Найдавнїйшими піснями, що з’ображують родинне житє україньско-руского
народу суть безперечно обрядові піснї, а особливо в е с ї л ь н і .
З весїлєм лучить ся цїлий ряд старинних пісень і величавих обрядів, в яких
бачимо також дїйство або драматичну акцию; в нїй беруть участь: молодий, мо-
лода, їх дружина, отець, мати, староста, бояри, а від усїх осіб співають піснї сва-
хи. У піснях і обрядах весїльних виведено цїлий ряд образів і подїй, що живо пе-
реходять перед нашими очима, а нагадують инодї дуже давні часи, коли форми
родинного житя не були ще такі, як нинї. Отсе подаємо коротенький образ весїля
на Підгірю.
Весїлє зачинає ся дївич-вечером і вінкоплетинами; подруги і свахи просять у
піснях благословеня для молодої від батька, матери і всеї родини.
Коли молодій розплетуть косу, прощаєсь вона у піснях із своїм дївованєм.
Свахи печуть коровай.
На другий день молодий приїжджає до дому молодої і привозить єї дари, від-
так виводять молодих до шлюбу серед прекрасних обрядових співів, що розжало-
блюють присутних до слїз.
По обідї відходить молодий з частию весїльних гостий до дому та аж пізно в
ночи вибирає ся з дружбою і боярами по жінку. Єго приїзд звіщають свахи піснею:
Ішла Марусенька по воду
До камяного броду.
Ще й по воду не дійшла,
В поли ігроньку вчула,
До дому сї вернула.
Строснула коновками,
Сплеснула рученьками:
“Ой батеньку, душенько!
Велика війна іде.
Будут нас воювати,
Мене з собою брати.
Малую, молодую,
Ягідку червоную”.
“Марусю, дитє моє,
Сховай сї до сьвітлоньки

111
Лисенко: “Збірник укр. пісень”. III. ст. 80. 242 Філярет КОЛЕССА
Межи красні дївоньки!”
“І там мене пізнають
По моїй головонцї
По русії косонцї.
Бо всї дівоньки в косах
І в рутяних віноньках,
Йно моя розплетена,
Барвінком обложена”
112
.
В часї тих співів молода старає ся як найскорше сховати ся перед молодим,
котрий саме тепер вступав до хати і знаходить молоду досить швидко; одначе єї
брат не позваляє молодому до неї доторкнути ся, засїдає з сестрою і єї подругами
за стіл і відтам боронить ся проти заходів мужа. Врештї молодий платить якийсь
окуп братови молодої, що аж тодї позваляє забрати сестру.
Сей обряд єсть безперечно останком глубокої старини, єсть памяткою давних
форм родинного житя: молодий парубок, хотячи оженити ся, збирав собі дружину
відважних товаришів, нападав на дім молодої і викрадав її або здобував силою.
Пізнїйше увійшло в звичай, що молодий платив окуп родинї молодої і купував
собі жінку.
У піснях весїльних мало й згадує ся про батька: се були такі часи, коли мати
була головою родини і давала своє імя дїтям.
Отже у піснях і обрядах весїльних лишили ся слїди такого ладу (т. зв. матрия-
рхату), який уже давно минув ся і уступив місце новому порядкови.
Любов, яка вяже молоду із родиною, і жаль із причини розлуки найкраще
оспівані у піснях, якими свахи проводять прощанє молодої із рідною хатою:
“Ой не плач, не плач, моя матїнко, за мною,
Не заберу я усього добра з собою.
Покину тобі свої слїдоньки на дворі,
Покину тобі свої сльозоньки на столї,
Покину тобі пахуче зїля в коморі”
113
.

112
Головацкий:
113
Рукопис. збірник Осипа Роздольского. Огляд україньско-рускої народної поезиї 243
Дуже старинні суть також деякі п р и ко л и с ко в і п і с н ї , як на се показує їх
форма пісенна. У колисанках оспівана нїжна материна любов та журба над буду-
чою долею дитини:
Сонїнко зайде (2)
Тай назад воно зійде,
Матінка умре (2)
Вже йинчої не буде.
Хоть вна сї найде, (2)
Все вона не рідненька,
Що сї притулит, (2)
Все вона студененька.
У збірниках народних пісень звичайно найбогатший є той віддїл, що обіймає
л ю б о в н і п і с н ї ; не подивуємо ся тому, коли зважимо, що любов то найкращий
вицьвіт людскої душі, то весняне сьвято в житю чоловіка; любов, се чувство, що
в своїй порі стає осередком змагань людскої одиницї, жерелом особистого щастя
або й нещастя. Любов не знає нїякої ріжницї між хлопом і паном та однаково
процьвітає у царскій палатї, як і під соломяною стріхою. Так було здавна, як люд-
ска память сягає, і так оно єсть до нинї.
Оттому то любов оспівували залюбки поети усїх часів, оттому то і в україньс-
кій народній поезиї любовні піснї занимають таке визначне місце не лиш що до
числа, але також з огляду на красу, богацтво і ріжнородність змісту. Притім лю-
бовні піснї не переживають ся так скоро як пр. історичні піснї, не перестають за-
всїгди бути зрозумілими та не тратять своєї живучости і примани. Любовні піснї
україньского народу перейняті глубоким нїжним чувством, з’ображують з вели-
кою правдою всїлякі радости і скорботи, яких приходить ся зазнати закоханим.
Наведемо тут кілька примірів що кращих любовних пісень.
М и л и й н а д х о д и т ь . 244 Філярет КОЛЕССА
Колиб знала, колиб знала,
Відкіль виглядати,
Toб наняла, заставила
Стежку промітати.
Аж він іде, аж він іде,
Ступає дрібненько,
Тож то милий, тож то любий,
Дивіте ся, ненько!
Дощик, дощик,
Аж із стріхи капотить,
Розсердив ся мій миленький,
Аж ногама тупотить.
Розсердив ся, розгнївав ся
Мій милий на мене,
А як гляне, серце вяне
І в його і в мене
114
.
Д ї в ч и н а в и х о д и т ь д о м и л о г о н а р о зм о в у.
Ой як зійшла зірниченька, усе поле осьвітила,
Та як вийшла дївчинонька, козаченька звеселила.
– Ой ти дївчино, ти тихая погідонько,

114
Лисенко: Збірник укр. пісень т. І ст. 67. Огляд україньско-рускої народної поезиї 245
Ой дай же менї сьи чути, та як вийдеш по водоньку.
Ой не так то по водоньку, та як вже підеш з водою,
Постав мила коновоньки та поговори зо мною.
Понад тими гороньками сходить місїць з зороньками,
Я ще вижше підлїтає сивий сокіл з вірлоньками.
Ой летит же він летит тей крилоньками блудит,
Ой як тяжко на серденьку, як хто кого вірно любит
115
.
Ту г а д ї в ч и н и з а м и л и м, що не вертає з далекого краю.
“Ох і рад би я повівати,
Так глибокиї яри,
Ох і рад би я серце к тобі прибувати,
Так далекиї краї”.
“Ох і рад би я повівати,
Так лютиї морозеньки,
Ох, рад би я серце к тобі прибувати,
Так лютиї вороженьки”.
“Ох і прибудь, прибудь, мій миленький,
Та я з тебе рада буду,
Сю нічку не спала ще й другу не буду,
За тобою, серце, як голубка гуду”.
“Та замочила хустиночку,
Дрібні слези витираючи,
Ой і видивила свої карі очі,
Тебе серце виглядаючи”.

115
Ів. Колесса: “Етноґраф. Збірник” XI. ст. 118. 246 Філярет КОЛЕССА
Не повіває буйний вітер
Із глибокого яру,
Ой і не прибуває козак молоденький
Із далекого краю.
Та не повіє буйний вітер
Та із степу широкого,
Ой і не жди не жди, молода дївчино,
Козаченька чорноокого.
Ой не повіває буйний вітер
Та із чистого поля,
Ой і не жди, не жди того козаченька,
Видко твоя така доля
116
.
М и л и й п о к и д а є .
Чом не ходиш ти до мене крутими горами,
Покидаєш сиротину поміж ворогами?
Чом ти милий не послухав, як тобі казала:
Ходїм, серце, повінчаймось, щоб мати не знала?
Ти все неньку свою слухав, мене покидаєш,
Покидаєш сиротину, иншої шукаєш.
Найдеш собі дївчиноньку з карими очима,
Буде тобі, серце моє, камінь за плечима.
Найдеш собі дївчиноньку з чорними бровами,
Та не знайдеш тиї правди, що була між нами.
Такий камінь тяжкий-важкий на серденьку буде,
Покидаєш через люде, сам Бог сьвідком буде
117
.

116
Лисенко: Збірник укр. пісень, т. І. ст. 57.
117
Лисенко: Збірн. укр. пісень т. І. ст. 51. Огляд україньско-рускої народної поезиї 247
М и л и й г и н е н а ч уж и н ї .
“Я без тебе загину,
Як ти підеш в чужину”.
“Я верну ся серденько в осени,
Як упаде листячко з калини”.
Ждала дївка навісна,
Мина осїнь і весна:
Нема, нема козаченька тай не чуть,
Злії люде вороженьки вже кують.
А як жито зацвило,
Прийшла вістка у село:
Не вертатись вже до тебе козаку,
Заснув в степу він сердега до віку
118
.
Ж а л ь дї в ч и н и п о у т р а т ї м и л о г о .

118
Лисенко: Збірн. укр. пісень 7-тий десяток ст. 16. 248 Філярет КОЛЕССА
Ой хоч-же піймаю,
Тай уже-ж не такого,
Не приляже моє серденько
Ніколи до його.
Ой гаю мій, гаю
Та густий зелененький,
Любив мене та козаченько
Хороший молоденький.
Ой гаю мій, гаю
Та густий, кучерявий,
Любив мене та козаченько
Хороший, чорнявий
119
.
П і с н ї п р о п о д р уж є .
Піснї про подружє оспівують переважно л и х у д о л ю з а м уж н о ї ж і н к и і
складають ся на с у м н и й о б р а з ж і н о ч о ї н е в о л ї .
С и л у в а н и й ш л ю б , б р а к л ю б о в и м і ж п о д р у г а м и , л и х и й м уж,
п я н и ц я , н е л ю б , л и х а с в е к р у х а , н е п р и х и л ь н а р о д и н а м уж а ,
р о з л у ч н и ц я – отсе найзвичайнїйші теми пісень про подружє. У тих піснях ви-
ливає замужна жінка гіркі сльози і наріканя на свою нещасливу долю, жаль за
утраченими лїтами, за змарнованим житєм, тугу за далекою родиною, а всї свої
муки душевні виспівує з великою правдою і глубоким чувством так, що у к р а ї-
н ь с к і п і с н ї п р о ж і н о ч е г о р е ч и с л я т ь с я д о н а й к р а щ и х в зі р ц ї в
л ї р и ч н о ї п о е з и ї
120
, н а я к і л и ш м і г з д о б у т и с я л юд с к и й д у х .
Треба лиш дивувати ся, як отсї мілїони поневолених, принижених, нещасли-
вих жінок можуть серед тяжкої працї і невідрадних відносин родинних заховати
чистоту серця та сьвіжість і силу духа, що стати їх на такі прекрасні піснї. Звісна
річ, що н а р о д н і п і с н ї п л е к а ю т ь і с п і в а ю т ь г о л о в н о ж і н к и і дї в-
ч а т а ; н е м а с у м н ї в у, щ о ж і н о ц т в о і в и т в о р и л о н а й б і л ь ш у ч а с т ь
п і с е н ь з ж и т я р о д и н н о г о і о с о б и с т о г о , особливо-ж піснї про любов і
про подружне горе.
Л и х а с в е к р у х а .

119
Лисенко: Збірник україньских пісень І. вип. ст. 45.
120
що осьпівує особисті чувства. Огляд україньско-рускої народної поезиї 249
Гей, в мене ненька та й не рідная,
А свекруха неймовірная.
Гей, сами сїли та вечеряти,
Мене молоду та шлють по воду.
Гей, шлють по воду по кринишную
Мене молоду непривишную.
Гей, шлють по воду по холодную,
Мене молоду та безродную.
Гей, по воду йшла через батьків двір,
А з водою під віконечком.
Гей, седить батько край віконечка,
Держить, руку коло серденька.
“Гей, дитя-ж моє та коханеє,
Житя твоє препоганеє!
Гей, в мене була за хазяйочку,
А в свекрухи та за наймичку.
Гей, в мене була та за клюшницю,
А в свекрухи за послушницю.
Гей, не плач, дочко, нї на батенька,
Не плач, дочко, тай на матїнку.
Гей, а плач, дочко, та на воленьку,
Що втопила та головоньку”
121
.
М уж п я н и ц я .
А пяниця тай не каєть ся,
Як день так ніч пє,
А як прийде із коршми до дому,
Мене молодую бє.

121
Лисенко: Збірник укр. пісень, т. V. ст. 21. 250 Філярет КОЛЕССА
Відсуну я та кватирочку,
Моя матїнка йде;
Питаєть ся дїточок дрібненьких,
Чи пяниця дома є.
“Потихеньку, помаленьку
Моя матінко, йди:
Спить пяниця в рубленій коморі,
А ти, мамо, не збуди.
“Та нехай він спить та нехай він спить,
Щоб до віку він не встав,
Щоб він твою бідну головоньку
Та вже більше не клопотав”.
“Ой не лай, моя матїнко,
Пяницю мого,
Єсть у мене дїточки дрібненькі,
Горе жити без його”
122
.
М уж- н е л ю б побиває жінку, вона-ж переказує матері про свою недолю.
Она єму стелит білу постеленьку,
А він їй готує дротяну нагайку.
Біла постеленька порохом припала,
Дротяна нагайка біле тїлце рвала.
Біла постеленька порохом присїла,
Дротяна нагайка кровю обкипіла.
Он мужу-ж мій, мужу, не бий мене дуже,
В мене тїло біле, болит мене дуже!
Пусти мене мужу в вишневий садочок,
Та най я си урву ружевий квіточок.

122
Лисенко: Збірн. укр пісень т. V. ст. 15. Огляд україньско-рускої народної поезиї 251
Взяла ружу-квітку тай вергла на воду:
“Плини, плини, руже-квітко, аж до мого роду.
Плини, руже-квітко, плини по Дунаю,
Як увидиш мою неньку, приплини до краю”.
Вийшла стара мати в Дунай воду брати,
Як уздріла ружу-квітку, та взяла плакати.
“Де-ж ти, руже-квітко, ту ся й обявила.
Відай тебе моя донька й опустила?”
“Ти гадала мати, що мя не згодуєш,
Далась мене за нелюба, а тепер бануєш!
Ти гадала, мати, що мя ся не збудеш,
Така прийде годинонька, ще плакати будеш”
123
.
Ж і н к а п о к и д а є м уж а .
Ой оре Івась, оре, вже сонце під полудне,
“Ой нема-ж тої Марисуненьки, а вже-ж бо єї не буде”.
Прийшов Івась до хати, взьив сьи дїтий питати:
“Ой дїти-ж мої тей дрібнесенькі, ой де-ж є ваші мати?” –
“Ой пішла наші мати ой у гай за теляти,
Ой казала вна нам, обіцьила вна нам, що будете сиротяти”.
Взьив-же Івась дитинку, підхилив си кватирку,
“Ей верни сї, верни Марисуненько, та вважьий на дитинку”.
“Хіба-бим дурна була тей розуму не мала,
Та щоби я сї, до песього сина тей назад повертала”.
Вернула сї Марисьи а й у чотири лїта,
“Ей прийми-ж мене, ти мій Івасеньку, тей до свого обіда”.
“Нагадай си, Марисю, ой та на сирід лїта,
Ой був же я тей до полуднї без раного обіда”
124
.

123
Лисенко: Збірник укр. пісень т. IV. ст. 57.
124
Ів. Колесса: Етноґр. Збірник XI. ст. 206. 252 Філярет КОЛЕССА
Р о з л у ч н и ц я .
“Не мож буде, мила, та кедрини дістати,
Такой будеш мила у яловім лежати”.
“Поховай мі, милий, та в вишневім садочку.
Посади мі, милий, конец голов ягодочку.
Я сам будеш, милий, по садочку ходити,
Будеш розлучницю за рученьку водити.
Будеш розлучницю за рученьку водити,
Мене молоденьку будеш з гробу будити.
Ой устань-же, мила, та устань, подиви сї,
Вже твоя худібка по сьвіточку розійшла сї.
Ой ней она іде, та чей она зійде сї,
А вже она свої ґаздинї не прижде сї.
Ой устань-же, мила, та устань подиви сї,
Вже твої дїточки по службонцї розійшли сї.
Ой ней они ідут, та чей они зійдут сї,
Я вжеж они свої матїнки не приждут сї.
Ой устань-же, мила, та устань милесенька,
Плаче за тобою та дитина малесенька.
Ой ней она плаче, чей она перестане,
Я хто вже раз умре, той вже з гробу не встане.
Ой устань-же, мила, та устань, чорнобрива,
Вже твоя ягідка та в головах зацвила.
Ой ней она цвите та ней вна процвитає,
Я хто вже раз умре, та ней в гробі спочиває”
125
.
С и р о т а і м а ч у х а .

125
Ів. Колесса: Етноґраф. збірник XI. 224. Огляд україньско-рускої народної поезиї 253
Ой пішли-ж бо они горами-долами,
Здибав їх Син Божий з трома ангелами.
“Де йдете сирітки?” – “Матїнки шукати,
Ой уже три роки, як ї не видати”.
“Ой не йди, сирітко, бо далеко зайдеш,
Ти свої матїнки вже нїгде не знайдеш.
Ой вломи, сирітко, три прути лозові
Та удар, сирітко, три рази по гробі”.
“Ой а хто-ж там, хто-ж там та на моїм гробі?”
“То я, мамунцуню, озміт мене д’ собі”.
“Ту нема що, сину, нї їсти, нї пити,
Приказав Син Божий в сирі земли гнити”.
“Не хочу, мамусю, нї їсти, нї пити,
Лише я сї хочу на вас подивити”.
“Ідиси, сирітко, ідиси до дому,
Ней тобі мачуха я змиє голову”.
“Як головку миє, тьижко проклинає,
А як заплїтає, з тїлом вириває,
За кождим волоском кровцю випускає.
Як сорочку крає, тяжко проклинає,
Абис не сходила, бос не заробила.
А як хлїбок крає, як кленовий листок,
Та ще сї питає: ци ззїш ти го вшисток ?
Ой ззіслав-же Господь два ангели з неба,
Та взьили сирітку до ясного неба.
Ой струтив же злий дух два д’яволи з пекла,
Та взьили мачуху гаками до пекла.
Плавай ту, мачухо, маєш ту широко,
Поглядай на небо, як небо високо.
Взьила сї мачуха я в гору дивити,
Взьили тяжкі враги в очи смолу лльити.
Ой дай ми сї, Боже, на той сьвіт дістати,
Та буду я знати сиріт шінувати
126
.

126
Ів. Колесса: Етноґрафічний Збірник XI. ст. 245.