцтва Лесі Українки. Спроби більшовиків
після жовтневого перевороту дотримуватись інтернаціоналізму як принципу національної
політики, що виявилось, зокрема, в утвердженні “Інтернаціоналу” у функції гімну СССР, а
також в особистих прикладах відмови більшовицьких вождів від власної національної
приналежності, тривали недовго.
Крах ідеї світової революції, що обмежило проект побудови уніфікованого
інтернаціонального суспільства кордонами Російської імперії, неминуче призвело до заміни
космополітичної інтернаціональної ідеології ідеологією російського націоналізму.
Починаючи з 1930-х років, у масову свідомість активно впроваджується теза про
“старшобратню” роль “великого” російського народу стосовно всіх інших народів
Радянського Союзу. Остаточна легалізація фактичного утвердження росіян як титульної
нації, що має привілейоване становище в багатонаціональній державі, відбулась після
другої світової війни у відомому тості Сталіна на честь російського народу
1
і знаковій
заміні в 1944 р. “Інтернаціоналу” на новий гімн, текст якого наголошував на провідній,
об’єднавчій ролі Росії (під “позиченою” в українців назвою “Великая Русь”) у постанні
СССР.
У збереженні і зміцненні Російської імперії у видозміненій формі СССР інтегральна
роль, як і раніше, належала російській мові, поширення якої у функції мови
міжнаціонального спілкування створювало єдиний мовно-культурний простір на всій
території. Навіть більше, тоталітарний режим здійснював русифікацію значно успішніше,
ніж колишній самодержавний, оскільки чинник мовно-культурної асиміляції було
посилено необмеженим терором і тотальною ідеологічною уніфікацією суспільства. Повне
вилучення всіх інших дискурсів, крім компартійного новоязу, дало владі можливість
застосовувати маніпулятивні пропагандивні технології без жодних обмежень.
Для приховування реальної мовно-культурної й демографічної політики, спрямованої
на асиміляцію й винародовлення неросійського населення радянських республік,
пропагандивний апарат продовжував оперувати такими риторичними фігурами, як дружба
народів, сім’я народів-братів, братерське єднання народів, інтернаціональна єдність
тощо.
Отже, з одного боку, режим вилучав національне з базових характеристик особистості,
з другого боку – російська мова і культура як чинники інтеграції виконували асиміляційну
функцію формування з поліетнічного населення гомогенної в соціокультурному плані
маси, консолідованої на основі однієї мови. У такий спосіб режим намагався змінити
ідентичність людей – замінити в масовій свідомості почуття приналежності до конкретної
нації загальнорадянською ідентичністю, якій найкраще відповідала поширена формула
“простой советский человек”.

1
“Я хотел бы поднять тост за здоровье нашего Советского народа и, прежде всего, русско-
го народа. Я пью, прежде всего, за здоровье русского народа потому, что он является наиболее
выдающейся нацией из всех наций, входящих в состав Советского Союза. Я поднимаю тост за
здоровье русского народа потому, что он заслужил в этой войне общее признание, как
руководящей силы Советского Союза среди всех народов нашей страны” (Кубайчук Віктор.
Хронологія мовних подій в Україні (Зовнішня історія української мови). К., 2004. С. 97). Лариса Масенко
__________________________________________________________________________________
28
Джеймс Мейс в одній з останніх своїх статей дав точний діагноз стану нашого
суспільства. “З часом стало ясно, – писав він, – що радянська національна політика була
набагато успішнішою, ніж багато хто думав: на рівні основної етнополітичної лояльності
стабілізувалися 20-25 відсотків “совків” (радянські люди із залишковою ностальгією за
старим режимом), приблизно така ж кількість так званих щирих українців, які мають
почуття до України, подібні до тих, що більшість французів – до Франції, або поляки – до
Польщі. Решта населення без ніякої етнополітичної самоідентифікації, окрім, можливо,
якогось невизначеного усвідомлення, що вони громадяни України, але без значних зв’язків
з українською культурою. Тобто українці в сенсі людей із сильною лояльністю як громада
перетворилися за радянський період на національну меншину” [10, с. 137].
Нашу національну недоформованість зраджує вже сам факт виділення з маси
українців групи так званих щирих, або свідомих українців – визначення, яке в національно
повноцінному середовищі сприймалося б не інакше як безсенсовне – абсурдно звучало б
словосполучення “свідомий поляк” чи “свідомий француз”. Наше ж слововживання
засвідчує поділ української громади на дві частини – свідому й несвідому, причому до
несвідомої належить та, ідентичність якої під дією асиміляції втратила чітке окреслення,
якій було прищеплено переконання в неподільності української і російської культур, у
нерозривному зв’язку українського народу з російським.
Роздвоєна між двома етносами свідомість значної частини українців, особливо на сході
й півдні, і становить головну причину розколу країни за політичними уподобаннями й
ціннісними орієнтаціями. Вона ж робить цю частину населення вразливою, незахищеною
від маніпулятивних спекуляцій проросійських політиків. Вихований радянською
імперською системою, на жаль, досить поширений тип “інтернаціональної” ментальності
найкраще ілюструє фраза, почута в Берліні в 1994 році “з висловлених уголос міркувань
колишньої співвітчизниці”, якуЮрій Андрухович узяв за епіграф до статті “Місце зустрічі
“Germaschka”: “Германия, конечно, прекрасная страна. Вот если бы еще в ней немцев не
было! ” [1, с. 258].
Здолати наслідки радянської імперської політики і тих змін, які вона спричинила в
масовій свідомості, безперечно, складно. Найуспішніше це можна зробити в Західній
Україні, де з відомих причин вдалося вберегти від асиміляції мовно-культурне середовище
і де українство представлене як соціально повноструктурна нація. Саме тут вдалося досить
швидко очистити міський ландшафт від таких знаків колишнього панування комуністичної
Росії, як пам’ятники Леніну і совєтська топонімія.
Значно складніше виявилось навіть у цьому регіоні за відсутності загальнодержавної
мовної і культурної політики протистояти в нових умовах ринкової економіки російській
експансії в сферу ЗМІ і, особливо, в сферу масової культури. Для ілюстрації наведемо даніз
єдиного відомого нам соціологічного дослідження співвідношення україномовної і
російськомовної преси, книжок, аудіо- та відеопродукції, радіопрограм на FM-станціях у
місті, яке небезпідставно вважається найбільш українським – Тернополі. Дані наводимо за
дослідженням, яке провели в 2001-2002 навчальному році студенти кафедри
українознавства Тернопільського державного педагогічного університету ім. Б. Гнатюка.
Аналіз продажу художньої літератури через широко розгалужену мережу кіосків, лотків та
розкладок “Торгпреси” виявив таку картину: на 48 назв російськомовної художньої
літератури припадає 1 україномовна книжка [2]. Таке ж співвідношення і в реалізації
журналів та брошур. За даними цього ж дослідження, у середньому в місцях торгівлі
читачам пропонують 18 назв російськомовних друкованих та ілюстрованих журналів і
лише 3 журнали українською мовою [2]. Відсутність державної мовної політики…
__________________________________________________________________________________
29
Аналіз продажу аудіокасет засвідчив: в середньому кожного дня покупцям
пропонували 59 касет українською мовою, 245 – російською та 146 англійською.
З відеокасетами ситуація ще гірша. Україномовних було в продажу 12 назв касет, 23 назви
російських відеофільмів та музичних програм і 96 відеокасет з фільмами інших держав (всі
в російськомовному перекладі) [2].
Популярні комп’ютерні програми, музичні відеокліпи та фільми, записані на дисках
CD, у торговельній мережі Тернополя становили 78 назв українською, 322 – російською і
157 – англійською мовами.
Щодо пісенного репертуару на 4 місцевих каналах FM-станцій було виявлено: в
середньому за день звучало 187 пісень українською, 363 – російською, 594 – англійською та
іншими мовами. Українській пісні було відведено 16% ефірного часу. Майже аналогічною
була ситуація в пісенному репертуарі місцевого телебачення. У середньому в день звучало
14 пісень українською, 50 – російською і 39 – англійською [2].
У цьому ж дослідженні наведено порівняльні дані щодо мови пісенного репертуару на
телебаченні інших країн: в Німеччині левова частина пісень транслюється німецькою
мовою (за офіційними даними Українського вільного університету в Мюнхені – 92%), а в
Італії 95% ефірного звучання становить італійська пісня (за даними Українського
католицького університету в Римі) [2].
Отже, назва статті, в якій було оприлюднено результати зазначеного дослідження, –
“Знеукраїнення України триває”, цілком відповідає реальності. Російська експансія в
культурно-інформаційний простір західноукраїнського міста стає ефективним засобом
руйнації україномовних середовищ Заходу, які вистояли перед загрозою радянської
асиміляції. Водночас у східних областях і Криму, де русифікація досягла значних успіхів за
радянської доби, відсутність державного захисту української культури призвела до майже
повного переходу мас-медій під контроль Росії.
Навіть більше, на сьогодні російська експансія в інформаційно-культурний простір
України здійснюється не тільки іззовні, з території Росії. Нині всередині України на
приватних кіно- й телестудіях виробництво музичних програм, кіно- і телефільмів,
телесеріалів, відеокліпів тощо здійснюється переважно російською мовою. Керівники
відповідних кіно- і телестудій пояснюють це комерційною вигодою. “То, что рядом есть
рынок в 150 млн. человек, – огромная удача для Украины, которой боятся все
занимающееся политической риторикой непрофессионалы, – говорить почесний
президент, голова ради директорів телеканалу “1+1” Олександр Роднянський. – В Украине
есть производство для русскоязычной зоны, а не для России. Удачный продукт этого
производства идет с равным успехом как в Украине, так и в Узбекистане, Казахстане,
Белоруссии или в России. Это было уже неоднократно продемонстрировано. Например,
сериал “5 минут до метро” с успехом идет во всей русскоязычной зоне, включая
русскоязычные каналы США и Израиля… Украинский зритель и смотрит это как
украинский продукт. Не нужно путать украинский продукт и “украиноязычный” [13, с. 14].
Проте кіно- й телевиробництво, орієнтоване на спільний з Росією мовно-культурний
простір, навряд чи можна кваліфікувати як українське. Здається, всі без винятку
російськомовні фільми й серіали, що виробляються в Україні, є типовим продуктом
колоніальної культури, що перебуває під контролем колишнього імперського центру.
Кінокритики наголошують, що “українськість” таких серіалів вичерпується
україномовними титрами. За атрибутикою й текстами ці фільми демонстративно
російського забарвлення. Як зазначає Лариса Руденко, і серіал “5 хвилин до метро”
виробництва компанії “Про ТБ” Віктора Приходька, і серіал “Сестри по крові” виробництваЛариса Масенко
__________________________________________________________________________________
30
“Стар Медіа” (Влад Ряшин, Юрій Мінзянов) рясніють російськими прапорцями й
двоголовими орлами, діалоги насичені суто російськими приколами та прислів’ями,
музичний супровід побудовано на балалаєчних приспівах. І всі ці “балалайки со щами”
вмонтовані в київські ландшафти.
Лариса Руденко наводить вражаючий факт. На українських продакшн-студіях існують
неписані “таємні протоколи”, в яких зазначено, чого в сценарії не має бути НІКОЛИ:
“НІКОЛИ не можуть звучати слова “КИЇВ”, “Україна”, “УКРАЇНЕЦЬ” (хохол можна,
навіть вітається), “ПРЕЗИДЕНТ” (президент один – Путін), жодних слів, що позначають
нашу ДЕРЖАВНІСТЬ. Не можна торкатися тем тероризму, міжнаціональних відносин,
соціальних проблем, історичних подій. Натомість можна – про любов у всіх її проявах,
включаючи гомосексуальну, інцест, мезальянси, гроші, містику (відьом, екстрасенсів і
всіляку погань – народ від цього преться), адюльтерні підступи, включаючи вбивства на
ґрунті ревнощів, – коротше мило, що замилює свідомість” [11, с. 43].
До ганебних фактів кінопродукції, яку знімають в Україні за російські гроші, належить
екранізація “Українською медійною групою” романів Тетяни Устинової, які, до того ж,
завозяться масовими накладами в Україну. Нещодавно завершено серіал за її романом
“Саквояж со светлым будущим”. Дія роману відбувається в Криму. Авторка незрідка
послуговується щодо України назвами Малороссия і малороссийский. Ставлення її до
української держави красномовно засвідчує також іронічне “залапковування” в
російському тексті слів “незалежна” або “самостийна”, а до українців – наприклад, така їх
характеристика, виголошена в романі одним із його персонажів – російським олігархів: “Ну
хоть Крым. Дыра, конечно, но при желании и грамотном подходе можно этот самый Крым
в черноморское побережье Турции переделать. Да хорошие ребята, хохлы-то! Их только
надо повернуть правильно, они и потянут, и вытянут! Что всё на самотек пускать! Если на
самотек пустить, они, пожалуй, выберут бандюка, который догадается водки на всех
поставить! Будет вторая Белоруссия” [3, с. 63-64].
В українській пресі вже звертали увагу на поширення в російських серіалах і
телепрограмах образу українця, який відповідає імперському погляду на туземців
колонізованої території – карикатурному у своїй недорікуватості і безкультурності (бо ж
тільки імперський народ є носієм високої культури!). Щоправда, цим образом творці
російської кінопродукції не обмежуються – його доповнює ще один, започаткований
фільмом “Брат-2”. Це образ ворога-бандюка, якого “мочать” героїчні росіяни.
Оскільки найактивнішим споживачем кіно- й телепродукції є молодь, вплив стерео-
типів імперської культури, поширюваної в Україні, вже має свої наслідки. Соціологічне
опитування, проведене в грудні 2006 року і оприлюднене шеф-редактором Інтернет-
холдингу ОБОЗ Олегом Медведєвим, засвідчує – якщо у віковій групі “55 і старші”
українську мову називають рідною 69% населення України, то у віці 18-29 років – 65,5%.
Водночас частина тих, хто вважає рідною російську мову, становить 33,1% проти 29,5%
групи, старшої за 55 років [16].
Вражаючий результат було оприлюднено у всеукраїнському дослідженні “Перше
вільне покоління українців – хто вони?”, проведене в 2003 році Фондом “Демократичні
ініціативи” та Київським міжнародним інститутом соціології серед молоді віком від 16 до
34 років включно. На запитання “Як Ви вважаєте, росіяни й українці – це один народ, чи
різні народи? ” 59% української молоді відповіло, що росіяни та українці – один народ [14].
Відсутність мовно-культурної політики в державі, спрямованої, зокрема, на захист
свого інформаційно-культурного простору, на необхідності якого постійно наполягала
українська інтелігенція, є однією з головних причин нинішнього розколу України. Проти-Відсутність державної мовної політики…
__________________________________________________________________________________
31
стояння, однак, ні в якому разі не варто трактувати як протистояння україномовної та
російськомовної частин населення. Як показали події Помаранчевої революції, вона
об’єднала людей не за етнічною ознакою, хоча, безперечно, каталізатором подій було так
зване “свідоме” українство. Революція, в якій брали участь і російськомовні українці, і
росіяни та представники інших націй, що хочуть жити у вільній незалежній державі,
ознаменувала початок формування громадянського суспільства і повноструктурної
політичної нації за зразком сусідніх центральноєвропейських країн, що продовжує у
СхіднійЄвропі процес державного унезалежнення від Російської імперії.
Гальмування цього процесу після перемоги Помаранчевої революції спричинила
передусім безмежна толерантність Президента, якого український народ привів до влади.
Разом з Януковичем Ющенко привів до влади російських націоналістів, настільки
впевнених у перемозі своїх планів реінтеграції України з путінською Росією, що вони
навіть не приховують їх у відвертих інтерв’ю, які роздають українським і російським
газетам, як це зробив, наприклад, віце-прем’єр із гуманітарних питань в уряді Януковича
Дмитро Табачник, називаючи учасників української революції “внутрішніми заколотни-
ками”, що віддали владу призначеним Вашингтоном “демократам” [12].
Відвертим знущанням з українців було нагородження М. Азаровим орденом “За
відродження України” такого “друга” українського народу, як К. Затулін.
У Криму й на Донбасі до місцевих органів влади нині входять особи з чорносотенними
поглядами, як наприклад, Михаїл Бахарєв, головний редактор газети “Крымская правда”,
який ще в 1997 році на пленарному засіданні Верховної Ради Автономної Республіки Крим
називав українську мову “мовою черні”, штучно придуманою Шевченком та іншими
“авантюристами” [8]. Нині М. Бахарєв продовжує свою антиукраїнську діяльність на посаді
заступника Голови Верховної Ради Автономної республіки Крим.
Подібні погляди відверто оприлюднює й секретар Донецької міської ради Микола
Левченко. “Звернення”, адресоване Президентові України, Прем’єр-міністрові і міським
радам Львова і Тернополя, прийняте Донецькою міською радою 21 лютого цього року,
містить, зокрема, твердження, що українська мова – це “російська, але зіпсована ворогами
Росії” [15].
А вже той факт, що захист російської мови у свідомості російської “п’ятої колони”
нерозривно пов’язаний із політичними планами повернення України до імперії,
неспростовно доводять публікації в деяких газетах Донеччини.
Так, газета “Донецький кряж” у квітні цього року опублікувала інтерв’ю з Андроніком
Міграняном, головою комісії з питань глобалізації та світової інтеграції Громадської палати
Російської Федерації. Професор Мігранян пропонує українському політикуму три варіанти
виходу з кризи, кожен з яких є проектом розчленування України. “Первый выход, – пише
А. Мігранян, – заключается в том, что политический класс Украины будет вынужден
признать, что на Украине проживают два народа или две политические нации. В этом
случае возможна федерализация Украины по типу Канады или Бельгии, с приданием
широкой автономии ее различным самоопределяющим частям”.
Другий варіант виходу з кризи містить заклик до Сходу й Півдня протистояти тискові
Києва і Львова: “Если регионы Востока и Юга не сумеют организовать свои силы для
отпора этому давлению, то они пропадут в этой борьбе”.
І останній, третій варіант розв’язання конфлікту московський професор вбачає в
сепаратизмі: “…надо рассматривать и третью перспективу разрешения политического
кризиса: как можно более безболезненный раскол Украины. Тогда два народа, живущие наЛариса Масенко
__________________________________________________________________________________
32
современной Украине, обретут возможность строить два различных государства на тех
принципах, которые каждый из этих народов считает для себя более подходящим” [5].
Ось так плани розчленування сусідньої держави уже навіть не становлять предмет
таємних протоколів, а відкрито публікуються в пресі, що виходить на її ж території.
Але найбільше шокує ще одна квітнева публікація газети “Донецький кряж” – стаття,
авторство якої належить головному редакторові газети Марині Харьковій, називається
“Вороги народу”, і ворогом № 1 оголошено всенародно обраного Президента України. При
цьому М. Харькова підкреслює, що свідомо реанімувала термінологію сталінської доби:
“Сидела и смотрела, как и многие в нашей стране, трансляцию с майданов. – Починає
М. Харькова свою статтю. – И чем дольше, тем больше мои мысли принимали недоброе
направление: о врагах народа и способах борьбы с ними. Сталинская риторика вполне
оправдана, когда Родина в опасности. Именно так я расцениваю происходящее” [4].
Варто звернути увагу на те, що йдеться не тільки про повернення сталінського
визначення „ворогів народу”, а й про сталінські “способи боротьби з ними”. No comment.
У зв’язку з цим хочеться навести міркування польського філософа Лешека
Колаковського з приводу толерантності, зокрема щодо вічної дилеми, яка постає перед
нею: “чи можна і чи слід толерувати ті політичні й релігійні рухи, які є ворогами
толерантності й хочуть знищити всі механізми, що її охороняють, тоталітарні рухи або
рухи, які прагнуть накинути власну деспотичну владу? Подібні рухи можуть бути
безпечними доти, доки вони неширокі, отже, їх можна толерувати, але, з іншого боку, коли
вони стають сильними, їх треба толерувати, бо вже немає сили їх знищити, а в результаті
ціле суспільство може стати здобиччю найгіршої тиранії. Ось так необмежена
толерантність обертається сама проти себе й знищує умови, які її уможливлюють.
Признаюся, я за те, аби рухи, скеровані на обмеження свободи, не толерувати, і за те, щоб
поставити їх поза законом; для толерантності такий різновид нетолерантності
безпечніший” [6, с. 47].
___________________________________________________________
1. АндруховичЮ. Диявол ховається в сирі. К., 2006.
2. Барна В., Герман О. Знеукраїнення України триває // Тернопіль вечірній. 21 серпня,
2002.
3. Волосевич І. “Их, хохлов, надо только повернуть правильно…” // Урок української.
2006. №8-9.
4. Донецкий кряж. 2007. №13, 6-12 квітня.
5. Донецкий кряж. 2007. №14, 13-19 квітня.
6. Колаковський Л. Міні-лекції на максі-теми. К., 1999. 134 с.
7. Косач-Кривинюк Ольга. Леся Українка. Хронологія життя і творчости. Нью-Йорк,
1970. 926 с.
8. Крымская правда, 13 грудня 1997 р.
9. Масенко Лариса. У Вавилонському полоні. К. , 2002. 152 с.
10. Мейс Джеймс. Україна як постгеноцидна держава, або Як успадковані від СРСР
структури блокують будь-які реальні реформи // На щедрий вечір. Збірник на пошану
Євгена Сверстюка. Луцьк, 2004. С. 137.
11. Руденко Л. Українське кіно під двоголовим орлом // ТелеКритика. 2007. №1-2.
12. Табачник Д. Інтерв’ю “Российским вестям” (11 листопада 2006 р. ) // Сегодня
(12жовтня 2006 р. ).
13. ТелеКритика. 2007. №1-2. Відсутність державної мовної політики…
__________________________________________________________________________________
33
14. Чалий С. Молодь – “совкова” // Слово Просвіти. 2003. №13.
15. Шлях перемоги, 14 березня 2007 р.
16. http:// www. korrespondent. net/main/print/183118.
ABSENCE OF PUBLIC LINGUISTIC POLICY AS FACTOR OF POLITICAL
CRISIS IS IN UKRAINE
Larysa Masenko
National university the Kiev “Mohyla academy”,
Department of Ukrainian,
Scovoroda Str. , 2, 04070 Kyjiv, Ukraine,
tel. +38-044-425-60-75
E-mail: max@ukma. kiev. ua.
The article is devoted the analysis of consequences of Russian expansion in lingually-cultural
space of Ukraine which was entailed by absence of public linguistic policy to defence of national
culture. Activation of processes of zrosiyschennya in Western Ukraine is reflected on the basis of
research of quantitative correlation of Ukrainian-language and Russian-language products in the
sphere of mass culture in m. Ternopil. conducted in 2003 years. A situation in East and Sonth
Ukraine is considered on the basis of examples of antiukrainskoy propaganda in the modern
Donetsk and Crimean press.
Key words: lingually-cultural space, public linguistic policy, mass culture, zrosiyschennya. .
ОТСУТСТВИЕГОСУДАРСТВЕННОЙ ЯЗЫКОВОЙ ПОЛИТИКИ КАК
ФАКТОР ПОЛИТИЧЕСКОГО КРИЗИСА В УКРАИНЕ
ЛарисаМасенко
Национальный университет “Киево-Могилянская академия”,
кафедра украинского язика,
ул. Сковороды, 2, 04070 Киев, Украина,
phone: (8 044) 425 60 75
е-mail: max@ukma. kiev. ua
Статья посвящена анализу последствий русской экспансии в языково-культурное
пространство Украины, которую повлекло отсутствие государственной языковой политики
и защиты национальной культуры. Активизация процессов руссификации в Западной
Украине отражена на основе исследования количественного соотношения украиноязычной
и русскоязычной продукции в сфере массовой культуры в г. Тернополе, проведенного в
2003 году. Ситуация в Восточной и Южной Украине рассмотрена на основе примеров
антиукраинской пропаганды в современной донецкой и крымской прессе.
Ключевые слова: языково-культурное пространство, государственная языковая
политика, массовая культура, руссификация.
Стаття надійшла до редколегії 2. 11. 2008
Прийнята до друку 20. 12. 2008

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.