Донецький Вісник Наукового Товариства ім. Шевченка

ПУБЛІЦИСТИЧНА СПАДЩИНА ОЛЕСЯ ДОСВІТНЬОГО

Ганна СТЕПАНОВА,
аспірант кафедри історії української літератури і
фольклористики Донецького національного університету
ПУБЛІЦИСТИЧНА СПАДЩИНА
ОЛЕСЯ ДОСВІТНЬОГО
Стаття є спробою критичного розгляду публіцистичної
спадщини О.Досвітнього, яка на сьогодні маловивчена.
Акцентуючи важливість дослідження публіцистики
письменника для простеження витоків його художньої
творчості, авторка приділяє значну увагу соціально-політичній
і культурній проблематиці його статей, їх жанровій специфіці,
класифікуючи їх відповідно на кілька груп та підгруп, а також
засобам побудови діалогу із читачем, полемічним і
стилістичним прийомам. Окремо розглядається питання
участі О.Досвітнього в літературній дискусії 1925–1928 рр.
Ключові слова: публіцистика, діалогічна побудова,
соціологічна критика, літературна дискусія, мотив, аргумент.
Серед персоналій бурхливого літературного життя 20 –
30-х років ХХ століття чимало є ще таких, чия творчість досі
лишається недослідженою чи то за браком часу, чи уваги. Сюди,
напевне, можна віднести Олеся Досвітнього. Відома постать 20-
30-х років, один із „трьох мушкетерів” (М.Хвильовий,
М.Яловий, О.Досвітній – за визначенням В.Коряка [21]), він був
у центрі всіх найбільших подій тодішнього мистецького життя.
Але ще до того, як цілком поринути у творчість, письменник
зробив чимало для становлення української радянської
журналістики – як видавець, редактор і, власне, автор численних
статей найрізноманітнішої тематики. Навіть найсуворіші
критики визнавали його беззаперечний публіцистичний хист.
Саме від публіцистики О.Досвітній прийшов до літератури.
Тому розгляд його публікацій видається доцільним і навіть
необхідним для визначення значення письменника в
275літературному і, ширше, історичному контексті доби, а також
для створення цілісної й адекватної концепції його творчості.
Попри усе викладене, питання досі лишається
маловивченим: стосовно різноманітних газетних виступів
О.Досвітнього переважна більшість дослідників обмежується
тільки констатацією факту існування. Більш-менш детальний
розгляд знаходимо хіба що у Василя Шевчука [25]. Його
дослідження тим корисніше для нас, що в ньому міститься
аналіз статей, які на сьогодні малодоступні, оскільки збереглися
лише у приватних архівах і рукописах, причому цей аналіз
супроводжується докладним цитуванням. Тому вважаємо
доречним врахувати працю В.Шевчука в тих випадках, коли
відчувається брак першоджерельного матеріалу.
А з останнім справді проблема – найбільше знаходимо
публікацій після 1919 р. Щодо попереднього періоду, то тут
мусимо вдовольнитися згадками у вторинних джерелах.
Зокрема, у Г.Костюка [22] знаходимо перелік видань, куди
дописував О.Досвітній, перебуваючи в Америці („Свобода”,
„Український голос”, „Народна воля”, „Америка”, „Робітник”), а
також побіжні згадки про дві статті 1917 року, опубліковані у
„Свободі”. Крім того, В.Шевчук у статті „Один з народжених
бурею” [24] коротко зупиняється на цьому періоді
публіцистичної роботи О.Досвітнього, подаючи кілька цитат.
Але цієї інформації, очевидно, замало, щоб накреслити якісь
закономірності чи зробити загальні висновки. Отож цілком
виправданою видається спроба зосередитися передусім на
„радянському” періоді діяльності Досвітнього-публіциста. Крім
того, враховуючи маловідомість досліджуваного матеріалу,
вважаємо за доречне супроводжувати виклад достатньо
розлогим цитуванням.
Тематика статей О.Досвітнього найрізноманітніша, тому
задля зручності подальшого розгляду необхідно ввести певний
проблемно-тематичний поділ. Серед усього розмаїття
публіцистичних виступів письменника, розміщених у виданнях
різного спрямування, знаходимо два яскраво виражених типи.
Це, по-перше, найбільша за обсягом група статей соціально-
політичного, нерідко – агітаційного характеру. По-друге, це
276 статті, які тією чи іншою мірою стосуються проблем мистецтва,
літератури та організації літературного процесу. Серед цих
останніх слід окремо виділити ті праці, що безпосередньо
причетні до літературної дискусії 1925–1928 років.
Публіцистика першої групи хронологічно здебільшого
припадає на 1919–1920 роки, а за жанровими різновидами і
тематикою відзначається найбільшою строкатістю. Це і не
дивно, адже саме в цей час О.Досвітній активно працює над
організацією української преси, виступає у газеті „Галицький
комуніст” із низкою публікацій.
У цей же період (1919–1920 рр.) з’являється і кілька
політичних брошур – спочатку у видавництві Компартії Східної
Галичини та Буковини, а згодом – у пересувному видавництві
агітпоїзда „Більшовик”. Усі вони мають агітаційно-
роз’яснювальний характер, покликані пояснити простому
людові програму розвитку майбутнього радянського
суспільства. Звідси – і проста, доступна мова, й емоційний
виклад із використанням різноманітних риторичних фігур, і
форма уявного діалогу з читачем тощо. Одним словом, уся
стилістика підпорядкована поставленій меті: переконати.
Одну з перших своїх брошур – „Трудящий нарід і
комунізм” [16] (1919 р.) – О.Досвітній починає розділом із
такою ж назвою. Логіка викладу в творі простежується цілком
виразно: від спростування „ворожих наклепів”, детальний
перелік яких подається на розгляд читача, автор переходить до
зустрічних звинувачень, далі – до змалювання щасливого
суспільства майбутнього і заклику до боротьби за нього. Цій
логіці підпорядкована і композиційна побудова твору. Брошуру
поділено на коротенькі підрозділи, назва яких є водночас
формулюванням основної проблеми, про яку йдеться далі: „Як
жив працюючий нарід”, „Як комуністи (чи більшовики) хочуть
впорядкувати життя”, „Бідний нарід – ніколи не міг добитись тої
науки”, „Економічне життя”, „Хліборобство” тощо. Самі
розділи побудовано у формі коротких запитань і розлогих
відповідей, таким чином відбувається імітація діалогу з читачем,
причому діалогу полемічного, емоційно насиченого, який
277місцями виходить далеко за межі логічної аргументації і
наближається до художнього роздуму.
От як, наприклад, Досвітній описує стан робітника у
розділі „Як жив працюючий нарід”: „Все, все лишається на його
власній турботі, бо до того не має діла ні банкіру, ні спекулянту
товарами, ні попу, ні уряднику буржуазної держави – нікому.
Маєш гроші житимеш, не маєш – згинеш. Маєш гроші
вчитимешся і дітей пішлеш у місто – не маєш – залишися як
вовк у лісі” [16, с. 5].
Подальший матеріал організовано за принципом
протиставлення: „як було” – „як буде”: „На місце старого
трухлявого мусить бути збудовано нове велитнє трудове
порядкування, яке б обхопило всі сторони життя кожної
працюючої людини і підняло її до вищого розвою й
забезпечености” [16, с. 6]. В результаті такого антитетичного
викладу твориться картина нового суспільства, що поєднує в
собі комуністичні ідеї й агітаційні гасла з власними, дещо
наївно-утопічними уявленнями автора. Причому, якщо виклад
політичних та економічних питань відбувається за усталеною
схемою, ніби „з чужого голосу”, і більше нагадує довільне
цитування „класиків” марксизму-ленінізму, то проблеми освіти,
науки, як видно, значно ближчі О.Досвітньому – про них він
говорить розгорнуто, натхненно і переконливо: „Наука, яка так
прекрасна і багата в собі, яка відкриває очі на світ темному
народу, яка дає багацтва всякого знання, знання всього світу,
<…>, вона до тепер для сучасного селянина і робітника була
тільки загадкою. <…>. Школа так була мізерно поставлена, що
не тілько з середніх, а і з вищих шкіл – університетів та
інститутів виходили інженери, які не знали з якого боку стати
біля машини; виходили лікарі, які були цілковитими йолопами
до лікарської справи, бо не знали навіть, як підступити до
хворого. Виходили адвокати – які тілько й знали, що обдирали
бідний нарід в судівніцтві. <…>.
Школа має бути така, щоби діти та юнацтво без яких-би то
не було турбот з боку родичів могли дістати всяку науку і
виходити навіть з низчих та середніх шкіл вже такими, які б
знали якусь любу їм частину знання: – чи агрономію, чи техніку,
278 чи майстерство яке, що разом з загальними науками, які дістане
в школі юнацтво, дасть відразу ставати в громаду, не як
писарчуку та читачеві псалтиря, а як людині певного
теоретичного і практичного досвідченого знання. <…>.
Вся наука, освіта повинна провадитись рідною мовою
кожної національности, бо це є найвисший імпульс досягнення
розвою кожної особи одної або другої нації” [16, с. 7 – 8].
Від проблем освіти О.Досвітній переходить до
промисловості, хліборобства, земельних комун,
адміністративного устрою тощо, і повертається, зрештою, до
того, з чого почав – до „ворогів працюючих”, підводячи за
допомогою такої циклічної побудови читача до основної
пропагандистської мети своєї брошури, формулюванням якої
він власне і завершує виклад: „Тепер розбирись, товаришу – в
чий табор ти підеш: чи комуністичний чи контр-революційний?”
[16, с. 16].
Василь Шевчук згадує у своєму дослідженні ще одну
брошуру – „Сучасний момент і завдання галицького та
буковинського селянства і робітництва”, – яка вийшла у 1919 р.
і була передрукована у 1920-му під назвою „Завдання
галицького та буковинського селянства і робітництва”
(Видавництво Краєвого Комітету Комуністичної партії
(більшовиків Східної Галичини та Буковини). На жаль, нам не
пощастило знайти це видання, але з відомостей, які подає нам
згаданий дослідник, можна припустити, що за проблематикою
та стилем викладу вона значною мірою подібна до попередньої.
Окрім згаданих двох брошур, відомі на сьогодні ще дві,
видані агітпоїздом „Більшовик” у 1920 році („Да здравствует
ІІ конгресс ІІІ Коммунистического Интернационала!” і „Що
треба знати біднякові і незаможньому”). Брошура „Що треба
знати біднякові і незаможньому” (автори О.Досвітній та
В.Затонський), яка вийшла на ст. Синельникове 3 липня 1920 р.)
[18] – складається з трьох частин. Перша належить
В.Затонському і нас мало цікавить, під двома іншими
частинами, кожна з яких становить самостійне ціле, стоїть
підпис О.Досвітнього. Як і попередні видання, це розраховане
на масового читача, що передусім і зумовлює домінування
279розмовних елементів – від неправильних граматичних форм (які,
втім, можна було б пояснити і поганою якістю тодішньої
видавничої роботи) до широкого використання русизмів,
жаргонізмів, брутальних епітетів („наволоч”, „гниль”,
„прихвостні”, „сволота” тощо). Звертає на себе увагу також
насиченість публіцистичних текстів Досвітнього взагалі і цієї
брошури зокрема типово радянською лексикою, навіть певними
ідеологічними штампами: „Ще й зараз частина незаможнього й
бідного селянства де інде настроєна проти Радянської влади.
Чому це так? виникає питання. О тут багато причин є.
Звичайно, головна причина, що селянство підбурюється
проти своєї влади куркулями, багатіями, ріжними прихвостнями
царів, петлюрів, що зараз приписалися до влади десь по
залізницях, в кооперативах, писарями або просто спекулянтами”
[18, с. 11].
Для розкриття основної теми брошури – труднощів у
становленні самоврядування на селі – О.Досвітній вже звично
звертається до форми умовного діалогу з адресатом (читачем чи
слухачем), причому діалогізації тексту особливо сприяє система
назв підрозділів, що становлять собою ніби окремий текст: „Хто
цьому винен?” – „Трудно за всіма приглянути” – „Хто сидить в
Радах?” – „Працюючі повинні будувати самі Радянську владу” –
„Тоді ми добре заживем”. У межах же самих підрозділів автор
користується попередньо вже випробуваною формою питань-
відповідей: „На місцях влада мусить бути в руках незаможних і
бідняків. А чи так воно? <…>. Хто, як не селяне винні, що у них
сидить сволота, яка сама порочить владу й другим таким-же
допомагає. <…>. Вони повинні згуртуватися міцно в комітети
незаможних, вигнати з Рад всяку куркульню й ворогів
Радянської влади. Повинні вибрати туди своїх і пильно стежити
за тим, щоби де не порочили Радянської влади” [18, с. 15].
Хоча О.Досвітній у своїх політичних брошурах і йде
нібито за стандартною схемою, використовуючи подібні
стилістичні засоби, однак „Що треба знати біднякові і
незаможньому” відзначається значно більшою лаконічністю й
сконцентрованістю інформації. Від довгих періодів він
переходить до коротеньких насичених абзаців, а настанова на
280 порозуміння змінюється відвертим тиском, наказовістю –
ключовими стають слова на зразок „треба”, „повинен”,
„мусиш”: „Всюди на місцях селянство мусить взятися само до
роботи”, „всі працюючі повинні будувати нове трудове життя
Радянської Республіки”, „всі повинні допомагати менш
свідомим і вчитися за роботою у більш практичних, вже
розуміючих справу де й що та як зробити” [18, с. 16-17].
Окремо слід зупинитися на останній частині брошури, що
має назву „Як позбавитися нужди незаможньому та біднякові?” і
не є продовженням попереднього тексту, а, як уже згадувалося,
становить самостійну цілість. Найменша за обсягом, вона,
водночас, найоригінальніша за формою. Починається вона дуже
своєрідним ритмізованим зачином:
„Жаліється біднота, що зле живеться на селі. Біда та й
годі.
Радянська влада, своя влада працюючих, а все-таки як
бідували, так і зараз не краще.
Ну, що ж, що землі досить? Та що толку з того бідноті,
коли нічим її обробити.
Нема ні плуга, ні борони, не тільки коня, а навіть воза
немає. А що без них наробиш? Та й насіння добути трудно”
[18, с. 19].
Імперативна тональність попередньої частини змінилася
довірливою розмовою „людини з народу” зі своїми слухачами.
Звідси й навмисне спрощений виклад, і наївна, поверхова
аргументація, більше емоційна, ніж логічна: ”Бо й справді –
ч о м у н е з а м ож н и й бі д у є , а б а г а ті й п е р е с и щ е н и й?
Ясно, як божий день!
У незаможнього нема нічого, а у багатія надто багато”
[18, с. 21].
Неважко простежити вже на цих прикладах, як змінює
авторські маски Досвітній-публіцист: то він „мудрий
наставник”, „просвітитель”, що із певною зверхністю пояснює
„нерозумним” селянам їх права і обов’язки; то – палкий борець,
революціонер, який закликає до нищення ворогів, то інтелігент,
що переймається станом науки та освіти; то агітатор,
представник нової влади; а то – „голос з народу”, „свій”, що
281переконує „своїх” же. Така гра з авторським „я” невипадкова,
адже „позиція автора” становить „центр естетичної і
лінгвістичної системи публіцистичного тексту, його
фундаментальну категорію. Її ознакою є соціально-оцінювальне
відношення до фактів, явищ, подій” [19, с. 25], що виявляється в
усіх лінгвістичних, стилістичних, структурних і змістових
елементах тексту.
У своїх публіцистичних перевтіленнях О.Досвітній інколи
впритул підходить до художньої прози. Цікавим прикладом
такого наближення може бути стаття, чи скоріше – коротенький
нарис „За пшеничкою” (Хліб і залізо. – 1920. – №5 – 24 черв.;
усі цитати за зб. „Вся влада Радам!” [9]). В ньому активно
експлуатується притчова стилістика. Маємо чітке композиційне
розмежування на дві частини. Перша – сюжетна – розповідає
про наступ на українських селян польсько-шляхетських і
врангелівських військ, автор при цьому широко використовує
засоби метонімії та антропоморфізму. Лаконічна друга частина,
написана у вже звичній для Досвітнього-публіциста формі
діалогізованого заклику, містить своєрідну „мораль”:
„Що, – ясно, хліборобе?
Отже, не забувай, що на фронті йде зараз страшна
боротьба за твою землю, волю. Не сиди смирно. Йди зараз же в
ряди червоних військ, щоби розправитись назавжди з твоїми
напасниками – генералами та шляхтою” [9, с. 131].
Маючи на меті переконати, загітувати, О.Досвітній нібито
запрошує читача до діалогу, хоча насправді жодного діалогу
відбутися не може саме через цю агітаційну настанову, оскільки
існування „іншого” голосу, альтернативної думки в подібному
тексті принципово неможливе. З цього погляду значно
вдалішою видається пропозиція на зразок: „Поміркуй і виріши, з
ким ти”, – (як це ми бачимо у брошурі „Трудячий нарід і
комунізм” або в статті „За пшеничкою”), тому що вона створює
хоча б ілюзію вибору, аніж відверті, неприховані заклики,
підкріплені імперативом „мусиш”. Адже „тільки тоді
досягається психологічна готовність читача прийняти авторську
концепцію, коли вона вже не здається йому насадженою ззовні,
а відчувається як власна, вироблена на основі пізнаних фактів і
282 власного життєвого досвіду” [19, с. 87]. Оскільки ж відверта,
сказати б навіть – войовнича, політична настанова аж ніяк не
дозволяє приховати елементів зовнішнього тиску, О.Досвітній
звертається до прийомів т. зв. „псевдопубліцистики”, яка по суті
є маніпуляцією, психологічною обробкою читача на догоду
вимогам пануючої ідеології (див. [19]). При цьому
використовується те, що Ю.Ковалів у своєму аналізі
літературної дискусії 1925–1928 років назвав „неприпустимими
аргументами” [20, с. 6 ], зокрема – апеляція до почуття
(„аргумент до публіки”); створення спокусливих картин
щасливого майбутнього („аргумент до мас”), активне введення
цитат з авторитетних джерел („аргумент до несміливості”),
навішування ярликів та лайливих епітетів на „ворогів”
(„аргумент до особистості”) (див. [20, с. 6-8]). Звичайно, у
політичних агітках О.Досвітнього все це вживається поки що
далеко не так брутально, як, наприклад, у пізнішій літературній
дискусії, причому коректна аргументація все ж таки переважає,
але сам факт слід відзначити, оскільки він для радянської
політичної (і не лише) публіцистики показовий.
У подальшому О.Досвітній відходить від політичних
агіток, звертаючись до більш інформативного висвітлення
соціально-політичної ситуації, зокрема практикує жанр
репортажу. При цьому не можна виділити якогось певного
тематичного кола зацікавлень – здається, що О.Досвітній
береться за будь-який матеріал, аби він відповідав потребі часу.
То він виступає у рубриці „Життя на місцях”, ретельно
занотовуючи усі здобутки й проблеми („Катеринославщина:
Життя на місцях”, 1922 р. [10]). А то розповідає про український
робітничий рух у Канаді, спротив йому з боку влади („Як
живуть і боряться українські робітничі маси в Канаді”, 1923 р.
[17]). У великій статті-спогадах „З кулеметом і книжкою”
(1924 р.) О.Досвітній подає розгорнуту картину діяльності
агітпоїзду „Більшовик”, розповідає про труднощі, що їх зустріли
на своєму шляху заходи з організації поїзду, про його завдання і
роботу: „Редакція працювала день і ніч. Одночасно з цим складу
потягу вдавалося уривати годину чи в день, чи вночі на
військові вправи. Кожна мить була в небезпеці <…>. Крім
283виконання своєї роботи літературний потяг організує газети на
місцях” [8].
Згадана стаття відрізняється від усього попередньо
розглянутого матеріалу передусім своєю щирістю, справді
особистою, інтимною тональністю на тлі бадьоро-героїчного
пафосу. За стилем її цілком можливо порівняти з іншими
спогадами О.Досвітнього „Без початку” (див. [3]), хоча в
останніх значно менше репортажності й більше художності.
Натомість, „З кулеметом і книжкою”, попри часову відстань між
подією і читачем, для якого про неї пишуть, все ж справляє
подекуди враження безпосередньої розповіді з місця подій (а це
суто репортажна риса), яке підсилюється ще й раптовим
переходом із граматичного минулого часу на теперішній. Ця
схильність до поєднання малопоєднуваного (як от
гостросучасного жанру і жанру, зверненого у минуле)
зберігається у О.Досвітнього й надалі, перейшовши в художню
творчість і зумовивши досить еклектичну композицію його
романів.
Завершуючи розмову про соціально-політичну
публіцистику О.Досвітнього, хотілося б ще зупинитися на тих
спільних мотивах, які так чи інакше зустрічаються практично в
усіх його статтях і значною мірою переходять зрештою до
художніх творів. Революційна боротьба, труднощі становлення
радянської влади, нищення „ворогів”, побудова „нового життя”,
відродження освіти, науки, мистецтва і перешкоди на цьому
шляху – всі ці мотиви не виникли з нічого, їх диктувала автору,
як і його сучасникам, дійсність. Питання було лише в
інтерпретації цього матеріалу: чи то прямолінійно-
публіцистичній (як у статтях і політичних брошурах), чи то
прихованій за художніми образами.
Звертаючись тепер до другої групи публіцистичних творів
письменника – тих, що стосуються літературно-мистецьких
проблем або проблем організації літературного життя, – слід
насамперед розмежувати в ній дві підгрупи. Перша має
перехідний характер від публіцистики соціального спрямування
до власне літературно-мистецької. Сюди можна віднести дописи
про літературно-мистецьке життя, видавничу справу,
284 організаційні проблеми тощо. Написані вони, як правило, легко,
з гумором, влучними зауваженнями й прикладами, що інколи
дозволяє навіть говорити про використання письменником
жанру газетного фейлетону.
Такими є кілька статей „Культурно-побутові” скалки”
(1925–1926) [1-2] (підписана псевдонімом Д`-Неоро), які сам
О.Досвітній визначив як „нотатки”. У серії іронічних
замальовок-розділів, що складають структуру „нотатків”
(„Поети”, „Мова”, „Історія”, „Родинне”, „Журнал” тощо), автору
вдається поєднати розгляд нових видань, роздуми про роль
жінки й родини в суспільстві, влучні зауваження щодо
літературного життя і ще багато актуальних проблем свого часу.
От як, наприклад, О.Досвітній коментує „мовне питання”:
„Коли поспитали одного письменника:
Чому у вас плутана мова? – він відповів:
– Не забувайте: я не лише письменник, а й порядний
урядовець.
– А яке ж це має відношення до запиту?
А те, каже, що по своїй посаді, я маю щоденно
восьмигодинні розумові і розмовні вправи по-руському… як
може після цього у „мене вироблятися чистота мови й краса
слова?” [1, № 3, с. 3].
Не менш цікаво подає автор відомості про роботу
українських письменників станом на 1926 рік, починаючи
відповідний підрозділ („Відомості”) іронічним зауваженням:
„Відділ Мистецтва газети „Вісті” мабуть певний того, що
українське суспільство мало цікавиться українськими
письменницькими справами. Тому він ніколи не містить у себе
відомості про українських (навіть пролетарських) письменників.
Однак там регулярно зустрічаємо подробиці про письменників
Росії” [1, № 3, с. 3]. Далі він напівсерйозно-напівгумористично
розповідає про письменницьке життя, не оминаючи і власної
особи: „Досвітній мудрує над якоюсь проблемою свого роману і
за браком літератури тут, ніби, хоче їхати десь до Гаваїв”
[1, № 3, с. 3].
Однак і цілком серйозного тону О.Досвітній не полишає.
Так, ще протягом 1922 – 1924 рр. (час, коли О.Досвітній керував
285Катеринославським філіалом Всеукраїнського державного
видавництва) у „Вістях ВУЦВК” друкується ціла низка нотаток,
де підіймаються проблеми української книжки („Всевидав чи
„ГИУ” [5], „Видавнича справа: (Перші підсумки)” [4], „Ну і що
ж з книжковою палатою” [13], „Книжка і кооперація” [11],
„Книжка й ринок” [12]). Основні питання, що їх піднімає тут
автор, свідчать про його неабияку стурбованість станом
видавничої справи в Україні. Відсутність необхідних коштів,
умов, кадрів, будь-якого впорядкування і системи у виданні;
відсутність бібліографічних джерел, які б дозволили створити
цю систему; частотна практика передруку видань Госиздата
РСФСР замість роботи з українською книжкою – в усьому
цьому О.Досвітній вбачає ознаки глибокої кризи, на яку „в свій
час були об’єктивні обставини – відсутність транспорту, живого
зв’язку і <…> бандитизм та куркуляче засилля на селах <…>”
[5]. Але в нових умовах, на думку автора, згадана криза є
результатом непрофесіоналізму: „Всі творять, всі друкують, що
підскочило під руку без розбору й погодженности. Ділетанство,
несерйозне відношення до видавничої справи, коли не сказати
гірше. <…>. Підсумовуючи сказане, бачимо: 1) наші
видавництва ділетанти у видавничій справі. Ще ні одне не має
певної кваліфікації. 2) наші видавництва, перегнувши справу у
бік погоні за баришами, одсунуло зовсім головне завдання –
творення нової книжки.” [4].
Крім питань навкололітературного й організаційного
характеру, О.Досвітній звертається у своїх публіцистичних
творах і до питань власне мистецьких. Такі статті ми
розглядаємо в межах окремої (другої) підгрупи, хоча це
розмежування досить умовне (прикладом цієї умовності є вже
згадувані „Культурно-побутові” скалки”). Уже звичайний
перелік цих творів свідчить про різноспрямованість мистецьких
і критичних інтересів автора: „Радянське кіно” [14], „Березіль” у
Харкові: Думки з приводу” (Література, наука, мистецтво. –
1924. – 8 черв.); „До розвитку письменницьких сил” [7];
”Тенденція твору або Ібаньєсів дуалізм” [15]; серія рецензій,
уміщених у „Культурі і побуті” за 1928 р. під загальною назвою
286 „Нотографія” (перелік подано за бібліографічним покажчиком
[23]).
У „Жовтневому збірнику” (1924 р.) знаходимо статтю
О.Досвітнього „Радянське кіно (Підсумки до сьомих роковин
Жовтня)”, в якій автор пропонує своєрідний звіт про
становлення і роботу радянської кіноіндустрії. Починає він з
невеликого екскурсу в історію виникнення і розвитку
російського та українського кіно, додаючи значну кількість
статистичних даних. Проілюструвавши таким чином минуле і
сучасне вітчизняного кінематографу, О.Досвітній переходить до
створення програми майбутнього в розділі, що так і називається
„Програм”.
„Переходячи до програму нашого Радянського
виробництва – треба зазначити, – пише автор, – що ця справа
залежить од трьох причин: 1) від підходу до плану виробу; 2) од
літературного матеріялу – творчости сценарія і 3) від
переведення його на фільму – від виконавців та техніки її” [14,
c. 134]. У статті формулюються й основні вимоги до „нового”,
радянського кіно: „Нам треба наукового змісту з підвалинами
перспективи радянського виховання; нам треба соціяльно-
економічного характеру з усіх галузів марксизму та досвіду й
практичної роботи нашого господарства; нам треба й здорову
сатиру з класовою підвалиною; нам треба багато чого, що
радянська культура досягла в друкованім слові” [14, c. 136].
Задля досягнення всього цього автор пропонує рухатися у двох
напрямках: по-перше, у напрямку „притягнення молодих
революційних театральних і творчих сил, що могли б у
практичній роботі виробитися на кіно-робітників
постановщиків”; по-друге, – до „створення відповідних
академічно-учебних установ, які б за два-три роки дали перший
кадр червоних кінопостановщиків” [14, c. 137-138]. Те, як
О.Досвітній підходить до розгляду теми, визначає ключові
проблеми і шляхи їх вирішення, а також детальні, чіткі
висновки, якими завершується стаття, свідчить про обізнаність,
ґрунтовність опрацювання й зацікавленість автора.

З неменшою прискіпливістю підходить Олесь Досвітній і
до суто літературних питань, причому найперше тут привертає
287увагу маловивчений факт його участі в літературній дискусії
1925-1928 років. Відгомін дискусії, зокрема, присутній у вже
згадуваних тут „Культурно-побутових” скалках”, де письменник
із властивим йому гумором пише про журнал „ВАПЛІТЕ”:
„Бойове завдання журналу: знищення халтури, примус поважати
книжку, розгром графомано-„письменницьких” „гарнізацій”,
захоплення в полон для примусової роботи жабокрилих
„вумників” [1, № 3, с. 3].
У журналі, про який ідеться („Вапліте: Зошит перший”,
1926 р.), поряд з іншими, вміщено і статтю О.Досвітнього „До
розвитку письменницьких сил” [7], в якій до проблем дискусії
автор повертається вже цілком серйозно, намагаючись знайти
відповіді на ряд запитань: „Чому счинилася літературна
колотнеча? Чому Хвильовий, комуніст, виступає „проти
молоди” <…>? Чому він „проти молодняка” і за неокласиків,
„ворогів” пролетарської літератури? Нарешті, чому инші
пролетарські письменники, а між ними й комуністи, що
створили оте „Вапліте” – мовчать?” [7, с. 5].
Відтак статтю розділено на дві логічні й структурні
частини – „Вільна академія” та „Неокласики”. У першій,
пояснюючи причини розриву групи письменників із „Гартом” та
утворення „ВАПЛІТЕ”, автор знову підходить до таких проблем
дискусії, як „масовізм” і його згубний вплив та необхідність
професійного вдосконалення письменників: „Нові сили, – пише
він, – ставши на творчий шлях, прагли мистецької науки, школи.
Але лави, що насували до „Гарту” й „Плугу”, письменництво
розуміли примітивно. <…>.
Це розуміння письменницької сути деякі „вожді”
обґрунтовували різними псевдотеоріями, цитатами й
„документами”. <…>. Молодь-же, повіривши на слово, „на
слово” „вождям”, вимагала друкувати свою писанину на
підставі письменницького „квитка”, і суспільству подавалося
таку творчість, од якої нудило й губилися мистецькі критерії.
<…>.
Губилися мистецькі критерії і в молоди, що в факті
видрукування своїх „речей” вбачала свою мистецьку апробацію.
Губилося розуміння досконалости твору, художности, його
288 громадської цінности й т.и. Видавництва так само втратили
розуміння, що треба друкувати, а що не треба <…>. Губилася
всяка лінія й міра критики та самокритики й серед самих
письменників” [7, с. 6].
Наведений уривок ясно засвідчує, наскільки стаття
О.Досвітнього перегукується з ідеями, висловленими під час
дискусії у памфлетах М.Хвильового. Фактично, письменник
говорить про ті самі наболілі проблеми, але не емоційно-
образною мовою, а чіткою, навіть сухою, мовою публіцистики.
Він цілком свідомий своєї неспроможності ще щось додати до
того віртуозного викладу, що його провадить М.Хвильовий.
Мета О.Досвітнього інша – роз’яснити, розкласти по поличках.
Щось подібне робить М.Зеров, викладаючи „розхристані” ідеї
М.Хвильового мовою науки. Досвітній же далекий від
теоретико-літературних розмірковувань. Його критичний аналіз
завжди містить ознаки соціального, завжди звернений до
слухача, причому слухача визначеного, окресленого суспільно і
політично. В цьому простежується певна спадкова лінія, яка
пов’язує його перші агітки зі статтями часів дискусії і
пізнішими.
Повертаючись після всього сказаного до статті, мусимо
констатувати невипадковість звернення автора під час викладу
„передісторії” створення „Вапліте” до внутрішньо-
організаційних гартівських справ і чвар: із суто журналістською
прискіпливістю О.Досвітній препарує внутрішні механізми,
рухи у „Гарті”, невдалу спробу його реформування, що,
зрештою, приводить до виходу групи письменників й утворення
„ВАПЛІТЕ”.
Переходячи до нової організації, автор статті намагається
визначити її завдання: „Де-хто запитує, чому „Академія” <…>?
А чому ні? Адже Академія до чогось зобов’язує.
Зобов’язує академічно серйозно, поставитись до творення
класової літератури, бути культурним письменником з певними
ідеологічними класовими засадами, в протилежність створеній
за останні роки традиції, що ні до чого письменника не
зобов’язувала й породжувала письменників та письменницькі
організації, мов гриби в дощ, без жадної потреби” [7, с. 9].
289Якщо тепер подивитися на другу частину тієї ж статті,
відразу привертає увагу принципова відмінність підходів. Коли
в першій частині домінує відвертість думки, відкритість,
впевненість у своїй позиції, то в другій („Неокласики”) автор
говорить уже ніби не від себе, завуальовано, ховаючись за
авторитетними іменами, а текст складаючи із цитат. Це і не
дивно, адже він пише тут „про наших „ворогів” – неокласиків і
взагалі тих, що не є пролетарськими письменниками, – про
старих українських митців” [7, с. 11]. Про ставлення до згаданих
„ворогів” самого Досвітнього промовисто говорить вже хоча б
той факт, що це слово взяте у лапки. Хоча за жонглюванням
цитатами з Плеханова і Комуністичного маніфесту, покликаних
навіть не стільки підтвердити, скільки затемнити власну думку
автора, інколи стає незрозуміло, чи він захищає „неокласиків”,
чи звинувачує їх. Таке маневрування, на нашу думку, є яскравим
проявом самоцензури письменника, уже властивої тодішній
дійсності загалом.
„Що являють собою ці творці-неокласики на сучасній
літературній арені?”, – ставить питання О.Досвітній. Але перш
ніж запропонувати відповідь, він проводить читача крізь цілу
низку доказів, логічних обґрунтувань та аргументів, що цілком
складаються з самих лише цитат і коментарів до них:
„За Плеханівським аналізом, можна кваліфікувати, що у
нас є приблизно три типи творців: 1) прихильників мистецтва
для мистецтва, 2) митців, що хочуть повернути колесо історії
назад, і 3) дійсних співців, що розуміють історичний хід подій.
<…>. „Вапліте” причисляє себе до третьої категорії. Але до якої
категорії можна зарахувати неокласиків?” [7, с. 12-13].
Подальші розмірковування приводять автора до висновку,
що згадані неокласики не належать до жодного з трьох типів.
Оскільки ж О.Досвітній, як „правовірний” комуніст не може
визнати неадекватною „затверджену згори” класифікацію, то він
намагається знайти в ній якусь нішу, виправдовуючи
неокласиків тим, що „вони стоять на роздоріжжі й щиро
намагаються в своїй творчій роботі йти разом зо всіма борцями
до нового суспільства” і що неокласики „стали літописцями, ба,
вони є частиною творців в галузі нової літератури, критики,
290 матеріялістичного розуміння історії культури. Справа лише в
тім, що вони ще не цілком пройнялися розумінням тої взаємної
боротьби класів, що точиться в теперішнім суспільстві” [7,
с. 15].
Цікавий факт: якщо в першій частині статті йшлося про
письменницьку кваліфікацію, високі естетичні критерії тощо, то
в другій мова ведеться виключно ідеологічно-класовими
категоріями, про власне літературні ж немає жодного слова. Про
оцінку письменницької майстерності і не йдеться, мета автора в
іншому. Він намагається виправдати неокласиків, а разом з
ними – і М.Хвильового, який у своїх памфлетах поставив їх
вище за „енків”, чим викликав незадоволення як цих самих
„енків”, так і вищих чинів партії. Таким чином, стаття
О.Досвітнього, яка на перший погляд нібито не вносить у
дискусію нічого нового, насправді є однією з перших спроб
прикрити „політичні тили” – свої і своїх соратників.
Письменник майстерно переймає в опонентів засоби
„недозволеної” аргументації, серед яких активне використання
політичної термінології у невластивому їй контексті та
посилання на авторитетні партійні джерела – лише найбільш
помітні.
Про необхідність „марксистської”, „пролетарської”
критики пише О.Досвітній ще в одній своїй статті „Декілька
зауважень взагалі: про „Критику” [6]. Знаходимо тут цікаві
зауваження, інколи доволі різкі, на адресу сучасної Досвітньому
критики. Починаючи із звинувачень журналу „Критика” у
неувазі до української літератури, автор переходить власне до
відповіді на рецензії на свої твори. „Були статті поважні, – пише
він, – але вони, розглядаючи той чи той твір з боку клясового,
обминали художню сторону і цим одвертали увагу автора від
вдосконалення форми. Були статті формалістичні <…>. Були й
гостро-ущіпливі зауваження спорохнявілих від злости
реакціонерів” [6, с. 115].
Однак жодна із згадуваних статей не задовольняє
О.Досвітнього, як і рівень тогочасної критики загалом, оскільки
вона не дає жодного конструктиву, не сприяє вдосконаленню
письменницької майстерності, а, отже, – не виконує свого
291призначення. „Американців” я переробляю вчетверте. „Тюнгуй”
(збірку новель) хотів зовсім знищити, та вважаючи все таки їх за
актуальні не тільки на сьогодні, а ще на багато років, знову ще
раз переробив. І все це тільки тому, що вони мене не
задовольняють з формального боку. Гадаєте, тут прислужилися
критики? Ні краплинки. Тут помогла власна аналіза та
товариські (лябораторні) зауваження”, – пише О.Досвітній [6,
с. 115]. Подаючи далі в тексті власне бачення своїх творів
(„Алай” і „Гюлле”), письменник не лише відповідає таким
чином на закиди своїх рецензентів, а й підкреслює означену
неспроможність критики надати об’єктивну і, по можливості,
всебічну інтерпретацію художнього твору. Автора обурюють і
лякають численні перекручення, коли „замість марксистсько-
ленінської критики з-поміж рядків визирає фізіологічна
ненависть” [6, с. 120].
Загалом стаття просякнута властивою О.Досвітньому
іронією, а завершується навіть сатиричною замальовкою: „А
втім критика корисна і для суспільства і для автора; при чому
для останнього сучасна критика буває корисна так, як часом
отой ґедзь, що сидить на спині коня, уп’явшись йому в шкіру і
гадаючи, до того ж, ніби він – ґедзь – теж допомагає коневі
везти. <…>.
Уявляючи себе отим конем, я волію мати гарного
візничого, з віжками, що знає дорогу, аніж мати на спині ґедзів,
що їм байдуже, куди буде їхати кінь, аби тільки мати такого
коня” [6, с. 121].
Можна, звичайно, віднести таке негативне ставлення на
рахунок особистої образи (адже критика далеко частіше була
неприхильна до творів О.Досвітнього, аніж навпаки), проте це
не заперечує справедливості закидів письменника, тим більше,
що він говорить (і це наголошується) не про критику взагалі, а
передусім про т.зв. „червону критику”. Таким чином, стаття
О.Досвітнього виступає ніби своєрідною відповіддю тому, на
що перетворилася літературна дискусія, з відкритим
звинуваченням у некоректності (м’яко кажучи), що для того
часу вже було достатньо сміливим кроком.
292 Сміливість, гострота, актуальність, іронічність поряд з
проблемно-тематичним розмаїттям, стилістичною вправністю і
легкістю читацького сприйняття – загалом основні риси
публіцистики О.Досвітнього. Сюди ж слід додати
тенденційність, ідеологічну навантаженість, але водночас і
прагнення – до максимальної об’єктивності.
Дослідження публіцистичної спадщини письменника
допомагає простежити коріння, витоки його художньої
творчості, а, крім того, дозволяє висвітлити його роль у
літературній дискусії, досі мало акцентовану і практично
невідому. Все це – важливі чинники для визначення місця
О.Досвітнього в літературному процесі 20-30-х років.
ЛІТЕРАТУРА:
1. Досвітній О. (Д`-Неоро). „Культурно-побутові” скалки:
[Нотатки] // Культура і побут. – 1926. – № 3, 4, 6. – Дод. до газ. „Вісті
ВУЦВК”.
2. Досвітній О. (Д`-Неоро). „Культурно-побутові” скалки:
[Нотатки] // Культура і побут. – 1926. – 24 січня. – Дод. до газ. „Вісті
ВУЦВК”.
3. Досвітній О. Без початку: [Спогади про втечу від
московського царського суду] // Нові дні. – 1971. – № 261- 266.
4. Досвітній О. Видавнича справа: (Перші підсумки) // Вісті
ВУЦВК. – 1923. – 28 груд. – С. 1.
5. Досвітній О. Всевидав чи „ГПУ”: До полеміки // Вісті
ВУЦВК. – 1922. – 12, 13 верес. – С. 1.
6. Досвітній О. Декілька зауважень взагалі: про „Критику” //
Критика. – 1930. – № 6. – С. 112-122.
7. Досвітній О. До розвитку письменницьких сил // ВАПЛІТЕ:
Зошит перший. – Харків, 1926. – С. 5-17.
8. Досвітній О. З кулеметом і книжкою: (Спогади з рейсів в
бандитські райони) // Вісті ВУЦВК. – 1924. – 12 груд. – С. 4.
9. Досвітній О. За пшеничкою // Вся влада Радам! – К.:
Державне видавництво художньої літератури. – С. 130-131.
10. Досвітній О. Катеринославщина: Життя на місцях // Вісті
ВУЦВК. – 1922. – 15 серп.
29311. Досвітній О. Книжка і кооперація // Вісті ВУЦВК. – 1924. –
20 лют.
12. Досвітній О. Книжка й ринок // Вісті ВУЦВК. – 1924. –
6 січня.
13. Досвітній О. Ну і що ж з Книжковою палатою? // Вісті
ВУЦВК. – 1923. – 28 груд.
14. Досвітній О. Радянське кіно: [Підсумки до сьомих роковин
Жовтня] // Жовтневий збірник. – К., 1924. – С. 131-140.
15. Досвітній О. Тенденція твору або Ібаньєсів дуалізм //
ВАПЛІТЕ. – 1927. – № 1. – С. 109-115.
16. Досвітній О. Трудящий нарід і комунізм. – К.: Вид-во Ком.
партії Схід. Галичини та Буковини, 1919. – 16 с.
17. Досвітній О. Як живуть і боряться українські робітничі маси
в Канаді // Вісті ВУЦВК. – 1923. – 11 трав.
18. Затонський В. Досвітній О. Що треба знати біднякові і
незаможньому / Вид. агітпоїзду „Більшовик”, – Харків: , Всеукр. держ.
вид-во, 1920 – 24 с.
19. Кайда Л. Композиционная поэтика публицистики: Учебное
пособие – М.: „Флинта”, „Наука”, 2006. – 144 с.
20. Ковалів Ю. Літературна дискусія 1925 – 1928 рр. – К., 1990.
– 48 с.
21. Коряк В. Сьогочасна українська література // Молодняк. –
1927 – № 2. – С. 45 – 52; № 3. – С. 87- 93.
22. Костюк Г. У світі ідей і образів: Критичні та історико-
літературні роздуми: 1930 – 1980. – Мюнхен: Сучасність, 1983. –
С. 143-148.
23. Український письменник Олесь Досвітній. 1891-1934:
Бібліографічний покажчик / уклад. Н.Л.Манова, ред. Л.П.Суворова –
Харків: Харківська державна наукова бібліотека ім. В.Г.Короленка,
1997. – 35 с.
24. Шевчук В. Один з народжених бурею: Риси творчого
обличчя О.Досвітнього // Вітчизна. – 1987. – № 11. – С. 166-171.
25. Шевчук В. Олесь Досвітній: До 100-річчя від дня
народження. – К.: Т-во „Знання” України, 1991. – 32 с.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.