Львівський національний університет імені Івана Франка,
кафедра української мови,
вул. Університетська, 1/343, 79602 Львів, Україна,
тел.: (80 322 ) 239 47 17
У статті відстежено ґенезу мовної свідомості І.Франка. На основі аналізу ранніх текстів
письменника 70-х років ХІХ ст. здійснено спробу реконструкції чинників формування мовного
почерку митця.
Ключові слова: ідіолект, мовний стиль, правопис.
Полеміка щодо Франкової мови і мови галицького письменства в цілому, не є новою –
початки її віднаходимо у “пуристичних” писаннях Василя Чайченка (Б. Грінченка), котрий
звинувачував галичан у надмірному захопленні “полонізмами”, “москалізмами”, “провін-
ціалізмами” і “рутенізмами” (“Галицькі вірші”, 1891), чим, до речі, спровокував мовну
дискусію 90-х, захисником галицьких інтересів у якій був саме Іван Франко (“Говоримо на
вовка – скажімо і за вовка”, 1891). На думку Ю. Шевельова, учасники дискусії так і не змогли
піднестися над особисті смаки і усвідомити її загального значення: Іван Франко, зокрема,
“визнаючи в романтичному дусі принципово однакову цінність усіх говірок, як виявів
різнобічности народної творчости, фактично сходить з позиції державницької, яка завжди
вимагає уніфікації для одного життя, а значить і уніфікації народної мови. І. Франко обстоює
не тільки діялектну многоосновність літературної мови – що було б цілком правильно; він
обстоює і діялектну многоваріянтність літературної мови, що практично було б дуже
шкідливо” [10, с. 44].
Властиво, часто вражає не так факт критики мовної практики Франка (переважно
раннього періоду творчості), як широкий діапазон поглядів на це питання, часто радикальних
і полярних у своїй основі. Не применшуючи літературної (змістової) вартості Франкових
творів і навіть визнаючи письменника за “найсильнішого з представників пошевченківської
творчості” [3, с. 457], чимало дослідників ставило під сумнів мовну вартість його текстів.
Типово, що закиди про “говірковий”, “провінційний” характер Франкової мови
артикулюються головно вихідцями з Наддніпрянщини. І. Огієнко, зокрема, писав, що Франко
“мав багато даних перейти на всеукраїнську літературну мову, але того не зробив. Над
культурою своєї мови […] спочатку працював мало, пишучи звичайною галицькою
говіркою. На форму своїх писань […] взагалі звертав малу увагу, бо й часу на це не мав за
звичайною в нього навалою буденної праці” [5, с. 183]. Cучасник Франка, автор Іван Ціхоцький
_____________________________________________________________________________________
448
фундаментальної “Історії українського письменства” (1917-18) академік С. Єфремов менш
радикальний у висновках про мову Франкових текстів: “є у нього твори неоднакової вартості
– то високомистецькі, до останнього слова оброблені, то писані нашвидку, щоб заповнити ту
чи іншу прогалину, або задля шматка хліба, що його автор заробляв, як і його герої, “в поті
чола” [2, с. 493]. Утім, найбільш фахову і виважену оцінку художній мові Франка дав 1925 р.
М. Зеров. Реагуючи на похапцем взяті та похапцем сформульовані враження окремих
Франкових критиків, дослідник подає своє бачення його поетичного мовлення: “не можна
заперечити, що мова раннього Франка страждає на численні діалектизми, провінціалізми, що
в ній зустрічаються інколи і елементи “рутенщини”, високого галицького стилю попередньої
доби, зорієнтованого на стару книжну мову: напушисті, “бомбастичні” вислови, надумані
наголоси, варваризми […] Але дедалі мова Франкова все більш очищається, наближаючись
до мови України Східної”[3, с. 460-461]. Про суперечності авторської мовно-правописної
практики І. Франка згадує, поміж іншим, 1942 року В. Сімович – людина з чи не найбільшим
редакторським досвідом видання текстів письменника: з одного боку “кожне нове видання
Франкових писань, що виходило під його рукою, має підправлену мову в дусі єдиної
літературної мови для українців усіх земель […] Франко, де міг, замінював західноукраїнські
народні чи архаїчні форми наддніпрянськими, викидав полонізми, русизми чи церковізми,
старі слова, що вийшли чи виходили з ужитку, підмінював новими, архаїчні
дієприкметникові конструкції розв’язував окремими реченнями чи ставив замість них
прикметники з відповідними наростками”. З іншого ж, – Франко постійно дбав про
збереження у мові особливостей галицько-руського наріччя, залишаючи для колориту
“місцеві, галицькі вислови та фрази” [6, с. 205].
Аналіз Франкової мови відтак є проблемою текстологічною, проблемою, що
ускладнюється до того ж варіантністю текстів та відсутністю повного академічного видання
літературної спадщини письменника. Якщо 1891 року Франко, полемізуючи з Грінченком,
усіляко відстоював мовну специфіку галицької літератури, а питання “будущої єдності і
одноцільності […] літературної мови” “задля звісних, дуже важних причин” переносив на
далеке майбутнє [9, т. 28, с. 171], то вже за два роки, користуючись авторським правом,
суттєво підправив мову другого, доповненого видання збірки “З вершин і низин” (1893). У
передньому слові автор, зокрема, писав: “Що в моїх давнішніх віршах мова не все чиста, се
ще тим легше зрозуміти, що я особисто переходив деякі такі ступні розвитку (а хто в
Галичині не переходив їх в тім часі!), де панувало намагання притлумити почуття живої,
чистої народної мови, котре змалку ще було у мене сильно розвите. На мні в міньятурі
повторилось те, що в великім розмірі бачимо на всій галицько-руській літературі: школа,
граматики і спори язикові прибили і закаламутили чистоту народної мови” [9, т. 1, с. 20-21].
Мовні хитання відчував Франко ще у гімназійний (дрогобицький) період творчості: у
шкільних літературних вправах (прототипах перших оповідань), мова яких близька до
нагуєвицької говірки, він послуговується переважно фонетичним правописом. Але вже у
двох останніх класах гімназії, у листуванні з В. Давидюком і творах, призначених для
“Друга”, І. Франко різко переходить на “язичіє” і пише майже виключно етимологічним
правописом. До 60-х років ХІХ ст., зауважмо, фонетичний правопис у Галичині тенденційно
трактувався як симптом національного сепаратизму, натомість “етимологія” переросла у
символ слов’янського єднання. Етимологічний правопис став сильною зброєю в ідеологічній
доктрині москвофілів і значною мірою впливав на поширення мовного макаронізму в Формування раннього ідіолекту Івана Франка…
_________________________________________________________________________________________
449
Галичині: “… наші етимологи, – писатиме згодом Франко у праці “Етимологія і фонетика в
южноруській літературі,” – пустилися на посередню дорогу, почали з малоруського,
церковного, польського і великоруського компонувати осібну мову, прибиваючи її по мірі
свого вміння чимраз більше до великоруського. Таким-то способом етимологічна доктрина,
на вид невинна, наукова, консервативна, довела до витворення язикового і ідейного
макаронізму та гібридизму, якому подібного дарма було б шукати в цілій слов’янщині” [9,
т.29, с. 165-167].
Хитка позиція Франка дратувала його товариша, ревного прихильника народної мови
М. Павлика, який у листах до Драгоманова висловлював здивування з того, що мужицький
син не тільки дозволяє друкувати свої твори мертвим «язичієм», але й сам виправляє на таку
мову твори інших [11, с. 102, 119-120].
Франко не заперечував, що “школа, граматики і спори язикові прибили і закаламутили
чистоту народної мови” у його ранніх текстах [9, т. 1, с. 20-21]. Утім, як видно, була ще одна
– і дуже важлива – причина мовного становлення молодого письменника-початківця –
феномен галицького москвофільства і цілого галицько-руського, т. зв. “москвофільського”
письменства [9, т. 31, с. 458]. Москвофільство – течія, яка у 40-х роках ХІХ ст. оформилась
початково як мовно-літературний, а згодом як суспільно-політичний напрямок [7, с. 498] –
впродовж десятиліть “жвякало і випльовувало” здібних і талановитих людей у Галичині,
перетворюючи їх на “виссаних, здеправованих ветеранів”. Яків Головацький, Іван Наумович,
Ізидор Шараневич, Антін Петрушевич, Іван Гушалевич, Осип Левицький, Іван Озаркевич і
багато інших потенційно корисних особистостей так і не змогли писати тією мовою, якою
розмовляли, а конче силкувалися писати “висшим стильом” і попадали у дивачну “язикову
рутенщину” [9, т. 35, с. 8 – 9]. Значний вплив (в тому числі й мовний) на Франка, окрім того,
у той час мала “белетристика великоруська”. В автобіографії, написаній для історії
української літератури Омеляна Огоновського, Франко зізнається, що в основі ранньої
концепції “Галицьких образків” (1876) лежало захоплення творчістю Л. Толстого і
Тургенєва. В оповіданні “Гірчичне зерно” письменник згадує, як восени 1875 року, по приїзді
до Львова, “зачитувався “Детством, отрочеством и юностью” Толстого та першими
романами Золя, що вийшли в російських та польських перекладах”. Серед книг, вилучених у
Франка під час трусу в червні 1877 року, були, поміж іншим, твори Крилова, Помяловського,
Салтикова-Щедріна, Герцена, Островського, Чернишевського [1, с. 145].
На москвофільське письменство, від мовно-естетичного впливу якого не вберігся й сам
Франко (перша поетична збірка “Баляды і розсказы”, ранні драматичні (“Три князі на
один престол”, “Славой і Хрудош”) і прозові тексти (повість “Петрії і Довбущуки”)),
вчений дивився з декількох ракурсів: “Національні пуристи можуть говорити, що се
письменство властиво вибігає поза рамки українсько-руської літератури, значить, і історик
сієї літератури може перейти над ним до дневного порядку […] Естетик, що роздивляється
літературні твори тільки з погляду на їх артистичну вартість, скаже, що […] те письменство
досі не дало ані одного твору, не виховало ані одного писателя, котрий би в скарбівню
людської творчості вніс хоч що-небудь своє, оригінальне, живе і викінчене. Але історик
культури, для котрого кожне духове збочення є так само інтересне, як прогрес, котрого
однаково займають здорові і патологічні прояви людського духу, мусить звернути пильну
увагу також на ту духову пошесть, що в виді “москвофільства” […] підточує духові сили
галицько-руської інтелігенції і не дозволяє їй стати на ноги” [9, т. 31, с. 458-459].Іван Ціхоцький
_____________________________________________________________________________________
450
Мовна свідомість Івана Франка також стала ареною хоч і короткотривалої, але вкрай
напруженої боротьби різновекторних естетичних прямувань. Типовою у цьому плані є
творча історія повісті “Петрії і Довбущуки” – одного із небагатьох Франкових текстів, що не
має реального сюжетного прототипу і реальних життєвих типажів, а відтак була виплодом
романтичної фантазії молодого автора, сугестійованої ремінісценціями “гімназіальної
лектури”, зокрема творами Лімбаха та Гофмана [9, т. 22, с. 328]. Повість Франко писав
впродовж 1875-1876 років і тоді ж частинами друкував у числах студентського журналу
“Друг”. Той період свого життя письменник визначає як час “спорів язикових” та власного
мовного становлення. В автобіографічних нотатках Франко пригадує, як одразу після вступу
до “Академічного кружка” він опинився у вирі мовних суперечок і якийсь час “хитався на
сей та на той бік”: “В спорах кружкових я не грав майже ніякої ролі, а хоч у “Друзі” мусив
зразу друкувати “язичієм”, то все-таки у себе писав фонетичним язиком”. Усі ці фактори
позначилися на мовній монолітності Франкового тексту: з п’ятого розділу другої частини
(або з 14-го номера журналу “Друг”) мова твору поволі звільняється від “язичних” елементів,
що пов’язано ще й з виразною демократизацією мовно-правописних настанов журналу [8,
с. 477-478]. До повісті “Петрії і Довбущуки” Франко втім відчував неприховану симпатію,
сприймав її як “документ літературного смаку того часу”, хоч і прекрасно відчував “язикові”
та “річеві” недоліки свого раннього дітища [9, т. 22, с. 486-487]. Мова першої редакції повісті
насичена старослов’янізмами, русизмами (чи “москалізмами”, як їх називав Франко),
полонізмами та вузькими діалектними формами. За підрахунками М. Лесюка, кількість
язичних елементів у початкових розділах першої редакції тексту складає не менше двадцяти
відсотків від усієї кількості слів [4, с. 730]. Не менш показовим є й синтаксис повісті, що
відповідав тодішнім естетичним вимогам оформлення тексту: гіпертрофія фрази, надмірне
нанизування паратактичних і гіпотактичних конструкцій, насиченість дієприкметниковими
зворотами громіздкої будови та ін. [8, с. 479], що були відскоками “від простого та
природного ходу оповідання” [9, т. 22, с. 486]. Таким чином, інтерпретувати твір як зразок
літератури на діалекті недоцільно: мозаїка діалектних форм тут не є самодостатньою
стилістичною константою, а радше додатковим, альтернативним джерелом збагачення
“язичної практики” в царині галицького варіанту літературної мови. Тим більше, що у другій
редакції повісті, скомпонованій на прохання д-ра В. Сімовича у 1909-1912 роках, Франко без
жалю звільняється від симптомів “мало виробленої мови” [9, т. 22, с. 486]; фонетико-
морфологічні діалектизми майже зникають навіть з мовних партій героїв.
“Язичну” практику Івана Франка традиційно трактують як проблему стилістичну, а
штучне “окнижнення” мови ранніх текстів вважають даниною літературним смакам епохи [8,
с. 479]. Впливи “москвофільського” письменства і концепції “висшого стилю” на Франка
дійсно не слід применшувати, втім і перебільшувати теж не варто. Місцева літературна
продукція довгий час була чи не єдиним мовним еталоном для молодого письменника,
книжки з Великої України до Галичини потрапляли вкрай рідко і великого впливу на нього
тоді ще не мали. Франкові ж від перших кроків у літературі доводилося долати проблему
мовного вакууму, лексичного дефіциту, яка ускладнювалася ще й мовним дуалізмом і
постійними “язиковими хитаннями” письменника.
________________________________________________
1. Возняк М. Нариси про світогляд Івана Франка. Львів: Вид-во Львів. ун-ту, 1955.
2. Єфремов С. Історія українського письменства. К.: Femina, 1995. Формування раннього ідіолекту Івана Франка…
_________________________________________________________________________________________
451
3. Зеров М. Франко-поет // М. Зеров. Твори: У 2 т. Т. 2: Історико-літературні та
літературознавчі праці. К.: Дніпро, 1990.
4. Лесюк М. “Язичіє” в художніх творах Івана Франка // Іван Франко – письменник,
мислитель, громадянин. Матеріали Міжнар. наук. конф. (Львів, 25-27 вересня 1996). Львів:
Світ, 1998.
5. Огієнко І. Історія української літературної мови. К.: Либідь, 1995.
6. Сімович В. “Лис Микита” в новім одягу // Франкіана Василя Сімовича / Упоряд.,
передмова та примітки М. Білоус і З. Терлака. Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2005.
7. Сухий О. Галицькі москвофіли в оцінці Івана Франка// Іван Франко – письменник,
мислитель, громадянин. Матеріали Міжнар. наук. конф. (Львів, 25 – 27 вересня 1996). Львів:
Світ, 1998.
8. Франко З.Т. Мова творів Івана Франка //.Курс історії української літературної мови: У
2-х т. Т. 1. К., 1958.
9. Франко І.Я. Зібр. тв: У 50-ти Т. К.: Наукова думка, 1976 – 1986.
10. Шевельов Ю. Внесок Галичини у формування української літературної мови. К.: Вид.
дім “КМ Академія”, 2003.
11. Щурат С. Перші літературні спроби Івана Франка // Іван Франко. Статті і матеріали.
1949. Зб. 2.
IVAN FRANKO’S EARLY IDIOLECT GENESIS IN CONTEXT OF GALICIAN
CULTURAL DISCUSSION AT SECOND PART OF XIX CENTURY
(STYLISTICAL AND ORTHOGRAPHYCAL INTERPRETATION)
Ivan Tsikhots’kyi
Ivan Franko National University of Lviv
The department of Ukrainian Language,
1/234, Universytets’ka Str., 79602 Lviv, Ukraine,
phone. (380322)394717
The article is devoted to the problem of idiolect studying at Ivan Franko’s early belletristic
works. On the basis of Ivan Franko’s prose language it was made the classification of artistic
language types.
Key words: idiolect, stylistic, orthography.Іван Ціхоцький
_____________________________________________________________________________________
452
ФОРМИРОВАНИЕ РАННЕГО ИДИОЛЕКТА ИВАНА ФРАНКО В КОНТЕКСТЕ
КУЛЬТУРНО-ОБРАЗОВАТЕЛЬНЫХ ДИССКУСИЙ В ГАЛИЧИНЕ ВТОРОЙ
ПОЛОВИНЫ ХІХ ВЕКА (ЛИНГВОСТИЛИСТИЧЕСКАЯ И ПРАВОПИСНАЯ
ПРОБЛЕММАТИКА)
Иван Цихоцькый
Львовский национальний университет имени Ивана Франко,
кафедра украинского языка,
ул. Университетская, 1/343, 79602 Львов, Украина,
тел.: (80 322 ) 239 47 17
В статье описана история развития языкового сознания Ивана Франко. На основании
анализа текстов писателя 70-х годов ХІХ века сделана попытка реконструкции базовых
принципов формирования языкового почерка писателя.
Ключевые слова: идиолект, языковой стиль, правописание.
Стаття надійшла до редколегії 2. 11. 2009
Прийнята до друку 20. 01. 2010