З цією ж метою І. Франко вдався до народних зворотів і порівнянь, наприклад: vůz
jak šipka (тобто: віз як стріла) / klouže hý a hat у перекладі І. Франка виглядає так: Віз,
мов хвіст той у лисиці. / Вправо шасть і вліво шасть [35, с. 91]. Навіть заголовки віршів
передано народними зворотами, як-от: Ach néní tu néní – Десь того не видно, Мy pole
ořeme – На хліб ми працюєм та ін. Поряд із народною лексикою та ідіоматикою І. Франко
вживає у своїх перекладах і діалектизми, які, за спостереженнями І. Лозинського,
впадають у вічі майже у всіх перекладах віршів чеського поета, наприклад: пре (замикає),
штири (чотири), вість (прямо), підро (горище) та ін. Головно, вважає дослідник, це
диктується ритмом [35, с. 91], однак треба додати, що по-іншому широкий читач навряд
чи й міг би зрозуміти, та й не вживалася тоді загальноукраїнська мовна норма, чи не
тому “І.Франко радо використовує слова і поняття з суспільного життя Західної України”
[35, с. 91], наприклад:
Оригінал Переклад
Vždyt je starých dosti,
dobře renomírovaných,
zvláště v praktičnosti.
Старших є немало,
Що в практиці й хлопістиці
Зуби поз’їдали [35, с. 90]
До слова, І. Франко іноді свідомо надавав перекладам західноукраїнського забарв-
лення. Зокрема, це видно з перекладів таких розділів поеми “Хрещення святого Воло-Перекладознавча концепція Івана Франка 69
димира” як “Міністерська рада”, “Безбожність на Русі”, “Єзуїтський марш”. У читача
створюється враження, що І. Франко таким способом посередньо описує соціальні
відносини в Галицькій Україні [35, с. 98].
Подекуди трапляються й пропуски окремих строф, що І. Лозинський пояснює так:
“В сатиричній поемі Гавлічка-Боровського “Хрещення святого Володимира” зустріча-
ються рядки, які в окремих випадках можуть викликати навіть сумнів щодо ідейної
гостроти: в них ніби звучить моралізаторська нота. Франко, щоб усунути будь-який
сумнів, пропускає цілу строфу, в якій Гавлічек-Боровський закликає до покори” [35,
с. 91], як-от:
Važ si všeho, mílý synu,
Co na trůnu sedí,
Na ponižené dušinky
Cár mílostlivě hledí [35, с. 91].
Іноді І. Франко розширював деякі поетичні образи і художні деталі першотвору,
удоступнюючи їх широким колам читачів через заміну відповідних рядків народними
мовними зворотами:
Оригінал
(Křest svatëho Vladimíra)
Переклад
(Хрещення святого Володимира)
Sám bych si to nevymyslil,
třeba bych to vědět,
Ač své votum zapečetíl,
Přec bych se vsadil
1
,
aby sme s ním udřeli
v respektu sedláky.
Сам я се не виссав з пальця,
Мушу знать ретельно,
Хоч проект свій запечатав
Та най трупом впаду,
Щоб лиш був хтось, перед ким би
Мали боя люди [Цит. за 35, с. 92].
1
“Основна думка у Гавлічка висловлена у других рядках строф, перші ж рядки є наче
фоном, орнаментом для других. Це рядки, призначені насамперед для того, щоб другі
рядки мали з чим римуватись. Тому Франко, перекладаючи точно лише другі рядки, а
перші довільно, добивається точної передачі думки оригіналу” [9, с. 330]. Такий під-
хід, безперечно, творчий, надто ж і з огляду на співвідношення “латинська : чеська” та
“церковнослов’янська : українська” мови, по-перше, як такі, що користуються однаковими
абетками, по-друге, як конфесійно однорідні, по-третє, як протомова: похідна мова.
У разі потреби І. Франко надавав перекладуваним творам більшої виразності і
загостреності, зокрема й тому, що “одним з головних завдань, які ставив перед собою
Франко, було розкрити і показати ту політичну тенденцію, яка в поодиноких випадках
була завуальованою” [35, с. 94]. Скажімо, він запроваджує поняття “державний віз”,
щоби надати творові виразної політичної загостреності, чого не міг зробити К. Гавлі-
чек-Боровський у роки жорстокої бахівської реакції.
На думку І. Франка, головний задум або “опорні місця” оригіналу треба відтво-
рювати суцільним перекладом, як-от:
1
Дослівно: все ж таки я би заклався.70 Іван Теплий
Оригінал
(“Křest svatëho Vladimíra”)
Переклад
(“Хрещення святого Володимира”)
Sám se žádný starat nechce,
O všechno se modlí,
Jako by měl každý boha
Jen pro své pohodíl […].
Ten chce zimu, ten chce teplo,
ten zas časy jiné;
jeden chce mít žito drahé
A druhý laciné.
Сам ніхто не хоче дбати,
Лиш за все б молився,
Мов той бог йому одному
До служби згодився […].
Сей тепла, а той морозу,
Третій хоче зміни;
Сему хліб щоб дорогий був,
Тому низькі ціни [Цит. за 35, с. 95] .
Як перекладач І. Франко відкинув характерну для тодішньої перекладацької практи-
ки орієнтацію на так званий приємний переклад [1, с. 9].
Складовόю перекладацького методу І. Франка став принцип точного перекладу,
який, проте, не має нічого спільного з копіюванням. “Я старався переводити “Фауста”
вірно, о кілько мож дословно, подавати кожду думку автора по змозі в такій самій формі,
як сам автор, – на кілько се було згідне з духом нашої мови (курсив автора. – І. Т.). Я
майже всюди задержував таке саме метрум, яке було в оригіналі, позволяючи собі хіба
декуди замісць 4-стопового ямбу ужити 5-стопового, замісць 5-ти стопового – 6-стопово-
го, і навідворіть, і то лиш там, де в самім орігіналі такі не однако довгі стихи помішані.
Де приходили у автора штучні комплєксії стихів (октави, як в “Приспівці” та в першім
Прольогу, терчіни і др.), там я старавсь йіх в такій самій формі передати. Вільнійшого
перекладу і значніших ритмових відступлень допускався я тілько там, де в орігіналі
стихи ріжноритмові або де таке відступленье потрібне було для вірнішого перекладу
(наприклад, в пісеньці “Що ти робиш, Катрусенько?”) [60, ХІІ–ХІІІ].
Добираючи твори для перекладу, І. Франко зважав передусім на їхній ідейний
зміст: поезія повинна була сприяти революційній боротьбі поневоленого народу, його
духовному збагаченню, розвиткові літературної української мови [22, с. 72]. Зокрема,
у післямові до перекладу поеми Овідія “Ібіс” він писав: “Перекладаю лише такі твори
з чужих літератур, які читаючи, маю враження, що передо мною відкривається новий
світ, чи то думок, чи поетичних образів, і хотів би своїми перекладами викликати
таке саме враження в моїх читачів” (Дописано дня 5 червня 1915) [63, т. 9 с. 484]. У
передмовах чи післямовах І. Франко звичайно подавав джерело перекладу, коментував
особливості прийняття тих чи тих перекладацьких рішень, як-от: “Отся збірка старо-
шотландських балад взята з німецької публікації О. Л. Б. Вольфа (O.L.B.Wolff. “Halle
der Völker […]”) [64, т. 15, с. 574]. Характеризуючи збірку С. Пшибишевського “Із циклу
вігілій” у перекладі А. Крушельницького, І. Франко, серед іншого, писав: “Що могло
в ній подобатися перекладачеві і що хотів він у ній подати нашій суспільності? […] Є
тут проблеми настроєвої лірики, проблиски щирого чуття, але знов-таки переривані
безтямною і абсурдною фразеологією, в котрій нормальний чоловік ані зрозуміти,
ані відчути не може нічого. […] Ще раз повторюю: не можу зрозуміти, пощо і дляПерекладознавча концепція Івана Франка 71
кого запотребилося д. Крушельницькому збагачувати нашу літературу перекладом
сього твору. А коли д. Крушельницький справді бачить у нім якісь високі літературні
прикмети, то дуже жаль, що не додав до свойого перекладу передмови, не вияснив
і нам, профанам, того, що він сам бачить” [63, т. 32, с. 32–33]. У рецензії йдеться
про Станіслава Пшибишевського (1868–1927), польського письменника-символіста,
декадента, одного з теоретиків модернізму в польській літературі [63, т. 32, с. 472].
По-перше, перекладач керується літературним смаком, врешті й особистим чуттям,
уподобанням. По-друге, не варто гадати, що І. Франко так і надалі ставився до відомого
письменника, перекладача, культурного і громадського діяча, життя якого трагічно
обірвалося у вирі сталінських репресій (1934 рік). Говорячи про його ж переклад
п’єси Габріели Запольської “В гірничій дуброві”, І. Франко зазначав: “Переклад п. Кру-
шельницького […], хоч не всюди взірцевий, у цілому добрий”.
Вельми цікавою є Франківська стратегія роботи над перекладним текстом, що
являє собою цілу систему, елементами якої є:
аналіз літературної епохи;
вибір тексту, насамперед з погляду актуальності;
літературно-критичний аналіз відібраного твору;
критичний аналіз перекладів цього твору, виконаних попередниками;
власне переклад твору.
Його власним перекладам та літературному аналізові завжди передував виклад
того, що зроблено було вже до нього у цій галузі. Далі йшов на міцній науковій основі
аналіз його звичаїв, особливостей побуту народу, якому належить оригінал [14, с. 45].
Це, так би мовити, перекладацька стратегія І. Франка. “Приступаючи до оцінки твору
літературного, я беру його поперед усього як факт духовної історії даної суспільності,
а відтак як факт індивідуальної історії даного письменника, т. є. стараюсь приложити
до нього метод історичний і психологічний. Вислідивши таким способом генезис, вагу
і ідею даного твору, стараюсь поглянути на ті здобутки з становища наших сучасних
змагань і потреб духовних та культурних, запитую себе, що там находимо цінного,
поучаючого і корисного для нас, т.є. попросту, чи і оскільки даний автор і даний твір
стоїть того, щоб ми його читали, ним займалися, над ним думали і про нього писали”
[63, т. 27, с. 311].
Переклад Біблії та апокрифічних книг. На знаки присутності Святого Письма в
текстах І. Франка натрапляємо, починаючи ще від його гімназійних спроб перекладу
біблійних пророків, коли він переклав, “переписав”, за його словами, “Пророчество Ісаї”
(Франків текст обривається на початку п’ятого розділу Книги Ісаї) та Книгу Йова (12
глав). Із пізніших звернень І. Франка-перекладача до книг Старого Заповіту згадаємо
переклади Першої і Другої глави Книги Буття, уміщені в розвідці “Поема про сотво-
рення світу” (1905), переклад оповідання про смерть Мойсея в передмові до другого
видання “Мойсея” (1913), переклад декількох фрагментів Євангелія від Луки, Євангелія
від Матея та Апостольських діянь у розвідці “Молитва за ворогів” (1911), переклад
уривків із Книг Суддів і Самуїла, а також із Книги Буття (гл. XVI і XVIІI), які маємо в
розвідці “Благовіщення. Порівняний дослід біблійної теми. З додатком благовіщенської
драми Івана Дамаскина в віршованім перекладі на церковнослов’янську мову” (1914), 72 Іван Теплий
насамкінець, студію “Пісня Дебори. Найдавніша пам’ятка старогебрейської поезії”
(1912), пише відома львівська дослідниця, франкознавець-апокрифолог Ярослава
Мельник [38, с. 14]. Що більше, студія “Пісня Дебори” належить до таких праць як
“Данте Аліґієрі” і “Алькай і Сапфо”, де, за словами П. Баб’яка, “важко визначити самий
їх жанр, оскільки дослідження про письменника або його твір постійно ілюструються
перекладами, причому переклади займають таке велике місце, що набувають
самостійного значення” [2; 200]. Важливо додати, що “із-поміж інших форм рецепції
біблійного тексту І. Франко особливої ваги надавав саме перекладам” [38, с. 15]. Сам
І. Франко мотивує це так: “Велика частина біблійних книг має, крім релігійного,
безпосереднє поетичне значення. Переказ уривків із тих книг, модернізування, чи,
точніше, розбавлення їх водою і “прикрашування” без будь-якої ідеї – це те ж саме,
як коли б хто захотів, приміром, своїми словами переказати деякі частини “Одіссеї”
або грецьких трагедій. Простий, точний переклад ориґіналу (курсив автора. – І. Т.)
звичайно може викликати далеко сильніше враження і далеко більше навчити нас” [63,
т. 27, с. 263–264]. Отже, до перекладу Біблії та релігійної літератури загалом І. Франко
ставився як до наукового, що вимагає точності відтворення думки.
В галузі наукового перекладу звертає на себе увагу такий доробок. У 1879 році
І. Франко переклав 24-й розділ першого тому “Капіталу” К. Маркса (“Так зване пер-
вісне нагромадження”), маючи намір опублікувати його в додатках до підготованої
книги “Основи суспільної економії”, але цьому виданню не судилося побачити світ
[3, с. 4]. Переклав І. Франко й частину праці Ф. Енгельса “Анти-Дюрінг” (“Початок і
теорія соціялізму Фрідріха Енгельса”). У зв’язку з цим Д. Х. Острянин пише в енцик-
лопедичному виданні, що “Ф. (Іван Франко. – І. Т.) був першим перекладачем окремих
розділів “Капіталу” К. Маркса і “Анти-Дюрінга” Ф. Енгельса” [45, с. 42].
Переклад з “Капіталу” К. Маркса містить шість підрозділів, у формулюванні за-
головків яких І. Франко з метою скорочення дещо відступив від Марксового тексту,
хоча загалом послідовно дотримувався прийнятої схеми. Шостий і сьомий підрозділи
24-го розділу “Капіталу” І. Франко випустив. У перекладі “Анти-Дюрінга” теж наявні
пропуски тексту.
Якщо дослідникам вдалося встановити, з якого видання робив переклад “Капіталу”
І. Франко, то у випадку “Анти-Дюрінга” цього зробити поки що не вдалося, – тому
походження цих пропусків дотепер залишається нез’ясованим. Переклад пов’язаний із
труднощами насамперед термінологічного характеру. Відсутність або нерозробленість
в українській мові того часу термінів, які б точно відображали марксистську теорію,
а також намагання І. Франка популяризувати марксизм призвели до того, що низку
марксистських понять перекладач подав досить вільно [26, с. 557].
Отже, і в науковому перекладі І. Франко вдається до пропусків головно тому, що
не ставив собі за мету зробити повний письмовий переклад: на це не було ні часу, ні,
мабуть, і потреби. Не сприяли цьому й умови суспільно-політичної діяльності.
Яким же методом користувався перекладач? По-перше, І. Франко вживав лише
ті іншомовні слова, які були поширені на Західній Україні, отже, були зрозумілі того-
часному читачеві, як-от: теологія, ідилія, комісія, олігархія, операція, пролетарій, кон-
центрація, економіст, пропорція, екзекуція, капітал, продукція та ін. [26, с. 173–202]. Перекладознавча концепція Івана Франка 73
Одначе більшість іншомовних слів, що трапляються в “Капіталі”, перекладач подав
українською: установці, писателі (автори), вступний вивід (преамбула), відшкодувати
(компенсувати), поступ (прогрес), спори (полеміка), крайня границя (мінімум), това-
риство (корпорація, або, іноді коаліція), стоваришення (коаліція, асоціація) та інші.
На думку Й. Багмута, “одним із засобів зробити зміст твору зрозумілим і доступним
читачам перекладач вважав заміну іншомовних слів українськими словами і з цього
погляду його заходи мають виправдання. І. Франко не створював нових слів для передачі
змісту іншомовних, а поняття, виражені в оригіналі іншомовними словами, передавав
словами живої мови. Справді, слова спори, повіт, товариство, відшкодувати й ін. були
ближчими тодішньому читачеві, ніж полеміка, клан, корпорація, компенсувати, але
заміна таких понять як революція, клас словами переворот, верстви могла призвести
і до неповної передачі змісту оригіналу” [3, с. 5]. Варто додати, що переклад такого
твору, як “Капітал” вимагає знання не тільки літературної, а й розмовної німецької мови,
зокрема висловів повсякденного вжитку, ідіом, провінційних діалектів. Що більше,
К. Маркс створив і власні слова, брав приклади з усіх галузей науки, а свої посилан-
ня, за словами Ф. Енгельса, – “з літератур цілої дюжини мов”. К. Маркс належить до
тих авторів, які мають вельми енергійний і стислий (лапідарний, за І. Франком) стиль
і твори яких дуже важко піддаються перекладові [3; 7]. До слова, і в художньому
дискурсі, мабуть, належить зберігати відповідний “діловий реєстр”, про що засвід-
чує аналіз А. Савенець [52, с. 119]: “в канонічному перекладі Ірини Стешенко, дещо
більшою мірою, ніж у “маргінальній” версії Івана Франка, зміна реєстру мовлення з
правничого на розмовне та уведення більш емоційних висловлювань призводить до
змін у репрезентації персонажів”.
Перу І. Франка-перекладача належить ще 18 праць європейських, головно німець-
ких, французьких, англійських, польських та російських авторів на суспільно-політичну
та природничу тематику, загальним обсягом майже 973 сторінки [8, с. 53–59, 10; 11; 12;
18; 25; 28; 32; 36; 42; 44; 55; 56; 59; 61], а разом з двома попередніми творами К. Маркса
і Ф. Енгельса – понад 1000 сторінок. Деякі переклади подано у співавторстві, скажімо з
І. Мандичевським (переклад статті німецького катедер-соціаліста ГансаШелля “Суспільно-
політичні сторонництва в Німеччині” у журналі “Правда” (1879, № 6)).
У низці передмов до цих праць І. Франко пояснив, чому вдається до скороченого
викладу їх у перекладі, або, як би ми сказали тепер, до скороченого або вибіркового
перекладу. У передмові до книжечки О. Герцена “Спомини з еміґрації” І. Франко писав:
“Я подаю статю невідомого мені близше француського автора в перекладі не зовсім
дослівнім, але троха, так сказати, спопуляризованім не зміняючи одначе ні в чім анї
порядку думок, анї критичних висловів автора. Декуди тілько в увагах у низу сторінок
подаю доповненя до інформацій француського автора зі статі К. Арабажіна” [12, с. 3,
4]. Подібну адаптацію спостерігаємо й у інших перекладах [58].
Важливим штрихом до портрета Франка-перекладача є пояснення термінів
у дужках або (теж у дужках) подання терміна з мови-джерела, що найбільше видно з
перекладу творуШ. Сеньобоса “Сучасна Анґлія” [56, с. 6–36], як-от: шеріф (староста),
великі маґнати (lords) та ін. Тут переважає прийом експлікації. Щодо власних назв, то й
їх автор наводить у дужках, наприклад: Борк (Burke). Зараз це прізвище транслітерували74 Іван Теплий
б як Берк. А ось назви газет, журналів подано мовою оригіналу із зазначенням,
напевно, року заснування, як-от: Times 1785, Morning Chronicle, Post 1772. У разі
потреби перекладач вдавався до виносок, щоби увиразнити виклад матеріалу, уникнути
плутанини. Скажімо, автор перекладу просить не змішувати Trades Union як організацію
(одиноку силу, за І. Франком) та галузеві профспілки або, як називає їх І. Франко,
“союзи ремесел” [56, с. 36].
Концепція подальшого дослідження. Тільки на такому розлогому філософсько-
культурознавчому тлі і належить розглядати перекладацьку та перекладознавчу діяльність
І. Франка. Вельми важливо, як на мене, докладніше вивчити внесок І. Франка у розвиток
низки теорій і концепцій сучасності, як-от: теорії полісистем, лінгвокультурознавчої
теорії слова, теорії інтерпретації та ін.
У висвітленні питання взаємодії перекладної та оригінальної літератур важливе зна-
чення, як на мене, має розгляд теорії полісистем І. Евен-Зогара (1955) [72, с. 192–197],
хоча І. Франко ще за 44 роки до її появи стверджував, що “Добрі переклади важних і
впливових творів чужих літератур у кождого культурного народу, починаючи від ста-
ринних римлян, належали до підвалин власного письменства” [63, т. 39, с. 7]. Зокрема,
зазначається: “Ітамар Евен-Зогар та Гідеон Турі висувають припущення, що літературні
переклади – це факти цільової системи […]. На думку цих теоретиків, література являє
собою “полісистему” взаємозв’язаних форм та канонів, що складають “норми”, які
обмежують вибір та стратегію перекладача” [77, с. 123]. І. Евен-Зогар розглядає корпус
перекладної літератури як самостійну систему, що перебуває у мінливих стосунках із
власною літературою. Як оригінальна, так і перекладна література посідають свої місця
у “системі” літератури і виконують відповідні “функції”, – “новаторські” чи “консер-
вативні”. У літературних системах, що розвиваються перекладові зазвичай належить
“стимуляторська” роль у розвитку новаторських традицій власної літератури, тимча-
сом як у розвинених літературах переклад звичайно виконує консервативну функцію,
зберігаючи традиції минулого, відкинуті передовим розвитком власного письменства
[72, с. 193; 77, с. 123]. І. Франко наочно демонструє ці важливі теоретичні положення:
“Скільки скористали західноєвропейські народи, французи, німці, англійці та італійці,
з перекладів творів грецької та римської старовини, се відомо кождому, хто лиш трохи
займався літературною та культурною історією тих народів. Золотий вік польського
національного письменства в ХVІ в., може, найяркіше характеризується численними
перекладами визначніших творів італійського письменства епохи Відродження. І у
великоруськім письменстві на початку нової доби його національного розвою побіч
імен Пушкіна, Гоголя та Лермонтова стоять імена Гнєдича, що переклав “Іліаду”, та
Жуковського, що між іншими переклав також “Одіссею”. Наше українсько-руське
письменство в своїх перших початках князівської доби почалося і довго жило майже
виключно перекладами з грецької мови. В новіших часах розвій сього письменства
відбувався серед таких незвичайних і анормальних обставин, що між іншими паростями
духової діяльності також штука перекладання з чужих мов не багато могла розвинути-
ся. Та все-таки на протязі століття свого розвою наше нове національне письменство,
крім визначних творців, придбало собі також досить поважний ряд перекладачів, серед
яких годиться назвати особливо Степана Руданського як перекладача “Іліади”; ПетраПерекладознавча концепція Івана Франка 75
Ніщинського як перекладача “Одіссеї”; Куліша як перекладача 13 драм Шекспіра; Во-
лодимира Самійленка як перекладача Мольєрового “Тартюфа”; Михайла Старицького
як перекладача сербських дум і пісень та численних інших творів із різних літератур
та Павла Грабовського [63, т. 39, с. 7–8]. Важливо, що Г. Турі підкреслює значущість
перекладу в аспекті культури [76, с. 198; 210].
Теорія інтерпретації. Для належно глибокої характеристики перекладацького
доробку І. Франка потрібно взяти до уваги численні напрацювання в галузі теорії
інтерпретації [27, с. 84].
Завдання герменевтики:
а) знайти у самому тексті внутрішню динаміку, яка спрямовує структуралізацію
твору;
б) ту силу, завдяки якій твір відбиває “предмет” тексту, показує, як здійснюється
робота тексту.
Подвійна мета герменевтики:
а) реконструювати внутрішню динаміку тексту;
б) відтворити здатність твору до відбиття ззовні у вигляді уявлення про світ, де
людина могла б жити, пояснення на рівні “смислу” твору.
Розуміння – це здатність відтворювати в собі роботу структуризації тексту, а пояс-
нення – це операція другого рівня, невід’ємна від розуміння, яка полягає в проясненні
тих кодів, що лежать в основі структуризації. Звідси – девіз: пояснювати, щоб краще
розуміти. Перша характерна риса дії – це те, що вона може бути прочитаною. Значення
тлумачаться як знаки, правила, норми. Дія символічно опосередкована, а людська діяль-
ність – це внутрішня інтерпретація самої дії, яка існує у чотирьох аспектах значень:
а) ідея проекту; б) ідея мотиву; в) агент, який здійснює вчинки; г) категорія втру-
чання чи ініціативи [70, с. 27–28]. Ідея герменевтики – це ідея збагачення, насамперед
семантичного, ідея приростання нових значень, накладання горизонтів, як у Г. Ґ. Ґа-
дамера, але, з іншого боку, вона може набути й глибшого характеру як “тернистого
ментального процесу розуміння і творення, у поєднанні з діалектикою процесуального
мислення і діяння здатна спричинитися до належного розуміння ідеї сталого збагачення,
яке відбувається як у космічно-природних, так і цивілізаційно-суспільних процесах”
[75, с. 456–457]. Дж. Стайнер характеризує герменевтичний цикл як акт вилучення та
присвоєння-переносу значення за аналогією з роботою чотиритактного (курсив автора.
– І. Т.) двигуна внутрішнього згоряння, а саме:
а) початкова довіра, закладання віри;
б) агресія, акт “захоплення у полон значення з боку перекладача” (за Св. Джеромом);
в) інкорпорування або присвоєння “чужого” тіла;
г) “хід поршня (толопа)”, без якого герменевтичний цикл “небезпечно незаверше-
ний” [74, с. 187, 188].
Коли мова йде про інтерпретацію творів І. Франка, то усвідомлюємо, що “йдеться
не просто про відірване від текстової конкретики абстрактне теоретизування, а пере-
дусім привідкриваються нинішнім дослідникам, на ґрунті розширених і поглиблених
культурологічних контекстів, достосування різноманітних проекцій до фактично незмін-
них текстів. Навколо них нагромадилося і продовжує нагромаджуватися чимало інших76 Іван Теплий
інтерпретацій, що вже постає конфлікт інтерпретацій, своєрідна їх надінтерпретація
і треба долати герменевтичне коло в осягненні сенсу давно відомих […] віршів” [15,
с. 85–86]. Прозові переклади доцільно аналізувати з огляду на відтворення ритмічної
організації твору та його складових, однак це, радше, тема окремого дослідження.
Аналізуючи художню перекладацьку творчість, надто ж поетичну, не можна не
брати до уваги концепцію про три рівні інтерпретації твору, три рівні його “прочитан-
ня”: семантичний, метасеміотичний та метаметасеміотичний [71, с. 44–53]. Цей підхід
пов’язаний з мовленнєвою функцією впливу: немає нічого безпредметного у мовленні,
все, – від найпростішого слова до роману-епопеї, всесвітньо відомого шедевру – ко-
мунікативно зумовлене. Таку функцію мовлення автори означають як метасеміотичну,
на відміну від семантичної. Метасеміотичний рівень розуміється як процес художнього
творення, що ставить за мету вплив на читача (слухача), однак це вже другий ступінь
розуміння (ширше – інтерпретації) літературного твору і він неможливий без першого
етапу – семантичного, без знання хоча б елементарних, загальноприйнятних, значень
складових слів. Другий етап інтерпретації передбачає знання слів, що їх вживає автор,
у їхньому переносному чи метафоричному значенні. Скажімо, “дощ” у поезії тлума-
читься як “сльози” (порівняймо: “Вже осінь, холодно надворі, / І неба сльози на вікні,
твоїх очей печальнізорі / Ночами снилися мені” (В. Сосюра)). Третій рівень розуміння,
у цьому випадку поетичного, твору – метаметасеміотичний – це рівень літератури як
форми суспільної свідомості і тут аналіз покликаний дати відповідь на запитання:
“Що хотів сказати автор своїм читачам: теперішнім і, головне, майбутнім”? Іншими
словами, аналіз на цьому рівні висвітлює ідейний зміст твору. Тепер, абстрагувавшись
від семантики конкретних слів і навіть від їхньої метафорики чи конотацій, читач, за-
лежно від рівня своєї філологічної, літературної (ширше – культурної) підготованості
розуміє ці рядки як елегійний настрій ліричного героя, тугу за близькою, дорогою його
серцю людиною. Цей вірш, написаний, до слова, 1964 року, тобто вже на схилі віку, і, як
знаємо, наприкінціжиття. Художній текст, – пише відома одеська дослідницяВ. Кухаренко,
– складний і багатопластовий (тобто багаторівневий. – І. Т.) ізавдання його інтерпретації
– здобути максимум закладених у нього думок та почуттів художника. Задум худож-
ника втілюється у творі і тільки з нього може бути реконструйований (курсив автора.
– І. Т.). Першим завданням інтерпретації тексту є виявлення в ньому образних сигналів,
і уважне простежування логіки їхнього розвитку, групування їх, зіставлення та про-
тиставлення й означає, властиво, проникнення в задум художника. Отож, підсумовує
автор, інтерпретація тексту – це освоєння ідейно-естетичної, змістової та емоційної
інформації художнього твору, здійснюване шляхом відтворення авторського погляду
та пізнання дійсності [31, с. 10–11]. Цю концепцію належить активніше втілювати у
франкознавстві.
Лінгвокраїнознавча теорія слова. Перекладач, працюючи з чужомовним текстом,
хоча б інтуїтивно відчуває, що, відтворюючи його рідною мовою, мало самих лише
знань мови, її граматичного ладу та лексичного складу, тонкого відчуття слова. Це,
мабуть, необхідна, але аж ніяк не достатня умова успішного перекладу. Таку потребу
відчував сам І. Франко, маючи на оці німецькомовного чи польськомовного читача (див.
переклади І. Франка польською та німецькою мовами). Тут і, за його словами, технікаПерекладознавча концепція Івана Франка 77
вірша, і, кажучи по-теперішньому, конотативне значення слова, а також знання тради-
цій культури-сприймача. Все це інтуїтивно розуміє кожний досвідчений перекладач.
Однак лише в 60-х–70-х роках минулого сторіччя Є. М. Верещагін та В. Г. Костомаров,
викладаючи російську мову студентам різних націй і народностей світу, на підставі
багатого досвіду сформулювали лінгвокраїнознавчу теорію слова [73, с. 5–7]. Суть
теорії полягає в тому, що мова має суспільну природу і ця природа реалізується у низці
функцій: комунікативній, кумулятивній (нагромаджувальній) та директивній (функції
впливу). В основі теорії лежить так звана континічна концепція слова. Йдеться про
концепцію слова як cховища знань. Слово має лексичний фон, семантичні долі і ця
концепція здатна пояснити семантику похідних слів, що виникають як за допомогою
морфемних засобів деривації, так ізавдяки процесові метафоризації [5, с. 300]. Лінгво-
країнознавча теорія слова ґрунтується на вченні В. Гумбольдта–О. Потебні. Зокрема,
вважає О. Потебня, якщо зовнішня форма слова або лексема і план змісту слова (його
семантика) не пов’язані один з одним жорсткими відношеннями, то семантика слова,
на відміну від лексеми, може бути не тільки соціальною, а й індивідуальною. Тут же,
неодноразово покликаючись на В. Гумбольдта, він пише, що “ніхто не розуміє слова
саме так, як інший… Всяке розуміння є водночас нерозуміння, всяка згода в думках
разом і незгода” [48]. На основі засад історичного мовознавства, розгляду історії мис-
лення у зв’язку з розвитком мови, О. Потебня доходить висновку, що елементи мови
є актами думки, в яких звукова форма вказує на значення. Роль мови у психічній
діяльності він вбачає в тому, що уявлення про зміст звукового сигналу, або аперцепція
в слові, виступає головною передумовою самосвідомості. Розрізнення в слові зовніш-
ньої форми (членороздільного звука), змісту, об’єктивованого за його допомогою, та
внутрішньої форми (курсив автора. – І. Т.) слова як його найближчого етимологічного
значення і способу передання змісту дає О. Потебні підставу для пояснення не тільки
природи слова, а й структури художнього твору і мистецтва загалом. Керуючись таким
розумінням ролі внутрішньої форми слова, О. Потебня показує, що образ і значення
– це компоненти мистецтва, мова якого є також багатозначною, оскільки кількість його
образів менша, ніж кількість можливих значень. Іззагальних закономірностей розвитку
мислення О. Потебня вирізняв специфіку міфологічної свідомості як нерозчленова-
ності образної й поняттєвої сторін її мови, особливостями форм художньо-поетичного
мислення, в якому значення висвітлюється через образ, і наукове мислення, в якому
значення переважає над образом. Отже, думка за змістом є або образом, або поняттям.
Таке гносеологічне розуміння природи образу сприяє проникненню в суть творчого
процесу, пояснює соціально-історичні основи художньої творчості та її комунікаційну
функцію, механізми сприймання художніх творів, евристичну роль художнього образу
[62, с. 293].
Говорячи про перекладацьку концепцію І. Франка, належить вирізняти в ній стра-
тегічний (культуротворчий, націєтворчий) і тактичний (творчий метод або поетика)
аспекти.
Уся перекладацька діяльність І. Франка поділяється на три галузі: художній пе-
реклад, науковий переклад, переклад апокрифів та Святого Письма. До кожної галузі
були відповідні підходи, але всіх їх об’єднувало одне – метод адаптацій. Провідні78 Іван Теплий
типи перекладу – скорочений, письмовий, адаптований. Часто перекладач вдається до
експлікативного перекладу.
І. Франко як перекладач, котрий зробив незрівнянно гігантський внесок у розвиток
перекладацької думки в Україні, зокрема, працюючи в неймовірно складних умовах, не
завжди міг працювати над перекладуваним твором, та й не кожний твір був вартий такої
уваги. Зважмо й на те, що тогочасний широкий читач не мав потрібного освітнього рівня,
а писав І. Франко для народу, саме для такого читача (“Шлях серед хащів найпущих
протинав і протирав / Для голодних пік сквапливо / Разовий, не панський хліб / І ставав
на всяке жниво, / І в’язав свій скромний сніп”). Тому, насамперед, щоби передати та-
кому читачеві думку автора у найдоступнішому вигляді, перекладач вдавався до тих
чи тих відхилень від оригіналу (або ж адаптацій). Це, однак, не означає, що І. Франко
забував про інші категорії потенційного читача, зокрема й дослідника, про що не раз
йдеться у передмовах.
Теорія перекладу, яку розробляв І. Франко, була логічним продовженням і узагаль-
ненням всього того кращого, що було в спадщині його попередників та сучасників.
Уперше в історії українського перекладу Іван Франко глибоко і всебічно розробив ос-
новні проблеми мистецтва художнього перекладу, створив струнку теоретичну систему.
Різноманітна власна перекладацька практика, рецензування та редагування численних
перекладів давали письменникові багатющий матеріал для теоретичних узагальнень.
Засади перекладу не нейтральні, вони визначаються ідейно-естетичними наста-
новами перекладача, тісно пов’язані з його світоглядом, суспільною позицією. У своїх
теоретичних настановах він зважав на розуміння суспільного призначення перекладу.
Теоретичні принципи, що їх випрацював І. Франко у процесі власної титанічної пе-
рекладацької діяльності, рецензування інших перекладів можна звести до поданих
нижче тверджень:
Художній переклад – важливий засіб духовного спілкування народів, взаємозба-
гачення і розвитку їхніх літератур та літературних мов. Перекладений твір – явище
рідної літератури. Потрібно перекладати тільки такі твори, які збуджують громадсько-
політичну свідомість народу, підвищують його культурний рівень, збагачують і роз-
вивають літературу та літературну мову. І в окремих письменників потрібно добирати
твори для перекладу, перекладати насамперед те, що є найзмістовнішим у творчому
доробку митця, особливо актуальним тепер. Між перекладом і переспівом того чи
іншого твору потрібно проводити чітку межу. Завдання перекладу – точне відтворен-
ня оригіналу, проте справжньої творчості досягають не буквальною передачею слів
оригіналу, а добором у мові перекладу таких засобів, які б виражали думку і форму
оригіналу, відтворювали його стиль. У перекладі треба обов’язково зберігати зміст та
форму оригіналу в їхній органічній єдності. Перекладаючи поетичні твори, належить
обов’язково зберігати еквілінеарність та еквіритмічність. Загалом це – не механічний
процес, він повинен узгоджуватися з нормами та законами рідної мови, не шкодити
художньому враженню. Перекладач має піднести свою роботу на рівень творчості,
точно визначити семантичні відтінки слів оригіналу, знайти в мові перекладу адекватні
відповідники для їх відтворення, перекладати слово не за найближчим звучанням, а за
найближчим значенням. Якість перекладу значною мірою визначається внутрішньоюПерекладознавча концепція Івана Франка 79
спорідненістю перекладача і автора оригіналу. Знати мову – це насамперед знати її
органічно, а не книжно, тобто знати народну мову. Перекладати потрібно літературною
мовою, а не діалектом чи жаргоном. Переклади є важливим засобом розвитку рідної
мови. У перекладі неодмінно повинен зберігатися національний колорит оригіналу, і
цього колориту не можна переносити з одного національного середовища в інше.
Перекладач повинен будувати свою роботу на міцній науковій основі, провести
глибокий філологічний аналіз тексту, вивчити творчість автора, його епоху, знати іс-
торію, звичаї, особливості побуту народу, якому належить оригінал. Потрібно дбати про
те, щоби твір був доступний широким верствам народу; до перекладів треба додавати
передмови, примітки, коментувати важкі для сприймання місця.
І. Франко як перекладач, котрий зробив незрівнянно гігантський внесок у розвиток
перекладацької думки в Україні, зокрема, працюючи в неймовірно складних умовах,
не завжди міг працювати над перекладуваним твором, та й не кожний твір був вартий
такої уваги. Зважмо й на те, що тогочасний широкий читач не мав потрібного освіт-
нього рівня, а писав І. Франко для народу, саме для такого читача. Тому, насамперед,
щоби передати такому читачеві думку автора у найдоступнішому вигляді, перекладач
вдавався до тих чи тих відхилень від оригіналу (або ж адаптацій).
Всебічно вивчивши перекладацький доробок І. Франка, ретельно проаналізувавши
його перекладознавчу спадщину, належить ґрунтовно концептуалізувати її з урахуван-
ням класичних і сучасних методів, теорій, гіпотез.
1. Арват Ф. Іван Франко – теоретик перекладу (Лекції із спецкурсу “З історії українського
перекладу”). – Чернівці, 1969.
2. Баб’як П. Наукова творчість І. Франка, базована на старожидівському письменстві та
біблійних мотивах // Визвольний шлях. – 1987. – № 2.
3. Багмут Й. Українські переклади “Капіталу” К. Маркса // Мовознавство: Орган відділу
літератури, мови і мистецтвознавства АН УРСР. – № 3 (травень–червень). – К., 1967.
4. Білецький О. Світове значення Івана Франка // Вінок Івану Франкові. Збірник.– К.:
Радянський письменник, 1957.
5. Верещагин Е., Костомаров В. Лингвострановедческая теория слова. – М., 1980.
6. Верещагин Е., Костомаров В. Язык и культура: Лингвострановедение в преподавании
русского языка как иностранного. – 3-е изд., перераб. и доп. – М., 1983.
7. Верещагин Е., Костомаров В. Язык и культура. Три лингвострановедческие концепции
лексического фона, речеповеденческих тактик и сапьентемы. – М., 2005.
8. Воєнский К. Історична записка. Предложена начальникови Головної управи в спра-
вах друку 12 падолиста 1900 в справі обмежень українського письменства. Перекл.
І. Франко. В кн.: Заборона українського слова в Росії. – Скрентон, 1916. – С. 53–59.
9. Галащук Б. Франко і чеська література // Творчість Івана Франка: Збірник статей. Відп.
ред. Є. Кирилюк. – К.: Вид-во АН УРСР, 1956. – С. 323–343.
10. Геккель Е. Відки і jак взьалисьа льуде на земли? За дозволом автора з німецького пе-
реклав Іван Франко. – Львів, 1879.
11. Гекслі Т. Білковина. Переклав Іван Франко – Львів, 1879.
12. Герцен А. Спомини з еміграції. З російської мови переклав І. Франко. – Львів, 1911.
13. Гольберг М. [Обговорення] // Іван Франко і світова культура: Матеріали міжнарод-80 Іван Теплий
ного симпозіуму ЮНЕСКО (Львів, 11–15 вересня 1986): У 3 кн. / Упоряд. Б. Якимо-
вич; Ред. кол.: І. Лукінов, М. Брик, Г. Вервес та ін. – К.: Наук. думка, 1989 – Кн. 2.
– С. 298–300.
14. Григор’єва Л. Погляди І. Франка на переклад та його перекладацька діяльність в аспекті
ксенології // Вісник Харківського держ. ун-ту. – № 390. Актуальні проблеми теорії
комунікації та викладання іноземних мов. – Харків, 1997. – С. 43–46.
15. Гром’як Р. Ліризм Івана Франка у проекції тексту “Знайомим і незнайомим” (До он-
тології та інтерпретації одного циклу) // Франкознавчі студії. – Випуск четвертий /
Є. Пшеничний, Л. Винар, В. Винницький та ін. – Дрогобич, 2007. – С. 84–93.
16. Гуць М. І. Франко – перекладач південнослов’янського гайдуцького епосу // Іван Фран-
ко. Статті і матеріали. – Львів, 1964. – Зб. 11. – С. 142–150.
17. Домбровський О. Іван Франко-теоретик перекладу // Іван Франко. Статті і матеріали.
– Львів, 1958. – Зб. 6. – С. 306–330.
18. Житє Ісуса Христа. Статті Патера Дідона і Моріса Верна. З французького переклав
Др. Іван Франко. – Львів, 1897.
19. Жулинський М. Духовна спрага по втраченій Батьківщині. 2-ге вид. – К., 2002.
20. Журавська І. Іван Франко і зарубіжні літератури. Відп. ред. акад. О. Білецький. – К.:
Вид-во АН УРСР, 1961.
21. Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період.
– 2-ге вид. – К., 2009.
22. Загайська Г.М. Твори Горація у перекладах І. Франка // Іноземна філологія: Республі-
канський міжвід. наук. зб-к. – 1988. – Вип. 91 – С. 72–77.
23. Зеров М. Франко-поет // ЗеровМ. Твори в двох томах. – Т. 2. Історико-літературні та літе-
ратурознавчі праці / Упоряд. Г. Кочура, Д. Павличка. – К.: Дніпро, 1990. – С. 457–491.
24. Зорівчак Р. Внесок Івана Франка в розвиток перекладознавчої думки в Україні // Іван
Франко – письменник, мислитель, громадянин: Матеріали Міжнар. конф., присв. 140-
річчю від дня нар. І. Франка (Львів, 25–27 вересня 1996 р.). – Львів, 1998. – С. 41–46.
25. Єлачіч Е. Крайня північ – вітчина людськости. Перекл. і передм. І. Франка. – Львів,
1900.
26. Маркс Карль. Початок і історичний розвиток капіталістичної продукції в Англії. І.
Первісне нагромадження капіталу З нім. перекл. І. Франко // Культура: журнал куль-
турного, суспільного й політичного життя. – Львів, 1926. – С. 173–202.
27. Квіт С. Основи герменевтики: Навчальний посібник. – К., 2003.
28. Ке де Сент-Амур. Анна Русинка королева Франції і ґрафиня Валюа / З французького
переклав І. Франко. – Репринт за виданням 1909 р. – К., 1991.
29. Коментарі // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. – К., 1976–1986.
30. Кочур Г. Шекспир на Украине. // Мастерство перевода. – 1966. – М., 1968. – С. 36–43.
31. Кухаренко В. А. Интерпретация текста:Учеб. пособие для студентов пед. ин-тов. – Ле-
нинград, 1978.
32. Лассаль Ф. Про суть конституції / Пер. І. Франко. – Львів, 1904.
33. Лесин В., Пулинець О. Словник літературознавчих термінів. Видання третє, перероб.
і доп. – К., 1971.
34. Лисий І. Оприсутнений Франко Володимира Мазепи (Рецензія на книжку Мазепи В.
Культуроцентризм світогляду Івана Франка) // Могилянські історико-філософські студії.
/ Ред. Т. Нагорна. – К., 2008. – С. 414–421.
35. Лозинський І. Твори Карла Гавлічка-Боровського в інтерпретації та перекладах Івана
Франка // З історії чехословацько-українських зв’язків / Z dejín československo-ukrajinských vzťahov. – Братіслава, 1959. – С. 81–98.
36. Льавлье, Е. де. Власність ґрунтова і jеji історіja / Пер. І. Франко. – Львів, 1879. Перекладознавча концепція Івана Франка 81
37. Мазепа В. Культуроцентризм світогляду Івана Франка. – К., 2004.
38. Мельник Я. Іван Франко й biblia apocrypha. – Львів, 2006.
39. Мороз О. Маловивчені та недосліджені питання франкознавства // Іван Франко. Статті
і матеріали. – Львів, 1965. – Зб. 12. – С. 5–16.
40. Москаленко М. Нариси з історії українського перекладу // Всесвіт: Незалежний
літературно-мистецький та громадсько-політичний місячник. – К., 2006 – № 5–6.
– С. 174–194.
41. НечипорукО. УкраїнськийКаменяр ішотландськийбард // Українське літературознавство:
Республ. міжвід. збірник. Іван Франко. Статті і матеріали. – Львів, 1972. – Вип. 17.
– С. 112–115.
42. Нарисъ исторіъфілософіъ.Часть перша. Грецка натурфілософія відъ Талеса доДемокріта.
Изъ нъмецкого проф. Фріца Шульце, переклавъ Иванъ Франко. – Львовъ, 1887.
43. Новосядла Е. Иван Франко и англоязычнье литературы. К истории культурных связей
Украины и англоязычных стран конца ХІХ – начала XX столетий. – Спец. 10.01.03
– Литература народов СССР / Украинская литература : Дисс. канд. филол. наук. – Львов:
ЛГУ им. Ивана Франко, 1979.
44. Основи критики біблійноі Моріса Верна. З французького переклали Б. і Ф. Накладом
І. Франка. – Львів, 1891.
45. Острянин Д. Франко Іван Якович. Філософські погляди (у співавт. з Колесником П.Й.)
// УРЕ. – Т. 12. – К., 1985.
46. Паляниця X.ИванФранко – критик, поуляризаторипереводчикфранцузскойлитературыХІХ
века на Украине: автореферат дисс. канд. филол. наук. – Львов: ЛГУ им. И.Франко, 1967.
47. Пахльовська О.-Є.-Я. Творчість Івана Франка як модель культурно-національної стра-
тегії // Іван Франко – письменник, мислитель, громадянин: Матеріали Міжнар. наук.
конф., присв. 140-річчю від дня нар. Івана Франка (Львів, 25–27 вересня 1996 р.).
– Львів, 1998. – С. 19–31.
48. Потебня А. Слово и миф. – М., 1989.
49. Потебня А. Теоретическая поэтика. – М., 1990.
50. Рагойша В. Іван Франко і актуальныя пытанні беларуска-ўкраінскага ўзаемаперакладу //
Іван Франко і світова культура: Матеріали міжнародного симпозіумуЮНЕСКО (Львів,
11–15 вересня 1986): У 3 кн. / Упоряд. Б. Якимович. – К., 1989 – Кн. 2. – С. 245–248.
51. Рудницький Л. Іван Франко і німецька література. – Львів, 2002.
52. Савенець А. Шерлок як чужий: трансформація образу єврея в українських перекладах
“Венеціанського купця” Вільяма Шекспіра // Наукові записки. Серія Культурологія
(Проблеми культурної ідентичності та культурний проект Європи. Матеріали Міжнар.
наук. конф. 24–25 квітня, Острог – 2009). – Острог, 2009. – Вип. 4. – С. 111–120.
53. Словарь иностранных слов / Под ред. И. Лëхина и Ф. Петрова. – М., 1954.
54. Словник іншомовних слів / За ред. чл.-кор. АН УРСР О. Мельничука – К., 1977.
55. Старженський С. На нашій – не своїй землі. Спогади / В перекладі й з передмовою
І. Франка. – Х., 1930.
56. Сучасна Анґлія: Нарис розвою й політичного житя 1814–1896 рр. Шарля Сеньобоса /
З фр. перекл. Др. І. Франко. – Львів, 1898.
57. Теплий І. Перекладознавча проблематика Івана Франка (на матеріалі науково-критич-
них праць та листів) // Іван Франко – дух, наука, думка, воля: Матеріали Міжнар. наук.
конгр., присв. 150-річчю від дня нар. І. Франка (Львів, 27 вересня–1 жовтня 2006 р.).
– Львів, 2008. – Т. 1. – С. 1025–1046.
58. Теплий І. Творчий метод Івана Франка-перекладача у контексті його суспільно-полі-
тичної діяльності // Теорія і практика перекладу. Наук. зап. ф-ту романо-германської
філології. – Вип. IV. – Філологічні науки. – К.,-Дрогобич, 2008. – С. 223–243. 82 Іван Теплий
59. Уайт Андрю Діксон. Розвій ґеоґрафічних поглядів / Із англ. перекл. Др. І. Франко.
– Львів, 1898.
60. Фавст. Трагедія Йогана Вольфганга Гете. Часть перша / З нім. перекл. і пояснив Іван
Франко. – Львів, 1882.
61. Фер Л. Будда і Буддізм / Перекл. із фр. І. Франко. – Львів, 1905.
62. Філософський словник / За ред. В. Шинкарука – К., 1973.
63. Франко І. Зібр. творів: У 50 т. – К., 1976–1986.
64. Франко І. Додаткові томи до Зібрання творів у п’ятдесяти томах. – К., 2008. – Т. 51–
53.
65. Франко І. Із старошотландських балад // Франко І. Твори: В 20-ти т. Поетичні переклади.
– К., 1955. – Т. XV.
66. Хајдуковиħ Л. Франков превод Лазаревиħеве приповетке На бунару // Иван Франко и
срби: Зборник радова са међународног симпозијума одржаног у Новом Саду 25–27
новембра 1996. Главни уредник др. Б.Косановиħ – Нови сад, 2006. – С. 128–136.
67. Хрустовська О. Іван Франко і Леся Українка на ниві перекладацької роботи // Українське
літературознавство: Республ. міжвід. збірник. – Львів, 1972. – Вип. 15. – С. 56–61.
68. Шель Г. Суспільно-політичні сторонництва в Німеччині / З нім. пер. І. М. та І. Ф.
– Львів, 1879.
69. Шморгун П. “Капітал” К. Маркса на Україні // Народна творчість та етнографія. – К.,
1972. – № 2. – С. 29–35.
70. ЯрошовецьВ.Вимірифілософії П. Рікера: феноменологічна герменевтика (мотив і “проект”
дії) // Філософські проблеми гуманітарних наук. – № 3. – К., 2004. – С. 21–29.
71. Akhmanova O., Idzelis R. What is the English We Use? (Ахманова О., Идзелис Р. Курс
практической стилистики современного английского языка). – М., 1978.
72. Even-Zohar. I. The Position of Translated Literature within the Literary Polysystem // The
Translation Studies Reader. Edited by Lawrence Venuti. Advisory Editor: Mona Baker.
– London and New York, 2000. – Pp. 192–197.
73. Kostomarov V., Vereščagin E. Linguocultural Studies and the Linguocultural Dictionary // The
Slavic and East European Journal. – Vol.19, No.1. Special Issue: Soviet-American Russian
Language Contributions (Spring, 1975). – P. 40–48.
74. Steiner G. The Hermeneutic Motion // The Translation Studies Reader. Edited by Lawrence
Venuti. Advisory Editor: Mona Baker. – London and New York: Routledge, 2000. – P. 186–
191.
75. Szymonik W. Prymat pracy w twórczości Iwana Franko // Франкознавчі студії / Є. Пшеничний,
Л. Винар, В. Винницький та ін. – Дрогобич, 2007. – Вип. IV – С. 456–465.
76. Toury, G. The Nature and Role of Norms in Translation // The Translation Studies Reader.
Edited by Lawrence Venuti. Advisory Editor: Mona Baker. – London and New York: Routledge, 2000. – P. 198–211.
77. 1960s-1970s [Introduction] // The Translation Studies Reader. Edited by Lawrence Venuti.
Advisory Editor: Mona Baker. – London and New York: Routledge, 2000. – P. 121–125.Перекладознавча концепція Івана Франка 83
THE TRANSLATOLOGICAL CONCEPT OF IVAN FRANKO
Ivan TEPLYY
The Ivan Franko National University of L’viv,
Department of Foreign Languages for Humanities,
1, Universytets’ka str., 79005, L’viv, Ukraine
The article elucidates Ivan Franko’s translatological concept on the background of his
enormous creative legacy as translator. A broad philosophical and cultural studies context
demonstrates the signifi cance of his contribution to the national building of Ukraine, and
the research into the aesthetic tenets of his creative translation (creative method or poetics)
is done in terms of the unparalleled socio-political activity with due regard for the latest
developments in the Humanities. Possible ways of further research into the problem are
mapped out.
Key words: translation, poetics, concept, activity, culture, nation-building,
philosophy.
ПЕРЕВОДОВЕДЧЕСКАЯ КОНЦЕПЦИЯ ИВАНА ФРАНКО
Иван ТЕПЛЫЙ
Львовский национальный университет имени Ивана Франко,
кафедра иностранных языков для гуманитарных факультетов,
ул. Университетская, 1, 79005, Львов, Украина
Раскрывается переводоведческая концепция И. Франко на фоне его огромного
творческого наследия как переводчика. В широком философско-культурологическом
контексте показано значимость его вклада в созидание Украинского государства, а
исследование эстетических основ его переводческого творчества (творческий метод
или поэтика перевода) осуществляется в аспекте всесторонней общественно-полити-
ческой деятельности с учетом новейших достижений гуманитарной науки. Намечаются
возможные пути дальнейшего исследования проблемы.
Ключевые слова: перевод, поэтика, концепция, деятельность, культура, созидание
нации, философия.
Стаття надійшла до редколегії 15.01.2010
Прийнята до друку 27.01.2010