ВІСНИК ЛЬВІВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ

ОСОБЛИВОСТІ АНТРОПОНІМІКОНУ МАЛОЇ ПРОЗИ ІВАНА ФРАНКА – Олеся Сколоздра

Львівський національний університет імені Івана Франка,
кафедра української мови,
вул. Університетська, 1/343, 79602 Львів, Україна,
тел.: (80 322 ) 239 47 17
У статті проаналізовано особливості антропонімії малої прози Івана Франка. Зокрема
досліджено те, як автор змінював номени для персонажів у різних прижиттєвих виданнях
та редакціях своїх творів.
Кючові слова: літературно-художній антропонім, конотація, номінація особи,
промовисте ім’я.
Художні твори Івана Франка особливо насичені багатою ономастичною лексикою,
яка репрезентує всю національну палітру імен, увесь регіональний колорит, що
допомагає письменникові створити відповідне тло твору. І. Франко був добре обізнаний
із системою найменування осіб у реальному житті, тому вибір номінацій для своїх
літературних героїв намагався проводити відповідно до реального іменника епохи, яку
зображував у творі. Варто зазначити, що письменник особливо скрупульозно ставився до
вибору номенів. Це, на нашу думку, зумовлено такими чинниками. По-перше, І. Франко
сам був одним із перших дослідників української ономастики, про що свідчить його
праця “Причинки до української ономастики” (1906 р.), в якій автор аналізує найновіші
тогочасні ономастичні вчення Потта, Штарка, Гейнзе та ін. Розгляд української
ономастики І. Франко розпочав відомим висловом А. Гейнзе, яким пояснює, чому
потрібно вивчати антропоніми, особливо їх етимологію: “… чоловік у своїм ім’ю має
такого товариша на все життя, що все йде біля нього з зачиненим наличником, товариша,
що супроводить його від колиски до гробової дошки, 70, 80 літ, а якого значення чоловік
дуже часто не знає, якого правдиве лице перед ним закрите. А проте ми так старанно
заховуємо того товариша, не позволяємо, щоб його в чим-будь укорочено, щоб від нього
віднято або до нього додано хоч одну букву, яка для вимови не мала би ніякого значення.
Оттак старанно дбаємо ми про зверхню оболочку та подобу, а мали б не дбати про
внутрішній зміст і ядро, мали б ніколи не цікавитися ним?” [10, т.36, с.391]. Цю фразу
А. Гейнзе можна доповнити відомими висловами інших філософів, письменників. Так,
ще у сиву давнину Плутарх сказав, що “ім’я – це пророкування”, а Й.-В. Ґете доповнив
цю фразу словами: “У вас, панове, можна всю сутність прочитати з імені”. Отже, якщо
І. Франко радить цікавитися “внутрішнім змістом” реальних антропонімів, то, безумовно,
в художній літературі він як знавець ономастики не залишив це поза своєю увагою. По-
друге, Іван Якович знав багато мов, тому міг добре “відчитати” етимологію того чи
іншого імені і розвивати навколо нього потрібні конотації.
Про роздуми письменника над вибором номена для персонажа свідчать і численні
випадки, коли майстер слова у процесі написання твору змінював імена, прізвища,
андроніми для своїх героїв. Якщо розглянути оповідання “Сам собі винен”, то дляОсобливості антропонімікону малої прози…
__________________________________________________________________________________
149
номінації головних персонажів у виданнях “Ілюстрований календар товариства
“Просвіта“ на рік переступний 1884” та в збірці “В поті чола” автор вживає номінації
Микола Проць та Проциха. Готуючи це ж оповідання до збірки “Добрий заробок і інші
оповідання”, І. Франко змінив прізвище персонажа і відповідний андронім для номінації
його дружини з Проць на Прач, із Проциха на Прачиха. Остаточний варіант, на нашу
думку, є більш вдалим, оскільки виконує функцію характеристики персонажа. Прізвище
Прач мотивуємо словом прач – “праник” [8, т. VІІ, с. 523] – “дерев’яний гладенький
валок для вибивання білизни під час прання” [8, т. VІІ, с. 516]. Таке прізвище персонажа
викликає у читача яскраві конотації. Так, як праником вдаряють по білизні, так і доля та
жорстокі люди вдаряли Миколу, відбиваючи від нього все, що він мав. Насамкінець,
важкі обставини загнали персонажа на небезпечну роботу і востаннє вдарили ним так, що
він загинув. Отже, прізвище Прач є більш промовистим, ніж Проць, що, очевидно, і
зумовило заміну літературно-художнього антропоніма.
В оповіданні “До світла” також натрапляємо на зміну прізвища персонажа
Журовський (порывняймо видання в журналі “Зоря” №2 (С. 17-21) та №3 (С. 33-36) за
1980 р.) на Журковський (збірка “В поті чола” за 1980 р. С. 267-288), що однозначно
важко пояснити. Можемо висунути лише дві версії такої заміни. По-перше, прізвище
Журовський для І. Франка асоціювалося з коханою жінкою Целіною Журовською-
Зигмунтовською. Можливо, щоб читачі уникали таких асоціацій, автор змінює прізвище.
Друга версія полягає в тому, що письменник спеціально в основу прізвища кладе
демінутивну форму імені Журко з метою характеристики іменованого персонажа.
Літературний антропонім Журковський семантикою своєї основи характеризує носія. Цю
номінацію можемо розглядати як таку, що походить від слова журитися “турбуватися,
тривожитися про когось” [8, т. ІІ, с. 548]. Справді, пан Журковський турбувався про
головного персонажа твору Йоська Штерна – замельдував його до лікаря, навчив читати
та обіцяв прилаштувати до ремісницької школи. Як зазначила Г. Бучко, українські
прізвища на -овський, -евський є “вторинними антропонімними утвореннями від імен
чи прізвиськ” [2, 25-26], отже, в основі такого прізвища лежить антропонім Журко.
І. Франко, очевидно, надав перевагу прізвищу в основі з іменем Журко (а не Жур >
Журовський), оскільки це є демінутивна форма імені Жур, Жура, а отже, виявив більш
прихильне ставлення до персонажа, який опікувався Йоськом. Таку заміну можна також
пояснити тим, що автор, кладучи в основу прізвища демінутивну форму імені, хотів
показати, що іменований персонаж – це маленька, одинока людина, здатна турбуватися
про інших, у величезній системі зла.
Заміну імені головної героїні спостерігаємо й у творі “Маніпулянтка”, який уперше
надруковано польською мовою під заголовком “Manipulantka” в газеті “Kurjer Lwowski”
№ 197 – 202 від 17 – 22 липня, № 204 – 209 від 24 – 29 липня і № 211 від 31 липня
1888 року. У цьому виданні головну героїню названо іменем Зося, що є регіональним
демінутивним варіантом імені Софія [10, с. 344]. Українською мовою текст уперше було
опубліковано в 1890 році у збірці “В поті чола”, де головній героїні надано ім’я Целя.
Таку заміну можна пояснити тим, що оповідання частково має реальне підґрунтя і
зображує реальних людей – Целіну Журовську-Зигмунтовську (в образі Целі) та Івана
Франка (в образі Семіона Стоколоси). Про те, що прототипом Целі була Целіна
Журовська, свідчить лист І. Франка до А. Кримського, де, серед іншого, письменник
назвав твори, в яких зобразив життя Целіни, або твори, присвячені їй: “… здалека пізнав
одну панночку польку і закохався в неї. Отся любов перемучила мене дальших 10 літ; її
впливом були мої писання “Маніпулянтка”, “Зів’яле листя”, дві п’єски в “Ізмарагді” і
недрукована повість “Lelum-Polelum” [4, с. 232]. Можливо, в польському виданні авторОлеся Сколоздра
__________________________________________________________________________________
150
хотів завуалювати прототип героїні, а в українське видання ввів справжнє ім’я з метою
посилення реалістичності твору.
Цікаво простежити заміну номінацій головних персонажів у двох редакціях
оповідання “Герой поневолі”. Головного героя у першій редакції названо Григорій
Калинович, а в другій – Степан Калинович. Пояснити мотивацію вживання імені
Григорій у тексті досить просто, адже доантропонімна семантика номена – “невсипущий,
пильний, бадьорий” [9, с. 93]. Таке ім’я цілком відповідає натурі героя: “Двадцять літ
числив він скарбові доходи й видатки, двадцять найкращих літ життя провів у отсій
темній канцелярії, подібній до великого родинного гробовища, на однім дерев’янім
кріслі, над великими рахунковими книгами, живучи з дня на день правильно і точно, мов
добре накручений годинник, не думаючи про ніякі зміни, про інше життя” [10, т. 21,
с. 338], “Він пильнував, щоб рано, перед восьмою, заки ще вулиці порожні, забігти до
своєї канцелярії, запхатися за своє бюрко в самім куті і загребтися за купою книг, виказів,
табелів та витягів. Він працював із напруженням усіх сил. Пильний і совісний урядник
віддавна, він ніколи не працював так пильно і совісно, як тепер” [10, т. 21, с. 339].
Сьогодні важко пояснити, чому автор замінив ім’я персонажеві, оскільки немає
жодних згадок, жодних пояснень про це, що допомогло б висловити якісь припущення.
Але якщо майстер слова такого рівня, як І. Франко, зробив таку заміну, значить вона була
цілком виправданою.
У цьому ж творі зафіксовано заміну прізвища одного з героїв Закшицький на
Валіґурський. Таку заміну, на думку Л. Белея, І. Франко зробив тому, що в прізвищі
Закшицький “не вгадувалося українське минуле персонажа” (порівняймо українське
Валигора), а авторові необхідно було наголосити саме на цьому: “Я також русин… навіть
ліпший русин від тебе. А проте я люблю нашу спільну матір Польщу і працюю для її
визволення” [10, т. 21, c. 342]. Л. Белей зазначив, що персонаж Валіґурський, “у прізвищі
якого неважко вловити українське Валигора, позбавлений національної невизначеності”
[1, с. 30]. Літературний антропонім Валіґурський виконує у творі функцію
характеристики персонажа за національністю, з одного боку, та за характерним вчинком,
з другого. Крім вказівки на національну приналежність персонажа, літературний
антропонім характеризує героя за вчинком. В основі прізвища вбачаємо слово валигора,
що означає “людина, що валить гору”. Валіґурський, справді, був тією людиною, вояком
гвардії народової, який один із перших кинувся валити велику “гору” – Австрійську
монархію: “Він з великим молодечим запалом кинувся у вир агітацій, брав участь у
демонстраціях і перший бентежив віковічний мертвий супокій канцелярії горячими
промовами та окликами… Він був одним із перших охотників до гвардії народової і, як
старий вояк-наполеоніст, зараз дістав під свою руку цілу роту, яку мав учити муштри”
[10, т. 21, с. 341].
Промовистою є також номінація для дочки Валіґурського – Емілія Валіґурська. У
першій редакції її названо антропонімом Ганя [10, т. 17, с. 487], який є українським
демінутивним варіантом імені Ганна [9, с. 82], що вживається переважно на
західноукраїнських землях. Заміну імені можна пояснити двома версіями. По-перше,
власне ім’я Емілія, що походить від латинського aemulus – “послідовник, ревнитель” [7,
с. 51] вказує на те, що панна була ревною послідовницею свого батька у боротьбі за
Польщу, вона, навіть ризикуючи життям, пішла з батьком на барикади і набивала йому
пістолі. Як ревна польська патріотка Емілія в цьому ж дусі виховує двох своїх синів,
незважаючи на те, що їх батько – українець. Отже, номен Емілія є більш промовистим,
ніж Ганя. По-друге, ім’я Ганя є національно значущим, тобто чітко вказує на
приналежність до української нації іменованого персонажа. І. Франко, замінюючиОсобливості антропонімікону малої прози…
__________________________________________________________________________________
151
наскрізь український антропонім Ганя на антропонім Емілія (Мільця), який у Польщі
більш поширений, ніж в Україні, очевидно, хотів показати пропольський світогляд
героїні. Отже, така заміна літературно-художніх антропонімів цілком виправдана,
оскільки спрацювала на довершеність образної характеристики персонажа.
Іноді у 50-томному виданні творів І. Франка порівняно із прижиттєвими виданнями
спостерігаємо орфографічні правки редактора щодо авторської антропонімії. Насамперед
із зрозумілих причин вилучено літеру “ґ” у низці прізвищ іншомовного походження:
Гаммершляґ → Гаммершляг, Ґольдбавм → Гольдбаум, Ґольдмахер → Гольдмахер,
Ґоттесман → Готтесман, Валіґурський → Валігурський тощо. Інколи редакторська
правка щодо антропонімікону творів мала позитивне значення. Передусім це стосується
випадків, коли автор помилково вживав інше ім’я персонажа (переважно другорядного
чи епізодичного) замість уже використовуваного. У першодруці оповідання “Навернений
грішник” (журнал “Друг” № 2 С. 18–23, № 3–4 С. 38–45, № 5 С. 66–74, № 6 С. 93–105 за
1877 рік) письменник помилково вживає для персонажа Сеня ім’я Гнат, що редактор
виправив у 50-томному виданні [10, т. 14, с. 355].
Узагалі, антропонімікон Франкової малої прози надзвичайно розмаїтий і порівняно
досить складний. Складність дослідження полягає в тому, що чимало творів І. Франка є
біографічними, через що автор уводив у художні тексти багато реальних людей,
зберігаючи їхні справжні імена та прізвища. Частину таких номінацій І. Франко вдало
обігрував, використовуючи вдалі конотації номенів, а частину залишив без змін, але “у
переважній більшості випадків письменник уникав відтворення реальних прізвищ та
імен, давав своїм персонажам інші “паспортні” дані” [6, с. 153], оскільки використання
дійсних даних перетворює твір на хроніку, зв’язує увагу автора з вимогами реалістичної
відповідності.
Зокрема, вдалі конотації автор вибудовував навколо реальних прізвищ персонажів
твору “Отець-гуморист” – Софрона Телесницького та о. Красицького. Онімну номінацію
Софрон Телесницький І. Франко переніс в оповідання з реального антропонімікону як
реальну назву реального персонажа [4, с. 114], який був надто жорстокою,
напівбожевільною людиною. Проте письменник не просто переніс цю номінацію, а
обіграв її, висуваючи на перше місце яскраві конотації. Первісно ім’я Софрон означало
“із здоровим розумом“, “розважливий” [7, с. 87]. Якщо за основне взяти значення
етимона імені “людина зі здоровим розумом“, то контекст твору показує цілком
протилежні характеристики персонажа: “… головним, а може й єдиним елементом
гумору о. Телесницького була іронія, той гризький плин, що тече з жовчевого
успособлення, з невдоволеної, чимось покривдженої або упослідженої вдачі, з хорого
організму або з хорої душі (жирний курсив наше – О.С.)” [10, т. 21, с. 292].
У прізвищі персонажа Телесницький, як зазначає Т. Пастух, відчутне певне
семантичне відлуння, яке в сюжетному розвитку породжує досить вдалі конотації.
“Насамперед, прізвище вчителя наштовхує на ті садистичні форми покарання, які той
застосовував усе з більшою й більшою майстерністю. Учні власне і повинні були
сприймати свого вчителя як Телесницького (в акцентовано тілесній іпостасі), адже вони
добре відчували його науку на власній шкірі. Окрім того, в релігійній традиції значення
тілесний протиставляється значенню духовний… Відповідно прізвище вчителя виступає
у контрасті з його високою духовною місією” [6, с. 154].
У прізвищі ще одного персонажа Красицького можна виділити слово краса –
“властивість, якість гарного, прекрасного” [8, т. IV, с. 326]. Іменований персонаж,
справді, був гарною, доброю людиною, улюбленим вчителем і повірником учнів:
“Своєму улюбленому катехиту о. Красицькому ми найскорше були б пожалувалися, Олеся Сколоздра
__________________________________________________________________________________
152
та, на жаль, він зараз з осені захорував і науку релігії замість нього обняв той сам наш кат
о.Телесницький” [10, т. 21, с. 307].
У творі зафіксовано також чимало інших антропонімів, перенесених в оповідання з
реального життя, семантику яких автор вміло обігрує. Так, в одного з учнів гімназії було
прізвище Козакевич, яке є патронімним утворенням від номена Козак, що, у своєю
чергою, походить від апелятива козак. Про таке походження подібних прізвищ знав
о. Телесницький (“Козакевич! Ти походиш від козаків. Терпи, козаче, отаманом
будеш!” [10, т. 21, с. 297]), але, бачачи малого слабосильного хлопчину і чуючи його
пискливий голос при зойках від побоїв, вчитель іронічно пояснює походження прізвища
хлопця: “Ов, ти, мабуть, не від козаків походиш, а від кози. Козю-козю-козю, бе! ” [10,
т. 21, с. 297].
Засобами завуальовування справжніх номінацій реальних людей у малій прозі
І. Франка послужили:
1) Анаграма прізвища
У нарисі “Сморгонська академія” автор номінацію реальної людини (громадського
діяча, вченого, поета) Івана Верхратського інверсійно зашифрував у літературно-
художньому антропонімі Йикьстархрев [10, т. 164, с. 26];
2) Контамінація імені та прізвища
Прикладом може слугувати номінація для гімназійного вчителя Валька з оповідання
“Schцnschreiben”. Його прототипом був жорстокий вчитель Дрогобицької гімназії
Мелько. І. Франко у творі завуалював його під назвою Валько, змінивши початок номена,
проте зберігши словотвірну модель. Узагалі антропонім Валько – це демінутивна форма
імені Валентин [7, с. 39]. Однак, на нашу думку, такий літературний антропонім – це
явище контамінації імені та прізвища прототипа персонажа – Василя Мелька: Ва[силь] +
[Ме]лько → Валько. Окрім того, в такому літературному антропонімі відчутний
своєрідний підтекст. У читача назва Валько може також асоціюватися зі словом валити –
“примушувати падати” або діалектним “бити” [8, т. І, с. 284]. Як свідчить контекст
твору, Валько постійно бив тростиною школярів, іноді так сильно, що вони валилися з
ніг і обливалися кров’ю: “Але замість відповіді Валько стиснутим кулаком ударив
хлопця в лице. Малий Мирон, мов косою підтятий, повалився на лавку, а з лавки на
підлогу. Кров обілляла його лице” [10, т. 15, с. 89].
3) Заміна антропонімної основи оніма при збереженні його словотвірної
моделі
Прототипом головного героя оповідання “Оловець” Степана Леськового був Степан
Сеньків. В основі оповідання лежить реальна історія зі шкільних років І. Франка.
Підбираючи номінацію для головного персонажа, автор використовує принцип
завуальовування справжнього прізвища прототипа – Степана Сенькового. Замість
демінутивної форми імені Сенько І. Франко поклав в основу літературного антропоніма
демінутив Лесько, зберігши при цьому словотвірну модель прізвища: Сеньків → Леськів.
Такий самий принцип використано і в оповіданні “Отець-гуморист”. Прототипом
персонажа-учня Волянського, якого жорстокий вчитель о. Телесницький побив так, що
той невдовзі помер, був, як зазначив Т. Пастух, учень на прізвище Новосельський [6,
с. 154]. Обидва прізвища належать до однієї словотвірної моделі – прізвища на -ськ(ий)
відойконімного походження.
4) Заміна реального антропоніма криптонімом
Прикладом може слугувати номінація головного персонажа оповідання “Молода
Русь” Михайла З. (Михася). Михась, справді, був реальною особою. Натяк на це
знаходимо вже у самому творі, де автор подав уривок із донесення на нього якимосьОсобливості антропонімікону малої прози…
__________________________________________________________________________________
153
Михайлом З. Із певних етичних міркувань І. Франко зашифрував прізвище прототипу з
допомогою криптоніма — Михайло З. Однак на сьогодні франкознавці завдяки
документам розшифрували цей криптонім. Зокрема, Р. Горак та Я. Гнатів подають такі
відомості: “Серед учнів Франкового класу, хто називався Михайлом і мав прізвище на
букву “З”, був тільки Михайло Заяць” [3, с. 173].
Мала проза І. Франка налічує 100 творів різних жанрів – оповідання, новели, казки,
нариси, етюди, які охоплюють різні тематичні простори – від автобіографічних нарисів
до виробничих оповідань, притч, казок тощо. Кожен жанр, стиль мають свої особливості
номінації осіб, і цього просто не може не враховувати майстер слова, адже “у різних
функціональних та експресивних стилях на різних часових зрізах літературної мови
актуалізуються ті чи інші номінації осіб, що зумовлено стильовими інтенціями мови,
комунікативною прагматикою та стилістичними конотаціями усталених і
трансформованих мовних одиниць” [5, с. 7]. Тому в І. Франка свої особливості номінації
мають оповідання реалістичного, гумористично-сатиричного, біографічного
спрямування, оповідання про “суспільне дно” і “вершки суспільства”, бориславські
оповідання, автобіографічні нариси, оповідання про село, про дітей та ін. Є в автора
також кілька незавершених творів, персонажі яких поіменовані з допомогою
антропонімів та апелятивів, проте пояснити мотивацію вибору того чи іншого номена у
таких оповіданнях і нарисах досить важко, оскільки письменник не встиг закінчити той
чи інший образ-персонаж, предикувати йому якісь характерні риси, відповідно
розвинути навколо номінації асоціативні зв’язки чи вдалі конотації. Переважна більшість
творів малої прози І. Франка відображає сучасне авторові життя, тому в них домінують
особливості найменування осіб у Галичині кінця ХІХ – початку ХХ ст. Часто
франкознавці, зокрема Р. Горак, Я. Гнатів, відшукують на основі різних метрик, архівних
документів прототипів Франкових героїв. Такі дослідження допомагають нам з’ясувати,
яким способом автор завуальовував справжні імена прототипів.
Питання про антропонімію творів І. Франка ще потребує детальнішого вивчення,
проте на основі вже вивченого можна зробити такі висновки: І. Франко як майстер слова
довго обдумував вибір тієї чи іншої номінації з метою вибрати найкращу, яка
охарактеризувала б іменованого персонажа якнайповніше, про що свідчить заміна
антропонімів у різних редакціях та виданнях творів автора.
_________________________________________________________
1. Белей Л. О. Функціонально-стилістичні можливості української літературно-
художньої антропонімії ХІХ – ХХ століття. Ужгород, 1995. 119 с.
2. Бучко Г. Способи творення українських прізвищ (морфологічний спосіб) // Наукові
записки Тернопільського державного педагогічного університету ім. В. Гнатюка. Серія:
Мовознавство. 1 (II). Тернопіль, 2003. С. 22-28.
3. Горак Р., Гнатів Я. Іван Франко / Кн. друга. Цілком нормальна школа. Львів:
Місіонер, 2001. 204 с.
4. Горак Р., Гнатів Я. Іван Франко / Кн.. сьома. Протистояння. Львів: Видавничий
центр ЛНУ ім. І. Франка, 2006. 584 с.
5. Наумова Т.М. Номінація особи у гумористично-сатиричних текстах Івана Франка
та Володимира Самійленка : Дис. … канд. філол. наук. К., 2005.
6. Пастух Т. Конотації прізвищ та імен персонажів у прозі Івана Франка // Українське
літературознавство. Збірник наук. праць. Львів, 2006. Вип. 68. С. 153-162.
7. Скрипник Л. Г., Дзятківська Н. П. Власні імена людей. Словник-довідник. К.:
Наукова думка, 1986. 11 с.Олеся Сколоздра
__________________________________________________________________________________
154
8. Словник української мови: В 11-ти томах. К., 1970-1980. Т. I-IX.
9. Трійняк І. І. Словник українських імен. К.: Довіра, 2005. 509 с.
10. Франко І. Зібрання творів: У 50-ти томах. К.: Наукова думка, 1976-1986.
(Паспортизуючи ілюстративний матеріал, у квадратних дужках також указуємо том і
сторінку).
THE FEATURES OF ANTROPONIMY OF IVAN FRANKO’S SMALL PROSE
Oles’a Skolozdra
Ivan Franko National University of Lviv
The department of Ukrainian Language,
1/234, Universytets’ka Str., 79602 Lviv, Ukraine,
phone: (380322)394717
In the article the features of antroponimy of small prose of Ivan Franko are analysed. In
particular investigational that, how an author changed nomens for characters in different editions
and releases of the works. The basic methods of concealment of real antroponimiv are set for the
nomination of the real people in artistic works of writer.
Key words: antroponym, nomination of the person, “token names”.
ОСОБЕННОСТИ АНТРОПОНИМИКОНАМАЛОЙ ПРОЗЫ
ИВАНА ФРАНКО
Олеся Сколоздра
Львовский национальный университет имени Ивана Франко,
кафедра украинского языка,
ул. Университетская, 1/234, 79602
Львов, Украина, тел.: (00380322) 96 47 17
В статье анализируются особенности антропонимики “малой прозы” Ивана Франко.
В частности исследуются авторские исправления антропонимных номинаций
персонажей в разных редакциях и изданиях произведений писателя.
Ключевые слова: литературно-художественный антропоним, коннотация, номинация
лица, “говорящее имя”.
Стаття надійшла до редколегії 14.09.2008
Прийнята до друку 20.12.2008

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.