Київський національний університет імені ТарасаШевченка,
Інститутжурналістики, кафедра мови та стилістики,
вул. Мельникова, 36/1, 04119, Київ, Україна,
тел.: 8 (044) 481 45 10
У статті розглянуто міську топонімію в її зв’язку з актуальними соціокультурними
процесами. Проаналізовано сучасні тенденції висвітлення топонімічних проблем у публікаціях
мас-медіа.
Ключові слова: міська топонімія, топоніми, мас-медіа, засоби масової комунікації,
топонімічна реформа
Топонімічні питання особливою мірою загострюються в періоди різких, кардинальних
суспільно-політичних перетворень. Нині ми переживаємо один із таких переламних
періодів національної історії, і зрослий інтерес до топонімічних проблем (насамперед – в
аспекті практичної урбаноніміки) є цілком закономірним.
Падіння радянської тоталітарної системи в кінці ХХ ст. поставило багато складних
питань стосовно її культурної спадщини, в тому числі – радянської монументальної
пропаганди, символіки й топонімії. Що робити з численними топонімічними рудиментами
радянської епохи, якими рясніє сучасна мапа України: залишати все як є, змінювати
вибірково абож заміняти все докорінно? Якщо вилучати з обігу окремі радянські топоніми,
то – які саме, за яким принципом? І на які нові найменування їх замінювати? На ці питання
шукають відповіді фахівці різних галузей знань та ентузіасти-аматори, а перманентна
дискусія, що точиться з цього приводу в суспільстві, так чи інакше відображається в
публікаціях вітчизняних засобів масової інформації. Різні аспекти цієї проблеми
порушували у своїх виступах та в ході обговорення й учасники круглого столу “Міська
топоніміка в соціокультурному і мовному вимірах”, який відбувся 18 квітня 2008 року в
Інституті журналістики Київського національного університету імені ТарасаШевченка.
З усього масиву міської топонімії (куди входять також гідроніми, ороніми,
мікротопоніми та ін.) саме урбаноніми – власні назви об’єктів у міських населених пунктах
– привертають до себе найпильнішу увагу з боку як громадськості, так і владних
інституцій. Свіжим прикладом цього є ініціатива київської міської влади, оприлюднена у
вересні 2007 року, стосовно планів із перейменування тих вулиць і площ Києва, назви яких
асоціюються з тоталітарним минулим [2, с. 2]. У січні 2008 року повідомлено про
завершення попередньої роботи над списком, до якого ввійшла 61 назва [11] (перед тим
заявлялося про значно більшу кількість об’єктів, що потребують перейменування, – понад
300). Варто сказати, що подібні плани оголошували й раніше, і завжди викликали значний
суспільний резонанс, зокрема, зауваження щодо недостатньої обґрунтованості, виваженості
такого роду проектів. Сподіваємося, що і наше дослідження внесе свою лепту у створенняВплив мас-медіа на врегулювання хронотопної відповідності…
__________________________________________________________________________________
87
належного науково-методологічного підґрунтя для майбутньої топонімічної політики
місцевої влади – не лише уКиєві, а й в інших містах України.
У ранній період історії людства назви вулиць виникали тільки стихійно, спонтанно і
походили від специфічних ознак вулиці (чи місцевості) або від назв визначних споруд та
інших об’єктів, що містилися на ній, рідше – від імен першопоселенців чи відомих
мешканців вулиці. До найраніших згадок назв вулиць (шляхів) на території України
належить згадування топоніма-годоніма Боричів у “Слові о полку Ігоревім” (ХІІ ст.). Втім,
не варто сумніватися, що від самого початку існування міст на руських землях міські
вулиці мусили мати якісь назви. Згодом, із розвитком системи муніципального управління
та практики адміністративного діловодства, – а для України це XIV–XV ст., період русько-
литовської державності, – стихійні назви вулиць та інших міських об’єктів поступово
входять в офіційний обіг, починають фіксуватися у документах і таким способом
легалізуються. Хоча повною мірою надання назв вулицям стає на Україні прерогативою
владних органів лише в другій половині ХІХ ст.: зокрема, в Києві першу масштабну
кампанію з упорядкування та систематизації найменувань міських вулиць і площ
проведено у 1869 році – тодізатвердили офіційні найменування для 74 вулиць і 20 майданів
міста [5, с. 199-205].
Загалом, стихійно виниклі назви вулиць можна поділити на такі основні типи за
походженням: 1) від зовнішніх характерних ознак вулиці чи місцевості, в якій вона
пролягає: Широка, Коротка, Зиґзаґ, Крута, Нагірна і т. ін.; 2) від географічного
розташування вулиці в населеному пункті (зокрема – стосовно сусідніх вулиць), від її
значення як магістралі: Головна, Бічна, Крайня, Поперечна, Кутова; 3) від назв важливих та
відмітних об’єктів, що розташовані на цій вулиці або до яких вона прямує: Ринкова,
Ратушна, Вокзальна, Портова, Університетська; окремо тут виділимо назви, утворені від
назв храмів і монастирів: Вознесенський узвіз, вулиці Бернардинська, Борисоглібська,
Кирилівська, Микільська, Мироносицька; 4) від назв місцевостей, в яких розташовані
об’єкти, від місцевих мікротопонімів, гідронімів та ін., від назв населених пунктів та
місцевостей, у напрямі яких пролягає магістраль: Березняківська, Городоцька, Реп’яхів Яр,
Сумська вулиці, Мінське шосе, Фонтанська дорога; 5) від назви професії чи роду занять,
етнічної, релігійної належності першопоселенців або більшості жителів вулиці: Вірменська,
Гончарна, Кожум’яцька, Староєврейська, Ткацька; 6) від власних імен першопоселенців
чи іншихжителів вулиці: Баґґовутівська, Бєгичевська, Фрометівська.
З іншого боку, найменування може відбуватись і вольовим шляхом – через
документально засвідчене надання певного імені як загальнообов’язкового для вживання.
Такий спосіб надання власних назв починає превалювати з посиленням ролі держави у
житті людини й громади, коли імена стають об’єктами юридичного регламентування і
підпадають під ретельний державний контроль. Характерною ознакою власних назв,
наданих вольовим (адміністративним, директивним) шляхом, є наявність у їхньому змісті
ідеологічного (в широкому значенні) навантаження.
У XVIII-XIX ст. у назвах вулиць посилюється згаданий ідеологічний компонент:
надаються назви на честь монархів та видатних діячів держави, найменування, покликані
символізувати певні ідеологеми, пропагувати певні моральні цінності тощо. Варто
зауважити, що й раніше, коли виникала назва вулиці за найменуванням храму, який стояв
на ній, вона мимоволі сприймалася як знак ушанування певного святого або певного
релігійного свята (Микільська, Варваринська, Покровська і под.), а отже – також існував
ідеологічний підтекст. Однак у ХХ ст. ідеологічний компонент у назвах вулиць набув
справді гіпертрофованого вигляду, й часто-густо (зокрема, в умовах Радянського Союзу)
найменування/перейменування об’єктів із ідеологічною, пропагандистською метоюАнастасіяМамалига, ДмитроДанильчук
______________________________________________________________________________
88
перетворювалося на самоціль [3, с. 5]. До певної міри інерцією цього явища радянської
дійсності можна пояснити і схильність до ідеологізації назв вулиць та інших об’єктів
міського підпорядкування в незалежній Україні (як і в інших державах на терені
колишнього СРСР). Велику частину назв, які надано вольовим (адміністративним)
шляхом, складають ті самі стихійні назви народного походження, що їх на певному етапі
історії було легітимізовано як офіційні. Навіть у 1970–80-х роках у Києві траплялися
випадки узаконення, введення в офіційний обіг стихійно виниклих, “народних” назв вулиць
(наприклад, Прирічна, Приозерна, Вербова – на Оболоні). Проте більша частина назв,
наданих адміністрацією, походить від: прізвищ діячів і назв історичних подій, що їх
прагнули вшанувати; географічних назв; абстрактних і збірних понять, ідеологічно цінних
для цього політичного режиму.
Надання назв вулицям на честь інших топонімів (позиція 2) у цьому випадку нерідко
ніяк не пов’язується з розташуванням вулиці чи напрямком її пролягання, як це є в разі
стихійного найменування. Навпаки, вибір назви тут цілком може бути випадковим і
відзначатися браком системності та історичної зумовленості. Що стосується позицій 1 і 3,
то вмотивованість чи невмотивованість конкретної назви залежить, як правило, від
загальної стратегії органів влади у цьому питанні. Столиця України знає приклади
ретельного прив’язування назв об’єктів до достеменних історичних фактів (адреси
видатних осіб, історичні назви місцевостей тощо) чи конкретних реалій (як-то
найменування Автозаводською вулиці, на якій розташований автозавод). Проте, були й
часи (особливо період з 1953 по 1955 роки), коли практикували масові найменування
новопрокладених вулиць величезними списками, усього понад 500 (!) назв [1, с. 5-6], і тут
уже важко говорити про якусь вмотивованість, обґрунтованість кожної конкретної назви.
Прихід радянської влади спричинився до появи певного шаблону найменування
міських вулиць, що пояснювалося зміною панівної ідеології і при цьому – посиленням
ідеологічно-пропагандистського компоненту в назвах міських об’єктів після 1917 року.
Було витворено такий собі “пантеон” діячів, чиїми іменами потрібно було називати вулиці
та майдани населених пунктів СРСР. Унаслідок цього тисячі поселень – від щонайменших
сіл до потужних мегаполісів – дістали типову схему найменування вулиць і площ: (імені)
Леніна – Свердлова – Кірова – Калініна – Маркса – Енґельса – Лібкнехта – Фрунзе –
Чапаєва –Червоної Армії і т. д. і т. ін. Вигляд цього набору назв дещо коригувався залежно
від політичних змін у державі, але загалом залишався незмінним аж до початку 1990-х
років. Найприкрішим у практиці радянської топоніміки було те, що через тотальну
уніфікацію назв незалежно від географічних та історичних умов конкретного населеного
пункту повністю нівелювалися національні, історично зумовлені місцеві особливості, які
раніше відображувалися у стихійно творених найменуваннях, а останні (історичні назви) за
радянської епохи масово вилучали з обігу.
Серед найвизначніших ознак радянського способу найменування вулиць – називання
на честь осіб у формі “родова назва” + (ім’я та) прізвище в родовому відмінку (вулиця
Леніна, бульвар Тараса Шевченка, площа Івана Франка). До 1917 року в Російській імперії
вживалися форми на зразок Пушкінська вулиця, Тургенєвська вулиця, Васильчиковська
вулиця, Терещенківська вулиця. Форма “вулиця імені + Nрод”, узвичаєна в радянську епоху,
швидко втратила компонент “імені” і трансформувалась на “вулиця + Nрод”.
Докорінні суспільно-політичні зміни в Україні не могли не відбитися на практиці
найменування міських об’єктів. Однак зміни в топоніміконі відбувалися неоднаково
інтенсивно й у різний спосіб залежно від регіону країни: так, у Західній Україні впродовж
кінця 1980–2000-х років (найактивніше – у 1989-91 роках) спостерігалася майже тотальна
заміна радянських найменувань на нові або повернення історичних (тобто дорадянських) Вплив мас-медіа на врегулювання хронотопної відповідності…
__________________________________________________________________________________
89
назв. Наприклад, у Львові від 1989 року змінено назви понад 580 об’єктів міської
топографії [4]; в Ужгороді впродовж тільки 1990–94 роках було перейменовано 64 вулиці,
провулки, проспекти, набережні та майдани [8]. З іншого боку, у східних, південних та
центральних областях топонімікон міст і сіл не зазнав адміністративних втручань,
залишаючись майже всуціль “радянським”. Лише в окремих обласних центрах (Харків,
Черкаси, Чернігів) деяким вулицям і майданам було повернуто історичні назви або – рідше
– надано нові, проте ці поодинокі несистемні зміни були радше косметичними. Певним
винятком на цьому фоні виглядає Одеса, де в середині 1990-х роках було повернуто
колишні (дорадянські) назви 107 вулицям, провулкам, проспектам, узвозам, бульварам і
площам, а також пляжеві Ланжерон, 4-м скверам і 2-м паркам [12], хоча частина назв
радянського штибу лишається в одеській топосистемі ще доволі значною. На ці факти у
“львівському вимірі” звернула увагу й учасниця згаданого круглого столу з питань
топоніміки, львівський мовознавець Я. Прихода: “Багатьом вулицям [Львова] було
повернуто давні, історичні найменування, іншим – надано назви на честь відомих
політичних, культурних діячів політики, літератури, мистецтва, імена яких свого часу було
вилучено з обігу. Отже, Львів дуже змінився з погляду топонімії. Тепер на мапі Львова
майже не залишилося радянських назв. Коли ми працювали в Одесі, у Чернівцях <…>,
побачили, що ці міста, порівняно зі Львовом, є ще дуже й дуже радянські. Одеса – окремий
феномен до вивчення топонімії міста. Там існує багато старовинних назв вулиць, і вони
живуть серед людей, поряд із сучасними найменуваннями. У Чернівцях – і це дивовижно –
збереглося дуже багато радянських назв” [10].
На жаль, у переважній більшості невеликих населених пунктів, де було здійснено
перейменування вулиць і площ після 1989 року, місцева влада вдалася до стереотипних,
шаблонних ходів, замінюючи радянські урбаноніми (за відсутності підходящих варіантів
історичних назв) на найменування зі стандартного набору нових імен-ідеологем
(Незалежність, Свобода, Конституція, М. Грушевський, В. Винниченко, Січові стрільці,
П. Сагайдачний), ніяк не прив’язуючи їх до місцевих реалій. Таким способом утворився
новий, уже пострадянський топонімічний “пантеон” (топонімікон), який пропонував хіба
що лише новий зміст для старої заідеологізованої форми.
Розглянемо підходи до аналізованої проблеми в публікаціях українських ЗМІ 1990–
2000-х років. Було досліджено понад 25 загальноукраїнських, столичних видань, а також
деякі регіональні. Зокрема, серед згаданих “Вечірній Київ”, “Газета по-киевски”, “2000”,
“День”, “Дзеркало тижня”, “Деловая столица”, “Київський регіон”, “Київські відомості”,
“Літературна Україна”, “Подолянин” (м. Кам’янець-Подільський), “Поступ” (м. Львів),
“Трудівник Полісся” (м. Славута), “Україна молода”, “Хрещатик”, журнали “Пам’ятки
України”, “Персонал Плюс”, розглянуто також матеріали з топонімічної тематики,
розміщені на інтернетівських сайтах.
У межах загальної теми “актуальні проблеми топоніміки” автори журналістських
матеріалів розглядають цілу низку підтем. Відповідно, в аналізованій сукупності публікацій
української преси можна виділити кілька тематичних груп:
1) повідомлення про ухвалені або плановані рішення міської влади стосовно
перейменувань (тут, у свою чергу, виокремлюються повідомлення, які містять роз’яснення
підстав для тих чи тих перейменувань, і публікації без таких коментарів): Приходько Б.
“Вулицю Урицького перейменують” (“Газета по-українськи”, 2007, 23 березня),
Кальницький М. “Тепер у Києві з’явиться щось європейське – площа з такою назвою”
(Київські відомості, 1995, 22 грудня), Скворцов Д. “Улицу Урицкого понизили в статусе”
(“2000” – Уикенд, 2007, 10 мая), ЦивіркоМ. “Перейменування доопрацьовують” (“Вечірній
Київ”, 2007, 1 березня);АнастасіяМамалига, ДмитроДанильчук
______________________________________________________________________________
90
2) аналіз актуальної топонімічної ситуації в місті, регіоні, Україні: Заманский В.
“Улицы – наши, названия – нечеловеческие…” (“Газета по-киевски”, 2006, 27 ноября),
Шибалов Є. “Донбаське identity: неукраїнська Україна” (“Дзеркало тижня”, 2007, 22-28
грудня);
3) критика топонімічної політики влади загалом або в окремих регіонах, містах,
пропонування власних поглядів на шляхи її реалізації: Грабовський С. “Зустрінемося на
вулиці Комуністичній? ” (сайт “Українська правда”, 12. 10. 2007), Ладнова Ю. “Уличные
забавы депутатов” (“Газета по-киевски”, 2007, 19 липня), Стріха М. Відкритий лист
Київському міському голові Л. Черновецькому (сайт УРП “Собор”), Чугаєвський М. “На
часі – топонімічна реформа” (“Пам’ятки України”, 2001, № 1-2);
4) історичні екскурси, присвячені практиці топонімічних змін у минулому, з проекцією
на теперішній стан речей: Кальницкий М. “Козье Болото осталось Майданом” (“Газета по-
киевски”, 2007, 3 березня);
5) спроби дослідження історії топонімів, роздуми над походженням і значенням їх:
“Город – это судьба (Раздумья о киевских улицах и их названиях) ” (сайт “Интересный
Киев”); Гайсинський А. “Івритські корені в топонімах давнього Києва” (“Дзеркало тижня”,
2005, 12 лютого);
6) рецензування топонімічних довідників: Ситник А. “За всю Одесу” в одній книжці,
або Як агороніми та годоніми “Південної перлини” позбулися тоталітарної машкари”
(“Пам’ятки України”, 2001, № 1-2);
7) ознайомлення з досвідом перейменувань об’єктів міської топографії в тих чи тих
містах України та світу.
У жанровому відношенні журналістські матеріали, присвячені актуальній топонімічній
проблематиці, не відзначаються особливим багатоманіттям. Не так часто публікації можна
визначити як статті або кореспонденції, а переважає жанр замітки, в якій висвітлення
новинної події (найчастіше – рішення владних органів про перейменування вулиць)
сполучається з невеликим коментарем (міркуваннями) автора з цього приводу. Велика
частина заміток на цю тему і обсягом, і функціонально-змістовими характеристиками
наближаються до інформаційних повідомлень, в яких авторський коментар зведений до
мінімуму. Помітно, що публікації початку 1990-х років більше тяжіють до лаконізму,
чистої інформативності, а з часом збільшується частка журналістських матеріалів із
виразнішою публіцистичністю, загострено викладеною позицією авторів стосовно
висвітлюваного питання. Має своє місце в жанровій структурі аналізованої сукупності
текстів й інтерв’ю з експертами – наприклад, низка інтерв’ю з відомим києвознавцем-
топонімістом Лідією Пономаренко в різних виданнях (журнал “Персонал Плюс”, 2006, 18-
24 січня; газета “Киевский регион”, 2006, 6 квітня, “Газета по-киевски”, 2008, 14 березня
тощо).
Аналіз заголовків досліджуваних матеріалів преси показав, що автори, цілком
очікувано, широко використовують внутрішні виражальні можливості власних назв
(зокрема, назв вулиць та імен осіб, що мотивують їх) для посилення експресивності своїх
текстів. Так, у назві згаданої статті “Про легендарних тхорів, видатних печенігів та сімох
хохлів” обігрується внутрішня форма деяких дискусійних київських годонімів (вулиці
Хорева, Печенізька, Сім’ї Хохлових) з відсиланням до “народної етимології”, чим
підкреслюється думка автора про малозрозумілість, невмотивованість низки топонімів
Києва з погляду сучасності.
Поширеним є прийом уживання в заголовку лише власної назви, без відповідної
родової, і обігрування утворюваних у такий спосіб нових смислів: “Кий, Щек, Хорив і
сестра їхня Роза Люксембург” (“Україна молода”, 2006, 14 листопада), “Січневе повстанняВплив мас-медіа на врегулювання хронотопної відповідності…
__________________________________________________________________________________
91
поміняють на Мазепу” (“Хрещатик”, 2007, 1 березня), “Коріатовичів” (“Подолянин”
(м. Кам’янець-Подільський)), “Козье Болото осталось Майданом” (“Газета по-киевски”,
2007, 3 березня), “Тепер у Києві з’явиться щось європейське – площа з такою назвою”
(“Київські відомості”, 1995, 22 грудня), “Павлик Морозов зустрів Куйбишева на
Колгоспній” (Луцьк), “Київ: без Івана Мазепи, зате із Січневим повстанням”, “У Києві не
знайшлося місця Гедройцю” (“Україна молода”, 2006, 23 листопада), “Львів’яни далі
житимуть у “Глухому куті” (“Поступ”, 2001, 22 червня).
Ще один прийом, пов’язаний із потенціалом імен як “актуалізаторів” у газетному
заголовку – по суті протилежний до згаданого вище: коли результат трансформації власної
назви переноситься на відповідну родову назву. Як і в першому випадку, тут також
навмисно, з метою привернення уваги та інтригування читача, застосовується так званий
ефект обдуреного (обманутого) очікування: виходячи з інформації, поданої у заголовку,
читач робить висновки, які не підтверджуються після прочитання основного тексту
публікації. Приклади такого типу заголовків: “Улицы Гонгадзе больше нет” (“Газета по-
киевски”, 2007, 25 квітня; насправді йдеться лише про повернення вулиці Г. Ґонґадзе
попередньої назви – Машинобудівна); “Проспект 50-летия Октября исчезнет. По Киеву
прокатилась волна переименований” (“Деловая столица”, 2007); “Улицу Урицкого
понизили в статусе” (“2000” – Уикенд, 2007, 10 травня; поза тим вулиця залишилася
вулицею, мова ж у замітці йде про заміну її колишнього найменування на честь чільного
більшовика Урицького на нову назву – на честь В. Липківського, буцімто “агента ЧК”).
Очевидно, що ці два стилістичні прийоми мають у своїй основі метонімію і можуть
розглядатись як окремі різновиди метонімічного перенесення у сфері поетики власних назв.
Публікації перших років незалежності України, як уже згадувалося, переважно мали
констатаційний характер – повідомлялося про певні перейменування тих чи тих об’єктів,
наприклад, у столиці: площа Богдана Хмельницького стала Софійською, вул. Чекістів –
вул. Пилипа Орлика, вул. Дем’яна Коротченка – вул. Олени Теліги, вул. Леніна – вул.
Богдана Хмельницького, пл. героїв “Арсеналу” – Арсенальною. Але вже й тоді журналісти
намагалися дати деякі пояснення стосовно характеру цих змін. Дізнаємося з цих матеріалів
і про перейменування порівняно нових вулиць, поспіхом названих будівельниками на
кшталт Нова 1-а, Нова 2-а, Житлова 3-я, Житлова 4-а тощо (Цивірко Микола. Спасибі
скажуть Позняки // Вечірній Київ. – 1993. – 19 травня). Зважаючи на те, що інформування
про прийняті рішення щодо перейменувань міських об’єктів інколи супроводжувалося
вираженням позитивних емоцій із цього приводу (“Дуже приємно, що вулиця Леніна стала
вулицею Богдана Хмельницького”), повідомлялося про подальші плани стосовно змін у
топонімічній картині міст, – усе це давало підстави сподіватися на висхідну динаміку
розглядуваного процесу. На жаль, саме послідовного, наполегливого підходу до цього
важливого питання і не вистачало впродовж усіх років незалежності як владі, так і засобам
масової інформації.
Із часом з’являлися цікаві матеріали історично-дослідницького характеру про
походження урбанонімів, про деякі способи, моделі їхнього творення (Гайсинський
Аркадій. Івритські корені в топонімах давнього Києва // “Дзеркало тижня”. – 2005. –
12 лютого; Бахін Сергій. Січневе повстання поміняють на Мазепу // “Хрещатик”. – 2007. –
1 березня; Заманский Владимир. Улицы – наши, названия – нечеловеческие… // “Газета по-
киевски”. – 2006. – 27 ноября). Із матеріалу фахівця-києвознавця дізнаємося, що й сто років
тому поставало питання про перейменування київських вулиць і площ, що й тоді
розв’язання цих проблем відкладалося, розтягувалося на невизначений час.
На жаль, за відсутності чіткої, системної, послідовної топонімічної політики процес
перейменувань справляє враження хвилеподібного, відбилося це і в назвах публікацій: АнастасіяМамалига, ДмитроДанильчук
______________________________________________________________________________
92
“Проспект 50-летия Октября исчезнет. По Киеву прокатилась волна переименований”;
“Столицю очікує хвиля перейменувань вулиць”; “Злива вшанувань”. Та в останні роки
ЗМІ, можна сказати, стали бити на сполох: 1. Відзначається справжнє засмічення
топонімічного реєстру старими ідеологемами; 2. Звертається увага на неврегульованість
багатьох аспектів цілісної системи – існування однакових назв, стандартизованого набору
тих самих найменувань, виявлення так званих топонімів-монстрів. 3. Критикують часті
факти непослідовного підходу до самої організації процесу перейменувань. Як писав ще
1993 року М. Цивірко, йдеться про назви на кшталт “вулиця Колекторна, Тепловозна” (у
публікації 2007 року до цих назв він додає й інші); або порівняйте назву вулиці на зразок
Курська, про яку згадується в публікації з міста Луцька. Цілу низку прикладів подібних
найменувань через виразно критичну призму подає Тарас Стрільчак (Про легендарних
тхорів… // Інтернет-сайт “Кияни”. 2007): “Є у Києві така собі вулиця Панельна. Невідомий
автор цієї вікопомної назви, вочевидь, щиросердно хотів увічнити епоху хрущовського
малометражного будівельного буму. Важко сказати, які почуття викликала ця вулиця у
киян років 30-40 тому. Але уявіть собі зараз: „дівчина з Панельної”. Звучить? Вулиці
Механізаторів, Металістів, Енергетиків, Електриків – чи потрібні вони Києву? Це,
вочевидь, не естетичні шедеври, проте, вважаю, вони мають право на існування. Хоча б
тому, що серед нас (зрідка ще) зустрічаються механізатори, металісти, енергетики та
електрики. Але Екскаваторна, Електротехнічна, Газопровідна, Регенераторна – ці
техновитребеньки радянської доби можна сміливо виносити на звалище. Колекторна,
Канальна… Добре, що хоч Каналізаційної немає!” Авторська виразність утворених і
використаних у різних матеріалах лексичних засобів (техновитребеньки, декомунізація,
деідеологізація, антиукраїнська топоніміка) засвідчує небайдужість, активне включення
журналістів у топонімічну проблематику, вміння бачити важливі аспекти її стану і
розвитку. На цьому ґрунті стає природною поява певною мірою аналітичних виступів у
пресі (Чугаєвський Микола. На часі – топонімічна реформа // “Пам’ятки України”. 2001. №
1-2; Шибалов Євген. Донбаське identity: неукраїнська Україна // “Дзеркало тижня”. 2007.
22-28 грудня; Манчук Андрей. Коммунистические Бортничи // “Газета по-киевски”. 2006.
23 ноября; Тимошик Микола. А “наш бій за державність” триває // “Літературна Україна”.
2007. 15 лютого та ін.). У цих матеріалах розповідається, зокрема, що в Донбасі ім’я Леніна
представлено у 430 назвах, іменем Кірова названо 67 вулиць, Калініна – 57, Артема – вжито
33 рази; у Кіровограді є Комуністичний проспект, вулиці Карла Маркса, імені Леніна; у
Луцьку – вулиця Орджонікідзе, Баумана, Куйбишева тощо. Такий стан сучасних міських
перейменувань Микола Тимошик [7] оцінює висловом “антиукраїнська топоніміка
України” (пор. подібний вислів у заголовку “Донбаське identity: неукраїнська Україна”.
Нині, з наближенням Євро-2012, варто особливо серйозно задуматися над цими
проблемами міської топонімії в нашій державі, бо може складатися враження, що країна
живе у різних, навіть протилежних, суспільно-політичних вимірах і, врешті-решт, не має
свого власного сучасного обличчя. М. Чугаєвський наголошує на тому, що топоніми
містять у собі значний обсяг історико-політичної та ідеологічної інформації і цим
пояснюється важлива політико-топонімічна функція мови в процесі національної
самоідентифікації [9, с. 46].
Роль мас-медіа у цих процесах важко переоцінити. Журналісти силою, логікою свого
слова здатні впливати і на бюрократів-чиновників, і на широкі кола громадян. Добираючи
засоби мовностилістичної виразності, ефективно вибудовуючи текст свого виступу,
користуючись різноманітними аргументаційними матеріалами, журналіст здатен по-
справжньому переконливо донести розуміння необхідності тих чи тих перейменувань або
пояснити ситуації, з ними пов’язані. У порівняно невеликій кореспонденції “ЗустрінемосяВплив мас-медіа на врегулювання хронотопної відповідності…
__________________________________________________________________________________
93
на вулиці Комуністичній?” Сергій Грабовський, письменник, філософ, критикуючи
київську адміністрацію за зволікання з перейменуванням столичних вулиць та площ,
використовує виразну текстову фігуру, створену на ґрунті протиставлення. З одного боку,
подає блок-перелік найменувань (кожне – окремим рядком) після узагальнювальної фрази
“у столиці незалежної України і далі будуть вулиці” Артема, Комуністична, Криленка,
Чапаєва, Якіра, Полупанова, Крейсера “Аврора” тощо. З іншого, далі йде блок
протилежного змісту “у Києві не буде вулиць і площ”, а саме – Січових стрільців, Олексія
Береста, В’ячеслава Липинського, Івана Огієнка, Валерія Марченка, Володимира
Антоновича, Алли Горської та ін. Зіставлення названих змістових блоків значно посилює
мотивацію необхідності відповідних перейменувань, тим паче, що кожний топонім
супроводжується поясненням. Або візьмемо розширену замітку О. Федченка “Улицы
Гонгадзе больше нет” (“Газета по-киевски”. 2007. 25 квітня). Починається вона з
повідомлення про те, що вулиця, перейменована на честь журналіста Ґонґадзе, знову
називатиметься по-старому. Автор розповідає про ті чималі проблеми, які з цим пов’язані, і
не зразу пояснює причину такої зміни. Лише в кінці з’ясовується, що в Києві вже є
проспект Ґонґадзе. Журналіст цією дещо інтригуючою композицією інформування,
безперечно, сконцентрував увагу читачів та й міської влади на кричущих фактах
невправної топонімічної політики.
А чи не аналогічною є історія, про яку доречно згадує у своїй статті М. Тимошик, коли
з проспекту Червоних Козаків “швидко й майже непомітно” зробили Московський, “і це в
додачу до Московської площі, Московського мосту, …Київ-Московського вокзалу,
Московської вулиці” (Тимошик Микола. А “наш бій за державність” триває // “Літературна
Україна”. 2007. 15 лютого).
Звичайно, успіх виступів ЗМІ значною мірою залежить від переконливості
позиціонування авторів матеріалів з топонімічної тематики. У мас-медійному дискурсі
звучать і голоси тих, хто виступає проти змін у топоніміці. Є серед них деякі журналісти,
представники політичних партій, наводяться також висловлення самих громадян,
незгодних із чимось у пропозиціях про перейменування. В основі спротиву лежать не лише
політичні погляди, а й звичайний консерватизм, недостатня зрілість громадянської позиції,
збайдужілість у ставленні до соціальних проблем тощо. Не видається переконливою
позиція журналіста, який подає на завершення матеріалу висновок, що не відповідає
змістові усього тексту. Починаючи від заголовка “Улицы – наши, названия –
нечеловеческие…” (“Газета по-киевски”. 2006. 27 ноября) автор В. Заманский розгортає
цілу палітру, з його погляду, невдалих, невідповідних топонімів, як він каже, нерідних і
неправильних. І після цього видається заява про остаточну позицію: “А вообще
переименовывать улицы, площади и города нельзя. Это все равно, что сменить себе
имя…”.
У такій відповідальній, складній справі, як перейменування на карті міста, журналісту
треба бути доволі компетентним і послідовним. Бо в кожному слові пульсує його думка,
його громадянська налаштованість – і це відповідно впливає на реципієнтів інформування.
У матеріалах аналізованої тематики самі слова вулиця, топонім, назва, місто набувають
відчутного значення суспільно вагомих концептів, що притягують до себе палітру
семантичних і експресивних відтінків. Уже в міні-контекстах на кшталт топоніми-монстри
або мудрі, гарні назви, краса наших вулиць, вулиці-привиди, вулиці-невидимки,
“потерянные” киевские улицы, таємничі вулиці, смачні назви, “совдепівські” назви вулиць
тощо відчуваємо громадянське, творче прагнення авторів прислужитися своїм словом
розвиткові нашого нового суспільства, свято оберігаючи його справжні цінності, сміливо
оновлюючи те, що є вже старим, віджилим. Тому бажано, щоб ЗМІ активізували весьАнастасіяМамалига, ДмитроДанильчук
______________________________________________________________________________
94
арсенал своїх творчих можливостей для оновлення топонімії України. Зважаючи на
необхідність здійснення у нас масштабних топонімічних перетворень, ЗМІ варто ініціювати
обговорення напрямів цілісної топонімічної реформи, з тим, щоб іще більш умотивовано
сформулювати її положення, послідовність, поетапність, локальну специфіку, обсяги змін у
кожному конкретному випадку.
Зараз пропонується багато великих імен для нових найменувань і перейменувань, і
тому однієї ідеологічно-протиставної мотивації недостатньо. Нині доволі актуальною стає
(чи може бути) аргументація на користь того чи того топоніма з погляду системного
впорядкування топонімікону на засадах органічного входження нової назви в комплекс
найменувань певної частини загального топонімічного ландшафту. Звернімося до думки О.
В. Суперанської: “Назви вулиць, площ, будинків та інших внутрішньоміських об’єктів
утворюють своєрідну і дуже складну систему. У містах з однотипною спеціалізацією
(промисловою, університетською, санаторно-курортною) однотипною зазвичай є і
топонімічна система” [6, с. 71].
Теж саме можна сказати про університетські квартали міста, райони біля корпусів
Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Саме в цих місцях Києва
розташовані Володимирська вулиця (на честь Святого патрона Університету), бульвар
Тараса Шевченка і Шевченківський парк, вулиці Тарасівська, Паньківська та Микільсько-
Ботанічна (названі у завуальованій формі ще в кінці ХІХ ст. завдяки проханню їхніх
мешканців, переважно – викладачів та студентів Університету, на честь керівників Кирило-
Мефодіївського братства); біля нових корпусів – вулиці Ломоносова, Академіка Глушкова,
Софії Ковалевської та Сєченова (на честь відомих учених, освітян). Вулиці і провулки
Академмістечка уСвятошиному переважно увічнюють видатних українських науковців.
Послідовним кроком у процесі формування топонімічної системи “університетських”
(“академічних”) районів Києва є пропозиція Інституту журналістики, ініціатором якої є
професор М. Тимошик, про перейменування вулиці Мельникова на честь Івана Огієнка. У
фундаментальному виданні Київського національного університету імені Тараса Шевченка
“Незабутні постаті” (Київ, 2005) про нього сказано і в сенсі відзначення прямих зв’язків з
Київським університетом, і того високого поцінування його діяльності, котре є
визначальним для розвитку освіти й духовності народу й котрому підпорядковане
функціонування вищої школи: “Іван Огієнко – особистість, яка становить окрасу нації…
Усі 90 літ, відведених Богом, Просвітитель віддав зростанню духовності українського
народу, утвердженню національної самосвідомості, служінню державності й Українській
православній церкві, розвою широкого спектра гуманітарних наук. Серед його надбань
головне й найдорожче – визнання, шана і пам’ять народу”.
Варто, мабуть, надто не захоплюватися поверненням старих найменувань, щоб не
архаїзувати топонімію українських міст. Як пише журналістка зі Львова М. Романенко в
матеріалі “Львів’яни далі житимуть у “Глухому куті”, “назва вулиці “Глухий Кут” є
образливою для її мешканців” (Поступ. 2001. 22 червня). І взагалі, чи варто створювати
додаткові етимологічні загадки для наступних поколінь, тим паче – продукуючи не дуже
досконалі з естетичного погляду штучні топоніми. Є приклади найменувань такого роду і
на мапі Києва. Сучасний світ такий багатогранний, і його відображення у словах-топонімах
не повинно затулятися якоюсь одноплановістю, однобічною спрямованістю.
На нашу думку, засобам масової комунікації разом з усіма причетними до топоніміки
компетентними фахівцями доцільно налаштовуватися на сприяння невідкладному
формуванню оптимальних параметрів топонімічної реформи, виваженої, гармонійної,
принципової, без крайнощів, але такої, щоб можна було ідентифікувати нашу державу як
суспільно нову, європейську, цивілізовану, з перспективою усвідомленого всімаВплив мас-медіа на врегулювання хронотопної відповідності…
__________________________________________________________________________________
95
громадянами майбутнього. На необхідність зваженості, обґрунтованості топонімічних
трансформацій наголосила під час круглого столу і відома дослідниця в галузі ономастики
професор І. Желєзняк: “Має бути спокійний підхід до питання старих і нових назв вулиць…
А ще моя порада журналістам: коли вони пишуть на такі теми, бажано, щоб вони
знайомилися з фаховою літературою і популяризували її, – аби це був не переказ якихось
байок від журналіста до журналіста. Натомість журналісти могли б бути посередниками
між науковцями і громадськістю” [10]. Професор-мовознавець О. Пономарів підтримав цю
думку, закликавши у процесі майбутніх змін у топонімії “зважати на дописи лише
грамотних журналістів і радитися з істориками та іншими фахівцями” [10].
У кожному населеному пункті нині постає проблема адміністративних перейменувань,
надання нових назв, і повсюдножурналісти та відповідні фахівці виявленням своєї уваги до
цих проблем у ЗМК, зваженими рекомендаціями можуть помітно сприяти суспільному
прогресу в нашій країні, формуванню на цій основі громадянської свідомості,
толерантності, взаєморозуміння. І, врешті-решт, не забуваймо тепер уже класичного
вислову: “Нові часи нового прагнуть слова…”.
_______________________________________________________________
1. Вулиці Києва / За ред. А. В. Кудрицького. К., 1995. С. 5-6.
2. Котлубай М. Столична влада планує перейменувати 131 вулицю міста // Хрещатик.
2007. 13 вересня. С. 2.
3. Нерознак В. П., Горбаневский М. В. Советский “новояз” на географической карте:
О штампах и стереотипах речевого мышления. М., 1991. 63 с.
4. Путівник “Вулиці Львова” // http://www. dlabik. narod. ru
5. РибаковМ. О. Невідомі та маловідомі сторінки історії Києва. К., 1997. С. 199-205.
6. Суперанская А. В. Что такое топонимика? – М.: Наука, 1985. – С. 71.
7. Тимошик М. А “наш бій за державність” триває // Літературна Україна. 2007.
15 лютого.
8. Ужгород: Карта города Uzhgorod: City map. – Ужгород, 1994.
9. Чугаєвський М. На часі – топонімічна реформа // Пам’ятки України. 2001. № 1-2.
10.www. journ. univ. kiev. ua/nauka/naukova_stor/conf. html
11.www. kmv. gov. ua /news/2008/01/21. htm
12.www. bugaz. od. ua/other/od_street. html
MASS-MEDIA INFLUENCE ON THE SETTLEMENT OF CHRONOTOPICAL
ACCORDANCE OF MODERN URBAN PLACE-NAMES
Anastasiya Mamalyha, Dmytro Danylchuk
Taras Shevchenko National University of Kyiv,
Institute of Journalism, The language and stylistics department,
36/1, vul. Mel’nykova, 04119, Kyiv, Ukraine,
phone: (8044) 481 45 10
In the article the urban toponymy concerning to actual sociocultural processes is considered.
The modern tendencies of illumination of toponymical problems in the mass-media publications
are analysed.
Key words: urban toponymy, place-names, mass-media, media of mass communication,
toponymy reform. АнастасіяМамалига, ДмитроДанильчук
______________________________________________________________________________
96
ВЛИЯНИЕМАСС-МЕДИА НА УРЕГУЛИРОВАНИЕ ХРОНОТОПНОГО
СООТВЕТСТВИЯ СОВРЕМЕННЫХ ГОРОДСКИХ ТОПОНИМОВ

Анастасия Мамалыга, ДмитрийДанильчук
Киевский национальный университет имени ТарасаШевченко,
Институтжурналистики, кафедра языка и стилистики,
ул. Мельникова, 36/1, 04119, Киев, Украина,
тел.: 8 (044) 481 45 10
В статье рассматривается городская топонимия в ее отношении к актуальным
социокультурным процессам. Проанализированы современные тенденции освещения
топонимических проблем в публикациях масс-медиа.
Ключевые слова: городская топонимия, топонимы, масс-медиа, средства массовой
коммуникации, топонимическая реформа.
Стаття надійшла до редколегії 19. 09. 2008
Прийнята до друку 20. 12. 2008