Львівський національний університет імені Івана Франка,
кафедра української мови,
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна
Простежено шляхи формування та особливості функціонування наукового різ-
новиду української літературної мови протягом важливого в її історії періоду – другої
половини ХІХ ст., з’ясовано роль І. Франка в розбудові наукового стилю української
мови: у витворенні наукової термінології та розвитку синтаксичної структури в системі
складного речення.
Ключові слова: науковий стиль, термінологія, синтаксична організація наукового
тексту.
Проблему формування наукового стилю в українській мові на різних етапах її
розвитку мовознавці розглядали по-різному. Зокрема, в літературі, яка була видана в
радянський час, серед лінгвістів панувала думка про те, що у другій половині ХІХ – на
початку ХХ ст. “публіцистичний же і особливо науковий стилі через різні несприятливі
історичні обставини, в яких розвивалася українська літературна мова до Жовтня, не
могли цілковито викристалізуватися і набути належного поширення в дореволюційний
час. …Удосконалюючись шляхом творчого контакту з відповідними стилями росій-
ської літературної мови, публіцистичний і науковий стилі української літературної
мови швидким темпом остаточно сформувалися за роки Радянської влади” [24, с. 320].
У цьому ж виданні П. Плющ наголошує на “довершеній майстерності” наукових та
науково-публіцистичних праць Івана Франка. Чи немає в цих твердженнях певних
суперечностей? Чи могли б наукові твори І. Франка бути “майстерно довершеними”
без відповідного досвіду попередників? Спробуємо відповісти на поставлені питання
і простежити історію зародження й формування наукового стилю української мови.
В історії української літературної мови перші граматичні та лексикографічні праці,
у яких подано низку лексем лінгвістичної терміносистеми, датуємо періодом кінця
ХVІ – першої половини ХVІІ ст. Ще з давньокиївських часів в українській мові про-
довжує панувати традиційно-“слоговий” принцип поділу на стилі; йдеться про три
стилі: високий, середній (звичайний), низький (“подлий”, знижений). Конфесійну й
ораторську літературу писали церковнослов’янською мовою, функціонально призна-
ченою для високого стилю. Середній стиль “поєднував у собі церковно-слов’янські
© Труш О., 2010
ВІСНИК ЛЬВІВ. УН-ТУ VISNYK LVIV. UNIV.
Серія філол. 2010. Вип. 51. С. 97–105 Ser. Philol. 2010. Is. 51. P. 97–10598 Олена Труш
елементи (основа стилю) і місцеві фонетичні, граматичні і лексичні особливості. Це
мова літописів і художньої літератури” [28, с. 4]. Низький стиль – це “мова народна,
якою можна писати тільки речі неповажні, наприклад т. зв. інтермедії чи інтерлюдії,
призначені на посміх для поважних людей” [17, с. 172].
Уже в ХVІІІ ст. традиційно-“слоговий” поділ на стилі занепадає й утверджується
структурно-функціональний, тобто поділ на художній, діловий, науковий, публіцистич-
ний та релігійний (конфесійний) стилі мови, що пов’язано з остаточним закріпленням
народнорозмовної основи в українській літературно-писемній мові та інтеграцією
в один із двох типів мови (“славенороської” та книжної української мови). За таких
обставин високий і середній (частково) стилі втрачають свою вагомість, а низький та
середній (повністю) – “літературно утверджуються” [20, с. 21]. Щодо наукової мови, то
вона виявилась “у науково-практичному жанрі: лікарських і господарських порадниках,
травниках, календарях, різноманітних рецептах, приписах тощо” [20, с. 55].
У першій половині ХІХ ст. мовна ситуація змінюється: відкривають універси-
тети, які одразу ж стають центрами культури, літератури, мови та науки, починають
видавати періодичні видання. Освіта відповідно потребує підручників та наукових
праць. Тому з’являється великий інтерес до науки, а разом із тим науковий підхід до
української мови та її правопису. Українські романтики ставлять собі за мету обґрун-
тувати окремішність української мови для науки. Скажімо, М. Максимович у збірнику
“Малороссійскія песни” (1827) “перший науково довів, що наша мова – мова само-
стійна, й без перерви розвивається від найдавніших часів” [17, с. 202]. У Галичині ідеї
романтиків сповідувала “Руська трійця”. За дослідження проблем літературної мови
ґрунтовно взявся Я. Головацький (наукові праці: “Розправа у язиці южноруськім і його
наріччям”, “Три вступительние преподавания о русской словесности”, “Матеріали до
словаря малорусского наречія: А-З”).
Варто зауважити, що для ХІХ ст. характерним є розвиток наукового стилю в Над-
дніпрянській Україні й Галичині поокремо, і пов’язаний або з певними видатними
постатями, або з певними періодичними виданнями. Н. Зелінська стверджує, що процес
становлення наукового стилю не “був “знеособлений”, – навпаки, …саме завдяки тому,
що тогочасну українську науку… творили сильні, літературно обдаровані мовні особис-
тості, – а в науково-гуманітарній сфері і взагалі переважно письменники, – український
науковий стиль на початковому етапі формувався як явище естетичне і, на відміну від
уніфікованого стилю пізнішого часу, був виразно індивідуалізований” [8, с. 127].
Що ж стосується Наддніпрянської України, то з появою “Основи” (1861), яку
видавали В. Білозерський, П. Куліш, М. Костомаров, українські письменники та нау-
ковці почали широко публікувати свої науково-популярні праці, адже це було “видання
журнального типу, літературно-наукове своїм характером, але й з дописами побутового
змісту” [34, с. 151]. Усі праці написані живою народною мовою, у чому й полягало їх
позитивне значення у становленні наукового стилю нової української літературної мови,
хоча саме “Основі” належить і перша, з ініціативи П. Житецького, серйозна спроба
порушити питання про науковий стиль української мови в теоретичному плані й на-
креслити перспективу його розвитку” [6, с. 4]. Із цього журналу починає формуватися
науковий стиль “у сучасному його розумінні (формулювання окремих терміносистемРоль Івана Франка в розбудові наукового стилю української мови 99
відповідно до різних галузей знань)” [4, с. 403], як один із його різновидів – науково-
популярний [див.: 14, с. 282].
У другій половині ХІХ ст. на Наддніпрянській Україні велику роль у розвитку ук-
раїнської наукової мови відіграли П. Куліш, І. Нечуй-Левицький, О. Кониський та ін.
П. Куліш перший подав зразки наукової прози, зокрема історичної та літературно-
критичної. На думку М. Драгоманова, “Куліш першим у нас почав писати тоді критичні
та історичні статті по-українському, – історичні, зрештою, напівпопулярні” [19, с. 23].
Про спроби наукової мови П. Куліша згадує і В. Чапленко [див.: 34, с. 126]. “П. Куліш у
мовно-літературному процесі другої пол. ХІХ ст. був тією постаттю, яка протягом усього
творчого шляху намагалася створити на основі народної мови високоінтелектуальну
літературну мову, що рівнялася б з мовами культурних народів” [3, с. 272–273].
Перу І. Нечуя-Левицького належать такі наукові та науково-популярні праці, як:
“Унія й Петро Могила” (1875), “Перші київські князі: Олег, Ігор, Святослав” (1876),
“Св. Володимир і його потомки” (1876), “Татари й Литва на Україні” (1876), “Світогляд
українського народу” (1876), “Сьогочасне літературне прямовання” (1876). У листі до
В. Щурата сам І. Франко писав про мову І. Нечуя-Левицького (зокрема, його роману
про інтелігенцію “Хмари”): “…його “Хмара”, хоч по змісту річ і неглибока, та все-
таки стилістично дуже інтересна і встиду журналові не робить. І мова прекрасна. Ми,
галичани, не швидко до такої дійдем” [32, с. 491].
О. Кониський видав всього одну наукову працю у двох томах “Т. Шевченко-
Грушівський, хроніка його життя” (1898–1902), “його “доброї мови” не міг не визнати
навіть його ідейний супротивник М. Драгоманов” [34, с. 153].
Після виданих заборон українського слова 1863 та 1876 років (відповідно – Ва-
луєвського циркуляра й Емського указу) культурне й літературне життя в Наддніпрянсь-
кій Україні припиняється. М. Драгоманов виїжджає за кордон, у Женеву, де видає жур-
нал “Громада”, у якому друкує свої науково-популярні та публіцистичні праці, зокрема,
“Про козаків, татар та турків”, “Віра й громадські справи”, “Швейцарська спілка”, “Рай і
поступ”, “Переднє слово до громади”, “Шевченко, українофіли й соціалізм”, “Літерату-
ра російська, великоруська, українська й галицька”, “Наукові коментарі до “Політичних
пісень українського народу” та ін. Мову М. Драгоманова, як вказує М. Жученко, “…ми
вважаємо за найкращий зразок наукової української мови” [7, с. 305].
На думку І. Огієнка, у Галичині розвиток наукової мови пов’язаний із професо-
ром Олександром Барвінським [17, с. 249], який разом із В. Антоновичем уклав про-
граму “Руської історичної бібліотеки”. У межах цієї програми з 1886 року було опуб-
ліковано 24 томи перекладених українською мовою найкращих праць про Україну.
У Галичині формування наукового стилю пов’язане передусім із заснуванням
Товариства імені Шевченка у Львові 1873 року, метою якого була “популяризація ук-
раїнського літературного слова” [19, с. 89–90]. Отож, спершу задумане як літературне,
поступово Товариство об’єднує навколо себе й науковців інших галузей, тому 1892
року було реформоване в Наукове товариство імені Шевченка – “перший український
науковий центр нового зразка” [19, с. 90], “перша українська академія наук” [10, с. 154].
На думку Б. Якимовича, “власне І. Франко одним із перших висунув ідею й особисто
був причетний до реформування Товариства в інституцію на кшталт європейських Ака-100 Олена Труш
демій наук…” [36, с. 231]. Адже Товариство працювало у трьох секціях (філологічній,
історико-філософській і математично-природничо-лікарській), займалося питанням
творення науки українською мовою, зокрема наукової термінології усіх сфер життя
(суспільно-політичної, релігійної, лінгвістичної, друкарської, військової, музичної
тощо). “Як форма організації наукової діяльності НТШ відзначалося чіткою струк-
турою, наявністю своєї школи науковців, налагодженою системою мережі наукової
педагогіки” [9, с. 22].
Діяльність Наукового товариства імені Шевченка “сприяла загальному розвиткові
української мови, консолідувала її на рівні вироблення наукового стилю” [19, с. 92]. Про
роль НТШу розвитку української літературної мови згадує Д. Гринчишин: “Товариство
дбало про розвиток української мови, підносило її на вищий ступінь відповідно до пот-
реб суспільного розвитку, виробляло й удосконалювало її науковий стиль” [2, с. 69].
У діяльності НТШ для розвитку української наукової мови зробив чи не найбіль-
ше М. Грушевський: він “своєю глибоко цінною всежиттєвою працею довів усьому
науковому світові, що українська мова здатна бути мовою науки як і всі інші мови”
[17, с. 250]. Про плідну діяльність М. Грушевського й І. Франка у НТШ неодноразово
згадують дослідники у своїх розвідках, зокрема В. Дорошенко (цит. за Я. Мельник):
“Обидва працювали дуже інтенсивно. Обидва були стовпами НТШ…” [15, с. 197].
Для друкування наукових праць були засновані “Записки Наукового Товариства
імені Шевченка”, перші томи яких “супроводжувались підзаголовком: “Видавництво,
присвячене науці і письменству українсько-руського народу”” [12, с. 10]. На відміну від
“Основи”, праці якої друкували частково українською, частково російською мовами, мо-
вою Записок НТШбула українська. З цього приводу зауважив О. Купчинський, сьогодні
– голова НТШ: “Впровадження української мови до “Записок НТШ” як обов’язкової
переслідувало чи не дві основні цілі, а саме: по-перше, задекларувати перед світом мову
великої європейської нації як такої, в умовах її бездержавности та стагнації, зокрема
щодо наукового розвитку; по-друге, – довести спроможність української мови обслуго-
вувати науку насамперед через підготовку журналів і книжкових видань як повноцінної
і рівноправної наукової мови серед інших мов слов’янських народів” [12, с. 21]. Це був
“перший український загальнонауковий часопис, що став репрезентативним органом
усієї національної науки, виданням високого європейського рівня” [8, с. 232].
Як бачимо, уже у другій половині ХІХ ст. маємо численні здобутки в розвитку
української наукової мови, тому не можемо погодитися із твердженнями про початок
формування наукового стилю української мови тільки на межі ХІХ–ХХ ст.
УГаличині авторомпонад сотні наукових та літературно-мистецьких праць, які відігра-
ли визначну роль у розвитку української наукової мови, був І. Франко. Митець, як слушно
зазначаютьмовознавці, “швидко переріс тісні рамки локального “галицького” письменника
і перетворився на письменника всеукраїнського. Саме тому І. Франко став одниміз творців
української літературної мови, одним із основоположників її публіцистичного, а почасти
й наукового – в галузі філології – стилів” [22, с. 107]. На думку І. Білодіда, письменник
практикою, своєю науковою і публіцистичною діяльністю “утверджував ці стилі, виробляв
їх мову” [1, с. 46]. Є. Регушевський називає І. Франка “не лише наукотворцем, а й осново-
положником наукового стилю сучасної української літературної мови” [25, с. 4].Роль Івана Франка в розбудові наукового стилю української мови 101
Неодноразово торкаючись різних мовних проблем у наукових розвідках, І. Франко
прагнув їх розв’язати як теоретично, так і своєю мовотворчістю. Роль письменника
в розбудові наукового стилю української мови полягає в унормуванні, витворенні та
використанні наукової термінології, а також в удосконаленні синтаксичної системи
української мови, зокрема структурної організації простого, а особливо складного
речення як основного виразника складних значеннєвих відношень між компонентами,
що підпорядковано логічності викладу матеріалу.
Характерною ознакою наукового стилю є термінологія, яка передає певну систе-
му наукових понять тієї чи іншої мови й відповідно становить основу цього мовного
стилю. Неабияку роль у виробленні термінологічних систем української мови відіграв
І. Франко. Його “заслуга… полягає насамперед у застосуванні великої кількості спе-
ціальної лексики, термінології та номенклатури з власне українських джерел й інтер-
національного фонду, і тим самим кодифікації цієї лексики у науковому мовленні”
[30, с. 70]. Письменник у багатьох працях так чи інакше торкався проблем терміна
в системі української наукової мови, його функціонування, творення та семантики.
І. Франко дав сучасне тлумачення поняття “науковий термін” і сприяв утвердженню
новітньої мовознавчої термінології [27, с. 776]. Питання про роль І. Франка в розвитку,
унормуванні та розробленні термінологічної лексики неодноразово порушували у своїх
працях Т. Панько, М. Леонова, Є. Регушевський, І. Кочан, З. Франко, І. Ціхоцький,
О. Сербенська та ін. Зокрема, Т. Панько аналізувала міркування письменника щодо
основних рис термінів: точності й однозначності, національності й інтернаціональності,
“відповідності терміна суті означуваного ним поняття, доцільності чи недоцільності
його емотивності” [19, с. 18], підкреслювала внесок І. Франка в розвиток української
економічної термінології [18].
М. Леонова розглядає ті тематичні групи термінолексики, які утвердив І. Франко
в українській мові: суспільно-політичну, філософську, історичну, літературознавчу,
лінгвістичну, редакційно-видавничу, абстрактну та ін.; з’ясовує питання використання
термінів іншомовного походження в національній лексикології тощо [13].
С. Пінчук та Є. Регушевський проаналізували літературознавчі терміни в наукових
і публіцистичних працях І. Франка (завершальним етапом став “Словник літерату-
рознавчих термінів Івана Франка” С. Пінчука й Є. Регушевського [23]). Окрім цього,
Є. Регушевський уклав “Словник мовознавчих термінів Івана Франка” [26], а до 150-
річчя від дня народження Каменяра видав монографію “Нариси про мову наукових
праць І. Я. Франка”, у якій стисло охарактеризував період розвитку української літе-
ратурної мови кінця ХІХ – початку ХХ ст., окреслив шляхи творення наукового стилю
(зокрема, фахової термінології), погрупував мовознавчі терміни, виявлені в наукових і
публіцистичних працях І. Франка, за тематичним принципом (усього 13 груп), з’ясував
походження та вживання тих чи інших термінів в українських граматиках та мовознав-
чих працях різного часу [25].
І. Кочан окреслила такі аспекти діяльності Франка-термінолога, як його роздуми
про термін і термінологію, про переклад термінів різних наукових галузей та творен-
ня ним своїх, національних термінів; про функціонування термінологічної лексики у
художніх творах та ін. [11, с. 701].102 Олена Труш
Водночас І. Франко ще й збагачував поетичний текст науковою лексикою, надаючи,
таким способом, їй іншого звучання. “Заслугою Франка, як майстра слова, є… введення
цієї лексики в систему тропів і фігур. І тут письменник був новатором…” [31, с. 509].
Таке явище характерне для поетичного мовлення другої половини ХХ ст. загалом і
творчості шістдесятників зокрема. Інтелектуалізацію мови в художньому мовленні,
а саме в аспекті мовної характеристики персонажів-інтелігентів у прозі Каменяра
досліджує І. Ціхоцький [29, 33].
Отже, лексика української мови загалом і наукова термінологія зокрема, внесок
І. Франка в її витворення й утвердження були й досі залишаються предметом розгляду
численних мовознавчих розвідок, основою термінологічних словників, чого не можемо
сказати про дослідження синтаксису Франкового наукового мовлення, адже синтак-
сичні особливості наукового стилю виявляються насамперед у складних реченнях із
їх чіткістю побудови й логічною послідовністю викладу, семантичними відношеннями
між предикативними частинами.
Синтаксис письменника – це фрагмент синтаксичної структури наукового мовлення
другої половини ХІХ ст. Ф. Жилко зауважив: “Мова тодішніх писань галицьких публі-
цистів і учених синтаксичними структурами, як правило, була далекою від народної,
від синтаксису загальнонародної української літературної мови, що утворювалась на
основі середньонаддніпрянських говорів. У їх мові було багато латинських і польських
синтаксичних конструкцій” [5, с. 23–24]. П. Плющ стверджує, що мова наукової літера-
тури, преси і публіцистики “…була дуже штучна, часто насичена невдалими термінами,
полонізмами (лексичними і граматичними) і вражала важкою синтаксичною будовою,
часто на німецький лад” [24, с. 263]. М. Жовтобрюх висловив аналогічну думку про
наявність діалектних форм, побудову синтаксичних конструкцій під впливом інших
мов [6, с. 6]. І. Нечуй-Левицький, роздумуючи про синтетично-штучний характер то-
гочасної літературної мови, що розвивалася під усілякими впливами, вважав, що “для
літератури взірцем книжного язика повинен бути іменно язик сільської баби з її син-
таксисом” [35, с. 29]. Ще у граматиці І. Могильницького “за нормативні визнавалися і
деякі вузькодіалектні синтаксичні конструкції” [16, с. 70].
Щодо Франкового синтаксису, то Ф. Жилко зазначав: “Розмовні, оповідні синтак-
сичні структури він переносить у мову своїх публіцистичних і наукових праць, усклад-
нюючи їх будову за зразками синтаксичних структур високорозвинених літературних
мов” [5, с. 24]. Про синтаксис першої повісті “Петрії й Довбущуки” пише З. Франко
так: “Синтаксис авторської мови в повісті також відповідав тодішнім естетичним ви-
могам – гіпертрофії фрази, надмірному нанизуванню паратактичних і гіпотактичних
конструкцій… Ускладненим, але не бездоганним з погляду стрункості і ясності син-
таксисом позначена авторська мова майже всієї повісті” [31, с. 479]. Про синтаксичну
побудову речень як ознаку книжності мовлення персонажів згадує І. Ціхоцький: “Часто
зустрічаються речення великіза розміром, ускладнені нанизуванням сурядних і підряд-
них речень, однорідних членів, уточнень. … Попри розлогість синтаксичної побудови,
сприймаються такі висловлювання напрочуд легко, а на читача (слухача) справляють
потрібне враження” [29, с. 124]. І. Петличний писав: “І. Франко велику увагу звертає на
будову складних речень, зосереджується на структурі кожної синтаксичної одиниці… зРоль Івана Франка в розбудові наукового стилю української мови 103
метою наблизити синтаксичні конструкції складних речень до конструкцій, властивих
загальноукраїнській літературній мові” [21, с. 345].
Саме структурно-семантичний аналіз складного речення, його змістових відно-
шень та синтаксичних засобів між предикативними частинами як елементарних, так
і неелементарних конструкцій уможливлює визначення ролі І. Франка у витворенні
й удосконаленні синтаксису наукового стилю української мови. Порівняльний аналіз
кількох редакцій Франкових наукових статей, спостереження над авторськими виправ-
леннями тексту на різних мовних рівнях (зокрема, синтаксичному) дають уявлення про
мовну еволюцію письменника в наближенні західноукраїнського варіанта літературної
мови до її східноукраїнського взірця, засвідчують його роботу над шліфуванням мови
наукових праць.
1. Білодід І. Каменяр українського слова (До 110-річчя з дня народження і 50-річчя з дня
смерті І. Я. Франка). – К.: Наук. думка, 1966.
2. Гринчишин Д. Проблеми мовознавства на сторінках довоєнних видань Наукового
товариства ім. Шевченка // З історії Наукового товариства імені Шевченка: Зб. доп.
і повідомл. наук. сесій і конф. НТШ у Львові / Ред. О. Купчинський. – Львів, 1998.
– С. 66–70.
3. Должикова Т. Засоби інтелектуалізації української літературної мови другої половини
ХІХ століття (на матеріалі творчості П. Куліша) // Вісник Львівського університету.
Серія філологічна. – 2004. – Вип. 34. – Ч. ІІ. – С. 272–276.
4. Єрмоленко С. Науковий стиль // Українська мова: Енциклопедія / Редкол.: Русанівський
В., Тараненко О., Зяблюк М. та ін. – 2-е вид., випр. і доп. – К.: Вид-во “Укр. енцикл.”
ім. М.П. Бажана, 2004. – С. 403–404.
5. Жилко Ф. Роль Івана Франка в історії української літературної мови // Українська мова
в школі. – 1956. – № 3. – С. 18–26.
6. Жовтобрюх М. Мова української преси (До середини дев’яностих років ХІХ ст.). – К.:
Вид-во АН УРСР, 1963.
7. Жовтобрюх М. Науковий стиль української мови // Мовознавство. – 1968. – № 1.
– С. 3–13.
8. Жученко М. Про українську літературну мову // Дніпрові хвилі. – 1913. – Ч. 22–24.
– С. 304–307.
9. Зелінська Н. Поетика приголомшеного слова (Українська наукова література ХІХ – по-
чатку ХХ ст.): Монографія. – Львів: Світ, 2003.
10. Корбич Г. Журнал “Літературно-науковий вісник” львівського періоду (1898–1906).
– К.: ТОВ Вид-во “Обереги”, 1999.
11. Котлобулатова І. Книгарі та книгарні в минулому Львова. – Львів: Аверс, 2005.
12. Кочан І. Термінологічні проблеми у працях Івана Франка // Іван Франко – письменник,
мислитель, громадянин: Матеріали міжнар. наук. конф. – Львів: Світ, 1998. – С. 701–
703.
13. Купчинський О. Бібліографія фундаментального видання Наукового товариства ім. Шев-
ченка (замість передмови) // Бібліографія Записок Наукового товариства імені Шев-
ченка Т. І–CCXL, 1892–2000 / Укл. В. Майхер, ред. О. Купчинський. – Львів, 2003.
– С. 3–30.
14. Леонова М. Роль І. Франка в розвитку термінологічної лексики української мови // 104 Олена Труш
Наукові записки Чернівецького держ. ун-ту. – Т. ХХ. – Серія філол. наук. – Вип. 3.
– 1956. – С. 128–143.
15. Мацько Л., Сидоренко О., Мацько О. Стилістика української мови: Підручник. – К.:
Вища школа, 2003.
16. Мельник Я. І остання часть дороги… Іван Франко: 1908–1916. – Дрогобич: Коло,
2006.
17. Москаленко А. Нормалізація української літературної мови: Бібліографічний покажчик.
– Одеса, 1974..
18. Огієнко І. (Митрополит Іларіон). Історія української літературної мови / Упор. М. Ти-
мошик. – К.: Наша культура і наука, 2001.
19. Панько Т. Вклад І. Франка у розвиток української економічної термінології // Іван
Франко. Статті і матеріали. – Львів: Вид-во Львів. ун-ту, 1965. – Зб. 12. – С. 122–131.
20. Панько Т., Кочан І., Мацюк Г. Українське термінознавство: Підручник. – Львів: Світ,
1994.
21. Передрієнко В. Формування української літературної мови ХVІІІ столітті на народній
основі. – К.: Наук. думка, 1979.
22. Петличний І. І.Франко в боротьбіза загальноукраїнський синтаксис літературної мови
в Галичині // Іван Франко. Статті і матеріали. – Львів: Вид-во Львів. ун-ту, 1956. – Зб. 5.
– С. 326–369.
23. Пилинський М. Мовна норма і стиль. – К.: Наук. думка, 1976..
24. Пінчук С., Регушевський Є. Словник літературознавчих термінів Івана Франка. – К.:
Наук. думка, 1966. – 272 с.
25. Плющ П. Історія української літературної мови: Підручник. – К.: Вища школа, 1971.
26. Регушевський Є. Нариси про мову наукових праць І. Я. Франка. – Сімферополь: Таврія,
2006.
27. Регушевський Є. Словник мовознавчих термінів Івана Франка. – Сімферополь: Доля, 2002.
28. Регушевський Є. Франко Іван // Українська мова: Енциклопедія / Редкол.: Русанівський
В., Тараненко О., Зяблюк М. та ін. – 2-е вид., випр. і доп. – К.: Вид-во “Укр. енцикл.”
ім. М.П. Бажана, 2004. – С. 775–776.
29. Русанівський В. Ще про дві літературні мови в Київській Русі // Мовознавство. – 1996.
– № 6. – С. 3–12.
30. Стежками Франкового тексту (комунікативні, стилістичні та лексикографічні виміри
роману “Перехресні стежки”) / Ф. Бацевич (наук. ред.), С. Бук, Л. Процак, А. Ровенчак,
Л. Сваричевська, І. Ціхоцький. – Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. І. Франка, 2007.
31. Франко З. Мова І. Франка-вченого // Матеріали міжвуз. конф., присв. 110-річчю з
дня народж. та 50-річчю з дня смерті І. Я. Франка. – Львів: Вид-во Львів. ун-ту, 1968.
– С. 70–72.
32. Франко З. Мова творів І. Франка // Курс історії української літературної мови: В 2-х т.
/ За ред. І. Білодіда. – К.: Вид-во АН УРСР, 1958. – Т. 1. – С. 476–518.
33. Франко І. До В. Г. Щурата. [Львів], 10 квітня // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. – К.:
Наук. думка, 1986. – Т. 49. – С. 490–491.
34. Ціхоцький І. Мова прози Івана Франка (стилістичні новації). – Львів: Видавничий центр
ЛНУ ім. І. Франка, 2006.
35. Чапленко В. Українська літературна мова. Її виникнення й розвиток (XVІІ ст. – 1917 р.).
– Нью-Йорк, 1955.
36. Шевельов Ю. Внесок Галичини у формування української літературної мови. – К.:
Вид. дім “КМ Академія”, 2003.
37. Якимович Б. Іван Франко – видавець: Книгознавчі та джерелознавчі аспекти. – Львів:
Видавничий центр ЛНУ ім. І. Франка, 2006. Роль Івана Франка в розбудові наукового стилю української мови 105
IVAN FRANKO’S CONTRIBUTION TO ELABORATING
SCIENTIFIC STYLE OF THE UKRAINIAN LANGUAGE
Olena TRUSH
Ivan Franko National University of Lviv,
Department of Ukrainian Language,
1 Universytetska Str., 79000 Lviv, Ukraine
In the research the author highlights the ways of forming and peculiarities of functioning
of scientifi c subtype of the standard Ukrainian language within a very important period of
its development – the second half of the 19
th
century, elucidates Ivan Franko’s contribution
to elaborating scientifi c style of the Ukrainian language: in forming scientifi c terminology
and in development of syntactic structure within the complex sentence system.
Key words: scientifi c style, terminology, syntactic organization of scientifi c text.
РОЛЬ ИВАНА ФРАНКО
В РАЗВИТИИ НАУЧНОГО СТИЛЯ УКРАИНСКОГО ЯЗЫКА
Елена ТРУШ
Львовский национальный университет имени Ивана Франко,
кафедра украинского языка
ул. Университетская, 1, 79000 Львов, Украина
Прослежены пути формирования и особенности функционирования научной
разновидности украинского литературного языка на протяжении важного периода в
его истории – второй половины ХІХ в., выяснена роль И. Франко в развитии научного
стиля украинского языка: в создании научной терминологии и развитии синтаксической
структуры в системе сложного предложения.
Ключевые слова: научный стиль, терминология, синтаксическая организация
научнового текста.
Стаття надійшла до редколегії 15.01.2010
Прийнята до друку 26.01.2010