Величезні зміни, пережиті Україною в 60—80-х роках,
наклали помітний відбиток на художній процес, різко й не­
одноразово змінюючи соціальні передумови його розвитку.
Тоталітарні негації не знищили, та й не могли знищити
осердя літератури, її гуманістичний потенціал, співмірний з
духовністю народу. Шляхи мистецького самовираження
нації більш чи менш складні за будь-якої епохи, але мистец­
тво існує, доки існує народ.
Загальне пожвавлення літературного, мистецького, нау­
кового життя в Україні, звично пов’язуване лише з «хру-
щовською відлигою», насправді є відгомоном глобальних
зрушень у політичному, соціальному, культурно-мистецькому
прогресі людства: саме ці роки позначені рішучою бороть­
бою за соціальну справедливість, права людини в різних
країнах, крахом колоніальної системи, виникненням опору в
«соціалістичному таборі» (угорські, чехословацькі події),
студентськими заворушеннями, рухом «сердитих молодих
людей», появою нових мистецьких форм, що заперечували
традиційну культуру й активно революціонізували мистець­
ке життя (поширення рок- і поп-музики, жанру «антирома-
ну», театру абсурду та інших авангардних напрямів у всіх
без винятку видах мистецтв тощо).
Хроніка літературно-мистецького процесу 60—80-х років
засвідчує строкатість і нерівність розвитку української куль­
тури, а водночас і її невід’ємність од загальнолюдської ку­
льтурної спільноти.
Наприкінці 50-х років в Україні засновано нові видан­
ня: журнали «Прапор» (1956), «Радянське літературознав­
ство» (1956), «Народна творчість і етнографія» (1957),
«Всесвіт» (1958), газету «Друг читача» (1960), цього ж ро­
ку вийшов 1-й том «Української радянської енциклопедії»
(УРЕ). Постановою Ради Міністрів УРСР від 20.У.1961 р.
запроваджено Державну премію УРСР ім. Т. Г. Шевченка.
1962 р. «Літературну газету» перейменовано на «Літератур­
ну Україну», це видання помітно змінило своє обличчя.
5 Великі письменницькі зібрання (IV з’їзд письменників,
1959, III пленум правління СПУ, 1960) прикметні поворотом
до відживлення національних джерел, заблокованих у попе­
редні десятиліття. Одним із найпомітніших наслідків цього
процесу було повернення читачеві значної частини худо­
жньої спадщини В. Бобинського, Д. Бузька, О. Близька,
В. Гжицького, І. Дніпровського, О. Досвітнього, М. Драй-
Хмари, В. Еллана, Г. Епіка, П. Капельгородського, Я. Качу­
ри, Г. Косинки, Г. Коцюби, М. Куліша, Я- Мамонтова, О. Слі-
сцренка, С. Тудора, В. Чумака та ін. Реабілітовано М. Йога-
НССна, В. Підмогильного, Є. Плужника.М. Семенка, В. Свід-
Зинського, Б. Вражливого, П. Филиповича, М. Філянського,
І Шкурупія та ін., хоч їхні твори, як і раніше, не видавалися.
«БІЛІ плями» культури заповнювалися вибірково, а по­
вернення її естетичний обіг художніх творів позначалося
«II Так, М. Куліш виходив без «Мини Мазайла»,
• II іродиого МИЛЙХІЯ», (-‘. ІІлужник — без роману «Недуга»
• чіп ч поезій, М Зеров без його критики й літера-
I м < 11111. і не видавав «Золотого гомону» й
ції мйтсрі Нлжнн «Сліпців», Сосюра—«Третьої
ГілОііііі.иїт» обминула стороною М. Хви-
М Іігнпи.і, І Михайличенка, І . Чупринку та бага-
. ІНШИХ пік ЬМЄННИКІВІ
Ідео ПІЙ цензура на деякий час послабшала, однак і
/і.і.’ лі.і пікала літературу. Короткочасну «хрущовську
відлигу» змінили брежневсько-сусловські заморозки. 1965 р.
нже почалися ноні арешти. Засуджено І. Світличного,
Є. Сверстюка, Ю. Бадзя, І. Калинця, В. Стуса, В. Захарчен-
ка, О. Різниченка, Т. Мельничука, В. Рубана, В. Марченка,
О. Бердника та ін.
Під прес цензури потрапляють «Собор» О. Гончара,
«Мертва зона», «Родинне вогнище» Є. Гуцала, «Мальви»
Р. Іваничука, «Полтва» Р. Андріяшика, «Іван» І. Чендея,
«Турецький міст» Р. Федоріва, «Неопалима купина» С. Пла-
чинди й Ю. Колісниченка, «Меч Арея» І. Білика та ін. Відлу­
чені од активної творчості Б. Антоненко-Давидович, М. Лу-
каш, Г. Кочур, Михайлина Коцюбинська, С. Колесник, В. Го-
лобородько, В. Іванисенко. Понад 15 років минуло між
третьою і четвертою книжками Ліни Костенко, десяти­
ліття — між книжками 60-х і 70-х років Вал. Шевчука.
20 років не з’являвся на екранах фільм Ю. Іллєнка, постав­
лений за кіноповістю І. Драча «Криниця для спраглих».
Скоєно політичні вбивства талановитої художниці Алли
Горської, видатного композитора В. Івасюка. Постійно три­
вала критика тих чи інших творів за відступи од соцреалізму
(«Гетьманівна» В. Мисика, «Гранослов» Д. Павличка, «На-
6
бережна, . 12» Вал. Шевчука, оповідання Гр. Тютюнника,
романи Б, Харчука).
Утім, нетривале послаблення режимного тиску в першій
половині60-х, років призвело до загального позитивного
зрушення в культурному житті України. Добре зазвучали
твори українського мистецтва у загальносоюзному кон­
тексті. Ленінських премій удостоюються О. Довженко за
«Доему про море» (1959), М. Рильський за книжки «Троян­
ди й виноград» і «Далекі небосхили» (1960), М. Стельмах за
трилогію «Велика рідня», «Кров людська — не водиця»,
«Хліб і сіль» (1961), О. Гончар за роман «Тронка» (1964).
Присуджено перші Шевченківські премії: П. Тичині за
вибрані твори в 3-х томах (1962), О. Гончару за роман «Лю­
дина і зброя» (1962), В. Сосюрі за збірки «Ластівки на
сонці» і «Щастя сім’ї трудової» (1963), Г. Тютюннику за ро­
ман «Вир» (1964), Ірині Вільде за трилогію «Сестри
Річинські» (1965), М. Бажану за поему «Політ крізь бурю»
(1965). Помітною подією стала поява кількох художніх
творів, присвячених Т. Шевченкові, передусім роману «В сте­
пу безкраїм за Уралом» (1964) Зінаїди Тулуб — письмен­
ниці, яка ще в 30-х роках внесла нове дихання в історичну
прозу своїм романом-епопеєю «Людолови» і лише 1956 р. реа­
білітована після тривалих репресій і заслання.
Широко відзначалося 150-річчяТ. Шевченка (об’єднаний
пленум правлінь СП СРСР і України, відкриття пам’ятни­
ка Т. Шевченкові в Москві), як і ювілеї інших українських
письменників та митців (деякі —- за рішенням Всесвітньої
Ради Миру), зокрема, 100-річчя І. Франка (1956), 50-річчя
з дня смерті Лесі Українки (1963), 100-річчя Ольги Коби-
лянської (1963), 100-річчя М.Коцюбинського (1964) та
ін. З нагоди ювілею І. Франка у Львові відкрито пам’ятник
поетові (1964).
Частішають Декади й Тижні української літератури та
мистецтва в інших республіках і різних національних літера­
тур в Україні. Вони мали передусім пропагандистську спря­
мованість (ідеї «дружби народів», «інтернаціоналізму»,
«взаємозближення» і т. ін.), але об’єктивно сприяли обміну
духовними скарбами, мали свій вплив на інтенсифікацію
творчого процесу в різних культурах. Ще більшою мірою
пожвавлювало мистецьке життя повернення багатьох репре­
сованих імен у російську та інші національні літератури,
видання творів Хемінгуея, Белля, Ремарка, Камю, Кафки
та ін.
60-ті роки — час виникнення нових продуктивних тен­
денцій у літературному процесі, піднесення загального ідей­
но-художнього, інтелектуально-філософського рівня в мис-
‘< тецтві, час творчого оновлення, «третього цвітіння» старших
майстрів пера (М. Рильського, П. Тичини, М. Бажана, В. Со-
сюри, Л. Первомайського, В. Мисика, А. Малишка, І. Мура-
това), приходу нової хвилі в поезії, прозі, критиці. Дебю­
тантів широко представляє «Літературна Україна»; почина­
ючи з 1961 р. відводяться цілі «полоси» М. Вінграновському
(«З книги першої, ще не виданої», 7.ІУ.1961), В. Коротичу
(«Вірші лікаря Коротича», 5.У.1961), М. Сингаївському
(«Чотири сторони світу», 3.VI.1961), Є. Гуцалу і Ю. Щерба-
ку (30УІ.1961), І. Драчу («Ніж у сонці», 18.УІ.1961),
В. Дрозду, Є. Гуцалу, Вал. Шевчуку (23.1.1962), Ліні Кос­
тенко (26.1.1962). У «Літературній Україні», «Зміні» («Ра­
нок»), «Дніпрі», «Молоді України», інших виданнях висту-
іі.іім В. Симоненко, Гр. Тютюнник, Б. Олійник, дебютували
пікни львівські письменники Р.Федорів, Р. Іваничук,
харківські Р, Третьяков, Р. Полонський та ін. Характер
(ритики визначали праці І. Дзюби, І. Світличного,
< і верстюка та Ін., які підходили до літературного процесу
і КРИТЕРІЯМИ ПІДВИШеНОІ ВИМОГЛИВОСТІ, протистояли вульгар­
ному СОЦІОЛОІ і іму.
ПОЗИТИВНІ ГЄНДЄНЦІЇ її Літературі (‘ЯВЛЯЛИСЯ В КОНТЄКСТІ
іагальномистецьких ірушень. На 60-ті роки припадає ста-
новлення українського поетичного кінематографа — і в по­
дальших десятиліттях найвиразнішої лінії національного
кіномистецтва («Тіні забутих предків» С. Параджанова,
«Ніч на Івана Купала», «Білий птах з чорною ознакою»
Ю. Іллєнка, «Камінний хрест» Л. Осики, «Вавілон-ХХ»
І. Миколайчука та ін.). Традиції О.Довженка, І. Савченка,
І. Кавалерідзе розвивають Т. Левчук, В. Денисенко, Г. Ко-
хан та ін. У жанрі комедійного кіно В. Іванов знімає фільм
«За двома зайцями».
Прихід нових сил і творче відсвіження старших помітні і
в інших жанрах мистецтва. Поряд із композиторами, які
розвивають класичні традиції української музики (Л. Реву-
цький, П. Козицький, Г. Верьовка, М. Колесса^ А. Кос-Ана-
тольський, А. Штогаренко, Г. Майборода, П. Майборода,
К. Данькевич, Ю. Мейтус, В. Кирейко, М. Вериківський та
ін.), плідно працюють носії нових музичних ідей (В. Сильве-
стров, Л. Грабовський, В. Губа, Є. Станкович, В. Загорцев,
М. Скорик, Леся Дичко та ін.). Значних змін зазнає ест­
радна музика (творчість О. Білаша, В. Івасюка, М. Скорика
та ін.), здобуває широку популярність майстерність оперних
співаків (Б. Гмиря, Лариса Руденко, Д. Гнатюк, Ю. Гуляєв,
Белла Руденко, А. Мокренко, А. Солов’яненко, А. Кочерга,
Діана Петриненко, Євгенія Мірошниченко та ін.), драматич­
них акторів (Г.Юра, Д. Мілютенко, Наталя Ужвій та ін.),
8
естрадних виконавців (Софія Ротару, В. Зінкевич, Н. Ярем-
чук та ін.), творчих колективів («Смерічка», «Кобза»,
«Світязь» та ін.). Дедалі помітніше заявляє про себе сучас­
на українська пісня (поети-піснярі М. Ткач, М. Сингаївсь-
кий, В. Кришенко, С. Пушик).
Образотворче мистецтво, починаючи з 60-х років, працює
на злам стереотипів епохи сталінізму, в багатьох жанрах
розвиваючи найрізноманітніші тенденції: від реалістичної
школи до найлівіших авангардних спрямувань (М. Дерегус,
М.Тлушенко, М. Божій, Й. Бокшай, В. Кушнір, О. Шовку-
ненко, С. Шишко, В. Патик, В. Касіян, Г. Якутович, О. Гу-
барєв, І. їжакевич, А. Петрицький, Т. Яблонська, І. Філонов,
А. Базилевич та ін.).
70-ті роки одержали назву «застійних часів». Для
української культури цей період вельми несприятливий, хоч і
не зовсім однорідний: перша його половина прикметна знач­
но дужчим ідеологічним пресингом, який поступово слабшав
до наступного десятиліття.
Однією з ідеологічних домінант, що внесла найбільше
спотворень у культурне буття народу, була вперто впровад­
жувана теза про єднання, зближення, злиття народів усіх
республік СРСР і утворення «нової історичної спільності» —
радянського народу. Саме слово «національний» (не кажучи
вже «український») стало підозрілим, замість «українці»,
«Україна» послідовно вживалося «трудящі УРСР». Під пи­
льним наглядом раптом опинилися перекладачі художніх
творів українською мовою, в їхній праці, спрямованій на
розвиток і збагачення рідної мови, вишукувалися прояви
«штучної українізації текстів», «мовної відрубності», зумис-
ного «відриву від російської мови» тощо.
Темі зближення народів, «радянському патріотизму» при­
свячувалися незліченні статті, громадські акції, видавалися
збірники «Література дружби та єднання» (1972), «Літера­
тура правди і прогресу» (1974), «Взаємозбагачення і збли­
ження літератур народів СРСР» (1977), «Братерство на­
родів— братерство літератур» (1979), «Будівник комуніз­
му — герой багатонаціональної радянської літератури»
(1980) та ін. Національна специфіка літератури послідовно
нівелювалася, що не могло не призвести до ряду негативних
наслідків: притлумлення інтересу до національної історії, зок­
рема відчутне послаблення позицій історичної прози, над ав­
торами якої часто зависало звинувачення в «антиісторизмі»,
«ідеалізації старовини» (Р. Іваничук, Р. Федорів, Р. Іванчен-
ко, І. Білик), відсування на далеку культурну периферію
традиційної народознавчої проблематики, сільської теми то­
що.
9 У культурному житті під тиском партійного диктату різко
окреслились два офіціозні полюси: позитив і негатив. Пер­
ший мав невелике коло «магістральних тем», сформульова­
них у ряді партійних постанов та «основоположних» статтях
вищих літературних сановників. Показова тут стаття М. Ша-
моти «За конкретно-історичне зображення життя в літера­
турі», надрукована в «Комуністі України» (1972); у ній
знайдемо перелік не лише проскрибованих імен, творів, ай
тем та проблем. З неї починається остаточна, фронтальна
війна проти будь-якого «свободомислія» в літературі, яка по­
трапляла в цілковиту залежність від приписів послідовно ви­
творюваного системою «соціалістичного реалізму».
Одна з помітних тодішніх кампаній розпочалася 1970 ро­
ку и Харкові VI розширеним (і «настановчим») пленумом
правління СПУ на тему «Людина праці в сучасній
іїнській літературі» (основна доповідь В. Козаченка).
І и пленум поклав початок цілій серії подібних акцій з по-
ЦІбіІИХ і’м І .їм пропагандистські заходи спричинили появу
і” рнду кон’юнктурних творів, перейнятих фальшивим
і- ‘РАНИМ пнфосом», відображенням дійсності «у
ІШІТЛІ» ‘”і ніч 11.11 • (1111111 ч рішень, безлічі бравурних на-
|)Иі п п> ІЖробIIИ’Іу чгму» іа мі.
• ині|м «належної» атмосфери сприяли науково-теоре-
ііі ібгоіюренИЯ НВ пріоритетні теми, зокрема, конферен­
ції! «( оціаліСТИЧНИЙ спосіб ЖИТТЯ і радянська література»,
проведена < -11-V та ІНСТИТУТОМ літератури до п’ятої річниці
постанови ЦК КПРС «Про літературно-художню критику»
(1972). За її матеріалами в 1977 р. вийшов збірник «Соціа­
лістичний спосіб життя і література». У розвиток теми
1978 р. Інститут літератури разом зі Спілкою письменників
проводить наступну конференцію — «Конституційні гарантії
свободи творчості в СРСР і сучасна радянська література»,
що наступного року також увінчалася відповідним збірни­
ком («Питання соціалістичного реалізму», 4-й вип.).
На іншому, негативному полюсі — не менш активно нагні­
талася напруга «контрпропаганди», розвінчування ворожо­
го й антигуманного «буржуазного способу життя», породжу­
ючи безліч статей на цю тему, збірники на зразок «Проти
фальшивих концепцій», «В чаду фальшивих ідей» (1974),
«Антигуманізм новітніх фальсифікаторів» (1976), щорічний
львівський збірник «Пост Ярослава Галана» тощо; в гума­
нітарних академічних інституціях така тематика неодмінно
планувалася й нав’язувалась ученим.
Коло «магістральних тем» було порівняно невеликим, до
них входили ще розкриття досягнень НТР, тема інтернаціо­
налізму, «ленінська тема», «міська тема» тощо. Вихід за їхні
і
10
рамки, відхилення од «генеральної лінії» нерідко переводили
митців до когорти проскрибованих. У цей час активно функ­
ціонують «чорні списки», в яких фігурують імена допущених
і недопущених до ефіру, екрану, преси, відбуваються виклю­
чення з партії, пониження в посадах і звільнення з роботи,
«тихі репресії» (Л. Махновець, Михайлина Коцюбинська,
Б. Антоненко-Давидович, Г. Аврахов, В. Іванисенко, С. Ко-
лесник, М. Сиваченко та ін.). Затим котиться нова хвиля
арештів, зокрема й повторних; друкуються «покаянні листи»
критикованих. Під завісу цього безчасів’я покінчили життя
самогубством Гр. Тютюнник (1980), В. Близнець (1981).
Між цими двома стулками ідеологічного пресу, «пропа­
гандою» і «контрпропагандою», література й мистецтво за­
знавали непоправних втрат. Проте поряд із творами кон’юн­
ктурними, вимушеними, нерідко й у доробку одного митця
траплялися речі, які не вкладалися в соцреалістичні припи­
си, порушували канони. Такі твори найчастіше лишалися
невідомими культурній громадськості, а деякі з них — і досі
в тіні, як то сталося з багатьма операми В. Губаренка, «Ят-
ранськими іграми» (1978) І. Шамо, фолькоперами Є. Стан-
ковича «Цвіт папороті» (1979) та В. Зубицького «Чумацький
шлях» (1983). Багатьох прикростей від офіційних мистець­
ких «кваліфікаторів» зазнали композитори, які працювали в
нетрадиційній стилістиці (В. Сильвестров. В. Губа, В. Бібік,
В. Загорцев та ін.), художники — особливо «буржуазного»
авангардного спрямування (О. Дубовик, В. Пасівенко,
К. Саченко, О. Івахненко та ін.).
У 70-ті роки з великими труднощами пробиває собі шлях
у теорії й практиці українського мистецтва довго проголо­
шувана «ворожою» художня умовність, розкута асоціа­
тивність, абстрактна образність. Важко й не завжди безкар­
но давалися навіть незначні прориви за межі регламентова­
них проблем, не легше відшукувалися й естетичні вартості.
всередині їхніх рамок. Проте такі виходи були.
Протягом 70—80-х років друкуються 11 томів «Словника
української мови», започатковано літературні огляди
«Рік — 74» та ін. (згодом «Літературна панорама») у ви­
давництві «Дніпро», щомісячну серію «Романи й повісті»
(«Дніпро»), збірники «Література і сучасність», «Проблеми.
Жанри. Майстерність» («Радянський письменник»), «Літе­
ратура. Діти. Час» («Веселка»).
Непоодинокі прориви у світ правдивих мистецьких варто­
стей траплялися й у красному письменстві. Виходять пое­
тичні збірки Д. Павличка «Сонети подільської осені» (1973),
«Сонети» (\978), Ліни Костенко «Над берегами вічної ріки» ,
(1977), історичний роман у віршах «Маруся Чурай» (1979),
1) «Неповторність» (1980); І. Драча — драматична поема «Ду­
ма про вчителя» (1977). У прозі — романи «Лебедина
зграя» (1971) В. Земляка, «Зорі й оселедці» (1972)
В. Міняйла, «Циклон» (1970) і «Бригантина» (1972) О. Гон-
. чара, «Місяць над майданом» (1971) та «Хліб насущний»
(1976) Б. Харчука, «Біла тінь» (1975) Ю. Мушкетика, істо­
ричні романи П. Загребельного («Первоміст», 1972,
«Євпраксія», 1975, «Роксолана», 1980), «Ирій» (1974)
В. Дрозда, збірки оповідань «Батьківські пороги» (1972) та
«Коріння» (1976) Гр. Тютюнника, повісті Є. Гуцала
«Шкільний хліб» та «Сільські вчителі» (1982) та ін.
Серйозні набутки в 60—80-ті роки має численний корпус
українських перекладачів, серед яких передусім слід назвати
таких визначних майстрів перекладацького мистецтва, як
М. Лукаш («Фауст» Гете, «Декамерон» Бокаччо та ін.) і
Г. Кочур (Шекспірів «Гамлет», європейська поезія від ан-
ГИЧНОСТІ до другої половини XX ст.). Помітними явищами
і 1.1 ні вперше видані українською мовою «Іліада» та «Одіс-
І’омора (!> Тем), «Божественна комедія» Данте
і1 їроб’язко), ‘ у іір я французької поезії» (М. Терещен-
иіі.іпсії и грузинської, бІЛОруСЬКОІ! словацької, чеської,
вірменської ІКМІІІ. ,і гакОЖ баГвТОТОМНИКИ творів Дж. Лон-
і и, її /її- Мопассана, А. Франса, Г. Гейне, В. Шекспіра,
і. Пруса, Шолом Алейхема, Б. Хемінгуея; серійні видання
«Вершини світового письменства», «Перлини світової ліри­
ки», «Зарубіжна новела» тощо. Плідною була діяльність
гаких активних перекладачів з різних мов, як Ірина Стешен-
ко, С. Сакидон, О. Кундзіч, С. Ковганюк, Д. Бобир, М. Шу-
мило, Ф. Гавриш, М. Пінчевський, А. Лисенко. З кількох мов
успішно перекладають Ю. Лісняк, Д. Паламарчук, А. Пере-
падя, Ольга Сенюк, В. Гримич, П. Соколовський, В. Шовкун,
І. Дзюб, О. Мокровольський, О. Синиченко, Г. Халимоненко.
В Україні видаються переклади з багатьох давніх і су­
часних мов Заходу й Сходу: давньогрецької й латинської
(Й. Кобів, А. Содомора, В. Стрільців, Ю. Цимбалюк), ан­
глійської (О. Терех, В. Митрофанов, Р. Доценко, Марія Габ-
левич, Соломія Павличко, В. Діброва), французької
(В. Коптілов, Тамара Воронович, М. Москаленко, Г. Філіп-
чук, Марія Венгерівська), німецької (М. Дятленко, Є. Попо­
вич, А. Плюто, Л. Череватенко, Євгенія Горева, Галина Ло-
зинська), іспанської (М. Литвинець, Б. Дзюба, Маргарита
Жердинівська), італійської (І. Корунець, І. Труш, Оксана
Пахльовська), новогрецької (О. Пономарів, А. Чардаклі,
В. Степаненко), угорської (І. Чендей, Ю. Шкробинець,
І. Мегела), слов’янських (В. Житник, І. Ющук, В. Струтинсь-
кий, О. Микитенко, Д. Андрухів, М. Павлюк), румунської
(В. П’янов, С. Семчинський, А. М’ястківський, І. Кушнірик),
12
китайської і японської (І. Чирко, Г. Турков, І. Дзюб), пер­
сидської і таджицької (О. Шокало), грузинської (Р. Чілача-
ва, О. Мушкудіані), вірменської (О. Божко, В. Кочевський),
хінді (С.Наливайко, Ю. Покальчук), єврейської (з ідиш —
Олена Пархомовська, М. Талалаєвський, А. Кацнельсон, з
івриту — М. Фішбейн), литовської (Д. Чередниченко), ла­
тиської (М. Григорів, Ю. Завгородній), естонської (О. За-
вгородній).
«Відпруження» культурного життя в Україні не
збігається в часі з початком перебудови. Воно стає дедалі
відчутнішим уже наприкінці 70-х років, одразу після «малан-
чуківщини». Це наочно ілюструють тогочасні Шевченківські
премії. 1978 р. відзначено (посмертно) роман «Лебедина
зграя» В. Земляка (хоч по виході довкола нього не розсію­
вався туман підозріливості). У 1980 р.— роман М. Стельма­
ха «Чотири броди», видання якого чотири роки штучно за­
тримувалося, 1981 р.—~ роман А. Дімарова «Біль і гнів»,
1984 р.— дитячі твори М. Вінграновського та ін.
Штучні рамки соцреалістичних формул дедалі більше ч»
руйнуються, доки не зазнають остаточного краху в середині
80-х років під тиском процесів демократизації, гласності,
наростаючого національного відродження.
З кінця 80-х років письменники України, як і завжди у
вирішальні моменти історії, беруть активну участь у розгор­
танні політичної і культурної боротьби за державну неза­
лежність. З ініціативи письменницької громади створюється
Товариство української мови ім. Т. Г. Шевченка, Народний
Рух України (І з’їзд якого відкривав О. Гончар), відбу­
вається масовий вихід творчої інтелігенції з лав КПРС (ре­
дакція журналу «Жовтень», наприклад, вийшла всім колек­
тивом разом), письменники беруть активну участь у ство­
ренні нових політичних партій та ін.
«Перебудова» прикметна передусім поступовим зняттям
найрізноманітніших табу—від нерішучої реабілітації
М. Хвильового, В. Винниченка на початку 80-х років — до
повного розкриття спецсховів, зняття будь-яких заборон з
історичних постатей, національно-духовної проблематики,
закордонних зв’язків. Цей процес розгорнувся на повну силу
з проголошенням незалежності України.
1988 р. починає виходити «Українська літературна ен­
циклопедія», 1989 р.— «Повне зібрання творів Т.Шевчен­
ка», видаються історичні праці М. Грушевського, М. Драго-
манова, М. Аркаса, Олександри Єфименко, О. Субтельного,
в усіх журналах і видавництвах друкуються досі забороне­
ні твори українських письменників, істориків, етнографів,
економістів, політологів тощо. Засновується ряд нових
13 видавництв («Обереги», «Основи», «Рада», ім. О. Теліги, Ви­
давничий дім «КМ Асасіетіа», «Абабагаламага» та ін.),
журналів («Українська старовина», «Український світ»,
«ВУС», «Четвер», «Лугосад», «Авжеж», «Хроніка-2000»,
«Соняшник», квартальник «Світовид» та ін.), зокрема періо­
дичних видань в областях («Тернопіль»,«Чернігів», «Кур’єр
Кривбасу», полтавська літературно-краєзнавча «Криниця»,
львівський «Універсум», газета «Літературний Львів» та
ін.). Великих змін зазнає національна освіта, створюються
нові підручники, у школах і вузах обов’язковим стає вивчен­
ня української мови, історії, народознавства. Активно нала­
годжуються культурні зв’язки з закордоном, особливо з
українською діаспорою, яка нарешті одержує змогу безпо­
середньо включитися в розбудову незалежної України. До­
недавна спорадичні чи й підпільні контакти стають повнок­
ровними й нормальними, об’єднуючи все тісніше два береги
українства.
Не 60 КО-ті роки припадає активна діяльність Науково­
го товариства імені Шевченка (НТШ) у Франції, Канадсько-
го Інституту українських студій (КІУС) при Альбертському
університеті (Едмонтон, Канада), українознавчих кафедр і
відділень університетів (Гарвард,1 СЛІІА; Торонто, Канада та
іп.), Українського Вільного Університету в Мюнхені (УВУ),
об єднання українських письменників у Канаді «Слово»,
Української Вільної Академії Наук (УВАН) у США,
Об єднання Митців Українців в Америці, очолюваного ви­
датним скульптором М. Черешньовським, та ін.
Внесли свій помітний вклад у пропаганду української ку:
льтури й літератури видавництва «Сучасність» у Мюнхені,
«Смолоскип» ім. В. Симоненка, яке віднедавна перемістило­
ся в Україну, «Пролог», «Українське, слово» у США й Ка­
наді, «Червона калина» в Нью-Йорку та ін. У 1961 р. почав
видаватися журнал «Сучасність», який з 1991 р. уже дру­
кується в Україні, культурне життя українського зарубіжжя
висвітлювалося на сторінках журналів «Нові дні», «Діалог»
(Торонто, Канада) та ін.
Здобуття незалежності й новітнє відродження України
створили цілковито нові умови культурного розвитку. Ситуа­
ція, втім, неоднозначна: поряд із найширшими можливостя­
ми, які відкрилися для художньої творчості, науки, освіти,
зняттям будь-яких заборон, існують і значні труднощі —
непідготовленість культури до переходу до ринкових відно­
син, брак коштів для гуманітарно-духовної справи, що зму­
шує ряд видавництв, редакцій газет і журналів згортати
свою діяльність, ставить на грань виживання численні
освітні установи, наукові інституції. Намітилася небезпечна
Н
тенденція до відтоку наукових і творчих сил за мордон,
спричинена економічними труднощами, та Ін.
Та все ж з’являються нові імена, нові твори, значні куль­
турні явища.
* * *
Помітні з початку 60-х років ознаки збагачення, з одного
боку, життєвої правди в літературі і, з другого, збагачення
літератури як такої, урізноманітнення її форм, розкутість
мови, щирість вислову, тобто розгортання обох її крил —
нравди і краси — проявлялися в різних митців і в різних
жанрах, звичайно, неоднаковою мірою.
Сам час з його багатьма перемінами, зокрема в соціаль­
но-економічній галузі, в освоєнні космосу, демократизацією
життя, наскільки це було можливим за умов однопартійної
системи, накладав свій безумовний відбиток на суспільний
настрій, а відтак і на художню свідомість, на літературу, всі
її роди й жанри, і в цьому розумінні час був над літерату­
рою, «підкоряв» її.
Загальна тенденція кінця 50-х, зокрема в прозі про су­
часність,— прагнення більшої конкретності, правдивості,
непідробності художнього зображення. Усвідомлюються
раніше набуті хвороби — анемія художньої конкретності,
уникання «непривабливих» і «нетипових» подробиць, відда­
леність од життя, лозунговість узагальнень.
Логічно пов’язаний з цим і наступний, на початку 60-х
років, крок роману, тепер уже воєнного. Звільнений від
різних сковуючих регламентацій, спраглий до художньо не-
освоєного досвіду, особливо його трагічних сторінок, до ви­
явлення складних передвоєнних умов і обставин, звернений
до гострих морально-етичних проблем,— такий воєнний роман
постав в українській прозі в ряді художньо оригінальних
взірців. Найперші серед них — широко відомі читацькому
загалу «Людина і зброя» (1960) О. Гончара, «Вир» (1960,
1962) Г. Тютюнника, «Дикий мед» (1963) Л. Первомайсько-
го, віднесена за часом дії до років війни та повоєння «Прав­
да і кривда» (1961) М. Стельмаха та ін.
Якщо ж говорити про явища кінця 50-х — початку 60-х
років, що стали певними каталізаторами для всього літера­
турного процесу, то в українській літературі слід назвати
два вирішальних фактори. Це, по-перше, публікація в кінці
50-х років кіноповістей О. Довженка, що привернули загаль­
ну увагу, їхній вплив на дальший літературний розвиток, і,
по-друге, поява нової хвилі — шістдесятників, молодих тала­
новитих поетів, прозаїків, критиків, які дебютували в цей час
у різних національних літературах.
15 Кіноповісті О.Довженка «Зачарована Десна» (1956),
«Повість полум’яних літ», «Поема про море» (1957) кожна
по-різному стали своєрідним викликом пласкій описовості,
дрібнотем’ю, в’ялості думки. Вони заявляли інші—діалек­
тичні — виміри концепції людини й світу, вносили в україн­
ську прозу пристрасну відкривавчу проблемність, порушува­
ли такі питання, до яких згодом не раз повертатиметься
українська (і не лише українська) література,— наприклад,
про суперечності між селом і містом, нерівномірність прогре­
су технічного й духовного, про непошану до минулого, спо­
живацькі тенденції тощо.
Проза О. Довженка активізувала літературний процес і
багатьма суто художніми нововведеннями: не могли пройти
повз увагу критики та читачів, самих митців і особливий ду­
ховний історизм його образного мислення, мальовані ним са­
мобутні національно виразні характери, новаторське пере­
плавлення естетичних принципів народної творчості, сміли­
ве звернення до умовності, символіки, гіперболізму.
Новаторський дух, нові уявлення про покликання літера­
тури яскраво проявилися в поезії шістдесятників В. Симо-
ііеика, М. Вінграновського, І. Драча, Б. Олійника, В. Короти-
ча, Р. Третьякова, Б, ІІечерди та Д. Павличка й Ліни Кос­
тенко, які дебютували в 50-х роках, а слідом і в молодій
тогочасній прозі — в окремих публікаціях та перших книж­
ках Гр. Тютюнника, Є. Гуцала, Вал. Шевчука, В. Дрозда,
Ю. Щербака, Р. Іваничука, Р. Федоріва.
Спочатку творчість поетів-шістдесятників розглядали не­
одмінно в контексті таких понять, як «метафоричність»,
«космізм», «асоціативність», а то й «ускладненість», «незро­
зумілість», «відрив від традицій» тощо. Хвилі похвали й
підтримки, огуди та критики змінювали одна одну, та неза­
баром виявилося, що і космізм, і асоціативна «переусклад-
неність» — далеко не головне і не всіх поетів стосується, що
головні поетичні заповіді шістдесятників — виступ проти
інерції поетичної думки, закостенілості, ілюстративно-
кон’юнктурного віршоробства, віра в справедливість, у своє
право і змогу утверджувати її, усвідомлення діалектичної
суперечливості життя, індивідуальної цінності кожної люди­
ни й невичерпних багатств народної душі. А ще — неприй­
няття фальші, демагогії, оказенювання людських стосунків і
літератури.
На другу половину 60-х років українська поезія, старша
й молодша («Ніж у сонці», «Соняшник» та «Протуберанці
серця» І. Драча; «Тиша і грім», «Земне тяжіння» В. Симо-
ненка; «Атомні прелюди» і «100 поезій» М. Вінграновського;
цикли віршів Ліни Костенко^ «Гранослов» Д. Павличка;
16 і
«Дорога лід яворами» А. Малишка; «Політ крізь бурю» і
«Чотири оповідання про надію» М. Бажана та ін.), станови­
ла собою яскраве багатоголосся, впливове й авторитетне по­
етичне утворення.
Схожий короткий висхідний шлях пройшли за цей час і
молоді українські прозаїки 60-х років. Дорікання їм насліду­
ванням Белля та Хемінгуея швидко відпали, бо швидко ми­
нуло, якщо було, захоплення дебютантів цією лектурою, і
вже перші книжки Є. Гуцала (1962), В. Дрозда (1962),
Гр Тютюнника (1966), Р. Андріяшика (1966), Вал. Шевчука
(1967) засвідчували їхній серйозний самостійний творчий
вибір, орієнтування на національні традиції, любов до рідної
мови, виявлення її багатих джерел. Основним об’єктом
їхньої полемічно-критичної спрямованості були норма­
тивність та ілюстраторство в прозі, обмеженість і млявість
шукань, ложний монументалізм, скутість власного «я», влас­
ної думки автора, а основним здобутком — психологізм, ви­
явлення глибинних і тонких сфер внутрішнього світу люди­
ни, прагнення правди — характерів і обставин, прагнення
точного слова. Основним жанром прозаїків-шістдесятників
на перших порах була новелістика, і вона в 60-х роках
справді підноситься на вищий ідейно-художній, інтелектуа­
льно-психологічний рівень. Стає помітним її вплив на інші
прозові жанри, як і загалом вплив новобранців прози на її
старших майстрів.
Протягом згаданого й наступних десятиліть прикметні
процеси відбуваються і в традиційно популярному в
українській прозі жанрі повісті, яка стає виразно багато-
проблемною й «багатоформною». Повістева бібліотека, най­
різноманітніше представлена, наприклад, повістями О. Дов­
женка, О. Гончара, Гр. Тютюнника, Є. Гуцала, В. Дрозда,
Ю. Щербака, Б. Харчука, Ю. Мушкетика, С. Жураховича,
Н. Бічуї, С. Пушика, Д. Герасимчука, В. Логвиненка, Я- Сте-
цюка та багатьох інших, не менш своєрідна й цікава, ніж
бібліотека романна, але остання досліджена значно грунтов­
ніше.
На середину 60-х років незаперечних прирощень набув
український роман і з кількісного, і з якісного боку. Досить
звернути увагу лише на проблемний роман про сучасність —
це цілий ряд цікавих, наснажених морально-етичною пробле­
матикою, «особистісно-психологічних», «доцентрових», «го­
моцентричних» творів — «Тронка» (1963) О. Гончара,
«День для прийдешнього» (1964) П. Загребельного, «Люди­
на живе двічі» (1964) Ю. Шовкопляса, «Крапля крові»
(1964) Ю. Мушкетика, «Птахи полишають гнізда» (1965)
І. Чендея, «У сорочці народжений» (1965) І. Муратова, «Чу-
17 жа кохана» (1966) А. Мороза тощо. Ці твори об’єднував до­
слідницький пафос, їхня «візитна картка» — неприхована
критична спрямованість щодо негативних суспільних явищ
(хай це був «бій» на тій же території «соціалістичної
дійсності», за її «правилами»), зокрема таких, як людська
байдужість, пристосовництво, душевне зачерствіння, бюро­
кратизм, психологія механічного виконавства та інші сот
ціальні аномалії. З суто художнього боку тут привертає ува­
гу безумовна активізація ідейно-естетичної позиції автора,
ролі його особистості.
На кінець 60-х років у літературному процесі було поміт­
но чимало ознак характерної тенденції, яка охоплювала всі
фактично жанри літератури. Йдеться про загальнолітератур­
ний інтерес до проблем історичної пам’яті, зв’язку часів, на­
ступності поколінь, національних традицій і святощів, «ко­
ріння й витоків». Безумовно, цей інтерес мав свою соціально-
психологічну й естетичну зумовленість, література пере­
довсім виступила проти явищ, що супроводжували НТР,—
національно-духовної нівеляції людини й стандартизації
особистості, захоплення ширвжитковою, масовою культу­
рою, технократичних, релятивістських, нігілістичних на­
строїв, безпам’ятства й бездуховності.
У загальному літературному потоці все це трансформува­
лося найрізноманітніше: і різким пожвавленням (насампе­
ред кількісним) історичного та історико-біографічного
підвидів роману, й виникненням різних форм «зв’язку часів»,
і широким застосуванням — для «залучвння» історії —
різних часових зміщень та перехрещень, екскурсів та асо­
ціацій, що відіграють важливу структуротворчу роль, і по­
шуками авторами власного оригінального хронотопу тощо.
Всі ці прояви єдиної тенденції духовно-художнього істориз­
му найвиразніше засвідчували романи «Собор» О. Гончара,
«Диво» П. Загребельного та «Мальви» Р. Іваничука, повісті
«Жбан вина» Р. Федоріва, «Іван» І. Чендея, «Древляни»
В. Близнеця; у новелістиці — «Деревій», «Батьківські поро­
ги» Гр. Тютюнника, «Запах кропу» Є. Гуцала, «Мирон Швач­
ка і кінь Сивко» Ю. Логвина, «Дрогобицький звіздар»
Н. Бічуї та ін., у поезії — «Сонети обухівської дороги»
А. Малишка, «Чорнотроп» В. Мисика та його поема «Гетьма-
нівна»; «Балади буднів» та «До джерел» І. Драча і його ж
кіноповість «Криниця для спраглих»; «Поміж чуттями і ди­
вами» В. Коломійця; у драматургії — «Зачарований вітряк»
М. Стельмаха, «Нейтральна зона» І. Муратова, у мемуарно­
му жанрі — «Розповіді про неспокій» Ю. Смолича, «Ро­
ман пам’яті» Т. Масенка, книжки В. Минка, В. Гжицького,
О. Ющенка та ін. Реально це значно чисельніший, «багач
18
тоярусний» масив, який показував, що історія, пам’ять заво­
лодівали художньою свідомістю, і це «співробітництво», за
сприятливих обставин, обіцяло дуже багато.
Суспільна атмосфера тоталітаризму згубно позначалася
на загальному стані літератури, інтенсивності її руху,
кількості й різноманітності її звершень тощо, але літератур­
ний організм, як ріка, постійно шукає шлях, прокладає своє
річище. Його залежність від суспільно-духовних обставин
може проявлятися по-різному: міліє течія історичного рома­
ну — зате пожвавлюється розвиток роману воєнного, вини^
кає своєрідний «фольклорно-міфологічний» жанровий
різновид; настає «мертвий сезон» у публіцистики — зате ви­
щого рівня досягають документалістика або переклад а цтво і
т. ін. 70-ті роки, з усіма їхніми несприятливими тенденціями,
суперечностями в житті й літературному процесі, характери­
зувалися й виникненням ряду цікавих проблемно-тематич­
них, жанрово-стильових тенденцій, своєрідних художніх
явищ. Вони засвідчували дедалі більше усвідомлення митця­
ми складності, неоднозначності, діалектичної суперечливості
довколишнього світу й прагнення осягнути його, уникаючи
жорсткого детермінізму («Лебедина зграя» В. Земляка,
«Додому нема вороття» Р. Андріяшика, «Довга гора»
Б. Харчука та ін.). Невипадково, наприклад, однією з прик­
мет у розмові про роман 70-х років стало поширення таких
визначень, як багатогранність, багатомірність, багатопла­
новість, багатозначність, багатоголосся, багатостильовість…
Поволі протягом 70-х років знімалися заборонні знаки з
історичних тем, і, відповідно, набував — спочатку спорадич­
них, а далі цілеспрямованих і кількісних прирощень і роман
історичний та історико-біографічний. Після «Дива» (1968)
з’явилися «Первоміст» (1970), «Євпраксія» (1975) у П. За­
гребельного, «Отчий світильник» (1978) Р. Федоріва, «Чер-
лене вино» й «Манускрипт з вулиці Руської» (1979) Р. Іва­
ничука та ін. Врешті, з появою видатного національно ви­
разного літературного явища — роману у віршах Ліни Ко­
стенко «Маруся Чурай» (1979, 1982) на початок 80-х років
окреслювалося цілком чітке жанрово-тематичне утворення:
український історичний роман, у якому бачимо твори «Рок-
солана» (1979), «Я, Богдан» (1983) П. Загребельного, «Во­
да з каменю» (1982) і «Четвертий вимір» (1984) Р. Іваничу­
ка, «На полі смиренному» (1983) Вал. Шевчука, «Чорного-
ра» (1980—1984) Б. Загорулька, «Балада про вершника на
білому коні» (1980) М. Івасюка, «Велесич» (1980) Вас.
Шевчука і багато інших (твори В. Малика, М. Сиротюка,
Р. Іванченко, В. Кулаковського, Т. Микитина, Д. Міщенка,
М. Смоленчука, В. Чемериса, Г. Колісника).
І 9 Своєрідний процес внутрішніх перетворень і збагачення
відбувається в історико-біографічному жанрі. У 60-ті роки
тут привернули увагу твори, присвячені Т. Шевченку,—
«В степу безкраїм за Уралом» (1964) 3. Тулуб та «Поетова
молодість» (1962) Л. Смілянського, прикметні ознаки нового
підходу до історії містили «Святослав» (1959) та «Володи­
мир» (1962) С. Скляренка. У 80-х роках більшість найпоміт­
ніших досягнень історичного роману («Маруся Чурай», «Я,
Богдан», «Вода з каменю» і «Четвертий вимір») пов’язані
саме з розкриттям епохи через долю і душу видатної особи /”
(«історія в особистості»). Позитивні прирощення помітні й у
загальному масиві історико-біографічних творів, кількість
яких з кінця 70-х років відчутно зростає.
Перше, що впадає в очі в історичному романі 70—80-х
років,— це посилений моральний пафос, концептуально-ана­
літичний підхід до фактів і постатей національної історії, по­
шук у ній уроків для сучасності, активне особистісне начало.
Останнє виявляється найрізноманітніше: і в тому, що герої
розкриваються авторами у ваганнях, самопошуках і само­
аналізі (тобто перед нами психологізм, внутрішні монологи,
потоки СВІДОМОСТІ; ніби перенесені з роману про сучасність,
і необхідними, звичайно, корективами), і в тому, що тут у
ВСІЙ структурі наскрізно проступає авторська присутність,
суб’єктивність, яка усуває хронікальну, беземоційну опи­
совість і взагалі істотно впливає на саму розповідь. Серед
різноманітних дифузних процесів у прозі (та й у драма­
тургії, поезії також) зв’язок часів — один з найприкмет-
ніших і найпродуктивніших.
Певний документальний бум був властивий у 70-ті роки
всій світовій літературі. Не лишилися глухими до цього й
українські прозаїки, вбачаючи в документові чудовий засіб
посилення вірогідності розповіді і ефективний прийом, що
добре урівноважує її ліризм чи іронічність, і особливий еле­
мент сюжетно-композиційної структури тощо. Це не принес­
ло, щоправда, видатних явищ. Втім, серед творів, у яких до­
кументальність є визначальним компонентом, що здобуває
різне виявлення й стильове трактування, слід назвати рома-
ни-біографії «Добра вість» (1971), «Ритми життя» (1974),
«Дорога до матері» (1979) В. Дрозда, воєнні твори —
«Степ» (1976) О. Сизоненка, «Вічні Кортеліси» (1984)
В. Яворівського, «Слово після страти» (1970) В. Бойка. По­
ширений у 70—80-ті роки різновид белетризованих біографій,
романів-есе («Олександр Довженко», 1980, і «Юрій Янов-
ський», 1986, С. Плачинди, «Марія Башкирцева», 1986,
М. Слабошпицького, «Борвій», 1987, Ю. Хорунжого) завдя­
чує своєму оновленню саме вдалому й винахідливому вико-
20
ристанню документалізму. У багатьох романах та повістях
документалізм є елементом додатковим, супровідним,
своєрідним барвником або каталізатором («Автопортрет з
уяви» В. Яворівського, «Кам’яне поле» Р. Федоріва та ін.).
У другій половині 70-х років дістає поширення й проза
умовно-алегоричного спрямування. Романи й повісті, що їх
критики в своїх численних розглядах і згадках об’єднували
під однією фольклорно-міфологічною (найчастіше «химер­
ною») чи умовно-алегоричною рубрикою, насправді різні і
за мірою фольклоризму й умовності, і за тими чи тими жан­
рово-стильовими ознаками (хоч спільне в них, звичайно, є).
Суть заявленої ще романом О. Ільченка «Козацькому ро­
ду нема переводу» (1959) тенденції (вона проявлялася пере­
дусім у прозі, але й на інших літературних ділянках — так
само) — збагачення конкретно-реалістичної розповіді, по­
повнення поетики за рахунок засобів умовності, народно-
сміхової культури. Вияви її спостерігаємо і в творах, при­
свячених сучасності,— в повістях «Семирозум» (1967), «Ка­
тастрофа» (1968), «Ирій», «Замглай…» (1974) В. Дрозда,
«Хроніка міста Ярополя» (1968) Ю. Щербака, романи-притчі
«Кіоскерка на перехресті» (1971) А. Мороза, і в творах істо­
ричних — повісті в легендах Р. Федоріва «Жбан вина»
(1968), романі П. Загребельного «Первоміст» (1970) та ін.
Форми реалістичної типізації, поетика роману збагачува­
лися, таким чином, не лише внаслідок засвоєння ним у 70—
80-х роках різних форм розвинутого психологічного
аналізу, посилення ролі філософської думки, інтелектуаль­
ного начала, застосування різноманітних комбінацій
суб’єктивно-об’єктивних розповідей, а й завдяки використан­
ню умовно-символічних прийомів, готових засобів поетичної
згущеності, алегорії, гротеску, невичерпних поетичних ро­
довищ, що криються в духовно-естетичній спадщині кожного
народу. Певна річ, українська «химерна» проза мала й свої
перевитрати, і на її адресу лунало чимало слушних докорів.
Ще одна тема (яка, до речі, розкриває додаткові аспекти
саме у зв’язку з фольклорно-алегоричною тенденцією) —
українська гумористична література, її рівень. Про поверхо­
ве сміхацтво, провінціалізм, «гопако-шароварні» варіанти
гумору та необхідність розширювати жанрово-стильові мож­
ливості, шукати нові сучасні форми, засоби, інтонації — кри­
тикою мовилося чимало. І певні зрушення є, насамперед во­
ни виявились у зростаючій появі різновидів іронічної прози
чи іронічних струменів у «серйозних» романах і повістях
(«Вир» Г. Тютюнника, твори П. Загребельного, В. Дрозда,
А. Дімарова). Взагалі однією з характерних рис прози 60—
80-х років є якраз посилення в ній іронічних, гумористичних
21 шарів; є окремі набутки в комедіографії, ціла іронічно-бур­
лескна течія існує в молодій поезії (Бу-Ба-Бу) та ін. Прик­
метною є поява сатиричного роману-дилогії О. Чорногуза
«Аристократ із Вапнярки» (1979) та «Претенденти на папа­
ху» (1983). Щоправда, виходи прозаїка за кордони спе­
цифіки гумору, залучення всіх інших засобів — психологіч­
них, епічних, ліричних, документальних, публіцистичних—
досить обережні; більшої полісемічності потребувала й сама
розповідь.
За всіх обмежень, загальних і специфічних, які гальмува­
ли розвиток української літератури, позначалися на її есте­
тичній повноті, вона з більшим або з меншим успіхом освою­
вала в 60—80-ті роки різні художні жанри, форми, стилі, ма­
ла, зокрема, «конкурентоздатну» пригодницьку, детектив­
ну (наприклад, романи Р. Самбука), наукову й іншу фан­
тастичну (О. Бердник, О. Тесленко, Г. Пагутяк, Л. Копань)
прозу.
Ми розглядаємо проблемно-тематичні й жанрово-стильо­
ві тенденції літературного процесу на прикладі творчості
здебільшого прозової, але тут якраз добре простежується
загальнолітературний рух ідей і форм.
Характерним є інтерес до проблеми часу в художній твор­
чості. Так, окрім поширеного раніше, і чи не єдиного, тракту­
вання часу в структурі твору (роману, повісті, драми і пое­
ми) — історико-хронікального,— вільно застосовуються і
прийоми концентрації, паралельності, ретроспективності,
розірваності й інше. Помітно пожвавилися в українському
романі композиційні пошуки, тут теж впадають в око різні
вільні, розшаровані, мозаїчні, монтажні та інші форми. Літе­
ратура останніх десятиліть виявляє особливу гнучкість у
пристосуванні до матеріалу, запитів часу, дослідники відзна­
чають процеси дифузії, взаємообміну родів, жанрів, жанро­
вих різновидів, виникнення гібридних форм (наприклад, ро­
ман у новелах, роман-балада, роман-есе, роман-притча, ро-
ман-парабола тощо).
Критика часто писала про те, що українській прозі бра­
кує земного, доскіпливого реалізму і заважає надмір «лірич­
ної патетики», «надмір стилю». Проте досвід переконує, що
конкретно-реалістична течія — своєрідна, колоритна, багато­
манітна — відчутно зміцніла в прозі за останній час
(А. Дімаров, Ю. Мушкетик, Б. Харчук, В. Дрозд, Р. Андрія-
шик, А. Мороз, Ф. Роговий, Ю. Щербак та чимало інших).
Це не означає, проте, що і в ній, а, точніше, довкола неї, не­
має «реалізму», поверхового, плаского, одномірного.
Загалом же однією з наскрізних особливостей українсь­
кого роману є те, що в ньому в загальному балансі переваг
28
жає ліричне» лірико-психологічне, емоційно-розповідне, іноді
умовне, фольклорне,— тобто так чи інакше виражене
суб’єктивне начало, яке проступає і в найбільш об’єктивних
письменників. Пояснення цьому, як і тривкості романтичної
стильової течії в українській літературі,— очевидно, в гли­
бинних народно-поетичних, пісенних джерелах, традиціях
художньої і всієї української ментальності.
Література 60—80-х років була невід’ємною частиною
свого суспільства, духовним продовженням свого часу.
І якщо в самому житті мало місце спотворення правди, не­
добір правди, брак уміння казати її відверто й сміливо, то
ці риси позначали й літературу, меншою мірою найталано-
витіші твори і великою мірою ~«- твори масового потоку. По­
шук виправдань, орієнтація на «узаконені» ідеологічні пос­
тулати, внутрішня скутість, острах, несвобода у виявленні
всіх найрізноманітніших, найгостріших сторін життя, норма­
тивне уявлення про залежність між стверджувальним і кри­
тичним началами— в цьому біда, в цьому і схожість і най­
кращих, і кращих, і гірших творів української літератури.
Процеси демократизації, започатковані «горбачовською»
перебудовою, поволі приносять літературі усвідомлення
власної самостійної, специфічної, а не суто прислужницької
місії й інтелектуально-емоційної суверенності в суспільстві,
права на ідейно-художній плюралізм, на розмаїття естетич­
них концепцій і стилів. Перше слово було за публіцистикою,
поезією. Журналістика, преса, радіо й телебачення, кіно, до­
ку менталістика відіграли роль більшу, ніж будь-коли в своїй
історії, вони стали в повному розумінні передовими дозора­
ми перебудови. Зайве доводити, що активну участь у їхній
роботі взяли письменники, виступивши в ролі нарисовців,
кіносценаристів, телекоментаторів тощо.
Українська література підійшла до середини 80-х років,
уже маючи ряд прозових, поетичних, окремих драматургіч­
них творів, які більшою чи меншою мірою сприяли духовно­
му оновленню й очищенню суспільства, готували їх: «Мару­
ся Чурай» (1979) Ліни Костенко, «Твоя зоря» (1980)
О. Гончара, «Рубіж» (1983) і «Обвал» (1985) Ю. Мушкети-
ка, «Містечкові історії» (1983) А. Дімарова, «Сейсмічна зо­
на» (1983) П. Скунця, «Спіраль» (1984) Д. Павличка,
«Південний комфорт» (журн. варіант— 1984) П. Загребель-
ного, «Спектакль» (1985) В. Дрозда, «Злива» (1984) О. Ко-
ломійця, «Теліжинці» (1985) І. Драча, «Світло» (1986)
П. Мовчана, «Подорож до Зубра» (1986) Б. Харчука та ін.
Новий рівень усвідомлення відповідальності перед прав­
дою життя зумовили трагічні чорнобильські обставини. Три-
23 вожні роздуми над суперечностями сьогоднішнього світу,
критерії суду совісті сповнюють наснажену ідейно-філо­
софською суперечкою героїко-трагедійну поему Б. Олійника
«Сім» (1987), розшаровану, роздерту болями світу й болін­
нями душі поему І. Драча «Чорнобильська Мадонна» (1988).
Правда не лише реальних подій, а чесна, мужня позиція пи­
сьменника, лікаря, громадянина становлять достоїнство й
честь повісті «Чорнобиль» (1987) Ю. Щербака. Перший ро­
ман, присвячений трагічним подіям квітня 1986 р. з гострою
постановкою питання про нехлюйство, безгосподарність, які
випливають з буздуховності, безкореневості людини, напи­
сав В. Яворівський («Марія з полином у кінці століття»,
1987).
Серед художніх творів, які тими чи іншими своїми риса­
ми, проблемно-тематичним, аналітично-критичним спряму­
ванням, відкриттям закритих для правди зон, заборонених
сторінок історії виявляли нові підходи, нове мислення,—
повісті А. Дімарова «?Боги на продаж», «Попіл Клааса»,
«Тридцяті» тощо з «Містечкових історій» (1988), «В-ван»
(1988) П. За гребельного, «Сад нетанучих скульптур» (1987)
Ліни Костенко, романи «Яса» (1988) Ю. Мушкетика, «Во­
рожба людська» (1988) Р. Федоріва, «Поруки для батька»
(1987) Ф. Рогового, «Слово поета на колгоспних зборах»
(1988) С. Чернілевського, цикл віршів «Про злободенне»
(1988) М. Рябчука, «Колима» (1988) І. Іванова. Серед них і
видані через двадцять років «Собор» О. Гончара, «Журавли­
ний крик» Р.Іваничука.
Літературно-художній процес постає в усьому різно­
манітті своїх виявів: це не тільки (й не стільки!) процес суто
творчий, суто видавничий, це активна діяльність літератур­
ної преси, гострі письменницькі обговорення, зв’язок з кіно,
телебаченням, радіо, участь у процесах демократизації сус­
пільства, заснуванні нових демократичних інститутів. Три
найпекучіші проблеми постали в центрі турбот і тривог
українських письменників: відновлення національної спадщи­
ни в її повному обсязі, ліквідація «білих плям» у літературі;
українська мова, її стан і статус; екологія, зупинення атом-
но-гідролого-хімічного натиску на Україну.
Майбутній історик літератури, досліджуючи художню
творчість другої половини 80-х років, неодмінно відзначить,
що імена цілого ряду українських романістів, поетів, кри­
тиків, драматургів, перекладачів часто зустрічаються не в
звичному для них контексті, вони виступають як автори пуб­
ліцистичних аналітичних статей, що здобувають іноді
більший розголос, ніж їхні художні твори, як доповідачі й
промовці в обговоренні проблем збереження національної
24
/
спадщини, культури, мови, як політики й політологи. Це,
наприклад, статті, виступи по радіо, на громадських зібран­
нях О. Гончара, це доповіді Д. Павличка з мовних питань,
проблем національно-духовного розвитку на пленумах
Спілки письменників України (червень 1986 і грудень
1988 рр.), памфлет О. Підсухи «Кирилцьо» (1986), статті й
виступи Ю. Мушкетика, І. Драча, В. Яворівського, Ю. Щер­
бака, С. Плачинди, Б. Сушинського, С. Тельнюка, С. Греча-
нюка, Ю. Стадниченка, Є. Дударя, П. Осадчука, А. Шевченка.
Історично нові, докорінно відмінні від попередніх умови
й можливості відкрились перед українською літературою
після ухвалення Верховною Радою України «Декларації про
державний суверенітет України» 16 липня 1990 р. та «Акту
проголошення незалежності України» 24 серпня 1991 р. і
всенародного референдуму 1 грудня 1991 р.
Уперше за довгі десятиліття до українського народу по­
верталася його славна й трагічна історія без заборонених
зон і проскрибованих постатей, уперше українська літерату­
ра постала перед своїми читачами й дослідниками в повноті
імен, творів, явищ, тенденцій, чи не більша частина яких досі
була захована в спецфондах,— одне слово, національна ку­
льтура здобувала цілісність, відтворювався неоціненний для
дальшого розвитку художньо-естетичний досвід. В усій пов­
ноті — це означає із включенням до літературного процесу
того плідного й корисного в поезії, прозі, драматургії, літе­
ратурі для дітей, перекладацтві, мемуаристиці, літературо­
знавстві й критиці, що надбала впродовж XX століття укра­
їнська діаспора різних країн.
Сучасний художній процес в Україні чимдалі окреслюється
як природний процес, без штучних обмежень чи ідеологічних
флюсів; це, по-перше, творена вільно, за власним вибором
митців різножанрова й різностильова література теперішньо­
го дня; це й повернута нам художня творчість — і тих, хто,
як В. Стус, виборював незалежність України в концтаборах,
і тих, з ким комуно-більшовицька система розправилася рані­
ше — у 20—30-х роках; це й високі надбання нашої класи­
ки, яким теж далеко не всім судилося бути допущеними до
читачів-нащадків; це й, нарешті, здобутки письменників-емі-
грантів, письменників діаспори Європи, Америки, Авст­
ралії та автохтонів Польщі, Румунії, Словаччини, Хорватії.
Назагал маємо досить строкату, мозаїчну й хаотичну,
різнорівневу єдність, але з часом внутрішні сили взаємопо-
множень і взаємозаперечень, зчеплень і відштовхувань нада­
дуть їй злютованості й оформленості, що й визначатиметься
як літературний процес 90-х, з його особливостями й законо­
мірностями.
25 Ознака не змертвілості, а життєздатності художньої літе­
ратури — закономірна зміна поколінь, прихід нових, поєдна­
них генераційною спільністю талантів. Після бурхливої хвилі
шістдесятників з’явилася за сутужних обставин свого часу
загалом «тиха» хвиля новобранців 70-х — початку 80-х, пое­
ти С. Майданська, Д. Іванов, Л. Голота, Ю. Буряк, Н. Біло-
церківець, Л. Таран, Д. Кремінь, П. Гірник, І. Царинний,
Г. Тарасюк, Л. Тома та ін; прозаїки В. Шкляр, М. Суховець-
кий, В. Медвідь, А. Тютюнник, В. Положій, С. Носань, В. Ле-
вицький, В. Тарнавський, О. Микитенко, Г. Пагутяк, В. Си-
льченко, В. Стефак, Л. Шевченко, А. Морговський, Ю. Олій­
ник, В. Портяк, О. Романчук, драматург Я. Стельмах; 80-ті
роки, зокрема друга половина, і початок 90-х — це час появи
на українських літературних обріях вельми помітної й ори­
гінальної когорти дебютантів, передусім поетів, яка щодалі
дужчала на силі, засвідчувала в більшості своїй переваги
самодостатньої, духовно здорової творчості, не затиснутої в
лещатах примусової чи добровільної заідеологізованості
(М. Воробйов, В. Кордун, І. Римарук, В. Герасим’юк, І. Мал-
кович, Ю. Андрухович, В. Неборак, О. Ірванець, В. Діброва,
Л.. Пономаренко, Є. Пашковський, О. Лишега, К. Москалець,
М. Кучеренко). Всіляко розширюється загальнохудожній,
жанровий, стильовий, інтонаційний спектр української поезії
й прози, в яких оживає й діє традиція, є і «перегляд» тра­
дицій, є модерн, є постмодерністські віяння:
Молоде покоління вже зробило свій посутній внесок у ху­
дожнє збагачення української літератури XX століття, вели­
ка місія — примноження, та й творчий перегляд досягнутого
попередніми генераціями, сучасними старшими письменни­
ками — у них попереду, на новому етапі розвитку самої
України і її слова..