Ставицька Леся. Українська мова без табу. Словник нецензурної
лексики та її відповідників. Обсценізми, евфемізми, сексуалізми.
К.: Критика, 2008. 454 с.
Перше десятиліття нового століття ознаменувалося виходом у світ кількох
словників, які не залишили байдужим наше суспільство. Маємо на увазі “Короткий
словник жарґонної лексики української мови” Лесі Ставицької (К., 2003), “Німецько-
український словник лайливих слів” Оксани Гаврилів (Львів, 2005) і “Українська
мова без табу. Словник нецензурної лексики та її відповідників. Обсценізми,
евфемізми, сексуалізми” (К., 2008) тієї ж Лесі Ставицької. І якщо “Німецько-
український словник лайливих слів” громадськість сприйняла терпимо, а інтерв’ю з
його авторкою преса подавала під поблажливими заголовками на зразок
“Лінгвістика – патологоанатомія” (Поступ, 21.ІХ 05) чи “Лайка позбавляє від
агресії” (Львівська газета, 25.Х 05)
1
, то поява словників жарґонної і нецензурної
лексики української мови викликала шквал емоцій, і ці емоції вилилися переважно на
газетні шпальти у вигляді нефахових коментарів і некваліфікованих висновків
журналістів. Але як жарґонний словник “в науковій громаді жодної дискусії не
викликав” (О. Забужко), так і про словник нецензурної лексики мовознавці воліють
соромливо промовчати. Нав’язані пресою стереотипи у сприйнятті та оцінці
жарґонної і табуйованої лексики гальмують процес неупередженого аналізу цього
пласту лексичної системи української мови і ставлять під сумнів доцільність
подібних лексикографічних видань.
На фоні “медійного розголосу” про останню працю Лесі Ставицької у рядового
носія мови, і не тільки, виникає низка запитань, які потребують відповіді: чи
потрібно мовознавцям вивчати ту лексику, на яку суспільна мораль наклала табу
щодо її вживання? чи потрібно укладати словники цієї лексики? чи поява таких
словників свідчить про кодифікацію і нормалізацію нецензурної лексики? чи подібні
словники мають практичне застосування? чи виправданим є уживання ненормативної
лексики в усному мовленні і в текстах художньої літератури? тощо.
Як відомо, система загальнонародної мови охоплює як літературну мову, так і
позалітературні мовні елементи – просторіччя, діалекти, жаргони, які різною мірою
взаємодіють із літературною мовою, тому питання про доцільність уживання тієї чи
іншої мовної одиниці в межах літературної мови розв’язується в кожному
конкретному випадку окремо. До позалітературних мовних елементів належить і
так звана обсценна лексика (від лат. obscene – непристойний, розпусний, аморальний)
– один із сегментів лайливої лексики, до складу якого входять грубі слова, що

1
В інтерв’ю з Оксаною Гаврилів журналістка Ярина Коваль переповідає таку ситуацію:
якось бабуся повернулася з онуком із прогулянки і не може зайти у квартиру – “заїло” замок.
“Бабцю, – сказав хлопчик, – ти скажи “шайсе”, то двері й відчиняться. Коли ми з мамою не
можемо зайти додому, мама каже це слово – і двері відчиняються”. “Чарівне” слово “шайсе” не
викликало в бабусі жодних асоціацій – ні негативних, ні позитивних, бо хто ж там знає всі
тонкощі німецької мови!Рецензії
_________________________________________________________________________
250
слугують назвами на позначення різних понять анатомії, фізіології та сексуальної
сфери людини і, вжиті як усталені в даному соціумі лайливі вислови, часто
виражають спонтанну мовленнєву реакцію особи на несподівану, здебільшого
неприємну ситуацію. Традиційно обсценну лексику називають ненормативною,
нецензурною, вульгарною, табуйованою, лайливою. У багатьох випадках ці поняття
перехрещуються, хоча останнім часом помітна тенденція до їх розрізнення.
Ненормативна лексика, зокрема, охоплює набагато ширше коло понять і стосовно
багатьох із них може виступати родовою назвою. У розряд табуйованої лексики
потрапляють і слова, які не прийнято вживати не лише з морального, а й релігійного,
містичного чи політичного погляду. Наприклад, в іудаїзмі накладено табу на
вживання імені Бога, а саму лексему “Бог” іудеї передають слов’янськими літерами
як “Б-г”. До вульгаризмів зараховують слова і звороти, які побутують у просторіччі,
але неприйнятні в літературній мові. Проте з часом для окремої частини таких лексем
функціональні рамки зміщуються, що призводить до певної переорієнтації
стилістичного канону. Не повністю ідентичними є й поняття лайливої та обсценної
лексики, бо лайка включає в себе й такі лексеми, на які суспільна мораль не наклала
табу щодо їх уживання. Отже, обсценізми – це окремий пласт особливо грубих слів,
які одночасно є і ненормативними, і нецензурними, і вульгарними, і лайливими, тому
суспільство накладає заборону на їх використання в системі літературної мови. Така
заборона існувала завжди. За спостереженнями Д. Б. Якимович-Чапран, поняття
“вульгаризм, нецензурне, непристойне слово” передається в українських пам’ятках
ХVІ–ХVІІ ст. висловами “гнилоє слово” (1687), “корчемноє слово” (1592),
“невчтивоє слово” (1619), “сромотноє слово” (1599), “шкарадоє слово” (1642), а
мовлення, насичене такими лексемами, називали “нhкчемная мова”, “шкарадая
мова”, “шпетная мова” [див. 8, с. 137].
Не викликає сумніву, що об’єктом уваги фахівців має бути не лише літературна
мова – унормований різновид загальнонародної мови, який має усну і писемну форми
реалізації і розгалужену систему функціональних стилів, а й ті мовні елементи, які
стоять поза межами літературної мови. В українському мовознавстві маємо чимало
робіт, присвячених вивченню територіальних і соціальних діалектів (арго, жаргон,
сленг), просторічної лексики тощо. Проте на дослідження обсценної лексики в добу
“радянського” мовознавства було накладено строге табу, вона перестала бути
об’єктом лексикографічного опрацювання, хоча, наприклад, у словнику за редакцією
Б. Грінченка, який високо оцінював акад. О. Шахматов і якому Російська Академія
наук присудила другу премію М. І. Костомарова, знаходимо і чималий пласт
обсценізмів як фактів живої української мови [див. 6]. Матеріал до цього словника
збирала редакція журналу “Кіевская старина”, записували слова з уст народу
численні кореспонденти, а в лексикографічному опрацюванні зібраного матеріалу
брали участь, серед інших, і К. Михальчук, П. Житецький, Є. Тимченко,
В. Науменко, М. Драгоманов, О. Косач, М. Старицький, П. Чубинський, В. Гнатюк,
Є. Чикаленко та багато інших відомих українських діячів.
Отже, чи потрібно сьогодні фіксувати і досліджувати той сегмент мовленнєвої
дійсності, що перебуває на периферії мовної системи? Очевидно, що так. Тут
мовознавців можна порівняти з лікарями. Адже лікар, щоб порятувати нас від
страждань, обстежує найінтимніші частини людського тіла (наприклад, гінеколог,
проктолог, уролог, дерматолог), але робить він це як фахівець. І в лабораторію для
аналізів хворі віддають виділення з людського організму, які не дуже гарно пахнуть, і
спеціально навчені медичні працівники повинні “копирсатися” в усьому цьомуРецензії
__________________________________________________________________________
251
“непотребі”, щоб встановити істину – поставити людині правильний діагноз її
хвороби. Так і стан мовного організму можна об’єктивно діагностувати лише тоді,
коли матимемо уявлення про всі пласти загальнонародної мови, які ніколи не
існують ізольовано, а завжди взаємодіють між собою, і в тому, як вони
функціонально взаємодіють, простежуються певні тенденції в розвитку суспільства,
що опосередковано знаходить своє відображення і в мові, якою послуговується
соціум на конкретному часовому зрізі.
Посилену увагу на пострадянському мовному просторі до забороненої колись
лексики пояснюють тими демократичними процесами, що викликали зміни в
суспільній моралі після розпаду СРСР, зумовили послаблення контролю за
друкованою продукцією і привели до ліквідації цензури, до реального утвердження
свободи слова, до можливості незалежно й об’єктивно оцінювати окремі факти
мовної системи. Та найважливішим стимулом для активізації подібних досліджень
послужило й те, що ненормативна лексика давно стала об’єктом аналізу майже в усіх
мовах світу. З початком перебудови цю нішу заповнила й російська мова. Спершу
роботи, присвячені аналізові російської обсценної лексики, виходили за кордоном
(В. Мокієнко, Б. Успенський, В. Биков та ін.) [докладнішу бібліографію див. 3], але
вже в 1997 році в Росії з’явилася перша наукова монографія, присвячена проблемам
лайки, яку написав доктор філологічних наук професор В. Жельвіс [2], а згодом було
опубліковано й чимало лексикографічних праць на цю тему [4; 5 та ін.]. Отже, поява
словника Лесі Ставицької не є чимось випадковим в українській лінгвістиці, вона
продиктована закономірною потребою заповнити ті лакуни в мовознавчому дискурсі,
які з відомих причин лишалися поза увагою дослідників.
Вихід словника нецензурної лексики дехто намагається пов’язати із проблемою
кодифікації мовної норми. “Як правильно лаятися українською? Хто не впевнений у
своїх знаннях у цій царині, може відтепер скористатися словником”, – радив
журналіст на п’ятому каналі СТБ (06.03.08). Навряд чи хтось серйозно може
сприймати цю рекомендацію, проте варто зазначити, що кодифікаційну функцію
виконує далеко не кожен словник. Адже є словники, які лише фіксують окремі мовні
факти, що побутують на певній географічній території чи в певному соціальному
середовищі (діалектизми, арготизми, жаргонізми), і до такого типу лексикографічних
праць належить і рецензована. Вона не нормує, не узаконює вживання нецензурної
лексики, а лише дає їй фахову лінгвістичну інтерпретацію. Цього не цуралися робити
ні Б. Грінченко, ні В. Даль, який збирав “нецензурні” прислів’я і приказки, ні
І. Бодуен де Куртене, який, перевидаючи тлумачний словник В. Даля, включив до
нього і низку лайливих російських слів і висловів [1], ні М. Фасмер, що у своєму
етимологічному словнику пояснював походження найчастіше вживаних обсценних
лексем [9].
Яке ж практичне значення має рецензований словник, якщо подана в ньому
лексика є нецензурною і не рекомендована до вжитку? Передовсім він стане в
пригоді іноземцеві, який вивчає українську мову в умовах невимушеного
спілкування. Знання семантики лайливих слів убереже його від неприємних
комунікативних ситуацій, у яких він може опинитися. Сьогодні в інтернеті є чимало
сайтів, на яких подано добірки англійських, німецьких, французьких, італійських,
іспанських та інших лайливих слів, які, як там зазначено, потрібно знати, але не
бажано вживати.
Незамінним цей словник є і для перекладачів, які вводять постмодерну
українську літературу у світовий контекст. Демократизація суспільства призвела доРецензії
_________________________________________________________________________
252
розширення рамок допустимої лексики, яку почали вживати в текстах художнього
стилю. У багатьох випадках ненормативний сленг став засобом піару в мові мас-
медіа. Питання про доцільність і допустимість уживання ненормативної лексики в
художніх текстах, зокрема в мовленні персонажів, – це предмет окремої розмови, але
слід визнати, що таке слововживання сьогодні є фактом літератури. І щоб зрозуміти
прозу Л. Подерв’янського, С. Жадана, О. Ульяненка, І. Карпи, Б. Жолдака та інших
сучасних авторів, навіть для того, щоб її критично проаналізувати, перекладач
мусить мати під рукою й відповідне лексикографічне джерело, з якого можна
довідатися про зміст тих лексем чи фразеологічних висловів, що знаходяться на
периферії системи загальнонародної мови
2
.
Нарешті, такого типу словник стає вкрай необхідним у процесі лінгвістичної
експертизи, коли треба довести факт образи честі й гідності особи у зв’язку з
уживанням стосовно неї нецензурних висловів
3
.
Не викликає сумніву, що подібні праці не розраховані на масового читача, вони
передбачають свого конкретного адресата, а результати дослідження етимології,
семантики та стилістичного забарвлення окремих груп ненормативної лексики слід
публікувати у спеціально призначених для цього виданнях
4
.
Варто віддати належне авторові “Словника нецензурної лексики та її
відповідників” докторові філологічних наук Лесі Ставицькій, яка, передбачаючи
можливі закиди на адресу її праці, додала до неї розлогу і ґрунтовну передмову
(с. 11-70), у якій кваліфіковано розкрила суть обсценної лексики як
лінгвокультурологічної проблеми, визначила її лінгвістичний статус, окреслила
комунікативно-прагматичні аспекти обсценного лексикону, його національно-мовні
особливості, розглянула обсценну лексику з погляду концептуального аналізу,
простежила кореляцію понять обсценна лексика – евфемізми. Цінною є
характеристика соціолінгвістичного спектру обсценності з опорою на вікові та
гендерні особливості особи. І все це – вперше в українському мовознавстві.

2
Творчість згаданих авторів, що відзначається мовною розкутістю стилю, стала об’єктом
аналізу в навчальному посібнику Р. Харчук “Сучасна українська проза: Постмодерний період”
(К., 2008). Але ненормативну лексику подибуємо і в наших класиків. Зняття цензури на
друковане слово сприяло публікації текстів чи інтимних щоденникових записів письменників,
у яких вжито обсценну лексику і які в радянські часи були під забороною друку. Див.,
наприклад: Грабович Г. Прихований Шевченко // Грабович Г. Шевченко, якого не знаємо. К.,
2000. С. 265–269; Смолич Юрій. Рай-я // Поступ, № 7, вересень 2009, с. 19 та ін. У друкованих
творах письменники, зазвичай, замінювали в непристойних словах окремі букви трьома
крапками, порівняймо в “Тюремних сонетах” І. Франка: “І розвели нас у апартаменти
Державні. Злишні тут всі компліменти! Салон, їдальня, спальня й с… – все вкупі”. При
перекладі українською мовою творів світової класики зміст ужитих там “непристойних” слів
передавали переважно евфемізмами. Проте сьогодні, перевидаючи “Пригоди бравого вояки
Швейка” Ярослава Гашека в перекладі С. Масляка, редактор видання І. Лучук реставрував
питомо авторський текст, внісши туди всі вилучені з нього “ненормативні” лексеми.
3
Свого часу широкого розголосу набув судовий позов ростовської журналістки І. Ароян
проти естрадного співака Ф. Кіркорова, який образив її нецензурними словами. Експертний
висновок у цій справі робив завідувач відділу експериментальної лексикографії Інституту
російської мови ім. В. В. Виноградова доктор філологічних наук професор А. Баранов. Він же,
до речі, є й автором навчального посібника “Лингвистическая экспертиза: теория и практика”
(М., 2007. 592 с.).
4
Практика такого видання існує. Маємо на увазі журнал “Maledicta. The internationale
Journal of verbal Aggression”, який редагує і видає Райнгольд Ґаман (Техас).Рецензії
__________________________________________________________________________
253
Обґрунтовуючи потребу лексикографічного опрацювання обсценної лексики,
Леся Ставицька наводить слова І. Бодуена де Куртене з його передмови до
четвертого, доповненого ним видання Словника В. Даля. Не зайвим буде ще раз
нагади їх для рядового читача: “[…] Повна лексикографічна об’єктивність потребує
внесення в серйозний словник “живої мови” так званих “непристойних” слів,
“лихослів’я”, “мерзоти жарґону площ” і т. ін. Лексикограф не має права урізувати і
каструвати “живу мову”. Якщо відомі слова існують у головах більшості народу і
постійно виливаються назовні, лексикограф зобов’язаний занести їх у словник, хоча
б проти цього повставали лицеміри і тартюфи, які є не тільки любителями масного
слова по секрету, але й охоче вдаються до лайки і лихослів’я. […] Надавати
мовознавцеві чи хоча б звичайному читачеві, який бажає ознайомитися з певною
мовою, словник без цієї категорії засуджених на вилучення слів – це майже те саме,
що примушувати анатома вивчати людське тіло без тих чи інших частин. […] Іноді
саме в непристойних словах і висловах зберігаються дуже давні форми і синтаксичні
звороти. Перехід значень і семасіологічна творчість виявляються однаково у сфері
пристойного і непристойного” [1].
Укладено тлумачний словник нецензурної лексики за всіма правилами
лексикографії. Цікавими є етимологічні коментарі до окремих словникових статей.
Як наголошує авторка, мета цих коментарів – “дати якомога вичерпніші відомості
про походження слова аж до праформи з огляду на глибинні мотиваційні основи
перифразування та евфемізації, що своєю чергою зумовлюють системні зв’язки
відповідного лексикону, а отже й сприяють точнішій реконструкції смислової
глибини одиниці” [7, с. 72]. Багатий ілюстративний матеріал почерпнуто із
художньої літератури і різнотипних дискурсів, він акумулює різні мовленнєві жанри і
справді відкриває певні лінгвістичні перспективи різноаспектного дослідження
мовних периферій. У додатку подано покажчик синонімів до табуйованих обсценних
слів і усталених словосполучень, які становлять ядро цього лексичного пласту.
Оскільки об’єктом лексикографічного опрацювання є “дуже нетиповий для
української лексикології матеріал” [7, с. 72], рецензований словник містить і
докладну бібліографію, що охоплює довідкові лексикографічні джерела й наукову
літературу з означеної проблеми.
На завершення зазначимо, що це один із перших словників “периферійної мови”,
об’єктом лінгвістичного опрацювання в якому є обсценна лексика. Як і кожен інший
словник, він має право на існування й належне поцінування.
____________________________________________________________
1. Даль В. И. Толковый словарь живого русского языка. 4-е исправленное и
значительно дополненное издание под ред. И.А. Бодуэна де Куртенэ. Т. 1 – 4. СПб. –
М., 1912-1914.
2. Жельвис В. И. Поле брани. Сквернословие как социальная проблема в языках
и культурах мира. М., 1997. Перевидано в 2001 р.
3. Мокиєнко В. М. Русская бранная лексика: цензурное и нецензурное //
Русистика. Берлин. 1994. № 1/2.
4. Мокиенко В. И., Никитина Т. Г. Словарь русской брани (матизмы,
обсценизмы, євфемизмы). СПб., 2003.
5. Плуцер-Сарно А. Большой словарь русского мата. СПб., 2001. Т. І.; Матери-
алы к словарю русского мата. СПб., 2005. Т. 2. Усього заплановано видати 12 томів. Рецензії
_________________________________________________________________________
254
6. Словарь української мови / Упорядкував, з додатком власного матеріялу,
Борис Грінченко. Т. І–ІV. К., 1907–1909. Тут серед реєстрових слів знаходимо,
зокрема, лексеми бздіти, бздикати, бздиня, бздо, бздун, гівно, гузно, гузниця, дупа,
дупка, залупа, злягатися, задниця, курва, курвій, курвити, лярва, матюк,
матюкатися, матіркувати, пердіти, пердун, пердіж, поцька, срака, срати, сральня,
срачка, срач, сратво, дристати, цюник, сцяти, сцикун, сцикуха та чимало ін.
7. Ставицька Л. Українська мова без табу: Словник нецензурної лексики та її
відповідників. Обсценізми. Евфемізми. Сексуалізми. К., 2008.
8. Якимович-Чапран Д. Б. Лексика на позначення наукових понять з
мовознавства у пам’ятках української мови ХVІ–ХVІІ ст. / Дисертація на здобуття
вченого ступеня канд.. філол.. наук. Львів, 2009 (Рукопис).
9. Vasmer M. Russische etymologische Wörterbuch, t.t. 1-3, 1950-1958. У двох
російських перекладах його словника (1964–1973 і 1986–1987) нецензурні слова і
вислови були “вирізані”.
Зеновій Терлак,
кандидат філологічних наук,
доцент, завідувач кафедри української мови
Львівського національного університету ім. І.Франка