ВІСНИК ЛЬВІВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ

ДЕРЖАВНІСТЬ МОВИ І СУЧАСНИЙ ПСИХОЛОГІЧНИЙ КЛІМАТВ УКРАЇНІ – Надія Бабич

Чернівецький університет іменіЮрія Федьковича,
кафедра історії та культури української мови,
вул. Коцюбинського, 2, 58012 Чернівці, Україна ,
тел: (80372)2584800
Не вичерпується проблема двомовності в Україні на державному рівні, що зумовлене
величезним політичним потенціалом мови як засобом згуртування спільноти. Національна
одномовність не заперечує індивідуальної двомовності, якщо рівень духовності суспільства
високий і якщо культура співжиття орієнтована на його гармонізацію.
Ключові слова: державність, гармонійність, духовність, націєтворчий потенціал мови,
психолінгвістика, соціолінгвістика, роздвоєння особистості, двомовність і диглосія.
Немає у світі жодної держави, в якій би та частина її населення, що послуговується
нерідною мовою, вимагала статусу державної для цієї придбаної у свою практику мови.
Українці і в цьому “неповторні”. Більше того: вони знаходять для своїх домагань
“неспростовні” аргументи: державність української мови в Україні створила, мовляв,
парникові умови, в яких мова не може розвиватися, а ось такий же статус практичної для
таких українців російської мови стане потужним поштовхом до розвитку й удосконалення
української нації та її мови. І це говорить не “тітка з базару”, а державний службовець і
народний депутат української влади. А верховна влада, схоже, прагне будь-що зберегти
нейтралітет у мовно-культурному протистоянні, хоче, за спостереженнями науковців,
водночас і розширити сферу використання української мови, і зберегти сучасний рівень
використання російської мови [11, с. 4].
І марно шукати способів і засобів переконати таких “ініціаторів” – їхній інтелектуальний
ресурс щодо розуміння ролі материнської, рідної, національної мови давно вичерпаний і, як
на наш погляд, відновити його методами освіти (а всі вони мають освіту вищу) і логіки уже
неможливо, залишаються державні важелі. Правду кажеМ.Кубаєвський: “Ріднумову людина
освоює все своє життя. З її допомогою вона не тільки пізнає світ, спілкується з іншими
людьми і з самою собою, а й переживає, саморефлексує перебіг свого повсякдення. Вона
приходить до кожного з нас як одкровення, як багата спадщина предків, як безцінний Божий
дар. З допомогою мови особа отримує безпосередній зв’язок з величезним запасом енергії,
яку мова накопичує впродовж століть, використовує закодований у мові зміст, актуалізує
збережене психічне напруження поколінь, збагачує історичний досвід своїм
життєздійсненням” [7, с. 8]. Але таких сентенцій “господ” не навчали. Вони ніколи навіть
К. Ушинського не читали. М. Кубаєвський писав: “Мова є потужним націєтворчим
компонентом тоді, коли виражає національну ідею, котра об’єднує в органічну цілісність усі
інші ознаки. Вкорінена в побут, культуру, природу, історію, психічний склад нації, вона
безперервно відтворюється й переживається кожним індивідом, щоденно утверджуючи
спільність думання, переживання, поціновування, прагнення” [7, с. 8]. Думаємо, що більшість
його читачів сприйняла ці слова як аксіому. Але суспільство – не академічна аудиторія. Державність мови і сучасний психологічний клімат в Україні…
_________________________________________________________________________________
55
Воно строкате і неорганізоване, не об’єднане єдиною для всіх високою метою, роздвоєне і
“занедбане”. Дивно, але від початку 90-х років минулого століття майже нічого не
змінилося в узагальненій характеристиці суспільства, яку дав А.Швейцер: “Поглинання
сучасної людини суспільством, справді єдине у своєму роді, – це, мабуть, найбільш
характерна риса її сутності. Недостатня увага до самого себе і без того уже робить її майже
паталогічно сприйнятливою до переконань, які в готовому вигляді вводяться в обіг
суспільством та його інститутами. […] Суспільство розпоряджається нею на свій розсуд.
Від нього людина отримує, як готовий товар, переконання – національні, політичні,
релігійні або атесїстичні, – за якими потім живе” [14, с. 53]. Навіть якщо це так, то якою ж
великою є відповідальність тих людей, які покликані або поставлені формувати ці
переконання. На якому історичному і науковому, політичному і моральному підґрунті вони
будуть це робити? Невже й досі живе оте “одобрямс”?!
“Зрікаючись власної думки, сучасна людина відмовляється, – вважає А. Швейцер, – і
від власного морального судження” [14, с. 54]. Демократичні тенденції у суспільстві
навпаки, вважаємо, розкували членів українського суспільства, і багато хто дозволяє собі
нав’язувати аморальні судження, які не мають нічого спільного зі знаннями справи. Станом
на початок ХХІ ст. вже не зовсім можна погоджуватись з такою тезою цього вченого:
“Якою мірою бездумність стала для людини другою натурою, видно хоча б з характеру її
звичайного спілкування з людьми довкола. Ведучи розмову з собі подібними, вона слідкує
за тим, щоб дотримуватись загальних зауваг і не перетворювати бесіду в справжній обмін
думками. Вона не має більше нічого свого і навіть відчуває певний страх, що від неї можуть
домагатися цього свого” [14, с. 50].
Багато що у нашому ставленні до мови і поводженні з нею можна б пояснювати
духовністю і моральністю. Звичайно, ці категорії змінні, соціально обумовлені, але мусять
мати історичний стрижень – як загальнонаціональний, так і особистісний.
В. фон Гумбольдт так писав про взаємозв’язок мови з її творцем і носієм: людина стає
людиною лише через мову, а мова стає мовою лише тому, що лише в слові шукає
співзвучності для думки [2, с. 412]. А ще про залежність мови і мислення, мови і духовного
світу людини: “Мова має потрійну роль, яка відповідає інтенсивності її дії. Вона –
посередник у процесі розуміння і вимагає тому визначеності і ясності. Вона дає почуттю
вираження, і сама викликає почуття і тому вимагає сили, виразності й гнучкості. Вона
спонукає через наданий думці смисл до нових думок у їх поєднанні і тому вимагає дії духу,
який залишає у словах свій відбиток” [2, с. 378]. Українська мова не для всіх українців
виконує цю триєдину функцію. І це тому, що не всі засвоюють цю мову з дитинства, не для
всіх є вона посередником у процесі розуміння. Можливо, що в екстремальних ситуаціях,
коли людина виривається з тенет суспільної залежності, “таксамості”, почуття її отримують
виразність і силу, і вона самоідентифікує себе зі своєю нацією і рідною мовою. Культура
мислення і культура мовлення передбачають наявність вільних людей; невільна, обмежена
людина неможе бути гуманною навіть до своїх почуттів і думок.
На жаль, а чи на щастя, це і про нас слушно сказано: “У народів, які не мали своєї
держави, формування національної свідомості здійснювалося не у сфері політики, а в
системах культури, етнографії, мистецтва, релігії. Культурно-етнографічні процеси
доленосно вплинули на виникнення ідеї про те, що жоден народ має свій дух”, “свою
душу”, і цей “дух народу” віддзеркалюється в мові, поезії, музиці, побуті, звичаях,
традиціях. Кожен народ – це найдосконаліший, унікальний витвір Бога і відрізняється від
інших народів своєю долею і божественним призначенням виконати свою місію в історії
людства [7, с. 18]. От лише не хочуть деякі власні громадяни визнати за українцями цю
досконалість і дати їм можливість виконати нарешті свою місію в історії людства. І в цьомуНадія Бабич
________________________________________________________________________________
56
немає нічого дивного, бо навіть доля Христового вчення всю його історію наражається на
бездумний спротив.
Л. Засєкіна з посиланням на Й. Гоулда нагадує, що “мова – це дім буття духу, що
відображається в існуванні екзистенціальних концептів, які притаманні кожній людині. До
екзистенціальних концептів належать такі поняття, як час, життя, смерть, любов, думка,
душа, сумління, вічність, що прокладають кожній людині шлях до джерел людської
культури” [4, с. 63]. Науки так звані точні й гуманітарні давно зійшлися на тому, що
звукова мова – це найсуттєвіше, що вирізняє людину з-поміж істот, бо мова – це закодована
свідомість. А отже – нею не можна маніпулювати, не завдавши шкоди свідомості й
самоусвідомленню. Чи можна не прийняти тезу відомого композитора, музиканта,
громадського діяча Кирила Стеценка, що “суспільство або людина використовує мову як
базову оперативну систему, на основі якої працюють усі інші програми. І якщо ця базова
система недорозвинена чи конфліктує з іншою операційною системою, то обов’язково
виникнуть певні помилки, які ведуть до застою, замкнених кіл і до того, що люди, які
входять до інших базових систем, де не існує подібних проблем, конкурентно програють”
[1, с. 17]. Може, саме в цьому й приховується причина того, що невгомонна боротьба між
рідною і привнесеною мовою різко зменшує кількість обдарованих, творчих людей, що
спрямовують свою діяльність на користь власного суспільства?!
А. Швейцер висловив і такумудру думку: “Національна держава повинна шукати свою
велич в обстоюванні ідей, здатних принести благо всім народам” [14, с. 60]. Але спочатку
повинна скластися національна держава, а вже потім можна реалізовувати це завдання. В
українському сучасному суспільстві хоч і є, вважаємо, конкретний зв’язок, про який
говорять філософи, між елементами думки, одиницями мови та предметним світом, але цей
зв’язок специфічний: дійсність не завжди відповідає запитам людини, а людина не завжди
адекватно її оцінює й відображає у мові. Може, Україна сучасна цілком відповідає
філософським спостереженням В. фон Гумбольдта, який писав не про конкретну націю, а
про тенденції і закономірності: „Якщо кожна справді людська діяльність потребує мови і
якщо мова є навіть основою всіх видів людської діяльності, то нації при тому усе ж не
завжди однаково тісно вплітають мову в систему своїх думок і сприйняттів… Нація може
бути прекрасно розвинутою у всіх відношеннях і все ж не відводити мові належного їй
місця” [2, с. 411]. Чи не про українську це націю?
Наука, зокрема соціолінгвістика та психолінгвістика і т. ін. довели, що своєрідність
мови впливає на характер нації і що мова пов’язана з внутрішнім світом людини, її
суб’єктивним світом. Історична доля української мови безпосередньо й опосередковано
пов’язана з долею народу, що здавна звик пристосовуватися до обставин. “Конформізм як
пристосування, пасивне сприйняття існуючого порядку, пануючих думок особистості, а
також відсутність власної позиції, некритичне слідування загальним поглядам, тенденціям,
авторитетам, народився не вчора. Але, мабуть, ніколи раніше це явище, викликане
надмірною реґламентацією, не було настільки поширеним та загрозливим. У діяльності
людини, – пише В. Колошин, – конформізм призводить до панування посередності,
рабської психології, а отже до застою, рутини, загибелі творчих ідей та думок, пошукової
активності членів суспільства” [5, с. 58]. Ми хизуємося своєю толеранцією, багато що зі
своїх програшів пояснюємо особливостями менталітету (а в мові завжди наявні власне
мовні явища і те, що сприйняте нею від характеру нації, як вважав В. фон Гумбодьдт). Так,
толерантність “є ключовим духовно-моральним принципом громадянського суспільства”
[12, с. 55] і головна її суть – у терпінні до “чужого”, “іншого”, але проблема в тому, що
власне українські ідеї, звичаї, культуру, норми поведінки тощо досьогодні не хочуть
приймати ті, що прийшли в чужий монастир зі своїм уставом. Державність мови і сучасний психологічний клімат в Україні…
_________________________________________________________________________________
57
І в цьому уставі – культивування двомовності. Це явище не нове і не лише українське.
Це проблема соціолінгвістична, і дуже просто визначаються умови, які створюють
середовище двомовності: “індивідуальні: рівень національної свідомості; непослідовна
мовна поведінка; відсутність асоціювання державної мови з єдиним власним мовним
кодом; слабкий мовний імунітет; суспільні: зрусифікованість середовища; проросійська
політика певних політичних кіл держави; усталений стереотип української мови як мови
“нижчої”, “сільської”; згуртованість російськомовних груп всередині країни, які
підривають мовну політику держави” [11, с. 7]. Соціолінгвісти пояснюють, що “білінгвізм –
це співіснування двох мов у межах одного і того ж мовленнєвого колективу, який
використовує ці мови у відповідних комунікативних сферах, залежно від соціальної
ситуації та інших параметрів комунікативного типу” [13, с. 115]. Саме таким є білінгвізм у
східноукраїнських містах. Нерозуміння “нормальності” такого явища і призводить до
боротьби за державний статус російської мови. “Справа в тім, що серед соціальних
детермінантів мовленнєвої поведінки білінгвів велике значення, окрім мовленнєвих
відносин, мають такі соціальні фактори, як соціальний статус комунікантів, їх соціальні
установки, орієнтація на певні соціальні цінності” [13, с. 122]. Ось де собака заритий, ось
що треба викривати, полемізуючи з апологетами двомовної держави Україна!
Білінгвізм – це індивідуально-психологічний феномен, який треба відрізняти від такого
соціологічного явища, як диглосія. А. Швейцер пояснює: “Якщо білінгвізм – це взаємодія
двох співіснуючих мов, то диглосія – це взаємодія двох співіснуючих різновидів однієї і тієї
ж мови” [13, с. 117]. Диглосію часто сплутують з двомовністю, зокрема українсько-
російською, тим часом як характерні риси диглосії, за Уляною Семчук, яка у свою чергу
посилається на Н. Мечковську, є “такий функціональний розподіл мов, коли одна з них
використовується у високих, непобутових сферах та ситуаціях спілкування і неприйнятна у
повсякденномужитті; друга мова, навпаки, можлива тільки в повсякденному спілкуванні та
деяких жанрах писемності, напр., в договорах, публічних оголошеннях, рекламі, деколи в
низьких жанрах художньої літератури; престижність “високої мови” у мовній свідомості
соціуму; надетнічний характер престижної мови – для жодної з етнічних чи соціальних
груп ця мова не є рідною; штучний (шкільний) характер оволодіння престижною мовою”
[11, с. 6]. Білінгви здебільшого пояснюють своє мовлення попередньою політикою
русифікації, але нині їм варто б знати, що саме вони роблять сучасне суспільство
російськомовним.
А все дуже просто: “Національна одномовність може цілком поєднуватись з
індивідуальною багатомовнiстю” [14, с. 115]. Хоча й таку ситуацію не всі вважають
нормальною. Зацитуємо з газетної публікації А. Богуславської: “Якщо кожна мова є
певною картиною світу, то чи не краще досконало знати багато мов? Як сказав колись Гете,
“скільки мов ти знаєш – стільки разів ти людина”. Це справді так, якщо йдеться про
вивчення іноземних мов як можливих систем. Проте якщо людина постійно живе в
середовищі двох мов чи має “дві рідні мови”, це позначається на її психіці та
інтелектуальному розвитку. Мови конфліктують між собою. А людина витрачає вдвічі
більше часу на засвоєння лексики обох “рідних мов”, тож у результаті має менший
словниковий запас. О. Потебня вважав, що в жодному випадку не варто дітей з пелюшок
навчати іноземній мові. “Так із дітей з “порядними” здібностями робляться напівідіоти,
живі пам’ятники безглуздя і душевного холопства батьків” – емоційно пояснював він.
Сучасні дослідники, наприклад, Сіган та Макей, висловлюють думку, що у білінгвізмі
закладено передумови шизофренії – роздвоєння особистості.
О. Потебня був також свідомим противником ідеї злиття мов і націй, адже це
неодмінно збіднило би світ. “Якби об’єднання людства за мовою і взагалі за народністюНадія Бабич
________________________________________________________________________________
58
було можливе, – пише він в “Естетиці словесної творчості”, – воно було б згубне для
загальнолюдської думки, як заміна багатьох чуттів одним, хоча б це було не дотиком, а
зором”. Денаціоналізація, вважає вчений, “зводиться на погане виховання, на моральну
хворобу: на неповне користування наявними засобами сприйняття, засвоєння, впливу, на
послаблення енергії думки, на мерзоту спустошення на місці витіснених, але нічим не
замінених форм свідомості, на дезорганізацію суспільства, спідлення” [1, с. 17].
Часто прихильники державного статусу російської мови посилаються на досвід Бельгії
і Канади, але події останнього часу в цих країнах показали, що це погані аргументи:
“…реальне мовне життя Бельгії і Канади лише підтверджує той факт, що впровадження
двох мов у статусі державних або офіційних (що одне й те саме) в одній країні призводить
до постійного конфлікту міжмовно розділеними частинами суспільства” [9, с. 8].
Мова – це духовна неоціненна цінність, а “духовні цінності стають дійсністю
суспільного життя, – пише М. Кубаєвський, – за умови, що людина потребує їх, а вони,
своєю чергою, вимагають людського піклування і захисту” [7, с. 14]. Очевидячки, що в
сучасному суспільстві далеко не всіх цікавлять духовні цінності, а захисників їх і поготів не
так уже й багато. Чи не тому, що досі не склалися належні соціальні та політичні умови для
такого вектора суспільного життя, як культура? “Соціальний престиж мови як
усвідомлення її комунікативної цінності і корисності в житті етносу народжується у його
членів у міру посилення економічного і культурного обміну всередині етносу або
суспільства. Комунікативна цінність мови прямо залежть від об’єму виконуваних нею
окремих комунікативних функцій, або, інакше кажучи, від того, скільки сфер спілкування
обслуговує ця мова” [10, с. 86]. А оскільки виконувані функції не лише об’єктивізовані, а й
керовані, то в обсязі їх значною мірою зацікавленою або ні є влада.
Ще у середині 80-х років політолог О. Празаускас, пишучи про мовну ситуацію в
східноазіатських країнах, висловив міркування, які цілком можна стосувати до сучасної
України. На жаль, сучасні політичні горлопани не читають таких праць – у них своя
філософія і політологія. Учений писав: “Наявність спільної державної мови і, понад те,
такої, яку підтримує уряд і правлячі кола, розвиток і функціонування якої посилено
стимулюється, перш за все сприяє встановленню ринкових і виробничих зв’язків між
різномовними районами країни. Вона також входить в систему ідеологічних цінностей
загальнодержавного значення і співвідноситься з такими поняттями, як “держава”,
“державний престиж”, “патріотизм”, “громадянство”. Часто вона сама стає символом
держави – нарівні з прапором і гербом” [10, с. 75]. Як свідчить стан справ, в Україні
побутує й інша думка, яка навіть знаходить своє втілення на Закарпатті та в східних
регіонах. І це має не лише мовне підґрунтя, а й політичне, бо “можливість використання
мови з політичною метою полягає в її здатності згуртовувати членів етносу, особливо в
екстремальних умовах, ставати могутнім засобом мобілізації мас на боротьбу за інтереси
спільноти” [10, с. 85]. Щоправда, це згуртування частіше притаманне не конструктивним, а
деструктивним силам, бо в цьому знову ж “винен” все той же менталітет. До нашого
вовтузіння навколо статусу мови цілком можна стосувати слова С. Кримського про те, що
добро “стверджує себе не насильством, а вічним, страшним і невблаганним нагадуванням”
[6, с. 28]. У всіх суспільствах зазвичай реалізувалась теза О. Празаускаса про те, що “вибір
мови залежить від того, представники якого етносу опинилися при владі” [10, с. 89]. Тому
владні перестановки постійно реанімують штучно створені мовні “проблеми”. Хоча справа
дуже проста: “Можна виділити принаймні три суттєві соціально-психологічні передумови
політизації мови: мовна специфіка, соціальний престиж і належність до мови як духовного
багатства етносу” [10, с. 85]. Ініціатори “мовної теми” звикли до соціального престижуДержавність мови і сучасний психологічний клімат в Україні…
_________________________________________________________________________________
59
мови іншої держави, в умовах якої спадково отримували високий суспільний статус, і
вважають себе власниками духовного багатства не свого, а іншого етносу.
Багато хто покладає великі надії на глобалізаційні тенденції, які можуть автоматично
вирішити всі мовні проблеми. Але не всі так думають. І. Дзюба ставиться до цього вельми
критично: “Глобалізацію – в цьому специфічному значенні – можна розглядати як
“капіталістичну” альтернативу комуністичної ідеї інтернаціоналізму, з тим, однак, що
остання несла в собі незрівнянно більший гуманістичнйий зміст” [3, с. 9]. Учений приймає
глобалізацію як незворотність, яка може мати дуже сумні наслідки для деяких країн: “Тим
часом глобалізація, якщо й забезпечує концентрацію фінансових, технічних і почасти
інтелектуальних ресурсів, то ціною неповоротних втрат, бо супроводжується стиранням
місцевих особливостей, уніфікацією форм не лише економічного, а й суспільного та
культурного життя, зрештою – поглинанням сильнішими слабших” [3, с. 10].
Прихильники глобалізаційних тенденцій наголошують на обов’язкові кожного жити і
працювати для всіх, оскільки у нас спільна земля, води і повітря і однакові потреби в
добрих умовах для життя. І. Дзюба охолоджує такі гарячі голови: “Не будемо гадати. Але
можна сказати, що баєчки про кінець історії, про кінець великих ідеологій, про те, що
минула ера націй і національних культур, про те, що знайдено рецепти світовлаштування
для всіх, – усі ці ідеї придумали, для власної втіхи та напоумлення нерозумних, ті, хто вже
пройшов свою історичну дистанцію і гадає, що цього досить для всіх. І розписалися за
всіх” [3, с. 14].
На жаль, не від сьогодні здевальвоване поняття культура: духовну відтіснили в
глибини етнокультури, політичну не сформували, зміст поняття субкультури кожен розуміє
по-своєму, мовленнєву культуру все більше заступає жаргон і т. д. Взагалі знецінене саме
поняття “дух”. А. Швейцер радить усьому людству, громадянам будь-якої держави:
“Єдиний і реальний шлях для нас – перш за все в старих умовах стати новими людьми і,
перетворившись у суспільство з обновленим способом мислення, настільки згладити
суперечності між народами і всередині народів, щоб знову стало можливим життя в умовах
культури” [14, с. 64].
Світочі української духовної культури, зокрема й християнської, радили перш за все
знайти себе в собі. Згадати, якого ти роду-племені, і стати над несприятливими
обставинами. Василь Мороз в одній із своїх праць, навівши слова Карла Юнга про те, що
зміна установки лише однієї людини може стати початком зміни психології нації, висловив
своє переконання в тому, що великі проблеми людства ще ніколи не вирішувалися
посередництвом загальних законів, але завжди вирішувалися посередництвом оновлення
установки окремої людини. Можливо, що й так. Але зачекалися українці апостола Правди і
Науки. Пора думати ширше і впевненіше, дослухаючись свого серця, а не лише язика.
____________________________________
1. Богуславська А. Весь світ на язиці // Україна молода. 9 лист. 2007. С. 17.
2. Гумбольдт В. Характер языка и характер народа // Язык и философия культуры. М.:
Прогресс, 1985. С. 370-423.
3. Дзюба І. Україна передСфінксом майбутнього. К.: Вид. дім “КМАкадемія”, 2001. 36 с.
4. Засєкіна Л. Мова та культура у внутрішній організації індивідуального інтелекту //
Практична психологія та соціальна робота. 2007. № 6. С. 62-65.
5. Калошин В. Ф. Конформізм: сутність, причини, наслідки, шляхи подолання //
Практична психологія та соціальна робота. 2007. № 3. С. 58-62.
6. КримськийС. Заклики духовності ХХІ століття. К.: Вид. Дім“КМАкадемія”, 2003. 30 с.
7. Кубаєвський М. Сутність української національної ідеї // Психологія і суспільство.
2005. № 4. С. 5-27. Надія Бабич
________________________________________________________________________________
60
8. Малько А. О. Формування методологічних основ соціальної педагогіки:
культурологічний підхід // Педагогіка і психологія. 2002. №1-2. С. 25-33.
9. Масенко Л. Двомовність – інструмент розколу країни // Україна молода. 9 лист.
2007. С. 8.
10. Празаускас А. А. Конфликты в культурной языковой сфере // Межэтнические
конфликтыв странах зарубежногоВостока. Гл. ІІІ. М. : Наука, 1991. С. 73-92.
11. Семчук У. Білінгвізм як термін і двомовність як гасло // Урок української. 2007. №2-3.
С. 4-8.
12. Соколов В. М. Толерантность: состояние и тенденции // Социологические
исследования. 2003. № 8. С. 54-63.
13. Швейцер А. Д. Современная социолингвистика: теория, проблемы, методы. М.: Наука,
1976. 176 с.
14. Швейцер А(льберт). Благоговение переджизнью. М.: Прогресс, 1992. 254 с.
STATE STATUS OF A LANGUAGE AND PRESENT DAY PSYCHOLOGICAL
CLIMATE IN UKRAINE
Nadiya Babych
Chernivtsi National University, Dept. of History and Culture of the Ukrainian Language
2, Kotsiubynskoho Str., Chernivtsi, 58012, Ukraine
Tel. : 803722584800
The problem of bilingualism is not solved in Ukraine on the level of state authorities that is
stipulated by a considerable political potential of a language as a means of uniting a community.
National monolingual official status does not question a bilingual individual use if the level of
spirituality of a society is high and culture of coexistence is oriented towards its harmonization.
Key words: statehood, harmony, spirituality, nation forming potential of a language,
psycholinguistics, sociolinguistics, split personality, bilingualism.
ГОСУДАРСТВЕННОСТЬ ЯЗЫКА И СОВРЕМЕННЫЙ ПСИХОЛОГИЧЕСКИЙ
КЛИМАТВ УКРАИНЕ
Надежда Бабич
Черновецкий университет имениЮрия Федьковича,
кафедра истории и культурыукраинского языка,
ул. Коцюбинского, 2, 58012 Черновцы, Украина ,
тел: 803722584800
Не исчерпывается проблема двуязычия в Украине на государственном уровне, что
обусловлено огромным политическим потенциалом языка как средством сплочения
общности. Национальное одноязычие не отрицает индивидуального двуязычия, если уровень
духовности общества высокий и если культура ориентирована на его гармонизацию.
Ключевые слова: государственность, гармоничность, духовность, нациетворческий
потенциал языка, психолингвистика, социолингвистика, раздвоение личности, двуязычие и
диглоссия.
Стаття надійшла до редколегії 2. 11. 2008
Прийнята до друку 20. 12. 2008

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.