ВІСНИК ЛЬВІВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ

ЕСТЕТИКА ХУДОЖНЬОГО СЛОВА ТА СОЦІОКУЛЬТУРНІ ТАБУ – Леся Клепуц

Львівський національний університет імені Івана Франка,
кафедра теорії літератури та порівняльного літературознавства,
вул. Університетська, 1/247, 79602Львів, Україна,
тел.: (80 322) 239 46 30
У статті подано гіпотези щодо феномена мовного табу в літературі та щодо критики
функціонування ненормативної лексики в підцензурних сферах побутування. Розглянуто
роль зниженихмовних номінацій в постмодерному дискурсі культури.
Ключові слова: табу, ненормативна лексика, вульгаризми, обсценізми, лайка.
Ненормативна лексика, вживання якої в українській художній літературі ще донедавна
входило до розряду табу, активно функціонує у багатьох жанрах світової літератури.
Сприймання критиками такого феномена досить неоднозначне – від схвального до вкрай
негативного. Для зарубіжних філологів тема пейоризації літературної мови втратила
академічну новизну, адже є часто обговорюваною і досліджуваною (Е. МкЕнері,
Л. Андерсон, П. Траджіл). Численні етимологічні розвідки про ненормативні лексичні
одиниці належать російським лінгвістам (В. Мокієнку, О. Плуцер-Сарно, Б. Успенському),
які зробили спроби їх лексикографічного впорядкування. Причиною такої академічної
зацікавленості лексичним субстандартом один із дослідників лайливих слів в російській
мові лексикограф В. Мокієнко називає те, що “лайлива лексика стала особливо
привабливою матерією як для філологічних досліджень, так і для словникових дефініцій.
Ця привабливість багато в чому пов’язана з ефектом “детабуїзації табу”, зі звільненням від
мовного пуризму і розкутістю сучасної мовної норми” [9, с. 3]. Для вітчизняних
дослідників вона належить до низки делікатних, можливо, навіть не вартих академічної
уваги. Свідчення тому – чимало несхвальних, здебільшого негативно критичних зауважень
у бік тих авторів, які її вживають у своїх творах, та тих дослідників, які намагаються
встановитимежі нормативності та класифікувати цей лексичний пласт.
Друга половина минулого століття позначилася певною лібералізацією мови. Апогей
процесу, який називають вульгаризацією чи експансією ненормативної лексики, припадає
на початок дев’яностих. В. Мокієнко охрестив цей період “матизацією всієї країни” [21,
с. 10], яка розвивалася з надзвичайною швидкістю, а соціокультурний ефект від цього
процесу назвав “соціальною хворобою” [10, с. 231]. Таке культурне розкріпачення стало
наслідком політики гласності. Саме вона привела до тієї соціальної розкутості, яка
“підштовхнула до розкутості мовної, у результаті чого за час перебудови і після неї
вульгаризми потоком хлинули на сторінки друку” [4, с. 202].
Знижена лексика формує достатньо великий пласт мови і, так чи інакше, чимало
важить для суспільства, тому можна повністю погодитися з твердженням, що “лайка
пов’язана з соціальними обмеженнями, які віддзеркалюють цінності суспільства” [17, с. 64].
Більшість слів, які належать до ненормативної лексики, сприймають як табу. За своєю
сутністю табу – це щось сильніше, ніж звичайна заборона. Первинно воно означалоЛеся Клепуц
__________________________________________________________________________________
156
релігійну заборону певних дій, слів тощо, порушення якої спричиняло покарання. Зараз під
табу мають на увазі будь-яку заборону, пов’язану із дотримуванням соціальних норм, із
певних сакральних чи профанних причин. Мовне табу, за твердженням І. Л. Панасюка,
“володіє семантичною амбівалентністю, хоча в частині лінгвістичної літератури на тему
табу це і є предметом дискусії: що належить до табуїзації – сам вислів чи зміст, сигнифікант
чи сигніфікат” [12, с. 56].
Польський лексикограф Матей Гороховскі вважає, що, звертаючись до вульгарного
вислову, мовець “руйнує обов’язкову в певному суспільстві культурну конвенцію, а
оскільки знаряддям, за допомогою якого вона порушена, є вислів, то за його
посередництвом він руйнує конвенцію мовну” [19, с. 20]. Культурні конвенції руйнуються
преференційно-побутовим типом вульгаризмів (їх дослідник відносить до предметної
сфери, табу на них накладено через їх семантичну ознаку), а мовні – системними (ці
лексичні одиниці огорнені табу виключно з огляду на їх виражальні риси). “Руйнування
культурних конвенцій становить єдину консеквенцію підпорядкування мовної поведінки
загальним культурним нормам” [19, с. 20].
Часто метою порушення соціокультурного табу на вживання ненормативної лексики в
художній літературі є епатування: порушення заборони з метою привернути увагу
читацької публіки або просто найлегший спосіб зчинити галас навколо своєї творчості.
Основна мета епатажу – аж ніяк не спровокувати агресію в читача, а максимально його
зацікавити. Але така тактика більш характерна для авторів “першопрохідців”. Тому навряд
чи можна говорити про епатаж романів, драматичних чи поетичних творів сучасних
визнаних та канонізованих письменників. Ми погоджуємося з концепцією російських
філологів В. Карасика і Г. Слишкіна, які вважають, що “як і всякий феномен масової
культури, стратегія епатажу, поступово комерціалізуючись, із вияву індивідуальності
перетворюється на набір штампів” [5, с. 29]. Подібно і нецензурна лексика, як одна із
стратегій епатажу в тексті художньої літератури, поступово втрачає свою силу. “Мат, як і
жаргон, став своєрідною модою – як, утім, і популізм, у його найоголенішому варіанті” [9,
с. 14]. Українська література зараз повинна пройти той шлях, який пройшли кілька
десятиліть тому перші британські зразки художньої прози з використанням обсценізмів.
Сучасним авторам деякою мірою навіть легше, адже тепер відсутні офіційні заборони та
цензурування. Та й закиди українським постмодерним літераторам роблять не так за
порушення культурних, моральних чи етичних норм, спричинене присутністю
ненормативної лексики в їхніх творах, як за осквернення сакральності української
літературної мови. Адже досі є непорушне бажання приховувати дійсність за гарними
словами.
Якщо в перших творах, у яких з’являлася ненормативна лексика, йшлося про
порушення соціокультурних заборон чи навіть офіційних, то в останні роки табу на
вживання ненормативної лексики перейшло з соціокультурного на інший рівень –
індивідуальний, відбулася зміна “зовнішнього цензора” на “внутрішнього”, тобто цензора в
собі. Автор тепер для себе встановлює рамки нормативності і межі дозволеного
друкованого слова. Ненормативна лексика стала невід’ємним елементом творчості деяких
письменників-постмодерністів, навіть своєрідним “законодавцем стилю” (“style-giver” [17,
с. 54]). На тлі зниженої лексики гостріше відчувається іронія Ю. Андруховича,
метафоричність О. Забужко, сарказм С. Жадана, аморальність Л. Дереша, відвертість І.
Карпи. Щодо британських письменників, то герої І. Уелша, Д. Келмана ніколи б не
заговорили на сторінках їхніх романів, якби не можна було друкувати ненормативні
вислови. Ці герої породжені тими соціальними колами, які крім сленгу, жаргону та мату, не
знають іншої мови. Сучасний автор залишає за собою право керуватися власнимиЕстетика художнього слова та соціокультурні табу
__________________________________________________________________________________
157
етичними принципами та естетичними смаками. У цьому і полягає демократизація
літературного письма. Автора визначає те, про що він пише і як він пише. Писане слово,
яке оцінили читачі і критики, дає можливість говорити про статус письменника. І цікавим є
той факт, що ненормативна лексика, присутня у творчості багатьох сучасних авторів,
причетна до його формування. Адже “психологічно порушення заборони є демонстрацією
особливого статусу того, що порушує деякі усталення” [5, с. 27]. Саме зумисна
деконструкція канону сучасної української художньої літератури диктує статус його
авторам. Сакральне профанується не тільки через порушення мовних чи комунікативних
табу, а й через порушення тематичних табу. Легітимація культури андеграунду, інтимність
людських стосунків, девіантна поведінка сучасної молоді, світ наркоманії – це лише кілька
тем, про які не можна було писати “зсередини”. У літературі радянської доби завжди було
більше табу, ніж дозволених тем. Тому лібералізація літературної мови привела до
безповоротної руйнації штучних культурних цінностей, переосмислення реальності і її
текстуального вираження крізь призму імпресіоністичного чи експресивного
світосприйняття. Ця екзистенційна напруженість відчутна в наративах сьогодення.
“Українське суспільство так само перебуває в стані лінгво-онтологічної напруги, із
культурним “екзистенційним” статусом зниженої мови. Такий стан-перебування
уможливлює існування стилістичного ефекту від зіткнення високого і низького у
різнотипних дискурсах, перелицювання класичних культурних цінностей тощо” [14,
с. 168].
Чому саме ненормативна лексика, а не мальовниче українське художнє слово повинно
привертати увагу сучасного читача до літератури? Однією з причин є те, що ненормативна
лексика виступає найеластичнішим матеріалом для ліплення словесних фігур, яка, однак,
не завжди потрапляє до рук майстра. “Величезна словотвірно-семантична продуктивність
лексики мату є непрямим свідченням того, що табу, накладене на неї, забезпечує доволі
широкий простір свободи, якому могли б позаздрити інші шари мови. Завдяки цій
внутрішньомовній свободі така семантична продуктивність лексики мату набула здатності
не лише заміщати будь-яке слово, а й виконувати функцію мови в цілому…” [15, с. 168].
Використання ненормативної лексики дає авторові необмежену волю до створення нових
емоційно наповнених слів, у всій повноті свого емоційного спектру – від максимально
негативних до передання стану найвищого захоплення. “Мат майстрів художнього слова,
звичайно ж, несе інше “естетичне навантаження”, ніж мат вуличного п’яниці: інші функції,
інша “міра в речах”, інші адресати…” [9, с. 12]. Окремі дослідники вважають, що
письменників, які використовують ненормативну лексику, можна поділити на дві групи. До
першої зараховують тих, які в житті не вживають ненормативну лексику, але як художній
засіб вважають її просто стилістично незамінною у випадках, коли вона постає як єдина
можливість адекватної передачі значення. До другої належать ті, які і в житті не гребують
гострим слівцем, тому інша мова для них і не має жодного емоційного присмаку. Але чи це
не є свідченням певної деградації могутності прозового та поетичного слова?
З погляду суспільства ненормативна лексика є ще одним свідченням розширення
наративної свободи автора та наочною демонстрацією свободи слова, жага якої певною
мірою спричинилася до такої масової появи ненормативних мовленнєвих конструктів у
літературній мові задля відновлення літературної правди. Ще кілька років тому
застосовування мату в літературній мові було символом подолання цензури, однак сьогодні
знижені лексичні номінації поступаються іншим художнім засобам, що є більш
вишуканими і привабливими. “Причиною такої появи можна вважати прагнення доЛеся Клепуц
__________________________________________________________________________________
158
цілковитого бюрократичного відкидання, дерев’яної мови радянської епохи” [18, с. 210].
Одною з домінантних тенденцій часткової “легалізації” мату в художній літературі і
засобах масової інформації є загальне розкріпачення соціального життя в останні кілька
років, і лайлива лексика служить своєрідним мірилом цього розкріпачення [9, с. 45].
Література повинна відображати або інтерпретувати життя. Радянська література не лише
не відображала життєвої дійсності, а й зображала її такою, якою вона мала б бути або якою
нібито була. Тобто замість реальної – нереальну соціалістичну реальність, у якій не було
місця неввічливості, нечемності, грубості. Цензура вказувала на рамки і гарантувала
стійкість такої замкнутої системи. Повсюдні “табу обмежували міфологічний простір і
утворювали необхідну напругу між “високим” і “низьким”, між іманентною і
трансцендентною реальністю” [20, с. 398]. Тому і повсякденні комунікативні вислови з уст
героїв літературних творів зазвучали так приголомшливо.
Критика завжди потребує об’єкта. Чим яскравіший об’єкт, тим різнобічною та
неоднозначною буде критика. “Якщо раніше захоплено таврували “антисавєтчину” та
буржуазний націоналізм, то нині перейшли на те, чого в Совєтах просто не було – на секс і
мат” [11]. Радянська література спримітизувала людське сприймання, викривила почуття
естетики. Читач відучився читати між рядками, а можливо, просто не хоче повертатися до
дійсності, шукаючи її забуття в літературних текстах. Саме постмодерне сприйняття
культури привело до висвітлення реальної дійсності в художніх творах та об’єктивації
сприймання навколишнього світу через призму літератури.
Появу ненормативної лексики в сучасній художній літературі передбачив дискурс
постмодернізму. Попри модерне переосмислення літературної традиції постмодернізм
виявився прогресивнішим у всьому. Перевага форми над змістом твору змінилася на
довільну. На зміну індивідуалізмові приходить культ незалежної особистості.
Постмодерний психологізм поглибшав, а діапазон художніх прийомів збагатився.
Постмодернізм пропонує нам множинність культур, релігій, філософій, суміш жанрових
різновидів, переплітання стилів, іронічність та пародійність.
Скептицизм у ставленні до постмодернізму починається з реагування на назву
напряму. Сам термін “постмодернізм” буквально означає: те, що після сучасності. Тобто
“пост-” не заперечує модернізм, хоч в деяких контекстах post часто можуть тлумачити як
ante [16, с. 117]. Але в культурному середовищі прийнято двояко відчитувати Postmodern.
У контексті руйнування постмодерними авторами багатьох табу часто відчутні зміни у
ставленні до нього з post на antе. “Ідеологія постмодернізму є ворогом цільності” [6, с. 64] –
тут передусім йдеться про розмитість у постмодерному сприйнятті та репрезентації
зовнішнього та внутрішнього, реального та уявного світу, “для постмодерніста характерний
погляд на світ як на щось до кінця не визначене, а відтак і незрозуміле, часом ірреальне
утворення” [7, с. 60]. Ця розмитість виявляється в поєднанні та переплетенні жанрів, стилів
і форм, пошуках нового через усталене, залученні до масової культури, намаганні
привернути увагу читача неординарністю та яскравістю, продумуванні поєднання змісту та
форми аж до обкладинки книжки. Обкладинка, однаково оформлена з обох сторін,
сигналізує про можливий початок оповіді з обох сторін і її закінчення приблизно
посередині. Залежно від того, з якого боку почнеться читання, залежить і сприйняття
читачем запропонованого твору. Цим сам автор заплутує і націлює на інтригу читача, який
ще навіть не почав читати твір. Іншою “вадою” є “гра” у постмодерному творі, а саме
поєднання свободи з правилами. “Твір у контексті гри постає умовно-віртуальним ігровим
майданчиком гравців: автора і читача” [13, с. 40]. Автор вже не є автором, а читач не є
просто читачем. Автор стає “співчитачем”, а читач стає співавтором, який може
перекомпонувати текст і перечитати його в різних контекстах і з різним сприйняттям. Естетика художнього слова та соціокультурні табу
__________________________________________________________________________________
159
Автор часто бавиться в діалог зі своїм читачем, жартуючи, іронізуючи і спрямовуючи його
на щось, що в кінцевому підсумку не виправдовує його сподівань. Автор зорієнтований на
те, аби викликати в читача емоційну реакцію – відразу, зневагу, здивування, збентеженість,
потрясіння, збудження, обурення, тобто змусити почувати себе незатишно, вороже [1, с.
100]. Поряд із цими аспектами постмодерної культури пряма вербалізація табу посідає
чільне місце. На думку Я. Голобородька, “тотальність і всюдисуща владність
ненормативної лексики є “найродзинковішою родзинкою” нинішньої доби, своєрідним
моральним імперативом її розкомплектованості та розгерметизованості. Ця лексика набула
майже культового поширення, суттєво трансформувала та розширила діапазон свого
функціонального впливу, “об’єднавши” різні соціокультурні прошарки та верстви,
культури й нації” [2].
До такого стану необмеженості постмодерної творчості призвело не тільки палке
бажання волі, яке оформилося в посттоталітарних суспільствах, а й масова культура та
широка “реклама” [8, с. 7].
Можливо, багато з цих закидів є цілком легітимними і правильними, але велику роль у
судженні (чи засудженні) відвертості постмодернізму відіграє навіть не постмодерний
критик, а читач, який сприймає або відкидає цей стиль, бере участь у грі постмодернізму,
або відкидає її, зберігаючи вірність класичним канонам.
Поява творів на табуйовані теми та вживання в них ненормативних мовленнєвих
конструктів стала можливою тільки в постмодерному дискурсі культури. Утома літератури
від штучної мови і “натягнутих” тем диктувала вимогу спустити літературу “з неба на
землю”. Завданням літератури було змусити читача зацікавитися нею і говорити про неї або
взагалі почати творити обличчя українського читача літератури українською мовою.
Ненормативна лексика справила ефект бомби. Насиченість нею художніх творів не могла
залишити поза увагою ні читача, ні критика. Як слушно зазначила Т. Гундорова, “на
початку дев’яностих ту, ще радянську, мовну стерильність могла “зірвати” тільки
ненормативна лексика” [3]. Можна вважати, що зі своїм першочерговим завданням вона
справилася, епатаж у цьому випадку був найвлучнішою стратегією. Тенденція руйнування
табу, яке поступово комерціалізується, веде до вживання ненормативної лексики у творах
все більшої кількості молодих авторів, а відтак до масовізації культури андеграунду,
надмірного спрощення мистецтва володіння словом. У культурі повинно залишатися місце
як для сакрального, так і для профанного.
___________________________________________________________
1. ВейзДж. Э. Времена постмодерна. М., 2002.
2. Голобородько Я. Легітимація українського андеграунду. “Депеш Мод” як “Modern
Talking” СергіяЖадана // Дзеркало тижня. 2005. №33 // http://www. dt. ua/3000/3680/51015/
3. Глібчук У. Скидається на те, що це література кайфу // Дзеркало тижня. 2006. №43 //
http://www. dt. ua/3000/3760/55033/
4. Дуличенко А. Д. Русский язык конца ХХ столетия: некоторые тенденции развития //
Przegląd Rusycystyczny. 1995. № 3-4.
5. Карасик В. И., Слышкин Г. Г. Запрет и нарушение запрета как коммуникативные
действия // Злая лая матерная…: сб. ст. / под ред. В. И. Жельвиса. М.: Ладомир, 2005.
6. Квіт С. У межах, поза межами і на межі. Літературні рушення 90-х та модернізм,
постмодернізм, авангард, молодь, сучасна і колишня, etc. (“круглий стіл”) // Слово і час.
1999. №3. Леся Клепуц
__________________________________________________________________________________
160
7. Кравченко Т. Постмодерн – це принципово не модернізм. Літературні рушення 90-х
та модернізм, постмодернізм, авангард, молодь, сучасна і колишня, etc. (“круглий стіл”) //
Слово і час. 1999. №3.
8. Леш С. Соціологія постмодернізму. Львів: Кальварія, 2003.
9. Мокиенко В. М., Никитина Т. Г. Словарь русской брани (матизмы, обсценизмы,
эвфемизмы). СПб.: Норинт, 2003.
10. Мокиенко В. М. . О русской брани без бранной лексики // Русистика сегодня. 1998.
№ 1-2.
11. Наріжна В. Чужий серед чужих: мат в українській літературі // http: // artvertep. dp.
ua/news/125. html
12. Панасюк И. Л. Семантические и коммуникативные особенности феномена
табу // Злая лая матерная…: Сб. трудов / Под ред. В. И. Жельвиса. М.: Ладомир, 2005.
13. Пікун Л. Дзеркальна гра набутками культури як явище літератури постмодернізму //
Слово і час. 2005. №11.
14. Ставицька Л. Арго, жаргон, сленг: Соціальна диференціація української мови. К.:
Критика, 2005.
15. Ставицька Л. О. Обсценний та еротичний простір української мови. Українська
мова без табу. Словник нецензурної лексики та її відповідників. К.: Критика, 2008.
16. Фізер І. Постмодернізм: Post/Ante/Modo – термін з нульовим значенням //
Сучасність. 2001. №1.
17. Anderson L., Tradgil P. Bad Language. Oxford : Basil Blackwell LTD., Bailey L. A.,
1990.
18. Dembska K. Rosyjsko-polski słownik eufemizmów semantycznego pola seksu. Taruń:
Wydawnictwo Uniwersytetu Mikołaja Kopernika, 2007.
19. Grochowski M. Słownik polskich przeklenstw i wulgaryzmów. Warszawa:
Wydawnytstvo Naukowe PWN, 2002.
20. Epstein M., Genis A., Vladiv-Glover S. Russian Postmodernism: New Perspective on PostSoviet Culture. New York: Berdhahn Books, 1999.
21. McQuiengo W. Словарь русской брани. Калининград, 1997.
AESTHETICS OF THE ARTISTIC WORD AND SOCIOCULTURAL TABOO
Lesya Kleputs
Ivan Franko National University of L’viv,
Department of Literary Theory and Comparative Studies
1/247, Universytets’ka Str., 97602 L’viv, Ukraine,
рhone: (80 322) 239 46 30
In the article are put forward hypotheses concerning the phenomenon of language taboo in
literature and criticism towards bad language functioning in censored spheres. Is scrutinized the
role of stylistically low language nominations in postmodern discourse of culture.
Key words: taboo, bad language, vulgarisms, obscene words, swear words. Естетика художнього слова та соціокультурні табу
__________________________________________________________________________________
161
ЭСТЕТИКА ХУДОЖЕСТВЕННОГО СЛОВА И СОЦИОКУЛЬТУРНЫЕ ТАБУ
Леся Клепуц
Львовский национальный университет имени Ивана Франко,
кафедра теории литературы и сравнительного литературоведения,
ул. Университетская, 1/247, 79602 Львов, Украина,
тел.: (80 322) 239 46 30
В статье приведены гипотезы относительно феномена языкового табу в литературе и
критики функционирования ненормативной лексики в подцензурных сферах
существования. Рассмотрена роль сниженных языковых номинаций в постмодернистском
дискурсе культуры.
Ключевые слова: табу, ненормативная лексика, вульгаризмы, обсценизми, ругатель-
ства.
Стаття надійшла до редколегії 11. 10. 2008
Прийнята до друку 20. 12. 2008

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.