Львівський національний університет імені Івана Франка,
кафедра української мови,
вул. Університетська, 1/234, 79602 Львів, Україна,
тел.: 8(032) 239 47 17
У статті розглянуто аспекти валентності в контексті аналізу предикатів.
Схарактеризовано основні поняття цієї категорії, зокрема семантичні умови її
реалізації, кількість і якість аргументів при предикатних словах, лівобічну і
правобічну валентність, асиметричність семантичного і синтаксичного рівнів.
Ключові слова: валентність, дієслово, предикат, семантико-синтаксична структура.
Теорія валентності посідає одне з центральних місць у сучасних мовознавчих
дослідженнях, утвердивши свої позиції не лише в аспекті вивчення синтаксичних
компонентів. Сам термін на сьогодні трактують як можливість сполучення одиниць
різних мовних рівнів (як слів, так і морфем). Валентним характеристикам слів
присвячено низку праць як у зарубіжній (В. Г. Адмоні, Р. С. Амбарцумян,
Й. Ф. Андерш, Г. Зандау, К.-Е. Зоммерфельдт, С. Д. Кацнельсон, М. Д. Степанова,
Л. Теньєр, Ч. Філмор, Г. Хельбіг), так і у вітчизняній лінгвістиці (І. Вихованець,
К. Городенська, А. Загнітко, Т. Масицька, М. Мірченко). Це дає змогу
систематизувати аспекти вивчення теорії валентності, акцентувати увагу на окремих
віхах її аналізу в контексті предикатної типології, позаяк це поняття первісно
пов’язане саме з вербоцентричною теорією речення.
Як попередньо зазначено, у широкому розумінні під валентністю розуміють
основні закономірності сполучення будь-яких мовних одиниць. Для структурно-
семантичної і функціональної характеристики предикатів ця властивість визначальна.
Якщо не враховувати окремих формальних відмінностей, то семантична теорія
валентності та семантичний компонентний аналіз предиката частково збігаються.
Адже у семній структурі дієслова – типової частини мови у функції предиката –
переважають синтагматичні семи, які визначають модель речення. Власне
семантичний предикат визначає кількість аргументів та їхні рольові функції, що
вказує на його провідну роль у формуванні певного типу мовної ситуації. Виділені у
мовознавстві основні типи предикатів: дії, процесу, стану – розрізняються передусім
валентними особливостями.
Спочатку валентність розглядали лише як властивість дієслова у формально-
синтаксичній площині речення. В її аналізі переважав кількісний підхід із позиції
“необхідних” учасників [26]. Із часом валентність набуває лексико-семантичних
мотивацій. Обґрунтовано такі поняття, як “сполучувальна потенція” [2, c. 44],
“семантична вибірковість” [1, c. 5], “облігаторна” та “факультативна” валентність,
“зовнішня” та “внутрішня” валентність, [24, c. 19; 18, c. 38; 25, c. 140; 13, c. 21; 17, Галина Кутня
_________________________________________________________________________________
10
c. 126]. Виникає потреба розглядати це явище не лише у площині формальних
зв’язків (на синтаксичному рівні), а й змістових (на семантичному рівні). Це створює
підстави для опису не тільки синтаксичної валентності – де актанти залежать від
дієслова, а й логіко-семантичної – де аргументи залежать від предиката [3, c. 4; 25,
c. 152; 17, c. 136; 19, c. 18]. Актуальним постає питання співвідношення валентності
та позиційної моделі речення [11, c. 48], валентної та інтенційної структури дієслова
[6, c. 62; 5, c. 38; 4, c. 124]. Розширення поняття валентності дало змогу чітко
відмежувати її від дієслівної дистрибуції. Адже, на відміну від останньої, вона
характеризує взаємодію дієслова з постійним, а не змінним оточенням. Ця
“постійність” і є для дієслова-предиката функціонально-семантичним зв’язком.
Теорія валентності розширює також сферу досліджень стосовно частиномовних
орієнтирів. Дослідники розглядають сполучувальну потенцію як властивість усіх
частин мови. При цьому розмежовують валентність домінантних і залежних
компонентів у структурі речення. Так, здатність слів мати при собі відкриті позиції,
які заповнюються залежними від них словами, називають “активною валентністю”.
На противагу їй, “пасивна валентність” – це здатність залежного слова заповнювати
“порожні місця” чи “рубрики” [7, c. 108; 11, c. 52; 16, c. 21]. Відповідно до цього
ознака активного плану (інакше кажучи, пряма) притаманна предикатним словам.
Вони є носіями валентності, а залежні від них слова – валентними партнерами.
Останні засвідчують пасивний, чи зворотний, тип валентності [25, c. 171].
Площина семантико-синтаксичної валентності. Увага до семантико-
синтаксичного рівня речення в українській граматиці сприяє утвердженню
“семантико-синтаксичної валентності”. Це поняття об’єднало два виміри валентності:
власне семантичний і формально-синтаксичний. Думку С. Д. Кацнельсона про те, що
пропозиція поєднує в собі семантичні та синтаксичні функції [17, c. 136], продовжив
А. Загнітко. Цей дослідник переконаний, що семантичну валентність немає жодних
підстав уважати суто семантичною, оскільки це не пряма властивість значення: вона
є похідною величиною від структури значення та з’єднувальною ланкою між
семантичною і синтаксичною структурами речення [10, c. 104]. Тому, аналізуючи
дієслово-предикат, доцільно говорити саме про семантико-синтаксичну валентність.
Її розуміння як “заповнення відповідної кожному ознаковому слову кількості
залежних позицій, строго регульованої семантичною сумісністю дієслова і залежних
контекстних партнерів” [7, c. 108], засвідчує перехресність граматичного, лексичного
і семантичного рівнів. На сьогодні є можливість кваліфікувати валентність
“особливою морфолого-семантико-синтактико-словотвірною категорією дієслова, що
має дві площини: власне семантичну і формально-синтаксичну” [22, c. 108].
У семантичній площині предикат визначає оточення і в кількісному, і в якісному
планах. Аналіз предикатних аргументів проводять з урахуванням їхніх семантичних
функцій, щоправда, в кількості останніх мовознавці не одностайні, що зумовлено
різними підходами лінгвістів до розуміння семантичної структури речення.
Глибинно-відмінкова система, яку розробив Ч. Філмор, налічує шість так званих
“глибинних відмінків”, склад і назви яких зазнають змін у концепціях дослідників
1
.
Під семантичними функціями аргументів розуміють відношення субстанційних
знаків речення до предикатних (чи у морфологізованому підході – іменників до

1
В. Гак та У. Чейф виділяють сім, І. Сусов – вісім, Ю. Апресян – двадцять п’ять, В. Богданов –
чотирнадцять, М. Лещенко – двадцять три, І. Вихованець, К. Городенська, В. Русанівський –
тринадцять. Аналіз цих концепцій див. [7, c. 36]. Семантико-синтаксична категорія валентності…
_________________________________________________________________________________
11
дієслова). Їхня якісна характеристика передбачає диференціацію на суб’єктні,
об’єктні, адресатні, інструментальні та локативні значення [12, c. 275; 21, c. 6; 22,
c. 165;].
Семантичні умови реалізації валентності. Аналіз семантичної моделі
доповнюють аналізом синтаксичної: кількість валентно пов’язаних елементів
визначають на основі критерію структурної необхідності за допомогою перевірки на
“опущення” (“елімінування”). Заповнення відкритої позиції вважають обов’язковим
тоді, коли внаслідок усунення компонента порушується граматична правильність
висловлювання або актуалізується інший лексико-семантичний варіант слова. Такі
компоненти є облігаторними.
Валентно не пов’язані члени семантичної структури представлено двома типами:
факультативними або детермінантними. Факультативні компоненти можуть залежати
як від семантики носія валентності, так і від семантики обов’язкового актанта, вони є
надлишковими в реченні. Наприклад, у реченні: Темне Олесине лице спалахнуло
(І. Нечуй-Левицький) – обов’язковий компонент – лише “лице”, а прикметник у
семантичному плані передбачає згорнутий предикат, який можна розгорнути в
самостійну одиницю: Лице спалахнуло + Лице “належить” Олесі + Лице є темне.
Детермінанти також характеризують дієслово зовні, у згорнутому вигляді вони самі є
предикатами. Такі компоненти на формально синтаксичному рівні виступають
різними типами обставин і актуалізують речення відповідно до реалізованих значень:
Небо швидко потемніло = Небо потемніло + Це (відбулося) швидко.
Незважаючи на чіткі критерії розмежування обов’язкових елементів і
детермінантів, іноді важко відрізнити “статус їх співвідношення, з одного боку, і
статус їхнього співвідношення з членами речення, з іншого боку”, – слушно зазначає
М. Мірченко [22, c. 108]. Тому виділяють і проміжні компоненти – напівоблігаторні.
Переважно це синтаксеми із первинним субстанційним значенням, на яке
нашаровується обставинне. Зв’язок такого компонента з предикатом нечітко
окреслений, тому його статус можна вважати факультативним. Водночас такий
компонент інформативно важливий, тому його упускання недоцільне. Наприклад, у
реченні: Щось у нього запекло коло серця (І. Нечуй-Левицький) – виділена синтаксема
поєднує субстанційне (суб’єктне) значення та обставинне місця, її елімінація руйнує
смислове навантаження речення.
У характеристиці дієслівного предиката актуальним постає питання про
співвідношення структурно-семантичного та валентного аналізу. Валентність
дієслова прогнозується на основі його лексичного значення, синтагматичні семи у
структурі носія валентності формують предикатно-аргументні відношення,
відображені в певних типах елементарних семантичних речень. Структура будь-
якого речення ґрунтується на сумісності сем предикатних і непредикатних знаків,
адже закони сполучуваності передбачають семантичну вибірковість мовних одиниць.
У значенні предикатної та субстанційної синтаксем містяться спільні компоненти. Їх
комбінація і визначає інтенційну структуру речення, окреслену на семантико-
синтаксичному рівні валентною рамкою предиката. Взаємодія предикатних і
субстанційних елементів як “міжкатегоріальне взаємопроникнення” відображає
концептуальний зміст логічних понять: будь-яке судження як “акт аперцепції” [23,
c. 140] передбачає зв’язок логічного предиката (функції) та аргументів (змінних).
Поняттєва сутність предиката визначає, буде він існувати у мові як “властивість” чи
як “відношення” [20, c. 297]. Ця універсальна предикатна особливість, яка
відображена в предикатній надкатегорії абсолютності / відносності, актуалізується іГалина Кутня
_________________________________________________________________________________
12
набуває конкретного змісту в конкретній мовній обкладинці. Логіко-семантичні
(власне семантичні) та семантико-семантичні валентні типи предикатів не мають
конкретних лексичних наповнювачів, але потенційно корелюють із визначеними
лексичними засобами – дієсловами та їхніми валентними властивостями. Саме
наявність у дієслові синтагматичних сем і зумовлює його предикатну функцію. Отже,
можемо стверджувати, що семантичні особливості ознакового слова визначають його
валентний потенціал – кількість обов’язкових членів семантико-синтаксичної
структури. Тому “валентність дієслівних лексем належить до семантико-
синтаксичних величин, що пояснюється, з одного боку, диференціацією дієслів на
автосемантичні і синсематичні, парадигматична маркованість яких неоднакова, а з
другого боку, значущістю семантичних факторів в організації предикатних одиниць”
[10, c. 105].
Кількість та якість аргументів. Кількість предикатних аргументів в українській
мові коливається від одного до шести. Найпоширеніші предикати з одним та двома
аргументами – одномісні та двомісні. Речення з однією залежною від предиката
синтаксемою становлять найпростіший вияв семантично елементарного речення.
Багатомісні предикати – периферійне явище. Шестикомпонентність предиката, за
словами І. Вихованця, “це абсолютний кордон синтаксичної сили” [7, c. 112], хоча, Т.
Масицька стверджує, що дієслівний предикат здатний керувати і сімома відмінками:
З Луцька завод імпортує продукцію замовникові поїздом до Угорщини через
Ужгород [21, c. 12]. Загалом “місткість” семантико-синтаксичної структури як
залежна від предиката величина відображає лише його інтенційну сутність.
Валентний тип дієслівного предиката окреслює площини класичного поділу дієслів
за значенням: одновалентні дієслова традиційно мають прив’язку до стану,
багатовалентні – до дії.
Ч. Філмор зазначає, що багато дієслів “гнучкі” щодо своїх аргументів. Як
приклад, він наводить окремі одиниці зі значенням руху та зі зміною стану [27,
c. 114]. Дійсно, іноді дієслово містить кілька “валентних значень”, що відображається
в різному семантичному наповненні відкритих місць у реченні [15, c. 18]. Така
полівалентність зумовлена семантичними особливостями предиката. Адже в ньому,
крім синтагматичних сем, які визначають кількісний вияв аргументів, є і такі, що
характеризують предикат у якісному плані. Ці компоненти визначають зміст
предикатного оточення – особливості суб’єктних синтаксем, а отже впливають на
семантичний тип предиката. Наприклад, одномісні семантичні парадигми речень:
Пішла дівчина. Пішов дощ. Пішли гриби (в ріст) – відрізняються за особливостями
суб’єктної функції. У першому реченні це “діяч” (активний суб’єкт), у двох
останніх – “носій фізичного процесу” (пасивний суб’єкт).
Лівобічна валентність. Початкова реалізація валентності дієслівного предиката
передбачає заповнення субстанційною синтаксемою лівої відкритої позиції. Ця
синтаксема виконує семантичну функцію суб’єкта. З погляду керованого слова
зазначена позиція недостатньо характеризує активність носія валентності, оскільки
здебільшого стосується явищ координації, позаяк у формально-синтаксичній
площині типовими формами суб’єкта і предиката виступають підмет і присудок як
головні члени двоскладного речення. Зв’язок предиката із суб’єктом вагомий,
оскільки певною мірою визначає тип семантико-синтаксичної структури. Лівобічна
валентність єдино можлива для переважної кількості дієслів у функції процесу, а
також стану: У грудях шпигало (М. Коцюбинський). Василькові було холодно й
страшно” (М. Коцюбинський). Соломії робилось душно (М. Коцюбинський). НебоСемантико-синтаксична категорія валентності…
_________________________________________________________________________________
13
запалало (І. Нечуй-Левицький). Воскресли люди (Л. Костенко). Роботи
поменшає…(Л. Яновська). Запахло кавою (В. Яворівський). Прикметна особливість
цих предикатів – одномісність, а відтак зорієнтованість на суб’єкт.
Відповідно до природи дієслівного предиката виділяють семантичні та
морфологічні варіанти суб’єктної синтаксеми. Серед семантичних варіантів це:
суб’єкт дії (варіант предикатів першого рангу), суб’єкт процесу (предикатів другого
рангу), суб’єкт стану (предикатів третього рангу). Морфологічним інваріантом
виступає називний відмінок, він же має і найширший функціональний діапазон,
сполучаючись із усіма типами предикатних знаків; і, відповідно, морфологічними
варіантами є непрямі відмінки.
Правобічна валентність відкриває різні позиції субстанційних синтаксем
залежно від типу валентності дієслова-предиката (дво-, три-, чотири-, п’яти-,
шестивалентного). Семантичними функціями непредикатних компонентів є об’єкт,
локатив, адресат, інструменталь, результатив тощо (залежно від підходу дослідника).
Морфологічними варіантами можуть бути всі непрямі відмінки: родовий, давальний,
знахідний, орудний і місцевий. Правобічну валентність мають дієслова, що
відзначаються широкими потенційними можливостями. У семантико-синтаксичній
площині вони здебільшого функціонують як предикати дії. Останні в найтиповіших
випадках скеровані на об’єкт, що засвідчує двомісна модель речення: Могла б я
одягти і сірячину… А мати вклала білу сорочину (Л. Костенко). Загалом такий тип
предикатів налічує найбільшу кількість типів елементарних речень [8, c. 45]. Галя
спинилась…(В. Шевчук). Галя прикрутила ґніт (В. Шевчук). Галя витерла скло
подолом того ж таки плаття…(В. Шевчук). Значно менше їх мають предикати
процесу і стану – їм, як попередньо зазначалось, не властива розширена валентна
рамка: Люди закам’яніли (В. Винниченко). Отець Харитін зачервонівся (І. Нечуй-
Левицький). Щось сумно мені (Панас Мирний).
Асиметричність семантичного і синтаксичного рівнів. Змістова і формальна
площини семантико-синтаксичної валентності можуть відзначатися асиметрією. Ще
Ч. Філмор зазначав, що кількість аргументів не завжди відповідає кількості
представлених синтагматичних компонентів [27, c. 118]. Поява всіх аргументів у
реченні зумовлена як семантичними чинниками, так і особливостями позначуваної
ситуації, конкретними мовленнєвими умовами. Вихідними і найпростішими в
дериваційному плані є речення, семантична структура яких визначає дієслово-
предикат з однозначним співвідношенням змістової та формальної валентностей.
Синтаксично похідні речення – це результат взаємодії різних явищ змісту і форми
вираження. Наприклад, висловлювання: Громада будує церкву – первинне, оскільки
суб’єкт і об’єкт відповідають категорійним ознакам місць при дієслові. У реченні з
пасивною формою предиката: Церкву збудовано громадою – відзначаємо семантико-
синтаксичний якісний “зсув” (перерозподіл функцій, чи функціональну міграцію
семантичних актантів). Таке висловлювання вторинне, оскільки власне семантичний
суб’єкт відтворений формою орудного відмінка. Це речення має теоретичні
протиріччя, засвідчуючи міжмодельні перетворення двоскладних структур з
усуненням агенса з позиції підмета.
“Зсуви” форм вираження щодо кількісного плану притаманні односкладним
реченням. Опущення в означено-особових, неозначено-особових та узагальнено-
особових структурах суб’єкта-агенса також є прикладами варіантності, закріпленої
мовними законами (синтаксичною категорією односкладності). Речення на зразок: У
твої очі синьо-тьмяні дивлюсь натхненно і несміло (Б. -І. Антонич). Не одлюби своюГалина Кутня
_________________________________________________________________________________
14
тривогу ранню (В. Стус) – засвідчують модифікацію структурної схеми
двоскладного речення. Така мовленнєва реалізація валентності вказує на
неспівмірність змістових і формальних аспектів речення. “Валентність дієслова-
присудка є величиною постійною для дієслова в конкретному значенні, хоча це не
означає, що всі валентності, потенційно закладені в його семантиці, виражаються
спеціальними синтаксичними поширювачами в поверхневій структурі речення”, –
зазначає Н. Іваницька. “У кожному випадку, – продовжує дослідниця, – реалізуються
лише ті валентності, актуалізації яких потребує відповідна модель речення” [14, c.
40].
Асиметричністю змістової та формальної площин відзначені також безособові
речення, виражені дієсловами на зразок світає, хурделить, вечоріє. Особливість
зазначених дієслів полягає в тому, що вони в ролі предикатів не передбачають
заповнення порожніх місць. Буттєва ситуація, яку вони відтворюють, не має
конкретного носія ознаки. Це дає підстави говорити про авалентність таких одиниць
як на формально-синтаксичному, так і семантико-синтаксичному рівнях. На
противагу “поверхневим” рівням, власне семантична площина валентності зумовлює
визнавати наявність хоча б одного аргумента, оскільки аксіоматичний закон логіки
стверджує, що судження (як логічна основа речення) існує у формі предмета думки
та його ознаки. Таким аргументом є прихована семантична функція суб’єкта-
субстанції. Формальна відсутність суб’єкта вказує на те, що предикат є нульмісним у
синтаксичному вимірі, але одномісним – у семантичному. Загальним граматичним
значенням дієслів із нульовою валентністю є показ незалежної від діяча ознаки.
Мовознавці схильні розглядати нульмісні предикати як синтаксичний варіант
одновалентних дієслів. Із позиції валентної рамки таку варіантність можна
кваліфікувати випадком нереалізованої лівої позиції суб’єкта. Недискретність події в
односкладних реченнях є категоризованою ознакою (“розчленований /
нерозчленований характер відображення дійсності”).
В українській мові відзначаємо і такі буттєві речення, в яких на змістовому рівні
спостережено зміщення у функціях предикатного і субстанційного знаків.
Семантично елементарні висловлювання із препозицією дієслова: Іде дощ. Падає
сніг. Мете хурделиця. Віє вітер – двоскладні лише формально, оскільки зміст
відображеної події зосереджений у суб’єктові. Предикат постає формальним чи
напівформальним елементом, він не виконує свого основного завдання, бо
глобальність буттєвої події не потребує цього. Предикатний знак у зазначених
висловлюваннях є семантично надлишковою інформацією [9, c. 141], яка може
зазнавати згортань у мовленні. Доказом цього є номінативні структури: Дощ. Сніг.
Хурделиця. Вітер. Варто зауважити, що в постпозиції такий предикат не схильний до
редукції, оскільки тоді акцент зміщений не на подію загалом, а на її перебіг: Дощ
падає. Вітер завиває.
Системний аналіз семантико-синтаксичної категорії валентності вказує на
вирішальну роль останньої у контексті синтагматичного аналізу предикатів. Адже
семантико-граматичні характеристики предикатного слова прогнозують предикатне
оточення – облігаторні члени речення і детермінантні поширювачі. Валентний
потенціал предикатів – це один із чинників формування типології цих мовних
одиниць. Семантико-синтаксична категорія валентності…
_________________________________________________________________________________
15
1. Абрамов Б. А. О понятии семантической избирательности слов //
Инвариантные синтаксические значения и структура предложения. М.: Наука, 1969.
С. 5-15.
2. Адмони В. Г. Грамматический строй как система построения и общая теория
грамматики. Л.: Наука, 1988. 238 с.
3. Амбарцумян Р. С. Логико-семантический и синтаксический аспект теории
валентности: Автореф. дис… канд. филолог. наук. М., 1977. 20 с.
4. Андерш Й. Ф. Валентно-інтенційна структура предиката і типологія простих
речень у сучасних слов’янських мовах // Слов’янське мовознавство: Доповіді Х
Міжнародного з’їзду славістів (Софія, 1988). К.: Наукова думка, 1988. С. 124-136.
5. Андерш Й. Ф. До питання про семантичну структуру речення (на матеріалі
чеської та української мов // Мовознавство. 1984. №5. С. 38-42.
6. Андерш Й. Ф. Про співвідношення інтенційної і валентної структур дієслова
(на матеріалі української мови) // Українське мовознавство. Вип. 8. К., 1980. С. 62-65.
7. Вихованець І. Р. Частини мови в семантико-граматичному аспекті. К.:
Наукова думка, 1988. 256 с.
8. Вихованець І. Р., Городенська К. Г., Русанівський В. М. Семантико-
синтаксична структура речення. К.: Наукова думка, 1983. 220 с.
9. Городенська К. Г. Деривація синтаксичних одиниць. К.: Наукова думка,
1991. 192 с.
10. Загнітко А. П. Дієслівні категорії в синтагматиці і парадигматиці. К.: НКМ
ВО, 1990. 129 с.
11. Загнітко А. П. Позиційна модель речення і валентність дієслова //
Мовознавство. 1994. №2-3. С. 48-56.
12. Загнітко А. П. Теоретична граматика української мови. Донецьк: Дон ДУ,
1996. 437 с.
13. Зандау Г., Зоммерфельдт К. -Е. Семантические условия факультативности
валентности // Иностранные языки в школе. 1978. №2. С. 21-27.
14. Іваницька Н. Л. Зумовленість синтаксичної структури двоскладного речення
валентністю дієслова-присудка // Мовознавство. 1985. №1. С. 39-43.
15. Касевич В. Б., Храковский В. С. Конструкции с предикатными актантами.
Проблемы семантики // Категории глагола и структура предложения. Л.: Наука, 1983.
С. 5-27.
16. Кацнельсон С. Д. К понятию типов валентности // Вопросы языкознания.
1987. №3. С. 20-32.
17. Кацнельсон С. Д. Общее и типологическое языкознание. Л.: Наука, 1986.
297 с.
18. Качала Я. Субстанциональные и несубстанциональные характеристики
глагола // Грамматическое описание славянских языков. М.: Наука, 1974. С. 38-47.
19. Лещенко М. И. Виртуальный и актуальный аспекты предложения. Минск:
Высшая школа, 1988. 132 с.
20. Ломтев Т. П. Структура предложения в славянских языках как выражение
структуры предиката // Славянское языкознание. VІ Международный съезд славистов
(Прага, 1968). М.: Наука, 1968. С. 296-315.
21. Масицька Т. Є. Семантико-синтаксична валентність дієслова: Автореф.
дис… канд. філол. наук: 10. 02. 01 / АН Ін-т укр. мови. К., 1995. 16 с.
22. Мірченко М. В. Структура синтаксичних категорій. Луцьк: Редакційно-
видавничий відділ “Вежа” Волинського ун-ту, 2001. 340 с. Галина Кутня
_________________________________________________________________________________
16
23. Потебня А. А. Мысль и язык (Представление, суждение, понятие) //
Потебня А. А. Собрание трудов. М.: Лабиринт, 1999. С. 122-155.
24. Степанова М. Д. Теория валентности и валентный анализ. М.: Московский
ГПИ им. М. Тореса, 1973. 110 с.
25. Степанова М. Д., Хельбиг Г. Части речи и проблема валентности в
современном немецком языке. М.: Высшая школа, 1978. 258 с.
26. Теньер Л. Валентность // Теньер Л. Основы структурного синтаксиса. М.:
Прогресс, 1989. С. 250-653.
27. Fillmore Ch. Types of Lexical information // Foundations of Language. Vol. 10.
Studies in syntax and semantics / ed. by F. Kiefer. Dordrecht, 1969. P. 109-137.
SEMANTIC AND SYNTACTIC CATEGORY OF THE PREDICATE
ANALYSIS
Halyna Kutnia
Ivan Franko National University of Lviv,
The Ukrainian-language department,
1/234, Universytets’ka Str., 79602 Lviv, Ukraine.
рhone.: (80 322) 239 47 17
The aspects of valency in the context of predicate analysis have been systematically
examined in the article. The main concepts of this category, especially semantic conditions
of it’s realization, quantity and quality of arguments concerning the predicate words, leftside and right-side valency, asymmetry of semantic and syntactic levels have been
analysed.
Key words: valency, verb, predicate, semantic and syntactic structure.
СЕМАНТИКО-СИНТАКСИЧЕСКАЯ КАТЕГОРИЯ ВАЛЕНТНОСТИ В
КОНТЕКСТЕ АНАЛИЗА ПРЕДИКАТОВ
Галина Кутня
Львовский национальный университет имени Ивана Франко,
кафедра украинского языка,
ул. Университетская, 1/234, 79001 Львов, Украина,
тел.: (80 322) 239 47 17
В статье рассмотрены аспекты валентности в контексте анализа предикатов.
Охарактеризованы основные понятия этой категории, в частности семантические
условия ее реализации, количество и качество аргументов при предикатных словах,
левостороннюю и правостороннюю валентность, асимметричность семантического и
синтаксического уровней.
Ключевые слова: валентность, глагол, предикат, семантико-синтаксическая
структура.
Стаття надійшла до редколегії 1. 11. 2008
Прийнята до друку 20. 12. 2008