ВІСНИК ЛЬВІВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ

СУСПІЛЬНИЙ СТАТУС РУСЬКОЇ (ДАВНЬОУКРАЇНСЬКОЇ) МОВИ В ДОБУ ВІДРОДЖЕННЯ (ДРУГА ПОЛОВИНА ХIV – ПЕРША ПОЛОВИНА ХVI СТОЛІТТЯ) – Ірина Фаріон

Національний університет “Львівська політехніка”,
кафедра української мови,
вул. Бандери, 12, 79013, м. Львів,
тел.: (0322) 58 26 75
За об’єкт дослідження статті взято суспільний статус руської
(давньоукраїнської) мови в добу раннього Відродження. Це вможливлює простежити
стартовий рух народної мови в етно-національному самоусвідомленні українців
через проникнення народної мови в релігійні тексти та друковану літературу.
У статті заакцентовано на ієрархічних різномовних цінностях, їхньому співіснуванні
та протиборстві, початковому виходові на кін історії народної мови.
Ключові слова: креативна функція мови, мовна ієрархія, мовний престиж,
друковані мови.
Статус і характер руської (давньоукраїнської) мови. Політична новизна другої
половини XIV – першої половини XVI ст. полягала у виникненні Литовсько-Руської
держави. Однак ідеологічно і культурно цей період називають “павзою в духовному,
культурному, літературному житті”, “найтемнішим часом” або “інерційним”, коли спо-
стерігаємо не так розвиток нових форм, як консервування старих [20, с. 212; 22, с. 11, 32].
Уся культура та мова цього періоду – це продовження традицій Київської Руси, хіба що із
XV ст. з новими західними впливами доби Гуманізму. Основна ідеологія – це
культивована аскетична візантійська культура з новою містичною теорією, яку на межі
ХІІІ – початку XIV ст. утворили аскети на горі Атен. Аскетизм полягав у постійному
концентруванні думок на божественному. Слушно завважив М. Возняк, що коли до
Західної Европи пішов Гомер, Софокл, Платон, Аристотель, Україна отримала з Візантії
через південних слов’ян, зокрема Тирновську школу, лише оповідання про Христа та
святих, богословські статті та повчання – і все з виразним аскетичним спрямуванням [3,
с. 285–286]. Лише наприкінці XV ст. із виникненням латиномовної поезії в Україну
долинають передвісники Ренесансу з культивуванням античної культури, зокрема латин-
ського Парнасу. Поряд із цим у контексті гуманістичного наступу у конфесійні тексти
проникає руська мова.
Поступове входження українських земель до Литовського князівства почалося ще за
князя Мендовга (1230-ті роки), а вже за Ґедиміна (1316–1341 роки) і його сина Ольґерда

*
Статтю подано в авторській редакціїСуспільний статус руської (давньоукраїнської) мови…
__________________________________________________________________________________
41
(1345–1377 років) відбулася їхня повна інкорпорація. Це зумовлено двома чинниками:
по-перше, безсумнівною потугою литовського війська, яке на чолі з Ольґердом 1363 року
розбило над річкою Сині Води татар і змусило їх відступити; по-друге, литовці прийшли
на українські землі не як окупанти, “що ламають старі звичаї і поводяться як
завойовники, а як люди, що шукали спільної мови з населенням” [12, с. 311]. Відтак
спрацювало афористичне правило древніх римлян: “Нижчі за культурою переможці
стали зачарованими полоненими підкорених”. Ольґерд та инші князі у грамотах
оголошували: “Ми старовини не рухаємо, а новини не вводимо”. І підтвердили це на
практиці: не змінилася система князівського управління, натомість литовці перейняли
українську військову організацію і впровадили “Руську Правду” за джерело права [12,
с. 312]. Визначально те, що наприкінці правління Ольґерда у великому князівстві
Литовському було 9/10 білоруського та українського населення, тому зрозуміло, що
державною мовою стала наступниця книжно-писемної давньоукраїнської мови – руська
мова.
Відомий історик української мови Г. Півторак, зазначає, що руська мова від середини
ХІІІ ст. на білоруських землях мала локальні, себто суто білоруські фонетичні та лексичні
особливості. Однак із середини XIV ст. (через століття після утворення литовсько-
білоруської держави), коли до Великого князівства Литовського (далі ВКЛ) приєднано
більшу частину українських земель, – мовна ситуація на державному рівні поступово
почала змінюватися. У міру уніфікації керівного апарату і вільної еміграції писарів та
канцеляристів сформувався спільний для всіх теренів канцелярсько-діловий стиль, що
отримав назву “українсько-білоруська писемно-літературна мова XIV–XV ст. ”.
Учений зазначає, що багато дослідників у цей термін вкладають і инші стилі
середньовічної української та білоруської писемности. Хоча, як свідчать про це пам’ятки
инших жанрів, коректніше говорити окремо про старобілоруську і староукраїнську
писемно-літературні мови в усіх инших пам’ятках, крім юридично-ділових документів
[11, с. 81 – 82]. На північно-діялектній основі староукраїнської писемно-літературної
мови, наголошує В. Мойсієнко: “Як офіційна у Великому князівстві Литовському
“руська мова” постала на ґрунті літературно-писемної мови Київської Руси –
давньоруської. Давньоруська мова в період становлення її як офіціїної у ВКЛ увібрала
найбільшу кількість поліських живомовних рис. Цим і зумовлена певна наддіялектність
“руської мови” (початковий етап функціювання) стосовно української та білоруської, які
однозначно в живому мовленні вже виявлялися у своїх маркувальних особливостях” [10,
с. 82]. Попри це, проблема визначення характеру мови XV–XVI cт. – надскладна. Думаю,
найточніше про це висловився російський мовознавець М. Толстой: “Навряд чи ще де
можна віднайти аналогічний стан, де б поширені “типи”, “варіянти” чи, краще сказати,
різні маніфестації літературної мови утворювали такий широкий спектр з численними
переходами і відтінками, де з одного флангу була польська, а з другого –
церковнослов’янська у відносно чистому вигляді. Середнє положення між ними посіла
мова “західноукраїнська”, в одних випадках наближувалася до української, в инших – до
білоруської, але ніколи в принципі не була фіксацією того чи иншого діялекту
української чи білоруської мов, а становила часто експеримент створення своєрідного
літературного койне, основними носіями якого була дрібна буржуазія, військовий стан,
міське й сільське духовенство, а також шляхта” [16, с. 245].
Цією мовою написано “Судебник” Казимира 1408 року і Статути Великого кня-
зівства Литовського 1529, 1566 років – Конституцію феодальної держави, що виросла з
“Руської Правди”. Чисельні недруковані списки Статуту поширювалися руською, себтоІрина Фаріон
__________________________________________________________________________________
42
українсько-білоруською, чи західноукраїнською мовою [5, с. 44], а також в перекладі
латинською (1530 року ) і старопольською (1532 року ) мовами [14, с. 6]. Другий Статут
1566 року дуже короткий час діяв власне на литовських і білоруських землях (до 1588
року). Основний ареал його поширення – Україна, через що мова його насичена ще
більшою кількістю українських елементів. Саме староукраїнською назвав її один із
найавторитетніщих дослідників Статуту 1566 року В. Рауделюнас [13, с. 70]. Цей Статут
ствердив державний статус руської мови: “А писар земський має руськими літерами і
руськими словами всі листи і назви писати, і ніякою иншою мовою і словами…” [15,
с. 295].
Другий церковнослов’янський вплив та вихід на кін історії народних мов. На
1390–1550 років припадає випробування руської мови несподіваним відродженням
церковнослов’янської. Ця нова тенденція мала на меті очистити церковнослов’янську
мову від усякого місцевого нашарування, себто знищити давно створену українську
редакцію церковнослов’янської мови. “Ті, кому хтілося, щоб усі православні мали
священно-літературну мову одну, ухопилися за цю підправлену церковнослов’янщину; і
наші прадіди XV в. теж” [8, с. 395]. Джерело цього починання – болгарський патріярх
Тирновський Евтимій (1370–1393 років). Нагадаємо, коли після тривалої боротьби
Болгарське царство потрапило в неволю до турків на 400 років, то освічені болгари стали
шукати притулку в инших слов’янських країнах, де і поширювали те, що втратили в себе
– мову. Зокрема, в Україні київський митрополичий престол обійняв видатний
болгарський церковний діяч Кипріян Цамблак (Цамвлак) (1375 рік), а відтак
митрополитом київським і литовським 1415 року став його родич Григорій Цамблак.
Повторне запровадження цієї мови на теренах України мало свою релігійну
філософію: по-перше, “літературна мова вважалася системою знаків, що виражали
закінчену релігійну правду”, у яку, звичайно, не всі мали право бути посвяченими; по-
друге, ця мова була знаком чогось “поза суєтним світом і над ним” [21, с. 499]. Однак ця
“нова мова радше виплекала… штучність письма як таку (й оздобний стиль), віддаляючи
його від щоденного слововжитку”: повернення великого юса, усунення йотованих букв
після голосних (написання на кшталт моа “моя”), взагальнене правило вживання єрів на
письмі. Ці риси в Україні “виглядали як геть зманірені” [21, с. 499]. Це означало, що
“писемна мова відривалася від говірної … Всьому попередньому багатовіковому рухові
від чужинецької (церковнослов’янської) мови до вироблення певного компромісу
завдяки впровадженню місцевих особливостей давався зворотний хід” [21, с. 499].
І. Франко підкреслює “мертвість” цієї затії Евтимія, аргументуючи тим, що: “Праця
була, письменство писалося, та не було ані іскри живої думки, не було зерна духового
інтересу, який би з тої механічної праці робив якесь справді живе, органічне діло.
Кипріян і Цамблак – се останні репрезентанти староруського книжництва, і до того
репрезентанти, запозичені в Болгарії, де “реформа” патріярха Єфимія мала метою
відживити те традиційне книжництво, надати йому коли не нового духу, то хоч нову
язикову і стилістичну форму. Прикметою нової форми був нібито дотепний, кучерявий і
пустослівний стиль, “плетеніє словес” [17, т. 40, с. 216]. Тим більше нелогічною була ця
ретроградна затія на тлі перших ренесансових віянь із Італії, де впродовж XIV–XVI ст.
тривала мовна дискусія, що виробила поняття “мовної гідности” та її норм [18, с. 210–
211]. Під поняттям “гідности” розуміли культурну прийнятність мови, її здатність
служити мовою церкви, суспільства і літератури. У систему “гідних” мов почали входити
народні мови, чи апостольські, поряд із функціюванням мов ритуальних – латинської,
грецької, церковнослов’янської, гебрайської. У XIV ст. болгарин К. КостецькийСуспільний статус руської (давньоукраїнської) мови…
__________________________________________________________________________________
43
засвідчував безапеляційну “гідність” церковнослов’янської мови як наднаціональної
ритуальної мови і відкидав будь-які спроби заступити її місцевими “національними”
варіантами” [18, с. 210 – 211]. Цікаво, що законодавці мови завжди мали успіх тоді, коли
їхня діяльність відповідала “духові” часу [2, с. 132]. А “дух” часу активно починав
працювати на емансипацію народних мов у конфесійній літературі, або ж “… життя знову
брало своє, од нього одкараскатися не можна було і в XIV, і в XV, і в XVI вв. …” [8,
с. 395]. І. Франко означив це як “перші пориви до перекладання церковнослов’янських
книг на нову, західноруську мову, що виробилася в Литовській державі. Се не була ані
чиста церковщина, ані чиста білорущина, ані чиста українська мова; була мішанина всіх
діялектів з додатком полонізмів, що виробилися на Литві. Перекладачам ходило те, щоб
їхні книги були близькі “до вирозумлення люду посполитого”. Се у них віяло духом
протестантизму в його боротьбі з католицизмом, який на заході Европи ні за що не хотів
допустити цілої Біблії до рук світської публіки” [17, т. 40, с. 221].
Рух виходу народних мов на кін історії у найближчі часи (попри ІІ ст., коли почали
перекладати християнські книги на мову сирійську та єгипетську, у IV ст. – готську, у
V ст. – на латинську, вірменську, а в ХІ ст. – на церковнослов’янську) починається з
Англії. Протестанти Віклеф і Пюрвей переклали Біблію на нову англійську мову у 1384–
1388 роках. Римсько-англійські священики заявили Віклефові, що він своїми перекладом
Біблії для простих людей розсипав перли перед свинями – і почали спалювати
послідовників Віклефа. Відтак 1404 року собор англійських єпископів рішуче заборонив
уживати будь-які переклади Біблії, крім латинського. У ХІІІ ст. у Франції також палили
Біблії простими мовами, зокрема провансальською і французькою. Чехам під впливом
сильного гуситського руху вдалося 1480 р. видрукувати Біблію рідною мовою [цит. за 6,
с. 508-510]. Очевидно що, ці жертовні напрацювання стали передумовою епохи
Відродження і Реформації. Народна мова стелила їм дорогу в новий світ.
Вже з перекладів Біблії Лютера німецькою мовою 1534 року “почалось рішуче
протестанство або Реформація (переміна) в церкві римській, від якої відпала половина
Західної Европи” [6, с. 508–510]. А далі греблю прорвало: англійський переклад 1524
року, французько-швайцарський 1535 року, голландський 1537 року, шведський 1541
року, фінський 1548 року, данський 1550 року, польський 1561, 1565 років, відтак
литовський 1660 року та ин. Отож народні мови проривались в сакральну сферу хоч і за
“духом” часом, але водночас вони долали непомірний ментальний спротив суспільства,
який в Україні був ускладнений другим відродженням церковнослов’янської мови.
Феномен друкарства як нового народження народних мов. Визначальна ознака
цього часу – винахід друкарства. “Друкована” мова закладала підґрунтя національного
самоусвідомлення щонайменше трьома шляхами: а) творила єдиний простір комунікації,
що був начебто нижчий, ніж церковнослов’янська і латинська мови, але вищий, ніж
діялектне мовлення; б) друкарство надавало мові стабільности, що згодом виробило для
нації образ її традиції і стародавности; в) друкарство творило можливість усе більшій
кількості людей самоідентифікуватися, співвідносячи себе з иншими; г) капіталістичне
друкарство створило мови-при-владі, себто ті, якими друкують [1, с. 65 – 66]. Годі казати,
який це мало вплив на читача, що легко віднаходив себе у рідній мові. Сакральна мова як
посередник між ним та Богом, ним та владою поволі зникала як основний бар’єр до
власного віднайдення. Створення цих друкованих мов-при-владі стало основним виявом
свободи людини прийдешньої епохи Ренесансу – Реформації, людини – представника
етносу: “Реформація, помимо взагалі динамізуючого свого впливу, занадто “анти-
католицького”, підкреслила в свідомості сучасників значення народности – звідсільІрина Фаріон
__________________________________________________________________________________
44
також переклади книг Св. Письма на мову, зближену до живої “для ліпшого
вирозумлення люду християнського посполитого” (Пересопницька Євангелія 1556–61 рр.
і инші)” [9, с. 52]. Друкарство поглибило національні відмінності, позаяк творило все
більшу кількість писаних текстів національними мовами. Як зауважив Ф. Бекон, воно
“змінило вигляд і стан світу” [цит. за 1, с. 58]. Світ ставав різномовний, розмаїтий, а отже,
– індивідуалізований, через що згодом і націоналізований.
Ще задовго до І. Федорова, 1460 року, галичанин С. Дропан подарував свою
львівську друкарню Онуфріївському монастиреві, книг з якої досі начебто не виявлено.
Однак палеографічне та лінґвістичне дослідження віднайденого вузькошрифтного
Євангелія першої половини XV століття дає підставу вважати, що цю працю підготували
до друку й уперше видали саме у Львові в першій половині XV ст. Пам’ятка відображає
тогочасну систему української книжної мови, пов’язаної з церковнослов’янською
основою та південнозахідними діялектизмами з Наддністрянщини, а саме Львівщини.
Трапляються також инодіялектні елементи [7, с. 80, 93–94]. Наприкінці XV століття
яскравим свідченням “наступу української мови” “на авторитет церковнослов’янської” є
Четья (1489 року ), що створена в Галичині та на Волині. Вона “виразно відображає
трансформацію церковнослов’янської мови в українську через насичення елементами
української мови на різних рівнях – у фонетиці, морфології, синтаксисі… ” [4, с. 254, 275],
а також спроби перекладу деяких стародавніх книг та “Пісні пісень”. Однак усе це не
були власне переклади, а лише спроби надати конфесійним текстам україномовного
колориту [19, с. 278]. “В р. 1493 виходять в Кракові перші слов’яноруські друки
накладом німця Швайпольта Фіоля, з яких особливо цікавий “Часослов”, написаний
майже чистою руською народною мовою, якою написані титули, змісти і кінцеві уваги в
усіх инших книгах” [17, т. 40, с. 221]. Наступною віхою була діяльність білоруса
Ф. Скорини, який видав у 1517–1519 роках Біблію спільною для українців та білорусів
мовою. У такий спосіб друковані народні мови чи наближені до них етнічно
диференціювали суспільство, закладаючи духові основи творення окремих націй і
держав.
“Латинська Русь” в універсумі освіти. Для розвитку нової ренесансової ідеології в
Україні велике значення мала її відкритість до европейської освіти. Зокрема у XIV ст. у
Празькому університеті був окремий інтернат для русинів, від 1397 року там відкрито
Литовську колегію, яку заснувала королева Ядвіга, а на початку XV ст. – інтернат у
Кракові [22, с. 37–38]. Входження до европейської системи освіти мало невід’ємну
умову: знання латинської мови та прийняття католицької віри. Внаслідок такої освіти і
нових політичних обставин виникає українська латиномовна поезія, що триває аж до 20-х
років XVІІ ст., так звана “латинська Русь” – новітній симбіоз, що поряд із вбиранням у
себе ренесансових віянь, загрожував етнічній ідентичності. Вимушена дорога до
космополітизації або ополячення викликали природний інстинктивний спротив русинів
або пробудження етнічности, для маніфестації яких вони віднайшли знаковий спосіб:
додавати до своїх прізвищ слова-етноніми – Русин, Роксолянин, Рутенець, хоч усі
вони, наголосимо, творили латинською чи польською мовами. Зокрема Павло Русин із
Кросна (~ 1470-1517), родом із Лемківщини, зазначав, що для нього русин – “слово
солодке”, і він це залюбки підкреслює. У його творах не віднайдемо описів рідної землі,
однак саме він уперше формулює поняття “батьківщини” (вірш “До Себастьяна Маґі”) як
ідеальної землі, про яку слід турбуватися. Його зв’язок з українською землею
зосереджений у слові “русин” – “це зрештою, й зрозуміло, бо однією з ознак гуманізму
була наднаціональність, космополітизм” [22, с. 127], артикульований наднаціональноюСуспільний статус руської (давньоукраїнської) мови…
__________________________________________________________________________________
45
латиною. Виразною індивідуальністю був Григорій Чуй, русин із Самбора (1523-1573
роки), – ректор шкіл у Перемишлі та Львові, професор Краківського університету –
писав латинською мовою поеми, панегірики, еклоги, вперше запровадив акровірш. До
цієї когорти належить і видатний публіцист середини XVІ ст. С. Оріховський-
Роксолянин, якого називали “рутенським Демостеном”. Попри амбівалентність його
політичного світогляду, що виявлявся в хитаннях між належністю то до русинів, то до
поляків, саме він висловив знакові для цього часу лінгвістично-світоглядні тези. В
автобіографічному творі “Супліка… ” він пояснював свою відразу до латинського
обряду тим, що “у латинців Бог славиться чужою народові мовою” [22, с. 139], хоч
вона була чужою і в русинів … , однак психологічно церковнослов’янську сприймали
як спільну мову всіх слов’ян. У панегірику “Життя і смерть Яна Тарновського” він,
звертаючись до Я. Згурського, зізнається у дуже радикальному як для цього часу:
“мені, твоєму землякові, писати латиною не гоже, а польську знаю погано” [22, с. 143].
Перед смертю С. Оріховський свідомо написав польською “Квінкункс, тобто взірець
устрою Польської держави” (1564 року), бо не хотів, аби “його читали італієць, німець,
француз чи естонець. Поляк писав для поляка, щоб бачив, що для Польщі корисне” [22,
с. 144]. Мова в його усвідомленні не лише модель поведінки у системі цінностей, але й
засіб інтимного існування. У ранньому памфлеті “Розбрат з Римом” він зізнався: “Я
русич і хвалюся цим і охоче заявляю, пам’ятаючи про свій грецький (православний)
обряд, рід і руську кров, про місце, де я народився і виріс”.
Серед високоосвічених людей з етнічно маркованими прізвищами професори і
поети Г. Тичинський Рутенець (перша половина XVI ст. ) та І. Туробіній Рутенець
(1511-1575 роки). Відчуваючи себе слугами латинського Парнасу, вони воліли не
втрачати зв’язку з рідною землею. Одначе світоглядна настанова про вищість поезії з
античними мотивами у супротиві до простонародної творчости виливалася через
вищість мови – латинської.
Хронологічні межі другої половини XІV – першої половини XVІ ст. можна назвати
великою прелюдією в українському Ренесансі, путівником до якого стала народна
мова. Основні складники цієї прелюдії – це, по-перше, “створення “нової” літературної
мови не на основі церковнослов’янської, але щиро народної, з одного боку, галицько-
руської, що в чистій формі являється в найстаріших грамотах другої половини XІV
віку, а з другого боку, білоруської, яка в суміші із південноруською виступає в
найстаріших редакціях “Литовського статуту” і в литовсько-руськім літописі” [17, т.
41, с. 226-227]. По-друге, ця мова набула державного статусу в Литовсько-Руській
державі, що закріпив Статут 1566 року. По-третє, елементи цієї мови і діялектного
мовлення наступально і невпинно почали проникати до конфесійної літератури. По-
четверте, винайдене друкарство стає дорогою народної мови до широкого кола людей,
що стимулює їхнє мовно-етнічне самовизначення. По-п’яте, українці активно входять
до европейської освіти через посередництво наднаціональної латинської мови, що
народжує явище української латиномовної поезії, яка здебільшого засвідчила незбіг
чужої мовної форми із русинським, чи руським етнічним самовизначенням.
Подальша доля цих процесів цілковито залежала від змін ідеологічного характеру з
обов’язковим мовним виявом і від долі тих політично-суспільних сил, на чиїй
відповідальності опинився український поступ. Мова стала не лише невід’ємним
елементом цих процесів, але й стрижнем ідеології, з якого виростали суспільно-
політичні обставини.
_____________________________________________________________Ірина Фаріон
__________________________________________________________________________________
46
1. Андерсон Б. Уявлені спільноти. Міркування щодо походження й поширення
націоналізму. К, 2001.
2. Будагов Р. А. Человек и его язык. М. 1976.
3. Возняк М. Історія української літератури. У двох книгах. Львів, 1992. Книга перша.
4. Гринчишин Д. Четья 1489 року – видатна конфесійна пам’ятка української мови //
Записки НТШ. Праці філологічної секції. Т. ССХХІХ. Львів, 1995.
5. Гумецкая Л. Л. Вопросы украинско-белоруских языкових связей древнего
периода // Вопросы языкознания. 1995. № 2.
6. Драгоманов М. П. Вибране. К. , 1991.
7. Коць-Григорчук Л. Вузькошрифтне Євангеліє – пам’ятка української писемности
першої половини XV століття // До джерел. Збірник наукових праць на пошану Олега
Купчинського. Київ-Львів, 2004. Т. І.
8. Кримський А. Нарис історії українського правопису до 1927 року // Історія
українського правопису XVI–XX століття. Хрестоматія. К. , 2004.
9. Маланюк Є. Книга спостережень. К., 1997.
10. Мойсієнко В. М. Про національний статус “руської мови” в часи Великого
князівства Литовського та Речі Посполитої // Мовознавство. 2005. № 1.
11. Півторак Г. П. Державна мова у Великому князівстві Литовському і проблема
розмежування українських та білоруських писемних пам’яток // Мовознавство. 2005.
№ 3-4.
12. Полонська-Василенко Н. Історія України. Т. 2–1. К., 1992.
13. Рауделюнас В. Українські списки Другого Литовського Статуту // Архіви
України. 1973. №4.
14. Статути Великого князівства Литовського 1529 року. У 3-х томах. Одеса, 2002.
Т. I.
15. Статути Великого князівства Литовського 1566 року. У 3-х томах. Одеса, 2003.
Т. II.
16. Толстой Н. И. Взаимоотношение локальных типов древнеславянского языка
позднего периода (вторая половина XVI–XVII вв. ) // Славянское языкознание. М., 1963.
17. Франко І. Зібрання творів: У 50 т. К., 1976-1986.
18. Фрік Девід А. Мелетій Смотрицький і руське мовне питання // Записки НТШ.
Праці філологічної секції. Т. ССХXIV. Львів, 1992.
19. Чепіга І. Взаємодія української і церковнослов’янської мов XVI століття (на
матеріалах перекладів Євангелія) // Записки НТШ. Праці філологічної секції. Т. CCXXIX.
Львів, 1995.
20. Чижевський Д. Історія української літератури. Тернопіль, 1994.
21. Шевельов Ю. Історична фонологія української мови. Харків, 2002.
22. Шевчук В. Муза Роксоланська. Ренесанс. Бароко. У двох книгах. К., 2004. Книга
перша.Суспільний статус руської (давньоукраїнської) мови…
__________________________________________________________________________________
47
SOCIAL STATUS OF THE RUS (OLD UKRAINIAN) LANGUAGE IN THE
PERIOD OF THE EARLY RENAISSANCE (THE SECOND HALF OF THE
XIV-th – THE FIRST HALF OF THE XVI-th CENTURY)
Iryna Farion
National University “Lviv Politechnic”
The department of Ukrainian Language,
12, St. Bandery Str. 79013 Lviv
phone: (80322 58 26 75)
The research subject of this article is concerned with the social status of the Rus (Old
Ukrainian) language in the period of the Early Renaissance. It makes possible to retrace the
starting movement of the people’s language in the ethnonational self-consciousness of Ukrainian
people through intrusion of the people’s language in the religious texts and printed literature.
The accent is put on the hierarchical multilingual values, their coexistence and confrontation, the
starting appearance of the people’s language towards the end of the history in this article.
Key words: the creative function of the language, the language hierarchy, the language
prestige, printed languages.
ОБЩЕСТВЕННЫЙ СТАТУС РУСЬКОГО (ДРЕВНЕУКРАИНСКОГО)
ЯЗЫКА ВО ВРЕМЯ ВОЗРОЖДЕНИЯ
(ВТОРАЯ ПОЛОВИНА ХIV – ПЕРВАЯ ПОЛОВИНА ХVI ВЕКА)
Ирина Фарион
Национальный университет “Львовская политехника”,
кафедра украинского языка,
ул. Бандеры, 12, 79013,
г. Львов, тел. : (0322) 58 26 75
За объект исследования в статье избран общественный статус руського
(древнеукраинского) языка во времена раннего Возрождения. Это сделало возможным
проследить стартовое движение народного языка в етно-национальном самоосознании
украинцев сквозь проникновение народного языка в религиозные тексты и печатную
литературу. В статье акцентируется внимание на иерархических разноязычных
ценностях, их сосуществовании и противоборстве, на началах выхода на кон истории
народного языка.
Ключевые слова: креативная функция языка, языковая иерархия, языковой престиж,
печатные языки.
Стаття надійшла до редколегії 4. 09. 2008
Прийнята до друку 20. 12. 2008

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.