ВІСНИК ЛЬВІВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ

ВИВЧЕННЯ ОСОБЛИВОСТЕЙ УКРАЇНСЬКОЇМОВИ, ЇЇ МІСЦЯ В КОЛІ СЛОВ’ЯНСЬКИХМОВ – Богдан Сокіл

Львівський національний університет імені Івана Франка
кафедра українського прикладного мовознавства
вул. Університетська 1, 79602, Україна, Львів,
тел.: (80 32) 2394355
У статті описано ознаки української мови в порівнянні з іншим слов’янськими мовами.
Проаналізовано праці мовознавців ХІХ ст., у яких чітко показано окремішність української
мови від інших слов’янських, зокрема російської та білоруської.
Ключові слова: територіальні діалекти, наріччя, класи, риси української мови,
окремішність української мови.
У другій половині XIX ст. далі тривало вивчення характерних рис структури
української мови, у тому числі й територіальних її діалектів. Важливою в цьому плані є
праця О. Потебні “О звуковых особенностях русских наречий” 1865 року, у якій багато
місця відведено українській мові.
О. Потебня розглядав сучасні українську та російську мови “по отношению к
предполагаемому в прошедшем єдиному Русскому язику”[6, с. 49] як наріччя. Визнаючи
і російську, і українську мови за наріччя єдиної в минулому руської мови, О.Потебня, на
думку А. Москаленка, виступав власне, в обороні української мови [6, с. 79]. Учений
припускав, що поділ руської мови на наріччя відбувся ще за XI ст. [6, с. 2], що вже на
початку руської писемності ця мова була лише сукупністю наріч [6, с. 5]. На
підтвердження своєї думки мовознавець подав такі аргументи:
1. Панування звука ж із дй (старослов’янський жд) у найдавніших пам’ятках руської
писемності слугує доказом того, що відмінністю між дж (малоруська мова) і ж
(великоруска мова) був намічений поділ руської мови на наріччя не пізніше як у
Х –ХІ ст.;
2. “Чужа великоруському наріччю кількісна відмінність голосних о, е в складах
середніх і прямих”, тобто відкритих і закритих. Така відмінність могла існувати задовго
до того часу, коли вона виявилася в якісній відмінності о, е коротких, а така якісна
відмінність з’являється в писемності не пізніше кінця ХІV ст.;
3. Різна доля у великоруському та малоруському наріччях. Порівняймо, д дь –
російською, дед, українською дід;
4. Перехід е в о незалежно від наголосу також віддаляв малоруське наріччя від
великоруського наріччя, головно від його південновеликоруських говорів;
5. Різна вимова приголосних у великоруському і малоруському наріччях перед е.
Порівняймо, російською дерево, українською, дерево, небо тощо;
6. Поява в малоруському наріччі фрикативного г із ґ моментального; чергування у з
ý, зміна л на у, нарешті, відсутність -ть у дієслівних формах 3-ї особи однини
теперішнього чи майбутнього часу [6, с. 80].Богдан Сокіл
__________________________________________________________________________________
56
У праці “Заметки о малорусском наречи” О. Потебня на основі близько 20
фонетичних та 20 морфологічних ознак виділяв в українській мові такі говори,
український, подільський, галицький, карпаторуський або гірський, волинський,
заблудівський і сосницький [6, с. 77].
Спробу встановити суттєві відмінності між південно- і північноруськими групами
наріч на основі фонетичних ознак зробив у своїй розвідці в 1872 року К. Михальчук, але
проти її друкування виступив професор Будилович, і свій матеріал автор опублікував
тільки 1909 року. [4]. К. Михальчук спинявся винятково на особливостях вокалізму, і то
лише на тих, які служать основними ознаками спільного чи родового поділу всієї сім’ї
слов’янських мов. Мовознавець подавав класифікацію слов’янських наріч, виділяючи
при цьому такі групи:
а) руська (наріччя північно руські – великоруське, білоруське й південноруське);
б) ляська (наріччя польсько-кашубське і серболужицьке);
в) чесько-словацька (наріччя чехо-моравське і словацьке);
г) балканська (наріччя іллірійські, сербо-хорватське і болгаро-македонське),
За суттєвими ознаками ці групи зближуються між собою, утворюючи дві пари
відділів, які взаємно перетинаються. До першої пари належать:
1. Відділ південно-східний (групи руська і балканська).
2. Відділ північно-західний (групи ляська і чехо-словацька).
Другу групу становлять:
1. Відділ північно-східний (групи руська і ляська).
2. Відділ південно-західний (групи балканська і чехословацька) [4, с. 27].
Звертаючись до вокальних ознак цього поділу, К. Михальчук вказував на ті з них,
котрі особливо характеризують всю сукупність “малоруських наріч”. Спільній
українській мові властиві такі ознаки, що ставлять її в особливе відношення до інших
слов’янських мов:
1. Ознака, яка виділяє українську мову з усього південно-східного відділу.
Відмінність ця полягає в особливому їх переході, за певних умов, в інші звуки.
Звуки о та е пізнішого походження не змінюються. Такий перехід основного о
властивий лише північно-західному відділу, а е – тільки ляській його групі. Властивість
ця в українській мові розвинута значно ширше і своєрідніше, ніж у північно-західному
відділі слов’янських наріч. Наприклад, о = ô; малоросійське. кôнь – коня, нôж – ножа,
стôл – стола, нôжна – нога, нôс – носа, нôч – ночі. Порівняймо, польське і лужицьке
кón – коnіа, nóź – nоźа, noźka – пógа – поhа; верхньо-лужицьке, nós – nоsа, nóс – nосу і
móst – mostu; чеське, kиn – kоne, nиz –noźе; словацьке, kôn – коnjа, nóz – nоźа; є – e,
малоруське лед – льоду, вечер –вечера, нес – несла, а також зміни, які не мають
аналогів в інших наріччях, шесть – шести, шостий, печ – печі.
Порівняймо, польське і нижньо-лужицьке, lód – lodи, польське, wiесzór – wiесzоrа,
nіósl – nіоslа); в інших наріччях південно-східного відділу о та e не змінені, в російському
та білоруському, конь, нож, стол; сербо-хорватському, коn , поz, стол; словенське kоnj,
nоź, stol. Але о та e, які походять з коротких ъ, ь не змінюються, ммалоруське сон – сну,
мох – моху, лев – лева. Порівняймо і верхньо-лужицьке, sоn, mосh (snа, sоnа, mосhи);
польське, чеське, словацьке, lеw, lеv(lwа, lvа).
2. Ознаки, які відрізняють українську мову від усього північно-східного відділу і
зближають її з південно-західним:
а) повне злиття двох звукових категорій ы та і (и) й утворення з них середнього и
(твердішого, ніж в південно-західному відділі), млр. и = і (и), лице, милий, синій, сито. Вивчення особливостей української мови…
_____________________________________________________________________________________
57
Порівняймо, словенське licjе, milо, sіnі, хіtі; sitо, liсе, mili, sіnj, сербське лико, син, сит,
лице; словацьке lіко – lуко, midlо – mydlо, sуn – sіn, siti – sуtу, liсе, milі, sіnі;
б) систематичне ствердіння всіх приголосних перед e та и, наприклад, малоруське
печу, небо, день, волити, тихий; Порівняймо болгарське, пек, небо, ден, меч, тих, води;
сербське печем, небо, тих, водити; словeнське ресет, nebо, dеn, mес, tihi, vodit; чеське
реки, dеn, пеbе, mес, словацьке ресіеm, пеbе, mес. У північноруській та ляській групах,
за окремими винятками, перед e (давньослов’янське e, ь) і його видозмінами та перед і
приголосні звичайно м’які, у російській мові пеку, небо, день, тіхій, водіть; в
білоруській пяку, небо, дзень, водзіть; у польській ріеке, піеbо, dzien, cichy; у верхньо-
лужицькій pjeku, njebo, wodzic; у нижньолужицькій p’aku, ń’ebo, wozis, sichi.
3. Ознака, яка виділяє українську мову зі всієї руської групи наріч і зближує її з
іншими. Ретельні етимологічні відмінності різних звукових рефлексів слов’янського
від різних рефлексів е, ь. Наприклад, малоросійське в сть і в сти, д нь (від д ти,
д вати) і день; в дро, п сок і веду, печу; порівняймо, північноросійське (великоруське
і білоруське), весть, весць (в сть, в сць і вести, весци), день, дзень (д нь, дз нь і
день, дзень); в дро, п сок = ведро, песок, вядро, пясок.
4. Ознаки, які відрізняють українську мову від літературної російської і зближують її
почасти з північноросійськими і деякими іншими слов’янськими наріччями.
а) ознаки, які зближують її з білоруським наріччям:
– збереження и (-ы) перед j, чий, такий, шиjа, щиjи, рий, пий. Те саме і в інших
слов’янських наріччях. У російській мові чей, какой, шея, мою, рой, пей.
– перехід плавної фонеми лъ, ъл в ов вовк, довг і аналогічне цьому, в = ý –дав,
прийшов. Порівняймо, словенське volk, dolg, де l = v, й.
б) ознаки, які зближують її з північноросійськими наріччями:
– стійкість ненаголошеного о, який деколи наближається до у, але не переходить в а,
огонь, огню, отець, отця = північноросійському, огонь, отець, отчя;
південноросійському та білоруському агонь, атец і т. д;
– належність переходу е в ё та в інші звуки. Те ж спостерігається в ляській групі, а
також почасти в словацькому наріччі. Малоруське сьогодня, його, сльоза, чого, вчора;
північноросійське сьоводня, ёго, вчера, чёво; польське сzоlо, daleko, moje, twoje,
нижньо-лужицьке сorа, jоgo, jomu, mojo тощо [4, с. 28-31].
Визнавав українську мову самостійною і М. Левченко – укладач російсько-
українського словника 1874 року, зазначивши в передмові, що “для объяснения слов
книжного русского языка я придерживался преимущественно украинского, как самого
распространенного наречия южнорусского языка. В редких случаях… брал слова из
остальных наречий…т.е. полесского и галицького” [3, с. 1].
М. Колесов – автор дослідження “Обзор звуковых и формальных особенностей
народного язика” – зазначав, що не може бути ні суперечок, щодо самостійності
української мови [2, c. 264]. Особливості, які відділяють українську мову від російської,
вчений поділяв на дві групи, одні з них були відносно новими, невластивими
давньоруській (загальноруській) мові і становлять власне українські ознаки; інші – їх,
правда, небагато – успадковані від давньоруської мови [2, c. 264]. Ознаками, якими
українська мова відрізняється від російської, на його думку, є:
1. Переважання в українській мові піднебінних голосних звуків, серед яких учений
надавав перевагу звукові і.
2. Вплив якості складу на зміну голосного звука; перетворення внаслідок цього
впливу звуків о та е.Богдан Сокіл
__________________________________________________________________________________
58
3. Втрата ы і поява середнього и.
4. Твердість звука е.
5. Пом’якшення горлових.
На думку М. Колесова, лише за останньою рисою українська мова архаїчніша за
російську, за іншими ознаками вона відрізняється і від російської, і від “загальноруської”
мови [2, c. 265]. Оскільки вираження явних особливостей мови чи наріччя може
виявлятися протягом кількох століть, то дослідник допускав, що “в глубокой уже
древносте фонетика южнорусского языка заключала в себе нечто, из чего, независимо от
внешних явлений, могли развиться существующие уже теперь в мапорусском
особенности. Быть может уже в ХІ–Х ст. русский язык не представлял со стороны звуков
цельности…”[2, c.266].
У передмові до “Словниці української (або югової-руської) мови” 1873 року
Ф. Пискунов стверджував, що українська мова відрізняється від російської народної та
літературної мови, якою народ не спілкується та багато чого в ній не розуміє, а тому
російська літературна мова “не может быть национальным, отечественньм языком
северян, а тем более южан, у которых єсть свой, как народний, так и книжный,
литературный язик” [8, c. 1]. Укладач словника зазначав, що за багатством словникового
запасу, кількістю носіїв українська мова не поступається мовам італійській та іспанській і
значно випереджає польську, чеську, шведську, португальську та угорську [8, c. III].
Результатом дальших студій Ф. Пискунова над українською мовою стало друге
видання його праці під назвою “Словник живої народної, письменної і актової мови
руських югівщан Російської і Австро-Венґерської цесарії”, у якій він розглянув
українську мову як самостійну, а не як наріччя, що виникло внаслідок перекручення
російської мови [5, c.II]. На думку вченого, російська мова походить від української, що
була універсальною мовою всієї Русі [8, c. ІІ]. Досліджуючи такі пам’ятки давньої
слов’янської писемності, як Остромирове Євангеліє 1057 року, Збірники, написані
чорноризцем Йоаном 1073 та 1076 роках, літопис Нестора, інші пам’ятки писемності XI і
XII ст., Ф. Пискунов знаходив у них слова та форми зворотів, властиві українській мові, а
деякі слова цієї мови часто вживаються в кожній церковнослов’янській книзі без змін.
Наприклад, глумитися, треба, чути, богатство, тим [7, с. ІІ – Ш].
Дослідник виділяв такі риси української мови, що відокремлюють її від російської:
а) відсутність в українському алфавіті букв, , v, ы, ө;
б) вживання букви ґ , зокрема у запозичених словах;
в) буква и вимовляється як ы, тільки м’якше, оскільки вона є середньою між
північноруськими и та ы;
г) і вимовляється як російське и, а їз двома крапками – як латинське jі;
ґ) буква ё з двома крапками вимовляється як іо;
д) буква ф вимовляється як хв [7, с. V].
Проблеми окремішності української мови порушував закарпатський лексикограф
Л. Чопей у передмові до “Русько-мадярського словника”, що вийшов у Будапешті 1883
року.
В українській мові вчений виділив чотири наріччя, а саме:
а) черленоруське;
б) полудневомалоруське;
в) північномалоруське;
г) білоруське [10, с. ХХХІІІ].
Кожне з цих наріч поділяється на окремі піднаріччя та говори [10, с. ХХХІІІ].Вивчення особливостей української мови…
_____________________________________________________________________________________
59
Описуючи риси “південно-руського наріччя” ХVІ-ХVІІ ст., на основі даних, узятих із
пам’яток старовини, В. Шимановський переконливо довів самостійність української
мови. Учений виділяв такі її особливості:
а) давній вимовляється, як м’який и (тобто і);
б) давні о та е в закритих складах перейшли в “м’який и”;
в) перехід л у в;
г) первісний ф був звуком запозиченим і замінявся у живих говорах переважно п
та хв;
ґ) давні е та и стали твердими;
д) давній г вимовлявся як латинський h;
є) замість давнього сполучення жд з’явився складний приголосний звук, що в
пам’ятках виражався через ждж, жч, щ;
є) горлові звуки перед и вимовлялися твердо як у старослов’янській мові;
ж) шиплячі звуки вимовлялися твердо, а свистячий ц – м’яко;
з) залишки форм двоїни спостерігаються у небагатьох словах;
и) відсутність дифтонгів та довгих звуків [11, c. 99-100].
Дослідник заперечував вплив польської мови на українську. На його думку, він
виявився “главным образом в заимствовании иностраннмх слов и лишь в немногих
случаях коснулся звукового облика слов и форм” [11, c. 99-100].
Українську мову як наріччя російської розглядав російський мовознавець С. Булич.
У статті “Малорусское наречие”, що була надрукована 1896 року в енциклопедичному
словнику Брокгауза і Ефрона, учений стверджував, що ”малоруське наріччя” має спільні
з великоруським фонетичні особливості, які є єдиними (на противагу морфологічним і
лексичним особливостям) ознаками мов, наріч і говорів, що різнять російську мову від
інших слов’янських мов. А тому, вважав він, теорію самостійності “малоруського”
наріччя неможливо не заперечувати. Спільними рисами для білоруського, малоруського і
великоруського наріч мовознавець називає:
1. Повноголосся, борода (старослов’янське брада, польське brodа);
2. Початковий о замість е, озеро (старослов’янське єзеро, польське jezioго).
3. Ранній занепад носових голосних, замість яких маємо у і а, – російське дуть,
малоросійське дути; (старослов’янське дąти), російське жать, малоросійське жати
(старослов’янське жąти).
4. Перехід звукосполучень, dj в ж, госпожа (старослов’янське господжа, чеське
hoshoza); tj і кt – в ч (р.осійське свеча, малоруське свічка, старослов’янське св шта,
польське swiеса), російське ночь, маловуське ніч (старослов’янське ношть і т. д.).
5. Відсутність д перед л і н, наприклад, упал, упала і малоруське – упав, упала,
польське upadl, upadla, російське вянуть і малоруське в’янути, польське wіednас.
6. Розвиток л після губних приголосних на місці j, російське і малоруське люблю,
польське lubіе і т. д. [9, с. 485].
У всіх інших слов’янських мовах, зазначав С. Булич, у лексичних, морфологічних і
фонетичних категоріях багато відмінностей від спільних руських (білоруських,
малоруських та великоруських) особливостей.
Тезу про те, що українська мова є лише наріччям, учений силкувався довести такими
аргументами:
1. Відмінність між іншими наріччями “руської” мови (малоруським, білоруським і
великоруським) ще не така велика, щоб їх носіям важко було зрозуміти один одного.Богдан Сокіл
__________________________________________________________________________________
60
2. Норми української мови ще не склалися, що пояснюється малочисельністю спроб
створити таку мову, а також браком культурних і політичних центрів, у яких вона
могла б зміцнитися і розвиватися. До певного часу мовний різновид є наріччям, а згодом
– мовою.
На думку С. Булича, “малоруське наріччя” може перетворитися в мову, оскільки
йому притаманні своєрідні ознаки, що відрізняють його від російської мови. До них він
зараховував:
1. Давній спільноруський о в закритих складах, які виникли внаслідок занепаду
редукованих ъ і ь, перетворюється в деяких “малоруських говорах” у дифтонг уо, в
інших – у голосний у, в третіх – в і, куонь, кунь, кінь, російське конь.
2. Давній спільноруський дає або дифтонг іе, або е (вузький, який пом’якшує
попередній приголосний), або голосний і (також вузький, як у деяких північних
російських говорах), ліето, лето, літо , російське лето, новгородське лито).
3. Давній спільноруський е в закритих складах, які виникли внаслідок занепаду
голосних ъ і ь, утворює:
а) те ж саме, що й о, українською тюотка, тютка, тітка = російською – тетка
(форма, яку слід визначити основною для всіх трьох малоруських форм);
б) те ж саме, що й давній , шіесть, шесть, шість = великоруське шесть.
(Відмінність пояснюється впливом наступного приголосного, в тетка наступний за е
приголосний був твердим, і е звучав широко, в шесть наступний за е приголосний був
м’яким і е звучало вузько;
4. Спільноруські голосні и і ы після приголосних (за винятком й) у більшості
“малоруських говорів” збіглися в и (широкому, який не пом’якшує попереднього
приголосного) чи в ы, українське мити чи мыти = давньоруськомумыти.
5. Давні спільноруські м’які приголосні перед е втратили м’якість (про її наявність у
минулому свідчать такі слова, як тюотка, щітка, вюол = велъ і т. д.), великоруське
дерево звучить по-малоруськи як дэрэво.
6. Давні спільноруські дзвінкі приголосні, що опинилися в кінці слова чи перед
наступним глухим приголосним, унаслідок занепаду голосних ъ і ь, зберігають в
більшості малоруських говорів свою дзвінкість, малоруські – дід, віз = великоруське
дет = дед, вос = воз, малоруське ніжка = великоруське ношка = ножка і т.д. [1, с.486].
Крім цих основних ознак, характерних для української мови, С. Булич описував
також і додаткові, зокрема такі:
а) губно-губний w (як в англійській мові) або нескладовий голосний ý замість л чи в,
малоруське воýк, праýда, російське волк, правда;
б) спірант А замість вибухового ґ, малоруське нока = великоруське – нога.
Українська мова зберігає також давні форми, які російська втратила:
1. Давальний відмінок однини, називний відмінок множини давніх основ на и,
богови, богове.
2. Місцевий відмінок однини іменників чоловічого і середнього роду, давальний і
місцевий відмінки однини іменників жіночого роду, на порозі, нозі = великоруське
пороге, ноге.
3. Кличний відмінок однини, козаче, місяцю, жінко.
Поряд із давніми ознаками С. Булич указував на новіші відхилення, серед яких:
а) 1-ша особа дієслів теперішнього часу можу, печу = влр. могу, пеку;
б) 3-тя особа однини веде, дума = великоруське ведеш, думаєт [1, с. 486]. Однак,
вказавши на суттєві ознаки української мови, які дають їй право на самостійне існування, Вивчення особливостей української мови…
_____________________________________________________________________________________
61
С. Булич наголошував, що ці відмінності виникли вже після відокремлення спільно-
руської мови від праслов’янської і, отже, є рисами пізнішого походження, ознаками
наріччя.
Варто зазначити, що С. Булич термінам “мова” і “наріччя” надавав особливого
значення, пов’язуючи з ними уяву про дві безумовно нерівні за суттю їх внутрішньої
природи мовні величини. Він вимагав чіткого розмежування цих термінів при
застосуванні їх до тої чи іншої мовної величини. Особливо категорично наполягав на
вживанні лише терміна “наріччя” щодо української мови. Теоретичною базою для таких
міркувань послужило твердження, що за суттю і місцем серед інших лінгвістичних
величин мова є величиною самостійною, а наріччя – несамостійною. Українська мова, на
його думку, не що інше, як наріччя, тому не мoже присвоювати собі невластивого титулу
та рангу самостійної мови.
Зрозуміло, що такі категоричні твердження не могли залишишся непоміченими.
Учені, до того ж різного спрямування, висловлювали свої погляди, погоджуючись з
С. Буличем чи заперечуючи йому. Активну участь в обговоренні тверджень С. Булича
взяв К. Михайльчук.
Риси, виділені С. Буличем, К. Михальчук доповнив ще такими, які, на його думку,
безпосередньо з ними пов’язані. Це зокрема:
1. Відмінність новоутворених о і е як рефлексів давніх ъ та ь від основних о та е, яка
полягає в незмінності перших, подібно останнім, а в тій їх особливості, що, закриваючи
собою склад з первинним о та е, вони не перешкоджають їх змінам, лоб, льон, день,
дзвінок, кінець, жінок і т. д.
2. Перехід або неперехід е в ё (ьо. – Б. С.) незалежно від наголосу, сьогодня,
льодовня, чого [5, с. 177].
Ці дуже давні особливості української мови не тільки відрізняють її від російської та
білоруської мов, але й зближують з іншими слов’янськими наріччями, а саме:
1. Особливого роду переходами давнього о і почасти е в інші звуки “малоруське
наріччя” близьке до наріч західнослов’янської групи, зокрема польського та лужецького;
такі зміни о та е викликані довготою.
2. Умовами переходу е в о “малоруське наріччя” ближче до польського чи
лужецького, ніж до велико- чи білоруського;
3. Збігом ы та і в одному звукові та ствердінням є “малоруське наріччя” близько до
південнослов’янського та чехо-словацького.
4. Звукове відбиття у говорах давнього “малоруське наріччя” зближує з сербським
і словенським.
5. Дзвінкі приголосні збереглися в “малоруській мові” так само, як і в сербських
говорах [5, c.177 – 178]. Такі ж думки К. Михальчук висловив у відкритому листі до
О. Пипіна.
Даремно, зазначав К. Михальчук, С. Булич не відносить до ознак, що відрізняють
українську мову від російської, таку рису, як перетворення давнього в та іе, та і бо:
1. У малоруському наріччі взагалі переважає і, а у великоруському – е і немає
дифтонга іе.
2. Звукові рефлекси малоруському наріччі відрізняються від е у великоруському,
обидва ці звуки в багатьох випадках зливаються, що й становить характерну відмінність
категорії звуків малоруського наріччя від категорії звуків великоруського [5, c. 177].
Безперечно, розвиток звукових особливостей у малоруському наріччі відрізнявся від
аналогічних процесів в інших слов’янських наріччях, але він – показник більшогоБогдан Сокіл
__________________________________________________________________________________
62
зближення його з ними, ніж з двома руськими наріччями. “Из сказанного о звуковых
особенностях малорусского наречия видно, что они не уступают в характерносте своей
особенностям общим у него с остальными русскими наречиями (хотя, конечно,
последние древнее первых) а численностью своєю заметно превосходят даже последнии”
[5, c.178].
Поділяючи думку С. Булича щодо спільних ознак, які об’єднують малоруське,
великоруське та білоруське наріччя, К. Михальчук водночас говорив про те, що ці ознаки
притаманні не лише руським наріччям. Найхарактернішою для всіх руських наріч
ознакою є лише повноголосся (борода, голова), а також як менш значні – початковий о
(озеро), перехід dj у ж, до того ж мовознавці початковий о не вважають характерним для
руських наріч, бо:
1. У деяких випадках є зберігся і в самих руських наріччях (великоруському та
білоруському) в словах, это, эво – “малоросійські” ото, отак; ежевика = малоруське
ожина.
2. У руських наріччях є слова з е при о в інших слов’янських наріччях, великоруське
едва при словенському odvaj.
3. Нерідко в інших слов’янських наріччях перед складом з e трапляється о там, де і в
руських наріччях, польське оісhа, оlszа; чеське оlsе, болгарське один (при един), чеське
оsеn(при jesen) [10, c.163]. Професор О. Соболевський називав цю ознаку “мнимою
особенностию русского язика” [9, c. 32-33].
Щодо переходу dj в ж, то, на думку К. Михальчука, його немає лише в
західнослов’янських мовах, у яких спостерігається перехід у z. У сербській, болгарській
мовах загальноруському ж відповідають також шиплячі звуки, а не свистячі. Порівняймо
загальноруські межа, пряжа і сербське меhа, преhа) (вимовляється, як медьжя,
предьжя), болгарське межда, прежда. У той же час у багатьох малоруських говорах
часто чується дж замість ж. Наприклад, саджа, ходжу та ін. [5, с.164].
Не можна вважати специфічно руськими й інші ознаки, які подає у своїй статті
С. Булич, бо:
а) носові голосні так само рано занепали в чеському, сербському та інших
слов’янських наріччях;
б) перехід tj, кt, gt у ч також характерний, окрім руських, словенському
наріччю, ресі (печь), lес (лечь).
в) відсутність д перед л і н риса притаманна, за незначним винятком, усім
південнослов’янським наріччям;
г) спільною рисою південнослов’янських наріч, oкрім болгарського, є розвиток л
після губних [5, c. 164-165].
Отже, робить висновок К. Михальчук, не можна говорити про велику єдність між
наріччями руської діалектної групи. Інші наріччя слов’янських діалектних груп теж
мають чимало спільних з ними рис. За К. Михальчуком, можна виділити такі діалектні
групи, східну (руську), західнослов’янську, південнослов’янську; підгрупи,
північноруську, ляську та ін. Наріччя руської групи відносяться одне до одного так, як
наріччя західно- чи південнослов’янської груп.
К. Михальчук не погоджувався з думкою С. Булича, який вважав, що відмінність між
мовою і наріччям можна визначити за давністю їх буття. Адже, якщо дотримуватись
засади, за якою говір перетворюється в наріччя, а наріччя – в мову, набувши протягом
певного часу ряду особливостей, то неможливо зрозуміти, який вигляд мала, будучи ще
неподільною, індоєвропейська прамова.Вивчення особливостей української мови…
_____________________________________________________________________________________
63
Термінами “мова”, “наріччя” філологічна наука послуговується здавна.
Мовознавство використовує їх для природної класифікації кожної лінгвістичної сім’ї,
вживаючи, за висловом К. Михальчука, у суто умовному значенні – на позначення
взаємних генетичних співвідношень різноступеневих (родових, видових і підвидових)
мовних величин. “Одна и таже языковая величина может називаться и языком, и
наречием, смотря по тому, с какими другими языковими величинами она сравнивается в
каждый данный момент” [5, c. 136].
Коли під певною мовною величиною розуміють щось загальне, що охоплює собою за
ознаками відому групу інших мовних величин, то за відношенням до них ця мовна
величина буде мовою, а коли та ж величина розглядається як складова частина більш
загальної мовної величини, то вона називатиметься наріччям. А тому, робить висновок К.
Михальчук, ні перший, ні другий термін не можуть бути пристосовані винятково до
якоїсь одної або даної мовної величини як постійне і невід’ємне її означення [5, c. 139].
Отже, підсумовував учений, критерію для розмежування термінів “мова” і “наріччя”
в природі не існує, бо коли б він був, то в професор С. Булича малоруська, словацька,
кашубська мови не була б наріччями, а в професора Т. Флоринського перша була
наріччям, дві останні – мовами.
К. Михальчук погоджувався з С. Буличем у тому, що в науці заведено вважати
аксіомою, діалектні різновиди з’явилися лише після відокремлення спільних слів від
праслов’янської основи. Але свою думку С. Булич висловив неоднозначно, з цього
виходить, що в житті слов’янських мов був період, коли поряд існували дві мови, які
відрізнялись одна від одної, – спільна мова всіх неруських слов’ян і спільна мова всіх
руських слов’ян. Узявши такий погляд за основу, треба було б визнати, що перша з них
розпалася на дві мови (західну і південну) майже одночасно із розпадом спільноруської
мови чи наріччя, а це суперечило б поглядові С. Булича. Отже, він припустив, що в
зазначену епоху існували окремі мови всіх слов’янських народів. Якщо це так, то звідки
йому відомо, що тоді, коли поляки, чехи, болгари та інші говорили кожен своєю мовою,
великороси, малороси та білоруси – мовою руською.
Необґрунтованим є твердження професора С. Булича про те, що “спільноруська”
мова почала відокремлюватися від праслов’янської пізніше, ніж інші, тоді, коли останні
вже пройшли всі стадії діалектного розвитку. У цей період “спільноруська” мова, на його
думку, була ще єдиною, а на наріччя розпалася згодом. Отже, поки інші європейські мови
не перетворилися на окремі, “спільноруська” мова не відокремлювалася від
праслов’янської. Невже, запитував К. Михальчук, С. Булич думає, що спільноруська мова
відокремилася від праслов’янської разом з іншими спільними слов’янськими мовами
(західними і південними) і в той же час, коли ті розпадалися на діалекти, залишилася
незмінною? Але ж з’ясовано, що вже в ІХ–Х ст. руські наріччя існували окремо, хоча
були досить близькими між собою. Професор Соболевський, обстоюючи твердження про
їх єдність, водночас зазначив, що окремі говори існували, до того ж утворювали окремі
діалектичні групи, бо новгородський, псковський, смоленсько-полоцький говори
виокремилися в групу, а інші – говори південної, західної та північно-східної частини
Русі – були майже ідентичними [5, с. 136].
Якщо це так, зазначав К. Михальчук, то мова, що розпадається на окремі групи, не
може водночас бути єдиною.
_____________________________________________________________________
1. Булич С. Малорусское наречие // Энциклопедический словарь Ф. Брокгауза и
Эфрона. СПб., 1896. Т.18.Богдан Сокіл
__________________________________________________________________________________
64
2. Колесов М. Обзор звуковых и формальных особенностей народного русского
языка. Варшава, 1878.
3. Левченко М. Опыт русско-украинского словаря. К., 1874.
4. Михальчук К. Открытое письмо к А. Н. Пыпину по поводу его статей. К., 1909.
5. Михальчук К. Что такое малорусская (южнорусская) речь? // Киевская старина.
1899. Т. 66.
6. Москаленко А.П. О.Потебня як діалектолог і історик української мови/
О.О. Потебня і деякі питання сучасної славістики. Харків, 1962.
7. Пискунов Ф. Словниця української (або югової-руської) мови. К., 1873.
8. Пискунов Ф. Словник живої, народної письменної і актової мови руських югівщан
Російської і Австро -Угорської цесарії. К., 1882.
9. Соболевський А. Лекции по истории русского языка. К., 1889.
10. Чопей Л. Русько-мадярський словарь. Будапешт, 1883.
11. Шимановський В. Очерки по истории русских наречий. Черты южно-русского
наречия в ХVІ-ХVІІ вв. Варшава, 1893.
THE INVESTIGATION OF THE PECULIARITIES OF UKRAINIAN, ITS PLACE
AMONG THE SLAVONIC LANGUAGES
Bohdan Sokil
Ivan Franko National University of Lviv,
The Applied Linguistic department,
1/233, Universitets’ka Str., 79602, Lviv, Ukraine,
phone: (80 322) 296 43 55
The article discusses peculiarities of the Ukrainian language in comparison with other
Slavonic languages. The author analyses works of the linguists of the 19
th
c. which clearly show
the distinctive features of the Ukrainian Language in comparison with other Slavonic
Languages, in particular with Russian and Byelorussian.
Key words: territorial dialects, classification of dialects, peculiarities of the Ukrainian
language, separate character of the Ukrainian language.
ИЗУЧЕНИЕ ОСОБЕННОСТЕЙ УКРАИНСКОГО ЯЗЫКА,
ЕГО МЕСТА В КРУГУ СЛАВЯНСКИХ ЯЗЫКОВ
Богдан Сокил
Львовский национальный университет имени Ивана Франко,
кафедра украинского прикладного языкознания,
ул. Университетская, 1/233, 79001 Львов, Украина,
тел.: (80 322) 239 43 55
В статье описаны черты украинского языка в сравнении с другими славянскими
языками. Проанализированы труды лингвистов ХІХ века, где показано автономность
украинского языка в кругу других славянских, в частности русского и белорусского.
Ключевые слова: территориальные диалекты, наречие, классы, черты украинского
языка, автономность украинского языка.
Стаття надійшла до редколегії 14.10.2008
Прийнята до друку 20.12.2008

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.