Львівський національний університет імені Івана Франка,
кафедра іноземних мов для гуманітарних факультетів,
вул. Університетська, 1, 79005, Львів, Україна
Висвітлено перекладознавчу концепцію І. Франка на тлі його величезного твор-
чого доробку як перекладача. У широкому філософсько-культурологічному контексті
показано значущість його внеску у розбудову Української держави, а дослідження
естетичних засад його перекладацької творчості (творчий метод або поетика пере-
кладу) проведено в аспекті широкої суспільно-політичної діяльності з урахуванням
новітніх здобутків гуманітаристики. Окреслено можливі шляхи подальшого дослід-
ження проблеми.
Ключові слова: переклад, поетика, концепція, діяльність, культура, націєтворчість,
філософія.
У світовій культурі навряд чи знайдуться діячі, яким би за творчим розмахом та
універсальним характером діяльності поступався Іван Франко. У царині художнього
перекладу, як стверджує дослідниця Л. Григор’єва,“за обсягом перекладених творів
народів світу різних епох І. Франко взагалі не мав собі рівного перекладача у жодній
літературі. Він перекладав (саме перекладав, бо, вочевидь, не всі переклади було за-
вершено за життя. – І. Т.) українською мовою близько двохсот творів, починаючи з ше-
деврів античності, середньовіччя ізакінчуючи кращими зразками художнього слова на
початку XX сторіччя (з німецької літератури – близько 30 великих творів, незчисленну
кількість віршів; з англійської літератури – понад 40 прозових та драматичних творів, а
також велику кількість віршів та балад; з французької літератури – близько 20 прозових
та 60 поетичних творів; з російської – близько 30 прозових та 30 поетичних творів)”
[14, с. 46]. Одеська дослідниця О. Хрустовська зазначає, що “Франко через переклад
прилучив твори шістдесятьох письменників світу до української літератури” [64, т. 51,
с. 56]. “Шістдесят письменників світу збагатили скарбницю української культури своїми
кращими творами завдяки перекладам І. Франка” [16, с. 46]. “Якби зібрати всі переклади
Івана Франка (закінчені і незакінчені), вийшла б колосальна антологія світової поезії,
що починається зразками поетичної творчості народів стародавнього Сходу, продов-
жується античністю, поетами середньовіччя, поетами Англії, Німеччини, Франції, Італії,
скандинавських країн, Угорщини, Румунії, слов’янських країн на чолі з Росією. Поряд
з поетами була б широко представлена народна творчість різних народів, що особливо
привертали увагу І. Франка. В антологію ввійшла б і художня проза різних часів та
народів. Поряд з видатними письменниками в ній були б і другорядні, які мають не
стільки естетичну, скільки історико-пізнавальну цінність. Це було б щось більше, ніж
© Теплий І., 2010
ВІСНИК ЛЬВІВ. УН-ТУ VISNYK LVIV. UNIV.
Серія філол. 2010. Вип. 51. С. 53–83 Ser. Philol. 2010. Is. 51. P. 53–8354 Іван Теплий
знаменитий в свій час збірник Гердера “Голоси народів”, і не менше, ніж величезна
робота в галузі поетичних перекладів Я. Врхліцького, відомого чеського поета ХІХ
сторіччя”, – писав академік О. Білецький [4, с. 163]. “Обсяг перекладацької діяльності
І. Франка величезний. Своїми перекладами та дослідженнями він охопив літератури
майже всіх віків і народів, збагатив зображувальні засоби української літературної
мови, підняв рівень перекладацького мистецтва” [29, с. 539]. Із 6000 творів Франко-
вої спадщини 1130 (за даними 50-томника – 1102, проте ці дані неповні) припадає на
художні переклади, а це 3781 сторінка, що обіймає 7 томів із 50-ти: тт. 8–13 і 25 томи
або 347 творів, тобто 19%.
Однак, з’ясовується, до 25-го тому увійшли не всі прозові переклади І. Франка. Тут
обсяг всього перекладеного становить 528 сторінок. У додаткових томах до 50-томного
зібрання творів, які нещодавно побачили світ [64], опубліковано твори, що їх раніше
свідомо не включили до 50-томника або не віднайшли. Загалом обсяг надрукованого
у 51-му Додатковому томі (проза) становить 826 сторінок, а поетичні переклади (52-й
том) – охоплюють 444 сторінки). Отже, з урахуванням віднайденої перекладної поезії
та прози І. Франка обсяг перекладеного зростає на 1270 одиниць і становить: 3781 +
+1270 = 5051, однак і ці дані, як видається, ще не остаточні. З іншого боку, вони дають
куди повніше уявлення про обсяг зробленого у царині перекладу та рецепції чужозем-
ного тексту (а це окрема вельми цікава тема, дослідження з якої теж подане до друку)
загалом. Вражає й діапазон як прозових, так і поетичних перекладів, нещодавно опуб-
лікованих: поетичні переспіви Біблії, єгипетський фольклор, єврейський фольклор,
давньоіндійський епос, давньоримська література, давньогрецька та візантійська літе-
ратура, давня українська література, німецька та австрійська література, помітно зросла
навіть порівняно з ваговитим 13-м томом: тут їй присвячено ще 213 сторінок прози
та 107 сторінок поезії! Чимало додано з французької та старофранцузької літератури
(310 с.), дещо з англійської, американської, чорногорської, чеської, шведської, поль-
ської, сербської, італійської, нідерландської та ін. А ще ж і перекладено з української
мови на польську дві поезії (Т. Шевченка і С. Руданського) та з української мови на
німецьку 25 поетичних творів (23 поезії Т. Шевченка, один вірш М. Некрасова і один
– П. Куліша). У 51-му томі представлено 91 твір із 17 літератур, 40 авторів, з них 8
невідомі [64]. Як пишуть упорядники, “Том 52-й, що виходить у світ, розглядаємо як
спробу суттєво доповнити поетичний і перекладацький (у частині поезії) доробок
Франка, поданий у 50-томнику. […]. Слід відзначити, що в цьому томі здійснюється
перша публікація близько 130 поетичних творів (з них 47 – оригінальні твори Франка
та понад 80 перекладених)”. Тут представлено творчість 46 авторів (з них 16 – невідомі
або колективні) із 16 літератур. Отже, побачили світ ще понад 80 нових перекладних
поетичних творів та 91 прозовий, а це понад 40 авторів-прозаїків та 46 авторів-поетів,
серед яких і безіменні, що становить понад 170 творів (171) та 86 авторів.
Творчість І. Франка-перекладача та перекладознавця вже була предметом дослі-
дження (Новосядла Є., Домбровський О., Рагойша В., Зорівчак Р. та ін.) [43; 17; 50;
24], однак систематичної роботи, яка зводила б воєдино, під одним кутом зору, всю
перекладацьку спадщину І. Франка та його перекладознавчі погляди, і, ширше – форми
засвоєння чужоземного тексту в контексті усієї діяльності письменника, громадського, Перекладознавча концепція Івана Франка 55
політичного і культурного діяча, в українській науці ще немає. На жаль, і зараз можна
повторити слова О. Мороза, написані понад 40 років тому: “Мало сказано про Франка
як перекладача. Не можна нарікати, що цій проблемі не приділяється увага. Перші
розвідки з’явилися ще в 30-х роках минулого століття, а потім довготривалу мовчанку
порушив Ю. Кобилецький у 1941 р. У повоєнний період до цього питання зверталися
Ю. Ступак, М. Шаповалова, М. Білик, А. Кулінич, О. Фінкель, Я. Ярема, Ф. Неборячок,
О. Домбровський, Т. Пачовський та інші, але жаль, що й досі немає праці, в якій би
всебічно і глибоко була досліджена ця важлива проблема” [39, с. 14].
Проблема потребує дослідження уфілософсько-культурознавчому, перекладознавчо-
му, лінгвокультурознавчому та герменевтичному контекстах. Дотичними до теми є
мовознавчий, літературознавчий та порівняльно-літературознавчий аспекти. Термін
“концепція” розглядаємо як “систему поглядів на те чи те явище, спосіб розгляду
(явища та ін.), розуміння”, що, врешті, не суперечить його усталеному, традиційному
означенню [53, с. 362].
Філософсько-культурознавчий аспект проблеми. “Діяльність Франка і як перекла-
дача, і як оригінального автора вщент розбила теорію літератури “для хатнього вжитку”.
Саме він прорубав для українського народу “вікно”, але не тільки в Європу, а й в усі сторо-
ни світу”, – так високо оцінив творчу, – насамперед перекладацьку, – діяльність І. Франка
О. Білецький [4, с. 163]. Це був сміливий, як на ті часи, вчинок, адже часто ще лунали й
супротивні голоси: якщо, мовляв, українська література й має право на існування, то лише
як література “для хатнього вжитку”. Зокрема, чи не найбільше виступав проти збагачення
нашої літератури новими перекладамиМ. Костомаров, який, полемізуючи зМ. Старицьким,
пропонував йому дати спокій зарубіжним класикам як таким, що не потрібні українському
читачеві, адже це читач “з простонароддя” [4, с. 163].
Дотепер перекладацьку діяльність І. Франка систематично не розглядалася у ши-
рокому філософсько-культурознавчому контексті, в аспекті його культуротворчої місії.
Характеризуючи діяльність І. Франка з позицій сучасності, О. Пахльовська вирізняє
три головні “вузли”, розв’язання яких, власне, і зробило його великим “стратегом”
національної культури:
а) секуляризація галицької культури;
б) послідовна і цілеспрямована європеїзація української культури загалом прилу-
чення її до тем і моделей загальноєвропейського і світового літературного процесу.
І хоча цей феномен, на думку дослідниці, характеризує діяльність багатьох, як
вона пише, протагоністів української культури в різні періоди її розвитку, І. Франко
був тут чи не найпослідовніший. Адже його програма європеїзації сягала розмірів не
лише ідейного наснаження української літератури європейськими імпульсами, а й
буквально трансплантації (курсив автора. – І. Т.) окремих жанрів чи, скажімо, пое-
тичних форм на терени національної традиції. Але це жодною мірою не суперечило
його переконаності у цілковито своєрідному характері власне української літератури.
Йшлося – і це важливо підкреслити – про інформативне насичення (курсив автора.
– І. Т.) знанням про зовнішню реальність культури, відірваної через політичні обста-
вини від світу, а зовсім не про орієнтацію цієї культури на чужі моделі. Адже тактика
цієї європеїзації була фактично підпорядкована важливій культурологічній – і вочевидь56 Іван Теплий
новаційній на той час – концепції світової літератури І. Франка як фрагменту історії
цивілізації і відтак історії національної літератури як фрагменту цивілізації світової.
Третім вузлом, авторка вважає цілком новаторську концептуалізацію політичної та
культурної перспективи України як цілісного культурно-історичного феномена [47,
с. 21–22]. З іншого боку, вважає дослідниця, Франків підхід не є системним поглядом
на досліджувані культури і також не є вибором окремих творів, співзвучних естетично
чи емоційно письменникові. Однак вибір знову ж таки диктується не індивідуальним
сприйняттям, а певними культурними парадигмами. І. Франко відбирав з цих культур
саме те, що своїми потаємними механізмами відповідає на важливі запити власної
культури. І в такий спосіб долучав власну культуру до циркуляції проблематики загаль-
нолюдського значення, вводив її в глобальний діалог з культурами різних епох і народів
(курсив автора. – І. Т.). Так І. Франко розширив літературний досвід власної культури,
її межі пізнання світу, універсалізував культурну рецепцію українського суспільства.
Нині, – пише авторка, – з нашої історичної перспективи, бачимо лазерно націльну
точність теоретичного мислення І. Франка. Адже після становища “резервації”, на яку
прирік Україну царський режим, невдовзі почалися реформи радянського “ґетто”. Та
І. Франко разом з Лесею Українкою, зробивши цю потужну “ін’єкцію європеїзму” в
організм української культури, безпосередньо підготували мистецьку революцію “Роз-
стріляного Відродження” під знаком Європи загалом поворот українського суспільства
до реінтеґрації в європейський культурний материк. І. Франко, як і інші українські
письменники, що мали схожої сили інтуїцію на необхідність розмикання національних
меж української літератури, чудово розуміли одне: знання Іншого лікує від почуття
національної самотності, відрубності, винятковості, а тим самим відкриває шлях до
свободи. Людської, як і творчої, суб’єктивної. А також і об’єктивної – свободи самої
культури. Тієї свободи, якої великим умам нашої нації саме ця нація не дозволяла
досягти повною мірою [47, с. 30–31]. О. Забужко [21, с. 139] у межах “генераційної”
періодизації історії нової української культури третім пунктом вирізняє франківський
(львівський) період (кінець 1880-х – 1910 рр.), цим оприсутнюючи, за словами І. Ли-
сого, активну діяльність І. Франка в духовному просторі сучасного українства, огром
його ідейно-інтелектуальних звершень [34, с. 414]. “Генераційна” періодизація історії
нової української культури передбачає в її розвитку – вважає О. Забужко, – такі етапи,
відповідно до міри самоусвідомлення культурою себе як об’єктивації національного
буття свого суб’єкта – українського народу:
1) період мовної партикуляризації (“Енеїда” І. Котляревського та діяльність “брат-
чиків”);
2) “українофільський” культурно-просвітницький період (Романтичний націоналізм
і зародження “української ідеї” в добу Кирило-Мефодіївського братства до київської
“Старої громади” (М. Драгоманов, Ф. Вовк, С. Подолинський): виокремлення України
як суб’єкта історичного процесу з відповідно суверенними культурними запитами;
3) франківський (львівський) період або період “Молодої України” (з кінця 1880-х
по 1910-ті), коли остаточно завершився процес структурного “укомплектування” (О. За-
бужко) української культури, котра вже засвідчила й належну міру рецептивности, отже
і здатність до прямого міжкультурного діалогу, так, що “Розстріляне Відродження” Перекладознавча концепція Івана Франка 57
– покоління революційної доби, яке можна назвати скінченим після 1930 року – це
покоління здатне було вже на “автентично українському культурному ґрунті” (О. Забуж-
ко) ставити питання про “європеїзацію” психологічної домінанти українства (М. Хви-
льовий, В. Юринець) про перехід до національного “само-владдя, само-діяльності,
само-певности” (О. Забужко). Далі, з приходом тоталітарного режиму, аж до віднов-
лення незалежності України, традиція переривається [21, с. 139–140]. Ось на такому
історико-філософському / історіософському тлі велично постає суспільно-політична,
насправді ж – культурологічна діяльність І. Франка, де провідну роль відігравали ре-
цепція та переклад.
Визнаючи в І. Франкові духовного лідера української спільноти, мислителя єв-
ропейського штибу і європейського масштабу, В. Мазепа вважає, на цій підставі, що
плідний розгляд його філософсько-світоглядних ідей можливий у широкому європей-
ському (курсив автора. – І. Т.) контексті доби [37, с. 224]. “Прагнучи осягнути вагомість
інтелектуального досвіду Франка, масштаб зрушень, здійснених ним у духовному світі
українства, В. Мазепа особливо не наголошував на розрізненні в ньому історіософсько-
го, соціально-філософського чи культурфілософського дискурсів, хоча й розумів, ка-
жучи словами М. Зерова, “багатоіпостасність генія” Франка). Він побачив у Франкові
непересічного універсального мислителя з виразною науковою (а не позитивістською!)
налаштованістю; невипадково у книжці найчастіше називають Франка ученим. До
того ж, автор добре розуміє, що так само як неможливо вкласти Франка-письменника
в прокрустове ложе якогось певного стилю – натуралізму, нового реалізму, символізму
чи неоромантизму, не піддається Франко-мислитель однозначному маркуванню згідно
з постулатами тієї або іншої філософської школи чи жорстко окресленої інтелекту-
альної традиції” [34, с. 415]. Франко-дослідник вмів вилущувати раціональне зерно з
того чи іншого учення і долучати його до власного дослідницького інструментарію, з
огляду на що В. Мазепа зазначає (надзвичайно важливо! – І. Т.), що І. Франко ніколи
не вигадував довільних теоретичних конструктів, а завжди намагався зануритись у
надійне море емпірії [37, с. 8]. Філософська спадщина мислителя розглядається з пог-
ляду провідної для І. Франка “ідеї культуро центризму” [37, с. 9], яку дослідник вважає
найактуальнішим посеред інтелектуальних його набутків. Насамперед це відведення
культурі визначальної ролі в універсумі людини [37, с. 88]. Водночас це й настанова
на розгляд будь-яких людських явищ, зокрема духовних витворів людини в контексті
культури, культурного процесу [34, с. 415]. Для І. Франка культура, в усьому розмаїтті
її сторін та вимірів – була окресленою системою способу життя людей, а також вічною
підготовчою школою до свобідного життя як особистості, так і всієї спільноти [37,
с. 10]. Філософське кредо історичних досліджень ученого В. Мазепа добачає у триє-
диній формулі “людина – культура – історія” [37, с. 17]. Так утверджується думка про
“емансипацію” людської одиниці в історії та наголошується на ролі творчої індивіду-
альності в культурному процесі. І. Франко трактував культуру як концептуальну призму
бачення людини в її історії. Культуроцентризм І. Франка – і в перенесенні ним центру
ваги соціально-філософського дискурсу до сфери культури. Цей, на думку В. Мазепи,
методологічно значущий крок сприяв переходові І. Франка на ліберально-демократичні,
культурницько-гуманістичні позиції, упровадження до соціальної філософії І. Франка58 Іван Теплий
національного моменту, визнання пріоритету національного над соціальним. Національ-
на культура становить “силу духу” народу, а її самодостатність засвідчена спромож-
ністю самостійно ставити та розв’язувати найскладніші загальнолюдські проблеми
[37, с. 226]. З іншого боку, тільки самоокреслена національна культура, переконаний
І. Франко, здатна стати повноцінним суб’єктом міжкультурної взаємодії. Тим-то та чи
інша спільнота, а в ній Україна, репрезентують себе серед народів світу культурою [34,
с. 416]. Нація, на думку І. Франка, становить “цілісний культурний організм”, цивіліза-
ційно-культурну систему [34, с. 64, 100]. Що важливо, для І. Франка почування ідеалу
національної самостійності народу перебуває “в культурнім погляді”, тобто цей ідеал
чинний як естетичний феномен [34, с. 416; 37, с. 100]. Загалом же, культуроцентризм
І. Франка має виразне національне, українське забарвлення, що дає підставу в якомусь
сенсі характеризувати його світогляд як україноцентричний, тому “на першому плані
для Франка завжди була турбота про розширення обріїв рідної культури і поглиблення
питомого інтелекту” (курсив автора. – І. Т.) [34, с. 416–417]. Критерієм суспільного
поступу є для І. Франка піднесення культурно-духовного рівня народу та культурного
статусу кожної людини [37, с. 78]. Вагоме місце у дослідженні В. Мазепи посідає те, як
І. Франко в контексті соціальної філософії та історіософії української історії трактував
проблему нації, шукаючи таким способом “універсальної моделі націєтворення” [37,
с. 57]. Що більше, автор розглядає й низку інших споріднених ідей І. Франка, як-от:
роль самосвідомості спільноти в процесі націєтворення: народ, що не усвідомлює себе,
не нація, а юрба; турбота про цілісність і розгалужену різнорівневу структурованість
у процесі націєтворення; самоорганізація нації як формування громадянського сус-
пільства; оптимально здійснювана акультурація інокультурних цінностей як гарантія
“національного самопорятунку” (курсив автора. – І. Т.) [37, с. 95–121].
Актуальність культуротворчої місії І. Франка не змаліла і в наш час, адже “не слід
заплющувати очі на те, що розгортається планетарний процес знеособлення людини,
творення з неї масової людини, колективної людини, загнаної радше свідомо, з власної
волі, ніж із примусу, з необхідності не відстати від часу, в цей гігантський супермар-
кет, в якому вона повсякчасно робить вибір… І нема кінця бажанням, потребам щось
вибрати. А що людина віддає? І чи здатна віддавати себе? […]. А масова людина
– людина стандартизована, без коріння, без традицій і культури, позбавлена історичної
пам’яті, а, отже, – відповідальності за майбутнє” – пише М. Жулинський [19, с. 30].
Звідси постає навдивовижу пекуча проблема збереження національної самобутності:
“Те що ми називаємо “вгамувати духовну спрагу”, є нічим іншим, як набуттям своєї
національної і культурної ідентичності, відживленням традицій, “канонізацією” націо-
нальних і релігійних міфів як духовних будівничих національної ідеології. Національна
культура і є тим життєдайним ґрунтом, на якому виношуються системи національних
успадкованих цінностей і новочасних пріоритетів, міфів і героїв, традицій і вірувань,
уявлень і передбачень” [19, с. 35]. Українська культура має орієнтуватися і на минуле,
аби підняти з глибин традицій унікальний культурний капітал, і на майбутнє – з тим,
щоб мобільно й гідно інтегруватись у глобальну культуру. Тільки за умови набуття влас-
ної Батьківщини можна подолати комплекс меншовартості, національної неповноти,
досягти культурної ідентичності – бути передусім частиною національної культури таПерекладознавча концепція Івана Франка 59
релігії. “Збагачена, забезпечена духовністю своєї нації, рідного народу, така людина
не буде почуватися попелюшкою на глобальному балу цивілізацій, а буде вільно спіл-
куватися в діалогічному взаємозбагаченні на нових культурних просторах (курсив
автора. – І. Т.) і завжди знайде нову самооцінку в орієнтації на постійну і динамічну
діалогічність світових релігій та світових культур. […]. Культурний світ надзвичайно
широкий, чи не всеохопний […]. Отже, мова повинна йти про збереження, розвиток і
збагачення української цивілізації як культурної системи. Найстрашніше для народу,
для нації – занепасти духом. Зневіритися, морально знесилитися. Мойсей Івана Франка
невтомно тримає жезл над головою під час битви, бо знає: доки народ бачить цей жезл
віри, доти вірить в перемогу і не падає духом” [19, с. 36–37]. Таким чином, І. Франко як
філософ, діяч культури, письменник, перекладач, і як письменник-сучасник, з творчістю
якого треба невпинно знайомити іншомовного читача (курсив автора. – І. Т.), і є тим
Мойсеєм, що тримає жезл над головою тепер, коли постало питання: бути чи не бути
самобутнім національним культурам як невід’ємним складовим багатющої скарбниці
світової культури, супроти якої різного роду ерзац-культури – безсилі.
“Місце Івана Франка в історії українського перекладу, – пише М. Москаленко, – уні-
кальне. Мабуть, ніхто не вклав більше від нього енергії та праці у справу художнього відтво-
рення українською мовою багатьох скарбів літератури і фольклору різних епох та народів.
Величезна антологія Франкових поетичних і прозових перекладів охоплює близько п’яти
тисячоліть світової культурної історії, що таким чином вперше постала перед українською
громадськістю як велика множина духовних надбань та осягнень людства, без прилучення
до яких марно було б сподіватися скільки-небудь повноцінного національно-культурного
і державного відродження України. Звичайно, можна погодитися з думкою Г. Кочура, вис-
ловленою з приводу Франкової шекспіріани, проте справедливою і для багатьох інших
перекладацьких праць І. Франка: “Перекладам Франка з Шекспіра притаманні ті самі
риси, що ними відзначається вся ґрандіозна за обсягом перекладацька спадщина Франка:
він як перекладач часто ставив перед собою інформаційно-просвітницькі цілі, прагнучи
якнайширше охопити якомога більшу кількість пам’яток світової літератури, дбаючи
про відтворення змісту і не надто ретельно працюючи над формальними компонентами”
[30, с. 43].
З єдиним, однак, істотним уточненням: інформаційно-просвітницька мета у І. Фран-
ка була нерозривно пов’язана з метою культуротворчою, що й визначало потужну будів-
ничу енергію його перекладацьких зусиль як майстра, подвижника-першовідкривача.
Вибудовуючи, слідом за М. Старицьким і П. Кулішем, широкий спектр якісно нових для
українського слова культурних орієнтирів, Іван Франко закладав тривкі підвалини для
культурної праці наступних поколінь, що й дало в XX столітті свої плоди, незважаючи
на катастрофічні для української культури історичні обставини. Микола Зеров так писав
про Франка-поета: “Останні розділи “Мойсея” повні тупотом копит і звуками сурем
– музикою перемоги… В цім героїчнім напруженні, в цій перемозі над скорбним і ма-
ловірним духом, над життьовими обставинами і добою і полягає та величність Франка,
в якій тепер не сумнівається, здається, ніхто, і яка не дозволить, хоч як би змінились
умови нашого життя, забути його як поета [23, с. 491]. Не дозволить, додаймо від себе,
і забути його як перекладача” [40, с. 194]. 60 Іван Теплий
За періодизацією дослідника, із тридцятиріччя на зламі століть (1890–1919) як важ-
ливого естафетного етапу розвитку українського перекладу близько 25 років припадає
на перекладацьку працю саме І. Франка. “Франко як перекладач не має в нашому пись-
менстві рівних аніза потужністю і широтою охоплення явищ світової літератури, аніза
глибиною мистецької ерудиції, ані за напругою творчої волі, спрямованої на граничне
розширення духовних обріїв української культури. Перекладацький доробок І. Франка
останніх двадцяти п’яти років його життя непросто охопити єдиним поглядом, і тим
більше – схарактеризувати, як організовану художню цілість. Проте без усвідомлення
визначної ролі І. Франка як ключової постаті в українському перекладацтві 1890–1910-х
років неможливо скласти адекватне уявлення про сутність процесів, що відбувались у
вітчизняному перекладному письменстві цього періоду” [40, с. 191].
Теоретичні принципи, що їх випрацював І. Франко у процесі власної титаніч-
ної перекладацької діяльності, аналізу чи рецензування інших перекладів можна, за
Ф. Арватом, звести до поданих нижче тверджень: “Художній переклад – важливий
засіб духовного спілкування народів, взаємозбагачення і розвитку їхніх літератур та
літературних мов. Перекладений твір – явище рідної літератури. Потрібно перекладати
тільки такі твори, якізбуджують громадсько-політичну свідомість народу, підвищують
його культурний рівень, збагачують і розвивають літературу та літературну мову. І в
окремих письменників потрібно добирати твори для перекладу, перекладати насамперед
те, що є найзмістовнішим у творчому доробку митця, особливо актуальним тепер. Між
перекладом і переспівом того чи іншого твору потрібно проводити чітку межу. Завдання
перекладу – точне відтворення оригіналу, проте справжньої творчості досягають не
буквальною передачею слів оригіналу, а добором у мові перекладу таких засобів, які
б виражали думку і форму оригіналу, відтворювали його стиль. У перекладі треба не-
одмінно зберігати зміст і форму першотвору в їхній органічній єдності. Перекладаючи
поетичні твори, належить неодмінно дотримуватися еквілінеарності та еквіритмічності.
При збереженні форми не повинна жертвуватися точність передання змісту, який має
примат над формою. Це не механічний процес, його належить узгоджувати з нормами
та законами рідної мови, він не повинен шкодити художньому враженню. Перекладач
повинен піднести свою роботу на рівень творчості, точно визначити семантичні від-
тінки слів оригіналу, знайти у мові перекладу адекватні відповідники для їх відтво-
рення, перекладати слово не за найближчим звучанням, а за найближчим значенням.
Якість перекладу значною мірою визначається внутрішньою спорідненістю перекла-
дача і автора оригіналу. Перекладати потрібно літературною мовою, а не діалектом чи
жаргоном. Переклади – важливий засіб розвитку рідної мови. Перекладати належить
тільки з оригіналу. У перекладі неодмінно мусить зберігатися національний колорит
оригіналу, і цього колориту не можна переносити з одного національного середовища
в інше. Перекладач повинен будувати свою роботу на міцній науковій основі, провес-
ти глибокий філологічний аналіз тексту, вивчити творчість автора, його епоху, знати
історію, звичаї, особливості побуту народу, якому належить оригінал. Автор перекладу
повинен дбати про те, щоб його твір був доступний широким верствам народу; до
перекладів треба додавати передмови, примітки, коментувати важкі для сприймання
місця” [1, с. 34–36]. Перекладознавча концепція Івана Франка 61
Великий Каменяр завжди цінував усе краще, що було в культурі інших народів,
ставив перед письменниками завдання вкладати інтернаціональний зміст у національну
форму своїх творів. Для І. Франка перекладницька діяльність була важливим засобом
зближення народів, взаємозбагачення і розвитку їхніх культур. “Коли правда те, що
головне значення поезії в тім лежить, що вона розширює нашу індивідуальність, зба-
гачує душу такими враженнями і почуваннями, яких вона не зазнала би в звичайнім
житті або не зазнала би в такій силі і ясності, то думаю, що передача чужомовної поезії
різних віків і народів рідною мовою збагачує душу цілої нації, присвоюючи їй такі
форми і вирази чуття, яких вона не знала досі, будуючи золотий міст зрозуміння і спо-
чування між нами і далекими людьми, давніми поколіннями…” [63, т. 5, с. 7]. І. Франко
присвятив перекладознавчим питанням понад 100 науково-критичних праць, рецензій,
повідомлень. Певна річ, і цей показник не остаточний, надто з уваги на вихід у світ 53-го
додаткового тому, що містить 169 статей загальним обсягом до 610 сторінок [64].
Окремі питання теорії перекладу Франко ставить і розв’язує у передмовах до пере-
кладів (курсив автора. – І. Т.) інших авторів, які він редагував і видавав. На особливу
увагу заслуговує його праця над перекладами П. Куліша з В. Шекспіра, які він ґрунтовно
переробив, відредагував і видав з власними передмовами і численними поясненнями
окремих місць оригіналів і способів їх передачі українською мовою. Цінні думки про
мистецтво перекладу висловив І. Франко і в передмові до перекладів О. Черняхівського
з Г. Гейне. Перекладознавчу проблематику розглянуто окремо [57], однак варто навести
міркування І. Франка, про яке не йдеться у зазначеній статті. Коментуючи власний
переклад поеми Овідія “Ібіс” І. Франко, зокрема, писав: “Перекладаю лише такі твори
з чужих літератур, які читаючи маю враження, що передо мною відкривається новий
світ чи то думок, чи поетичних образів, і хотів би своїми перекладами викликати таке
саме враження в моїх читачів” [63, т. 9, с. 484].
І. Франко – автор низки рецензій на переклади творів світової літератури україн-
ською мовою. У цих рецензіях поряд із вказівкою на позитивні й негативні якості
перекладів І. Франко висловив принагідно й теоретичні міркування з приводу того, як
перекладачі розв’язують окремі питання перекладу. Детально прорецензував І. Франко
збірку творів Т. Шевченка, яку переклав німецькою мовою С. Шпойнаровський. У ре-
цензіях на переклади П. Ніщинського та А. Кримського з грецької мови, на переклади
П. Куліша з англійської мови, на переклад “Слова о полку Ігоревім” П. Левицького,
поезій Т. Шевченка чеською мовою автор висловив низку тонких і глибоких спосте-
режень, узагальнень тощо [57].
Велика епістолярна спадщина І. Франка теж містить багато думок письменника,
аналіз яких дає можливість відстежити його перекладацькі засади. Вона охоплює чи-
мало (понад 230) листів, у яких міститься багато цікавого про сам переклад, перекла-
дацькі перспективи, організаційні проблеми перекладу тощо. У них сформульовано,
серед іншого, суть теорії полісистем (Г. Турі, І. Івен-Зохар) задовго до її появи як такої
(1955 року). Вельми цікавий лист до І. Белея (Нагуєвичі, грудень, після 23, 1882 року),
який не можна не зацитувати в тій частині, де автор ділиться враженнями від перегляду
віршів М. Старицького та його перекладу “Гамлета” (мається на увазі збірка поезій
М. Старицького “З давнього зшитка. Пісні та думи”, 1881, і його ж переклад “Гамлет” 62 Іван Теплий
В. Шекспіра, 1882). Завважу, що пізніше, у статті “Михайло Старицький”, І. Франко
прихильніше оцінив поезію та переклад цього письменника): “Переглядав Стариць-
кого вірші і “Гамлета”. Що за нещастя, що від віршів його так і чути піт, що так маса
силування над бідною музою, а помимо того так багато погріхів щодо форми: рими
кепські, акценти варварські, і ще, в додатку, ані один віршик не буде зрозумілий для
наших мужиків. А “Гамлет” – чи він стікся перекладати драму трохеями! Де се, у якого
лисогоШекспіра він побачив? Аж читати бридко! І все те таке якесь углувате, що, госпо-
ди, твоя сила. Так і здається, що переводив слова та вимучував ті нужденні ритми, а
про духа ані разу й не спитався. Який жаль, що я не можу сконтролювати вірності! Але
й то ще ні, тут є англічани, вони мені поможуть” [63, т. 48, с. 344]. Тут, на мою гадку,
важливі не так особистості (без емоцій і суб’єктивізму в листах обійтися важко, та й
у статті, про яку йшлося, багато що подано по-іншому), як самі аналітичні моменти,
можливо, й критерії оцінки, її барвистість. Що більше, це, безперечно, конкретна оцінка
І. Франка, так би мовити, ad hoc, адже раніше, 1877 року, у статті “Новий сербський
місячник “Стража”, вперше надрукованій в ж. “Друг” читаємо: “Передо мною цінна
книжка – перша проба присвоєння нашій мові скарбів сербської поезії народної в цілім
її об’ємі. М. Старицький, заслужений в нашій переводній літературі перекладами з
великоруських писателів Гоголя та Лермонтова (курсив автора. – І. Т.), розложив сей
труд на три книги: перша містить думи юнацькі, друга – пісні битові і женські, а третя
– обрядові. Досі появилася тільки перша книга […]” [63, т. 26, с. 51]. Отже, йдеться
лише про одиничну оцінку, – тому немає найменшої підстави узагальнювати факт,
наведений у листі. У статті “Говоримо на вовка – скажімо і за вовка” (1891) І. Франко,
написаній у відповідь на першу частину виступу Б. Грінченка (стаття “Галицькі вірші”),
надруковану у восьмому номері часопису “Правда” з приводу буцімто неналежної ро-
боти галицького письменства над чистотою української мови, серед іншого зазначав:
“Жаль сказати, що на Україні тільки старше покоління (Куліш, Старицький, Ніщин-
ський) проявляє ще таку роботу, не лякається здобувати українському слову справді
нові поля (курсив автора. – І. Т.). Молодіж тільки “грає-грає, воропає” (нічого путнього
не робить. Слова в лапках, що їх вимовляє один із героїв роману І. Тургенєва “Рудін”,
І. Франко подав як типовий зразок віршованої нісенітниці. – І. Т.), а в вільних хвилях
“прочищує мову”. Звісно, і тут не без виїмків, назву тільки двох справді талановитих
і роботящих поетів: В. Самійленка і Лесю Українку, хоч і на їх творах інколи видно
вплив пуристичної секти” [63, т. 28, с.175].
Чи не вперше подано саме в листах цілу низку перекладів. Ось деякі з них: чоти-
ри сонети В. Шекспіра (лист до О. Партицького, 20 грудня 1882 року, Нагуєвичі) [63,
т. 48, с. 338–339], переклад німецькою мовою вірша Т. Шевченка “Світе ясний, світе
тихий…” (Ode an das Licht), що в листі до І. Белея невдовзі після 15 вересня 1882 року,
Нагуєвичі [63, т. 48, с. 318–319], переклади з П. Шеллі у листах до О. Рошкевич [63,
т. 48, с. 142–146; 146–153] та ін. М. Гольберг говорить про уроки І. Франка в галузі
перекладознавства. Перший урок: “Перекладознавство повинно стати тією галуззю, яка
не роз’єднує гуманітарні науки, а об’єднує їх. Бо переклад – це не суто лінгвістичне і
не суто літературне явище. Переклад – це явище культури, бо І. Франко перекладав не
лише з мови на мову, а з епохи на епоху, з однієї системи мислення в іншу. Все цьомуПерекладознавча концепція Івана Франка 63
підпорядковане. І це дуже важливий урок І. Франка […]. Ми повинні щораз говорити про
мету перекладу”. Чому І. Франко перекладав Йоловича, чорногорського письменника,
початківця, перший його твір, майже не знаного навіть серед сербів і чорногорців? “Тому
що в творчості Йоловича він знайшов єдність інтернаціонального і національного, яка
є важливим моментом в історії культури. І треба говорити взагалі, коли ми говоримо
про переклад, про важливу культуротворчу місію І. Франка, який розглядає культуру як
складну, динамічну, суперечливу, але водночас і цілісну систему. Коли ми говоримо про
І. Франка, ми не повинні говорити про те, чи він досяг, чи він не досяг, чи він дотягнувся,
чи він не дотягнувся, ми повинні говорити про великий культурний феномен, і з цього
випливає і те, що торкається перекладу”. Другий урок І. Франка вчить нас того, що як
оригінал, так і переклад – це цілісність. І якщо перекладати це на мову нашого століття,
якої І. Франко, зрозуміло, не знав, за І. Франком, все підпорядковано одне одному. І з
цього погляду трохи дивно, що тут мало прозвучало доповідей про блискучі аналізи
І. Франком перекладів з усної народної творчості, або, скажімо, не говорилося тут про
власні його переклади з фольклору балканських слов’ян, що є дуже характерним, тому
що І. Франко сам їх коментує з позицій цілісності перекладу, коли кожний компонент
підпорядкований якомусь великому ідейному завданню. Третє питання – проблеми
репертуару перекладача. За І. Франком і за нашими поняттями, переклад є форма
взаємодії літератур. Раз так, то тут діє закон вибірковості, який І. Франко обґрунтував.
Ще один урок І. Франка. Ми всі повторюємо “відтворив”. Переклад не може бути лише
відтворенням. Сама Франкова практика показує […], що переклад – це діалектичне
явище. Це – єдність відтворення і творчості. Якби це було тільки відтворенням, то в ньому
не билася б жива творча індивідуальність, не відчувалася б зацікавленість перекладача,
він би не був живим явищем художньої культури. Переклад є так само відтворенням,
як і творчістю, і навпаки. Але коли ми говоримо про цю творчість, то ясно, що вона
підпорядкована завданню передачі певних сторін оригіналу [13, с. 298–299]. “Діяльність
Франка як перекладача і популяризатора зарубіжних літератур була такою великою і
різноманітною, що її важко охопити одному досліднику. Монографія, присвячена цій
проблемі засвідчує різноманітність перекладацької діяльності письменника, розкрити
естетичні принципи Франка як перекладача” [20, с. 20].
Творчий метод Івана Франка-перекладача у контексті його суспільно-
політичної діяльності. Хоча перекладач і працює неначе “під чужою тінню” (sub
aliena umbra), все ж він творець або співтворець і як особистість має власний творчий
почерк або метод, зумовлений і метою перекладу як особливого виду культуротворчої
діяльності, і рисами характеру, і власними смаками. Вище йшлося про перекладацьку
спадщину І. Франка у галузі художнього перекладу. Варто, однак, додати й інший
аспект перекладу – науково-технічний (див. informative vs. imaginative writing) [71,
с. 40], тобто науковий стиль на відміну від художнього. Належить виокремити і третій
аспект – переклади з Біблії та апокрифічних книг.
Метод – це спосіб, прийом або система прийомів, спрямована на досягнення
якої-небудь мети [54, с. 429], на відміну від методу творчого або художнього, тобто
“сукупності основних принципів художнього відбору життєвих явищ, їх узагальнення,
осмислення й ідейно-естетичної оцінки з позицій певного естетичного ідеалу, а64 Іван Теплий
також відповідних способів художнього відтворення дійсності і втілення її в образах
мистецтва” [33, с. 239]. Творчий перекладацький метод (поетику перекладача) означимо
як систему прийомів, спрямованих на адекватне відтворення тексту-першоджерела
цільовою мовою з уваги на потенційну цільову читацьку аудиторію.
Художній переклад. Суть свого перекладацького методу І. Франко, як на мене,
окреслив так: “Я старався переводити “Фавста” вільно, о кілько мож дословно, подавати
кожду думку автора по змозі в такій самій формі, як сам автор, – на кілько се було
згідне з духом нашої мови. Я майже всюди задержував таке саме метрум, яке було в
оригіналі” [60, с. ХІІ].
Які ж риси творчого стилю перекладача у цьому жанрі? Насамперед це скорочення
цільового тексту або тексту-першоджерела. Не маючи ні часу, ні достатніх матеріальних
засобів, щоби друкувати переклади повністю, – зазначає Х. Паляниця, – І. Франко
вибирав із них лише ті сторінки, в яких з найбільшою силою виявлялися прогресивні
тенденції цього чи цього твору, тому він дуже часто ставив перед своїми перекладами
просвітницьку мету. Прагнучи якнайповніше простежити долю одного персонажа
роману, він вибирав лише ті уривки, які найбільше характеризували його. Так постали
уривки з романів “Rome”, “Paris”, “La faute de l’Abbé Mouret” [46, с. 9–10].
По-друге, перекладач часто вдавався до адаптацій, тобто деяких відхилень
від оригіналу. Причина – потреба донести до широкого українського (точніше –
західноукраїнського) читача того часу якомога доступніше думки зарубіжних авторів,
зокрема французьких. Такі адаптації виникали з різних причин, як-от:
Адаптація тексту, пов’язана з пропуском окремих сцен, епізодів та довгих описів,
які могли б затемнити головну ідею та характеристику головних персонажів. Такі
скорочення дали змогу письменникові уникнути багатьох пояснень, які ускладнюють
читання перекладу;
Адаптація, спричинена бажанням здійснити переклади, доступні найширшому
колові читачів. Вона ґрунтувалася на випущенні окремих фраз та уривків, у котрих
фігурують невідомі імена та географічні найменування;
Адаптація перекладу, пов’язана з пропущенням натуралістичних описів, до яких
не звик був ще тогочасний західноукраїнський читач і які не відповідали естетичним
засадам самого перекладача [46, с. 17–18].
“Не маючи можливості перекладати цілі романи, Франко вибирав з них окремі
уривки, де найрізкіше виявлялися прогресивні традиції даного твору. Для створення
якісного перекладу або переспіву Франко користувався часто кількома джерелами,
порівнюючи їх та мотивуючи свій метод вільного перекладу” [14, с. 45]. Іноді перекладач
користувався іншомовними джерелами, переносячи всю дію на український ґрунт
(переклад-переспів). Так з’явився в нашій літературі “Лис Микита” (“Reineke Fuchs”),
поетичний переспів “Дон Кіхота” Сервантеса, переспів драми “Бар-Кохба” Врхліцького.
У драмі автор навіть змінює ідею. Одначе, навіть вдаючись до переробки, І. Франко
все ж таки дуже обережно ставився до оригіналів, не фальшуючи їхнього основного
характеру [14, с. 45]. Часто І. Франко вдавався до зміни заголовків, давав заголовки
окремим уривкам роману чи повісті, насамперед тим, які висвітлювали їхній задум.
“Супроти дотеперішніх видань грецького тексту та його перекладів на інші мови, яПерекладознавча концепція Івана Франка 65
в своїм перекладізробив ту на мій погляд дуже важну зміну, що поділив текст на уступи
під окремими заголовками для зазначення їх змісту і тим дав можність не тільки читачам
свобідніше віддихати при кожнім уступі і приймати в цілості його враження, але також
дослідникам, що хотіли би занятися спеціальними студіями над сим твором, улегшити
перегляд змісту та зрозуміння плану його творчості. Нотки (примітки. – І. Т.) обмежив
я тільки до конечної потреби поясненням деяких географічних термінів та особистих
відносин, не вдаючись в пояснювання назв грецьких божеств та героїв, наведених у
поемах Гесіода, що завело би мене занадто далеко від моєї мети. Вона буде осягнена,
коли мій переклад дасть змогу українській інтелігентній публіці познайомитися з тим
письменником, у всякім разі одним із світочів всесвітньої літератури”, писав І. Франко у
післямові “Мій переклад” до рубрики “Гесіод і його твори” [63, т. 8, с. 312]. Перекладач
звичайно подавав передмови до перекладів, у яких роз’яснював зміст твору, задум
автора, його творчу манеру, мотивував власні перекладацькі розв’язки тощо. Вимагав
він цього й від інших перекладачів [63, т. 32, с. 33].
Поетичні переклади І. Франко намагався максимально удоступнювати українсько-
му читачеві, а для цього змінював структуру вірша, вживаючиформи, властиві українській
поезії [46, с. 17–18; 51, с. 190]. “При своїм перекладі на українську мову я, розуміється,
держався тих самих, наукою признаних та випробуваних поглядів, хоча декуди, в
другорядних подробицях, позволяв собі трохи свобідніше поводитися з текстом для
ліпшого передання людового тону або для виразнішого відтінення змісту даної поезії.
Де в шотландських баладах трапляються рефрени, що звичайно не мають ніякого зна-
чення […], там я пропускав їх, аби дармо не забирати місця. В значній часті пісень я
змінив також титули, кладучи в титулі основну тему замість імен власних”, зауважив
І. Франко про переклад старошотландських балад, згаданих вище [70, с. 576].
Додавання стилістичних засобів, насамперед порівнянь, задля яскравішого пере-
дання змісту оригіналу – особливо впадає у вічі в перекладі з німецької мови, зокрема
першої частини “Фавста”, віршів К. Маєра та ін. Зокрема, у вірші К. Маєра “Ноги в
огні”, описуючи господаря замку, перекладач вживає порівняння “сивий наче дід” як від-
повідник прикметникові ergraut. Такі випадки непоодинокі і призводять до ослаблення
“поетичного вислову оригіналу” [51, с. 185], надто ж у тому разі, коли в оригіналі якийсь
вислів стверджує факт, засіб порівняння віддаляє його від дійсності [51, с. 185].
Не можна оминути увагою й таке явище, як довільна варіація форм імен у перекла-
дах І. Франка, скажімо, Герм і Гермес та ін., що, врешті, є й у першоджерелах [63,
т. 8, с. 599], а також українізацію або одомашнення власних імен, напр. Зея, Атрієнко,
Корнієнко, Хроненко та ін. [63, т. 8, с. 185–201; 275; 600 та ін.].
Врешті, є переконливі докази, – а це свідчення самого І. Франка, – що він користу-
вався паралельними текстами. Таке, припускаю, траплялося нерідко – і це теж складовá
творчого методу І. Франка [63, т. 8, с. 289–312; 42; 112–115]. Зокрема, говорячи про по-
ему “Цар Випащит у пеклі” (із “Маркандеї-пурани”), І. Франко пише: “Отсей переклад
зроблено після англійського прозового перекладу: Bibliotheca Indica, a Collection of Oriental Works, published by the Asiatic Society of Bengal, New Series N700. The Merhandeya
Purana, translated by F.E.Pargiter, C.S.fasciculus I. Calcutta, 18-8, стор. 72–76, 88–91. Для
другої часті вжито також німецького перекладу Фр. Рюккерта “Der gute König in der 66 Іван Теплий
Hölle”, що разом зі санскритським текстом (у латинській транскрипції) опублікований
був у ХІІ томі “Zeitschrift der deutschen Morgenlän-dischen Gesellschaft”, стор. 336–
340” [63, т. 8, с.106]. Загалом же зазначимо, що “переклади творів з давньоіндійської
літератури Франко робив не з оригіналів (санскрит, палі), а з західноєвропейських
мов (переважно німецької)”. Слід зважити, що це були перші спроби познайомити
українських читачів із перлинами літературної скарбниці народів Індії” [63, т. 8, с. 591].
Варто одразу ж додати, що без санскриту, як видно із попередньої цитати (слів І. Франка)
не обходилося. Відомо й таке. Грецькою мовою, як і латинською І. Франко володів дуже
добре, опанувавши їх у гімназії, що, однак, не заважало залучати й джерела іншими
мовами: “Задумавши давно вже познайомити українську публіку з творами Гесіода в
перекладі на нашу мову, я взявся до сеї праці аж у початку 1912 р. і тоді при помочі мого
сина, покійного Андрія, я протягом трьох перших місяців скінчив переклад “Теогонії”.
Для того перекладу я користувався виданням грецького тексту: Hesiodi, quae feruntur
Carmina ad optimorum codicum fi dem recensuit Johannes Flach. Editio stereotypa. Lipsiae
MDCCCXCIV, а для підмоги при інтерпретації тексту (курсив автора. – І. Т.) я вживав
французького прозового тексту, поміщеного в збірці: Poètes Moralistes de la Grèce
(Hésiode, Théognis, Callinus <…>) […], Paris, без означення року, стор. 49–82. Протягом
перекладу, порівнюючи грецький текст із французьким, я аж надто часто мав нагоду
переконуватися, що французький переклад дуже далекий від грецького оригіналу і
дуже часто передає важні подробиці зовсім недокладно, а не одно й пропускає. Тому
при перекладанні дальших творів Гесіода я вживав, обік грецького тексту, німецького
перекладу: Hesiod’s Werke, Deutsch im Versmasse der Urschrift von Prof. Dr. Eduard
Eyth […].“Сей переклад далеко ближчий до оригіналу і подає надто численні уваги
в нотках під текстом, із яких я для свого перекладу взяв тільки дуже небагато” [63, т.
8, с. 311–312]. Цей, як на мене, вельми важливий штрих до перекладацького методу
І. Франка, раніше не висвітлювався, і тому варто подати його, до того ж, задля більшої
переконливості, саме із першоджерела.
Перекладач часто писав передмови до перекладів, у яких подавав короткі відомості
про попередні події, без чого фрагмент був би важкий для розуміння або незрозумілий
загалом. Передмови перекладача загалом варті уваги як окрема риса перекладацького
стилю І. Франка. З цього погляду Франко-перекладач навдивовижу послідовний: майже
завжди вказано дату і місце написання перекладу, головне, перекладач ніколи не забуває
подати відповідний контекст, у якому набагато легше сприймається перекладений твір:
тут є відомості про автора, епоху, історію написання твору, його проблематику, ідейний
задум автора, поетику тощо.
Поетичні переклади І. Франко прагнув зробити якомога ближчими та доступнішими
українському читачеві. З огляду на це він змінював структуру вірша, вживаючи форм,
властивих українській поезії [46, с. 18]. Звісно, такий підхід тепер вважається спірним,
однак, попри те, він заслуговує на увагу як перекладацька тактика І. Франка, зумовлена
тогочасними історичними умовами та характером суспільно-політичної діяльності
І. Франка загалом.
За словами Г. Загайської, І. Франко вперше у тогочасному українському
перекладознавстві провів межу між перекладом і власне переспівом, показав, щоПерекладознавча концепція Івана Франка 67
досконалість перекладу досягається не точним перекладом слів, а добором відповідних
засобів вираження думки, відтворення ідеї, духу оригіналу. Зазначаючи, що “освоєння
багатої спадщини Горація на Україні почалося ще в XVII ст. у класах піїтики й
ораторського мистецтва Києво-Могилянської академії” і що “помітний слід в історії
української літератури залишили переклади й переспіви Г. Сковороди, П. Гулака-
Артемовського, Л. Боровиковського”, проте “перші повноцінні переклади українською
мовою, максимально наближені до оригіналу і за формою і за змістом, належать
І. Франку – блискучому знавцеві античної літератури, теоретику і майстру перекладу”
[22, с. 72]. Провідну роль у з’ясуванні творчої манери Франка-перекладача відіграють
численні передмови до перекладів, що їх він сам і зробив. Скажімо, у “Передньому
слові” до “Вибору поезій Г. Гейне” він писав: “Перекладаючи Гейне, я дбав про те,
щоби передати якомога вірно не тільки думку, але також форму, тон, розмір первотвору.
Відси пішли трохи незвичайні куплети в перекладі “Німеччини”. Гейне написав цю
поему не шкільним розміром, утвореним на подобу греко-римського, а тонічним
музикальним. В його куплеті перша і третя стрічка складається з 4 арзисів (слогів,
на котрих тон підноситься); між одним і другим арзисом буває один або два тезиси
(слоги, на котрих тон понижується); друга і четверта стрічка має 3 арзиси з так само
довільним числом тезисів, напр.: Im tráurigen
1
Mόnat Novémber war’s. / Die Táge wúrden
trüber, / Der Wínd riss vόn den Bäu
2
men das Láub / Da réist ich nach Déutschland hinüber.
Щоб хоч трохи наблизитися до сього розміру, що надає оповіданню велику свободу і
натуральність, а не втомляти уха одностайним амфібрахічнимм розміром, як се бачимо,
напр., в російськім перекладі Заєзжого, я зважився перемішувати стрічки амфібрахічні
з ямбічними. При перекладі і пояснюванні я користувався виданням Липського (читай
Лейпцигського. – І. Т.) Бібліографічного інституту, що зладжене Ернестом Ельстером;
з огляду на наших читачів я вважав потрібним під текстом “Німеччини” дати значно
більше пояснюючих приміток, ніж се зробив Ельстер” [63, т. 13, с. 46]. Таку розлогу
цитату варто навести з огляду на потребу продемонструвати, наскільки важливими
були передмови (“Передні слова”) у перекладацькій творчості І. Франка, як вдало вони
унаочнюють його перекладацькі засади, мотивують той чи інший розв’язок тощо.
У перекладах з чеської мови, зокрема творів К. Гавлічка-Боровського, перекладач
допускає відхилення від точності передавання змісту: “Не можна не відмітити, що в
перекладі всі ці відхилення від точності не випадкові і зроблено їх не тільки з вимог
самого ритму. Вони є своєрідною заміною малохарактерних для української дійс-
ності категорій і поетичних образів категоріями і образами більш зрозумілими, більш
типовими для України і української поезії” [35, с. 89]. Дослідник ілюструє це тонке
спостереження найвдалішим, на його погляд, перекладом І. Франка – сатиричною по-
емою “Хрещення святого Володимира”. У цьому перекладі збережено все словесне,
ритмічне, інтонаційне багатство оригіналу (короткі речення, переноси, різні паузи,
оклична і питальна інтонації та ін.), завдяки чому переживання персонажів стають
конкретно відчутними, набувають життєвої переконливості. Складні людські пережи-
1
Літери á, ό та ін. – це, як розуміє читач, котрий знає німецьку мову, не привнесені ззовні
символи чи літери, а ті наголоси, якими І. Франко демонструє “арзиси” і “тезиси”.
2
Літера ä дифтонга äu тежпід наголосом, однак за браком відповідного символа вирізнена курсивом.68 Іван Теплий
вання, найкраще виявлені в живих емоційних діалогах, перекладач майстерно передає
мовно-структурними засобами. З метою кращого розуміння українським читачем тексту
поеми І. Франко замінює чеські звороти адекватними українськими:
Оригінал
(“Křest svatëho Vladimíra”)
Переклад
(“Хрещення святого Володимира”)
Ministři si popouštěli
u kalhot knofl íky. […]
Vojenský soud, to je samec
Soudí, jen se práší:
“Co je po té řecké viře,
Nedám za ni haliř!
Sedlák, ten jest odjakživa
Vychytralý kvítek, […]
Аж міністри на животах
Пасів попускали. […]
Суд воєнний се змайструє,
Мов з’їсть з маслом каші:
Що та грецька віра варта?
Що в колачі дірка.
Хлоп, то хитрий лис від роду
До крайньої нитки [35, с. 90].
А в поемі “Тірольські мелодії” І. Франко пропустив назву річки забуття Лети, взятої
К. Гавлічком-Боровським з грецької міфології, мабуть, з тих міркувань, що широким
народним масам вона невідома, а переклад поеми і взагалі поезії К. Гавлічка-Боровсько-
го призначався саме для масового читача, порівняймо:
Оригінал Переклад
Čili doufal, že to pro mně bude
Lethe na Čechy –
Чи бажав він, братку,
Щоб про Чехи й згадку
Я в вині втопив? [35, с. 90]