Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України,
вул. Грушевського, 4, 01001 Київ, Україна
тел. (0038 044) 278 13 78, e-mail: ilnan@gilan.uar.net
У статті розглянуто один із виразно романтичних творів Шевченка – поему “Іван
Підкова” (1839), яка з поемою “Тарасова ніч” та посланням “До Основ’яненка” фор-
мує основи історіософської думки Шевченка, а образ України устійнює як поняття
Батьківщини – державницьку ідею України. Ґрунтовно досліджено джерела поеми –
історичні, фольклорні, літературні. Окремо йдеться про історизм поеми у зв’язку з
історичністю морських козацьких походів на турецьке узбережжя, та тим фактом, що
головний герой поеми – історичний отаман Іван Підкова (?–16.06.1578) – таких по-
ходів не здійснював. Аналізовано підходи і погляди на цю проблему у працях В. Ан-
тоновича, П. Тиховського, В. Щурата, Б. Навроцького, М. Возняка, Т. Комаринця,
Є. Кирилюка, Ю. Івакіна.
Ключові слова: історичність, історичне мислення, романтизм, романтична поема,
фольклор, літературні джерела.
“Іван Підкова” разом із поемою “Тарасова ніч” та посланням “До Основ’яненка”
становить окрему групу в “Кобзарі” 1840 р., об’єднану темою історичного минулого Ук-
раїни, мотивами ностальгійної туги за героїчними часами козаччини. Власне в цих тво-
рах уперше з’являється й надалі усталюється образ України як етноісторичне поняття
батьківщини, власне як ідея України, “міф України” (за визначенням Г. Грабовича,
О. Забужко, М. Ласло-Куцюк та ін.). В них започатковується патріотична історіософія
Шевченка, яка постала на ґрунті тодішньої української історіографії, – праць Д. Бан-
тиш-Каменського “История Малой России” (М., 1822), Г. Боплана “Описание Украйны”
(М., 1832), “Історії Русів”, що поширювалася у рукописних списках, – та на хвилі ро-
мантичного зацікавлення фольклором, який з появою збірників народних пісень М. Цер-
телєва “Опыт собрания старинных малороссийских песен” (СПб., 1819), М. Максимови-
ча “Малороссийские песни” (М., 1827), “Украинские народные песни” (М., 1834), “За-
порожской старины” (Харків, 1833, 1834) І. Срезневського набув літературного статусу,
став невичерпним джерелом колоритних образів, мотивів і тем. Названі праці та фольк-
лорно-етнографічні видання, власне, і становлять джерельну базу Шевченкової поеми,
як і загалом ранніх творів на історичну тему. Образна система твору, його провідні
мотиви сформувалися під переважним впливом народнопісенної поетики та естетичних
ідеалів тогочасної романтичної української поезії. Образно-тематична зорієнтованість
на фольклор суттєво позначилася на жанрово-стильовому новаторстві поеми “Іван Під-
кова”. На відміну від фабульних поем з широко розгорнутими сюжетними лініями, ця
максимально стисла й експресивна. Як і в народній поезії, тут маємо справу з леген-
дарним, міфологізованим образом головного героя.“Іван Підкова” Тараса Шевченка та проблема історичності поеми 145
Авторський задум і пов’язаний з ним комплекс ідей поеми набуває реальної ху-
дожньої плоті завдяки постійним народнопоетичним образам-символам: могила, слава,
воля, а також історичним образам в їхніх усталених фольклорних конотаціях, запо-
рожці, “козацькеє біле тіло / В китайку повите”, отамани, “Панове молодці”. На основі
їхньої поетичної семантики твориться історіософський зміст поеми. Втім, не можна об-
межувати твір лише фольклорними впливами. Важливими чинниками, що впливали на
ідейно-художні особливості ранніх історичних поем, були тодішня українська історіо-
графія та українська романтична поезія (М. Маркевич, А. Метлинський). Проте ці впливи
були трасформовані потужною творчою уявою поета, як поетичною, так і малярською.
І. Франко бачив ці твори (“Іван Підкова”, “Гамалія”) як “свобідні витвори авторової
фантазії, одначе основані на козацькій традиції” [19: 109].
Художній світ, що постає за образами поеми, – динамічний часопростір України, в
якому минуле і сучасне тісно взаємопов’язані і водночас контрастно протилежні, такі,
що позначають кардинально відмінні стани національного буття: дух свободи, героїку
боротьби й дух пасивного змирення з поразкою. Протиставлення минулого і сучасного
має не тільки ідеологічний смисл, а й за художньою логікою поета стає композиційним
принципом твору. М. Коцюбинська, порівнюючи Шевченкову поему з віршем А. Мет-
линського “Гулянка”, говорить про спільний для обох творів “загальноромантичний
мотив протиставлення сумного сучасного бурхливій вольниці минулого”, і на основі
цього робить висновок про “вплив творів харківських романтиків на ранню творчість
Шевченка” [8: 52]. Контрастування настрою відчутне вже у вступній тезі “Було колись в
Україні – / Ревіли гармати“, де на передньому плані – образ давньої козацької України, в
якому поєднуються сум за минулим і захоплення ним, наголошується нагадування про
славних запорожців, що “вміли панувати”, вміли боротися й здобувати “і славу, і волю”.
Перша частина поеми виконує функцію медитативного вступу, де висока напруга
емоційно схвильованої мови автора як історичного розповідача з його тяжінням до масш-
табного часового охоплення буття України виходить за межі суто ліричного стилю,
сягаючи епічного емоційно-експресивного, героїчного пафосу, притаманного народній
історичній поезії. Тричі повторена зачинна формула “Було колись…” на початку рядків
1, 21 і 25, кореспондуючи з рядками 25–28 першої частини поеми (“Було колись добре
жити / На тій Україні… / А згадаймо! Може, серце / Хоч трохи спочине”), творить пси-
хологічну структуру діалогічності – авторського запрошення до думи, спогаду, візії ге-
роїчної доби, коли “ревіли гармати…”. Мовленнєвий стиль образу автора-розповідача
має щось від стилістики народних кобзарів, що з особливим пафосом гордості співали
про козацьку славу, яка “не вмре, не поляже”. Надзавдання такого стилю, його внут-
рішня логіка і смисл – долучити слухача до співпереживання на емоційному й моральному
рівнях – зовсім не вимагало від оповідача (виконавця народнопісенного твору) дотри-
мання точності в переказах історичних подій. Дух минувшини, її неповторний націо-
нальний колорит, отже, й впізнаваний історичний часопростір доби козаччини, актуа-
лізується не лише завдяки інтонації, що заохочує згадати минуле, а й завдяки образам-
символам: “ревіли гармати”, “добували славу і волю”, “осталися могили на полі” та ін.
Глорифікаційний поважний тон і ритм цієї розповіді акцентується системою пауз у се-
редині рядків, що надають поетичному синтаксису інформаційної насиченості, афорис-
тичності, вагомості. Врівноважуючи динамічний темп вірша, ці паузи й повтори рит-
мізують його системою синтаксичної синонімії й синтаксичної симетрії перших чоти-
рьох рядків, поширюються і на рядки 5 (“Пановали, добували”) та 6 (“І славу, і волю”).
Рядки 7, 8, порушуючи цю синтаксичну симетрію, логічно підсумовують попередню
розповідь новим змістовим акцентом історіософського змісту “Минулося – осталися /
Могили на полі”. Наступні (9–20) рядки розгортаються у силовому полі лейтмотивного 146 Володимир МОВЧАНЮК
образу козацьких могил, що “Чорніють як гори, / Та про волю нишком в полі / З вітрами
говорять”. Цей, відомий з народної пісні “Ой у полі могила з вітром говорила…” мотив
Шевченко сміливо вводить у свою символічну образну систему. Проте, як слушно зау-
важував Ю. Івакін, – “поет не зупиняється майже на цитатному введенні у свої твори
традиційної народної метафори. Він ідеологізує її. У поемі “Іван Підкова” могили “про
волю нишком в полі з вітром говорять” [4: 98]. Образ могил, наповнених “козацьким
білим тілом”, поет розгортає у парадигмі мотиву жертовності і святості (боротьба за
волю як чин самопожертви). Сакральний міфопростір образу могили акцентований двічі
повтореною формулою “Високії ті могили” у рядках 9 і 13. Символічна парадигма цього
образу охоплює ідею пам’яті про волю як модель збереження та творення нації. Смислове
ядро концепту волі органічно в контексті твору взаємодіє з концептом козацької слави.
Мотив “слави і волі” афористично окреслений у 6-му рядку, далі повторно актуалізується
означенням могил як “Свідків слави дідівщини”. Власне у контекст цього ідеологічно
сформульованого синоніма до образу “Високих могил”, “Де лягло спочити / Козацькеє
біле тіло, / В китайку повите”, поет вводить образ нащадків: “Свідок слави дідівщини / З
вітром розмовляє, / А внук косу несе в росу, / За ними співає”. В основі своїй цей образ
живописний, але більше символічний, ідеологічний, спроектований у міфопоетичний час
сюжету, в якому, власне, й протиставляється світ “дідівщини” як “золотий вік” України
(“Було колись добре жити / На тій Україні…”) її теперішньому становищу. Мотив суму-
вання за часами героїки і боротьби міфосимволічно трансформується у візію минулого
як бажаного ідеалу майбутнього. Запрошення до спогаду (“А згадаймо! Може, серце
хоч трохи спочине) попри наявність нездоланної дистанції між минулим і новими ча-
сами її ніби стирає на ментальному рівні, тобто в площині історіософської притчі. Бо
“внук” хоч вже й упустив з рук козацьку зброю, ще перебуває в просторі живої істо-
ричної пам’яті, здатний чути пісню-розмову могил з вітром, ще, як сподівається поет,
може відгукнутися на ту пісню – “За ними співає”. Цей змістовий акцент твору, як нам
здається, також є суттєвим в багаторівневій семантичній його структурі. Він наявний у
підтексті авторського сподівання на духовне пробудження поневоленого колись козаць-
кого народу. Завершальний строфічно виділений фрагмент першої частини – рядки 21–28,
емоційним ядром якого є мотив надії (через його призму поет бачить давні добрі часи
“На тій Україні”), проектується на картини славного минулого, відтворені у другій час-
тині поеми. На відміну від лірично-медитативного стилю, посилюваного народно-
пісенними асоціаціями, що надавали певної епічності першій частині поеми, друга час-
тина поеми – сюжетна, побудована на динамічному описі козацького морського походу
“на Царгород”. Тяжіння до епічності, властиве творам історичного змісту, тут дося-
гається ледь помітними ремінісценціями з картинами морської бурі в кобзарських думах
(про Олексія Поповича, “Татарський поход Серпяги”, про Самійла Кішку).
Образ головного героя, козацького отамана Івана Підкови, послідовно витриманий в
суто романтичній літературній манері з характерними для цього стилю елементами ідеа-
лізації його чеснот як козацького отамана: розум, воля, рішучість, відвага, турбота про
козацьку громаду. Історичний Іван Підкова, за походженням молдованин, що був до 1577
запорозьким козаком, а згодом на деякий час став молдовським господарем, справді бо-
ровся з Османською Портою. Проте морських походів не здійснював. За рішенням поль-
ського сейму та наказом польського короля Стефана Баторія був засуджений на догоду
турецькому султанові до смертної кари і страчений у Львові. За відомостями Д. Бан-
тиша-Каменського й народними піснями, похований у Каневі. Отже, у виборі теми й го-
ловного героя твору Шевченко пішов не за історичними джерелами, а, як вважає біль-
шість дослідників, за фольклорно-легендарною версією Івана Підкови з думи “Татарский
поход Серпяги” (надрукована І. Срезневським у збірнику “Запорожская старина”. Харків, “Іван Підкова” Тараса Шевченка та проблема історичності поеми 147
1833. Ч. 1). Версію про зв’язок теми твору й імені головного героя з опублікованою
І. Срезневським думою про похід Серпяги, вперше висловлену у праці П. Тиховського
[18], підримали багато вчених. Т. Комаринець, розглянувши цю проблему в монографії
“Шевченко і народна творчість” (К., 1963), зокрема, вказав на низку спільних сюжетних
мотивів: “Поема “Іван Підкова”, як і дума, похід козаків на турецькі побережні міста зма-
льовує на фоні страшної бурі на Чорному морі, яка не тільки не зупиняє, а, навпаки запа-
лює козаків до бою” [6: 89]. Проте, використавши деякі елементи думи головно як тему
для власного твору, Шевченко створив цілком оригінальну композицію з нехарактерним
для жанру думи стислим, без повторів та елементів емоційного нагнітання сюжетом. Тут, в
другій частині твору, вже цілком домінує живописний елемент, рельєфно виписані кар-
тини морського походу козаків. “В описі самого походу запорожців у поемі Шевченка
відразу кидається в очі злука поета й маляра” [2: 125]. Стисло окресливши атмосферу
козацького походу (образ “Чорної хмари з-за лиману” апелює до умовності народнопісен-
ного способу поетичного живопису), його історично-просторові координати (Синє море
звірюкою /То стогне, то виє./ Дніпра гирло затопило”), що легко асоціативно відтво-
рюються уявою читача з контексту відомих історичних пісень і дум, Шевченко фокусує
увагу на образі головного героя поеми – козацького отамана – безпосередньо в його по-
ходових діях, закличних звертаннях до козаків (“А нуте, хлоп’ята, / На байдаки! Море грає – /
Ходім погуляти!”). Психологічний жест отамана трансформується в дію, – “Висипали
запорожці – / Лиман човни вкрили. / Грай же море!” – заспівали, / Запінились хвилі.” Дія
твору розгортається в окремих образах-картинах: “Шевченко малює образи – один за
одним і велить цим образам говорити до читачів, розбуджувати в них думки” [20: 162]. У
тих фрагментах-образах, виписаних з особливим малярським хистом, побачених точним
оком художника і психолога, Шевченко відтворює ідеальний образ козацького лицарства,
властивий отаманові і козакам, дух взаємної поваги й взаєморозуміння, здатності три-
матися мужньо у найскладніших ситуаціях: “Кругом хвилі як ті гори: / Ні землі, ні неба. /
Серце мліє, а козакам / Того тілько й треба. / Пливуть собі та співають; / Рибалка літає… /
А попереду отаман / Веде, куди знає./ Похожає вздовж байдака, / Гасне люлька в роті; /
Поглядає сюди-туди – / Де-то буть роботі?” Образ отамана вражає пластичністю зобра-
ження, проникненням у внутрішній стан героя, напругу й динаміку його думки і дій, пере-
дану, сказати б, кінематографічними послідовно розгорнутими кадрами.
Лаконізм діалогічних реплік між отаманом і козаками, лапідарність авторських
ремарок (“Надів шапку./ Знову закипіло / Синє море; вздовж байдака / Знову похо-
жає…”) працює на логіку творення узагальненого, у романтичному стилі ідеалізованого
образу козацького лицарства, що “ вміло панувати”, було спроможне добувати “І славу,
і волю”. Власне на такій художній ідеї поеми свого часу акцентував В. Щурат, поле-
мізуючи з О. Огоновським та Ю. Романчуком, які розглядали поему як незакінчену,
накидаючи поетові завдання, “що його лише він сам мав право накинути собі” [20: 160].
Цілісність і завершеність поеми В. Щурат слушно пов’язував з внутрішньою логікою
послідовно розгорнутих картин походу, дій, що точно передавали характер стосунків
отамана і підлеглих йому козаків: “Шість образів поеми творять один цикл, що являє
собою цілість … один могутній образ. Зображує цей образ громаду, сила якої доросла до
лицарського, світлого подвигу не лише завдяки найкращим індивідуальним рисам про-
відника і підкорених йому, але, передусім, завдяки зразковій дисципліні і слухняності,
опертим на взаємному довір’ї і на взаємній дружності. Таку громаду творити – значить
стати здатним до панування, значить – за Шевченковим висловленням – вміти пану-
вати” [20: 164–165] . Романтично витримані ідеалізовані картини “козацької експедиції”
на море – яскравий зразок раннього Шевченкового стилю, для якого, як і загалом для
романтизму, досить типовою є гіперболізація й прагнення творити ідеалізовані постаті.148 Володимир МОВЧАНЮК
Першу з відомих нам естетичних оцінок поеми дав П. Куліш у своєму листі до Шев-
ченка від 25 липня 1846 року. Загалом, дуже високо оцінюючи художні якості друко-
ваних на той час Шевченкових творів, він не уникнув іноді дуже претензійних порад
щодо “Івана Підкови”: “Первая часть Ивана Подковы пришлась бы введением к “Гама-
лее”, вторую же часть нужно уничтожить … после “Гамалии” она совсем становится
неинтересною”[9: 40]. Відповідь Шевченка на ці пропозиції не відома. На останньому
прижиттєвому виданні поеми у “Кобзарі” 1860 р. поради П. Куліша не позначилися.
Методологічно дуже важливою виявилася оцінка “Івана Підкови” як твору історич-
ного у доповіді В. Антоновича (виголошена 1881 р. на зборах “Історичного товариства
Нестора літописця” й того ж року надрукована під назвою “О воспроизведении ис-
торических событий в поэзии Шевченка” в журналі “Чтения в историческом Обществе
Нестора летописца” [1: 145–149]. Вчений двічі посилається на поему, вказуючи на
наявні в ній фактичні помилки: Підкова і Гамалія не ходили ні на Царгород, ні на Ску-
тару. Автор пояснює їх тим, що Шевченкові бракувало історичних матеріалів. Водночас
В. Антонович висловлює тезу, що від поета не можна вимагати того, що від історика.
На його думку, Шевченкові твори історичного змісту варто розглядати як великі худож-
ні полотна епохи, характер якої він завжди вгадує. Стаття В. Антоновича, по суті, ви-
значила критерії для сприйняття Шевченкових творів історичного змісту і дала поштовх
до подальших дискусій щодо історичності головного героя і зображеної у поемі дії та
пошуків можливих літературних чи фольклорних джерел, що могли лягти в основу
творчого задуму. Висновок В. Антоновича про те, що реальний Іван Підкова не ходив
ніколи на Царгород, варіюється у пізніших коментарях до поеми, зокрема у виданнях
“Кобзаря”, що його здійснили О. Огоновський (Див.: Шевченко Т. Кобзар. Частина
перша. Л., 1893. С. 297), В. Доманицький (Шевченко Т. Кобзар. СПб., 1907. С. 609), Ю.
Романчук (Шевченко Т. Кобзар. Л., 1907. С. 514) та ін.
Проблема історичності поеми порушувалася і в статті В. Щурата “Шевченків “Іван
Підкова” (вперше надрукована 1909 р. у Львівському журналі “Учитель” (№ 5–6, № 7),
згодом у його ж книзі “Літературні начерки” (Л., 1913). Дослідник, на відміну від попе-
редників, дивиться на зображену в поемі дію як на поетичну фікцію, що відзначається
всіма рисами історичної ймовірності. Такої ймовірності “надає дії Шевченкової поеми
не лише історичність героя, але й історичність території” [20: 156]. М. Возняк також
розглядав поему як історичну. Вважаючи, що “герой поеми Іван Підкова не історична
особа, а поетична постать, запозичена з попередньої літературної традиції, з оповідання
“Іван Підкова” в книжечці “Рассказ прадеда” з 1833 р.”, все ж наполягав на історичності
поеми: “Іван Підкова це історична поема, бо морські виправи запорожців, що заганялися
аж під Царгрод, це історичні факти й виправа героя поеми відбувається по тому шляху, по
якому колись запорожці робили свої виправи. Історична також і засвідчена Бопланом ідея
авторитетності похідного отамана й запорозької здисциплінованості, продиктованої при-
писами взаїмного відношення похідного отамана та його дружини” [2: 116].
Про історичні, фольклорні та літературні джерела поеми “Іван Підкова” йдеться
у працях Д. Николишина, П. Тиховського, Б. Навроцького, М. Марковського, М. Возня-
ка, Є Кирилюка, Т. Комаринця, Ю. Івакіна. У більшості з них обстоюється думка про
зв’язок теми про морський похід Івана Підкови з думою “Татарський похід Серпяги”
(опублікована 1833 р. у збірнику “Запорожская Старина”). У коментарях до видання
історичних поем Шевченка Д. Николишин висловив думку, що безпосередню спонуку
написати “Івана Підкову” дала поетові дума про Івана Серпягу, званого також Підко-
вою” [14: 31]. П. Тиховський приходить до висновку, що на питання, чому Підкові,
якого було покарано на смерть у Львові, Шевченко приписав морський похід на Царго-
род, про що нема згадки ні в “Історії Русів”, ні в Д. Бантиша-Каменського, дає відповідь “Іван Підкова” Тараса Шевченка та проблема історичності поеми 149
дума про “Татарский поход Серпяги”. Підставою для ототожнення Івана Підкови з Сер-
пягою для Шевченка, на думку П. Тиховського, був коментар І. Срезневського, в якому
сказано, що Іван Серпяга – це інше прізвище Івана Підкови [18: 86–92]. У збірнику
“Запорожская старина” надруковано також пісні про страту Серпяги у Львові, зміст
яких не залишає сумнівів, що йдеться саме про Підкову. Шевченко, знаючи про страту
Підкови у Львові, планував один з офортів “Живописної України” присвятити цій темі.
З версією про залежність Шевченкового задуму поеми від збірника І. Срезневського не
погоджувався Є. Кирилюк, який на підставі Шевченкового листа до П. Корольова від 22
травня 1842 р. (“Лежу оце п’яті сутки та читаю “Старину”, добра книжка, спасибі вам і
Срезневському. Я думаю дещо з неї зробить, коли здоров буду, там багато є дечого
такого, що аж губи облизуєш”) зробив висновок, що Шевченко до 1842 р. не читав “За-
порожской старины”, перша частина якої з’явилася ще 1833 р. [5: 72]. На думку Ю. Іва-
кіна, цитовані рядки Шевченкового листа хоч і “справді викликають сумнів у тому, чи
читав Шевченко “Запорожскую старину” до травня 1842 р., проте вони не дають підстав
категорично заперечувати можливість цього. Адже у листі поет безпосередньо не
говорить, що він читає ці збірники вперше…” [3: 61]. Додатковими аргументами “на ко-
ристь того, що Шевченко читав книжки “Запорожской старины” до 1842 р., свідчить ве-
лика і … не випадкова подібність між рядками 31–36 поеми “Тарасова ніч” і окремими
місцями історичних розділів видання Срезневського … Важливо й те, що сам поет вва-
жав морські походи Івана Підкови історичним фактом. Це підтверджується згадкою про
Підкову в поемі “Гамалія” (1842) (“ …Або гетьман Іван Підкова / Не кликнув в море на
ралець” [3: 62]. І справді, у час, коли українські видання були рідкістю, вони не могли
залишатися поза увагою Шевченка. Ймовірність того, що Шевченко скористався
збірником І. Срезневського, дуже велика. Адже і М. Максимович у збірнику “Украинс-
кие народные песни”, що вийшов 1834 р., тобто лише через рік після виходу першого
випуску “Запорожской старины”, друкує за цим збірником дві пісні про Серпягу і,
посилаючись на І. Срезневського, ототожнює його з Іваном Підковою. М. Максимович і
пізніше вважав, що Серпяга і Підкова – одна особа, а участь останнього у морських
походах – історичний факт. У “Сборнике украинских песен” (1849) він помістив думу
“О черноморском походе гетмана Серпяги” і вже, не посилаючись на І. Срезневського,
твердив, що “Иван Серпяга, или Иван Подкова (так прозванный потому, что он мог
руками переломить две подковы вместе), во время свого гетьманства в 1577 году тоже
воевал по Черному морю” [12: 28].
Б. Навроцький вважав вплив “Запорожской старины” досить обмеженим, “бо
змістом ці відомі фальсифікати Срезневського цілком відрізняються від Шевченкових
поем” [13: 78–79]. На підставі текстових паралелей він доводив, що значно більше на
Шевченковій поемі позначився вплив повістей М. Чайковського “Wyprawa na Cargoród”
(“Виправа на Царгород”) і “Skałozub w zamku siedmiu wież” (“Скалозуб в замку семи
веж”). Цю ж думку раніше висловив М. Дашкевич [15]. Справді, тематично ці повісті
перегукуються із Шевченковими поемами “Іван Підкова” і “Гамалія”. Вплив повістей
М. Чайковського переконливо підтверджується пізнішими варіантами назви поеми
“Виправа на Цариград”, що з’явилася при підготовці рукопису “Поезія Т. Шевченка.
Том первий” у 1859 р. Проте, на нашу думку, нова назва поеми з’явилася внаслідок піз-
ніших впливів, і вона не стосується роботи над первісним текстом у “Кобзарі” 1840 р.
Можливо, під впливом історичних праць, в яких ніде не згадувалося про морські походи
Підкови, Шевченко вирішив зняти це ім’я із заголовка, замінивши його відповіднішим
до змісту другої частини поеми.
У перелік тих літературних творів, що стосувалися Івана Підкови чи торкалися теми
козацьких морських походів і могли позначитися на творчих задумах Шевченка, П. Ти-150 Володимир МОВЧАНЮК
ховський включав також драму М. Костомарова “Сава Чалий”. В епізоді про морські
походи П. Сагайдачного автор звертає увагу на певну подібність поведінки козаків під
час морської бурі у Костомарова і Шевченка ” [7].
М. Марковський твердить, що перша думка скласти поему про Івана Підкову, який
ніколи не був гетьманом, з’явилась у Шевченка під впливом поезії М. Маркевича, який
згадує Підкову у вірші “Платки на козачьих крестах”, надрукованому в збірці “Украинс-
кие мелодии” (1831) [11: 40]. Хоча безпосередній вплив Маркевича тут малоймовірний,
проте згадка імені Підкови у близькому Шевченкові поетичному контексті не могла за-
лишитися поза його романтичною уявою. Стосовно ймовірних впливів збірки “Украинс-
кие мелодии” М. Возняк зазначав, що “більше значення могла б мати хіба примітка до
вірша “Хведор Богдан” такого змісту, що за короля Стефана Баторія “козаки піднялись
до Азії, заволоділи Трапезундом, зруйнували Синопу та, спинившись майже в брамах
Царгороду, ограбили околиці й забрали багату добичу” [2: 116].
До літературних джерел, що могли спонукати Шевченка до написання “Івана Під-
кови”, М. Возняк зараховує і книжку невідомого автора “Рассказы прадеда. Картины
нравов, обычаев и домашнего быта малороссов” (СПб., 1833). У ній надруковано два
історичні оповідання – “Иван Подкова” й “Сімейство Кулябки”. Вважаючи книжку
Г.-Л. де Боплана “Описание Украйны. Перевод с французского” (1832) одним з найавто-
ритетніших історичних джерел поеми “Іван Підкова”, в примітках до якого Шевченко
міг познайомитися зі “звістками, вибраними з історичних творів Кроса й Ангеля, про
чотири морські виправи запорожців” [2: 117] М. Возняк звертає увагу і на можливе, хоч
і нічим не підтверджене, знайомство Шевченка з польськими виданнями, зокрема, з ви-
данням Й. Сенковського, що 1824 р. видав у Варшаві двотомові “Collectanea z dżiejopisów tureckich rzechy do historii polskiej służących, z dodatkiem objaśnień potrzebnych i
krytycznych uwag przez I. I. S. Sękowskiego”.
Інтертекстуальні зв’язки тексту Шевченка з попередніми й сучасними йому творами
на тему Підкови мали продовження, оскільки згодом вже під впливом Шевченка вірші й
поеми про Івана Підкову напишуть західноукраїнські поети другої половини XIX і
XX ст.: С. Воробкевич, О. Павлович, С. Пасічинський, В. Будзиновський. У відомій “Ба-
ладі про люльку” І. Драча також відчувається вплив Шевченкової поеми. На батьківщині
реального Івана Підкови – у Молдовії й Румунії – текст Шевченка також відомий [16].
Поема “Іван Підкова” – перлина української романтичної поезії. Поставши на ґрунті
історичних, літературних та фольклорних джерел, цей твір наскрізь оригінальний як за
поетичною формою, так і за своїм ідейним наповненням, – пафосом утвердження невми-
рущості колишньої “слави і волі”. Своєрідність жанрової форми дозволяє розглядати її і як
романтичну баладу (“Балада ж Шевченка жанром своїм і героїчним тоном спрямовує нас
до українського романтизму, а найбільше до українських народних дум, де часто описані
морські походи козаків…” [10: 151]. Духовно-емоційний вплив образів Шевченкового тво-
ру відчутний в Національному гімні “Ще не вмерла України і слава, і воля”, написаному
1862 р. П. Чубинським.
______________________
1. Антонович В. О воспроизведении исторических событий в поэзии Шевченка // Чтения в
историческом Обществе Нестора летописца.
2. Возняк М. Літературна атмосфера “Івана Підкови” Т. Г. Шевченка // Записки
історичного та філологічного факультетів Львівського ун-ту. Львів, 1940. Т. 1.
3. Івакін Ю. “Іван Підкова” // Івакін Ю. О. Коментар до “Кобзаря” Шевченка. Поезії до
заслання. К., 1964.
4. Івакін Ю. Образний світ // Творчий метод і поетика Т. Г. Шевченка. К., 1980.“Іван Підкова” Тараса Шевченка та проблема історичності поеми 151
5. Кирилюк Є. П. Т. Г. Шевченко. К., 1959.
6. Комаринець Т. Шевченко і народна творчість. К., 1963.
7. Костомаров М. Сава Чалый, драматические сцены на Южно-Русском языке. Сочинение
Иеремии Галки. Xарьков, 1838.
8. Коцюбинська М. Поетика Шевченка і український романтизм // Збірник праць 6-тої
наук. шевч. конф. К., 1958.
9. Куліш П. Листи до Тараса Шевченка. К., 1993.
10. Ласло-Куцюк М. Триптих Шевченка “До Основ’яненка”, “Іван Підкова”,
“Н. Маркевичу”// Ласло-Куцюк М. Творчість Шевченка на тлі його доби. Бухарест, 2002.
11. Макаровський М. Шевченко і Микола Маркевич (Дещо до історії поетичної творчості
Т. Г. Шевченка // Україна. 1925. Кн. 1–2.
12. Максимович М. Сборник украинских песен. К., 1849.
13. Навроцький Б. Козацькі морські експедиції в поезії Т. Шевченка // Проблеми
Шевченкової поетики. К., 1928.
14. Николишин Д. Історичні поеми Шевченка. Л., 1921.
15. Отзыв о сочинении г. Петрова // Очерки истории украинской литературы XIX столетия /
Сост. проф. Н. П. Дашкевич // Отчет о двадцать девятом присуждении наград графа Уварова.
СПб., 1888.
16. Романець О. “Іван Підкова” у літературній традиції: Зб. праць 15-тої наук. шевч. конф.
К., 1968.
17. Смаль-Стоцький С. “Іван Підкова” // Праці Українського наукового товариства.
Т. ХХV. Варшава, 1934.
18. Тиховський П. “Іван Підкова”, дума про “Татарський похід Серпяги” та епізод із “Сави
Чалого” М. Костомарова // Шевченко. Річник 2-й. Харків, 1930.
19. Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури. Львів, 1910.
20. Щурат В. Шевченків “Іван Підкова” // Вибрані праці. К., 1963.
TARAS SHEVCHENKO’S “IVAN PIDKOVA”
AND THE PROBLEM OF HISTORICAL POEM
Volodymyr MOVCHANYUK
Shevchenko Institute of the Literature of the NAS of Ukraine,
Grushevsky st., 4, 01001 Kyiv, Ukraine
tel. (0038 044) 278 13 78, e-mail: ilnan@gilan.uar.net
The article considers one of the Taras Shevtshenkos romantic poems “Ivan Pidkova”
(1839), that with historical poem “Тарасова ніч” and verse “До Основ’яненка” forms the
base of his historical thinking , and the image of Ukraine as the notion of Matherland, and
the idea of the state. The author turns out groundly folklore and literary sources of the poem,
separately regards the problem about the historicity of the poem in relation historicity of
cossacks sea campaigns on Turkish coast and with the fact, that historicity otaman Ivan
Pidkova (?–16.06.1578) not took part in them. In work is analyzed the different approachs
to this problem in researches of V. Antonowych, P. Tychowskyj, V. Shtshurat, B. Nawrotskyj, M. Woznjak, T. Komarynets, Je. Kyryljuk, Ju. Iwakin.
Key words: historicity, historical thinking, romanticism, romantic poem, folklore,
literary sources.152 Володимир МОВЧАНЮК
“ИВАН ПИДКОВА” ТАРАСА ШЕВЧЕНКО
И ПРОБЛЕМА ИСТОРИЧНОСТИ ПОЭМЫ
Володымыр МОВЧАНЮК
Институт литературы им. Т. Г. Шевченко НАН Украины,
ул. Грушевского, 4, 01001 Киев, Украина
тел. (0038 044) 278 13 78, e-mail: ilnan@gilan.uar.net
В статье рассмотрено одно из отчетливо романтических произведений Шев-
ченко – поэма “Иван Пидкова” (1839), которая с поэмой “Тарасова ночь” и посла-
нием “К Основьяненко” формирует основы историософской мысли Шевченко, а
образ Украины отождествляет с понятием Родины – государственную идею Ук-
раины. Основательно исследованы источники поэмы – исторические, фольклор-
ные, литературные. Отдельно говорится о историзме поэмы в связи с историчнос-
тью морских казацких походов на турецкое побережье, и тем фактом, что главный
герой поэмы – исторический атаман Иван Пидкова (?–16.06.1578) таких походов
не совершал. Анализируются подходы и взгляды на эту проблему в трудах В. Ан-
тоновича, П. Тиховского, В. Щурата, Б. Навроцкого, М. Возняка, Т. Комарынца,
Е. Кирилюка, Ю. Ивакина.
Ключевые слова: историчность, историческое мышление, романтизм, роман-
тическая поэма, фольклор, литературные источники.
Стаття надійшла до редколегії: 17.11.2008
Прийнята до друку: 25.12.2008