Львівський національний університет імені Івана Франка,
кафедра української мови,
вул. Університетська, 1/234, 79602 Львів Україна,
тел.: (80322) 239 47 17
Розглянуто діалектизми, ужиті у новелах П. Федюка (Збірка “Гуцульська мадонна у
весільній сорочці”) та з’ясовано їх роль.
Ключові слова: діалектизм, етнографічний, лексичний, семантичний, фонетичний,
словотвірний діалектизми.
Павло Федюк належить до тих митців, які є окрасою сучасної української літератури.
Його “Гуцульську мадонну у весільній сорочці” ми ставимо поряд із Гоголевими
Вечорницями напередодні Івана Купала”, Кафчиним “Оберненням”, “Рогоносцями”
Ежене Йонеску, Драйзерівським “Титаном”. Лише в такому контексті авторова
метафоризація й дидактика з речей у собі стають речами для нас [10, с. 11].
Письменник народився в селі Рунгурах на Коломийщині 1948 року
1
. Це край Олекси
Довбуша і край Романа Іваничука, Дмитра Павличка та інших видатних українців. У 1971
році П. Федюк вступає на перший курс факультету журналістики Львівського
державного університету. За політичну діяльність у 1973 році його було виключено з
університету, і дванадцять років він “виконував план” з лісозаготівлі в Удмуртії. Писав
П. Федюк поки що “до шухляди”. Його не друкували, бо він належав до числа
заборонених письменників. Лише у 1988 році за підтримки Євгена Гуцала вийшла у світ
його книжка “Нічна зозуля”, і автора прийняли до Спілки письменників.
У вересні 1992 року П. Федюк та Левко Різник налагодили видання газети
“Літературний Львів”. Письменник на довгий час стає її редактором. 1994-го року
письменникові присудили Всеукраїнську премію “Благовіст – 93” за кращу прозову
книжку року, яка називалася “Самотня зірниця”. Автор присвятив її Євгенові Гуцалу. Цю
збірку новел було також висунуто на здобуття Державної премії. Помер П. Федюк у 2007
році.
Життя до П. Федюка було суворим. Сам письменник згадує дитинство як суцільний
кривавий кошмар. Перша хвиля геноциду прокотилася по Галицькій Гуцульщині у 1943
році. Мадярські фашисти (за спогадами батьків) спалили село, одночасно палало 630
дворів, а мадяри бігали поміж хатами й стріляли по всіх, хто ще рухався.
Ще страшнішою виявилася друга дуже довга хвиля російсько-імперського геноциду,
яку вже добре пам’ятає сам письменник. 40–50-ті роки – це завзята боротьба партизанів з
імперією, нічні бої і вивезення гуцулів на Сибір. Кожної п’ятниці “освободителі”

1
Біографічні відомості подано за Федюк П. Мама постійно сушила сухарі (Автобіографічне) та
Коротка історико-соціологічна довідка про село Рунгури // Федюк П. В. Гуцульська мадонна у
весільній сорочці. Львів, 2006.Ніна Захлюпана
__________________________________________________________________________________
106
відправляли товарний ешелон, напханий мирними і добрими ґаздами та їх сім’ями. “В
Сибір увесь край везуть”. Усе це залишалося в пам’яті П. Федюка назавжди, а пізніше
лягло в основу його новел: “Гуцульська мадонна у весільній сорочці”, Аве Марія”,
“Збуй”, “Вагон приречених”, “Збуй розплакався”, “Свята вечеря”, “Рідна вода”,
“Благовіщення” та ін. Михайло Осадчий зазначав: “В естетичному відтворенні закутої
душі Павло Федюк – майстер першої руки, рівного йому не бачу в сучасній українській
прозі” [10, с. 12].
Галицька Гуцульщина – край таємничих лісів, високих гір, глибоких ущелин,
швидких гірських рік та потічків. Гуцули, які населяють цей край, живуть у великій
злагоді із природою. Вони вірять у добро і зло. Допомогу можна отримати від ангела,
Ріки, зозулиці Лелі та ін. А боятися треба щезника, бісиці, демона, блуду тощо.
Прекрасна, щедра, дивна і горда душа гуцула (та ж і сам новеліст гуцул) описана з
великою любов’ю у “Штабарі”, “На хуторі”, “Звірові з людським серцем” та ін.
“Прочитайте… – і ви відчуєте: до літератури прийшов Той, на кого вона чекала,
задихаючись від козакоманії, космополітичного чаду та анемічних белетристичних
“фантазмів” [11, с.11].
Творчість П. Федюка прозаїка, публіциста, сценариста відома не лише в Україні.
Новели майстра слова високо оцінив професор Техаського університету (США)
Володимир Жила.
Гуцульські говірки належать до південно-західного наріччя української мови. Різний
час заселення Гуцульщини, різні ландшафтні особливості краю сприяли утворенню
специфічних діалектних рис тієї чи іншої його частини. У науковій літературі
розрізняють Галицьку, Закарпатську і Буковинську Гуцульщини [4, с. 8]. П. Федюк обрав
героями своїх новел галицьких гуцулів, а отже, цим і будуть зумовлені особливості
їхнього діалектного мовлення. Проведений аналіз дає можливість стверджувати, що у
новелах діалектизми виявляються на різних мовних рівнях: фонетичному, лексичному,
фразеологічному, словотвірному, морфологічному та синтаксичному.
Найчисельнішою групою виступають лексичні діалектизми. Серед них виділяємо
такі семантичні групи на позначення:
1) почуттів, переживань: пере’пудитись (127) – злякатися (159); соко’тити (16) –
доглядати (174); набу’ватися (18) – проводити гарно час, перебуваючи в гостях (128);
бану’вати (24) – тужити, сумувати (21); ‘вівкнути (22) – скрикнути; ‘флинькати (59) –
хлипати (198)
1
та ін.
“Ні, ти краще іди наперед і якось поясни все Анні, бо вона може перепудитись мене
на смерть” (127). “…і слухав, як банувала скрипка” (24). “Дружина не витримала довгої
мовчанки і почала схлипувати. – Чого флинькаєш?” (59).
2) сприйняття навколишнього середовища; виконання певних службових обов’язків:
‘вздріти (83) – побачити (36); здой’мити (99) – відмінити. “Вона смерть, така страшна,
що ми раз, як вздріли її, то так тікали…” (83). “Справку дай мені, що я коня здав у
колгосп, аби податок здоймили” (99).
3) назв осіб за виконуваною роботою, віком: штабар (46) – особа, яка вміє копати
криниці; хлоп (46) – дорослий чоловік (202). “А штабар сидів у цебрі навприсядки і

1
Тут і далі будемо позначати спочатку сторінку, на якій ужитий діалектизм, за виданням:
Федюк П. Гуцульська мадонна у весільній сорочці. Львів, 2006, потім сторінку словника, на
основі якого розкриваємо значення діалектизму. (Гуцульські говірки / Відповідальний
редактор Я. Закревська, Львів, 1997).Діалектизми у новелах Павла Федюка
__________________________________________________________________________________
107
бачив, як віддалялося сухе дно” (46). “На обід його (штабаря) витягали корбою з
дванадцятого метра два дужі хлопи” (46).
4) назв предметів, їх сукупності, необхідних для ведення господарства, виконання
сільськогосподарських робіт, утримання худоби тощо: копирста (65); ‘корба (46);
обійс’тя (97) – садиба, двір (135); рис’каль (133) – лопата (48); ‘фіра (68) – віз (197);
‘розплуга (100) – широка борозна між грядками (165); ‘кладня (68) – полукіпок снопів у
полі (95). “Газдиня завела корову у розплугу” (100). “Кінь уже упряжений чекав у фірі,
коли Орест докладав останню кладню зі свіжих пшеничних снопів…” (68). “Мовчки
передав Петрові ліхтарню, взяв рискаль і почав копать” (133).
5) назв частин людського тіла: ра’мено (80) – плече (161); ‘лаба (57) – нога (108).
“Лаби її (невістки) аби тут не було більше”(157). “Ведмідь стенув раменами – не видів”
(80).
6) назв абстрактних понять: хо’сен (48) – користь, вигода (203).
“А я б тото (закопане золото) не рушив, бо не моє, не на хосен би мені пішло” (48).
7) назв жіночих прикрас: ко’ралі (49) – намисто. “Шаснув у нагрудну кишеню,
намацав шорсткими пальцями разок малинових коралів, усміхнувся” (49).
8) назв явищ природи: гро’мо’виця (64) – громова блискавка (49). “Громовиця” (64)
(заголовок новели).
Значну групу становлять службові частини мови. Серед них виокремлено емоційно-
забарвлені вигуки, частки, апелятивні вигуки – речення та прийменникм: ‘гі-‘гі (22), а’гій
(22), йой (115), мой (21), і’гі (126), а’ди (21), Хрис’тос ся раж’дає (124), сла’вімо йо’го
(109), чи ‘дужі (128), гой ‘цурес (15), ‘бігме ‘Боже (15), ід (137), д (52); а’ди (127); ко (123).
“Агій”, – думала, то ж мені не привиджувалося ніколи, а тут уздріла в хаті таку змію”
(22). “Йой, та сідай Орисьо, сідай Олексику, чого ви стоїте” (115). “Василь рвучко
відчинив двері, став на порозі і голосно тремтячим голосом привітався: – Христос ся
раждає!” (124). “Гой цурес, люди добрі, цурес тай фертик!” (15). “– Чи дужі, –
традиційно віталися, і кожен тиснув руку” (128). “Він ід мені зчаста ївся їси (137). Та я
що, не знайшов би в себе якого кльоца, що ви аж д’хаті летіли” (52). “– Ади онде стоїт
(Василь), – показав пальцем (127). Дєкую вам, срібні, ходіт ко до хати” (123).
9) ознак дії: ‘файно (22) – гарно (192); ‘красно (111) – дуже гарно (104), мар’котно
(138) – моторошно (121); ‘бирше (116) – більше (25). “І хоч кожному було маркотно йти
серед ночі по цвинтару, проте цікавість перемогла, і всі посунули з ліхтарями за ним”
(133). “Йой, Господоньку, та вже бирше єк пів села (вивезли), майже всі присілки,
порожні хати стоят” (116).
Описуючи гуцулів у їх повсякденному житті, у хвилини радості і найбільшого горя
та розпачу, новеліст закономірно використав етнографічні діалектизми: назви місцевих
реалій і понять, існування яких зумовлене географією, кліматом краю, специфікою
сільського господарства тощо [3, с. 187-189].
Серед них можна виокремити такі семантичні групи:
1) назви на позначення спорідненості та свояцтва: ‘дєдьо (14) – батько (58); на’нашко
(18) – хрещений батько (130); ‘вуйко (18) – брат матері (42); ста’риня (22) – батьки,
батько з матір’ю (117); ‘стрийна (83) – дружина батькового брата (178). “Хата нова.
Дєдьо збудував для свого молодшого сина (14). А за ним узяли весла вуйко Микола та
нанашко Семен” (118). “Силують мене за старого, Іванку. Не можна старині перечити,
правда, Ясю?” (22).
2) назви страв та напоїв: ‘бануш (47) – густа страва з кукурудзяного борошна,
звареного на сметані (21); будз (116) – овечий сир зі свіжого молока (30); ‘гуслянка (47) –
спеціально заквашене густе кип’ячене молоко (56); ‘бриндза (47) – спеціальноНіна Захлюпана
__________________________________________________________________________________
108
приготований для зберігання посолений сир (29); ку’леша (84) – густа страва з
кукурудзяної муки, зварена на воді (106). “На столі стояли тарелі з борщем, банушем,
бринзою, гладунець гуслянки…”(47). “Я маю букату кулеші, нанашка вчера нам
принесла” (84).
3) назви житлових і господарських приміщень та їх частин, знарядь праці, предметів
побуту, які відображають природно-кліматичні умови проживання гуцулів: да’раба (17) –
пліт, збитий з кругляків, який сплавляють по ріці (56); кля’бурка (18) – різьблена палиця
(97); во’рина (97) – жердина для огорожі (41); дінниця (19) – огорожа пасовиська з
повалених одна на одну смерек (19, Федюк); кур’ман (23) – міцна сукана мотузка (107);
ко’либа (65) – житло лісорубів, пастухів (99); во’риння (97) – огорожа з ворин (41);
обо’рога (64) – повітка на чотирьох стовпах для сіна (136); ‘ґражда (60) – спеціальний тип
огорожі (високий суцільний дощатий паркан) на Гуцульщині (54) та ін. Я пам’ятаю, як по
ній (ріці), водили дараби мій батько і дідо” (17). “Ворина на ворітті Рубичевого обійстя
була не закладена, а лежала, як завше, на дорозі” (97). “Пастухи спали в колибі –
гуртожитку на близькій полонині” (65). “Зі своєї схованки ми попрощалися з батьком до
завтра і пішли пригнати корів до дінниці…” (19). “Про те, що Ганнуся Перцовичева
прийде сьогодні зі своїм женихом, вже знали всі Кутичі. Тому-то кожен позирив від своєї
ґражди туди, вниз, у центр, і пильнував останній автобус.” (60).
4) назви осіб за виконуваною роботою: боко’раш (19) – сплавник, плотар (28);
спу’зар (103) – помічник ватага (34). “У селі не лише в хаті Ріцьких чекали повернення
бокорашів, як свята” (19). “Спузарем живої ватри у цьому проклятому вагоні був
учитель зі Львова” (103).
5) назви, пов’язані з народним мистецтвом, традиціями, звичаями: трем’біта (21) –
духовий музичний інструмент – дерев’яна труба (до трьох метрів довжини), зроблена зі
смерекового дерева і обвита березовою корою (188); фло’єра (124) – довга сопілка без
денця (198). “Іва, а ци ти умієш, ще шос зробити, а ци лиш на флоєрі грати?…” (124).
“…над хатою звелися три трембіти і сповістили…, що Іван Ріцький прощається з світом”
(124).
6) демонологічні назви: блуд (80) – нечиста сила, яка збиває з дороги (26). Лісо’вик
(80) – ….; ‘мольфар (80) – чарівник (125); чу’гайстер (80) –лісовий чоловік (213);
щезник (125) – чорт, нечиста сила (222); нявка (81) – міфічна мавка (134); ‘мавка (81) –
міфічна нявка (134); чорна ласа (80) – ….; біла ласа (80) – коминар (80) – ……; дід (80)
– ……… “Всіх, всіх запрошую: і мавок, і блудів, і домовиків, і дідів, і коминарів,
чорних та білих лас, і лісовикв, і потопельників, і мольфарів – усіх, усіх” (80).
7) ландшафтні назви: ‘кичера (119) – стрімка гора, поросла лісом (94); ‘бердо (68) –
прірва, урвище (23); грунь (119) – невеликий пагорб, непокритий лісом (55); плай (114) –
гірська стежка (150); “З берди повіяло вільністю” (68). “Орест спрагло впився очима в
тихий серпанок смерекового лісу, перебігав з кичери на кичеру, з груня на грунь…”
(119).
8) назви весільного одягу, його частин, прикрас, інших предметів, що
використовуються на весіллі тощо: ‘бовтиця (87) – пучок кольорових ниток як прикраса
(27); чіль’це (87) – весільний головний убір молодої (212); ‘бартка (87) – топірець з
довгою ручкою, прикрашений орнаментом (21); дан’цовня (87) – підготовлене для танців
місце (напр. на весіллі) (55). “Велика весільна косиця одірвалася від кітеля і трималася
лишень на одній стрічці (89). Весільна сорочка вишита хрестиком червоною і чорною
ниткою, на плечах наопашки сердак, прикрашений різнокольоровими бовтицями… (87)”.
“Перед хатою на данцовні не палахкотіли в яскравих уборах легіні зі своїми бідашкамиДіалектизми у новелах Павла Федюка
__________________________________________________________________________________
109
не вигукували, взявшись за плечі у шаленому аркані, не викрешували бартками іскри…
“ (87).
Семантичні діалектизми, ужиті у новелах, становлять незначну у кількісному
вираженні групу лексики [3, с. 189–192]: харчу’ватися (49) – їсти, споживати (200);
‘срібний (123) – дорогий, любий (176); ‘жи’ла (46) – підземне джерело (70); загор’тати
(135) – одягатися; загор’тати (62) – запрошувати за стіл, садовити за стіл; звір (57) –
непрохідне місце, провалля (81). “– Дєкуємо вам, срібні, – ходіт-ко до хати” (123);
“Нічого, нічого, я вам вашу жилу з-під землі дістану, Анничко…” (47); “Мамо, та не біжіт
так прудко, бо у вас серце… Нате, хоть кожух загорніт” (135); “– Та що ви у байку
зайшли, харчуйтеси (49).
Гуцульські говори, як і будь-які інші, мають свої фонетичні особливості [1, с. 209-
213], [5, с. 225-227]. У мовленні героїв зафіксовані лише окремі фонетичні ознаки
південно-західних діалектів:
1) перехід фонеми [а] у позиції після м’яких приголосних в [е], [и], [і]: ‘д’екуйемо
(111); мешкан’е (23); щіс’ли’вим (23); здо’роўйе (123); фло’йе’ра (124); л’і’гай (126);
‘вс’еке (126); йек (45); кол’і’ду’йу (128). “Дєкуємо красно вам, припрошував до хати
газда… (111). Всєке на світі буває” (127). “Хата нова. Дєдьо збудував для свого
молодшого… посипав житом, аби мешканє було щасливим” (14).
2) ненаголошене [о] наближається у вимові до [у]: гу’ріўку (129). “…а ти гездечки
сидиш, гурівку п’єш” (123).
3) використання фонеми [ф] замість [х]: ‘фустка. “ Мамо, та не біжіт так швидко,
бо у вас серце… Нате, хоть кожух загорніт і фустку, таже мороз який нині” (135).
4) перехід [л] у [ў]: гу’ріука (48). “…сиділи би собі та гурівку попивали, ковбаси
їли…” (48).
5) використання протетичного [в]: ‘вочі. “А вона розкішно-юна (бісиця) жаріла
черінню. Вогонь у вочах, із ніздрів, із рота…” (32).
6) метатизовані утворення: кер’ниц’а (53). “Добра (вода); може бути; ладна; сік
землі; як на білих керницях; глибинна” (53).
7) ствердіння [с’] у словотворчій частці, яка входить до складу займенників; шчо’с
(124). “– А ци ти умієш ще щос робити…” (124).
8) уживання [ц] замість [ч] у частці чи: ци (124). “– Іва, а ци ти умієш ще щос
робити, а ци лиш на флоєрі грати” (124).
Фразеологізми – це особливий засіб пояснення особистого світосприйняття гуцула.
Вони, звичайно, є невід’ємним компонентом діалектного багатства новел. У
досліджуваному матеріалі виявлено такі фразеологізми:
‘З’їсти ‘шершня (58) – бути незадоволеним, не мати настрою; дару’вати по’чесне (63)
– обдаровувати молодих на весіллі (55); зібрати страху (68) – перелякатися, боятися;
захо’дити в ‘байку (49) – починати якусь довготривалу розмову; на’пасти ‘візії (69) –
привидітися; “Ти такий неласкавий? Що, не взяли килими? – Взяли. – То чого ти такий? –
Який? – Якби шершня з’їв?” (58) “Ганнусю, я не зможу бути на твоєму весіллі, бо треба
їхати заробляти гроші, то я хотів би зараз подарувати почесне своє” (63). “Та що ви у
байку зайшли, харчуйтиси, бо бануш студений недобрий, – припрошувала газдиня” (49).
“Вже перед ворітьми господар отямився. Сплюнув. Перехрестився. – Якась візія напала
на мене” (69).
Словотвірні особливості діалектизмів реалізуються у таких явищах:
1) у творенні назв осіб жіночої статі від таких іменників, які, за літературними
нормами, не мають здатності творити корелятивної родової пари: зві’риця (22); бі’сиця
(32); щу’риця (47). “Але коли поліз (син) знімати стару ікону, якою благословляла доНіна Захлюпана
__________________________________________________________________________________
110
шлюбу ще її мати, стара Настя, як звіриця, кинулася до нього, стягнула зі стільця…” (22).
“А бісиця, поївши всю грань до останньої іскрини, пішла собі до міста” (32).
2) у використанні демінутивного суфікса -уньк-: “Ан’нунько (133). Та й чого ти,
Аннунько, такими снігами брела д’мені аж сюди…” (133).
Мовлення героїв новел насичене також морфологічними діалектизмами [1, с. 210-
213]. Основними їх морфоознаками є:
1) уживання закінчення – и (родовий відмінок однини) в іменниках колишньої ĭ
основи: ‘слабости (128); ‘смерти (128). “Я хочу напитися до сестри, бо вона мене
вибавила, від слабости ратувала” (128); “До смерти не спокутує такий гріх” (128).
2) іменникові та займенникові закінчення –ов в орудному відмінку однини:
боро’дов (127); то’бов (126); мнов (126). “Василь, Василь, лишень з бородов і костилем”
(126). “Пусти, я поговорити хочу з тобов” (126).
3) закінчення – о у кличному відмінку іменників м’якої групи: О’рисьо (115).
“– Йой, та сідай, Орисьо, сідай Олексику” (115).
4) закінчення – е кличного відмінка іменників: люде (15). “Гой цурес, люде добрі,
цурес тай фертик” (15).
5) інфінітивний суфікс -чи: стере’чи (134). “Ні, Анничко, я мушу сама хату
стеречи” (134).
6) займенникові форми сей, ся, се: сесій (134). “– Ей, та чого сама – в сесій хаті
жиє дух і твого тата…” (134).
7) особові дієслівні форми з твердим флексійним –т-: сто’їт (127), хо’діт-ко (123),
сла’буют (83). “Ади онде стоїт (Василь), – показав пальцем” (127). “…то від них (вошей)
люди слабуют на тифус, і мамка наша заслабла і заснула” (83).
8) препозиційна вимова дієслівного постфікса –ся: си зрік (47). “Бо якби’м того
слова си ‘зрік, то міг би відкрити чорну жилу…” (47).
9) Уживання у формах умовного способу дієслів нескороченої частки би та
особових енклітиків 1 та 2 особи однини і множини: би’м (47). “Бо як’би’м того слова си
зрік, то міг би відкрити чорну жилу…” (47).
10) скорочені форми питально-відносних займенників і утворених від них часток:
ні’чо (46). “– Нічо, газдинько, докопано і до вашої жили…” (46).
11) флексія – ий у прикметниках м’якої групи: ‘синий (128). “Ти йому щось
гарячого дай, дивиси, єк він перемерз, аж синий” (128).
12) – и у постфіксах – ся та у дієслівних особових закінченнях: ба’юси (126);
вітвере’зиси (126); ‘снитси (128); ди’вітси (100); перехрес’тиси (128); ‘ближтиси (128);
їв’ляїси (137); ли’шетиси (126). “Ти перехрестиси і прокажи три рази ”Отче наш…”. “Ти
що, здурів, чи перепив? Йди вітверезиси…” (126). “Я боюси сама лишетиси в хаті” (126).
Загалом, у гуцульському говорі, як і в інших діалектах, синтаксичних особливостей
значно менше, ніж лексичних, морфологічних тощо. У новелах виявлено специфічні
прийменникові конструкції та сполучники:
1) конструкції з прийменником ід (137), д (до): д’’нему (15), д’’горі (137) “Ну, то
йди д’нему ночуй у буду. Бо чо би пес мав уночі боятиси” (15). “Не прийде. Він видів
мене, як з долини йшов д’горі” (77). “Він (Василів тато) ід мені зчаста ївляїси” (137).
2) використання сполучника ко’бисте у складнопідрядному реченні з підрядним
умовним. “Ой, кобисте могли викопати криницю, то ми би вам… красно заплатили” (47).
Отже, у новелах П. Федюк використовує низку діалектизмів різних мовних рівнів. На
це явище звернув увагу В. Жила. Він пише: “У нього неповторні інтонації, він по-своєму
підходить до використання досвіду попередників і сучасників, своєрідно користується
скарбами загальнонародної мови. У нього тут і там з’являються гуцульські діалектизми. Діалектизми у новелах Павла Федюка
__________________________________________________________________________________
111
Тому-то ніколи не сплутаєш творів П. Федюка з творами М. Коцюбинського чи
В. Стефаника” [6, с. 9]. До питання використання діалектизмів, їх кількості ставлення
було і є неоднозначне. Так, у 30–40-ті роки ХХ-го століття повністю заперечували
діалектизми як елемент художнього твору та їх використання. Навіть сам В. Стефаник, як
про це пише І. Велигорський, звертаючись до молодих письменників, просив не брати
собі з нього прикладу і не уживати діалектизмів, що він припустився великого блуду,
пишучи говіркою [2, с. 116 – 117]. Такої ж думки дотримувався й Іван Огієнко. Він писав:
“…твори Стефаника ніколи не зможуть стати загальноукраїнським добром, – на
перешкоді до цього все буде їм не всім зрозуміла говірка” [8, с. 121]. Свою негативну
позицію учений обґрунтував нерозвиненістю соборної літературної мови [8, с. 12].
Іншої думки (щодо уживання діалектизмів у художніх творах) дотримувалися,
зокрема І. Ковалик та І. Велигорський. І. Ковалик, досліджуючи мову творів
В. Стефаника, зробив висновок, що новеліст хотів показати повний тип селянина з
Покуття, з його душею, думанням і мовою. І це не випадковість, а обдуманий факт і
система [7, с. 163]. І. Велигорський повністю стає на захист уживання діалектної
лексики. У статті “Мова творів Стефаника” він писав: “Ніхто не буде перечити, що
писання Стефаника якраз виграють на вартості завдяки вжиттю говору, бо це надає
творам Стефаника безпосереднього життя…, більше реалізму, прив’язує їх до місця й
додає їм більшої образовости” [2, с. 117].
У сучасному мовознавстві діалектну лексику розглядають як джерело збагачення
української літературної мови [1, с. 240]. Цю тезу підтверджують новели П. Федюка.
Для П. Федюка уживання діалектизмів, без сумніву, глибокопродуманий, мистецький,
а також духовний учинок, його духовна потреба. Адже до збірки новел сам автор
долучив “Коротку історико-соціологічну та соціальну довідку про село Рунгури”. З
великою синівською любов’ю письменник усе життя ставився до свого села, до свого
краю. Устами Орисі (“Осіння баграниця”) він нам розповідає, що для нього Його
Гори. [Тут і далі виокремлення жирним шрифтом наше. – Н. З.] “А ще вчора за
Москвою (Олексик) допитувався мами: – Мамо, а що таке гори? Орися довго не
могла відповісти на таке просте і таке неймовірно складне запитання свого сина…
– Гори, Олексику, це гори… [114].
Коли за часів російської імперії його рідні Рунгури і Княждвір зазнали
перейменування, він разом із братом у 1991 році їздили до Верховної Ради УРСР і
домоглися повернення селам їхньої правічної назви. Для нього Рунгури – це найкраще
село і найкращий край. Тут є все: навіть мінеральна лікувальна вода, а в урочищі Білі
Криниці б’ють джерела, з яких вода “влітку зуби ломить, а взимку руки гріє…” [12,
с.158]. До збірки увійшли також спогади про село (періоду російського радянського
геноциду) Леона Поп’юка, Михайла Іваніва, Миколи Стефака, Василя Федюка. Цим він
підтвердив, що збірка новел, це не лише художні твори, а своєрідна історія його краю,
його села, з живими конкретними людьми. Його село, жахи, які воно пережило, лишило в
душі письменника рану, яку він гоїв кожною своєю новелою.
Уживання діалектизмів творить місцевий колорит твору. Перед нами постають
гуцули, що живуть на конкретній території. Їхня діяльність, їхнє господарство зумовлене
географією проживання. Так, не можна описати сплав лісу по ріці, не уживши назви
“дараба” чи “бокораші” (“Ріка”). Пастухи на Гуцульщині “спали в колибі… та близькій
полонині, Андрій, що копає криницю Соколюкам, – штабар (“Штабар”) тощо.
Діалектизми дають змогу бачити у новелі гуцула, а не просто когось з невідомої території.
На основі аналізу, можна стверджувати, що герої новел говорять рідною говіркою, в
особливих випадках, коли з ними відбуваються події, які для них важливі, торкаютьсяНіна Захлюпана
__________________________________________________________________________________
112
серця і душі. У поетичній новелі “Самотня зірниця” герой одружується. Він нам
розповідає: “Я стою лицем до лиця з сонцем і скликаю пречисту і нечисту силу
приходити до мене на весілля. Всіх, всіх запрошую: і мавок і блудів, і домовиків, і
дідів… і мольфарів, – усіх, усіх” (80). Василь, який за документами убитим в
Афганістані, а насправді живий, повертається додому на Святвечір. Мати дізнається про
це: “– Що мені серце… Боже він живий, живий, а я молиласи за душеньку його… Але
нічо, спокутую свій гріх, лишень би вздріти ще раз його живого” (135). І далі у тій же
новелі: “– А о, видиш, Васильку, навіть тато твій прийшов з того світу. Він ід мені
зчиста ївляїси” (“Людина з того світу”) (135). Рузя Замлинська рятує Рубича: “– Нико,
тікай, бо то тебе вже йде міціянт з солдатами” (“Збуй розплакався”) (107). Колядники
прийшли до Христини. Свято. Загальна радість. “– О, на щісті, на здоров’є, – крикнув
береза. – Дєкую вам срібні, ходіт-ко до хати” (“Людина з того світу”) (123). – “Чи дужі,
– традиційно віталися, і кожен тиснув руку. – Розкажи, єктот так сталося, що ми тебе
похоронили, а ти ґездечки сидиш гурівку п’єш” (“Людина з того світу”) (128-129). Так
мовлення героїв ніби “…підслухане в хвилях щирости” мовлення селянина (“Людина з
того світу”).
У Соколюка на обід бануш, бринза, гладунець гуслянки (“Штабар”).
Орися (молода) на голові має розкішний віночок, а чоло її покриває “срібне чільце…,
на плечах наопашки накинутий сердак, прикрашений бовтицями та ружами”.
(“Гуцульська мадонна у весільній сорочці”) (187). Мова ж самого автора найчастіше –
добірна, високохудожня, літературна. “Космос жорстокий і невблаганний, кожен, хто
порушує його закон, позбавляється вісті з космосу, з якою повинен співставити власне
правило життя – жити по-совісті.
“Гори зацвіли осіннім розмаєм. З-поміж темно-зелених смерек яскраво-золотаво
світилися модрини, а довкола батьківської хати сад цвів осіннім маєм…”.
Рідше новеліст послуговується діалектизмами, коли він як сторонній глядач
розповідає про свого героя, описує речі, які оточують його. “Кінь уже упряжений чекав у
фірі, коли Орест докладав останню кладню зі свіжих пшеничних снопів” (68). В
рубленій просторій хаті Михайла Рубича йшло весілля. Дивне весілля. “Перед хатою на
дацовні не палахкотіли в яскравих уберях леґіні зі своїми бідашками,… не
викрешували бартками іскри” (87).
П. Федюк писав так, аби в кожного пробуджувати національну совість. У новелі –
містерії “Вість поета” він чітко сформулював своє завдання письменника: “Бог не запитає,
скільки написав ти книжок, а лише спитає, що зробив ти, поете, щоб менше було зла й
ненависті поміж людьми твоєї нації, часткою якої ти сам єси” (44).
А П. Федюк зробив багато. І одним із інструментів його високохудожнього творіння
є мистецтво користуватися діалектизмами. Творячи високу прозу, він мистецьки вправно
використовує діалектизми, що надають новелам індивідуальної фантазії.
__________________________________________________________
1. Бевзенко С. П. Українська діалектологія. К.: Вища школа, 1980. 245 с.
2. Велигорський І. Мова творів В. Стефаника // Рідна мова. 1937. № 2. С. 115-122.
3. Винник В. О. Загальнонародна, діалектна і професійна лексика в сучасній
українській літературній мові // Сучасна українська літературна мова. Лексика і
фразеологія. К.: Наукова думка, 1973. С. 179-211.
4. Гуцульські говірки. Короткий словник / За заг. ред. Я. Закревської. Львів, 1997.
230 с.Діалектизми у новелах Павла Федюка
__________________________________________________________________________________
113
5. Жилко Ф. Т. Нариси з діалектології української мови. К.: Радянська школа, 1966.
306 с.
6. Жила В. Про високе і вічне // П. Федюк. Гуцульська мадонна у весільній сорочці.
Львів. Тріада плюс, 2006. 226 с.
7. Ковалик І. І. До характеристики мови В. Стефаника // Рідна мова. 1937. № 2.
С. 159-164.
8. Огієнко І. І. Говірка чи літературна мова? // Рідна мова. 1937. № 2. С. 121-124.
9. Огієнко І. І. Історія української літературної мови. К.: Либідь, 1995. 293 с.
10. Осадчий М. Дивовижа розбурханої фантазії і шпихлір скутого страху //
Гуцульська мадонна у весільній сорочці. Львів. Тріада плюс, 2006. 226 с.
11. Холодний М. Рівного йому не бачу в сучасній українській прозі… // Гуцульська
мадонна у весільній сорочці. Львів. Тріада плюс, 2006. 226 с.
12. Федюк П. В. Гуцульська мадонна у весільній сорочці. Львів. Тріада плюс, 2006.
226 с.
DIALECTISMS IN PAVLO FEDIUK’S SHORT STORIES
Nina Zakhliupana
Ivan Franko National University of Lviv,
The Ukrainian-language department,
1/234, Universytets’ka Str., 79602 Lviv, Ukraine,
рhone (00380322) 239 47 17
The dialectisms are analyzed as they appear in the short stories by P. Fediuk (collected
stories “Hutsul madonna in a wedding dress”), their role is disclosed.
Key words: dialectism, ethnographic, lexical, semantic, phonetic and word forming
dialectisms.
ДИАЛЕКТИЗМЫВ НОВЕЛЛАХ ПАВЛА ФЕДЮКА
Нина Захлюпана
Львовский национальный университет имени Ивана Франко,
кафедра украинского языка,
ул. Университетская, 1/234, 79602 Львів Україна,
тел.: (80322) 239 47 17
В статье рассматриваются диалектизмы в новеллах П. Федюка (сборник “Гуцульская
мадонна в свадебной сорочке”) и определяется их роль.
Ключевые слова: диалектизм, этнографический, лексический, семантический,
фонетический, словообразовательный диалектизмы.
Стаття надійшла до редколегії 6.09.2008
Прийнята до друку 20.12.2008