Львівський національний університет імені Івана Франка,
кафедра слов’янської філології,
вул.Університетська, 1/324, 79001, Львів, Україна,
тел.: (00380 322) 239 47 70
e-mail: slavia@hn.franko.lviv.ua
Мова є важливим суспільним і культурологічним феноменом. У дихотомії “мова–
суспільство” обидва її компоненти є невіддільними один від одного. Існування/ неіснування
чорногорської мови своїм підґрунтям має контроверсійні погляди істориків та філологів, які
стосуються походження чорногорців як окремого народу, а також належність чорногорської
мови до штокавської діасистеми, яка є спільною для сербів, хорватів та босняків-мусульман і
чорногорців.
Ключові слова: мова і суспільство, лінгвальні і соціолінгвальні чинники, мовна ситуація,
чорногорська мова.
Мова будь-якого народу та державна мова є інструментом комунікації в суспільстві й
основою національної культури. З огляду на це вона передусім важливий суспільний і
культурологічний феномен. Коли ми досліджуємо питання мовної политики на певному
просторі і в певний час, зазвичай, керуємося суспільними чинниками, які її визначають. Це
насамперед взаємодія (спільна діяльність) мови і суспільства.
Чинники, які впливають на мовну політику в певному регіоні доволі різноманітні, вони
охоплюють низку сегментів структури суспільства.
Лінгвісти, які досліджують дихотомію “мова–суспільство”, вважають обидва її
компоненти невіддільними один від одного. З огляду на це соціологи трактують мову як
“цілковитий суспільний феномен і дзеркало суспільства” (зокрема, Фернандо Росі-Ланді в
статті “Мова як праця і як ринок”) [12].
Взаємозв’язок мови та суспільства не передбачає нерозривності їхнього зв’язку, а лише
їхню взаємозумовленість. У такому сенсі мова і суспільство перебувають у відносній
залежності, і водночас вони відносно самостійні. Отже, немає сенсу досліджувати проблеми
суспільства без урахуванння мовних питань. Ф. Росі-Ланді підкреслює, що якщо “мову
вивчають без суспільства“, це означає, що “йдеться про мертву мову” [12].
Розглядаючи мовну ситуацію, яка склалася останніми роками в Чорногорії, варто брати
до уваги насамперед:
а) лінгвальні та соціолінгвальні чинники;
б) систему існуючих в державі суспільних відносин та інтересів народів, що населяють
Чорногорію.
Зупинимося детальніше на лінгвальних і соціолінгвальних чинниках. Коли йдеться про
такі чинники, треба зазначити, що мова, яку сьогодні використовують у Чорногорії,
належить до тієї ж мовної системи, що й мови, які використовуються в Боснії і Герцеговині,
Сербії і Хорватії. Це зумовлено історично. Діяльність В. Караджича, пов’язана зі створенням
єдиної спільної мови для сербів, хорватів, босняків та чорногорців у ХІХ ст., та мовнаСуспільна зумовленість існування чорногорської мови
___________________________________________________________________________________
49
політика в двох Югославіях у ХХ ст. сприяли взаємонаближенню цих чотирьох народів. З
огляду на це сьогодні їх мови значно більше подібні, ніж це могло б бути, якби цей розвиток
відбувався ізольовано.
На думку Д. Брозовича, об’єднана сербсько-хорватська мова була сукупністю діалектів,
пов’язаних на рівні абстракції. Стандартну мову науковець визначає як “автономну форму
мови, завжди внормовану та функціонально полівалентну, що виникає тоді, коли одна
етнічна чи національна формація, приєднавшись до інтернаціональної цивілізації, починає в
ній користуватися власним ідіомом
1
, який до цього часу функціонував лише для потреб
етнічної цивілізації” [1, с. 28]. А вже варіанти є різновидами єдиної стандартної мови,
адаптованими до традицій окремих народів, що послуговуються мовою. Хорватську й
сербську мови Д. Брозович називає варіантами, які з юридичного та функціонального
поглядів мають статус окремих мов, а для боснійсько-герцеговинського різновиду вживає
термін “нейтралізація варіантів”
2
, відмовляючись від попереднього терміну “співіснування
варіантів”, “інтерференція варіантів”, а для чорногорського – “субваріант” [1, с. 28–30].
Д. Брозович вважає, що боснійсько-герцеговинська мовна ситуація визначається
гомогенними мешканцями регіону (незалежно від національної належності. – Л. В), мова
яких має деякі специфічні риси, яких не можна знайти ні в сербському, ні в хорватському
варіантах, а чорногорська – рисами, котрих “ні в сербському, ні в хорватському варіантах
немає” [1, с. 30]. За допомогою цієї теоретичної моделі функціонування сербсько-
хорватської мови у 70-ті роки ХХ ст. вперше в сербохорватистиці було зроблено спробу
розв’язати мовні проблеми всіх народів, які користувалися сербсько-хорватською. Невдовзі
сам Д. Брозович зробив певні модифікації та уточнення щодо положень власної теорії.
Згідно з версією 1985 року, існує одна сербсько-хорватська мова як система
південнослов’янських діалектів між хорватсько-словенським кордоном на південному
заході і сербсько-македонським та сербсько-болгарським кордоном на південному сході, що
походить з праслов’янської мови; на території цієї діасистеми на основі діалектної бази
новоштокавиці розвинулася абстрактна модель стандартної мови, яку, за зразком
стандартної тосканської (для італійської) й стандартної кастильської (для іспанської), можна
назвати нейтрально стандартною новоштокавицею, розуміючи її як код; з огляду на різний
розвиток цивілізаційно-мовної надбудови у стандартній новоштокавиці формуються різні
конкретні реалізаційні різновиди. Це два поляризовані варіанти – хорватський і сербський,
специфічний мовний різновид у Боснії та Герцеговині, який теоретично ще не
опрацьований (Д. Брозович називає його “боснійсько-герцеговинським стандартно-мовним
виразом”); ще менш теоретично опрацьований різновид мови, що функціонує в Чорно-
горії [2].
Отож, у межах сербсько-хорватської стандартної мови, як стверджує Д. Брозович,
фактично існували не дві, а чотири реалізації, з яких у межах штокавської групи діалектів
кожна нація має сьогодні власний мовний стандарт, що якісно відрізняється від інших у
межах спільної діасистеми.
Останнє міркування потребує ще невеликої історичної довідки стосовно розвитку
чорногорської мови. Характерною особливістю цієї мови було те, що протягом її історії
важливу роль відіграло поєднання двох мовних зон: адріатичної (бокейської) та
континентальної, які зазнавали різних впливів: адріатична – переважно
середземноморського, а також хорватського (західного), а континентальна через
запровадження православ’я – сербського (східного).

1
Теpмін “ідіом” автор вживає як для назви діалекту, так і стандартної (літературної) мови [1, с. 28]
2
Першим цей термін використав С. Янкович [4].Людмила Васильєва
___________________________________________________________________________________
50
Вплив народної мови на обидві мовні зони призвів до симбіозу адріатичного та
континентального різновидів. Чимале значення у цьому мало і художнє перевтілення мови
народної поезії в мову художньої літератури. І хоча відповідно до ситуації, що склалася в
сусідній Сербії, на розвиткові мови Чорногорії позначилися впливи церковнослов’янської
мови в її різновидах (російської, суміші церковнослов’янської східнослов’янської та
сербської (можливо чорногорської) редакцій, з одного боку, і народної мови, уніфікованої на
власній ієкавській основі – з другого), ці різновиди мали на зазначених теренах у ХІХ ст.
значно більше розмежовані сфери використання, ніж у сусідній сербській.
У Чорногорії, яка протягом століть відстоювала свою незалежність від турків, традиції
розвитку народної мови не переривалися, розвивалася писемність народною мовою, сфера
використання якої постійно розширювалася. Там не було нагальної необхідності
запроваджувати радикальні зміни, запропоновані В. Караджичем для сербської літературної
мови (вони призвели до значного обмеження її стилістичних можливостей). Проте з огляду
на певні обставини, серед яких чималу роль відіграла ідея південнослов’янської єдності,
природний шлях для чорногорської мови був втрачений, а її розвиток у цьому напрямі
перерваний.
Принагідно зазначимо, що подібних змін зазнали хорватська, боснійська, а також
сербська мови. Отже, народи, що проживають на теренах колишньої Югославії, сьогодні
добре розуміють одне одного, незважаючи на існування в їхніх мовах певних особливостей і
відмінностей.
Наступний чинник, який позначився на сучасній ситуації з чорногорською мовою –
розпад Югославії і вихід з функціонування сербсько-хорватської мови. Соціолінгвальна
ситуація, що склалася на теренах поширення колишньої сербсько-хорватської мови
наприкінці ХХ ст., була зумовлена дією різноманітних чинників, серед яких найвиразніше
виявляються власне екстралінгвальні та соціолінгвальні. Під їхньою дією припинила
існування мова, що, за Д. Брозовичем [2], була групою діалектів, пов’язаних на рівні
абстракції, де фактично кожна нація мала власний мовний різновид, який якісно відрізнявся
від кожного з трьох інших у межах спільної діасистеми. З ліквідацією державного
об’єднання СФР Югославії зникла потреба в мові для цього об’єднання (lingua communis)
3
, і
ця мова стала категорією минулого.
Сербсько-хорватська мова, щоправда, ніколи не визначала національної ідентичності
(окрім, очевидно, специфічної нації югославів), не була мовою національної держави, не
ідентифікувала особистості з національною спільнотою, не була виразником національної
культури, а отже, не була національною мовою, з огляду на що вона сьогодні не може
функціонувати в державах, де, за винятком Боснії та Герцеговини, визначальним є не
полінаціональний чинник, а національний (національна концентрація сербів, хорватів,
чорногорців у власних республіках колишньої Югославії, навіть за демографічними даними
1990 року, була надзвичайно високою. Наприкінці 90-х років унаслідок розпаду Югославії,
військових подій на цих теренах, як свідчать статистичні дані, а також результати нашого
соціологічного опитування, зокрема, стосовно Чорногорії, в новоутворених державах стала
ще вищою). За переписом населення 1990 роках уЧорногорії на 583 000 жителів: чорногорці
становили 68,54%, мусульмани – 13,30%, серби – 3,23 %, албанці – 6,60 %, югослави – 4,20
%, хорвати – 1,18 %. Отож, з утворенням 2006 року незалежної Чорногорії є підстави
говорити про утвердження нового офіційного статусу чорногорської мови.

3
Цей термін стосовно сербсько-хорватської мови використав сербський соціолінгвіст
М.Радованович [11, с.220].Суспільна зумовленість існування чорногорської мови
___________________________________________________________________________________
51
Варто також зупинитися на питанні: мова і культурна ідентичність. Мова є однією з
важливих ознак культурної ідентичності народу та держави. Окрім мови, культурну
ідентичність визначають специфіка державної організації певного суспільства, територія,
етнос, історія, різні форми народної культури та інші чинники. Коли йдеться про культурну
ідентичність і мову Чорногорії варто поставити запитання: чи існує взагалі специфічна
культурна ідентичність як ознака структури чорногорського суспільства, тобто так звані
культурні структури цього суспільства, а також чи на підставі цього можемо визначати
чорногорську мову як окрему соціолінгвістичну систему поряд із сербською, хорватською
та боснійською мовами.
Зазначимо, що культурна ідентичність кожного суспільства – результат культурної
політики держави (народу). Якщо не брати до уваги кількох спроб окремих діячів
сформулювати концепцію культурної політики в Чорногорії протягом 80-х років (маємо на
увазі публікації, виступи в пресі і на телебаченні відомого чорногорського діяча академіка
В. Никчевича), то можна стверджувати, що в часи Югославії Чорногорія не мала певної
стратегічної концепції власної культурної, а особливо – мовної політики.
Цьому сприяли спільні процеси в галузі нормування сербсько-хорватської мови, які на
цих теренах унаслідок дії об’єктивних обставин – сильного впливу сербсько-чорногорської
релігійної спільності та перенесення цієї спільності в галузь спільності етнічної [7, с. 8–9], а
також відкритості комунікативного простору Чорногорії для сербських впливів –
сприймалися майже без застережень. Про це яскраво свідчать дані: інформаційний простір
Чорногорії на 65,56% становила сербська періодика і лише 29,44% – власні газети та
журнали [13, с. 284]. Для порівняння наведемо дані про рецепцію сербської преси в інших
колишніх республіках Югославії: у Хорватії – 3,03%, у Боснії та Герцеговині – 1,76%, у
Словенії – 0,09%, уМакедонії – 0,02% [13, с. 284].
Отже, концепція власної культурної та мовної політики зробила в державі свої перші
кроки лише з розпадом Югославії. Щодо мови Чорногорії після розпаду Соціалістичної
Федеративної Республіки Югославії, то за Конституцією Республіки Чорногорії від 1992
року, яка сьогодні ще діє в цій уже незалежній державі, мовою адміністрації в країні
залишається поки що сербська мова ієкавської вимови. Оскільки стратегічні державні і
національні потреби країни з набуттям країною незалежного статусу докорінно змінилися,
політичний дискурс, медіа, освіта більше не віддаляють людей від їхньої національної
ідентичності і від культури, як це було ще кілька років тому, послідовно розробляється
програма впровадження чорногорської мови як офіційної, що, безумовно, сприятиме і
утвердженню єдиного чорногорського культурного простору.
Зазначимо деякі чинники, які свідчать про необхідність того, щоб мова, котрою
розмовляють і пишуть чорногорці називалася чорногорською, хоча на сьогодні думки
чорногорців з цього питання ще розходяться. Значна їх частина вважає, що: “Мова народу
не може бути предметом угоди” [6, с. 34]. Цей вислів хорватського академіка Р. Катичича
доречно вжити стосовно мовної ситуації, яка склалася сьогодні в Чорногорії
4
. Далі він пише:
“Назва мови, що відповідає назві народу, є таким природним і зрозумілим явищем: існує
народ, і цей народ має мову. Що може бути природнішим, аніж назвати мову відповідно до
назви народу, що її використовує? У цьому важливому постулаті немає народу, назву якого
не можна було б використати, щоб іменувати його мову, як ще інакше назвати цю мову…
Надзвичайно складною є ситуація, коли кілька народів використовують одну мову. Тоді

4
Учений висловив цю думку стосовно ситуації, що склалася попередньо з хорватською мовою з
огляду на термінологічні дискусії, пов’язані з мовними варіантами. Людмила Васильєва
___________________________________________________________________________________
52
природно, що її називають відповідно до назви кожного з народів, який нею розмовляє і
пише, коли до уваги береться зв’язок саме з тим народом” [6, с. 34].
Ще всередині 90-х років Чорногорський ПЕН-Клуб та Чорногорське товариство
незалежних літераторів офіційно виступили проти нейтралізації чорногорської мови, проти
її денаціоналізації та асиміляції сербською мовою. Подаємо невеликий фрагмент з
Декларації Чорногорського ПЕН-Клубу, що мала назву “Мова як вітчизна”, який варто
зацитувати: “Під поняттям “чорногорська мова” ми не маємо на увазі окремої з погляду
системи мови, а одну з чотирьох зазначених назв (чорногорська, сербська, боснійська,
хорватська), якою чорногорці називають свою частину штокавської системи як спільного
надбання з мусульманами, сербами, хорватами… Чорногорська мова з генетичного,
типологічного погляду і з огляду на структуру є нічим іншим, як підсистемою, варіантом
слов’янської мовної системи, вона оформилась як народна мова від виникнення та розвитку
дуклян/зетчан – чорногорців. Як така, вона має свої фонологічні, просодичні, морфологічні,
синтаксичні, семантичні, лексично-фразеологічні, правописні та інші особливості, власну
історію та власну літературу. Це ж стосується сербської, хорватської, боснійської мов. Ми
вимагаємо, щоб у Конституції Республіки Чорногорії мова чорногорців називалася
чорногорською, що з наукового погляду правильно, а політичного – необхідно.
Конституційним перейменуванням чорногорської мови на сербську de jure чорногорці
перейменовуються на сербів, що є лінгвогеноцидом над чорногорським народом. Ми
апелюємо до чорногорської культурної і наукової громадськості, щоб вона належно
ставилася до своєї мови: плекала її, шанувала, цінувала, вивчала, як це роблять усі культурні
та цивілізовані народи, бо це одна з важливих умов свободи й існування”[5].
Саме на проблемах охорони та збереження “малих” мов зосередив увагу Міжнародний
конгрес ПЕН-Клубу, що відбувся 1993 року у Сантьяго де Кампостелла. Ця найбільша в
світі організація літераторів і видавців вказала на обов’язок міжнародних організацій
(ЮНЕСКО та інших) захищати мови, які перебувають під загрозою зникнення, визначивши
для цього відповідні форми діяльності на національних та міжнародних рівнях. Спираючись
на документ, ухвалений Міжнародним конгресом ПЕН-Клубу у Сантьяго де Кампостелла,
на пропозицію Чорногорського ПЕН-Клубу, на найближчому 62 Конгресі ПЕН-Клубу в
Австралії (1998) знову обговорювали питання про заходи щодо захисту чорногорської мови
та літератури.
То все ж: якою ж мовою пишуть і розмовляють чорногорці? Сербські вчені
Д. Петрович, Б. Брборич, П. Івич, Р. Симич, М. Ковачевич, М. Шчепанович, Р. Мароєвич та
інші стверджують, що сербською. Цієї ж думки дотримуються, називаючи згаданого вище
академіка В.Никчевича та інших його послідовників “лінгвомеханіками” (лінгвомеханік –
автор штучної мови, ligvomehaničar) чи “полілінгвістами”, і деякі чорногорські мовознавці
Б. Остоїч, П. Газивода, С. Калежич та ін. Вони теж вважають, що мова, якою користуються
чорногорці й серби, є сербською.
Різні думки, пов’язані з існуванням/ неіснуванням чорногорської мови, своїм підґрунтям
мають і контроверсійні погляди істориків та філологів, які стосуються походження
чорногорців як окремого народу. Відомою є зазначена теза про те, що чорногорці – частина
сербського народу. Протилежну думку висловив В. Никчевич, стверджуючи, що існує
спадковість у розвитку мови дуклян/зетчан/чорногорців. Чорногорську мову він виводить із
штокавської діасистеми як складової частини праслов’янської мови. При цьому найспорід-
ненішою з нею вважає відмерлу у XVIІІ ст. полабську мову. Сьогоднішня чорногорська
мова, зазначив В. Никчевич, перебуває під впливом гомогенних тенденцій, а також
диференціальних чинників. Завдяки цьому вона становить наддіалектний тип мови, в якомуСуспільна зумовленість існування чорногорської мови
___________________________________________________________________________________
53
переважають спільні риси з деякими чорногорськими локальними говорами. У чорно-
горській мові автор виділив три важливі складові:
загальноштокавську (слов’янську), спільну для чорногорців, сербів, хорватів,
мусульман-босняків, яку утворюють елементи південнослов’янського та праслов’янського
походження;
загальну, наддіалектну, найпоширенішу, яка містить чорногоризми, що виражають
національну специфіку й особливості мови;
чорногорські діалектизми та провінціалізми, або локалізми, які надають чорногорським
говорам місцевого колориту [ 8, с. 94].
Чорногорські лінгвісти до проголошення Чорногорії суверенною державою вже
зробили певні кроки щодо кодифікації чорногорської мови. Опубліковано “Правопис
чорногорської мови” [9], граматику [10], зараз активізувалося укладання словника її
характерної лексики, підручників для початкових, середніх шкіл та гімназій. Чорногорською
мовою вже тривалий час публікують періодичні видання: журнали “Doclea”, “АRS”,
“Crnogor(a)c(i)” та інші, “Чорногорська літературна газета” (“Crnogorski književni list”),
відбуваються наукові симпозіуми, конференції, присвячені проблемам кодифікації цієї мови
та її особливостям на тлі інших слов’янських мов: “Мови як визначники культурної
ідентичності на теренах колишньої сербсько-хорватської/хорватсько-сербської мови”
(Подгориця, 14–15 жовтня 1997), “Штокавські літературні мови у сім’ї стандартних
слов’янських мов” (Подгориця, 24–25 листопада 2000), “Норма і кодифікація чорногорської
мови” (2005) та ін.
Ставлення чорногорців до уведення чорногорської мови як офіційної планується
розв’язати шляхом загального референдуму, пов’язаного з обговоренням проекту
конституції.
Підсумовуючи викладене, з’ясуємо функції, які має виконувати стандартна мова у
спільнотах з урахуванням деяких сучасних соціолінгвістичних теорій:
об’єднання: поєднувати різні діалекти; уможливлювати ідентифікацію особистості з
колективом, у цьому випадку – з національною спільнотою;
відмежування: протиставлятися іншим мовам, визначати національну ідентичність,
налагоджувати в спільноті емоційнізв’язки;
престижу: свідчити про високу суспільну організацію спільноти, можливість створення
національної держави, яка забезпечує рівноправність зіншимимовами;
регулювання відносин: запроваджувати кодифіковані норми, що є мірилом
правильності, давати можливість оцінити варіанти, які вживаємо, забезпечувати в певному
сенсі свідоме існування норми [3, с. 120].
___________________________________________________________________
1. Brozović D. Standardni jezik. Zagreb: Matica hrvatska, 1970. 179 s.
2. Brozović D. O funkcioniranju jezika u jugoslavenskoj federaciji (Sociolingvistočka situacija
u jednoj višenacionalnoj evropskoj zajednici) // Književni jezik. 1985. Br. 14/2. S. 65-85.
3. Gavrin P., Mathiot M. Problem in Language and Culture // Readings in the Sociology of
Language. The Hague; Paris, 1968. S. 48-57.
4. Janković S. Pogled na bosanskohercegovački međuvarijantski tip // Pregled. 1967. Br. 5.
S. 419-450.
5. Jezik kao domovina. Deklaracija crnogorskog P.E.N. centra o ustavnom polоžaju
crnogorskog jezika // Pravopis crnogorskog jezika. Cetinje: Crnogorski PEN centar, 1996. S. 5-6.
6. Katitčić R. O hrvatskom književnom jeziku // Jezik. 1987. Br. 2. S. 33-38.Людмила Васильєва
___________________________________________________________________________________
54
7. Nikčević V. Piši kao što zboriš. Glavna pravila crnogorskoga standardnoga jezika. Podgorica:
CDNK, 1993. 87 s.
8. Nikčević V. Bliski ali različiti // Monitor. 1996. 26. jan. S. 38-40.
9. Nikčević V. Pravopis crnogorskog jezika. Cetinje: Matica crnogorska, 1996. 469 s.
10. Nikčević V. Gramatika crnogorskog jezika. Podgorica: DANU, 2001. 586 s.
11. Radovanović M. Sociolingvistika. Novi Sad, 1986. 304 s.
12. Rosi-Landi F. Jezik kao rad i kao tržište // Etničnost nacija identitet. Zagreb, 1998.
S. 189-193.
13. Šipka M. Srpskohrvatsko govorno područje kao komunikacijski prostor // Sveske Instituta
za proučavanje nacionalnih odnosa. Br. 26/27. Sarajevo: JANU, 1989. S. 281-295.
SOCIAL REASONS FOR EXISTENCE OF MONTENEGRIN LANGUAGE
Lyudmyla Vasylyeva
Ivan Franko University of Lviv,
Department of Slavonic philology,
1/324 Universytets’ka Str., 79001, Lviv, Ukraine,
phone.: (00380 322) 239 47 70, e-mail: slavia@hn.franko.lviv.ua
Language is an important social and cultural phenomenon. In the dichotomy “language –
society” both it components are inseparable. Existance or non-existance of the Montenegrin
language prepared ground for controversial outlooks. Historians and linguists disputes concerning
the origin of Montenegrins as a single nation and their language. It belongs to a Stokavian diasystem
which is common for Serbs, Croats, Bosnian Muslims and Montenegrins.
Key words: language and society, lingual and extralingual factors, language situation,
Montenegrin language.
ОБЩЕСТВЕННАЯ ОБУСЛОВЛЕННОСТЬ СУЩЕСТВОВАНИЯ
ЧЕРНОГОРСОКОГО ЯЗЫКА
Людмила Васильєва
Львовский национальный университет имени Ивана Франко,
кафедра славянской филологии,
1/324, ул. Университетская, 79602 Львов, Украина,
тел.: (00380 322) 239 47 70, e-mail: slavia@hn.franko.lviv.ua
Язык является важным общественным и культурологическим феноменом. В дихотомии
“язык – общество” оба компонента являются неотделимыми друг от друга. Существование /
несуществование черногорского языка имеет в своей основе противоположные взгляды
историков и филологов, относящиеся к происхождению черногорцев как отдельного народа,
а также принадлежности черногорского языка штокавской диасистеме, которая является
общей для сербов, хорватов, босняков-мусульман и черногорцев.
Ключевые слова: язык и общество, лингвальные и социолингвальные факторы, языковая
ситуация, черногорский язык.
Стаття надійшла до редколегії 12.10.2008
Прийнята до друку 20.12.2008