Т а є м н а ч а р у ю ч а с и л а п о е т и ч н о г о с л о в а л е ж и т ь у т і м, щ о
о н о н е л и ш с в о ї м зм і с т ом р о б и т ь в р а жі н є н а р о з у м і с е р ц е
ч о л о в і к а , а л е і с в о є ю г а р н о ю ф о р м о ю, г а р н и м в и с л о в о м і с п і-
в у ч о с т ю в д о в о л я є п р и р о д н о м у п о ч у т ю к р а с и , (яке в більшій або ме-
ншій степени вроджене є кождому чоловікови) і п о б уд ж у є ф а н т а з и ю, то є
духову силу, через котру ми є в станї представити собі такі річи, яких небачимо
перед очима. Хоча наш сїльский люд жиє в великій бідї, то єсть у него дуже висо-
ко розвинене п р и р о д н е з а л ю б о в а н є в п о е з и ї і н а х и л д о в с е г о , щ о
в і д з н а ч а є с я к р а с о ю. Наш селянин любить, щоб його хата була не лишень
тепла, міцна і вигідна, але, щоб она і з верха була чистенько вимазана і щоб в се-
рединї була гарно прибрана, та украшена килимами, різьбами, чи образами. Коло

137
насьмішливе.
138
зворотку. Огляд україньско-рускої народної поезиї 261
хати садять наші селяни цьвіти і деревину не так для пожитку, як радше для при-
краси.
Так само украшають наші селяни білє і одїж ріжнобарвними богатими виши-
вками, а хатню посуду різьбами. Тії взори народного прикрашуваня то є орнамен-
ту у вишивках, ґірданах або ланках, плетених з пацьорків, килимах, витиканих з
вовни, писанках, різьбах і глиняних поливаних виробах, показувані на всесьвіт-
них виставах звертають на себе загальну увагу чужинцїв і знавцїв незвичайним
богатством помислів і своєрідною красою. Тесаме можна-б сказати і про наші
прекрасні деревляні церкви, що їх будували давнїйше сїльскі доморослі майстри.
А вже в народних піснях найсильнїйше проявило ся отсе вроджене нашому
народови почутє краси: в народній поезиї достигло оно найвисшого розвою.
Уже с а м а в і р н і с т ь у з’ о б р а ж е н ю н а р о д н о г о ж и т я і щ и р і с т ь
ч у в с т в а н а д а є р у с к и м н а р о д н и м п і с н я м в е л и ко ї п р и м а н и . П р и –
т і м в і д з н ач а ю т ь с я т і ї п і с н ї н е з в и ч а й н о ю к р а с о т о ю в и с л о в у і
п о е т и ч н и х о б р а з і в . Возьмім за примір весїльну пісню, що її співають при
вінкоплетинах, коли молода є сиротою:
Знати молоду, що сирітонька,
Що матїнки не має.
Стів не встелений, двір не вметений,
Родина не спрошена.
Ой післала вна сив соколенька
В країну по родину,
Сив зазуленьку в сиру земленьку
По рідну матїноньку.
Сив сокіл летить, красно щебече:
“Їде родина, їде!”
Зазулька летить, жалібно кує:
“Нема матїнки, нема!
“Твоя матїнка (2)
тей перед Богом стоїт,
на вхрест рученьки держит
тей у Бога сї просит”:
“Гей спусти-ж мене, мій милий Боже,
дрібним дощом на землю,
ясним сонцьом до хати, 262 Філярет КОЛЕССА
та ней я сї придивю
тей своєму дитяти:
Ци красно оно вбране,
на посаг посаджене?
ци є на нїм віночок,
ци є у нїм чісночок?”
“Ой красно оно вбране,
На посаг посаджене,
Ой є на нїм віночок
Тей є у нїм чісночок,
Убране як панятко,
Сидит си сиротятко.
Убрали єго люде,
Добра доленька буде”
139
.
Ся пісня висказує жаль молодої-сироти, що в так важній хвилї нема коло неї
матери, щоб усему лад дала та щоб поблагословила її під вінець: але в яких пре-
красних високо-поетичних образах виспівує молода свою думу! Она уявляє собі,
що мати десь на другім сьвітї, бажаючи горячо побачити свою дитину під вінцем,
іде перед лице самого Бога, складає руки на вхрест та просить-благає, щоб вільно
їй було той раз зійти на землю, як дощ із хмари сходить, та з’явити ся у хатї як
радісне сонце. Того образу ми не бачимо очима, а лишень представляємо єго собі
в нашій уяві; спосібність чоловіка витворювати в своїй душі такі образи, яких не
бачимо на яві, називають уявою або фантазиєю. Отже кромі щирого чувства, що
промавляє нам до серця, бачимо у сїй піснї ще прекрасні поетичні образи, що ча-
рують нас своєю красою та побуджують нашу фантазию. Коли возмемо під увагу
ще й розкішну мельодию, то є нуту, або голос, під який співає ся висше наведена
весїльна пісня, то й зрозуміємо те глубоке вражінє, яке она робить на слухачів це
лиш своїм змістом, але також незвичайною красою поетичної форми.
Великої примани надає україньским народним пісням часто уживаний р і в –
н о б і ж н и й ( а б о п а р а л є л ь н и й ) у к л а д д в о х о б р а з і в а б о д в о х д у –
м о к , щ о с т о я т ь і з с о б о ю в т ї с н і й з в я з и і д а ю т ь з в и ч а й н о п р е –
к р а с н і п о р і в н я н я , як се бачимо в отсих коломийках:

139
Ів. Колесса: Етноґр. Збірник т. XI. ст. 172. Огляд україньско-рускої народної поезиї 263
2. Коло млина ясенина, явір похилив сї,
Як не озму, кого люблю, не буду женив сї.
3. Ой на ставу на ставочку дрібні каченята,
Які в тебе, такі в мене сиві оченята.
4. Летит пташок попід дашок та красно співає,
Маю любка на сторонї, та нїхто не знає.
5. Високо ти, голубочку, з дуба воду пити,
Далеко ти, мій любочку, до мене ходити.
6. А я з дуба прихилю сьи тей води напю сьи,
Я до тебе, моя любко, ходом забавлю сьи.
7. Ой зацвило сине зїлє синенько, синенько,
Нїхто ми сьи не сподобав, лиш той Василенько.
8. Два голуби воду пили, а два колотили,
Бодай тоті не сконали, що нас розлучили.
9. Ой летїли дикі гуси тей не купали сї,
Лїпше було, мій миленький, як ми не знали сї.
10. Ой кувала зазуленька та на роздорожу,
Ти за мене, любку, забув, я за тьи не можу.
11. Ой гайові воротенька не можу заперти,
Кого люблю, не забуду до самої смерти
140
.

Кожда із висше наведених коломийок складає ся із двох стихів однакової до-
вжини по 14 складів: перший стих подає образок з природи, другий з’ображує
душевний стан чоловіка, причім заходить між обома стихами тота тїсна звязь, що
в природї і в душі людскій діє ся щось подібного: як зїлє цвите синенько, так у
дївочім серци цвите любов до милого; як зазуля кує сумно на роздорожу, так дїв-
чина тужить за утраченим любком.
У декотрих строфах навіть слова в обох віршах ідуть зовсїм рівнобіжно, тим
самим порядком:
Який листок зелененький, упаде тай гниє,
Який любко молоденький, де по правдї жиє.
Україньско-руский нарід, плекаючи від віків свою богату поезию, витворив
в е л и к и й з а с і б п о е т и ч н и х в и с л о в і в т а о б р а з о в и х з в о р о т і в і
ф о р м, щ о н е уж и в а ю т ь с я в б уд е н н і й м о в і , л и ш е н ь у п і с н я х .
Наведемо тут лиш деякі приміри поетичних висловів, що найчастїйше подибують
ся у наших піснях:
1) Сестра-жалібниця, злая розлучниця, чужа чужениця, орли чорнокрильцї,
вовцї-сїроманцї, клен-дерево, трой-зїлє, вінок-зелїнок, сади-виногради.
2) біл камінь, дробен дощик, ясен місяць, молод козак, ворон кінь, воли поло-
вії, ярма золотії, буйні вітрове, шайні
141
дожджове, день біленький, сьвіт яснень-
кий, кленовий міст, сьвітла сьвітлонька, нова язбонька, коршмонька дильом ди-

140
Ів. Колесса: Етноґрафіч. Збірник т. XI. ст. 95-105.
141
зливні. 264 Філярет КОЛЕССА
льована, кедровоє трумно, кедровая криниченька, чорний китай, червона китайка,
шовкова трава, тихий Дунай, гора кремінная, густі копоньки, дрібні снопоньки,
рісні сльозоньки, постіль біла, стїна нїма.
3) лугом-берегом, крайом Дунайом, все попід луги, все калинові, а в недїлю
пораненьку, на розсьвітю.
4) Ей полинула сива голубонька від сив голуба впріч; сивий сокіл крилонька-
ми блудить; миленька-голубка сивенька; жито побренїло; сльозоньку зронив; що
сльоза кане, то Дунай стане; стукнув-пукнув у копита; свого коня за поводи во-
дить, свого пана під милий Біг просить; через биту греблю бистра річка била; ой
забренїли ковані вози на дворі; загиркувати (тяжко заробити), на жьиль завдавати;
маківка бринула, голова хитнула.
5) Службу служити, раду радити, думочку думати, у погоню гнати, вінки ви-
ла, біль білила.
Колиб переглянути уважно якийнебудь більший збірник україньских народ-
них пісень, Головацкого, Чубіньского, чи Грінченка, то можна б назбирати з н ач –
н и й с л о в а р о т а к и х п о е т и ч н и х в и с л о в і в , о б р а з о в и х з в о р о т і в т а
д а в н ї й ш и х і н о в і й ш и х ф о р м с л о в е с н и х , щ о т в о р я т ь в и с о ко в и –
о б р а з о в а н у п о е т и ч н у м о в у, о с і б н и й п і с е н н и й с к л а д у к р а ї н ь с –
ко ї н а р о д н о ї п о е з и ї . Над витворенєм такої богатої образової мови у піснях
п р а ц ю в а л а н а р о д н а д у м к а д о в г і в і к и .
Останки обрядової поезиї з передхристияньских часів і староруский поетич-
ний памятник з кінця 12-того столїтя “Слово о полку Ігоревім”, що дуже близько
споріднений з народними піснями, позволяють нам догадувати ся, що уж е в
д о т а т а р с кі й д о бі р у с к а н а р о д н а п о е з и я б ул а в и с о ко р о з в и н е н а
і о р уд у в а л а в и р о бл е н и м с к л а д о м п і с е н н и м.
В ко з а ц кі й д о б і п і с е н н а т в о р ч і с т ь у к р а ї н ь с ко – р у с ко г о н а –
р о д у так як і житє полїтичне п і д н я л а с я н а й в и с ш е . З того часу походять не
лиш найкращі історичні піснї, особливо козацкі думи, але й головна маса тих пі-
сень з житя родинного, особистого і баляд, що й доси співають ся на широких
просторах України-Руси. Доба панщиняної неволї з рекрутчиною не богато ново-
го внесла до давного скарбу пісенного: значне число давних козацких пісень при-
норовлено до жовнярского житя, замінивши слово “козак” на “жовняр”.
Найновійші часи по знесеню панщини зазначили ся навіть занеханєм або за-
тратою і псованєм великої части давних обрядових та історичних пісень та при-
мішкою чужих висловів до щиро-руских.
І чиж треба нам аж у чужих позичати слова, коли ми маємо свою прекрасну
сильну і богату мову, чи треба нам переймати чужі піснї у калїченій мові, коли
маємо свою високо розвинену на весь сьвіт славну поезию?
Колиж мова єсть виразом внутрішного духового житя, а гарна мова єсть при-
знакою духової сили чоловіка, то як високо повинні ми з того боку цїнити н аші
н а р од ні пі с нї, щ о п од аю т ь н а м н е д о с т иж и мі в зі р цї ч и с т ої р у скої
м о в и і в и с о ко в и о б р а з о в а н о го п о е т и ч н о го в и с л о ву? С еж в и т ві р
т и с я члї т н ої к ул ьт у р и н а р од у, с е з д о бу т о к д о в г о ві ко в о го р о з в о ю
н аш ої н а р од н ої п о е з иї, с е б о г ат а с ка р б н и ц я , я кою у к р аї н ь с ко –
р у с к и й н а рі д п е р е д цї л им с ь ві т ом м оже п о в е л и ч ат и с я . Огляд україньско-рускої народної поезиї 265
Ба, се не дивниця, – міг-би хтось сказати, що для Русина руска мова у рускій
піснї найкраща і наймилїйша на сьвітї. Отже послухаймо, що говорять у сїй спра-
ві чужинцї, як ось нїмецкий поет Боденштедт, що зладив переклади україньских
народних пісень на нїмецку мову: “у к р а ї н ь с ко – р у с к а м о в а н а й з в у ч н ї щ а
з у с ї х с л а в я н ь с к и х м о в з в е л и к и м и м у з и к а л ь н и м и з а в д а т к а м и “.
Письменник Люкшіч говорить: “Мова Українцїв-Русинів, що живуть серед сла-
вянства, найбільше наближає ся до великорускої, але зрозуміла легко всїм инчим
Славянам; вона визначає ся гармонїєю, легкістю і між усїма спорідненими з нею
мовами має найбільше приспособленя до музики і співу”
142
.
У сїй розвідцї говоримо лишень про слова народних пісень: що они говорять і
яке вражінє викликують. Та слова – се лиш одна половина народної пісні: другу
єї половину становить мельодия, то є голос або нута, на яку пісня співає ся. В
н а ш и х п і с н я х н а р о д н и х с л о в а і с п і в т ї с н о з в я з а н і і з с о б о ю:
о д н о б е з д р у г о г о н е о б і й д е т ь с я .
К р а с о ю і б о г а т с т в ом у к р а ї н ь с к и х м е л ь о д и й л ю б у ю т ь с я н е
л и ш с в о ї , а л е й ч уж и н ц ї . Ось що годить ся завважити, говорячи про ме-
льодиї україньских народних пісень:
Колиб нам хто вигравав незнать як богато мельодий, то україньску мельодию
ми зараз впізнаємо, відріжнимо з потіж тисяча иньших мельодий, така она своє-
рідна, така знаменна; ми її впізнаємо, неначе когось близького і рідного серед
многолюдної товпи народу. Що-ж з того виходить? Очивидно: у к р а ї н ь с к а
м е л ь о д и я м а є в с о бі щ о с ь т а ко г о , ч о г о н е м а ю т ь и н ь ші , ч уж і
м е л ь о д и ї , м а є я к і с ь т а к і ч е р т и і з н а м е н н і п р и к м е т и , щ о ї ї
в і д р і ж н я ю т ь в і д у с ї х д р у г и х м е л ь о д и й . І не дивота: у к р а ї н ь с ко –
р у с к а н а р о д н а м у з и к а м а є у с ї п р и к м е т и з о в с ї м в і д р у б н о г о м у –
з и к а л ь н о г о с т и л ю- п о к р о ю, який розвинув ся в часах глубокої старини,
богато віків перед витворенєм теперішної західно-европейскої музики.
Ук р а ї н ь с ко – р у с к а н а р о д н а м у з и к а р і ж н и т ь с я в і д з а х і д н о –
е в р о п е й с ко ї 1 ) б уд о в о ю і с к л а д о м м е л ь о д и ї , (що основуєсь в вели-
кім числї наших народних пісень на окремішних ладах, то є рядах звуків, в яких
нема замиканя мельодий в октавну, осьми тонову рамку) і 2 ) р и т м і ко ю, то є
правильним укладом часток мельодиї і відповідаючих їм слів у більші цїлости,
стихи, і строфи. Та про се треба би говорити в окремій розвідцї.