Слов’янський державний педагогічний інститут,
кафедра загального та російського мовознавства і теорії та історії літератури,
вул. Генерала Батюка, 19, 84116, Слов’янськ, Українa,
тел. (06262) 2-70-96
Олена Абрамічева
Севастопольський національний технічний університет,
кафедра теорії та практики перекладу,
Стрілецька балка, Студмістечко, 99050, Севастополь, Україна,
тел. (0692) 23-50-53
Розкрито погляди вчених Московської та Казанської шкіл на мову як психосоціальний
феномен. Показано, що представники цих шкіл, подібно до молодограматиків, розглядали
розвиток мови як взаємодiю iндивiдуального i соціального. Водночас учені Московської
та Казанської шкіл значно глибше й ширше, ніж молодограматики, аналізували суспільну
природу мови та соціальні чинники її розвитку.
Ключові слова: психосоціальний характер мови, розвиток мови як взаємодiя
iндивiдуального i соціального.
Погляди вчених Московської та Казанської шкіл на мову як психосоціальний
феномен у контексті мовознавства 20-х років XIX ст.–30-х рроків XX ст. частково (з
акцентуванням уваги на окремих аспектах проблеми) розглянуто в працях
М. С. Чемоданова [46], Ф. М. Березіна [4], В. К. Журавльова [21], Л. Г. Зубкової [23],
В. А. Пищальникової [35; 36], в наших публікаціях [1; 10; 11; 12].
У пропонованій статті зроблено спробу спеціально лінгвоісторіографічно дослідити
проблеми загалом, із узагальненням спостережень попередніх праць.
Мета статті полягає в усебічному розкритті питання про мову як психосоціальне
явище в інтерпретації представників Московської та Казанської шкіл з урахуванням
праць їхніх попередників (мовознавців 20-х – 60-х рр. XIX ст.) і сучасників, насамперед
молодограматиків. Ми ставимо перед собою завдання показати те нове, що було внесене
російськими лінгвістами 70-х рр. XIX ст.–30-х рр. XX ст. у вивчення зазначеного
питання, дослідити лінгвоісторіографічний матеріал максимально повно й об’єктивно,
беручи до уваги наступність у поглибленні наукових знань про мову.
За нашими спостереженнями, уявлення про суспільний характер мови зароджується
в 20-і-60-і рр. XIX ст. у працях романтичного спрямування як теза про зв’язок історії
мови з історією народу. Такий підхід є характерним для німецьких (насамперед
Я. Грімма) та російських мовознавців. За словами М. І. Греча, будь-яка мова “має на собі
відбиток історії та характеру народу, що її вживає” [13, ч. 1, с. 43]. Першою спробою
аналізу значного за обсягом матеріалу російської мови в цьому плані став розділМова як психосоціальний феномен…
__________________________________________________________________________________
163
“Матеріали для російської граматики та стилістики” у книжці послідовника Грімма Ф. І.
Буслаєва “О преподавании отечественного языка” [9, с. 192-373]. На це звертають увагу
Н. С. Чемоданов, С. В. Смирнов та інші історіографи мовознавства. [46, с. 17; 40, с. 21]).
Зокрема, дослідження лексичних запозичень у російській мові дозволило Ф. І. Буслаєву
зробити висновок, що “історія варваризмів тісно пов’язана з історією народу” [9, с. 341].
Необхідність розглядати історію мови в тісному зв’язку з історією народу Ф. І. Буслаєв
обґрунтовував і теоретично. Він підкреслював, що “мова безперестанно рухається й живе
своїм могутнім життям у лоні народному” [9, с. 373], що вона “є плодом тисячолітнього
історичного руху й безлічі переворотів” [9, с. 270].
Широкі перспективи у вивченні цієї проблеми вбачав також І. І. Срезневський, який
відзначав, що “історія мови, неподільна з історією народу, повинна входити в народну
науку як її необхідна частина” [42, с. 17]. Причини розвитку мови І. І. Срезневський
поділяв на внутрішні та зовнішні [42, с. 38; 41, с. 102].
Прикладом плідного звернення до зовнішніх причин може слугувати те пояснення,
яке М. І. Надєждін дав північновеликоруському цоканню: воно, на думку вченого,
виникло під фіно-угорським впливом [32, с. 273]. Проте центр уваги дослідників
поступово переміщається від зовнішніх причин до внутрішніх. З погляду
І. І. Срезневського, вивчення зовнішніх причин є недостатнім: досліджуючи історію
мови, треба розглядати внутрішні закони її розвитку [41, с. 100-101]. Методологічно
важливим було твердження вченого про пріоритет внутрішніх причин: “Мова
змінювалася б, хоча б і зовсім не було на неї ніяких зовнішніх впливів” [41, с. 100].
І. І. Срезневський вважав, що “головний закон у житті і людини, і мови-закон
самозмінюваності: не від зовнішніх впливів росте, мужніє й старіє людина” [41, с. 101].
Про “природний хід органічної самозміни мови” писав М. Н. Катков [30, с. 115].
Істотним внеском у мовознавство стало твердження Срезневського про взаємодію
внутрішніх і зовнішніх причин розвитку мови [42, с. 38].
Пріоритетність внутрішніх причин стверджували вчені Харківської лінгвістичної
школи – О. О. Потебня, М. О. Колосов і П. Г. Житецький [39, с. 11, 48-49; 27, с. 266; 20,
с. 26]. Лише в деяких випадках вони зверталися до пояснень мовних (зокрема,
фонетичних) змін зовнішніми причинами. М. О. Колосов допускав, що в частині говорів
російської мови акання могло виникнути не як закономірний наслідок внутрішнього
розвитку фонетичної системи, а під впливом акаючих російських говорiв [27, с. 56-57].
Починаючи з праць молодограматиків спостерігається “повернення” інтересу до
зовнішніх причин розвитку мови. Вони інтерпретуються як значно вагоміші, хоча,
звичайно, пріоритетними вважаються внутрішні.
Необхідно відзначити, що для молодограматиків мова є насамперед психічним
явищем. Водночас молодограматики підкреслювали її соціальний характер і тісний
зв’язок у ній психічного та соціального начал, а розвиток мови інтерпретували як
взаємодiю iндивiдуального i соцiального. Мовний розвиток для молодограматиків – це
насамперед саморух у системі мови, який здійснюється через індивідуально-
психологічне відхилення.
Теза Г. Пауля про те, що фонетичні зміни “загалом є неминучими й випливають із
самої природи мови” [34, с. 80] відбиває загальну орієнтацію молодограматиків на
виділення та аналіз внутрішніх чинників розвитку мови. Цілком логічно, що,
підкресливши внутрішньомовний характер змін у мові, Г. Пауль далі відзначає:
“Необхідно також відмовитися від уявлення, начебто значні зміни завжди неодмінно
викликаються глибокими переворотами в життєвих умовах народу” [34, с. 80]. На доказ
своєї тези Г. Пауль посилається на істотні зміни, що відбулися в багатьохВолодимир Глущенко, Олена Абрамічева
__________________________________________________________________________________
164
південнонімецьких діалектах починаючи з останніх століть середньовіччя. Це зміни, що
відбулися в мовленні найбільш осілих і найбільш консервативних шарів населення. З
іншого боку, відносна замкнутість невеликих груп населення сприяє звуковим змінам
саме через відсутність впливу більш широкого спілкування, що стримує більшість
мовних змін [34, с. 80].
Отже, підкреслюючи пріоритетність внутрішніх чинників розвитку мови, Г. Пауль
водночас зазначає безперечний зв’язок мовних змін із змінами в житті народу, з
особливостями спілкування мовців. Зокрема, учений не тільки докладно розглядає
“змішування” мов (йому присвячено окремий розділ книги “Принципи історії мови”), а й
зосереджує увагу на соціальних чинниках, що сприяють “змішуванню” мов і діалектів
[34, с. 459-473]. Тому не має рації С. Д. Кацнельсон, стверджуючи, що Г. Пауль “далекий
від визнання активної ролі суспільства та спілкування у формуванні мови” [26, с. 16].
Змішування Г. Пауль тлумачив дуже широко, розуміючи під ним узагалі вплив
певної мови на іншу. Дослідникові належить заслуга теоретичного висвітлення проблеми
“спільної мови” – койне, яке він розглядав як “абстракцію”, “ідеальну норму” [34, с. 274-
293].
Ученим Московської школи, як і молодограматикам, було притаманне психологічне
тлумачення мовних явищ. Це позначилося в трактуванні розвитку мови як відбиття “руху
в психічному житті людини” [56, с. 3]. Теза молодограматиків про те, що мовні зміни
зароджуються в окремих індивідах, а потім шляхом наслідування поширюються серед
членів певного колективу, причому спілкування відіграє в цьому процесі вирішальну
роль, здобула в працях учених Московської школи безперечну підтримку. За словами
О. О. Шахматова, “початок змінам кладуть окремі особистості”, з іншого боку, “успіх
цих починань у широкому мовному оточенні забезпечено тільки тим з них, які знайдуть
відгук у психічній i психофізіологічній природі мовного оточення” [49, с. 83].
Отже, учені Московської школи, як і молодограматики, розглядали еволюцію мови
як взаємодію iндивiдуального і соціального [12, с. 104].
При цьому увагу було акцентовано саме на соціальному аспекті мовної історії.
Велике теоретичне значення мала фортунатовська характеристика мови як соцiального
явища в її зв’язку з історією суспільства [46, с. 63]. Розглядаючи мову з цієї точки зору,
фундатор Московської лінгвістичної школи формулює вчення про зовнішню i
внутрішню історію мови. Зовнішня історія мови, як підкреслює П. Ф. Фортунатов, тісно
пов’язана з iсторiєю суспiльства. “Кожна мова, – писав учений, – належить певному
суспільству, певному суспільному союзу, тобто кожна мова належить людям, як членам
того або іншого суспiльства. Ті зміни, які відбуваються в складі суспiльства,
супроводжуються й у мові відповідними змінами: роз’єднанню суспiльства на ті або інші
частини відповідає роз’єднання мови на окремі наріччя, а об’єднанню частин суспільного
союзу вiдповiдає й у мовi об’єднання її наріч” [45, с. 24].
Якщо П. Ф. Фортунатову належить заслуга теоретичного висвітлення проблеми, то в
практичному аспекті твердження про тісний зв’язок історії мови з історією народу серед
російських мовознавців XIX ст. – початку XX ст. найбільш плідно розробляв
О. О. Шахматов. Уже сучасники вченого відзначали: розгляд iсторiї мовних явищ у
нерозривному зв’язку з iсторiєю народу – носія мови – i є тим оригінальним та новим, що
вніс О. О. Шахматов у порівняльно-історичне мовознавство [8, с. 351; 16, с. 108]. За
словами М. С. Чемоданова, О. О. Шахматов став піонером “комплексного методу”
порівняльно-історичного вивчення мови у зв’язку з iсторiєю народу [46, с. 92]. На думку
дослідників, вивчення iсторiї східнослов’янських мов у зв’язку з iсторiєю їх носіїв було
основним науковим завданням О. О. Шахматова [24, с. 101; 36, с. 7]. Для науковця історіяМова як психосоціальний феномен…
__________________________________________________________________________________
165
мови не лише пов’язана з iсторiєю народу: вона є її частиною (див.: [4, с. 56; 35, с. 57]).
Це вiдбито в матерiалi дослiдження: iсторiю народу О. О. Шахматов вiдтворює
насамперед за лiнгвiстичними даними [24, с. 102].
Iнакше пiдходив до зовнiшньої iсторiї фундатор Казанської лінгвістичної школи
Я. Бодуен де Куртене: “В iсторiї зовнiшнiй ми розумiємо мову як нерозкладне цiле i
говоримо про її долю, тобто, власне, про долю певного людського колективу, що володiє
тiєю або iншою мовою. Це, отже, iсторiя цього племенi та народу, який розглядають з
точки зору спiльностi мовного мислення” [6, т. 2, с. 295]. Якщо для внутрiшньої iсторiї
мови “матерiалом служить сама мова як предмет дослiдження”, то “матерiал для
зовнiшньої iсторiї мови збiгається значною мiрою з матерiалом для iсторiї та iсторiї
лiтератури” [6, т. 1, с. 45]. Отже, для Я. Бодуена де Куртене зовнiшня iсторiя мови не є
власне мовною iсторiєю нi за своїм змiстом, нi за матерiалом дослiдження. І хоча вчений
пiдкреслював тiсний взаємозв’язок зовнiшньої та внутрiшньої iсторiї мови [6, т. 1, с. 69],
вони в нього достатньо автономнi.
Я. Бодуену де Куртене, як і вченим Московської школи, був притаманний погляд на
мову як на психосоціальний феномен. Аналіз свідчить, що саме в працях Я. Бодуена де
Куртене відповідне коло питань розкрито найбільш докладно й аргументовано.
Учений визнавав себе “прихильником того напрямку в мовознавстві, яке в усіх
явищах мови вбачає в першу чергу психічний чинник” [6, т. 1, с. 266]. Психологічна
точка зору, з погляду вченого, є “єдино правомочною” [6, т. 1, с. 355].
Дослідник розрізнював у мові “дві сторони, психічну й фізіологічну, церебрацію й
фонацію, інакше кажучи: 1) мову в точному значенні цього слова і 2) вимову”.
Провідною стороною в цій єдності він вважав церебрацію: “Сутність мови становить,
природно, тільки церебрація, тобто мозковий процес, успадкований і придбаний шляхом
зоологічного розвитку й під впливом оточення, залученого до громадського життя.
Фонація, однак, необхідна як кінцевий знак церебрації, як сполучна ланка, що є
посередником між церебраціями різних індивідів, здатних спілкуватися за допомогою
мови” [6, т. 2, с. 144]. Церебрація – це, за Я. Бодуеном де Куртене, внутрішня, центральна
сторона мови, а фонація, чи говоріння, – сторона зовнішня, периферична [6, т. 2, с. 212].
Підкреслюючи “важливість розрізнення чисто фонетичного (фізіологічного) і
психічного елементу в мові” [6, т. 2, с. 51], Я. Бодуен де Куртене висував вимогу “стояти
на точці зору об’єктивно-психологічній, усебічно досліджувати психіку індивідів, що
становлять певне мовне суспільство”, “не нав’язувати мові не притаманних їй категорій”,
“дошукуватися того, що в ній дійсно існує” [6, т. 2, с. 52]. Для концепції вченого
характерне постулювання двох начал у мові – індивідуального і колективного.
Я. Бодуен де Куртене розрізняв, по-перше, мову взагалі, по-друге, окремі “племінні”
й “національні” мови (наріччя, говори) і, по-третє, індивідуальні мови [6, т. 1, с. 76-77].
Принципове значення для вченого мала теза про те, що “найпростіші елементи
індивідуального розвитку повторюються в усіх людей”. Виходячи з цієї тези, Я. Бодуен
де Куртене зробив важливий у межах його концепції висновок: “індивідуальне є
одночасно й загальним, загальнолюдським” [6, т. 1, с. 207]. Такою є діалектика окремого і
загального в людині та мові. На підставі тотожності індивідуального й
загальнолюдського Я. Бодуен де Куртене виділяв у житті мови та її історії два елементи:
“елемент загальнолюдський і водночас індивідуальний” і “елемент етнічний та
історичний, пов’язаний з хронологією й географією” [6, т. 2, с. 309].
Фундатор Казанської школи рішуче заперечував тезу про мову як організм, у межах
якої мова розглядається в абстрагуванні від людини (така інтерпретація спостерігається
при натуралістичному підході, який звичайно пов’язують з ім’ям А. Шлейхера, інодіВолодимир Глущенко, Олена Абрамічева
__________________________________________________________________________________
166
занадто прямолінійно; про це писала А. В. Десницька. [15]). Для Я. Бодуена де Куртене
“реальною величиною є не “мова” в абстрагуванні від людини, а тільки людина як носій
мовного мислення” [6, т. 2, с. 182]. У зв’язку з цим учений підкреслював: реально мова
існує “тільки в психіці індивідів”, що становлять “певне мовне суспільство”. При цьому
“кожній людині властиве мовлення особливе, мовлення індивідуальне, як з боку
“зовнішнього”, звукового, так і з боку “внутрішнього”, ідейного”. Я. Бодуен де Куртене
мав на увазі “особливе звукове забарвлення”, “особливий спосіб висловлюватися”,
індивідуальний стиль в усному мовленні та на письмі [6, т. 2, с. 71].
Антиномія індивідуального і колективного в мові перетинається в Я. Бодуена де
Куртене з розрізненням понять певної мови та її реалізації. Саме в цьому плані
розглядається протиставлення колективної мови (“племінної” або “національної”)
індивідуальній [23, с. 308].
Індивідуальній мові притаманні такі ознаки, як психічна реальність, цілісність,
однорідність і неподільність, безперервність існування [6, т. 1, с. 250; 6, т. 2, с. 130-131].
Тому термін мова “у значенні чогось однорідного й нероздільного можна застосовувати
тільки до мови індивідуальної” [6, т. 2, с. 75].
Щодо “однорідної племінної мови”, то вона є “фікцією” [6, т. 2, с. 75],
“узагальнюючою конструкцією, створеною з цілої низки реально існуючих
індивідуальних мов” [6, т. 2, с. 71]. У концепції вченого “поняття племінної мови
утворюється як середнє виведення з мов індивідуальних” [6, т. 2, с. 250].
Звернення до праць Я. Бодуена де Куртене дає змогу зробити висновок: у його
концепції колективна та індивідуальна мови зв’язані між собою відношеннями
загального і окремого, ідеального і реального, цілого і частини. Зокрема, ми “ніколи й
ніде не зустрінемо людини, що вміщує всю сукупність польського мовного мислення” [6,
т. 2, с. 313].
Для Я. Бодуена де Куртене єдність індивідуальної так колективної мов є
безперечною. Індивідуальна мова так само невіддільна від колективної, як індивід від
суспільства. Кожна індивідуальна мова виникає й розвивається в соціумі, шляхом
соціального спілкування. При цьому “між мовними індивідами та мовними групами є
безперервність і суміжність (сусідство) у двох напрямках: 1) у просторі, як суміжність
просторова, географічна, територіальна, пов’язана з мовним спілкуванням і взаємним
впливом; 2) у часі, як безперервність і послідовність поколінь” [6, т. 2, с. 76].
Лінгвістові необхідно брати до уваги спілкування індивідів у соціумі й “подібність їх
психічної та фізичної організації”. Адже саме “безперервність психічного розвитку, так
само як і більша або менша рівномірність взаємодії всіх членів певного мовного
суспільства, пояснює однаковість або майже повну подібність сприйманих фізичним
шляхом знаків, тобто звуків та артикуляцій” [6, т. 2, с. 256].
Отже, у концепції Бодуена де Куртене індивідуальна мова виступає як колективно-
індивідуальне явище [6, т. 2, с. 190]. Мова ж у своїй основі є явищем “соціально-
психічним” [6, т. 2, с. 118]. Іноді Я. Бодуен де Куртене пропускає прикметники
суспільний, соціальний і характеризує мову як психічний феномен [6, т. 2, с. 61, 348]. Як
зауважує Л. Зубкова, це пояснюється тим, що вчений вважав психічний і соціальний світ
нероздільними [23, с. 291]. З погляду Я. Бодуена де Куртене, “психічний світ не може
розвиватися без світу соціального, а соціальний світ залежить від колективного існування
психічних одиниць”. Тому можна констатувати існування єдиного психосоціального
світу [6, т. 2, с. 191].
Показово, що Я. Бодуен де Куртене пише саме про “суспільного індивіда” [6, т. 2,
с. 295], який “може розвиватися в мовному відношенні та взагалі духовно тільки вМова як психосоціальний феномен…
__________________________________________________________________________________
167
суспільстві” [6, т. 1, с. 222]. Отже, характеризуючи мову, учений висуває на передній
план соціальний чинник [23, с. 311].
Я. Бодуен де Куртене кваліфікував мовознавство як природничу й водночас
психологічно-соціальну науку. Фундатор Казанської школи не поділяв погляду свого
учня М. Крушевського, який розглядав мову як природний феномен. Специфіка мови, за
М. Крушевським, полягає в тому, що мова поєднує в собі фізичні та психічні начала
[28, с. 5]. З погляду Я. Бодуена де Куртене, таке трактування мови є необґрунтованим,
оскільки в ньому не враховано суспільні зв’язки мовців [6, т. 1, с. 187]. Так само вважав і
послідовник Я. Бодуена де Куртене К. Аппель [3, с. 171].
Трактування мови як психосоціального феномена зумовило негативне ставлення
Я. Бодуена де Куртене до теорії “родовідного дерева”. У своїй критиці цієї теорії
Я. Бодуен де Куртене підкреслював, що в основі теорії “родовідного дерева” лежить
підхід до мови як до природного явища у відриві від людини – носія мови. Учений був
переконаний: оскільки мова за природою своєю – явище не тільки психічне, а й
суспільне, то “розпад мов і їх змішування можна й треба розглядати тільки у зв’язку з
історією людських колективів, що взаємодіють між собою” [6, т. 2, с. 343]. Я. Бодуен
де Куртене вважає помилковою укорінену звичку “розглядати мови як особливі істоти, як
“живі організми”, у відриві від людей. Тільки при такому помилковому підході могли
виникнути “генеалогічні дерева” споріднених мов (Stammbaumtheorіe) і “теорія хвиль”
(Wellentheorіe) ” [6, т. 2, с. 342-343].
Я. Бодуен де Куртене негативно оцінював механістичні спроби реконструкції
прамови, вважаючи за потрібне враховувати також географічні, етнографічні й інші
чинники та визнаючи змішаний характер кожної окремо взятої мови [6, т. 1, с. 131].
Недосконалість теорії “родовідного дерева”, очевидно, розумів і Ф. Фортунатов. У його
працях, на відміну від студій Г. Пауля, Я. Бодуена та інших дослідників, ми не знаходимо
критичних висловлювань на адресу цієї теорії. Проте заміна Ф. Фортунатовим теорії
“родовідного дерева” теорією дивергентно-конвергентної еволюції мови (термін
належить В. Журавльову, див. [21, с. 317]) свідчить, на нашу думку, саме про те, що
теорія “родовідного дерева” не задовольняла Ф. Фортунатова, причому він виходив з тих
же міркувань, що й Я. Бодуен: у межах теорії “родовідного дерева” мова розглядається як
природний феномен, причому соціально-історичні чинники (“роз’єднання суспiльства”,
“об’єднання частин суспільного союзу”) не враховуються.
В. Журавльов розглядає теорію дивергентно-конвергентної еволюції мови
Ф. Фортунатова як протиставлення “жорсткій” моделі “родовідного дерева” [21, с. 317].
З нашого погляду, беручи до уваги наступність як важливу особливість розвитку науки,
точніше було б говорити про дальший розвиток теорії “родовiдного дерева” А. Шлейхера
в теорiї дивергентно-конвергентної еволюцiї мови Ф. Фортунатова
1
.
До теоретичного обґрунтування дивергентно-конвергентної моделi Ф. Фортунатов
звертався у своєму лекційному курсі з порівняльного мовознавства [45, с. 24-25, 68-71].
Він підкреслював, що історію сім’ї мов не можна представляти лише як “поступове
диференціювання”, бо тут наявні набагато складніші відношення: роз’єднання, знову
з’єднання, знову розпад i т. д., що доцільно пояснювати історією суспільних союзів [45,
с. 70]. Iдучи за Ф. Фортунатовим, О. Шахматов пов’язує конвергентні (інтеграційні)
процеси з тим, що “політичні та культурні умови далеко не завжди відповідають умовам
етнографічним, які відбиваються безпосередньо на мові” [62, с. 9]. У зв’язку з цим
1
Порівняймо твердження про те, що “початок науковому вивченню процесу конвергенцiї” дали
Я. Бодуен де Куртене, Г. Шухардт i Г. Асколi [48, с. 35, 39]. Володимир Глущенко, Олена Абрамічева
__________________________________________________________________________________
168
необхідно відзначити, що вчені Московської школи постiйно підкреслювали тісний
зв’язок дивергентно-конвергентних процесів з iсторiєю народу [45, с. 24-25, 69-71; 62,
с. 8; 18, с. 5-6; 17, с. 6-9].
Якщо в Г. Пауля конвергентні пояснення обмежуються змішуванням мов, то в
студіях О. Шахматова конвергентні процеси моделюються також як спільні
“переживання” споріднених мов або діалектів однієї мови.
Але перевагу вчені Московської школи віддавали дивергенції. Це зумовлене двома
чинниками, на якi вказують учені Московської школи. По-перше, виходячи з реальності
існування мови лише окремого індивіда, вони підкреслюють, що немає “й двох людей,
навіть якщо вони є членами однієї родини, якi говорять зовсім однаково” [62, с. 7]
2
.
Звідси висновок, що мова народу, “завдяки своїм носіям, має умови й причини своєї
різноманітності, яка все збільшується протягом історії” [62, с. 8].
По-друге, ускладнення зв’язків між окремими діалектами в iсторiї мови полягає саме
в тому, що “поряд з роз’єднанням діалектів відбувається й їх об’єднання” [46, с. 69].
Отже, чим далі в минуле, тим менш важливою є конвергенція [37, с. 204]. У цьому плані
заслуговує на увагу протиставлення “різноманітного” сучасного “одноманітному”
минулому, мiж якими можна встановити “генетичний зв’язок” [62, с. 2].
Характерно, що О. Шахматов, який першим почав досліджувати конвергентні (у
тому числі фонетичні) процеси в iсторiї східнослов’янських мов, моделював ці процеси
для відносно пізніх етапів мовної iсторiї: для ХІІ ст. це занепад редукованих,
спiльносхiднослов’янський характер якого Шахматов пояснював об’єднуючою роллю
Києва та впливом давньокиївського койне [63, с. 34-35; 61, с. 237; 49, с. 84-85]
3
, а для
ХІІІ ст. (перша фіксація – друга половина ХІІІ ст.) – таке найдавнiше спільно вели-
коруське явище, як перехід напружених редукованих у голосні повного творення о, е [60,
с. 577; 55, с. 326; 57, с. 506-525; 59, с. XLIX; 58, с. 48; 61, с. 240; 49, с. 115-116; 29, с. 70].
У контексті трактування мови як психосоціального явища може бути розглянуте й
ставлення молодограматиків та російських мовознавців до “хвильової” теорії.
З погляду Г. Пауля, експланаторні можливості “хвильової” теорії є безперечними, але
треба мати на увазі, що внаслідок соціальних чинників між діалектами виникають “різкі”
відмінності, “переходи” зникають, а діалекти однієї мови перетворюються в самостійні
мови [34, с. 66].
Значного поширення в компаративістиці набув погляд А. Лескіна, який убачав вади
“хвильової” теорії (в її динамічній інтерпретації) в ігноруванні можливості розходження
та сходження тих або інших народів, і, отже, їх мов [65, с. 44]. Водночас А. Лескін
вважав експланаторні можливості “хвильової” теорії, так само як і теорії “родовідного
дерева”, достатньо значними. З погляду А. Лескіна, дослідники мають спиратися на
сильні сторони обох теорій, уникаючи їх крайностей [65, с. 44].
А. Лескіна підтримав Б. Дельбрюк [14, с. 144-145], а пізніше й В. К. Поржезинський
[37, с. 227-228].
Я. Бодуен де Куртене та О. Шахматов оцінювали “хвильову” теорію негативно: ця
теорія розглядає мову як природний феномен й у відриві від людини (1), не бере до уваги
чинник змішування мов (2), недостатньою мірою враховує конкретні історичні обставини
життя того або іншого народу (3).
2
Твердження профiктивнiсть нацiональної та племiнної мови, як вiдзначав С. I. Бернштейн [5, с. 15], є
в працях багатьох мовознавцiв того часу. Серед них Г. Пауль [34, с. 58, 459] та Я. Бодуен де Куртене
[6, т. 2, с. 131, 187].
3
Оцiнку цього твердження див. [44, с. 43]. Мова як психосоціальний феномен…
__________________________________________________________________________________
169
З погляду Я. Бодуена де Куртене, при зверненні до “хвильової” теорії виникає
враження, що мова розглядається як щось незалежне від людини, зроблене з дерева або з
води, або щось висяче в повітрі. Дослідник закидає “хвильовій” теорії на те, що вона
“звертає недостатню увагу, зокрема, на такі безперечні факти: 1) безперервне
взаємопроникнення та змішування в мовному мисленні в різних, навіть “індивідуальних”
мовах; 2) переміну помешкання, пов’язану з мандрівним життям, завдяки якому
відбувається постійна зміна взаємного географічного розташування так званих “мов”,
тобто, точніше кажучи, носіїв цих мов” [6, т. 1, с. 7].
На думку О. Шахматова, “хвильова” теорія є придатною для “нормального”
діалектного розвитку, але не передбачає численних порушень, пов’язаних із складними
історичними причинами [52, с. 58]. Зміни в мові “не можуть бути представлені як
переливання хвиль, тому що як виникнення їх, так i поширення обмежене завжди
вузькими рамками простору та часу” [50, с. 13]. Цим варто пояснювати те, що мови
мають достатньо чіткі межі. Отож, критичне ставлення О. Шахматова до “хвильової”
теорії було зумовлене тим, що вона недостатньою мірою враховує конкретні історичні
обставини життя того або іншого народу i, отже, зв’язок історії мови з історією народу.
Звідси й на перший погляд парадоксальна теза О. Шахматова: хоча матеріал
слов’янських мов ніби підтверджує “хвильову” теорію, “твердження, що випливають з
теорiї Шмiдта, видаються нам неприйнятними й такими, що затримують iсторико-
порiвняльний аналіз мов” [50, с. 11 зв. ].
Надзвичайно плідною виявилася в російському мовознавстві теза про “змішування”
мов, яку детально розробив Г. Пауль. Очевидно, під впливом Г. Пауля (і паралельно з
Шухардтом і Асколі) висуває мовне змішування на передній план лінгвістичного
дослідження Я. Бодуен де Куртене [23, с. 342], вважаючи його “постійно повторюваним і
неминучим процесом мовного життя та постійної взаємодії як між індивідами, так і між
цілими мовними колективами” [6, т. 2, с. 348].
Змішування мов Я. Бодуен де Куртене, як і Г. Пауль, трактує дуже широко,
розуміючи під ним “їх взаємодію та взаємовплив”, що відбуваються “шляхом мовного
спілкування й в окремих людських головах” [6, т. 2, с. 276]. Змішування мов у процесі
мовного спілкування означає, за Я. Бодуеном де Куртене, “вплив один на одного мовців –
як узагалі в царині мовних уявлень, так і, зокрема, в царині психофонетичних уявлень, а
також у сфері автоматизованих навичок” вимови та слухового сприйняття [6, т. 2, с. 199].
До змішування мов Я. Бодуен де Куртене відносить і взаємодію індивідуальних
“мов” (маються на увазі функціональні стилі) у мозку індивіда, і взаємний вплив один на
одного членів родини, осіб однієї професії і т. п., і взаємні впливи членів різних етнічних
і національних колективів, і взаємовплив різних поколінь [6, т. 2, с. 199-200].
Змішування “племінних” і “національних” мов відбувається шляхом усного
спілкування народів, що сусідять, під впливом сучасної та давньої писемності, культури
й освіти, церкви та церковної мови [6, т. 2, с. 92], у ході кочового життя, воєн, торгівлі,
наукового обміну [6, т. 1, с. 364]. Унаслідок усіх цих впливів відбувається схрещування і
змішування мов у “географічному” (“територіальному”) і “хронологічному” планах [6,
т. 1, с. 365]. У результаті виявляється, що “всі мови, що існують чи коли-небудь існували,
утворилися шляхом змішування” [6, т. 1, с. 348].
“Це змішування, – відзначав Я. Бодуен де Куртене, – може бути різних ступенів,
починаючи з мінімуму, тобто із зіткнення з іншими племенами без будь-якого помітного
сліду у власній мові, і кінчаючи максимумом, тобто мовною денаціоналізацією,
прийняттям чужої мови замість своєї колишньої” [6, т. 2, с. 91]. Володимир Глущенко, Олена Абрамічева
__________________________________________________________________________________
170
Вплив змішування мов на їх внутрішню структуру виявляється у двох напрямках.
Один з них полягає в запозиченні чужих мовних елементів: слів, синтаксичних зворотів,
морфем (наприклад, суфіксів) і звуків [6, т. 1, с. 366; 6, т. 2, с. 93].
Інший напрямок Я. Бодуен де Куртене вбачав у взаємному спрощенні змішуваних
мов. У процесі такого спрощення “зникають тонкощі й дрібні відмінності мови більш
важкої, недоступні для представників іншого племені” [6, т. 2, с. 93], усуваються
“нераціональні відмінності”, діє уподібнення одних форм іншим (аналогія), зникає
відмінювання й дієвідміна, рухливий наголос тощо [6, т. 1, с. 366]. “Перемагає” та мова, у
якій “більше простоти та визначеності”. Зокрема, при змішуванні двох мов, якщо в одній
з них існують родові відмінності, а в іншій їх немає, “завжди в мові, що залишається як
результат змішування, відбудеться або повне зникнення, або ж принаймні ослаблення
цих родових відмінностей” [6, т. 1, с. 366].
Ідея мовного змішування, яскраво втілена в студіях Пауля, Шухардта, Асколі,
Бодуена де Куртене, не могла не відбитися в шахматовській концепції утворення
середньовеликоруських говорів. З нашого погляду, ідеї цих мовознавців необхідно
розглядати як теоретичне джерело зазначеної концепції. З іншого боку, в українському і
російському мовознавстві до виходу робіт О. Шахматова був накопичений значний
теоретичний матеріал щодо середньовеликоруських говорів, який О. Шахматов також
брав до уваги.
Варто відзначити, що шахматовська концепція утворення середньовеликоруських
говорів надовго визначила характер і напрямок подальших пошуків у цій царині.
О. Шахматову належить заслуга й самого виділення середньовеликоруських говорів у
класифікаційній системі російської мови, що стало творчим узагальненням досягнень
попередників ученого (Н. Надєждіна, О. Потебні, О. Соболевського, Є. Будде) [11].
Проблема утворення середньовеликоруських говорів у О. Шахматова включена у
більш широку проблему формування російської мови. Поєднання в мовному комплексі
середньовеликоруських говорів особливостей північно- і південновеликоруського наріч
приводить О. Шахматова до висновку, що середньовеликоруські говори сформувалися в
результаті взаємодії тих величин діалектного членування мови, від яких ведуть
походження ці наріччя. На думку вченого, північновеликоруське наріччя бере свій
початок у північноруському наріччі давньоруської мови, а південновеликоруське – у
східноруському (середньоруському). Північно- і південновеликоруське наріччя мови
великоруської народності виникають в епоху Московської держави, коли північно- і
східноруське наріччя починають переживати спільні явища у фонетиці й граматиці.
Таким чином, наріччя російської мови утворюються шляхом інтеграції раніше
роз’єднаних груп говорів, а не в результаті розпаду “спільновеликоруського наріччя”, яке
є науковою фікцією. До цього принципово нового й важливого висновку О. Шахматов
прийшов на початку своєї наукової діяльності й послідовно його дотримувався [60, с. 26;
55, с. 325; 51, с. 25].
Гіпотезу Є. Будде про північну основу касимовських говорів [7, с. 330] О. Шахматов
поширив на середньовеликоруські говори в цілому. Східноруські риси в них є
нашаруванням на північноруську основу. Це положення О. Шахматова було
абсолютизовано авторами “Опыта диалектологической карты русского языка в Европе”
[19, с. 45-50]. Проте сам О. Шахматов допускав, що частина середньовеликоруських
говорів може мати східноруську основу [57, с. 783], але не аргументував цього
припущення.
На думку деяких лінгвістів, які вивчали відповідні явища середньовеликоруських
говорів після О. Шахматова, ці явища вказують лише на взаємодію уМова як психосоціальний феномен…
__________________________________________________________________________________
171
середньовеликоруських говорах рис північного та південного походження. Історичне
вивчення середньовеликоруських говорів свідчить про вибірність цієї взаємодії, звідки
можна зробити висновок про неправомірність застосування теорії “основи і нашарувань”
до утворення середньовеликоруських говорів, хоча у свій час ця теорія відіграла велику
роль у вивченні історії цих говорів [22, с. 192-193, 228-283; 33, с. 217].
Принципово нове трактування історії середньовеликоруських говорів пізніше
запропонував О. М. Трубачов. На противагу шахматовській концепції, яка О. Трубачову
видається умовною та неясною з лінгвогеографічного боку, учений висунув гіпотезу про
те, що середньовеликоруські говори є “зоною затухання різних інноваційних хвиль
південного центру” [36, с. 34].
Дослідження Пауля, Шухардта, Асколі, Бодуена де Куртене щодо мовного
змішування стали теоретичним джерелом і шахматовської концепції східнослов’янського
глотогенезу. Вона надовго визначила шляхи вивчення історії східнослов’янських мов.
Згідно з концепцією О. Шахматова (якщо розглядати її в цілому, без деталізації),
російська, українська та білоруська мови виникли внаслідок конвергенцiї (переінтеграції)
трьох давньоруських наріч – пiвнiчноруського, схiдноруського (середньоруського) та
пiвденноруського; комбінація різних частин цих нарiч багато в чому визначила
своєрідність сучасних схiднослов’янських мов [ 54, с. 1-12; 55, с. 324-384; 60, с. 565-570;
59, с. I-L; 49, с. 45-122; 61, с. 223-244; 29, с. 68-74]
4
.
Розвиваючи ідеї Г. Пауля, О. Шахматов першим у російському мовознавстві
поставив проблему зв’язку літературної мови з мовою міських центрів, особливо з мовою
державних столиць, де утворювалися койне. Висунувши й обґрунтувавши оригінальні
гіпотези про давньокиївське та московське койне, О. Шахматов показав, що койне
виникали шляхом злиття кількох діалектів і зникнення різких діалектних відмінностей
[10].
Як вiдомо, О. Шахматов ширше, нiж попередники й сучасники, звертався до
зовнiшнiх причин виникнення та поширення фонетичних явищ. Це перш за все вiдбилося
в тому, що вiн пояснював зовнiшнiми причинами не окремi фонетичнi явища, а цiлi їхнi
комплекси. Найбiльш повно ця особливiсть виявилася в “ляськiй” гiпотезi О. Шахматова,
що залишила помiтний слiд у вивченнi iсторичної фонетики схiднослов’янських мов.
Польським впливом О. Шахматов пояснював такий значний комплекс фонетичних
явищ схiднослов’янських дiалектiв, як дзекання-цекання, цокання, ствердiння ч, вимову
м’яких з′ i с′ із шиплячим призвуком, змiшування ж, ш із з, с, ствердiння р, наявнiсть
сполучень гл, кл на мiсцi спiльнослов’янських dl, tl [57, с. 368-374, 664, 763-768; 51, с. 9-
29; 53, с. 4-10; 59, с. 101-103, 313-319, 325-330, 347-349; 49, с. 55-62, 108, 111; 63, с. 27-28].
Шахматов розумiв цi явища саме як комплекс взаємопов’язаних рис, зумовлених
однiєю зовнiшньою причиною. Про це найбiльш наочно свiдчить шахматовська
iнтерпретацiя цокання. Гiпотезу фiно-угорського субстрату цокання, яку висунув
Н. Надєждiн, підтримали Я. Бодуен де Куртене [6, т. 1, с. 369] i В. Чернишов [47].
О. Шахматов вважав фiно-угорський вплив цiлком iмовiрним, але, оскiльки в говорах
схiднослов’янських мов є ряд явищ, якi слід iнтерпретувати як “ляські”, бiльш правильно
бачити в цоканнi наслiдок польського впливу [49, с. 55-56].
М. М. Дурново вважав “ляську” гiпотезу лише iмовiрним [18, с. 199], а Поржезин-
ський і Б. М. Ляпунов – не єдиним можливим поясненням вiдповiдних мовних фактiв [38,
с. 23; 31, с. 96-97]. Слiдом за Ю. Ф. Карським [25, с. 345] Поржезинський i Ляпунов були
схильнi пояснювати дзекання внутрiшнiми причинами [38, с. 23; 31, с. 96-97].
4
Оцiнку концепцiїШахматова див.: [64, с. 256-294; 2, с. 110-123, 150-158; 44, с. 33-70]. Володимир Глущенко, Олена Абрамічева
__________________________________________________________________________________
172
Підхід до мови як до суспільного явища яскраво відбився й у концепції мовних
союзів. За спостереженнями Березіна, зародки цієї концепції належать Бодуену
де Куртене [4, с. 143]: у статті “О смешанном характере всех языков” (1901) Бодуен
де Куртене запропонував програму дослідження мовних союзів [6, т. 1, с. 371-372]. Отже,
вчений “був одним з перших, хто звернув увагу на проблему мовних союзів” [4, с. 143],
пізніше детально розроблену М. С. Трубецьким [43]. Сучасне трактування мовного
союзу як такого змішування, при якому в результаті тривалого співіснування мов
виникає типологічне зближення їх структур, йде від Бодуена де Куртене [4, с. 144].
Наведений матеріал свідчить, що вчені Московської та Казанської шкіл значно більш
глибоко й широко, ніж молодограматики, аналізували суспільну природу мови та
соціальні чинники її розвитку.
Перспективи подальших досліджень ми вбачаємо в розгляді поглядів на мову як на
соціальний феномен в мовознавстві XX – початку XXI ст.
________________________________________________________________
1. Абрамічева О. М. Розвиток та історія мови в концепції молодограматиків і вчених
Московської та Казанської шкіл // Теоретические и прикладные проблемы русской
филологии: Научно-методический сб. / Отв. ред. В. А. Глущенко. Славянск: СГПУ, 2005.
Вып. ХІІІ. Ч. 1. С. 3-17.
2. Аванеcов Р. И. Вопросы образования русского языка в его говорах // Вестник
Моск. ун-та. 1947. №9. С. 108-159.
3. Аппель К. Ю. Некоторые общие вопросы языкознания // Рус. филол. вестн. 1886.
Т. 15. С. 158-169; Т. 16. С. 353-365.
4. Березин Ф. М. Очерки по истории языкознания в России (конец XIX-начало XX в.)
/ Отв. ред. Ф. П. Филин. М.: Наука, 1968. 311 с.
5. Бернштейн С. И. А. А. Шахматов как исследователь русского литературного
языка // Шахматов А. А. Очерк современного русского литературного языка. 4-е изд. М.:
Учпедгиз, 1941. С. 3-55.
6. Бодуэн де Куртенэ И. А. Избранные труды по общему языкознанию. М.: Изд-во
АН СССР, 1963. Т. 1. 384 с. ; Т. 2. 391 с.
7. Будде Е. Ф. К истории великорусских говоров: Опыт историко-сравнительного
исследования народного говора в Касимовском уезде Рязанской губернии. Казань, 1896.
377, II с.
8. Будде Е. Ф. Ученые труды А. А. Шахматова в области русского языкознания //
Изв. Отд-ния рус. яз. и словесности. 1922. Т. 25 (1920 г.). С. 351-355.
9. Буслаев Ф. И. О преподавании отечественного языка // Буслаев Ф. И. Препо-
давание отечественного языка: Учеб. пособие для студентов пед. ин-тов по спец. “Рус. яз. и
лит. ” М.: Просвещение, 1992. С. 25-373.
10. Глущенко В. А. А. А. Шахматов о сущности древнекиевского койне // Русское
языкознание: Республиканский межведомственный науч. сб. 1990. Вып. 21. С. 72-76.
11. Глущенко В. А. Історія середньовеликоруських говорів у науковій концепції
О. О. Шахматова // Мовознавство. 1983. № 5. С. 51-56.
12. Глущенко В. А. Принципи порівняльно-історичного дослідження в українському і
російському мовознавстві (70-і рр. ХІХ ст. -20-і рр. ХХ ст.) / НАН України, Ін-т
мовознавства ім. О. О. Потебні; Відп. ред. О. Б. Ткаченко. Донецьк, 1998. 222 с. Мова як психосоціальний феномен…
__________________________________________________________________________________
173
13. Греч Н. И. Чтения о русском языке. – СПб., 1840. Ч. 1. VI, 336 с. ; Ч. 2. 404 с.
14. Дельбрюк Б. Введение в изучение языка: Из истории и методологии
сравнительного языкознания / Общ. ред. С. Булича. 2-е изд. М.: Едиториал УРСС, 2003.
152 с.
15. Десницкая А. В. Понятие языкового развития и языковой истории в
лингвистической концепции Августа Шлейхера // Понимание историзма и развития в
языкознании первой половины XIX века / Отв. ред. А. В. Десницкая. Л.: Наука, 1984.
С. 236-276.
16. Долобко М. Г. Славяноведение в трудах А. А. Шахматова // Изв. Отд-ния рус. яз. и
словесности. 1922. Т. 25 (1920 г.). С. 107-111.
17. Дурново Н. Н. Записки по истории русского языка. Фонетика и диалектология.
[Литограф. изд. ]. Харьков, 1912. Вып. 1 и 2. 211, 44 с.
18. Дурново Н. Н. Лекции по истории русского языка, читанные осенью 1907-8 ак. г. в
Московском ун-те. [- Литограф. изд. – М., 1907-8]. 208 с.
19. Дурново Н. Н., Соколов Н. Н., Ушаков Д. Н. Опыт диалектологической карты
русского языка в Европе с приложением очерка русской диалектологии // Труды
Московской диалектологической комиссии. 1915. Вып. 5. 112 с.
20. Житецький П. Г. Нарис літературної історії української мови в ХVII ст. //
Житецький П. Г. Вибрані праці: Філологія / Вступ. стаття, упоряд. та комент. Л. Т.
Масенко. К.: Наук. думка, 1987. С. 19-138.
21. Журавлев В. К. Московская фортунатовская школа // Лингвистический
энциклопедический словарь / Гл. ред. В. Н. Ярцева. М.: Сов. энциклопедия, 1990. С. 317-
318.
22. Зеленин Д. К. Великорусские говоры с неорганическим и непереходным
смягчением задненебных согласных в связи с течениями позднейшей великорусской
колонизации. СПб., 1913. ХVI, 544 с.
23. Зубкова Л. Г. Общая теория языка в развитии: Учеб. пособие. М.: Изд-во
Российского ун-та дружбы народов, 2003. 472 с.
24. Истрина Е. С. Труды А. А. Шахматова по русскому языку // Изв. Отд-ния рус. яз.
и словесности. 1922. Т. 25 (1920 г.). С. 100-106.
25. Карский Е. Ф. Белорусы. Язык белорусского народа. Исторический очерк звуков
белорусского языка. М.: Изд-во АН СССР, 1955. Вып. 1. 475 с.
26. Кацнельсон С. Д. Вступительная статья // Пауль Г. Принципы истории языка. М.:
Изд-во иностр. лит., 1960. С. 5-20.
27. Колосов М. А. Обзор звуковых и формальных особенностей народного русского
языка. Варшава, 1878. X., 270 с.
28. Крушевский Н. В. Квопросу о гуне // Рус. филол. вестн. 1881. № 1. С. 1-109.
29. Лекції О. О. Шахматова з історії східнослов’янських мов [Публікація
В. А. Глущенка] // Мовознавство. 1989. № 3. С. 66-74.
30. Лукьяненко А. М. Основные методы и направления в области славянского
языкознания в связи с историческим ходом развития языкознания вообще,
индоевропейского-в частности (Вступительная лекция). К., 1909. 35 с.
31. Ляпунов. Б. М. Памяти академика А. А. Шахматова: Обзор его лингвистических
трудов // Отд. отт. из Изв. Отд-ния рус. яз. и словесности, 1923, 1924, Т. 28, 29. Л., 1925.
С. 214-258, 56-104.
32. Надеждин Н. И. Великая Россия // Энциклопедический лексикон. СПб., 1837.
С. 263-276. Володимир Глущенко, Олена Абрамічева
__________________________________________________________________________________
174
33. Орлова В. Г. Еще раз о термине “смешанные” и “переходные” в истории русской
диалектологии // Русское и славянское языкознание: К 70-летию чл.-кор. АН СССР
Р. И. Аванесова. – М.: Наука, 1972. С. 215-226.
34. Пауль Г. Принципы истории языка. М.: Изд-во иностр. лит., 1960. 500 с.
35. Пищальникова В. А. Академик А. А. Шахматов о социальной природе языка //
Исследования по русскому языку и языкознанию: Уч. зап. Моск. гор. пед. ин-та. 1974.
С. 37-65.
36. Пищальникова В. А. Вопросы общего языкознания в трудах академика
А. А. Шахматова: Дис. . . . канд. филол. наук. М., 1975. 230 с.
37. Поржезинский В. К. Введение в языковедение: Пособие к лекциям. 4-е изд. М.,
1916. 243 с.
38. Поржезинский В. К. Краткое пособие к лекциям по исторической грамматике
русского языка, читанным на б. Высших женских курсах: Введение и фонетика. 3-е изд.
М.: Госиздат, 1920. 152 с.
39. Потебня А. А. Два исследования о звуках русского языка: І. О полногласии, ІІ.
О звуковых особенностях русских наречий. Воронеж, 1866. 156, ІІІ с.
40. Смирнов С. В. Федор Иванович Буслаев (1818-1897). М.: Изд-во Моск. ун-та, 1978.
96 с.
41. Срезневский И. И. История русского языка: Курс 1849-50 года. Составлял
г. Чернышевский // Срезневский И. И. Мысли об истории русского языка. М.: Учпедгиз,
1959. С. 93-132.
42. Срезневский И. И. Мысли об истории русского языка. М.: Учпедгиз, 1959. С. 16-81.
43. Трубецкой Н. С. Мысли об индоевропейской проблеме // Трубецкой Н. С.
Избранные трудыпофилологии. М.: Прогресс, 1987. С. 44-59.
44. Филин Ф. П. Происхождение русского, украинского и белорусского языков:
Историко-диалектологический очерк. Л.: Наука, 1972. 655 с.
45. Фортунатов Ф. Ф. Сравнительное языковедение: Общий курс // Фортуна-
тов Ф. Ф. Избр. труды: В 2-х т. М.: Учпедгиз, 1956. Т. 1. С. 21-197.
46. Чемоданов Н. С. Сравнительное языкознание в России: Очерк развития
сравнительно-исторического метода в русском языкознании. М.: Учпедгиз, 1956. 95 с.
47. Чернышев В. И. Как произошла мена ц и ч в русских говорах? Вопрос лингвистам
// Рус. филол. вестн. 1902. Т. 47. № 1-2. С. 117-118.
48. Шарадзенидзе Т. С. Лингвистическая теория И. А. Бодуэна де Куртенэ и ее место
в языкознании ХІХ-ХХ веков // Вопр. языкознания. 1979. № 2. С. 29-40.
49. Шахматов А. А. Введение в курс истории русского языка: Исторический процесс
образования русских племен и наречий. Пг., 1916. Ч. 1. 146, ІІІ с.
50. Шахматов A. А. Великорусская диалектология: Лекции, читанные в Петроград-
ском ун-те в 1919-20 уч. г. Apxiв Російської АН, СПб., ф. 134, оп. 1, од. зб. 273, арк. 1-13.
51. Шахматов А. А. Древние ляшские поселения в России // Славянство. 1911. № 4-6.
С. 9-29.
52. Шахматов А. А. Историческая этнография восточной Европы. 1920. Apxiв
Російської АН, СПб., ф. 134, оп. 1, од. зб. 81, арк. 1-71.
53. Шахматов А. А. К вопросу о польском влиянии на древнерусские говоры // Рус.
филол. вестн. 1913. Т. 69. № 1. С. 1-11.
54. Шахматов А. А. К вопросу об образовании русских наречий // Рус. филол. вестн.
1894. Т. 32. С. 1-12.
55. Шахматов А. А. К вопросу об образовании русских наречий и русских народно-
стей // Журн. м-ва нар. просвещения. 1899. № 4. С. 324-384. Мова як психосоціальний феномен…
__________________________________________________________________________________
175
56. Шахматов А. А. Курс истории русского языка (читан в С. -Петербургском ун-те в
1908-9 уч. г.): Введение. 2-е [литограф.] изд. СПб., 1910-11. Ч. 1. 407 с.
57. Шахматов А. А. Курс истории русского языка (читан в С.-Петербургском ун-те в
1909-10 уч. г.): Очерк истории звуков русского языка. [- Литограф. изд. – СПб., 1909-10.] Ч.
2. 797, 5, 13 с.
58. Шахматов А. А. Отзыв о сочинении Д. К. Зеленина “Великорусские говоры с
неорганическим и непереходным смягчением задненебных согласных в связи с течениями
позднейшей великорусской колонизации”” (СПб., 1913). 1915. Історичний apxiв, СПб., ф.
14, оп. 3, справа 16196, арк. 47-52.
59. Шахматов А. А. Очерк древнейшего периода истории русского языка. М.:
Индрик, 2002. ХХVIII, II, L, 369 с.
60. Шахматов А. А. Русский язык // Энциклопедический словарь / Изд.
Ф. А. Брокгауз, И. А. Ефрон. СПб., 1899. Т. 28. С. 564-581.
61. Шахматов А. А. Русский язык, его особенности. Вопрос об образовании наречий.
Очерк основных моментов развития литературного языка // Шахматов А. А. Очерк
современного русского литературного языка. 4-е изд. М.: Учпедгиз, 1941. С. 223-244.
62. Шахматов А. А. Русский язык: Лекции, читанные в Моск. ун-те. 1890-91 ак. г.
[Литограф. изд. М., 1890-91]. 179 с.
63. Шахматов О. О. Короткий нарис історії української мови // Шахматов О. О.,
Кримський А. Ю. Нариси з історії української мови та хрестоматія з пам’ятників
письменської староукраїнщини ХІ -ХVIII вв. К., 1924. С. 5-86.
64. Lehr-Splawiсski T. Stosunki pokrewieсstwa jкzykуw ruskich // Lehr-Splawiсski T.
Studia i szkice wybrane z jкzykoznawstwa slowiaсskiego. – Warszawa: Paсstwowe wyd-wo
naukowe, 1957. S. 256-294.
65. Leskien A. Die Deklination im Slavisch-Litauischen und Germanischen. Leipzig, 1876.
XVIII, 496 s.
LANGUAGE AS A PSYCHO-SOCIAL PHENOMENON IN THE WORKS OF THE
REPRESENTATIVES OF MOSCOW AND KAZAN LINGUISTIC SCHOOLS
Volodymyr Glushchenko
Adam Mizkevich University in Poznaс,
Russian philology Institute, Ukrainian Studies Department,
Nepodlegloschi Alley, 4, 61-874 Poznaс, Poland
phone: (48) (61) 829-35-76
Olena Abramicheva
Sevastopol National Technical University,
Translation Theory and Practice Department,
Strilezka Balka, Studmistechko, 99050, Sevastopol, Ukraine,
phone: (0692) 23-50-53
The scholars of Moscow and Kazan schools’ views on language as a psycho-social
phenomenon are revealed. The representatives of these schools as well as Neogrammarians
considered language development as an interaction of individual and social factors. At the same
time, the scholars of Moscow and Kazan schools gave social factors of its development more
profound consideration than Neogrammarians. Володимир Глущенко, Олена Абрамічева
__________________________________________________________________________________
176
Key words: psycho-social character of language, language development as an interaction of
individual and social factors.
ЯЗЫК КАК ПСИХОСОЦИАЛЬНЫЙ ФЕНОМЕН В ТРУДАХ УЧЕНЫХ
МОСКОВСКОЙ И КАЗАНСКОЙШКОЛ
Владимир Глущенко
Славянский государственный педагогический институт,
кафедра общего и русского языкознани и теории и истории литературы,
ул. Генерала Батюка, 19, 84116, Славянск, Украина,
тел. (06262) 2-70-96
Елена Абрамичева
Севастопольский национальный технический университет,
кафедра теории и практики перевода,
Стрелецкая балка, Студгородок, 99050,
Севастополь, Украина,
тел. (0692) 23-50-53
Раскрыты взгляды ученых Московской и Казанской школ на язык как
психосоциальный феномен. Показано, что представители этих школ, подобно
младограмматиков, рассматривали развитие языка как взаимодействую индивидуального и
социального. В то же время ученые Московской и Казанской школ значительно глубже и
шире, чем младограмматики, анализировали общественную природу языка и социальные
факторы ее развития.
Ключевые слова: психосоциальный характер языка, развитие языка как взаимодействие
индивидуального и социального.
Стаття надійшла до редколегії 2. 11. 2008
Прийнята до друку 20. 12. 2008