Львівський національний університет імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1, 79000, Львів, Україна
У короткому огляді наукових праць і літературних творів Івана Франка, які ма-
ють об’єктом дослідження (перші) та джерелом постання (другі) українські літописні
пам’ятки, зроблено спробу з’ясувати Франкове ставлення до проблеми літопису як
літературного жанру. Через окреслені в працях письменника проблемні й суперечливі
моменти історії та поетики літописання виявлено Франкові інтенції широких узагаль-
нень жанрового феномену українського літописання.
Ключові слова: літопис, літописна традиція, літописний жанр, історія, поетика.
Серед аналітичних праць, які прямо чи опосередковано торкаються давнього літо-
писного комплексу, вирізнимо насамперед Франкові “Студії над найдавнішим київським
літописом”, кілька варіантів “Планів викладів історії літератури руської”, “Нарис історії
українсько-руської літератури до 1890 р.” спроба власне “Історії української літерату-
ри” (“Часть перша. Від початків українського письменства до Івана Котляревського”),
а також спеціальні розробки: “Найстарші традиції культурного життя в Південній
Русі”, “Найстарші традиції Київської землі”, “Смерть Олега і староісландська сага
про фатального коня”, “Вступна часть літопису по обох редакціях”, “Літописна основа
“Слова о полку Игореве”, “Двобій Мстислава з Редедею. Староруське поетичне опові-
дання” тощо. Уже ці назви засвідчують, що І. Франко розглядав літописну літературу
масштабно, зокрема з погляду історії письменства. Дослідник надавав великого зна-
чення фольклорній основі пам’яток, питанню авторства, помічав складні переплетення
національних і запозичених мотивів у творах, не забуваючи водночас і про так звані
мандрівні сюжети. Крім того, літописи цікавили І. Франка і як текстолога, палеографа,
поліглота.
Проте головною метою цієї розвідки буде спробувати виокремити Франкові мір-
кування про літопис як жанр літератури та з’ясувати, які саме жанрові ознаки літопису
видавалися дослідникові визначальними.
І. Франко свого часу чітко пояснив свій підхід до творів літератури, зокрема й
давньої: “Приступаючи до оцінки твору літературного, я беру його поперед усього як
факт духовної історії даної суспільності, а відтак як факт індивідуальної історії даного
письменника, т. є. стараюсь приложити до нього метод історичний і психологічний.
© Федорак Н., 2010
ВІСНИК ЛЬВІВ. УН-ТУ VISNYK LVIV. UNIV.
Серія філол. 2010. Вип. 51. С. 84–90 Ser. Philol. 2010. Is. 51. P. 84–90Літописний жанр у дослідженнях Івана Франка 85
Вислідивши таким способом генезис, вагу і ідею даного твору, стараюсь поглянути
на ті здобутки з становища наших сучасних змагань і потреб духовних та культурних,
запитую себе, що там находимо цінного, поучаючого і корисного для нас” [1, т. 27,
с. 311]. Яскравий постулат культурно-історичної школи, яка в такий спосіб проекту-
вала “зображення” творів попередніх епох на “екран” сучасності. Підхід корисний і
продуктивний, але, на жаль, коли при такому насвітленні “зображення” на “екрані”
поставало нечітким, незрозумілим або просто одноманітним і нецікавим для новітнього
“глядача”, єдиною реакцією такого реципієнта було відкинути “затуманені” “кадри”
чи й цілі “кінострічки”. Чудово знаємо, що навіть такий глибокий знавець літератури
різних епох, як Іван Франко, нерідко неабияк дратувався перед “екраном” із писання-
ми Лазаря Барановича, Антонія Радивиловського, Дмитра Туптала, ба навіть Григорія
Сковороди [1, т. 40, с. 311–312, 313; 1, т. 41, с. 257]
1
.
Стосовно літописів, особливо княжої доби, а серед них зосібна – “найстаршого
київського”, себто тієї частини “Повhсти временныхъ лhтъ”, яку в ХІХ ст. називано
“Початковим літописом” і яку найглибше з-поміж усіх літописних пам’яток дослідив
І. Франко, – то тут про “найбільшу літературну вартість”, на думку вченого, варто вести
мову “задля… язика, а також задля численних побутових, історичних та місцевих пере-
казів і високо драматичних епізодів” [1, т. 41, с. 197]. Неодноразово наголошуючи на
тому, що “найстарший літопис в обох редакціях (Іпатській і Лаврентіївській. – Н. Ф.)
має компілятивний характер і складається з різних елементів, оригінальних і перекла-
дених або перероблюваних” [1, т. 41, с. 203]; що “се зовсім не однолитий історичний
твір, а тільки компіляція численних і різнорідних писань” [1, т. 6, с. 8] тощо, І. Франко
немовби полемізує з оцією вимогою “однолитости” щодо творів літописного жанру,
а водночас ніби наголошує на тому, що не в ній, а саме в “різнорідності” й компіля-
тивності полягає жанровий феномен літописання. Завдяки цій жанровій відкритості,
між іншим, різні літописи зберегли у своєму складі вельми строкатий із літературного
погляду матеріал, аж до тієї “прастарої віршової форми” [1, т. 6, с. 11], яку, може,
радикально, проте не без успіху брався реконструювати з “найдавнішого київського
літопису” сам І. Франко [1, т. 6, с. 7–187]. Як писав він уже у своїй “Історії української
літератури…”, “для нас цікаво бачити літературні форми тих оповідань, що ввійшли
в склад нашої найстаршої літописі” [1, т. 40, с. 83]. Отож, літопис постає своєрідним
мегажанром-сховищем – зокрема, для літописних оповідань.
Нарешті, у “Студіях над найдавнішим київським літописом. Часть перша” І. Фран-
ко, здається, вперше для себе ставить проблему літописного жанру в найширшому з
можливих контексті: як стрижня української літописної традиції. На жаль, логічного
продовження “першої части” “Студій…” доконати так і не вдалося, проте цінною в
контексті нашого погляду на проблему залишається оця Франкова вступна обіцянка:
“Друга важна частина моєї праці буде присвячена виказанню джерел, усних і писаних,
якими користувалася первісна віршована повість і пізніший редактор нашого літопису,
1
Зокрема, така теза Г. Сковороди: “Світ ловив мене і не зловив”, – се був оклик його життя, та,
на жаль, і він не зловив смислу життя і в просторих своїх писаннях, складаних незвичайно
кучерявим і баламутним стилем, даремно силкувався погодити авторитет святого письма з
чистим розумом і фаталізм убожества з вродженим йому оптимізмом тощо.86 Назар Федорак
а також посторонніх свідоцтв про поодинокі факти та особи, згадані в нашім літописі,
або подібних чи то фактів, чи то переказів, що можуть причинитися до вияснення нашої
літописної традиції” [1, т. 6, с. 11]. Це місце – чи не єдиний у Франкових дослідженнях
випадок уживання словосполучення “літописна традиція”.
Що таке вживання не було мимовільним, а мало важливе термінологічне наван-
таження, свідчить іще одна інтенція І. Франка: цього разу – в “ [Плані викладів історії
літератури руської. Спеціальні курси. Мотиви]”. Знову відштовхуючись насамперед від
“Повhсти временныхъ лhтъ”, учений обіцяє крізь призму цього одного літописного
твору показати універсальність жанру літопису. Особливий наголос (це підтверджено
авторською розрядкою в тексті) І. Франко робить на тому, що варто продемонструвати
саме літературну, а не суто документальну природу літописного твору: “Аналізуючи
нашу староруську історичну літературу, т. є. в першій лінії “Повhсть временныхъ
лhтъ”, приписану Несторові, і писання продовжателів першого літописця, я головно
зверну увагу іменно на ті побутові та поетичні подробиці, в котрих і лежить головне
літературне значення літописі, далі на її джерела, між котрими оп’ять-таки піднесу
особливо джерела поетичні і апокрифічні… і в кінці той її об’єдиняючий характер,
котрий надавав їй вагу всеруської національної літописі через включення в неї переказів
і подій, що доторкали різних руських племен” [1, т. 41, с. 51].
“Об’єдиняючий”, сказати б, мітотворчий характер подання історії, власне, історіо-
софія – це, здається, за І. Франком, іще одна необхідна ознака твору літописного жанру.
Загалом, дуже скупо, критично і винятково принагідно пишучи про пам’ятки козаць-
кого літописання, вчений, проте, тонко відчув головний історичний сенс цього явища.
Попри те, що, на думку І. Франка, козацькі літописи “з чисто історичного боку… мало
чим вибігають понад досить механічні зводи фактів, браних із різних більш або менш
чистих жерел, польських поем та мемуарів або усних козацьких традицій” [1, т. 27,
с. 332], попри те, що “і з язикового погляду вони стоять невисоко: Грабянка пише до-
сить твердою церковщиною, аж при кінці літопису, де він тратить свій прагматичний
зв’язок і робиться реєстром різнородних уриваних фактів, язик його більше зближається
до народної мови. Величко як історик загалом мало критичний, пильний компілятор
усяких легенд та вигадок, а його мова – невідрадний зразок тої канцелярійної мішаної
мови, що розвилася була ще від часів Хмельницького при гетьманських канцеляріях.
Пізніші літописці чимраз більше через церковщину наближаються до московської мови”
[1, т. 40, с. 332], – попри те все є головна заслуга козацьких літописів, яка переважує
навіть ці вельми суворі Франкові присуди. Це – витворення “грандіозної конструкції
Хмельниччини, конструкції більше літературної, ніж історичної” [1, т. 40, с. 332].
Саме тому, продовжив цю свою тезу І. Франко у “[Плані викладів…]”, літописи Са-
мовидця (до речі, тут помітна еволюція Франкового ставлення до цього твору, адже,
приміром, у “Нарисі українсько-руської літератури до 1890 р.” він називає його лише
“записками безіменного Самовидця” [1, т. 41, с. 251]) та Величка належать до історії
літератури насамперед “як більше або менше вірні малюнки загальної фізіономії того
часу, як зразки того духу, тих симпатій і ідеалів, що оживляли козацтво в його чільних
представителях” [1, т. 41, с. 59]. Водночас цікаво, що сторінкою раніше, пишучи про
“перелом” 1648 року “не тільки в політичнім, але й загалом у духовім життю ЮжноїЛітописний жанр у дослідженнях Івана Франка 87
Русі” [1, т. 41, с. 58], І. Франко проводить оригінальне розмежування самої природи
козацького літописання, з одного боку, і тогочасної поезії – з іншого: мовляв, тодішні
“геройські змагання достарчають фактів для літописців, матеріалу для поетів…” [1,
т. 41, с. 58].
Маємо тут певну суперечність із Франковою магістральною лінією у стосунку до
літописання, що його джерелами як явища літературного, вочевидь, не можуть бути
самі лишень факти історії…
Кардинальною водночас із проблемою пошуку та відображення історії є для
І. Франка проблема розвитку стосовно найдавніших літописних пам’яток. І. Франко
простежує зовнішні та внутрішні аспекти поступу, пов’язані з текстами цих творів.
До перших належать розвиток історичного сприйняття дійсності і вияв цього
сприйняття шляхом удосконалення художньої виразності, залучення до тексту літо-
писів чужоземних елементів або мандрівних мотивів, їхня обробка у тканині твору.
Неабиякої вагомості тут набуває і проблема часто суто механічних втручань у плин
розповіді, нескінченні доповнення, виправлення та поширення написаного раніше,
кількість яких зростає прямо пропорційно до виокремлення в суспільстві свідомих
ідеологічних, політичних і релігійних комплексів.
Другий план розвитку, за І. Франком, – суто внутрішній, це – життя твору всередині
заданих жанрових меж, постійна конкретизація цих меж і послідовні новації, які дають
змогу їх розширювати. Тут дослідник звернув увагу на сюжети і композицію окремих
частин літописів, постійно наголошуючи на фрагментарності творів цього жанру.
Часто І. Франкові не вдавалося вийти поза межі простої констатації факту, і, знову
ж таки, часто, роблячи той чи інший висновок, він звертає цей висновок тільки у сфе-
ру зовнішню, так би мовити, суспільно-культурну, оминаючи можливість зумовлення
одного явища тексту іншим із того ж таки тексту. Тобто інколи, з’ясовуючи наслідки
появи тих чи інших елементів твору, складних комплексів цих елементів, дослідник
мало уваги звертає на причини поєднання, глибинний психологічний ґрунт взаємодії
та взаємовпливів текстуальних явищ. Це трапляється, мабуть, тоді, коли вчений надто
велику перевагу надає культурно-історичній традиції перед критично-естетичною
всупереч власним постійним намаганням синтезу найкращих здобутків усіх методів
дослідження словесності. Наприклад, нерідко повторюючи в різних працях, що перші
пам’ятки світської літератури “раз у раз були перероблювані, поправлювані, вкорочу-
вані, розширювані і пояснювані”, лишившись усе-таки з “самостійною думкою” та
виявивши все ж “власну духову творчість” [1, т. 41, с. 218], І. Франко схильний пере-
водити наукову розмову на історіософський рівень, мріючи про те, який “був би певно
осягнув високий культурний ступінь “український народ”, коли б історія не була поса-
дила його на найнебезпечнішім місці, на широкім шляху мандрівки народів між Азією
і Європою” [1, т. 41, с. 219]. Але яка ж причина цих постійних змін давніх історичних
текстів? Очевидно, міняючи місцями історичні події, редактори літописів якнайменше
підозрювали, що діють на шкоду історичному факту, руйнуючи його хронологічну
вмотивованість; такий редактор ніколи би не повірив, що він написав неправду, адже
написав він те, що було. Маємо елементарний приклад одноплощинного розуміння
часу. І. Франко сам навів промовистий епізод із Початкового літопису про мандрівку88 Назар Федорак
апостола Андрія територією Русі, не пояснюючи, проте, цих цікавих моментів: “Хоча
подія відбувається в апостольських часах, коли слов’янських племен не було ще ані
над Дніпром, ані над Волхвою, Андрій, не зустрічаючи ані сліду полян над Дніпром,
застає вже над Волхвою слов’янське місто Новгород…” [1, т. 39, с. 341].
Франко – історик середньовічної літератури та її інтерпретатор виступив як уче-
ний-новатор передусім на методологічному рівні досліджень давніх пам’яток. Якраз у
питаннях вивчення перших літописів І. Франко став біля витоків структурного методу
аналізу цих пам’яток. Величезне значення мають його скрупульозні виокремлення
комплексів, частин, елементів і деталей літописного твору, його основи і текстуаль-
них нашарувань різних епох. Ці студії було запропоновано спершу в “Нарисі історії
українсько-руської літератури до 1890 р.”, де автор доводить, що “найстарший літо-
пис в обох редакціях має компілятивний характер і складається з різних елементів,
оригінальних і перекладних або перероблюваних, що розпадаються на чотири часті,
відмінні щодо свого походження, а зв’язані тільки одною спільною редакцією” [1, т. 41,
с. 203], а потому значно поширено в “Історії української літератури. Часті першій.
Від початків українського письменства до Івана Котляревського”. Тут подано епічні
частини літопису:
“1. Казка про Кия, Щека і Хорива… передана куцо, без змісту, з ніби критичними
зауваженнями самого редактора… Тон більше казковий, ніж пісенний.
2. Покликання варягів, уривок якоїсь норманської саги про трьох братів, запроше-
них у чужий край на царство. Ані сліду історії, Рюрик уважається засновником Нов-
города, з історії двох інших братів не лишилося нічого. Приплутано уривок казки про
Аскольда і Діра, що сіли в Київ. До їх імен компілятор приточив візантійську легенду
про зруйнування руського флоту через занурення в морі образу Богородиці.
3. Похід Олега на Київ і вбивство Аскольда і Діра, локальні саги для пояснення
назв могил Аскольдової і Дірової.
4. Похід Олега на Константинополь, уривок скандинавської саги про флот на ко-
лесах; се був у норманів густо практикований спосіб локомоції, – решта того уступу..,
се не зовсім доладний переповід тексту договору з греками.
5. Смерть Олега – скандинавська сага.
6. Смерть Ігоря і помста Ольги – скандинавська сага.
7. Візит Ольги в Константинополі – сага, а не історія.
8. Облога Києва печенігами… – дружинна пісня, основана на місцевій традиції.
9. Болгарська війна і смерть Святослава – переповід саги, а не історія” [1, т. 40, с. 177].
У розвідці “Найстарші традиції Київської землі” автор, аналізуючи частини вір-
шової повісти в Початковому літописі, виокремлює їх п’ять:
“1. Розділ народів. 2. Варязький шлях. 3. Апостол Андрій на Київських горах. 4. Три
брати: Кий, Щек і Хорив. 5. Хозарська данина” [1, т. 39, с. 336], сумнівається, “щоби
ся черга була хронологічно послідовна, бо можливо, що місцева полянсько-київська
традиція про Кия, Щека та Хорива та про хозарську данину старша від варязької тра-
диції про варязький шлях” [1, т. 39, с. 336].
Чотири групи в “Повhсти временныхъ лhтъ”, “хронологічно уставлені одна за
одною”, виокремлює І. Франко й у “Студіях над найдавнішим київським літописом”: Літописний жанр у дослідженнях Івана Франка 89
1) “від початків Русі аж до смерті Святослава в р. 972; її можна назвати не так
міфічною, як радше епічною”, зі вставками з візантійських і болгарських хронографів
[1, т. 6, с. 8];
2) “оповідання про життя і діяльність князя Володимира”, джерелами яких вважає
якесь давне “житіє” Володимира, написане, на думку дослідника, в Корсуні, дуже від-
чутні леґендарні мотиви і текст повчання Володимирові перед його охрещенням, який
перекладений в “Ізборнику Святослава” 1073 р. [1, т. 6, с. 8–9];
3) “обіймає час від смерті Святополка, прозваного Окаянним, до смерті Володи-
мирового внука Всеволода в р. 1093” [1, т. 6, с. 9];
4) “окреме одноцільне писання… із тенденцією побудити Русь до солідарності та
організації всіх державних сил” [1, т. 6, с. 9–10].
Отож, бачимо, що літопис як жанр, як певна модель припустимого в його межах
опрацювання й нагромадження різноманітного та різноджерельного літературного й
історичного матеріалу неабияк приваблював І. Франка в його літературознавчій діяль-
ності. Постійно, хоч іздебільшого принагідно, акцентуючи саме на жанровій специфіці
літописних творів, учений, одначе, жодного разу не поставив перед собою завдання
провести системне дослідження літопису як літературного жанру. Незважаючи на це,
окреслені проблемні та суперечливі моменти історії та поетики літописання, Франкові
методи їхнього дослідження і способи трактування окремих пам’яток та епізодів, неод-
нозначні погляди вченого на питання, які, напевно, ще довго не матимуть переконливої
відповіді, наївно було би вважати вичерпаними. Усе це потребує окремих ґрунтовних
дискусій і неабиякої фактологічної підготовки.
1. Франко І. Зібр. творів: У 50 т. – К., 1976–1986.
THE GENRE OF CHRONICLES IN IVAN FRANKO
Nazar FEDORAK
The Ivan Franko National University of L’viv,
1, Universytets’ka str., 79005, L’viv, Ukraine
A brief overview of Ivan Franko’s scholarly research and literary works that concentrate
on (the former) and were based on (the latter) the Ukrainian chronicles offers an attempt at
ascertaining Franko’s attitude to chronicles as a literary genre. The problematic and disputable
aspects of history and poetics of chronicles as outlined in the works by this scholar and
writer were considered in order to reveal Franko’s intention at global generalization of the
Ukrainian chronicles as a genre phenomenon.
Key words: chronicles, chronicle tradition, genre of chronicle, history, poetics.90 Назар Федорак
ЛЕТОПИСНЫЙ ЖАНР В ИССЛЕДОВАНИЯХ ИВАНА ФРАНКО
Назар ФЕДОРАК
Львовский национальный университет имени Ивана Франко
ул.Университетская, 1, 79000, Львов, Украина
В кратком обозрении научных трудов и литературных починений Ивана Франко,
которые имеют объектом исследования (первые) и источником возникновения (другие)
украинские летописные памятники, сделано попытку вияснить И. Франко отношение
к проблеме летописи как литературного жанра. Сквозь очерченые в трудах писателя
проблемные и противоречивые эпизоды истории и поэтики летописания обнаружено
интенции широких обобщений жанрового феномена украинского летописания.
Ключевые слова: летопись, летописная традиция, летописный жанр, история,
поэтика.
Стаття надійшла до редколегії 10.01.2010
Прийнята до друку 27.10.2010