Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна,
кафедра української мови,
майдан Свободи, 4, Харків, 61077,
тел. (057) 7075458
Розглянуто метамовні фрагменти есеїстики Ю. Андруховича, у яких експліковано
асоціації та роздуми, що їх викликають топоніми. Виділено деякі ментальні структури
(концепти БАГАТОКУЛЬТУРНІСТЬ, ЄВРОПА, ЗАГАДКА, образи Свого і Чужого,
фрагменти індивідуальної картини світу), репрезентовані в топонімах як лінгвокультурних
знаках та в супровідних метамовних контекстах. Наголошено на зв’язку для автора есе оніма
і пам’яті, на здатності власної назви наповнюватися суб’єктивним змістом. Визначено роль
метамовного коментування власних назв в авторському світоглядному самопозиціонуванні.
Ключові слова: метамовна рефлексія, топонім, лінгвокультурний знак, номінація,
конотація.
Увага до двох надзвичайно важливих вимірів, у які неодмінно вписане буття людини, –
місцевості й мови – становить визначальну рису есеїстики Юрія Андруховича. Уже в назві
першої збірки есе “Дезорієнтація на місцевості” “топографічність” творчого освоєння світу
не просто експлікована, а подана ззалученням мовної гри. Зосередженість есеїста на
просторових координатах культури відображена в інноваційному терміні, яким часто й
охоче користується сам автор на позначення свого “творчого методу”, – геопоетика.
(Багато хто в Україні вважає творцем цього слова самогоЮ. Андруховича, проте насправді
український письменник перейняв його в московського митця й популяризатора
африканської культури Ігоря Сіда, котрий, у свою чергу, скористався словом і поняттям,
що їх створив наприкінці 70-х років філософ Кеннет Вайт: див., наприклад, http://liter.
net/geopoetics/. ). Назву “Геопоетика” має одна з частин наступного зібрання “спроб” (як
дослівно перекладається “есе”), де два зазначені на початку складники картини світу
посідають теж суттєве місце [1; 2]. Цю рису есеїстичних текстів письменника зауважують
ті, хто пише про них, як-от Є. Кононенко [8]. Тим, що репрезентує місцевість у мові, є
топонім – не лише лінгвальна одиниця, а й культурний знак, тобто лінгвокультурема.
Для Ю. Андруховича важливо, що топонім ніби спонукає до діалогу, бо часто за
власною географічною назвою більш чи менш виразно стоїть постать її творця. Це особа,
яку той, хто цю власну назву сприймає, часто може собі домислити, прямуючи від форми
мовної одиниці й виходячи на певний рівень узагальнення; це номінатор, необхідний для
того, щоб акт номінації відбувся [3, с. 241-242], а точніше – його образ. Через наявність
такого образу виникає прагнення діалогу, зумовлене певними внутрішніми аспектами
власної географічної назви. Ідеться, звичайно, про діалог у тому розумінні, у якому
говоримо про діалогічність культури взагалі. А отже, спонукання до такого культурного
діалогу породжує метамовну рефлексію щодо власної назви – феномен, що цікавоЛінгвокультурний зміст топонімів. . .
__________________________________________________________________________________
147
репрезентований в есеїстиці Ю. Андруховича і який саме й маю на меті докладно
розглянути в цій статті, звернувшись до сказаного про топоніми.
Мовознавчих праць, присвячених творчості Ю. Андруховича, на сьогодні небагато.
Вивчають комунікативну стратегію, репрезентовану в його текстах (Ю. Нестеренко),
дискурсивні маркери як актуалізатори семантики в аспекті постмодернізму (Н.
Кондратенко). Власні назви в текстах цього автора привертають увагу і лінгвістів, і
літературознавців. Л. Масенко присвятила спеціальне дослідження іменам героїв роману
“Дванадцять обручів”, відзначивши насиченість антропонімії твору розмаїттям художніх
смислів, літературних ремінісценцій і постмодерної гри [9]. Цікаві зауваження про
“геообрази”, “майже світові геобренди”, вербалізовані знаковими топонімами (California,
New York City, Munchen, Roma, Budapest) у назвах поезій зі збірки “Пісні для мертвого
півня”, можна знайти в літературознавчій студії Я. Голобородька [4, с. 366]. Отже, відомі
мені праці про Ю. Андруховича, дотичні до обраного аспекту проблеми, виконані на
матеріалі романів та поезії. Це робить вивчання мови есе цього автора актуальним,
особливо якщо зважити на місце тих текстів у просторі сучасної української (ізагалом
європейської) суспільної рефлексії, на авторитет письменника. До того ж, його останній
художній текст “Таємниця” (“жанрове” визначення якого – “замість роману”), без сумніву,
має чимало спільного з есеїстикою, що зауважено ще в одній із перших реакцій на
“Таємницю”, навіть до виходу її окремою книжкою [12, с. 25].
Дослідники, вивчаючи топоніми, виявили властивість цих мовних одиниць (як і
власних назв інших розрядів) не лише позначати певний референт, а й зазнавати
семантичних змін. Є. Отін відзначає наявність у топонімів вторинних емоційно-
експресивних і змістових нашарувань на їхні власне топонімічні значення, що
супроводжують частіше і звичне для нас нейтральне “денотативне” вживання цих власних
імен [11, с. 111]. Лексеми з такими ознаками він називає конотативними топонімами [11,
с. 111], вони є частиною специфічного класу мовних одиниць – конотонімів [11, с. 364].
Важливе місце посідає топонімічна лексика в монографічному дослідженні В. Калінкіна,
присвяченому онімам у тексті художньої літератури. Лінгвіст виділяє окремий тип мовних
одиниць – поетоніми, які також є специфічною трансформацією власних назв. Поетонім –
це “ім’я в літературному творі (у художньому мовленні, а не в мові), яке виконує, крім
номінативної, характеризаційну, ідеологічну та стилістичну функції”; навіть у тому разі,
коли поетонім називає реальний об’єкт, “ореол художнього твору переносить його в
обставини вигадки та гри” [5, с. 62-63]. Мовознавець розмежовує поетоніми і конотоніми за
низкою критеріїв [5, с. 201-202]. (Необхідно зауважити, що лінгвістичний статус власних
назв у есе – творах, як відомо, художньо-публіцистичних – іще потребує теоретичного
опрацювання, так само як і відношення таких одиниць до власне поетонімів, визначення
спільного і відмінного). Логічним кроком стало спрямування інтересу мовознавців на те,
що за ономастичними одиницями стоять певні ментальні структури, а отже, плідним
підходом до власних назв є когнітивний [6]. Погоджуючись із цим, у статті я зверну увагу
на ті випадки, у яких ментальні структури вербалізовані прямо, що можна розглядати як
метамовний фрагмент; тобто наявні в оніма певні конотації не просто “працюють” у
контексті, а експлікуються в ньому, стають об’єктом принагідного авторського роздуму,
ширшого чи стислішого.
Власна географічна назва, яка позначає об’єкт на місцевості отак, а не інакше,
пробуджує уяву сьогочасного носія мови. Уява реалізується в метамовному коментарі, який
може видаватися доречним навіть тоді, коли жодної інформації, крім самого повідомлення
про наявність у людини певних асоціацій, не містить: “…ряд спокусливих снігових вершин, Роман Трифонов
__________________________________________________________________________________
148
назви яких укупі з назвами прилеглих полонин і урочищ викликають безконечні ланцюги
лінґвістичних та акустичних асоціацій: Драгобрат, Піп Іван, Петрос, Туркул, Данциж,
Ґаджина, Ребра, Шпиці, Розшибеник, Говерля…” [1, с. 15]. Це має цілком природний
вигляд у контексті жанру, мета якого, на думку Є. Кононенко, “може полягати навіть не в
тому, щоб викликати в читача певні думки, а в тому, щоб створити в нього певний настрій
– мрійливий, грайливий, лайливий, філософський, релігійний, трагедійний чи взагалі
постмодерний” [8]. Так само в іншому контексті Ю. Андруховичу вистачає позначення
емоції, загального позитивного забарвлення свого стану: “…міста, від яких мені лишилися
тільки плани, схеми і умовні знаки, що за ними досить легко зорієнтуватись у маршруті,
однак маршруту як такого вже не передбачено, у зв’язку з чим тішуся просто назвами:
Равенна…” [1, с. 50]. Причина й основа такого стану – лінгвокультурний зміст власної
назви, теж не обов’язково конкретизований: “Я читаю з дорожніх знаків назви –
Мостиська, Судова Вишня, Городок – кожна з них увібрала в себе стільки, що стала
більшою від історії, від міфу, навіть від поезії” [1, с. 56]. Такі назви стають іменами
концептів, причому в останньому випадку явно не в загальнонаціональній мовній картині
світу, а радше в індивідуально-авторській чи в картині світу певної спільноти, з якою
мовець себе ідентифікує. Цю картину світу письменник принагідно презентує (чи просто
означує її існування і специфіку) в такий спосіб – метамовно. Розкрити її він не має нагоди,
проте презентувати вважає за необхідне, бо “…тут-таки, поруч зі мною, їде реальна
Україна – поза історією, поза міфом, поза всім на світі…” [1, с. 56] й ідентифікувати себе
зі спільнотою, позначеною як реальна Україна, мовець не бажає.
Конкретизація асоціацій дає змогу простежити, як власна назва актуалізує для автора
певні ментальні структури: “І ця нереальна вілла на пагорбі, в глибині парку. Як і годиться
віллам, вона має жіноче ім’я – “Вальдберта”. Лісова Берта. Берта з лісу. Берта лісів. (Це
незримий трубадур Бертран де Борн сурмить десь наді мною)” [1, с. 33]. Актуалізований
сценарій вербалізується в реченні у дужках, де ключовим словом знов-таки виявляється
онім; а за тим сценарієм стоїть цілий концепт, що розкриється далі, коли автор у своїй
метамовній рефлексії підкреслить подібність внутрішньої форми у власних назв різних
об’єктів: “Дивився… на неймовірну Флоренцію з дзвіниці катедрального собору Санта
Марія дель Фйоре (“Свята Марія квітів” – щось як “Берта лісів”)” [1, с. 37]. Ті об’єкти
розташовані в різних країнах і йменовані різними мовами, понад те, як наголошує автор, –
мовами різних груп (останні в есе помилково названо “сім’ями” [1, с. 38]) – німецькою та
італійською. Але експлікована схожість назв дозволяє авторові подати домоніми читачеві в
контексті есе “Вступ до географії”, де провідне місце посідає образ “європейської людини”,
як репрезентанти одного концепту ЄВРОПА.
Несподівана, випадкова, спричинена суто мовною формою одиниці асоціація може
виявитися визначальною в розгортанні авторової думки, у характеристиці об’єкта, навіть
стати підсумком викладу: “Тисячу разів мав рацію той поет, котрий уперше заримував
“Космач” із “космосом” [1, с. 17]. Ефект близькозвучності ніби містично довершує
розгорнуту вище оповідь письменника про гірську обсерваторію, а метамовний коментар,
по суті, виконує роль художнього прийому. Подібний прийом творення метафори на
фонетико-словотвірній основі, який має метамовний характер, зустрічається в
Ю. Андруховича й в іншому контексті: “…місто вижило, зберегло себе в найтяжчі часи…
Він шалено живучий, цей Львів, недаремно ж він із родини котячих” [2, с. 19-20].
Асоціації, породжені топонімом, часто актуалізують у свідомості концепт
ЗАГАДКА, який вербалізується за допомогою, зокрема, вставлених питальних
конструкцій: “…неподалік урочища з наполовину румунською (фракійською?) назвоюЛінгвокультурний зміст топонімів. . .
__________________________________________________________________________________
149
Дземброня” [1, с. 16]. І загадка знов-таки стосується номінатора – узагальненого образу
людини, котра дала об’єктові назву тією мовою, якою розмовляла.
Автор узагалі сприймає топоніми як сліди присутності інших людей зїхніми мовами, і
лінгвальні одиниці, такі як Дземброня, саме завдяки метамовному коментареві починають
відігравати в дискурсі роль виразних лінгвокультурних маркерів. Інформацію про іншу
культуру може нести й такий різновид метамовного коментарю, як етимологічна довідка:
“Німці, або, як їх тут називали, “шваби”, залишили по собі слід у поперекручуваних назвах
львівських передмість. Те, що нині знаємо як Личаків, походить насправді від Luetzenhof,
Замарстинів від Sommerstein, Клепарів від Klopper, Майорівка від Majer, Кульпарків від
Goldberg і т. д. ” [1, с 27-28]. Метамовні фрагменти відкривають зниклі, проте важливі для
авторової свідомості знаки певних культур, цивілізацій, і виходить, що саме мова здатна ці
сліди зберігати.
Подібні приклади дають підстави стверджувати, що надзвичайно важливий концепт,
який визначає світогляд досліджуваного автора, – то БАГАТОКУЛЬТУРНІСТЬ. І власні
назви з успіхом стають її репрезентантами. Для цього, звичайно, не обов’язковий
метамовний коментар: ідея багатокультурності реалізується й через ампліфікацію онімів із
явно різною етимологією (розглянутий вище приклад із назвами вершин, полонин та
урочищ). Та ще один прийом Юрія Андруховича, призначений для такої репрезентації й
пов’язаний із метамовою, – використання гетерономінативів, зовні плеонастичне наведення
оніма в різномовному звучанні. Це надає неодновимірності об’єкту, який позначає власна
назва, оскільки гетерономінативи “до концептуальної семантики додають багато
асоціативної семантики” [10, с. 281]. Так письменник охоче поводиться з урбанонімами-
варіантами: “…обабіч вулиці Романовського, чи то пак Romanowskigasse…” [1, с. 5];
“Найпопулярніша вулиця – Lindengasse, або ж Липова – променує до міського парку імені
цісаревої Єлизавети” [1, с. 10]. Зрозуміло, що вживання українськомовної і німецькомовної
назв має підкреслити українськість місцевості й офіційну належність до Австро-Угорської
імперії, але звернімо також увагу: їх поєднання в першому випадку легковажно-розмовним
чи то пак (із семантикою пригадування й конотацією невимушеності) наголошує на
відсутності мовно-культурного конфлікту між тим і другим (звичайно, в контексті першим
номеном є українська назва, а повторним – німецька, що корелює як внутрішнє /зовнішнє
для автора). До того ж, саме така варіантність топонімів означує час і простір (знов-таки
лінгвокультурне маркування).
Навіть парадокс не є парадоксом, коли пояснюється багатокультурністю, котра робить
сумісним те, що ніби взаємовиключне з погляду як буденної логіки, так і фонових історико-
культурних знань (у розглянутому нижче випадку – знань про стосунки двох народів):
“Фортеця, як і все в цій країні, має дві назви – фінську і шведську… По-шведськи ця
фортеця називається Свеаборґ, власне кажучи, Шведська фортеця. Фінська ж назва
стверджує цілком протилежне – Суоменлінна. Так вони зжилися, так і вживаються
поруч на всіх мапах і планах, в усіх путівниках – Суоменлінна, Свеаборґ” [1, с. 61].
Використане тут дієслово зжилися щодо двох власних назв дає змогу авторові показати не
лише етнічну неодноманітність, а й толерантність, які в сукупності формують фреймовий
зміст концепту БАГАТОКУЛЬТУРНІСТЬ у різних картинах світу [7, с. 3].
Ще яскравіший вияв зазначеного концепту вже в експлікованому вигляді – розгортання
уявлень Ю. Андруховича про культурні пласти Львова через номени, що є чи навіть просто
могли б бути позначеннями референта: “Німецька назва міста – Lemberg – означає не
зовсім те саме, що латинська Leopolis або санскритська Синґапур. У цьому теж можна
добачити знак “вододільності” – приналежності до багатьох культур водночас і разом зРоман Трифонов
__________________________________________________________________________________
150
тим неприналежності до жодної з них цілком – цього міста” [1, с. 25]. Поява в ряду
номенів екзотичної назви Синґапур, яка має лише етимологічну, проте не референційну
спільність із топонімом Львів, розгортає межі багатокультурності практично до
нескінченності (“Бо Львів лежить посередині світу” [1, с. 28]), збільшує масштаб основної
ідеї: Львів може стати чимось, що об’єднує. На підтвердження цієї думки перифраз із саме
такою семантикою об’єднання, створений свого часу відомим письменником-неукраїнцем,
у фіналі есе “Місто-корабель” очолює ряд гетерономінативів (знов маємо активно вживану
Ю. Андруховичем ампліфікацію): “А може, як у Рота, – місто стертих кордонів,
пливучий Трієст, мандрівний Львів, Львув, Львов, Лемберґ, Леополіс, Синґапур…” [1, с. 31].
Так само етимологічна спільність назв різних об’єктів виконує й інші функції, а саме:
– установлює між об’єктами певний зв’язок, відомий утаємниченому, – тому, хто
розуміє різні мови: “…гора Monchsberg, себто по-нашому Чернеча… Звернемо лиш увагу
на чергову відповідність – йдеться-бо про своєрідну “печерську лавру”” [1, с. 65] (про
Зальцбурґ);
– указує на нерозривність простору, розділеного культурними й мовними (отже
умовними) кордонами: “Заглибившись у нетрища Чорного лісу десь поблизу, наприклад,
Тисмениці, подорожній самітник міг уже ніколи з нього не виринути. Чи виринути,
скажімо, аж у південнонімецькому Шварцвальді (що, зрештою, в перекладі – той самий
Чорний ліс)” [1, с. 36].
Автор есе постає в такій метамовній рефлексії як людина, котра цінує тонкі відтінки
власних назв, полишені в них культурні відбитки й виявлені в них відмінності між
культурами (“назва… означає не зовсім те саме…”), нехай поява тих номенів і є
результатом “найрізноманітніших інвазій – духовних, політичних, військових, звичаєвих,
мовних” [1, с. 25].
Інколи письменник просто відзначає семантичнумісткість слова, яка теж є результатом
зусиль номінатора: “Через тиждень-другий у Нью-Йорку я отримав запрошення
виступити в нічному кафе з комбінованою назвою “Ньюйорікан”. Це поєднання говорить
багато про що – кафе знаходиться в одному з пуерто-риканських кварталів Іст Вілидж”
[1, с. 75], або наголошує на відсутності задовільного перекладу одиниці, навіть утвореної
внаслідок переходу з розряду загальних назв: “Називається це Museumsquartier, що з
великою приблизністю можна перекласти як “музейний осередок”” [1, с. 69].
Той, хто надає реаліям на місцевості нових власних назв, в есеЮ. Андруховича часто є
кочівником або завойовником: “Кочівник (не скажу “завойовник”) інстинктивно уникає
історизму. Називати певний край “Галичиною” для нього означає визнати, що тут хтось
уже був перед ним. Був – у сенсі буття, а не перебування. Йому зручніше називати все це
“Прикарпаттям”. Це ні до чого не зобов’язує, бо є простою констатацією географічного
факту. Причому з точки зору східної, адже з точки зору європейської ми знаходимося за
Карпатами, тобто називати цей терен слід “Закарпаттям”” [1, с. 35-36].
Спільне з розглянутим вище прикладом є в іллокутивному змісті й такого фрагмента:
“…Росія не мала потреби в карпатських обсерваторіях, розпоряджаючись долею значно
вищих вершин і навіть зухвало надаючи їм свої романтично-надхмарні назви, як,
наприклад, Пік Комунізму” [1, с. 17]. Тут очевидним є якраз наведення семи “завойовник”
стосовно Росії, і цей прийом стає можливим саме в метамовному аспекті – через слот
відповідного фрейму “завойовник”, вербалізований словосполученням зухвало надавати
свої назви. Ця мовна одиниця в контексті символізує поняття “утверджувати владу”, адже
“надавання своїх назв” у висловленні подано як найвищий вияв “розпоряджання долею”Лінгвокультурний зміст топонімів. . .
__________________________________________________________________________________
151
(частка навіть відіграє свою роль
1
), а остання характеристика притаманна завойовникові,
який “бере участь у підкоренні”, що відбувається “силою війська” [13, т. 3, с. 58]. На
відміну від розглянутих вище прикладів, тут маємо справу з імплікацією. Звернімо також
увагу: автор обережно вибирає мовне позначення (кочівник / завойовник в одному
контексті; відсутність прямої номінації в другому), уникаючи явно оцінної лексики, але
в кожному разі виразно артикулює образ Чужого. При цьому визначальним у творенні
цього мовного образу є концепт ДІМ (кочівник тут – ‘той, хто не має власного дому’,
завойовник – ‘той, хто прагне оселитись у моєму домі і розпоряджатися в ньому’).
Зрозуміло, що кочівник не конче мусить бути Чужим – таким він є саме для європейської
людини: “Європейську людину… сотворили гори і ліси. <…> Коли ж довкола тебе – зелені
схили й улоговини, починаєш вірувати у тривкість. З’являється усвідомлення дому. Він
такий і тільки такий, він тут. Європейську людину сотворила спадковість” [1, с. 36-37].
Загалом перед дослідником постають цікаві й неоднозначні питання щодо
розмежування Свого і Чужого в есеїстиці Ю. Андруховича, зокрема на метамовному рівні.
Це привертає увагу передусім у тих випадках, коли один об’єкт у різних історичних
контекстах дістає різні назви. Скажімо, згаданий вище урбанонім Romanowskigasse – то, без
сумніву, назва від Свого. Ось іще яскравіший приклад: “…в самій серцевині старого
Станіслава, при майдані Шептицького, який свого часу побував і пляцом Фердинанда, і
площею – чомусь – Урицького” [1, с. 57]. Вставлене слово супроводжує саме останній
номен, і не вдасться в цього автора уявити ситуацію, коли воно стояло би при
передостанньому. Отже, урбанонім пляц Фердинанда теж репрезентує Свого, а площа
Урицького – Чужого. Чим відрізняється в цьомуСвій від Чужого (кочівника, завойовника)?
З текстів Ю. Андруховича випливає, що для нього ознака мовотворчої діяльності
завойовника – прагнення, даючи нові назви, стерти лінгвокультурний зміст попередніх.
Саме про це йдеться в цитованому фрагменті про Прикарпаття; виразно звучить
саркастична інтонація далі: “Що міг би вигадати уявний “кочівник” для Баварії? Який
замінник винайшов би? Передальп’я?” [1, с. 36]. І до того ж, завойовник привласнює вже
створене до нього, а заміною назв він прибирає ознаки привласнення, змушує про цю
нешляхетну дію забути. Стирання лінгвокультурного змісту топонімів – то настільки
промовиста дія в розумінні автора “Дезорієнтації на місцевості”, що вона неприйнятна
навіть тоді, коли новий номен цілком асоціюється зі Своїми, як-от у випадку з
перейменуванням Станіслава на Івано-Франківськ: “…[У битві під Віднем. – Р. Т. ] загинув
смертю хоробрих, “смертію смерть поправ”, такий собі Станіслав, граф Потоцький,
двадцяти років, командувач підрозділу легкої кінноти. Колись його ім’я відібрали в нашого
міста. І тим самим спрофанували не тільки пам’ять героя Віденської битви, польського
(зрештою, українського) вояка, а й пам’ять тих сотень і сотень своїх, козаків, що теж не
повернулися з-під Відня живими; спрофанували не тільки нашу європейськість, а й
1
До речі, оцю роль частки навіть, як мені здається, не описано задовільно в базовому “Словнику
української мови”. Там ідеться лише про те, що це службове слово “уживається для виділення і
підсилення значення того слова або словосполучення, якого стосується” і “часто вносить ще відтінок
несподіваності” [13, т. 5, с. 35]. Натомість варто говорити про ще одну дуже важливу функцію
зазначеної лексеми. Вона вказує на те, що слово, при якому стоїть, називає такий стан (дію, процес),
котрий мовець сприймає як більш радикальний вияв того стану (дії, процесу), що названий (описаний)
перед тим. Ідеться про градацію. Зрештою, приклади зі словника ілюструють саме це: “Мовчки йдуть
чумаки біля возів, не гомонять поміж собою, не погукують на волів навіть” (М. Коцюбинський);
“Марина не слухала батька, навіть не глянула на нього, а ще дужче заголосила” (ПанасМирний) [13,
т. 5, с. 35] – тут явно недостатньо говорити просто про “підсилення”. Роман Трифонов
__________________________________________________________________________________
152
пам’ять про колишню нашу європейськість, а також ідею вільної особистості та –
найголовніше – спадковості… Бо європейську людину сотворила спадковість. І коли вона
порушується, настає порожнеча, патріотично прикрита Франковим іменем” [1, с. 44].
Розкрити тісний зв’язок власної назви і пам’яті (контекстуальний антонім останньої, як
бачимо, порожнеча) авторові допомагає якраз метамовна рефлексія, об’єктом якої є оніми.
Для Ю. Андруховича важлива здатність власної назви наповнюватися змістом не
просто асоціативним, а суб’єктивним. І серед номенів, які він обирає для висловлення
думки, часто пріоритетними виявляються ті, котрі такий суб’єктивний зміст здатні
розкривати. У “геопоетичних” роздумах письменника чи не ключове навантаження має
одиниця Центрально-Східна Європа. У неї є синонімічні, кореферентні номени
(поруйнований світ “між Німеччиною й Росією”; нещасний і найкращий материк;
“буферна зона”; коридор між трьома морями, між Сходом і Заходом; “Europe Central”
[1, с. 63–64]), вона також стає й предметом метамовної рефлексії. У метамовному
зауваженні в одному з есе збірки “Дезорієнтація на місцевості” автор наголошує передусім
на історичності назви (“світу… званого упродовж останніх кількох десятиліть
Центрально-Східною Європою” [1, с. 63]), цим і обмежившись (суб’єктивність тут
імпліцитна – скажімо, виявлена в присутності серед номенів виразно оцінної одиниці).
Пізніший (2003 року) текст цього самого жанру розкриває семантико-референційні
характеристики суперечливого оніма, для чого есеїстові вже потрібні дві сторінки тексту.
Назвавши там само Центрально-Східну Європу як одиницю власного ідіолекту
ефемеридою (“Я свідомо розмиваю її межі, містифікую й напускаю туману” [2, с. 87]),
згодом в інтерв’ю письменник експлікував прагматичне навантаження словосполучення і
ще виразніше наголосив на суб’єктивності: “От сказати “Я живу в Україні” – це
об’єктивно, це однозначно так, з цим не посперечаєшся. А сказати “я живу в Центрально-
Східній Європі” – це суб’єктивно. Тобто це, можливо, так, а може, й ні. Бо навряд чи щось
таке існує об’єктивно. Це вигадана частина світу, або, якщо завгодно – казкова. Ще по-
іншому: це простір, винятково сприятливий для вигадування історій” [12, с. 25].
І якщо ця стаття підтверджує тезу про топонім як мовну одиницю, що спонукає до
культурного діалогу, то автор розглянутих яскравих есеївЮ. Андрухович до такого діалогу
схильний, і це становить суттєву рису його стилістики. Власні назви (як узяті окремо, так і
гетерономінативи) з різною етимологією репрезентують у його есеїстиці ідею
багатокультурності. Метамовна рефлексія також дає авторові змогу розкрити ідею
спадковості, позиціонувати себе як особистість, для якої надзвичайно важливою є
історична пам’ять, і відмежуватися від Чужих – тих, хто цю історичну пам’ять стирає.
Увага до топонімів у Ю. Андруховича – це один із виявів уваги до людей, життя котрих
пов’язане з певною місцевістю. Подальше лінгвістичне досліджування есеїстики цього
письменника допоможе повніше охарактеризувати його мовну особистість.
_________________________________________________________________
1. АндруховичЮ. Дезорієнтація на місцевості. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1999.
2. АндруховичЮ. Диявол ховається в сирі. К.: Критика, 2006.
3. Гак В. Г. К типологии лингвистических номинаций // Языковая номинация (общие
вопросы). М.: Наука, 1977. С. 230–293.
4. Голобородько Я. Текстовий ареал Юрія Андруховича: реалії та інферналії // Кур’єр
Кривбасу. 2007. №216–217. С. 359–368.
5. Калинкин В. М. Поэтика онима. Донецк: Юго-Восток, 1999. Лінгвокультурний зміст топонімів. . .
__________________________________________________________________________________
153
6. Карпенко О. Ю. Когнітивна ономастика як напрямок пізнання власних назв:
Автореф. дис. …д-ра філол. наук: 10. 02. 15 / Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. К., 2006.
7. Карпова К. С. Вербалізація національно-специфічних концептів американського
суспільства ХХ – початку ХХІ століття: Автореф. дис. … канд. філол. наук: 10. 02. 04 /
Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. К., 2008.
8. Кононенко Є. Есей про есеї // http://www. irf. kiev. ua/oldsite/ukr/activities/pc/2000/4_02_00_4. html
9. Масенко Л. Мовна гра в літературній антропонімії роману Юрія Андруховича
“Дванадцять обручів” // Наук. зап. Терноп. нац. пед. ун-ту ім. В. Гнатюка. Сер.:
Мовознавство. 2007. №1 (16). С. 178–187.
10. Мацько Л. І. Стилістика української мови / Л. І. Мацько, О. М. Сидоренко,
О. М. Мацько. К.: Вища шк., 2003.
11. Отин Е. С. Труды по языкознанию. Донецк: Юго-Восток, 2005.
12. Підгора-Ґвяздовський Я. Від редакції: [Передм. до: Андрухович Ю. Таємниця:
Фрагменти з книги]; Інтерв’ю з Ю. Андруховичем // Шо (журнал). 2007. №1-2. С. 25-32
вклейки.
13. Словник української мови: В 11 т. К.: Наук. думка, 1970-1980.
LINGUOCULTURAL CONTENT OF TOPONYMS IN METALINGUAL ASPECT
(on essays by Yuriy Andrukhovych)
Roman Tryfonov
V. N. Karazin Kharkiv National University,
Ukrainian Language Department,
maidan Svobody, 4, Kharkiv, 61077, Ukraine,
рноne: (057) 7075458
The paper considers metalingual fragments explicating associations and reflections caused by
toponyms, in the essays by Yu. Andrukhovych. Some mental structures (concepts
MULTICULTURALISM, EUROPE, ENIGMA, images of Us and Aliens, fragments of
individual picture of the world) represented in toponyms as linguocultural signs and in
accompanying metalingual contexts are distinguished. An emphasis is made on the aspects
essential for the writer: connection between onym and memory, ability of proper names to be filled
with subjective content. The role of metalingual comments on proper names in the author’s
outlook self-positioning is determined.
Key words: metalingual reflection, toponym, linguocultural sign, nomination, connotation. Роман Трифонов
__________________________________________________________________________________
154
ЛИНГВОКУЛЬТУРНОЕ СОДЕРЖАНИЕ ТОПОНИМОВ
В МЕТАЯЗЫКОВОМ АСПЕКТЕ
(в эссеистикеЮрия Андруховича)
Роман Трифонов
Харьковский национальный университет имени В. Н. Каразина,
кафедра украинского языка,
майдан Свободы, 4, Харьков, 61077,
тел.: 707-54-58.
Рассмотрены метаязыковые фрагменты эссеистики Ю. Андруховича, в которых
эксплицированы ассоциации и размышления, вызываемые топонимами. Выделены
некоторые ментальные структуры (концепты МНОГОКУЛЬТУРНОСТЬ, ЕВРОПА,
ЗАГАДКА, образы Своего и Чужого, фрагменты индивидуальной картины мира),
репрезентированные в топонимах как лингвокультурных знаках и в сопроводительных
метаязыковых контекстах. Акцентируется связь для автора эссе онима и памяти,
способность собственного имени наполняться субъективным содержанием. Определена
роль метаязыкового комментирования собственных имен в авторском мировоззренческом
самопозиционировании.
Ключевые слова: метаязыковая рефлексия, топоним, лингвокультурный знак,
номинация, коннотация.
Стаття надійшла до редколегії 14. 09. 2008
Прийнята до друку 20. 12. 2008