Serbski institute / Sorbishes Institut,
Dwórnišćowa / Bahnhofstraße, 6,
D-02625 Budyšin / Bautzen, Deutschland
tel. (03591) 49 72 0, e-mail: sі@serbski-institut.de
Лише завдяки державній підтримці серболужицької мови і культури після
1945 р. у Східній Німеччині вдалося створити передумови для здійснення перекла-
дів з іноземних літератур (німецької, а також зі слов’янських та інших неслов’ян-
ських) серболужицькою мовою. З 1954 до 1973 рр. тривав інтенсивний період
рецепції перекладних творів. У цей час видавництво “Домовіна” у м. Баутцен пуб-
лікувало здебільшого східноєвропейську прозу критичного реалізму. Скорочення
кількості перекладів з 1980 р. – у тому числі з української літератури – змушує
серболужицького читача користуватися німецькими перекладами з іноземних літе-
ратур.
Ключові слова: серболужицька література, історія літератури після 1945 р., куль-
турна політика, перекладна література, рецепція.
Історичні та культурні передумови
Відчуття спорідненості було притаманне слов’янським “племенам”, як зазначає ще
А. М. Пипін у своïй видатній “Історіï слов’янських літератур”, з прадавніх часів “на рівні
інстинкту, народного міфу”. Народи Східноï Європи стали буржуазними націями – за
умови, якщо цей процес узагалі відбувся – лише в ХIХ ст. в ситуаціï політичноï залеж-
ності й національного гніту. “Усвідомлення власноï слабкості було насправді таким на-
гальним, що кожна окрема нація змушена була шукати підтримки як матеріальноï, так і
моральноï” [21: 434].
Російський історик культури, крім усього іншого, був знавцем і серболужицькоï
літератури, яку він не оминув увагою в своєму загальнослов’янському синтезі. У цій ка-
пітальній праці – як зазначає в передмові німецькомовного видання В. А. Моторний –
“у свій спосіб знайшла вираження ідея слов’янськоï взаємності Я. Коллара. А. М. Пипін
був головним прихильником російсько-слов’янських зв’язків, однак абсолютним пріо-
ритетом, основним завданням, умовою для визволення слов’ян він вважав боротьбу за
демократичні перетворення в Росіï […]” [21: 6].
Лужицькі серби як останні представники полабських слов’ян – і навіть про це вже
писав А. М. Пипін – в середні віки втратили своï історичні територіï розселення, зберіг-
ши лише етнічний острівець серед територій, заселених німецькими мігрантами. Власне
тому “посилання на слов’янство вказувало на суспільне походження”, було “замінником 56 Дітріх ШОЛЬЦЕ-ШОЛТА
неіснуючоï державності” [9: 15]. Усвідомлення окремішності лужицьких сербів, сербо-
лужицькоï ідентичності нерідко знаходило своє вираження завдяки мовним і культур-
ним контактам з іншими слов’янськими “племенами”. Прикладами конкретноï взаємодіï
вважалися, скажімо, переклади художніх творів.
Ще з часів так званого національного відродження першоï половини ХIХ ст. пере-
клади з інших мов (серед них і з німецькоï) виконували основоположні культурні функціï у
середовищі лужицьких сербів. З одного боку, вони розширювали культурні горизонти
читача, а твори зі слов’янських літератур ще й сприяли зміцненню самоусвідомлення
серболужицькоï спільноти. З іншого боку, ці твори доповнювали і розширювали сербо-
лужицьку писемну традицію, пропонуючи види та жанри, теми та матеріал, які місцеві
автори не використовували або ж використовували недостатньо. Зрештою, вдалі пере-
клади розвивали літературні мови. “Серболужицькі літературні мови (особливо ïхня
стилістика) можуть чудово збагатитися завдяки високоякісним перекладам з інших літе-
ратур” [18: 94].
Сприйняття художньоï літератури в іншомовному середовищі є завжди комплекс-
ним процесом. Прийняття тексту чи його відхилення залежить від способу сприйняття
суспільством. Власне від нього залежать норми відбору й оцінки перекладноï літерату-
ри, які опосередковано діють через ідеологічні зразки і культурно-політичні механізми.
Першочерговоï ваги набуває відстань між двома культурами. (Тут слід зауважити, що
географічна, світоглядна і культурна дистанція між Лужицею та Украïною негативно
позначилась на цьому процесі).
Словацький компаративіст Д. Дюришин, який методологічно розрізняв типологічні
і контактні взаємодіï, підсумовує ситуацію одним реченням: “Основною є засада, що
творча взаємодія виникає там, де виробилися вхідні передумови для сприйняття зов-
нішніх впливів” [8: 129].
Ці загальні принципи рецепціï іншомовних творів почали діяти в середовищі лу-
жицьких сербів тільки завдяки національному піднесенню після Другоï світовоï війни.
До 1945 р. політичні та економічні умови, в яких перебувало близько 100 000 лужичан,
уможливлювали лише скромну перекладацьку діяльність. Переважно на шпальтах газет
і часописів, які регулярно публікували з часів епохи Реставраціï, друкували переклади
літературних творів насамперед із сусідніх культур. “Вузька економічна база лужиць-
кого народного руху не дає змоги розширити обсяг книжковоï продукціï до рівня, який
мають розвинені буржуазні націï. Це й є причиною розвитку малих літературних форм
оригінальноï та перекладноï літератури, відомих лужицьким сербам” [23: 41].
Після 1945 р. спостерігаємо зміну ситуаціï. Суспільні перетворення в радянській
окупаційній зоні, що передбачали вирішення серболужицького питання згідно з принци-
пами марксистсько-ленінськоï національноï політики, відкрили перед слов’янською мен-
шиною нові перспективи. Проте для реалізаціï на сході Німеччини тогочасних культурно-
політичних концепцій потрібен був час. Лише влітку 1947 р. вдалося створити технічні
та організаційні передумови, які уможливили вихід у світ друкованих видань (спочатку
у Верхній, а потім у Нижній Лужиці). З цього часу сприйняття лужицькими сербами іно-
земної літератури відбувається хоча з різною інтенсивністю, але з певною постійністю.
Перший етап “переходу до соціалізму”
Відповідно до фінансових і кадрових можливостей на початку вибір обмежувався
малими літературними формами або уривками з більших творів. Культурно-політичні
директиви виникли – згідно з ретроспективною періодизацією – із стратегічних цілей
першого етапу “переходу до соціалізму” в період між закінченням Другоï світовоï війни
та заснуванням НДР в жовтні 1949 року. Як для серболужицького, так і для німецького До рецепції іноземної літератури – у тому числі й українських авторів… 57
культурного життя формулювання таких цілей означало подолання міжнаціональноï не-
нависті і спадку фашистського минулого та ознайомлення широких суспільних кіл на
сході Німеччини зі світовим гуманістичним мистецтвом.
Серболужицька періодика – з 1947 р. “Nowa doba” (“Нова доба”) з ïï додатками, з
1950 р. “Rozhlad” (“Розгляд”), “Katolski Posoł” (“Католицький Посол”), “Pomhaj Bóh”
(“Помагай Бог”), молодіжні часописи “Chorhoj měra” (“Прапор миру”) та “Płomjo” (“По-
лум’я”), змогли при цьому продовжити живі традиціï слов’янськоï взаємності. Це суттєво
посприяло пізнанню культур дружніх східнослов’янських народів лужицькими сербами.
Одними з найчастіше перекладаних і друкованих письменників були такі класики, як
Лев Толстой, Іван Тургенєв, Антон Чехов, Максим Горький та представники новітньоï
радянськоï літератури Михайло Пришвін і Костянтин Паустовський. До цього додалися й
прогресивні буржуазні автори – чехи Карел Чапек, Ярослав Гашек, датчанин Ганс Крістіан
Андерсен і північноамериканський автор Марк Твен. У випадку з Львом Толстим уже
існував певний досвід: щоденне видання “Serbske Nowiny” (“Серболужицька газета”)
неодноразово публікувало зразки його прози у 20-х і 30-х роках, а в 1929 р. у “Першій
сербській театральній збірці” (“Prěnja serbska dźiwadłowa zběrka”) з’явились дві його дра-
ми. Отже, закономірним продовженням стало те, що – як писав Юрій Млинк – у 1949 р.
“переклад “Полікушки” (“Polikuška”) та “Хазяїна й робітника” (“Knjez a wotročk”)
Л. М. Толстого, здійснений Брилем, став першою книгою більшого обсягу [155 стор. –
прим. Д. Ш.] зі світовоï літератури, яка вийшла у Лужиці після розгрому фашизму”
[13: 328; 15].
До прийняття в Саксоніï 1948 р. Закону про лужицьких сербів серболужицької кни-
гопродукції фактично не було. Перші кроки в цьому напрямі зробила соціалістична га-
зета “Нова доба”. Окрім брошури “Dom a swět” (“Дім і світ”), яку редагував Владімір
Змєшкал у Празі і яка з 1946 р. почала знову виходити, у 1948–1949 роках було опуб-
ліковано 8 тоненьких зошитів короткочасноï серіï “Knihownička Nowa Doba” (“Бібліо-
течка Новa добa”), які насамперед містили переклади з російськоï літератури. Разом з
уже згаданими літераторами Тургенєвим, Горьким і Пришвіним тут публікувалися тво-
ри Пушкіна і Гоголя, а також оповідання Чапека і хорвата Владіміра Назора. Переклади
зі споріднених літератур повинні були на той час сприяти перегляду шовіністичноï тези,
згідно з якою слов’янські народи вважалися “безкультурними”. Проте у виправданій бо-
ротьбі з шовінізмом дійшло до перебільшення: з перемоги Радянського Союзу та інших
східноєвропейських краïн над гітлерівською Німеччиною було зроблено висновок про
високий естетичний рівень літературних творів східноєвропейських народів. Безсумнів-
ною є важливість численних перекладів як джерела натхнення для серболужицької лі-
тератури, яка в той час інтенсивно розвивалась.
1954–1973: основний період рецепціï іноземної літератури
Засноване в 1948 р. видавництво “Nakład Domowiny” (“Видавництво Домовіни”), з
якого через десять років утворилося Народне видавництво “Домовіна” (Ludowe Nakładnistwo Domowina, LND), представило короткі версіï книг для молоді “Robinson Crusoe”
(“Робінзон Крузо”) Даніеля Дефо (1949) та “Gulliver” (“Гулівер”) Джонатана Свіфта
(1951). Обидві книги призначалися для шкільноï освіти. У 1952 р. – як перша книжкова
позиція з критично-реалістичного надбання європейських літератур – з’явився роман
“Goriotec nan” (“Батько Горіо”) з циклу “Людська комедія” французького письменника
Оноре де Бальзака. Власне у 1954 р. розпочалася активізація перекладів прозових творів
на (верхньо)лужицьку мову одночасно з перекладом “Репортажу з петлею на шиï” (“Reportažа pod šibjencu napisanа”) Юліуса Фучіка та “Школи” (“Šula”), автобіографічного ро-
ману Аркадія Гайдара, виданих у заснованій незадовго перед тим редакціï серболужицькоï 58 Дітріх ШОЛЬЦЕ-ШОЛТА
навчальноï літератури Берлінського видавництва “Volk und Wissen” (“Народ і знання”).
За винятком незначноï перерви в кінці п’ятдесятих років, цей період триває до сімдесятих
і приносить серболужицькому читачеві в середньому три книжкові позиціï щороку.
За таких обставин не можна вважати випадковістю те, що саме у 1954 р. на сторін-
ках культурно-політичного часопису “Розгляд” з’являється програмна стаття Маріï Ку-
башец “Wo přełožowanju w rjanej literaturje” (“Про переклад художньоï літератури”), у
якій письменниця проголошує іншомовне письменство дієвим інструментом пізнання
історіï та культури інших народів. Слушно захищаючи літературний переклад як “пов-
ноцінну поетичну чи прозову творчість”, авторка одночасно відштовхує потенційних
перекладачів дещо романтичним переконанням, що це під силу лише “справжнім пое-
там і письменникам”. Своï теоретичні та практичні поради з “художнього” і “реалістич-
ного” перекладу вона поєднує з побажанням до серболужицькоï літературноï критики
врахувати і цей аспект в естетичній оцінці [11: 321f; 26: 205–209]. Однак очевидного
успіху такий заклик не приніс. Незважаючи на ввічливі фрази в кінці деяких рецензій, у
серболужицькій періодиці після 1945 року – якщо зверталася увага на переклади –
узагалі не було аналітичноï перекладознавчоï критики.
Майже два десятиліття, з 1954 до 1973 рр., тривав інтенсивний період рецепціï
іноземної літератури, насамперед прози, причому головний акцент робився однозначно
на критичній або соцреалістичній літературі східноєвропейських краïн. І в двомовній
Лужиці при розбудові нового суспільства слід було врахувати досвід націй, які – як і
народи СРСР – уже пройшли цей етап або проходили його одночасно з НДР. З цієï
причини в перекладній літературі друге місце після теми війни і руху опору займала
тема побудови соціалістичного ладу.
Життя після Жовтневоï революціï зображалося у збірці оповідань Костянтина Паус-
товського, а також у молодіжному репортажі з красномовною назвою “Dožiwjenja čěskeho
hólčeca w Sowjetskim zwjazku” (“Пригоди чеського хлопчика в Радянському Союзі“) Яна
Гоштана, які побачили світ 1955 року. У 1959 р. у видавництві “Домовіна” була опублі-
кована сільська епопея “Drjewjana wjes” (“Дерев’яне село”) словака Франтішека Гечко.
Цей твір обсягом 605 сторінок став найбільшою книгою в історіï, яка була перекладена
на серболужицьку.
В одній із рецензій на цю книгу літературний критик і письменниця Марія Млин-
кова висловила жаль, що в серболужицькій літературі не тематизувався перехід до ко-
лективного сільського господарства [17: 268f]. Подібне можна сказати про давніші ре-
портажі з Радянського Союзу. Деякі з них, написані Ю. Фучіком, були опубліковані у
1956 р. в окремому збірнику. У 1960 р., через 12 років після публікаціï уривка в моло-
діжному додатку до газети “Нова доба”, був повністю перекладений революційний ро-
ман М. Островського “Kak so wocl kowaše“ (“Як гартувалась сталь”) – основний твір
літератури соцреалізму з часів Горького. Книга для молоді “Přez hory dźe nalěćo” (“Че-
рез гори йде весна”, 1965) чеського автора Алексея Плудека, а згодом два оповідання
киргиза Чингіза Айтматова (1973) стали наступним прикладом того, що перевагу нада-
вали авторам, які висвітлювали соціально-економічні й етично-моральні питання реаль-
ного соціалізму радянського зразка.
З появою перекладу “Репортажу” Ю. Фучіка з чеськоï мови у 1954 р. в сербській
Лужиці розпочалась літературна дискусія з націонал-соціалізмом. У 1960 р. цю лінію
продовжив Ян Дрда своïми оповіданнями, у яких показано тихий героïзм “маленькоï
людини” під час німецькоï окупаціï в Богеміï і Моравіï. Сильне враження справила на
лужицьких сербів новела Отченашека “Romeo, Julia a ćma” (“Ромео, Юлія і морок”),
опублікована 1961 року, у якій молодий німець з “протекторату” переховує дівчину-
єврейку, яку він кохає.До рецепції іноземної літератури – у тому числі й українських авторів… 59
Польські автори Анджей Щипйорскі і Корнель Філіпович описують долю військо-
вих злочинців у романах: “Abel ćěka” (“Авель втікає”, 1964) та “Zahrodka knjeza Nietschke”
(“Город пана Нітшке”, 1968 – до речі, східнонімецьке видання відомого берлінського
видавництва “Volk und Welt” (“Народ і світ”) з’явилось через кілька місяців після появи
серболужицького). Читача знайомили з німецько-польськими стосунками на основі лі-
тературних моделей, які – власне в контексті франкфуртського Освенцимського процесу
середини 60-х років – відповідали актуальним прагненням і переосмисленню німецького
минулого. При цьому впадали у вічі соціальні й культурні відмінності між ФРН і НДР,
у якій лужицькі серби опинилися після 1945 р.
Глибокому аналізу трагічних подій сприяли своïми популярно-науковими нотатками
про бойові діï в кінці війни маршал Іван Конєв (1970), а також польські автори Вальде-
мар Котовіч (1961) та Януш Бобковскі (1973). Своєрідним завершальним акордом у ре-
цепціï іноземної літератури про Другу світову війну стала у 1972 р. майстерна новела
М. Шолохова “Wosud čłowjeka” (“Доля людини”). Освоєння творів класичноï літератур-
ноï європейськоï спадщини, особливо творів критичного реалізму, розпочалось, як вже
зазначалось, у 1952 р. одним із романів Оноре де Бальзака. Кількісно це значно переви-
щувало сучасну літературну продукцію. Ще у 50-х роках перекладено на серболужицьку
оповідання для молоді “Běłozub” (“Біле ікло”) Джека Лондона, історичний роман з
трилогіï саксів “Hrabina Kozelska” (“Графиня Козель”) Йозефа Ігнація Крашевского
(обидва романи було продовжено на шпальтах газет) та два оповідання Генрика Сенке-
вича. У 1960 та 1961 р. літературний історик Юрій Млинк на вершині перекладацькоï
діяльності опублікував у видавництві Серболужицького педагогічного інституту в Бау-
цені дві об’ємні антологіï під назвою “Słowjanske literatury” (“Слов’янські літератури”).
До першого тому увійшли російські, радянські і болгарські оповідання, а до другого –
чеські, словацькі, польські, сербохорватські і македонські. Це видання мало на меті по-
знайомити серболужицьких читачів, насамперед учителів, з “найбільш визначними і
прогресивними письменниками слов’янських народів минулого й сучасності” [14: 8].
Звичайно ж, у виданні відчувався брак творів представників неросійських слов’ян-
ських народів Радянського Союзу, у тому числі й украïнців. Однак поряд з російськими
класиками вперше були представлені такі важливі російські автори, як І. Еренбург,
В. Катаєв, К. Сімонов, польські – Е. Ожешко, Б. Прус, М. Реймонт, Я. Івашкевич, Є. Анд-
жеєвский, чеські – Б. Нємцова, А. Їрасек, М. Пуйманова, М. Маєрова, Ї. Марек, словаць-
кі – С. Гурбан-Ваянскі, П. Ілемніцкі і А. Плавка зі зразками короткоï прози. У цей час
видавництво “Домовіна” схвально відгукувалось про той факт, що кількість оригіналь-
ноï серболужицькоï літератури значно перевищила кількість перекладів, “які колись пе-
реважали у стосунку до питомо серболужицьких творів” [6: 179].
“Małostronske powědančka” (“Малостранські оповідання”) Яна Неруди в 1961 р.
вважалися в ширших літературних колах доказом вузьких чесько-серболужицьких кон-
тактів. У детальній післямові Юрій Млинк наголосив на існуванні особистих дружніх
стосунків між Міхалом Горніком і Яном Нерудою, підтвердив, наскільки знайомою сер-
болужицькому читачеві була реалістична, виразна поетика, яка підкреслювала зв’язок
автора з його народом.
Актуальні потреби часу відображені в національному романі Божени Нємцовоï
“Wowka” (“Бабуся”), який у новій обробці в 1962 р. з’явився на серболужицькому книж-
ковому ринку.
З опублікуванням у 1964 р. збірки новел Ґі де Мопассана в кишеньковому фор-
маті, у 1966 р. – Сервантеса “Móc kreje” (“Сила крові”, також як вибрані прозові твори)
та у 1967 р. – норвезьких селянських оповідань під назвою “Kwasny spěw” (“Весільна 60 Дітріх ШОЛЬЦЕ-ШОЛТА
пісня”) Бйорнсона Бйорнстьєрне баутценське видавництво насправді здійснило “знач-
ний крок у краïну світовоï літератури” [16: 382].
Проте на початку сімдесятих років стало зрозумілим, що висловлений намір щорічно
перекладати зі світовоï літератури один твір на серболужицьку мову реалізувати важко.
Перекладацькі і фінансові можливості одного-єдиного видавництва національноï мен-
шини були, як і коло читачів перекладноï літератури, надзвичайно обмежені. Однак на те,
що передбачалося досягти більшого, вказують два факти: як стверджується в одній статті
багаторічного директора позауніверситетського Інституту серболужицькоï етнографіï
Павола Новотного, з 1953 р. передбачалося розпочати видання “класиків марксизму-ле-
нінізму” серболужицькою. Цього ж року світ побачив переклад “Маніфесту комуніс-
тичноï партіï” К. Маркса та Ф. Енгельса [19: 113]. Намір, однак, не було здійснено, за
винятком перевидання “Маніфесту” у 1969 р. По-друге, у 1968 р. опубліковано по-сер-
болужицьки перший твір Ф. Достоєвського, роман у листах “Chudźi ludźo” (“Бідні люди”).
Можна було б очікувати видання інших творів автора, однак цього не відбулося.
Переклади з украïнськоï мови
На відміну від серболужицько-чеських та серболужицько-польських контактів, сто-
сунки зі східними слов’янами були завжди дещо хиткими і часто опосередкованими.
Коли празький славіст Ян Петр у 60-ті роки ближче досліджував украïнсько-серболу-
жицькі культурні взаємини, він підтвердив цей факт. Звертаючись до серболужицького
часопису “Łužica” (“Лужиця”), заснованого в 1882 р., він ствердив: “варто уваги, що
протягом усього ХІХ ст. в провідних рубриках “Druzy wo Serbach” (“Інші про лужиць-
ких сербів”) та “Słowjanske nowinki” (“Слов’янські новинки”) не знаходимо жодноï згадки
про украïнську літературу, хоча ті рубрики дуже докладно розповідали про найрізно-
манітніші культурні подіï з життя всіх слов’янських народів” [20: 303]. Хоча у 1907 р.
“спільний орган серболужицьких товариств” звернув увагу на 50-ту річницю з дня на-
родження Івана Франка. Лише католицькі теологи Лужицького семінару в Празі ще з
середини ХІХ ст. виявляли спорадичний інтерес до украïнськоï літератури.
Така незадовільна ситуація майже не змінилася до кінця Другоï світовоï війни. І на-
віть після цієï історичноï цезури з’явилися лише окремі ювілейні статті, здебільшого
присвячені поетові Тарасові Шевченку – духовному дороговказу вільноï Украïни (1949,
1961) [3: 60f]. Власне у 1961 р. Юрій Млинк уперше переклав вірш украïнського народ-
ного поета на серболужицьку мову; до кінця 60-х були представлені інші протагоністи
украïнськоï поезïï: Юрій Кох познайомив читачів з Іваном Франком, а Кіто Лоренц – з
Лесею Украïнкою, твори яких публікувались у літературному додатку до “Новоï доби”.
Окрім того, серболужицький письменник Кох опублікував у 1969 р. збірочку з трьома
репортажами “Pućowanje k ranju” (“Подорож на схід”), яка, завдяки оригінальному поєд-
нанню історіï і сучасності УРСР, викликала значний інтерес.
Підсумком цього відносно плідного десятиліття став перший – і поки що єдиний –
переклад украïнського “роману” на серболужицьку. “Фату Моргану” М. Коцюбинського,
загальним обсягом 100 сторінок, в історіï літератури вважають повістю, однак з пре-
тензією на “вирішення соціальних проблем і глибокого літературного розв’язання теми
визвольноï боротьби”. Перекладачка Ката Малінкова у післямові зараховує критичного
реаліста до когорти “могутніх європейських письменників, які в ХІХ ст. збагатили своï
національні літератури неперевершеними творами” [10: 143–144]. Можна було споді-
ватися, що головна тема автора – соціальне і національне гноблення рідного народу –
матиме в дружній Лужиці резонанс. До того ж досвідченій перекладачці вдалося адек-
ватно передати зміст і форму натуралістично забарвлених епізодів з життя украïнських
робітників у 1905 р.До рецепції іноземної літератури – у тому числі й українських авторів… 61
Ще півтора десятиліття довелося чекати на появу наступного видання украïнськоï
прози серболужицькою мовою – хоча матеріалу було достатньо. “Величезною є кіль-
кість письменників Радянськоï Украïни – батьківщини Тараса Шевченка та маршала Ра-
дянського Союзу І. С. Конєва”, – зазначає літературний редактор кишенькового видання
Бено Будар у тексті, розміщеному на палітурці [25]. Ця антологія, що побачила світ у
видавництві “Домовіна”, стала відповіддю на публікацію збірника серболужицькоï
прози, який вийшов у 1984 р. у Києві. Головний редактор Павол Фелькель відібрав су-
часні твори, очевидно консультуючись з досвідченими фахівцями-партнерами з Украï-
ни. 13 оповідань вийшли з-під пера молодих авторів; лише С. Журахович і О. Гончар
народилися до 1920 р., наймолодшим був В. Г. Дрозд (1944 р.н.). В украïнській новеліс-
тиці до політичного перелому – з 1960 по 1985 рр. – ці автори вважалися репрезента-
тивними письменниками, експериментальноï прози вони не писали. Опрацьовані теми
охоплюють широкий спектр: починаючи від трагічних воєнних подій, описують життя
соціалістичного села та моральні випробування часів Брежнєва. Перекладачами стали
дев’ятеро культурно активних лужицьких сербів і сербок, представників усіх поколінь.
Книга не містить ані інформаціï про видавця, ані спеціальноï післямови, лише короткі
біо-бібліографічні довідки про авторів.
Центрами, які з 60-х років активно співпрацювали з лужицькими сербами, традицій-
но називають Львів і Киïв. На думку лужицких сербів, з часом значною мірою ініціативу
перейняв західноукраïнський Львів. Уже в 1964 р. Ян Петр у своïх студіях до украïнсько-
серболужицьких взаємин додав заслуги славістів університету імені Івана Франка.
М. Фелькель переконано стверджує під час підготовки V Фестивалю серболужицькоï
культури у 1985 р.: “Багато чого (або й все?), що стосується сприяння радянсько-
украïнсько-серболужицьким культурним взаєминам останніх двадцяти років, пов’язане
з іменами В. А. Моторного і К. К. Трофимовича” [24: 143]. Хоча обидва університетські
славісти лише зрідка самі перекладали художню літературу (час від часу К. Трофи-
мович), завдяки своïй компетентності вони надавали подальші необхідні імпульси. Ре-
зультат на украïнському боці очевидний: “Переклaдалися насамперед літературні твори,
переконливі з точки зору ідейно-естетичноï, які відображають сучасні теми й інтенціï
або мистецьки зображають протиріччя і конфлікти у боротьбі за збереження серболу-
жицькоï національноï ідентичності” [2: 385].
В університеті, у якому десятиліттями працювали В. Моторний і К. Трофимович, у
середині 60-х років була введена серболужицька мова як обов’язковий курс для всіх
студентів славістики. У 1986 р. після виходу багатьох інших сорабістичних публікацій
учені здійснили провідне типологічне порівняння поета-патріота Івана Франка і Якуба
Барта-Чішинського, які народилися 1856 року одного й того ж місяця [1: 45ff]. Обидва
професори заснували в 1984 р. досі неперервану традицію міжнародних сорабістичних
семінарів, результати яких опубліковані в шести збірниках (1999–2008). Після смерті
мовознавця К. Трофимовича (1993) історик літератури В. Моторний очолював біль-
шість проектів, які до сьогодні були реалізовані в продуктивній співпраці між Львовом і
Баутценом.
У зв’язку з цим особливо відзначимо видавничу ініціативу, яка спрямовувалась на ук-
раïнську столицю аж до політичних змін кінця 80-х. На основі співпраці між видавницт-
вом “Домовіна” та киïвськими видавництвами “Веселка” і “Дніпро” з 1972 р. до 1989 р. у
Лужиці було опубліковано дев’ять перекладних видань для дітей, а саме: казки про тварин
або вірші з народноï літератури. У претензійному оформленні, великими накладами вони
засвоювалися молодою публікою у Лужиці, у той час як серболужицькі народні казки, по-
чинаючи з 1969 р., у подібній кількості знайшли дорогу у партнерську східнослов’янську
краïну. Перекладачами і поетами з обох сторін були переважно відомі лірики.62 Дітріх ШОЛЬЦЕ-ШОЛТА
Історик культури Мерчін Фелькель (помер у 2007 р.), який довгі роки був гарантом
плідних серболужицько-украïнських взаємин, у 1992 р. слушно критично підсумував:
“Однак загалом украïнська лiтература в Лужицi довгi роки залишалася маловiдомою.
Час вiд часу з’являлися переклади тієï чи iншоï народноï пісні. Перешкодою тут було не
тільки незнання української мови, а й сприйняття у першi повоєннi роки переважно
росiйськомовноï лiтератури” [4: 30].
Після 1989/90 рр. у серболужицьких видавництвах переклади публікувалися радше як
виняток, наприклад, книга для дітей “Winij Puw” (“Вінні Пух”, 2000) Алана Александра
Мілна. Навіть спорадичні переклади украïнськоï лірики, виконані насамперед Бено Буда-
ром або Бенедиктом Дирліхом, дуже рідко опинялися в центрі уваги громадськості.
Сьогодні дуже низький попит на іноземну літературу. З 2000 до 2004 рр. у Баутце-
ні було опубліковано п’ять випусків захопливого літературного альманаху “Wuhladko”
(“Горизонти”), який на 120 сторінках пропонував нові оповідання і поезіï з іноземних –
“більших” і “менших” мов. Видавець, який через кілька років припинив цей експе-
римент, брався за справу з великими сподіваннями: “Відкриваються нові перспективи і
зростає зацікавлення, наприклад, як сучасною прозою, так і поезією на різних мовах. Це
збагачує літературу і заохочує до перекладу” [7: 7]. Однак серед більш ніж 30 пред-
ставлених європейських і заокеанських літератур бракує украïнського доробку.
Зменшення кількості літературних перекладів
У 60-х роках культурна політика НДР спрямувалася на заснування і розвиток
питомоï “соціалістичноï німецькоï національноï літератури”. Зросло усвідомлення того,
що об’єднання Німеччини після зведення Берлінського муру (1961) відкладається на
невизначений термін. У цій ситуаціï на певний час сповільнилась культурно-політична
рецепція іноземноï літератури. Потужності серболужицького монопольного видавницт-
ва використовували здебільшого для видання серболужицькоï спадщини і сучасноï літе-
ратури. Отже, у цьому контексті є очевидним, чому директор видавництва “Домовіна”
назвав свою інституцію центром, який “несе відповідальність за всю народну писем-
ність” [27: 248]. З урахуванням двомовності лужицьких сербів, які принципово мали і
надалі мають доступ до німецькомовних видань, зрозумілою є з сьогоднішньої перс-
пективи першочергова турбота про оригінальну літературу. Газети і журнали на початку
70-х також змінили свою концепцію; переклади зі світовоï літератури, яких було багато
у 40-х–60-х роках, почали усе рідше з’являтися на шпальтах газет. Однак народне ви-
давництво “Домовіна”, підводячи підсумок у 1988 р. у зв’язку з 30-тою річницею свого
існування, назвала 70 перекладів белетристики серед 475 позицій художньої літератури
(без урахування літератури для дітей) [5: 202].
У кінці 70-х і у 80-х роках зазвичай щодругий рік виходила книга, перекладена на
серболужицьку мову. Навіть російськомовні твори, у яких – як у романі Валентина
Распутіна “Прощання з Матерою” – серболужицька літературна критика відкрила тема-
тичні аналогії і типологічні паралелі з власною літературою [12], більше не бралися до
уваги. Невелика кількість перекладів – це або антології оповідань зі слов’янських літе-
ратур, або бібліофільні видання зі світової літератури.
У 1979 р. “Домовіна” опублікувала “Předźiwne dyrdomdeje knjeza Antifera” (“Над-
звичайні пригоди дядечка Антифера”), а в 1982 р. – багату добірку з “Pućowanja Gullivera” (“Мандр Гулівера”) Д. Свіфта. Обидві книги були дуже швидко розпродані, хоча й
розраховувалися на вузьке коло любителів. До особливих видань можна зарахувати й
томик, який умістив 77 сонетів В. Шекспіра. Цим розпочалася перекладацька традиція,
біля витоків якоï стояв ще Юрій Мєнь з промовою на захист серболужицькоï мови у
1767 р. Так само, як Ю. Мєнь перекладом епосу Клопштока “Der Messias” (“Месіада”)До рецепції іноземної літератури – у тому числі й українських авторів… 63
хотів довести “можливості і пластичність” серболужицькоï мови, так А. Ваврік проде-
монстрував своєю інтерпретацією сонетів В. Шекспіра поетичну рівноцінність уже на
той час “найменшого” слов’янського ідіома.
Іноземна лірика з різних нагод неодноразово перекладалась на серболужицьку для
публікаціï у періодичних виданнях. Книжкових же видань з перекладною лірикою – за
винятком шекспірівських сонетів – узагалі не існує. Однак для серболужицького профе-
сійного (з 1948 р.) і аматорського театру перекладено чимало драматичних творів, більше
десятка з російськоï, чеськоï та словацькоï мов, також багато з польськоï, болгарськоï,
французькоï і, зрозуміло, німецькоï літератур. Здебільшого вони призначалися для сценіч-
ного дійства, у друкованому вигляді ïх немає, тому вони належать до історіï серболу-
жицького театру [22].
Передусім до історіï періодики можна зарахувати несерболужицькі романи й опо-
відання, які аж до вісімдесятих років друкувалися з продовженням у газеті “Нова доба”.
Нерідко це були переклади з кримінальноï літератури або науковоï фантастики, а також
дорожні нотатки і мемуари – твори розважальні, які до смаку читачам газет. З цією метою
було перекладено видатні романи зі світовоï літератури, для прикладу наведемо три: роман
Івана Тургенєва “Nanojo a synojo”, написаний у 1862 р. (“Батьки і діти”, 1955), Бухенвальд-
ська хроніка Бруно Апіца “Nazy mjez wjelkami” (“Голий серед вовків”, 1963), літературний
протест Болеслава Пруса проти прусськоï політики германізаціï “Na straži” (“Форпост”,
1979/80; мовою оригіналу “Placówka”). Цим ще раз підтверджується загалом активна
участь серболужицькоï преси в рецепціï іноземних, особливо слов’янських літератур.
З середини 50-х до середини 70-х років тривав період активного засвоєння іноземної
літератури у середовищі лужицьких сербів. З історичноï перспективи це був час, коли
літературу і мистецтво краïн політичних союзників НДР свідомо використовували для
освіти та виховання населення. У 80-х та 90-х роках відбувається скорочення обсягу ре-
цепціï іноземноï літератури. У багатьох аспектах це означає зубожіння, оскільки культурна
спільнота, яка перестає сприймати зовнішні імпульси, втрачає суттєві шанси на подаль-
ший літературний і культурний розвиток. У цьому контексті різке скорочення пере-
кладів, яке простежується з кінця ХХ ст., можна розглядати як ознаку кризи, як нега-
тивний передвісник майбутнього серболужицькоï літературноï комунікаціï взагалі.
З німецькоï переклала Світлана Адаменко
______________________
1. “Iван Франко – нам далекий i близький” (сторiнки серболужицькоï Франкiани). Львiв, 2006.
2. Лазор О. Популяризацiя серболужицькоï лiтератури та мистецтва в Украïнi в другiй
половинi ХХ ст. [Zusammenfassung] // Im Wettstreit der Werte. Sorbische Sprache, Kultur und Identität auf dem Weg ins 21. Jahrhundert. Hrsg. v. Dietrich Scholze. Bautzen/Budyšin, 2003.
3. Трофимович К. К. Современные украинско-серболужицкие литературные связи // Lětopis
D. Zeš. 1. Budyšin/Bautzen, 1986.
4. Фелькель М. Тарас Шевченко в Лужицi: новi аспекти i факти // Проблеми слов’яно-
знавства. Вип. 46. Львiв, 1994.
5. Benada M. Jedyn z korjenjow lipy je ćišćane serbske słowo // Rozhlad. № 7/8. Budyšin/Bautzen,
1988.
6. Budar Ben. Za nowy rozmach serbskeje literatury jako přinošk k wyšemu schodźenkej socialistiskeje kulturneje rewolucije // Rozhlad. № 6/7. Budyšin/Bautzen, 1961.
7. Domašcyna R. Předsłowo // Wuhladko. 1. Literarny almanach. Budyšin/Bautzen, 2000.
8. Ďurišin D. Problémy literárnej komparatistiky. Bratislava, 1967.
9. Kasper M. Der Einfluss der slawischen kulturellen Wechselseitigkeit auf die nationalen Wertvorstellungen der Lausitzer Sorben // Lětopis D. Zeš. 2. Budyšin/Bautzen, 1987.64 Дітріх ШОЛЬЦЕ-ШОЛТА
10. Kocjubinskij M. Fata Morgana. Budyšin/Bautzen, 1969.
11. Kubašec M. Wo přełožowanju w rjanej literaturje // Rozhlad. № 11. Budyšin/Bautzen, 1954.
12. Mahling P. Zur Dialektik von Kulturtradition und technischem Fortschritt in der Literatur der
Lausitzer Sorben. Dargestellt aus vergleichender Sicht // Lětopis A. Zeš. 2. Budyšin/Bautzen, 1982.
S. 157–166.
13. Młynk J. Law Tolstoj a jeho wothłosy w Serbach // Rozhlad. № 11. Budyšin/Bautzen, 1960.
14. Młynk J. Zawod // Słowjanske literatury. I. dźěl. Budyšin/Bautzen, 1960.
15. Młynk J. Zur Rezeption der slawischen Literaturen bei den Sorben, besonders von 1918–1937
// Zeitschrift für Slawistik. 8. Berlin, 1963. S. 221–229.
16. Młynkowa M. // Rozhlad. № 12. Budyšin/Bautzen, 1964.
17. Młynkowa M. Nazorna lekcija žiwjenja // Serbska šula. № 12. Budyšin/Bautzen, 1961.
18. Mudra J., Petr J. Serbske přełožki “Wowki” B. Němcoweje // Lětopis A. Zeš. 15/1. Budyšin/
Bautzen, 1968.
19. Nowotny P. // Rozhlad. № 5. Budyšin/Bautzen, 1953.
20. Petr J. K otázce ukrajinsko-lužickosrbských kulturních styků // Slavia. № 2. Praha, 1964.
21. Pypin A. N., Spasowitsch W. D. Geschichte der slawischen Literaturen. Fotomechanischer
Neudruck mit einem Vorwort von W. A. Motornyj und T. W. Poljanina. Budyšin/Bautzen, 1982. (Originalausgabe St. Petersburg 1879/80).
22. Scholze D. Sorbisches Berufstheater in der DDR. Kulturpolitik und Spielplan 1948–1990 //
Perspektiven sorbischer Literatur. Hrsg. v. Walter Koschmal. Köln–Weimar–Wien, 1993. S. 311–325.
23. Völkel M. K róli serbskeho nowinarstwa při recepciji ruskeje a sowjetskeje literatury (w lětach
1945–1949) // Lětopis D. Zeš. 1. Budyšin/Bautzen, 1986.
24. Völkel M. Přećelej a propagatoraj // Rozhlad. № 5. Budyšin/Bautzen, 1985.
25. Wobjed pola Krawcec. Antologija ukrainskich powědančkow. Bautzen/Budyšin, 1985.
26. Wo přełožowanju [резюме редакціï] // Rozhlad. № 3. Budyšin/Bautzen, 1955. S. 205–209.
27. Zamołwitosć za cyłe narodne pismowstwo. Interview z direktorom LND Měrćinom Benadu //
Rozhlad. № 7/8. Budyšin/Bautzen, 1983.
ZUR REZEPTION FREMDSPRACHIGER LITERATUR
– DARUNTER UKRAINISCHER AUTOREN –
BEI DEN LAUSITZER SORBEN NACH DEM ZWEITEN WELTKRIEG
Dietrich SCHOLZE-SOŁTA
The Sorbian institute / Serbski Institut,
Bahnhofstraße, 6 / Dwórnišćowa,
D-02625 Bautzen / Budyšin, Germany
tel. (03591) 49 72 0, e-mail: sі@serbski-institut.de
Erst durch die staatliche Förderung sorbischer Sprache und Kultur nach 1945 wurden
im Osten Deutschlands die Voraussetzungen geschaffen, um anders-sprachige Literatur (aus
dem Deutschen, aus slawischen und weiteren Sprachen) ins Sorbische zu übersetzen. Von
1954 bis 1973 dauerte die intensive Phase der Rezeption, in der vor allem kritisch-realistische Prosa aus osteuropäischen Ländern vom Bautzener Domowina-Verlag herausgegeben
wurde. Der Rückgang von Übersetzungen – darunter auch ukrainischer – seit 1980 zwingt
die sorbischen Leser, auf deutschsprachige Ausgaben ausländischer Literatur zurückzugreifen.
Schlüsselwörter: Sorbische Literatur, Literaturgeschichte nach 1945, Kulturpolitik,
Ubersetzungsliteratur, Rezeption.До рецепції іноземної літератури – у тому числі й українських авторів… 65
К РЕЦЕПЦИИ ИНОСТРАННОЙ ЛИТЕРАТУРЫ
– В ТОМ ЧИСЛЕ И УКРАИНСКИХ АВТОРОВ –
В СЕРБОЛУЖИЦКОЙ СРЕДЕ ПОСЛЕ ВТОРОЙ МИРОВОЙ ВОЙНЫ
Дитрих ШОЛЬЦЕ-ШОЛТА
Сербский институт
Багнгофштрассе, 6,В-02625 Баутцен, Германия
тел. (03591) 49 72 0, e-mail: sі@serbski-institut.de
Лишь благодаря государственной поддержке серболужицких языков и куль-
тур после 1945 г. в Восточной Германии удалось создать предпосылки для осуществ-
ления переводов иностранных литератур (немецкой, а также славянских и других
неславянских) на серболужицкие языки. С 1954 по 1973 гг. продолжался интенсив-
ный период рецепции переводных произведений. В это время издательство “Домо-
вина” в г. Баутцен публиковало в основном восточноевропейскую прозу крити-
ческого реализма. Сокращение количества переводов с 1980 г. – в том числе с
украинской литературы – вынуждает серболужицких читателей пользоваться не-
мецкими переводами с иностранных литератур.
Ключевые слова: серболужицкая литература, история литературы после 1945 г.,
культурная политика, переводная литература, рецепция.
Стаття надійшла до редколегії: 25.10.2008
Прийнята до друку: 25.12.2008