Сумський державний педагогічний університет імені А. Макаренка,
кафедра української мови,
вул. Роменська, 87, 40027, Суми, Україна,
тел.: (80 542) 22 14 95
На прикладах аналізу заголовків та епіграфів художніх творів розкрито сутність авторської
інтенційної інтертекстуальності. Йдеться про твори, назви й епіграфи яких – цілеспрямовані поклики на
сакральні тексти. Також розглянуто функції, які виконують інтертекстуальні сигнали – цитати, алюзії,
ремінісценції – у назвах і епіграфах творів. Крім того, показано, як заголовок-інтертекстема або епіграф-
інтертекстема стають конденсаторами авторського концепту художнього твору.
Ключові слова: паратекстуальність, інтертекстуальність, інтертекстема, інтенція, концепт, цитата,
алюзія, ремінісценція, сакральний текст.
Серед різних типів взаємодії текстів Ж. Жанетт у запропонованій класифікації
(“Палімпсести: література у другому ступені”, 1989 року) виділяє паратекстуальність як тип
взаємодії тексту – заголовка – епіграфа. Російська дослідниця Н. Фатєєва у монографії
“Контрапункт інтертекстуальності, або Інтертекст у світі текстів” (2000 року), подаючи
більш розгалужену класифікацію, також називає паратекстуальність як один із різновидів
прояву взаємодії тексту з цитатами-заголовками та цитатами-епіграфами.
Заголовок та епіграф є актуалізатороми всіх текстово-дискурсивних категорій, у тому
числі й категорії інтертекстуальності як прояву діалогічної взаємодії модулів комунікантів і
тексту з семіотичним універсумом. Заголовок (назва художнього твору), а також епіграф
обов’язково мають у своєму лексичному складі таку словесну одиницю або декілька слів,
які пронизують увесь текст і самі при цьому зазнають семантичних змін, що призводить до
виникнення індивідуально-художнього значення.
Заголовок художнього твору презентує текст. Незначний за обсягом заголовок містить
у собі весь художній світ твору і має величезну потенційну енергію, використання якої є
індивідуальним. Актуалізація категорій проспекції і прагматичності починається саме тут.
Саме в заголовку названі категорії починають діяти на майбутнього реципієнта-читача з
метою зацікавити його, переконати в необхідності прочитати твір. Для виконання цих
проспективно спрямованих прагматичних завдань у заголовку на перший план висувається
фатична (встановлення контакту) функція.
Завдання заголовка як першого знака твору – привернути увагу читача, установити
контакт з ним, спрямувати його очікування-прогноз. Але водночас лапідарність форми
заголовка і багатозначність лексичних одиниць, які входять до його складу і поки що не
мають потрібного для уникнення небажаної полісемії контексту, ускладнює це завдання.
Читач повторює за автором увесь шлях творення художньої дійсності. Але під час
ознайомлення з заголовком, коли читач ще не ознайомився з текстом, він мусить
покладатися на власні асоціації, які має викликати заголовок.
У заголовку доволі часто конденсується авторське формулювання концепту
художнього твору. Отже, основна функція заголовка – актуалізація авторського концепту.Олена Переломова
__________________________________________________________________________________
128
“Семантична специфіка заголовка полягає в тому, що в ньому одночасно здійснюється
і конкретизація, і генералізація значення. Генералізація пов’язана з залученням до
розшифровки заголовка багатьох значимостей різних елементів художнього тексту, що й
дозволяє заголовку стати знаком типового, узагальнюючого, знаком концепту” [2, с. 96].
Для того, щоб читач сприйняв і осмислив семантичні трансформації заголовка, автор
допомагає читачеві. Така допомога може бути у вигляді пояснення в самому тексті.
Пояснення буває не тільки внутрішньотекстовим, але також і зовнішнім. Воно може
бути виражене цитатою не з мовної партії персонажа, а з іншого джерела – літературного,
міфологічного, біблійного. У такому разі, на думку В. А. Кухаренко, воно виноситься в
епіграф. Епіграф є більш експліцитним способом пояснення заголовка і завжди доповнює
його, навіть тоді, коли в ньому немає жодного слова із заголовка. І заголовок, і епіграф
можуть бути алюзією, а можуть бути прямою або трансформованою цитатою чи
ремінісценцією. При цьому адекватне декодування цих інтертекстуальних знаків
залежить від компетенції читача.
Метою нашого дослідження є виявлення мовних знаків паратекстуальності –
інтертекстуальної взаємодії заголовків і епіграфів художніх творів з текстами Святого
Письма.
Аналіз українського художнього дискурсу на діахронному зрізі показує, що звернення
авторів художніх творів до тексту Біблії як джерела пояснення головної думки (концепту)
свого твору на рівні заголовка і епіграфа безпомилково розраховане на конгеніальність
українського читача з його картиною світу, опосередкованою християнською свідомістю,
яка вже перейшла в одну з характерних рисментальності.
Розглянемо назви деяких творів поетів XI–XV ст. (за Антологією української поезії в
6 томах). Серед них анонім з характерним заголовком “Слово о Лазаревім воскресінні”,
який є виразною іменною алюзією, легко впізнаваною кожним, хто хоч якось знайомий зі
Святим Письмом. У Євангелії від Св. Іоанна розділ 11 починається розповіддю про
“Смерть і воскресіння Лазаря”. Заголовок художнього твору невідомого автора містить у
собі авторський концепт, наголошуючи на найсуттєвішому в цій біблійній історії – Ісус
вчиняє чудо, Він є головною дійовою Особою літературного твору, хоча Його ім’я не
заявлене в назві і на присутність Його лише алюзійно вказує в заголовку лексема
воскресіння. Зосередженість на самій події воскресіння є прямим доказом божественності
Ісуса, що єднає заголовок з рядками текстуСвятого Письма:
1. Був один хворий, Лазар з Віфанії, із села Марії і сестри її Марфи. 4. Але Ісус,
почувши це, сказав: “Ця хвороба не на смерть, а на славу Божу, щоб Син Божий
прославився через неї” [Іоан. 11, с. 1,4].
На нашу думку, саме ці рядки Святого Письма спричинили появу авторського
концепту “Слова о Лазаревім воскресінні”, актуалізованого назвою твору. Актуалізація
концепту підсилюється ще одним лексичним елементом у заголовку – лексемою слово, що
визначає жанр твору високого ораторського стилю, призначеного для уславлення величних
подій і особистостей. У процесі творчого засвоєння біблійного тексту невідомий автор
презентує свій оригінальний літературний твір. Уже на рівні заголовка інтертекстуальне
підключення дає змогу авторові розставити свої акценти, запропонувавши читачеві своє
бачення і розуміння сакрального тексту.
Один із віршів книги Дем’яна Наливайка “Ліки на оспалий умисел людський”,
датованої 1607 роком, має назву “До того, хто доброго сумління”. Ця назва перегукується з
назвою 4-го розділу другого листа Св. Апостола Павла до Тимофія, який має назву
“Господь нагородить за добрі вчинки”, а також назвою розділів 4-го “Живімо в святості” і
5-го “День Господній. Як треба жити” першого листа до солунян. І хоч ми не знайдемо вМовні знаки вияву інтенційної паратекстуальності…
__________________________________________________________________________________
129
назві вірша Д. Наливайка жодної лексеми, яка б прямо вказувала на присутність
інтертексту у вигляді чи то алюзії, чи ремінісценції, чи то прихованої або трансформованої
цитати зі Святого Письма, маємо приклад імпліцитної інтертекстуальності на
концептуальному рівні. І лише одна синсемантична лексична одиниця – прийменник до – у
заголовку зазначеного вірша семантизується, набуває вагомості, стає по суті тим
елементом, завдяки якому відбувається підключення читача до листів Св. Апостола Павла.
Семантизований у назві вірша прийменник до видається нам усвідомленим авторським
наміром, витонченим інтертекстуальним знаком, розрахованим на компетенцію читача.
Красномовними є також назви поетичних творів Кирила Транквіліона- Староврецького
із книги “Перло многоцінне” 1646 року: “Про премудрість” (розділ 2 листа Св. Апостола
Павла до колосян називається “У Христі всі скарби премудрості”); “Ліки пустельникам та
чесним ченцям на помисли гріховні, про те, як подвижник завжди повинен з гріховними
помислами воювати”; “Ліки розкішникам цього світу” (розділ 5 соборного листа
Св. Апостола Якова має назву “Багатство гниле”, один із підзаголовків розділу 2-го
першого соборного листа Св. Апостола Іоанна – “Не любіть світу”). Ці заголовки також
вибудовані на претексті, який присутній тут імпліцитно.
Те ж саме можна сказати й про заголовки деяких поетичних творів Лазаря Барановича
– “Один багатий, на другому – лати”, “Світ стрясають грози на людськії сльози”,
“Багачеві, Лазареві” із книги “Аполлонова лютня” 1671р., де вгадується явна алюзія на
тексти Біблії та назву самої книги – “Відмітка п’яти ран Христових” 1680 р. Наприклад,
останній підрозділ розділу 7-го Об’явлення Апостола Іоанна Богослова називається “Бідарі
перед Божим престолом”.
Діалог “Вірші на воскресіння Христове” із рукописного збірника другої половини
ХVІІ ст. Петра Поповича-Гученського має назву, яка близька до назви розділів 28-го
Євангелія від Св. Матвія “Воскресіння й вознесення Ісуса Христа”, ХVІ-го Євангелія від
Св. Марка “Воскресіння і вознесення Ісуса Христа”, 20-го Євангелія від Іоанна
“Воскресіння Ісуса Христа”. Заголовок літературного твору є дещо трансформованою
цитатою із Святого Письма. Інтертекстуальність заголовка художнього тексту є
експліцитною.
Один із віршів рукописного збірника Климентія Зіновіїва кінця ХVІІ – поч. ХVІІІ, ст.
має назву “Про убогих і багатих”. Один із підрозділів 5-го розділу соборного листа
Св. Апостола Якова, який називається “Робітникові платіть належно і своєчасно”,
перегукується з текстом цього вірша:
Так, що далі в світі гірш біда наступає,
А убогий чоловік таки потерпає,
Хоч і може дещо він в людей заробити,
Та багатий не бажа йому заплатити.
Щож за користь їм така: платить не бажають!
Із притримання того пожитку не взнають,
Бо стократний їм за те ущербок буває,
А за сльози бідаків ще й бог покарає [1, с. 206].
Книга Івана Орновського “Багатий сад” 1705 р. містить вірші, назву яких визначаємо за
першим рядком за відсутності назви, винесеної в заголовок (“Природа благодійна плід
такий з’являє…”, “В віках, у царстві людськім той, власне, панує…”, “Блискать зором
страшливим, наче блискавками”), де такий рядок стає інтертекстуальним знаком
підключення до біблійного тексту. Порівняймо розділ 3-ий листа Св. Апостола Павла до
Тита, який називається “Дбаймо про добрі діла”: 1. Нагадуй їм, щоб корилися та булиОлена Переломова
__________________________________________________________________________________
130
послушні правителям і владі, щоб були готові до всякого доброго діла. 2. щоб нікого не
лихословили, були миролюбні і милостиві, виявляючи повну повагу до людей.
Або розділ 1 соборного листа Святого Апостола Якова “Будьмо виконавцями Божого
Слова”: 21. Тому відкинувши всяку нечистоту і залишок злоби, з лагідністю прийміть
насаджене слово, якеможе спасти душі ваші.
Перелік назв книг Івана Максимовича (“Богородице, діво”, 1707 р.; “Ось блаженства
євангельськії”, 1709 р.; “Царський путь Хреста Господнього”, 1709 р.) вказує на
інтертекстуальність художнього мислення майстрів словесної творчості, яке перебувало в
силовому полі сакральних текстів. Назва книги “Богородице, діво” співвідноситься з
назвою частин 1-го розділуЄвангелія від Св. Луки – “Благовіщення діві Марії”, “Хвала діви
Марії для Господа”. Така назва книги засвідчує свідоме продовження традиції
богородичної поезії в художній літературі початку 18 століття.
Рукописна книга Семена Климовського “Про смирення найвищих” (1724 р.) має
інтертекстуальний зв’язок з 4-им розділом соборного листа Св. Апостола Якова “Бог
противиться гордим” і 20-им розділом Євангелія від Св. Матвія “Хто першим із вас хоче
бути, хай буде той вам за слугу”. Назва книги літературних творів С. Климовського стає
покликанням на відповідні розділи Святого Письма.
Назва поеми Йоасафа Горленка “Бран семи добродійництв з сімома гріхами в людині-
мандрівцю” (1737 р.) так само одразу, ще до ознайомлення з твором, відсилає читача до
Святого Письма.
Навіть акровірш Інокині Анисії із рукописного збірника XVIIIст. теж має назву “Пісня
набожна”.
Звернімося до поетичних творів Г. Сковороди із рукописної книги “Сад Божественних
пісень” 1758-1785 рр. Перший рядок так званих віршів без назви теж вважатимемо за
заголовок. Ці рядки також є алюзіями і відповідають повній назві збірки “Сад
Божествhнных пhсней, прозябший из зерн священнаго писания”.
Заявлену назву збірки автор реалізує в кожній “пісні” через епіграфи: пhснь 1-я
“Боится народ сойти гнить во гроб” – Блаженны непорочны, в путь ходящіи в законh
господнем; пhснь 2-я “Оставь, о дух мой, вскоре всh земляные мhста” – По земле ходящее,
обращение имамы на небесhх; пhснь 3-я “Весна люба, ах, пришла! Зима люта, ах, прошла!”
– Прорасти земля быліе травное, сирhчь: кости твоя прозябнут, яко трава и разботhют
(Исаіа) тощо. Через художні тексти Г. Сковорода, виконуючи культурологічну
просвітницьку місію, популяризував біблійні істини, закорінюючи у свідомості
українського народу християнську мораль.
Щодо творів Тараса Шевченка, то достатньо лише дати перелік характерних заголовків
(або назв за першим рядком): “ Во Іудеї во дні они”, “Давидові псалми”, “Єретик”, “Ісаія.
Глава 35 (Подражаніє)”, “Марія”, “Молитва”, “N.N. Така, як ти колись лілея…”, “Не
молилася за мене”, “Не нарікаю я на Бога”, “Осії. Глава XIV (Подражаніє)”, “Подражаніє
Ієзекіїлю. Глава 19”, “Подражаніє 11 псалму”, “Пророк”, “Саул”, “У Бога за дверима
лежала сокира”, “ У нашім раї на землі…”, “Чи то на те Божа воля?”. Ці назви свідчать
про те, що Т.Шевченко активно і на глибинному рівні прагнув осмислити через сакральні
тексти долю свого народу і знайти відповіді на болючі питання.
Крім назв, низка творів Шевченка мають епіграфи – цитати із Святого Письма, які
розкривають головну авторську думку твору. Наприклад, містерія “Великий льох” має
епіграф – Положил еси нас поношение соседом нашим, подражнение и поругание сущим
окрест нас. Положил еси нас в притчу во языцех, покиванию главы в людех. Псалом 43, ст.
4 и 15; комедія “Сон” – Дух истины, егоже не может приятии, яко не видит его, ниже знает
его. Иоанна, глава 14, стих 17.; російськомовна “Тризна” – Души ваши очистивше вМовні знаки вияву інтенційної паратекстуальності…
__________________________________________________________________________________
131
послушании истины духом, в братолюбии нелицемерно, от чиста сердца друг друга любите
прилежно: порождени не от семени истленна, но не истленна, словом живаго бога и
пребывающаго во веки. Зане всяка плоть, яко трава, и всяка слава человеча, яко цвет
травный: изсше трава, и цвет ея отпаде. Глагол же Господень пребывает во веки. Се же есть
глагол, благовествованный в вас. Соборное послание первое Святаго апостола Петра, 1.
22, 25; поема “Єретик” – Камень егоже небрегоша зиждущии, сей бысть в главу угла : от
Господа бысть сей, и есть дивен во очесех наших. Псалом 117, стих 22; поема “Кавказ –
Кто даст главе моей воду, И очесем моим источник слез, И плачуся и день и нощь о
побиенных… Иеремии. Глава 9, стих 1; посланіє “І мертвим, і живим, і ненарожденним…”
– Аще кто речет, яко люблю Бога, а брата своего ненавидит, ложь есть. Соборное послание
Иоанна. Глава 4, ст. 20 ; поема “Марія” – Радуйся, ты бо обновила еси зачатыя студно.
Акафіст пресвятій Богородиці. Ікос10; поема “Неофіти” – Сия глаголет Господь:
сохраните суд и сотворите правду, приближибося спасение мое прийти, и милость моя
открыется. Исаия. Г. 5 [6].С.1.
Вияв авторської інтенційної інтертекстуальності спостерігаємо також у назвах творів
Івана Франка, Лесі Українки та епіграфах до їх творів.
Один із творів І.Франка за першим рядком має назву “Блаженний муж, що йде на суд
неправих”. Цей рядок-заголовок одразу заявляє про авторський намір своїм віршем
вступити в полеміку з сакральним текстом – 1-м псалмом “Давидових псалмів”. Увесь вірш
стає гіпертекстом, породженим діалогом автора з текстом Святого Письма. Знаком
авторської інтенційної інтертекстуальності й концептуальним підґрунтям полеміки, яка
розгортається в художньому тексті І.Франка, стає епіграф вірша – цитата з 1-го псалма:
“Блажен муж, иже не идет на совет нечестивых”.
Цитата з 137 псалма “На реках вавилонських тамо седохом и плакохом” послужила
епіграфом іншого вірша І. Франка, перший рядок-назва якого та ж сама цитата в
трансформованому вигляді: “На ріці вавілонській – і я там сидів”. У цьому випадку автор
залучає епіграф не для заперечення, а для підсилення і назви, і змісту вірша, він стає
конденсатором ідейно-художнього концепту твору і не суперечить концептові сакрального
тексту, доповнює заголовок.
Заголовок поеми І. Франка “Мойсей” покликається на Старий Заповіт. Це дало змогу
авторові розкрити філософські проблеми національного духовного пошуку, поставити
питання про національного духовного проводиря, що було на той час актуальним питанням
для українського суспільства. Отже, інтертекстуальний знак – іменна алюзія – через
заголовок проспективно бере участь у творенні авторського концепту поеми. Власне ім’я
ліричного героя біблійного походження стає концентрованим згустком сюжету тексту
поеми. На перше місце виступає конструктивна інтертекстуальність, запозичений елемент
стає вузлом зчеплення семантико-композиційої структури нового тексту. При цьому
одночасно реалізуються апелятивна, фатична і експресивна функції інтертексту.
Інтертекстуальне посилання є важливим елементом самовираження автора.
Жанровий зв’язок художніх текстів, відповідно до класифікації, визначається як
архітекстуальність.
Один із циклів збірки поезій І. Франка “Мій Ізмарагд” (1898 р.) має назву “Притчі”
(“Притча про життя”,“Притча про красу”, “Притча про приязнь”, “Притча про
вдячність”, “Притча про правдиву вартість” та інші). І Франко використовує біблійний
жанр, подаючи нову інтерпретацію стародавньої притчі, наповнюючи її новим змістом.
Вірші та поеми Лесі Українки мають назви, які прямо виявляють авторську інтенційну
інтертекстуальність. Це перш за все ті назви творів поетеси, які перегукуються так чи
інакше з біблійними текстами Старого і Нового Заповіту: “І ти колись боролась, мовОлена Переломова
__________________________________________________________________________________
132
Ізраїль”, “Ієреміє, зловісний пророче в залізнім ярмі!”, “Пророк”, “Жертва”, “Завжди
терновий вінець”, “Прокляття Рахілі” (апокриф), “Дочка Ієфая”. Легенда “Саул”,
“Самсон”, “Одержима”, “Вавілонський полон”, “В катакомбах”.
У монолозі “Саул” авторка вдається до об’ємного епіграфа, який складається з
декількох цитат із Святого Письма. Такий епіграф виконує перш за все фатичну функцію –
він допомагає встановити контакт з читачем, а також пояснювальну – вводить читача в
контекст твору, допомагає декодувати заголовок:
“І дух господній відступив від Саула і гнітив його дух лукавий від господа.
…І бувало, як тільки дух лукавий находив на Саула, брав Давид гусла і грав
рукою своєю, і відпочивав Саул, і добре йому було, і відступав від нього
лукавий.
…Як вернувся Давид з перемоги над чужинцем… вийшли жінки, радіючи і
промовляючи: переміг Саул з тисячами своїми, а Давид із тьмами своїми …
І почав Саул підозрівати Давида від того дня і потім.
І нападав дух лукавий від бога на Саула і пророкував він посеред дому свого;
Давид взявся рукою за гусла, як і щодня, а спис був у руці Сауловій. І взяв Саул списа і
сказав:
приб’ю Давида до стіни!
І вхилився Давид від лиця його двічі…”
(Книга Царств I, гол. 16, стрічка 14-15; гол. 18, стрічка 6-7, 9-11) [3, с. 212].
Власна назва біблійного персонажа (іменна алюзія), винесена в заголовок твору, стає
його згущеним концептом. Традиція творчого засвоєння художньою літературою текстів
Святого Письма триває й досі. Про це свідчать хоча б назви творів наших сучасників –
“Давидові псалми” Ліни Костенко, “Покаянні псалми” Дмитра Павличка, новела “Самсон”
ВалеріяШевчука та ін.
Отже, інтертекстуальність – неодмінна ознака українського художнього дискурсу, що
підтверджують заголовки та епіграфи проаналізованих нами художніх творів.
______________________________________________________________________
1. Антологія української поезії: В6-ти т. Т. 1. К.: Дніпро, 1984.
2. Кухаренко В. А. Интерпретация текста. М.: Просвещение, 1988.
3. Леся Українка. Зібрання творів у дванадцяти томах. Т. 1. К.: Наукова думка, 1975.
LANGUAGE SIGNS AS A MANIFESTATION OF INTENTIONAL
PARATEXTUALITY OF AUTHOR’S BELLETRISTIC TEXT
Olena Perelomova
A. Makarenko State Pedagogical University of Sumy,
the Ukrainian-language department,
87, Romenska Str., 40027 Sumy, Ukraine,
phone: (00380 542) 22-14- 95
Analyzing titles and epigraphs of artistic works, this article reveals the essence of author’s
intentional intertextuality. The article deals with those works, the titles and epigraphs of which,
purposefully have direct links to sacral texts. Also the article analyzes functions, which performs
intertextual signals – quotations (direct and transformed), hints, reminiscences – in titles and
epigraphs of works. Moreover, the article shows how the title-intertexteme or epigraphintertexteme becomes a condensate of an author’s concept of an artistic work.Мовні знаки вияву інтенційної паратекстуальності…
__________________________________________________________________________________
133
Key words: paratextuality, intertextuality, intertexteme, intention, concept, quotation, hint,
reminiscence, sacral texts.
ЯЗЫКОВЫЕ ЗНАКИ ПРОЯВЛЕНИЯ ИНТЕНЦИОНАЛЬНОЙ
ПАРАТЕКСТУАЛЬНОСТИ АВТОРСКОГО ХУДОЖЕСТВЕННОГО ТЕКСТА
Елена Переломова
Сумский государственный педагогический университет имени А. Макаренко,
кафедра украинского языка,
ул. Роменска, 87, 40027, Сумы, Украина,
тел.: (80 542) 22 14 95
На примерах анализа заголовков и эпиграфов художественных произведений
раскрывается суть авторской интенциональной интертекстуальности. Речь идет о
произведениях, названия и эпиграфы которых целенаправленно ссылаются на сакральные
тексты. Также рассматриваются функции, выполняемые интертекстуальными сигналами –
цитатами, аллюзиями, реминисценциями – в названиях и эпиграфах произведений. Кроме
того, статья показывает, как заголовок-интертекстема или эпиграф-интертекстема
становятся конденсаторами авторского концепта художественного текста.
Ключевые слова: паратекстуальность, интертекстуальность, интертекстема, интенция,
концепт, цитата, аллюзия, реминисценция, сакральный текст.
Стаття надійшла до редколегії 12.10.2008
Прийнята до друку 20.12.2008