Львівська СЗШ № 34 імені Маркіяна Шашкевича,
вчитель-методист зарубіжної літератури,
вул. Городоцька, 71/15, 29016 Львів, Україна
тел. (0038 097) 254 72 17, e-mail: lion7778@mail.ru
У статті досліджено аспекти етнічної самосвідомості, національної ідентичності
лужицьких сербів у творах відомого лужицького письменника Ю. Брєзана. “Рідне” і
“чуже” (як вороже, дружнє або дивне) та їхні літературні трансформації відображено
у новелах: “Як стара Янчова воювала з владою” (1951), “Краузове” (1969), “Прикор-
донний камінь” (1972), “Прикраса нареченої”, “Сива історія”, “Професор Ханкау”,
“Медаль з портретом Бісмарка” (1979), “Багато води стекло” (1986). Головна ідея цих
творів визначається як ствердження національної самобутності при одночасному
приєднанні до загальноєвропейського художнього розвитку.
Ключові слова: ідентичність, етнокультурний стереотип, трансгресія, етноцент-
ризм, культурний релятивізм, поетична трансформація, колективне несвідоме, націо-
нальний архетип.
Категорія “іншого” в параметрах національної ідентичності та художнє освоєння іно-
національного на підставі спостережень соціопсихологів, культурологів, психологів, літе-
ратурознавців простежується в еволюції сприйняття інонаціонального за формулою “своє–
чуже”, “ми–вони”, “я–він”, і, зрештою, “я–ти”. Спостереження образу інонаціонального в
літературі ведуть до висновку, що цей образ використовують задля декларації різноманіт-
них ідей і він відбиває несхоже світовідчуття митців різних історичних періодів та літера-
турних напрямів. Сприйняття інонаціонального в літературі формується через поступове
подолання первісної ворожості до “чужого” і визнання “чужого” / “іншого” рівним “своє-
му”, але принципово “інакшим” [1]. Це й уможливлює усвідомлення єдності не як природ-
ного одного-єдиного, а як діалогічної згоди не злитих двох або декількох [2: 370]. Саме
зв’язок особливостей рецепції інонаціонального з національною ідентичністю визначає
логіку сприйняття “чужого”. Під впливом творчості М. Бахтіна сформувалася певна тра-
диція сучасної філософії культури, представлена іменами В. Біблера, С. Аверинцева,
Ю. Бромлея, С. Арутюнова, С. Лотмана, Л. Гумільова, В. Агєєва, К. Гаджієва, П. Шихе-
рева, В. Трусова, А. Філіппова, В. Сичинського, О. Кульчицького, А. Єрмоленка, Ю. Ри-
маренка. Перебуваючи у методологічному полі саме такої традиції, не можна не помі-
тити, що при всій удаваній продуктивності й перспективності сама концепція культури
як діалогу різних культур залишається усе ще теоретично недостатньо обґрунтованою.
Дослідження характеру діалогу двох різних культур у серболужицькій малій прозі
на матеріалі оповідань Юрія Брєзана й становить головне завдання нашої розвідки.
Об’єктом дослідження вибрано такі тези:
 Система відношення “свій – чужий” описує процес становлення літературних ге-
роїв як процес трансгресії, або переходу.154 Ольга ТИТАРЕНКО
 Спосіб буття літературного героя є процесом трансформації стану “свій – чужий” у
стан “свій – інший”.
 Поняття буття людини в літературі, яке виходить із співвідношення “стереотип –
комунікація”, засвідчує, що прилучення до іншого є не стільки інтерпретацією іншого,
скільки виробленням критичної позиції до власних культурно-історичних настанов.
 Механізм ідентичності – це необхідна умова спадкоємності соціальної структури і
культурної традиції.
У межах дослідження аспектів культурного життя національних меншин та ідентич-
ності особливий контекст має лужицька проблематика. На думку мовознавців і культуро-
логів, за сучасних економічних та соціальних умов кожна етнічна меншина асимілює. Така
проблема є актуальною і для лужицьких сербів у Бранденбурзі та Саксонії, її активно до-
сліджують сучасні серболужицькі науковці [4]. Нові моделі гібридності й транскультури
спрямовані на змішання та визнання культурних розбіжностей [5: 90], а тому людина може
себе ідентифікувати за:
– наголосом на тому, що зближує її з групами інших людей;
– відштовхуванням від того, що найбільше відрізняє її від чужинців, тобто від тих, із
ким вона не бажає ідентифікуватись;
– вибором тієї системи культурних цінностей, які вважає найбільш органічними для
своєї особистості;
– тим, що об’єднує всіх людей і постає загальнолюдськими прагненнями.
Звідси випливає, що людина може ідентифікувати себе з певними національно-
етнічними групами на підставі: а) мови; б) початкової системи цінностей; в) генетичних
особливостей; г) історичного минулого; ґ) перспектив майбутнього; д) особливостей
психічного складу характеру.
Для багатьох етнічних груп найбільш значущим символом колективного членства є
мова. Із живих джерел народної творчості, рідної мови народилася самобутня, цікава літе-
ратура лужичан, в якій визначне місце займає творчість Юрія Брєзана (1916–2007). Лу-
жицький серб за походженням, письменник, відомий суспільний діяч, він завжди відчував
зв’язок зі своїм народом – і у творчості, і в житті. Питання національної ідентифікації
Юрій Брєзан підіймає на вищий рівень усвідомлення, його вирішення впливає на визна-
чення сенсу життя, призначення у соціумі. Дух індустріалізації Лужиці, який змішав лю-
дей, мови, звичаї, надав цим перетворенням різнобічного характеру [6: 194–195]. Однак у
лужицькій літературі рідне як національний елемент звучить основним лейтмотивом. Дос-
від народу передається через символ як універсальний засіб пояснення духовної реальності.
Символ народних традицій, символ рідного, відображений як художня деталь –
намисто – в новелі Ю. Брєзана “Прикраса нареченої” (1979) [7: 455]. Це історія про життя
кількох поколінь лужицької родини, їхні успіхи та поразки, переживання та радості, що
символізує намисто, яке передається у спадок з покоління в покоління. Ю. Брєзан вкладає
у зміст новели автобіографічні елементи: чудове святкове вбрання сорбських дівчат кілька
разів на рік вдягає племінниця письменника, молодша дочка його сестри. Це “…тяжке на-
мисто з двадцяти п’яти срібних та двох золотих монет і одного медальйона, оздобленого
золотом” (тут і далі український переклад наш) [7: 455]. Найдавніша монета виготовлена у
1590 році, це двійний талер із зображенням герцогів Саксонського курфюршества Авґуста
Христіана та Іоана Ґеорґа. Такі намиста з давніх часів були прикрасою нареченої із за-
безпеченої родини і до часів відміни кріпацького права налічували всього кілька срібних
монет. Намисто, на думку письменника, наочно показувало, скільки грошей треба мати
тому, хто захоче посвататися. Родина письменника була небагатою, і те, як потрапило у
його сім’ю намисто із срібних та золотих монет, було незвичайною історією, яка линула
більш ніж на півтора століття у минуле. На прикладі життя дідуся письменника – Яна –Рідне і чуже та їхні літературні трансформації в оповіданнях Юрія Брєзана 155
відображено нелегкий шлях простого лужичанина, який, не забуваючи про народні лужиць-
кі традиції, подарував своїй нареченій намисто з восьми стародавніх срібних монет і про-
тягом кількох років збільшував його. Справу дідуся Яна продовжував його син Якуб, він
збільшив намисто до тридцяти однієї монети для своєї дочки Агнес. Юрій Брєзан пригадує
дядька Якуба сивоволосим, поважним паном, якого часто зустрічав на пошті. Якуб завжди
залишався у селі чужаком, не таким, як всі. Він звертався до всіх на “ви” і з ним розмовляли
на “ви”, вітаючись, він піднімав капелюх, навіть із дітьми. Автор розповідає, як він одного
разу побував в гостях у дядька Якуба. Найбільше враження у письменника викликала
велика кількість чудових книг із золотими буквами на корінцях, їх Якубові довелося
продати, щоб оплатити власний похорон. Коло спогадів матері письменника про спадкове
намисто замикається, коли молодий Юрій Брєзан дізнається про те, що батько Якуба Ян
сто років тому народився у будинку, де жила тепер родина Брєзанів. Літературознавець
О. Дранов у передмові до збірки творів Ю. Брєзана висловлює думку про те, що новела
“Прикраса нареченої” нагадує “фізіологію звичаїв” та втілює ідею вироку, народної моралі
людям, які живуть не за сумлінням, зрадили високі духовні заповіді заради користі [7: 21].
Поетичну трансформацію народного джерела передає Ю. Брєзан в оповіданні “Багато
води стекло” (1986) [7: 496]. Образ води у цьому творі відображає народну ментальність,
колективне несвідоме, яке виконує унікальну духовно-практичну функцію у свідомості
людей. Цей глибинний рівень колективної та індивідуальної свідомості залежить від етно-
генетичної пам’яті та культури народу. Характерною стильовою інновацією серболужиць-
кої малої прози взагалі є художнє вираження свого, рідного через символ (як багатознач-
но-ірраціональний та логічно невизначений образ) “речей у собі” (термін І. Канта) та ідей,
що перебувають за межами чуттєвого сприйняття і дають можливість символічного поєд-
нання природи і свободи. Символ набуває статусу особливого засобу духовного усвідом-
лення реальності через перенесення рефлексії щодо предмета споглядання. Прагнення на-
близитись до “прихованої реальності”, “ідеальної суті світу” у містифікованій формі екс-
плікують символи природи у багатьох лужицьких письменників: “межа” в однойменній
новелі Вілема Б’єро; “крута стежка” в оповіданні Доротеї Шолчиної “Крута стежка”; “про-
ліски”, “каштан”, “голуб” у новелах Є.-М. Чорнакец, “вода” – в оповіданні Ю. Брєзана.
Прагнення до духовної свободи, соціальна рівність “рівних перед Богом” людей, духовне
удосконалення, єдність із природою, що зцілює людину від “вульгарно-матеріальних інте-
ресів”, дає змогу визначити у серболужицькій новелістиці риси трансценденталізму. Ап-
ріорною формою пізнання, що упорядковує дослідні дані, є колективне несвідоме. Колек-
тивне несвідоме існує за своїми законами, процеси, які в ньому відбуваються, найчастіше
недосяжні для розуміння, хоча на поверхні сприйняття бачимо національний архетип, що
містить національні традиції, рідну мову, народний одяг тощо. Колективне несвідоме скла-
дається не лише з архаїчних форм, а й цілком сучасних, оскільки воно постійно рухається.
Так Юрій Брєзан узагальнює відчуття руху, перетікання через образ-символ “воду”.
Молодший правнучок лужицького дідуся, який все своє життя копав у селі колодязі та
прокладав труби, запитав у нього, що таке вода. Намагаючись відповісти на це запитання,
дідусь пригадав народні оповіді, зібрав “струмки в одне русло, і потекла ріка пам’яті…” [7:
496]. Герой оповідання згадав цікаву давню лужицьку легенду про те, що сльози радості і
болю від кохання богині перетворилися на прісну і солону воду. І поки буде існувати
кохання, у людей, тварин та риб буде достатньо води. Що може бути краще для старого,
ніж чиста вода з колодязя – солодкі сльози юного кохання. Особливо, якщо ця вода з рід-
ного села. Відчуття рідного, природного трансформується у новелі у всі види та образи води.
Письменник разом із старим дідусем милується також природою рідного краю у час “роз-
ваг” води: “Несподівано присне на вас дощиком у спекотний літній день… Любить вода із
сонячними промінцями побавитися, особливо вранці, коли роса ще спить на траві… 156 Ольга ТИТАРЕНКО
Я рано встаю і часто цією фатою, зітканою із води, милуюся. Був би я художником,
намалював би все це” [7: 499]. Дідусь бачив рідну річку тихою і грізною, привітною і
сердитою, грайливою і сонною. Якось сільська річка не на жарт розгнівалася, стала чор-
ною від люті, знесла багато дерев і паркан дідуся, який він вчасно знайшов, та одяг моло-
денької вчительки, який підібрав закоханий у неї мельник. Так річка відіграла роль носія
долі для мешканців села: “…у них все налагодилося. Млин мельника крутився на повну і
незабаром намолов одного за другим трьох маленьких мельників та чотирьох крихітних
вчительок” [7: 501]. Герой закликає берегти рідну річку і… тих двох чапель, з якими
нібито був знайомий, разом з ними відчував себе у дитячій казці, з якої починалися витоки
рідної річки, як із маленького джерельця. З роками герой оповідання багато чого почав ба-
чити по-іншому, і, “…опинившись сьогодні на тому ж місці, думав би інакше – маленька
калюжа, крихітне, ледве помітне джерельце, у який потужний потік воно перетворюється:
зараз зовсім безсиле, воно піднімає потім великі кораблі. Сьогодні я сказав би, що так
багато маленьких струмків зливаються, щоб укінці перетворитися в одну велику ріку, і
ріка, потужна ріка завжди повинна пам’ятати про маленьке джерельце, з якого бере свій
початок” [7: 507]. Дідусь з радістю пив воду з криниці і давав пити правнучку, щоб рідна,
чиста колодязна вода додала їм обом здоров’я. Дідусь сподівається, що хлопчик доживе до
його віку і так само піде із своїм правнуком до колодязя, щоб напитися такої ж смачної
води, пригадати своє, рідне. Так літературна трансформація рідного дає змогу відчути на-
родні корені, берегти природу свого краю та пам’ятати і захищати свою батьківщину.
Літературну трансформацію чужого як ворожого показано у новелі Ю. Брєзана “Ме-
даль з портретом Бісмарка” (1979) [7: 481], в якій розповідається про спроби запланова-
ного послідовного викорінення національної свідомості лужичан. Трансформовано уза-
гальнений образ лужичанина, який за часів нацизму вимушений був приховувати себе
“справжнього”, чужими для нього стали і назви: попередню назву села, як негідну, низьку,
забули. “На вивісках та печатках з’явилося нове – замість м’якого слов’янського різке
германське” [7: 482]. Цікаву історію про навчання та виховання лужицьких дітей у німець-
кому дусі розповів головному герою місцевий кантор. За два роки до початку нового сто-
ліття він приїхав у це село кандидатом на посаду вчителя, село було тоді повністю лужиць-
ким – за винятком “замку” та деяких службовців. Коли дітей приводили у перший клас,
“вони були тупі, як корки, по-німецькому не розуміли ні слова, і тому німецьку мову…
втлумачували в їхні голови за допомогою різки” [7: 484]. Із “любові до дітей” кантор
вирішив звужувати “чужі елементи” іншим способом: замість батога він запровадив пря-
ники – господар замку давав три талери щомісячно для нагородження кращих учнів із ні-
мецької мови, раз на тиждень першому у навчанні дарували плитку шоколаду, другому –
коробочку льодяників. Прогресивний учитель рекомендував учням практикуватися в ні-
мецькій мові один з одним у школі, а особливо вдома, в родині. Кантор виявився неаби-
яким психологом, він порадив дітям називати батьків не словами “тато” і “мама”, які в
обох мовах звучать майже однаково, а “мамочка” і “таточко” німецькою. Кантор, вивчаю-
чи світ дітей, зауважив, що все має свої назви: наприклад, ділянка лісу, де завжди багато
грибів, таємничий розбійницький притулок, скупчення кам’яних брил, місце, де зручно
купатися, струмок, де ловлять раків, – все це мало лужицькі назви. Також тут звучали ста-
родавні слов’янські назви міст та сіл, всі розуміли, що Люббен – це “по-справжньому”
Любин, Губен – Губин, Дьоберн – Дербно, Рітчен – Речиці, Бауцен – Будишин, Дрезден –
Дрезна, а Лейпціг – Ліпск. Вчитель віднайшов для них німецькі географічні назви та орга-
нізував для учнів повчальну гру “Седанська битва” на честь перемоги німців над фран-
цузами у 1870 році під час франко-прусської війни. Цю гру проводили якраз у тих місцях,
які були перейменовані ним. Так, день “Седанської битви” мав на меті не тільки крає-
знавче та патріотичне виховання, а й значно сприяв витісненню старих назв. Хто з дітей Рідне і чуже та їхні літературні трансформації в оповіданнях Юрія Брєзана 157
хотів бути “прусським офіцером”, повинен був добре говорити німецькою, а “королем
Пруссії” вчитель оголошував тільки такого юнака, який і поза школою говорив тільки ні-
мецькою. Потерпілими поразку, полоненими “французами” ставали ті учні, які відставали
у вивченні мови. “Седанська битва” показувала: тільки той, хто добре говорить німецькою,
може розраховувати на місце під сонцем. Загалом у кожному селі бачили, що господар
замку, старший лісничий, жандарм, ландрат, начальник поліції – всі представники влади
говорили німецькою. Невдовзі у селі був досягнутий перехідний ступінь у використанні
двох мов: батьки та діти розмовляли німецькою, а старші, зокрема бабусі – лужицькою,
чим “погано” впливали на онуків. Але винахідливий вчитель вирішив і це питання: разом
із дружиною вони відкрили німецький дитсадок у вільних приміщеннях школи.
Так вони “знешкодили” бабусь, і через два роки до школи у перший клас прийшли
діти, які вміли розмовляти німецькою, через дванадцять років вся молодь у селі розмов-
ляла німецькою, окрім впертого Пауля Рохарка.
Літературознавець О. Дранов, аналізуючи цю новелу, зазначає, що “…так, “ласкаве”
підкорення іноді страшніше, згубніше від насильницького, більшість сільських дітей, які
спокусилися на приманки вчителя-“добряка”, який цукерками платив за зраду рідній мові,
піддається онімечуванню” [7: 21]. Проте цією печальною істиною не вичерпується зміст
оповідання – в образі “тупого” Пауля Рохарка, який так і не змінив лужицьку мову на
німецьку, письменник Ю. Брєзан стверджує віру в перемогу народного духу над всіма
спробами його знищити. Нездібний учень виявився розумнішим за свого хитрого вчителя,
він перетерпів, перечекав час нацистської неволі, не зрадивши ні самому собі, ні своєму
народові, не порушив вікових заповітів визвольної боротьби, став мовчазним прихильни-
ком антифашистського Опору. За всі роки нацизму Пауль нікому не сказав, що здога-
дується, ким є насправді той молодий чоловік, від імені якого ведеться розповідь (у цьому
образі відображені автобіографічні риси, які нагадують про антифашистське минуле моло-
дого Брєзана). Пауль навіть не піднімав руки для привітання, а “…з панськими кіньми
розмовляв лужицькою мовою” [7: 483]. Назва цього оповідання – “Медаль з портретом
Бісмарка” – символічна. Медаллю нагороджував вчителя у Берліні статс-секретар зі
словами: “Ви – солдат таємного фронту”. Але ж хто кому протистояв: діти і держава? У
цій боротьбі кантор, як і в свого часу Бісмарк, бачив тільки мету, для досягнення якої доз-
волено використовувати будь-які недемократичні методи.
Юрій Брєзан у своїх новелах змальовує лужичан стійкими, сильними духом людьми.
У збірці оповідань та віршів “На межі росте хліб” (1951) він створив образи борців за збе-
реження свого, рідного. Це селянин Петр Бетка, водій Віллі Бартош, старий наймит Хен-
чель, лісник Дубан. Особливе місце серед героїв-борців займає образ “старої Янчової” з
новели Ю. Брєзана “Як стара Янчова воювала з владою” (1951) [8: 44–83]. Янчова уза-
гальнює кращі якості лужицького народу, символізує його життєлюбність та боротьбу за
національну та соціальну справедливість. Брєзан перший з лужицьких письменників “за-
фіксував” процес здійснення мрії лужицьких селян, розповівши про те, як Янчова вічно
воювала з владою, як згодом стала “частиною” цієї влади, як у нових умовах, при народній
владі, селяни змогли навчати своїх дітей лужицькою мовою, отримали можливість здобу-
вати професії.
Рідне і чуже зображується в новелі у протиставленні простого народу і влади. Дбаю-
чи про їжу для своєї родини, Янчова й розпочала свою справжню війну з владою з історії
про конюшину й пшеницю, про битву з лютими псами на буряковому полі. Рідне і чуже
протиставляється насамперед на рівні мови. Представники влади мають німецькі імена і
прізвища – поліцай Шіллер, Віллі-різник, вісімнадцятирічна Аннеліза, дочка вахмістра,
яка верховодила в селі “спілкою німецьких дівчат” – і говорять вони виключно німецькою
мовою. Німецькою мовою були написані і ворожі таблички жадібного орендаря з написом 158 Ольга ТИТАРЕНКО
“Verboten” (Заборонено), що забороняли вхід навіть на ту ділянку лісу біля Зеленого ставу,
де Янчова збирала хмиз. Протиставлення рідного й чужого виявляється у новелі також
у порівнянні сільського та міського, гуманістичного та фашистського. На Різдво до старої
Янчової приїхали гості з міста – її старша дочка з чоловіком на прізвисько Чорний
Вальтер. Онук Янчової Юрій з цікавістю розглядав своїх батьків, які стали для нього чу-
жими. Коли батьки заговорили до сина німецькою мовою, хлопчик просто втік. Ніхто ще
не знав про те, що у дев’ятнадцять років солдат німецького війська Юрій загине через ту ж
таки чорну уніформу батька, захищаючи не своє, рідне, а чуже. Рідне і чуже протиставлено
тут також на рівні ціннісних орієнтацій. Після того, як Янчова побачила чорну уніформу
зятя, вона відмовилася прийняти їх вдома і пояснила, що їй в хаті нацисти не потрібні. Сві-
тогляд зятя визначався коротко та влучно: головне, щоб у кишені щось було! Не випад-
ково, що і в новелі “Краузове” (1969) Ю. Брєзан розповідає про те, що аж до останніх днів
війни крамниця колоніальних товарів належала якомусь Закжецькому, нацистові, який
люто ненавидів лужичан, а трудівник Старий Крауз відстоював національні традиції [9:
162]. У новелі “Краузове” бачимо тип колективної ідентичності за чинником роду (термін
культуролога Е. Сміта) [3: 314]. Класифікація за родом є зв’язувальною ланкою з іншими
видами ідентичності; в такому випадку родова ідентичність створює умови для колектив-
них дій. Зокрема, донька Крауза призначила день свого весілля за лужицьким звичаєм – у
вівторок; на п’яту повоєнну осінь новий хор “Домовіни” співав під керуванням молодого
вчителя невідомі слова на невідому мелодію, і люди слухали, як хор співав по-лужиць-
кому: “Постали із руїн…” [9: 164]. Стара Янчова також, незважаючи на заборони, розмов-
ляла лужицькою, трималася свого, рідного. Маленьку онуку стара Янчова, всупереч усім
Зігліндам, назвали Миркою – зменшено від Мирослави. Це ім’я, якого не мав ніхто в селі,
Янчова вичитала в старому лужицькому календарі “Краян”, який у той час був заборо-
нений. По-іншому ставляться селяни до появи чужого у вигляді військовополонених або
“остарбайтерів”. Чуже ними сприймається як дружнє. Замість чоловіків, яких забрали із
села до Росії чи Африки, Норвегії чи Греції, в селі з’явилися інші: колгоспники з України,
рибалки з Нормандії, виноградарі з півдня Франції, ремісники з Бельгії. Не відчуваючи
ворожих намірів з боку чужих, селяни приймали їх дуже гостинно, тепло, з любов’ю. Най-
більше сільська дітвора любила робітника Ваньку з Києва, який допомагав жителям села.
Так своє рідне і дружнє чуже об’єднували свої зусилля у боротьбі з агресивним чужим.
Після війни всі військовополонені й примусово вивезені робітники повернулися додому, а
до села прибули нові люди – здебільшого із Сілезії, дехто з Чехословаччини або Східної
Пруссії. Селяни допомагали їм влаштуватися, приймали, як добрих гостей. Стара Янчова
навіть віддала своє ліжко для дітей. Моральна сила, чистота, стійкість характеру простої
жінки яскраво виявляється в кінці новели. Коли повертається її старша дочка з Чорним
Вальтером у рідне село ні з чим, стара Янчова допомагає їм чим може. Доля Марії
Янчової – типова для кількох поколінь серболужицьких селян. Юрій Брєзан, зображуючи
опір лужичан всьому чужому, ворожому, підкреслює характерну рису свого народу –
почуття гумору у будь-якій ситуації, що забезпечує його життєздатність.
З портретом лужицької Душі знайомить його новела “Сива історія” (1979) [7: 474].
Жителі містечка Будишина зі суто селянською кмітливістю виходять із складної небезпеч-
ної ситуації, в яку їх поставили королі – чеський Їржи Подебрад (1420–1471) і угорський
Матьяш Корвін. Мається на увазі Хуньяді Матьяш (1443–1490), король угорського коро-
лівства з 1458 року, який проводив політику централізації країни, а у 1468–1470 роках очо-
лив загарбницькі походи проти Чехії, захопив Моравію та Сілезію. Цікаво, що пам’ятника
Матьяшу-Ворону в Угорщині немає, а у лужичан – є; сидить собі на троні з дуже суворим
поглядом біля міських воріт давнього Будишина, на голові вінець, а в руці – скіпетр. Угор-
ці не перестають дивуватися, як вийшло, що їхній великий король там опинився. Юрій
Брєзан розповідає історію про те, як королі посварилися через землі Богемії і почали Рідне і чуже та їхні літературні трансформації в оповіданнях Юрія Брєзана 159
війну. Один із радників Матьяша звернув його увагу на те, що шість верхньолужицьких
міст на чолі з головним містом маркграфства Будишином зобов’язані за угодою надати
королю Богемії військову допомогу. Оскільки лужичани не хотіли воювати, а найближчий
астролог жив аж у Празі, вирішити складне питання допомогла кмітливість та почуття
гумору сорбів. Вони повідомили обох королів про те, що щиро вдячні за запрошення взяти
участь у війні та “горять бажанням перемогти разом з ними”, але придумали хитромудрі
відмовки про те: що, мовляв, на превеликий жаль, у шести містах почалася епідемія дуже
небезпечного грипу, або про минулорічну навалу голодних щурів, які нібито знищили всі
арсенали шкіри та сукна, або про свинку та скарлатину, нестачу шнурків тощо. Міські
голови насолоджувалися власною кмітливістю, старійшина цеху сукноробів щодня
відпускав новий жарт на адресу Їржи чи Матьяша. Жителям Будишина все ж таки вдалося
позбавитися від “вірної служби законному правителю”, на війну вони так і не пішли, тому
що в очах лужичан будь-яка війна – справа незаконна. Вони свого домоглися, незважаючи
на те, що декому з них довелося заплатити власним життям за вигадану бездіяльність. А
пам’ятник, збудований угорським королем Матьяшем Корвіном у Будишині як символ
перемоги, не принижує лужицької гідності.
Літературні трансформації рідного і чужого у новелах Юрія Брєзана мають багато
значень. Зокрема, у новелі “Професор Ханкау” (1979) [7: 489] чуже сприймається як див-
не, автор відображає процес трангресії (або переходу) опозиції “свій – чужий” через невиз-
наченість, динамічність та відкритість літературних образів. Письменник розповідає про
свою зустріч з колишніми однокласниками, учнями гімназії, через сорок п’ять років після
закінчення. Вони стали зовсім чужими, їм було незручно та дивно звертатися один до
одного на “ти”. Брєзан у процесі розповіді вживає слово “чужі” десятки разів, підкрес-
люючи, що, змінивши місце проживання, з часом люди стають чужими, змінюється по-
чаткова система цінностей, мова, особливості психічного складу характеру, визначення
перспектив майбутнього. Спогади покриються сіро-блакитним пилом, шаром плісняви, що
має запах підвалу, і “…рум’яна чужа жінка обов’язково продекламує: “Discipuli quondam
gimnasii” (колишні учні гімназії)” [7: 496]. Позитивне враження, ковток свіжого повітря
дає письменнику тільки прогулянка по рідних місцях: “знайома дорога до школи; ось ріг
вулиці, де я щоденно зустрічав поштаря, який час від часу передавав мені лист від дівчини,
яку я любив…” [7: 490]. Доречно пригадати цикл новел Юрія Брєзана “Враження”
(“Łužiske impresije”, 1972), в якому цікавим є нарис “Прикордонний камінь”. Символом
кордону між рідним і чужим зображено камінь, який стоїть на останньому пагорбі по
дорозі до рідного села письменника.
Прямуючи через історії простих служок з дворянського маєтку, через дослідження
внутрішньої будови каменів, творча фантазія письменника перетворювала ставок на океан,
куди вирушали у плавання кораблики з мріями, а поверталися з досвідом. Ствердження
національного духу становить одну з головних ідей серболужицької літератури взагалі і
новелістики зокрема, що і визначає головний зміст традицій. Питання про наявність, роз-
виток та актуальність літературної традиції в оповіданнях Юрія Брєзана, на нашу думку,
особливо важливе та цікаве з тієї причини, що перед письменником постала необхідність
ствердження національної самобутності при одночасному приєднанні до загально-
європейського художнього розвитку. Звідси випливає, що літературні герої Юрія Брєзана
можуть ідентифікувати себе із певними національно-етнічними групами на основі: а) мо-
ви; б) початкової системи цінностей; в) генетичних особливостей; г) історичного минуло-
го; ґ) перспектив майбутнього; д) особливостей психічного складу характеру.
Отож, до поняття про своє, “рідне” у серболужичан належать:
– суб’єктивна актуальність національної ідентичності;
– почуття належності до національної групи;
– ступінь прив’язаності до національної ідентичності;160 Ольга ТИТАРЕНКО
– ступінь прив’язаності і почуття стосунку до національної території;
– соціальні почуття національної гордості, національного сорому, провини і т. п.;
– національна самоповага.
Натомість “чуже” сприймається по-різному, залежно від його намірів: як вороже, як
дружнє або ж як дивне. Тези, вибрані об’єктом дослідження цієї розвідки, справді роз-
кривають сприйняття рідного й чужого та їхні літературні трансформації в оповіданнях
Юрія Брєзана, які займають гідне місце у скарбниці серболужицької літератури ХХ ст. і
ще довгий час будуть привертати увагу дослідників.
______________________
1. Теличко Т. Г. Формирование “иного” в западноевропейской литературе // Мова і культура. К.:
Видавничий дім Дмитра Бураго, 2005. Вип. 8. Т. VIII. С. 137–146.
2. Бахтин М. М. К методологии гуманитарных наук // Бахтин М. М. Эстетика словесного
творчества. М., 1986.
3. Культурологія: Навч. посіб. / За ред. В. М. Пічі. Львів, 2007.
4.Шольце-Шолта Д. Ситуація у Нижній Лужиці після возз’єднання Німеччини // Питання
сорабістики. Х Міжнар. сорабіст. семінар. Львів; Будишин, 2005. С. 33–39.
5. Келлерова І. Серболужицьке народознавство та емпіричні культурологічні дослідження
сьогодні // Питання сорабістики. Х Міжнар. сорабіст. семінар. Львів; Будишин, 2005. С. 86–94.
6. Моторный В. А., Трофимович К. К. Серболужицкая литература: История, современность,
взаимосвязи. Львов, 1987.
7. БрезанЮ. Избранное. М., 1987.
8. Дивна любов. Оповідання лужицьких письменників. К., 1984.
9. Відкриття. Оповідання письменників НДР. К., 1978.
NATIVE AND FOREIGN IN SORBIAN LUSATIAN STORIES
AND ITS LITERARY TRANSFORMATIONS
(ON THE MATERIAL OF NOVELS BY Yu. BRYEZAN)
Olha TYTARENKO
Markiyan Shashkevych secondary school № 34 in Lviv,
teacher-methodologist of foreign literature,
Horodotska st., 71/15, 29016 Lviv, Ukraine
tel. (0038 097) 254 72 17, e-mail: lion7778@mail.ru
Aspects of ethnic self-consciousness, national identity of Lusatian Sorbs in works of
the famous lusatian writer Yuriy Bryezan are researched in the article by O. Tytarenko.
Native and foreign and its literary transformations are revealed in the following novels:
“How an old Yanchova fights against authorities” (1951), “Krauzovs” (1969), “Border
stone” (1972), “Bride adornment”, “Hoary history”, “Professor Khankau”, “Medal with
the portrait of Bismark” (1979), “Much water has flowed” (1986). The confirmation of
national selfhood with simultaneous joining to general European artistic development is
determined as the main idea of Serbian Lusatian literature.
Key words: іdentity, ethnocultural stereotype, transgression, ethnocentrism, cultural
relativity, xenophobia, cosmopolitanism, poetic transformation, collective unconscious,
national archetype.Рідне і чуже та їхні літературні трансформації в оповіданнях Юрія Брєзана 161
“РОДНОЕ” И “ЧУЖОЕ” И ИХ ЛИТЕРАТУРНЫЕ
ТРАНСФОРМАЦИИ В РАССКАЗАХ ЮРИЯ БРЕЗАНА
Ольга ТЫТАРЕНКО
Львовская СШ № 34 имени Маркияна Шашкевича,
учитель-методист зарубежной литературы,
ул. Городоцька, 71/15, 79016 Львов, Украина
тел. (0038 097) 254 72 17, e-mail: lion7778@mail.ru
В статье исследованы аспекты этнического самосознания, национальной иден-
тичности лужицких сербов в произведениях известного лужицкого писателя Ю. Бре-
зана. “Родное” и “чужое” (как враждебное, дружественное или удивительное) и
их литературные трансформации отображены в новеллах: “Как старая Янчова воева-
ла с властью” (1951), “Краузове” (1969), “Пограничный камень” (1972), “Украшение
невесты”, “Седая история”, “Профессор Ханкау”, “Медаль с портретом Бисмарка”
(1979), “Много воды с тех пор утекло” (1986). Главная идея этих произведений оп-
ределяется как утверждение национальной самобытности при одновременном присо-
единении к общеевропейскому художественному развитию.
Ключевые слова: идентичность, этнокультурный стереотип, трансгрессия, этно-
центризм, культурный релятивизм, поэтическая трансформация, коллективное бес-
сознательное, национальный архетип.
Стаття надійшла до редколегії: 05.09.2008
Прийнята до друку: 25.12.2008