Львівський національний університет імені Івана Франка,
кафедра української мови,
вул. Університетська, 1/234, 79602 Львів, Україна,
тел.: (80 322) 239 47 17
Розглянуто особливості функціонування складних двокомпонентних речень із
підрядними з’ясувальними в наукових статтях І. Франка: проаналізовано сполучні
засоби (сполучники й сполучні слова) та їх поєднання з історичним коментарем,
з’ясовано позицію головної частини стосовно підрядної, простежено авторські
виправлення у межах з’ясувальних речень при перевиданні наукових праць.
Ключові слова: головна частина, підрядна з’ясувальна частина, сполучні засоби.
З-поміж складних структур І. Франко найчастіше вживав складнопідрядні
речення, чим досягає логічності викладу, розгорнутого розкриття авторської думки
тощо. Саме функціонування цього типу конструкцій “з типово книжними
сполучниками і сполучними словами” є “ознакою книжності в синтаксисі” [3, с. 7].
Про уніфікацію мовних засобів як “прояв внутрішньостильової нормативності
наукового стилю” Н. Ларіохіна зазначає, що “скорочення мовних варіантів
призводить до створення стандартних мовних формул, до обов’язковості вибору
визначеного способу вираження змісту” [7, с. 4-5]. Загалом, для синтаксису наукових
праць характерною є “формалізація синтаксичних структур: складнопідрядні речення
тут значною мірою стандартизовані, склад службоволексичних слів досить
обмежений, кількість типів складнопідрядних речень також помітно уніфікована” [5,
с. 173]. Свідченням цього є те, що спектр підрядних частин, які вживає І. Франко в
наукових працях, обмежений: це переважно означальні (47,3 % з усіх підрядних
компонентів), з’ясувальні (24 %) та рідше – обставинні частини мети (10,2 %). Таке
вживання складнопідрядних речень можна пояснити змістовими особливостями
наукових статей, у яких автор намагається не тільки констатувати факти, але й
переконливо аргументувати викладені думки, докладно розкрити причини того чи
іншого явища.
Як бачимо, підрядні з’ясувальні речення становлять 24 % з усіх підрядних
двокомпонентних конструкцій, зафіксованих в аналізованих наукових працях
І. Франка. Таку ж частоту вживання підрядних цього різновиду мовознавці
простежують й у діловому письменстві, зокрема в актових книгах кінця ХVІІ – по-
чатку ХVІІІ століття: “Характер актових документів вимагав широкого використання
додаткових підрядних речень” [1, с. 16]. У листах Б. Хмельницького “у переважній
більшості – це речення додаткові. Таку помітну перевагу підрядних додаткових
речень, – на думку У. Єдлінської, – зумовило багатство дієслів, зміст яких вимагаєОлена Труш
__________________________________________________________________________________
218
доповнення додатковими реченнями” [2, с. 65-66]. У сучасній мові з’ясувальні
речення “після означальних – найпоширеніший тип підрядних речень” [5, с. 177].
Головна частина конструкцій із підрядною з’ясувальною частиною, які
функціонують у наукових працях Івана Франка, здебільшого є інформативно
неповною, структурно і семантично неповною, “виконує напівслужбову роль:
вводить підрядне, в якому міститься основне повідомлення” [5, с. 177]. Адже як
зазначають мовознавці, характерним для цього різновиду підрядних речень є те, що
“вони перебувають у граматичній залежності від слів певних лексико-морфологічних
розрядів, які вимагають конкретизації свого значення і здатні до поширення
об’єктним визначником у вигляді підрядної предикативної одиниці” [9, с. 318]. На
основі проведеного аналізу можемо виокремити такі групи дієслів, від яких залежить
підрядна з’ясувальна частина:
1. Зі значенням мови, повідомлення, передачі інформації: сказати (сказано,
кажучи), розказувати, заперечити, доказати (доказувати), запевняти, додати
(додавати), говорити, писати, стверджувати, зазначувати, завважити,
твердити, оповідати, заявляти, виказати, доводити, запитати. Наприклад: На
всякий спосіб мусимо сказати, що при кінці першої часті своєї балади Шевченко
значно відступив і від взірця польського, а зблизився більше до наших народних пісень
і переказів [10, 28, с. 85]. Всі ті факти доказують, що є в нас не тільки якась
несвідома інтелігенція, але також несвідома пам’ять або, краще, відомість і
пригадування поза обсягом нашої свідомості [10, 31, с. 61]. Куліш у своїх “Записках о
Южной Руси” (т. II, стор. 13) справедливо завважив, що ті приспівки мають іноді
й язиково дуже стару форму [10, 34, с. 451]. Німецькі вчені Вольнер і Еріх Шмідт
твердять, що оброблення сеї теми в понурім тоні, з страшними подрібностями
розвилось головно в слов’янських краях, в Сербії, Словенії, Чехах, Польщі і на Русі [10,
28, с. 80]. Пані М. Л. Б[ілозерська] передала д. Комару й сам факт, зрештою, без
імен, оповідаючи, що один багатий пан ворався був у ниву бідного чоловіка і завдяки
підкупствам у суді не лише виграв справу щодо ниви, а ще й засадив покривдженого
до в’язниці за “небезпечну” погрозу, вимовлену ним у розпалі пересердя [10, 37, с. 60].
2. Зі значенням сприймання, одержання інформації: бачити (побачити,
добачити), замічати, поглянути, подивитися (роздивитися, придивитися),
почути, показати. Наприклад: Оттим-то бачимо, що властиві діалекти
української мови проявляються лише в немногих забутих кутах: у болотах Пінщини
та в Карпатських горах і на Закарпатській Русі [10, 37, с. 208]. Погляньмо, що він
узяв із тих своїх взірців [10, 28, с. 84]. Замічу, що так навчає про Реформацію чоловік
світський, ліберал-народовець [10, 46 / 2, с. 167]. Варто придивитися, як він
відносився до гімназіальної молодежі та до гімназіальних учителів [10, 47, с. 607].
3. Зі значенням мислення, роздумів, знання, пам’яті: переконатися
(переконуватися, переконаний), забувати, думати (думаючи), догадуватись
(догадатися), пригадати, довідатися, міркувати (доміркувати), знати,
дізнатися, нагадати, розуміти, припускати, призначати, згадати, рішити,
докопуватися, тямити (затямити), зважити, виводити. Наприклад: Ся остатня
проба політичної акції, ведена крайнє безтямно, не переконала Куліша, що він
помилявся, а тільки відібрала йому охоту до дальших експериментів у тім роді [10,
41, с. 481]. Ми не покривали хиб її перших проб, судили їх гостро, міркуючи, що
авторка такої міри, як вона, не потребує поблажливості [10, 31, с. 271]. Із сього
листа дізнаємося, що брошура Іречка вийшла з друку в перших днях мая 1859 р. і не
пішла в книжкову продаж, а була трактована як довірена урядова публікація [10, 47,Складні речення з підрядними з’ясувальними…
__________________________________________________________________________________
219
с. 646]. Розбираючи артистичний твір, реальний критик поперед усього буде
докопуватися, чи виведена писателем у його творі людина правдива і можлива в
дійсності? [10, 31, с. 52]. Варто затямити, що той самий прихильник традиції в
правописі, крім О, Ё (узятих із французької азбуки), радив ще запровадити ä (напр., в
слові “край”, котре в укр[аїнських говірках] вимовляється, як “крій”, напр., крій
дороги) і У з дашком (в словах “дУброва”, “замУж”, що вимовляються, як
“діброва”, “заміж”, op. cit, 324) [10, 29, с. 160].
4. Зі значенням внутрішнього стану, почуття, враження щодо відповідного
адресата: надіятися, підозрівати, дожидати, згодитися, бажати (побажати),
зажадати, просити, наказувати, дивуватися, благати, поучувати, підносити (у
значенні “приділяти уваги більше, ніж треба; вихваляти”), докоряти, зважити.
Наприклад: Авторка бажала б сама встати до тої боротьби, але чує свою
безсильність і бажає, щоб хоч її слово було твердою крицею і ранило ворога [10, 31,
с. 270]. Критики згідно підносять, що Шекспір, бодай у останній добі своєї
творчості, від р. 1600, Дивився на Єлизавету далеко не ентузіастично, не віддавав їй
ніяких прилюдних похвал, не обізвавсь ані словом при її смерті (див.: Brandes, ор. cit.,
350) [10, 32, с. 205]. Син його, вихований більше в польськім дусі, зажадав, щоб з-
поміж підданих набрано для нього нову прислугу [10, 28, с. 114]. Куліш називає Забілу
сином багатого батька і докоряє йому, що в пізнішім віці він не лише пив сильно, але
й програвав у карти тисячі і сим довів себе до економічної руїни [10, 37, с. 58]. Та
зате як гарно і розумно писав він до простих письменних людей, міських та сільських
священиків і братчиків, поучуючи їх, як мають з пожитком відчитувати книжки
або письма перед своїми парафіянами [10, 28, с. 277].
5. Із значенням буття, виявлення: здаватися, статися, лучатися, розуміється.
Наприклад: Таким способом сталося, що в XVIII віці традиційне южноруське
письменство змушене було усунутися геть від друкарських машин і вернутися в часи
до Гуттенберга, т. є. вдоволятися незначним ширенням у рукописних копіях [10, 41,
с. 43]. От тим-то дуже часто лучалося, що такі попрошайки вертали на Святу
гору не тільки з багатою милостинею, але також вели з собою нових охотників до
пустинного побожного життя [10, 28, с. 268]. Розуміється, що й його поетичний
малюнок буде мати метою передати читачеві власне сей глибший, ідейний підклад
даного живого образу [10, 31, с. 272].
Здебільшого дієслова виступають в особових формах різних часів і способів, хоч
виявлено й поодинокі випадки залежності підрядних частин від дієприслівників,
дієприкметників, безособових дієслівних форм на -но, -то, інфінітива тощо.
Головна частина також може мати й описові сталі звороти типу: звернути увагу
на те, виходить із того (із сього). Наприклад: Уже в р. 1855 він звернув увагу на те,
що проф[есор] руської мови та літератури на Львівськім університеті о. Яків
Головацький у своїх книжках, видаваних для шкільного вжитку, чимраз виразніше
проявляє змагання заводити російські вислови, звороти та форми, взагалі російську
мову замість руської [10, 47, с. 621]. Виходило б з того, що я в своїй студії
цілковито нехтую ту “велику школу нар[одних] пісень і дум” [10, 27, с. 309].
Виходило б із сього, що Шекспірова комедія “Taming of the shrew” (“Уговкання
непокірної”) була написана вже перед 1594 р. [10, 32, с. 171].
Ряд складнопідрядних конструкцій із підрядною з’ясувальною частиною має в
головній частині співвідносні слова се, те, причому се вживається набагато частіше,
ніж те, що є однією з рис мовної манери Франка. У реченнях такого типу автор, як
правило, використовує співвідносне слово се у головній частині, яка є в постпозиціїОлена Труш
__________________________________________________________________________________
220
до підрядної, а те – у головній частині, яка передує підрядній. Наприклад: Що девіз о
єдності “с русским миром” не оживив ані змісту, ані форми нашої етимологічно-
об’єдинительної літератури, се прекрасно показав М. Драгоманов, розбираючи нові
річники “Беседы” Мончаловського [10, 29, с. 166]. Се остатнє слово свідчить про
те, що перемишльське видання було не першим виданням сеї книжки [10, 47, с. 557].
Займенники той, сей уживаються в різних відмінках із прийменниками чи без
них: З. в., Р. в., Д. в., М. в., О. в. (те, се, до (для, від) того, в тім, сьому, із сього, о
тім, тим): Що метою такого видання не могла бути ніяка пропаганда ані
православія, ані унії, се показує сам її зміст [10, 47, с. 585]. Що помимо того ся
поема якраз найменше була розбирана і коментована, сьому причиною, мабуть, її
простота і натуральність [10, 29, с. 447]. Виходило би з сього, що збірка “Співи
крізь сльози” мусила бути готова швидше [10, 37, с. 49]. Адміністрація світська й
духовна повинна була здавна мати інтерес у тім, щоб закріпити родові прозвища,
зробити їх незмінними і невідлучними від певного роду [10, 36, с. 394]. Щодо впливу
польських письменників на Шевченка, то ш. рецензент, здається, стоїть на тому,
що впливу такого зовсім не було [10, 27, с. 309]. Сполучення литовсько-руської
держави з Польщею за Ягайла було заповіддю того, що Южна Русь, сполучена з
Литвою, мусила з часом з-під переважаючого впливу Візантії підпасти такому ж
впливові Західної Європи [10, 41, с. 41].
Досить часто головне речення містить предикативні прислівники, від яких
залежить підрядна частина: цікаво, видно, ясно, відомо (невідомо), досить, звісно,
певно, інтересно, значить, треба, очевидно, варто, можна, можливо, потрібно.
Наприклад: Очевидно, що й тут рукою Шекспіра кермувала не жодна
республікансько-демократична тенденція, а виразне бажання перенести на Брута
симпатичні риси нещасного графа Ессекса [10, 32, с. 205]. Звісно, що така штучна
мова не могла довести ні до чого, крім темноти і фанатизму [10, 29, с. 165]. І певно,
що так розказана метеорологія сталась би духовою власностю народу, сталась би
його здобутком [10, 45, с. 195]. Інтересно, що в своїй автобіографічній повісті
“Художник” Шевченко нічогісінько не згадує про Гребінку [10, 27, с. 306]. Вже з
сього короткого представлення видно, як багато подібного є між творчістю сонної
і творчістю поетичної фантазії [10, 31, с. 73].
Значно рідше граматичну основу головної частини формують прикметники,
становлячи в основному іменну частину складеного іменного присудка: певний (були
певні, здається певним), ймовірний (видається ймовірним). Наприклад: Досі ми
були певні, що розвою новішої Європи були дві основи: греко-візантійська і римо-
латинська [10, 29, с. 254-255]. Мені видається найбільше ймовірним, що ані
Шекспір, ані Мільтон не були авторами тих не то співанок, не то дуже
примітивних чародійських формулок, але взяли їх готові з уст люду [10, 32, с. 189-
190].
Зрідка підрядна з’ясувальна частина залежить від адвербіалізованих іменників із
значенням мислення, волевиявлення, сприймання (т. зв. присудкових слів), що
містяться в головному реченні: не диво, певна річ, правда, шкода, жаль, думка (про
те), нема сумніву. Наприклад: От тим-то й не диво, що перші проби піддвигнення
малоруської національності і народної освіти в рідній мові стрітили в Галичині
завзятих противників [10, 41, с. 22]. Нема сумніву, що, критикуючи твори тих
письменників, нам прийдеться так само позбутися старих та зужитих формулок
наївного утилітаризму [10, 35, с. 110]. Певна річ, що ціла натура Шевченка, повна
любові до бідних і покривджених і ненависті до кривдників, мусила противитисяСкладні речення з підрядними з’ясувальними…
__________________________________________________________________________________
221
тим диким поглядам Пушкіна-об’єктивіста [10, 27, с. 304]. Шкода, що якось не
дуже виразно ми бачимо се з дальшого тексту його статті [10, 28, 168].
У наукових працях І. Франка виявлено усього дві конструкції, в яких з’ясувальне
підрядне речення пояснює у головному числівники перше, третє: А третє, що той
поступ не держиться одного місця, а йде мов буря з одного краю до другого,
лишаючи по часах оживленого руху пустоту та занепад [10, 45, с. 309]. Перше, що
не весь людський рід поступає наперед [10, 45, с. 309].
І. Франко підрядні з’ясувальні частини приєднує до головної за допомогою таких
сполучних засобів: сполучників що (77,3 %), щоб (6,1 %), як (5,5 %), аби (2,6 %), чи
(2,1 %), щоби (0,6 %); сполучних слів який (4 %), котрий (0,4 %), наскільки (0,4 %),
скільки (0,2 %), коли (0,2 %), відки (0,2 %) і поєднань сполучника та сполучного
слова або різних сполучних слів чи і наскільки (0,2 %), де і в якій… (0,2 %).
Така різноманітність сполучних засобів “була характерною для всіх жанрів старої
української мови. вони широко використовувались у грамотах ХІV-ХV століття, в
полемічних творах, літописах (Самовидця, Величка), документах канцелярії Богдана
Хмельницького, в юридично-ділових актах Полтавського, Бориспільського міських
урядів тощо” [1, с. 24]. У сучасному науковому стилі “найчастіше зустрічаються
сполучники що і щоб” [5, с. 177]. “В актових документах вжито до 30 % додаткових
підрядних речень зі сполучником що та його графічним варіантом шо, счо” [1, с. 26].
У листах Б. Хмельницького “однозначний сполучник з сучасним що виступає у
різному фонетичному оформленні, а саме: што – 17 випадків, что – 5 випадків (7 в
інших відмінках: чого, о чом, о чим, для чого); що – 2 випадки, счо –2 ” [2, с. 79], що
становить близько 22 % з усіх виявлених додаткових речень (відсоткові підрахунки
наші. – О. Т. ). Таку частотність уживання сполучника що мовознавці пояснюють
тим, що він “в українських пам’ятках ХІV – ХVІІ століттях ще не займав пануючого
положення” [1, с. 27]. Порівняймо: в актових книгах – сполучник же – 22 %, “в
актових книгах Полтавського міського уряду… понад 35 %, у Бориспільських актах –
45 %. Панівне місце … і в інших жанрах української писемної літературної мови (в
полемічній літературі…)” [1, с. 28], у листах Б. Хмельницького – же – 45 випадків
(31 %), аби – 27 випадків (18 %), жеби – 23 випадки (16 %) [2, с. 79] (відсоткові
підрахунки наші. – О. Т. ).
Додаткового значеннєвого відтінку прагнення, бажання, спонукання конструкції
надає сполучник щоб: Авторка бажала б сама встати до тої боротьби, але чує
свою безсильність і бажає, щоб хоч її слово було твердою крицею і ранило ворога
[10, 31, с. 270]. У листах Б. Хмельницького щоб – 16 (11 %), у Пирятинських книгах
– дуже рідко [див.: 1, с. 30].
У таких конструкціях значення підрядної частини підсилюють дієслова з
відповідної семантики – прохання, бажання, прагнення: просити, жадати, благати,
бажати, побажати, мати інтерес. Наприклад: Ми бажали б, щоб і наша студійка
про дотеперішню поетичну діяльність Лесі Українки була не тільки інтерпретацією
її таланту для ширшої громади, але також словом щирого признання і заохоти для
авторки, піддержкою на її важкому шляху [10, 31, с. 255]. Ще 1558 р. єпископ
Джівель у проповіді благав королеву Єлизавету, щоб не давала пощади чарівницям
[10, 32, с. 188]. Присвоєння нашій літературі сеї поеми, та й ще до того
майстерським пером Мирного, треба вважати значним здобутком і побажати
лише, щоб шановний автор не обмежився “декількома піснями”, а дав нам
якнайшвидше переклад усеї поеми [10, 35, с. 228]. Олена Труш
__________________________________________________________________________________
222
У науковому тексті І. Франка трапляються випадки, коли підрядне речення
залежить від дієслів: думати, вказувати, згодитися, доводити, гадати. Не думаю,
приміром, щоб Максиміліан Гарден мав або хотів відпиратися Тенового впливу [10,
47, с. 361]. Трудно собі гадати, щоб Шевченко, бувши в ту пору у Вільні, не чув про
Міцкевича і не познайомився бодай з деякими його поезіями [10, 27, с. 291].
Теперішній стан русько-українського народу нічим не вказує, щоб такий момент
уже прийшов або хоч би наближувався [10, 41, с. 17]. Уживаючи в таких випадках
сполучник щоб, І. Франко надає конструкції відтінку заперечення.
Варто зауважити, що головна частина може містити й вказівні слова: до того, у
тім, на те, те, які підсилюють смислові відношення між предикативними частинами:
Українська нація не була ще дозріла до того, щоб мати і вдержувати в Європі свою
амбасаду [10, 41, с. 484]. Адміністрація світська й духовна повинна була здавна
мати інтерес у тім, щоб закріпити родові прозвища, зробити їх незмінними і
невідлучними від певного роду [10, 36, с. 394]. Вона не ловить невловимого решетом
силогізмів, не має претензії на те, щоб з висоти абстракційного поняття красоти
диктувати закони артистичному розвоєві людськості, але стає на становищі
далеко нижчім, та певнішім: поперед усього зрозуміти, а не судити і не
приписувати законів [10, 31, с. 113].
У Франковому науковому мовленні виявлено поодинокі випадки уживання
сполучника щоби у підрядних з’ясувальних реченнях, що простежуємо в сучасній
мові: “зустрічаємо… переважно в західноукраїнських письменників” [6, с. 221].
Наприклад: Так само повинно б товариство впливати й на те, щоби в кождій
читальні були хоч конче потрібні средства наукові, пр[иміром] гарні мани частей
світу і глобус [10, 45, с. 199]. По його думці, критика була зразу догматичною, потім
зробилася історичною і науковою, а вкінці (певно, в особі самого Леметра і його
школи) змагає до того, щоби зробитися артистичною, творчою чи тільки
репродуктивною, штукою смакування літературних творів [10, 31, с. 50].
Паралельно зі сполучниками щоб і щоби вживається сполучник аби, “можливий
у розмовному просторіччі або у відповідних стилізаціях” [6, с. 222]: Розуміється,
правительство подбало про те, аби в пресі не було про се ніяких згадок [10, 47,
с. 646]. Ся партія бажала захопити в свої руки державну власть не на те, аби
знищити її і дати всім горожанам як найповнішу і найширшу свободу [10, с. 45, 340-
341]. Як зазначає Д. Герасименко, сполучник аби “у Пирятинських книгах становить
біля 10 % і відбиває тенденцію тогочасної розмовної мови” [1, с. 31].
У другій редакції статті “Темне царство” І. Франко замінює діалектний
сполучник буцім то на аби, змінюючи, таким способом, порівняльний смисловий
відтінок конструкції на значення мети:
…наші потомки не схотять
повірити, буцім то жили колись
люди, котрі могли пережити їх.
[“Темне царство”, 1881-1882]
…наші потомки не схотять
повірити, аби жили колись люди, що
могли пережити їх.
[“Темне царство”, 1914]
Для поєднання предикативних частин І. Франко вживає так звану частку-
сполучник чи, надаючи при цьому підрядному реченню питального значеннєвого
відтінку: Чи Шекспір читав Брунові італьянські твори, сього не знаємо [10, 32,
с. 166]. Ш. рецензент запитує, чи справді Шевченко типи кобзарів мусив брати від
Падури, Гощинського і Чайковського, а не міг їх узяти прямо з народу [10, 27, с. 309].
Чи походить із частки чи, яка у складному реченні “послаблює чи втрачає свій
питальний характер…; виражає непряме питання, …не становить члена речення” [6, Складні речення з підрядними з’ясувальними…
__________________________________________________________________________________
223
с. 227]. Головна частина містить слова із семантикою питання, незнання, прагнення
до вирішення завдань.
Підрядна частина, що приєднується до головної за допомогою сполучника як,
здебільшого залежить від дієслів зі значенням сприймання, одержання інформації:
придивитися, бачити (побачити), глянути (поглянути), показати: Побачимо далі,
як гаряче бажав гр. Гол[уховський] бачити ті акти, друковані латинкою, і зарядив
таке друкування ще перед осягненням дозволу від центрального правительства [10,
47, с. 625]. Перейдімо тепер на поле літератури і гляньмо, як відбилися на ньому
схарактеризовані тут духові течії [10, 41, с. 495]. Уже сей перший факт повинен
був показати русинам, як польські верховоди розуміють згоду і чого властиво
потребують від русинів [10, 41, с. 506]. У цих реченнях “констатація дії або стану…
супроводжується повідомленням про сприймання перебігу дії або тривання стану,
концентрацією уваги на способі виконання дії чи тривання стану” [9, с. 323].
Для зв’язку предикативних частин І. Франко використовує, окрім сполучників,
сполучні слова: займенники (який, котрий, скільки) та прислівники (коли, відки).
Займенник який, приєднуючи підрядне речення до головного, виражає додатковий
смисловий відтінок із вказівкою на ознаку: І що цікавіше, Добролюбов не подає нам
ані натяку на те, яким способом критик буде справджувати вірність і дійсність
осіб, описаних у артистичнім творі, або вірність і дійсність настроїв, зображених в
ліриці [10, 31, с. 52]. Щодо другої можливості, то я не вмів би сказати, який твір
чужих літератур міг би був навіяти Шевченкові сей сюжет [10, 29, с. 467]. Яке
значення міг мати сей проект для Галичини і спеціально для русинів у ту пору,
побачимо далі [10, 47, с. 619]. Яка, властиво, потреба примусила д. Чайченка
критикувати галицькі вірші – ми не могли дочитатися з усіх вісьмох “боків” (як він
каже) його статті в “Правді” [10, 28, с. 168].
Як і в сучасній українській літературній мові, у науковому мовленні І. Франка
сполучне слово котрий функціонує “зовсім рідко” [6, с. 224] у з’ясувальних
реченнях, “переважно у розподільно-часовому значенні” [8, с. 515]. Наприклад: Не
маючи ніякої відомості про зміст, ані формат другого почаївського видання з
р. 1817, не можна рішити, в котрім виданні замість первісного церковнослов’-
янського тексту, транскрибованого на латинку, поміщено той сам текст
кирилицею [10, 47, с. 557].
Додаткового часового відтінку надає вживання сполучного слова коли: Ми не
знаємо докладно, коли була написана поема “Наймичка” [10, 29, с. 448].
Розмовний прислівник відки вказує на місце підрядної частини: Він відчував,
відки плила неволя цілого руського народу в Галичині, і різко вказав се у двох своїх
творах [10, 47, с. 113].
У науковому мовленні І. Франка виявлено конструкцію, у якій автор вживає
однорідні сполучні слова із вказівкою на місце де і водночас на ознаку в якій
(стороні), створюючи при цьому ефект градації: Де, в якій стороні широкої України
се діється – про се ані слова [10, 29, с. 449].
Експресивного забарвлення підрядній частині надає сполучне слово скільки:
Пригадаю, скільки-то безсонних ночей, скільки важких дум коштував мене і не
одного з моїх ровесників сей проклятий безконечник [10, 41, с. 527]. У цій конструкції
І. Франко нашаровує окличну інтонацію на питальну, водночас підсилюючи її, що не
допустимо для наукового стилю.
Підсилювального відтінку без виразної експресії набуває з’ясувальна частина,
яку письменник приєднує за допомогою сполучного слова наскільки: НаскількиОлена Труш
__________________________________________________________________________________
224
ближче підійшов тут Куліш до оригіналу супроти Старицького, покажуть два-три
приміри [10, 32, с. 169-170].
Поєднуючи в одному реченні частку-сполучник чи та сполучне слово наскільки
як однорідні, І. Франко підкреслює питальне значення конструкції: Та для нас
важніше те, чи і наскільки ті діалекти досі проявили силу і охоту маніфестувати
себе в літературі [10, 37, с. 209].
Підрядна з’ясувальна частина найчастіше розміщена після головної частини
(87,2 %): Щодо літературних джерел сих пам’яток дотеперішні досліди виказали
наглядно, що відповідно до їх повстання на границі східних і західних впливів також
у їх текстах мішаються елементи церковнослов’янської з православного обряду зі
старонімецькими та латинськими [10, 47, с. 553]. Усього 8,2 % становлять конструк-
ції, у яких підрядне речення передує головному: Який зв’язок має се з нашою старою
літературою і з Шашкевичем – не звісно [10, 29, с. 256]. Інколи підрядна частина
виступає в інтерпозиції (4,6 %).
У синтаксичній системі староукраїнської мови “позиційне співвідношення між
головним і підрядним… характеризувалося перевагою розташування залежної
частини у постпозиції, хоч препозитивні додаткові речення… були звичайним
явищем” [4, с. 366]. Аналогічне розташування предикативних частин простежуємо в
науковому мовленні І. Франка.
Отже, підрядні з’ясувальні речення залежать в основному від дієслів різної
семантики в головній частині (виділено всього 5 семантичних груп). Це здебільшого
дієслова нормативні й у сучасному науковому стилі, хоч трапляються й рідковживані
та діалектні форми (твердити, оповідати, завважити, зазначувати, тямити,
поучувати, лучатися, підносити (у значенні “приділяти уваги більше, ніж треба;
вихваляти”)), що свідчить про неусталеність тогочасних синтаксичних норм. Для
з’ясувальних речень, які функціонують у науковому мовленні І. Франка, характерна
та ж система сполучних засобів, що й для сучасної літературної мови. Особливістю
мовної манери Франка є частіше вживання корелята се (як діалектного варіанта це),
ніж те. Простежуємо закономірність уживання се в постпозиційній головній частині,
а те – у препозиційній.
____________________________________________________________
1. Герасименко Д. Д. Додаткові підрядні речення в українському діловому
письменстві (На матеріалі актових книг Пирятинського міського уряду кінця ХVІІ –
початку ХVІІІ ст. ) // З історії української та інших слов’янських мов: Збірник статей
/ Відп. ред. І. К. Білодід. К.: Наук. думка, 1965. С. 15-33.
2. Єдлінська У. Я. Питання історичного синтаксису української мови (на
матеріалі листів Богдана Хмельницького). К.: Вид-во АН УРСР, 1961. 104 с.
3. Єрмоленко С. Я., Колесник Г. Н., Ленець К. В. та ін. Мова і час: Розвиток
функціональних стилів сучасної української літературної мови. К.: Наук. думка,
1977. 237 с.
4. Історія української мови: Синтаксис / Г. П. Арполенко, А. П. Грищенко,
В. В. Німчук та ін. К.: Наук. думка, 1983. 504 с.
5. Коваль А. П. Науковий стиль сучасної української мови: Структура
наукового тексту. К.: Вид-во Київ. ун-ту, 1970. 306 с.
6. Курс сучасної української літературної мови: В 2 т. / За ред.
Л. А. Булаховського. К.: Рад. школа, 1951. Т. 2: Синтаксис. 408 с. Складні речення з підрядними з’ясувальними…
__________________________________________________________________________________
225
7. Лариохина Н. М. Вопросы синтаксиса научного стиля речи. М.: Русский
язык, 1979. 236 с.
8. Слинько І. І., Гуйванюк Н. В., Кобилянська М. Ф. Синтаксис сучасної україн-
ської мови: Проблемні питання. К.: Вища школа, 1994. 670 с.
9. Сучасна українська літературна мова: Синтаксис / За заг. ред. І. К. Білодіда.
К.: Наук. думка, 1972. 515 с.
10. Франко І. Зібр. творів: У 50 т. К., 1976-1986. Покликаючись на це видання, у
дужках вказуємо том і сторінку.
THE COMPLEX SENTENCES WITH SUBORDINATE RELATIVE CLAUSE
PARTS IN IVAN FRANKO`S SCIENTIFIC SPEECH
Olena Trush
Ivan Franko National University of Lviv,
The Ukrainian-language department,
1/234, Universytets’ka Str., 79602 Lviv, Ukraine,
phone: (00380 322) 96-47-17
The research is devoted to the problem of functioning of the complex elementary (twocomponent) sentences with subordinate relative clause parts in Ivan Franko`s scientific
speech. The author analyzes the conjunctive means (conjunctives and conjunctive words)
and theirs combinations with historical commentary, elucidates the arrangement of the
principal part as to the subordinate part, observes Ivan Franko`s corrections in subordinate
relative clause parts by reedition of his scientific articles.
Key words: principal part, subordinate relative clause part, conjunctive means.
СЛОЖНЫЕ ПРЕДЛОЖЕНИЯ С ПРИДАТОЧНЫМИ
ИЗЪЯСНИТЕЛЬНЫМИ В НАУЧНОЙ РЕЧИ ИВАНА ФРАНКО
Елена Труш
Львовский национальный университет имени Ивана Франко,
кафедра украинского языка,
ул. Университетская, 1/234, 79602
Львов, Украина, тел.: (00380322) 96 47 17
Рассмотрены особенности функционирования сложных двухкомпонентных
предложений с придаточными изъяснительными в научных статьях И. Франко:
проанализированы союзные средства (союзы и союзные слова) и их сочетания с
историческим комментарием, определена позиция главной части относительно
придаточной, исследованы авторские исправления в изъяснительных предложениях в
процессе переиздания научных трудов.
Ключевые слова: главная часть, придаточная изъяснительная часть, союзные
средства.
Стаття надійшла до редколегії 10. 09. 2008
Прийнята до друку 20. 12. 2008