Валентина СОБОЛЬ,
доктор філологічних наук,
професор Варшавського університету
ПРО УКРАЇНСЬКЕ МІСТО І
УКРАЇНСЬКИЙ ЗМІСТ
У рецензії аналізується наукова розвідка В. Фоменко
„Місто і література”, відзначаються здобутки і прорахунки
автора.
Ключові слова: місто, українська урбаністика, дискурс.
Іван Франко кваліфікував рецензії як „пакосний рід
літератури, для якого треба читати масу зайвини”
1
. А Оксана
Забужко, ніби як розгортаючи думку великого попередника,
мало чи не в розпачі констатує: ”Чи Ви хоч раз бачили в наших
виданнях, навіть „літературних”, аналітичну рецензію на „блок”
із 5-6 книжок різних видавництв, об’єднаних спільною темою? А
це ж нормальна світова практика, перша ланка впорядкування й
структуризації поточного літературного процесу!”
2
. Думка дуже
слушна, але блоку наукових книжок, які б досліджували
проблему українського міста, ще поки не наберемо, а тому мова
тут піде про одну з таких, в Україні чи й не першу, в той час як
слов’янські та європейські літератури сьогодні активно
розпрацьовують проблему міста та його впливу на людину.
Авторка розвідки „Місто і література: українська візія”
3
Віра
Фоменко назагал успішно реалізує свій задум – дослідити
зародження та еволюцію теми міста, проаналізувавши

1
Франко Іван. Лист до Агатангела Кримського від 22 лютого
1904 року // Франко І. Зібр.творів: У 50 т. – Київ, 1986. – Т.50. – С.237.
2
Забужко Оксана. “Сьогодні бути жінкою в українській літературі –
не проблема…”// Літературна Україна.- 18 грудня 2008 року. – С.5.
3
Фоменко В.Г. Місто і література: українська візія. – Луганськ:
Знання, 2007. – 312 с.
305багатоаспектний вплив урбаністичної літератури на становлення
модерної української прози. Монографічна праця має чітко
визначену мету, для реалізації котрої дисертантка окреслює
либонь певний надмір завдань, з якими вона в цілому таки
впоралася, хоча й із різним ступенем успіху та результативності.
Зреалізувати їх усі однаково успішно навряд чи й можливо, бо ж
той масив творів, який склав об’єкт студій В. Г. Фоменко, явно
хибує на неповноту.
Важливими ж для ґрунтовного осмислення поставлених
завдань могли б прислужитися праці, які до списка літератури
не потрапили: такі знані сьогодні монографічні розвідки, як
„Modernizowanie miasta. Zarys problematyki urbanistycznej w
nowoczesnej literaturze polskiej” (Краків 2003) Ельжбети
Рибацької та „Eseiści o Lwowie. Pamięć, sąsiedztwo, mity”
(Варшава 2006) Катерини Хотинської, ще раніше – праці
В.Топорова „Місто і міф” (до речі в 2000 перекладеної в
Польщі
1
) та Е.Бушевича „Cracovia in litteris. Obraz Krakowa w
piśmiennictwie doby Odrodzenia” (Kраків 1998), стаття
Т.Косткевічевої „Wizje miasta w literaturze wieku Oświecenia”
2
.
Не говорячи вже про чи не найперші розвідки, з-поміж яких
назвімо публікації А.Грека „Семантика текста Киева в русской
культуре” (1993), С.Томашевського „Motywy miejskie w
romansie stanisłwowskim”(1985), Т.Зарембської „Початки
польського урбаністичного письменництва”(1975). Зупиняємось
на цьому детально, бо – навіть поданий пунктирно – корпус цих
праць підважує твердження дисертантки про те, що „вивчення
міста і урбанізації як особливого феномена літератури почалося
відносно недавно”. Не випадковим бачиться нам і зацікавлення
проблемами міста, і то не лише в документах, а саме в літературі
– з боку істориків (маємо на увазі найновішу розвідку Василя

1
Toporow W. Tekst i miasta-dziewicy i miasta-nierządnicy w aspekcie
mitologicznym // Toporow W. Miasto i mit. Wybrał, przełożył i wsępem
opatrzył B.Żyłko. – Gdańsk, 2000.
2
Kostkiewiczowi T. “Wizje miasta w literaturze wieku Oświecenia // Prace
Historycznoliterackie. – Gdańsk, 1993. – nr 16.
306 Пірка „Історія – вимогливий суддя” у виданні „Державна
справа” (2008. – №11. – С. 170-175).
Місто в літературі сьогодні трактоване не тільки як тема,
мотив чи образ, а ще і як символ або міф. І в цьому власне
контексті осмислення дискурсу міста в історичному,
культурологічному та філософському контекстах Вірою
Григорівною Фоменко є актуальним, а навіть – у доброму
значенні слова – провокативним. У часи, коли не те що місто-
мегаполіс, а цілий світ став великим селом, – відбулася рішуча й
незворотня трансформація понять центр-периферія. Розпочався
ж сам процес трансформації чи не в останніх десятиліттях
ХХ століття, а література саме цього періоду пильно,
прискіпливо, фахово в рецензованій дисертаційній праці
досліджена.
Перший підрозділ монографічної праці „Дискурс міста в
історичному, культурологічному та філософському контекстах”
бере старт на західноєвропейську урбаністичну філософію.
Авторка відштовхується від концепції „світу-цивілізації”
Ф. Броделя, апелює до положення Л.Ямпольського про місто як
середовище індивідуальної та соціальної свободи – і відразу
переходить до міркувань про те, який вплив мають
глобалізаційні процеси на Україну. Оголюється – таким чином –
одне із вразливих місць дослідження, бо провалюється в небуття
власне український джерельний контекст, хоча дослідниця сама,
і то слушно, задекларувала проблему української урбаністики в
соціально-історичній перспективі.
„Дивись на церкви, що процвітають, дивись на
християнство зростаюче, дивись на місто іконами святими
освітлене й сяюче і від фіміаму духм’яне та похвалами й
божественними піснями наповнене!” – звертався в 1051 році
перший митрополит-русич Іларіон до хрестителя князя
Володимира в своєму „Слові про закон і благодать”. Варто
також поміркувати, чому учитель Коперніка – Юрій Котермак
увійшов до історії як Юрій Дрогобич, а Павло Русин із
лемківського міста Кросно організував школу новолатинських
поетів у Кракові. Якщо взяти до уваги не тільки той факт, що
1288 роком датується перший, який знаємо, опис бібліотеки
307князя Володимира Васильковича, зроблений Волинським
літописцем, а й пам’ятку початку ХІІ століття –„Повість
временних літ” (створену тоді, коли – як писав Іван Франко –
Європа була ще темною), де віднаходимо як оповідання про
благословення апостола Андрія і заснування Києва, так і
найдавніші писемні свідчення про донині живі українські міста
– Чернігів, Трипілля, Коростень, Переяслав, Ізяслав, Овруч, – то
мусимо визнати: джерела урбаністичної проблеми в Україні
таки значно глибші. Маємо визнати, а значить чіткіше
окреслити вихідні позиції. Відчувається, що часом авторка
потрапляє в дискомфортну ситуацію, будучи скутою тим
масивом творів, які обрано за матеріал дослідження. Ані
давньоруський, ані еміграційно-діаспориний масив текстів (не
говорячи вже про сусідні літератури) не послужив, але добре
було б, коли став би об’єктом для зіставлення. А той матеріал
неоднозначний, але й надзвичайно пожиточний, якщо взяти до
уваги дискурс українського освоєння багатьох інших міст світу.
Починаючи можливо від візії чужоземних міст у „Житії і
ходінні” Даниїла, ігумена із Руської землі, у „Странствованіях”
Василя Григоровича-Барського чи творах Пилипа Орлика, в
гостро критичних та іронічних віршах „Варшава-мати” або
„Люблин-сестра” Данила Братковського – і аж до Юрія
Андруховича, Оксани Забужко чи Олександра Ірванця. Цілком
слушно виводячи генеалогію антиміського міфу, услід за
дослідниками, з одного боку – від біблійної традиції, з іншого –
від античної літератури, авторка несміло згадує наші
праукраїнські твори, які й сьогодні перевершують чимало
найвибагливіших європейських раритетів. Названі нами тут
твори – це лише дещиця того матеріалу, який був покликаний
стати добрим кермом і вберегти шановну авторку від
недоречних публіцистичних відступів та інколи необов’язкових,
великих за обсягом цитат. Отож, беручи це до уваги, важко
погодитися із такими висновками: „Місто як „фізичний”
феномен і як носій та продуцент, перевірений щоденним
побутом культури, майже не значилось серед топосів нашої
„старомовної” поезії, прози, драматургії”. Запитаймо: а Київ як
„мати городів руських”?
308 У другому розділі „Українська художня урбаністика в
соціально-історичній перспективі” змістовно, із виходом на
дискусію, проаналізовано твори Г.Сковороди, І. Котляревського,
М. Гоголя, Т. Шевченка, П. Куліша, І. Нечуя-Левицького,
І. Франка. Але знову ж таки, українська традиція виводиться
тільки від Григорія Сковороди, якого, як наполягає шановна
авторка, ми зовсім не знаємо, бо „закладений у наші літературні
гени інстинкт простоти й необтяженої надміром культури
„народності” все ще зберігає силу зворотної дії, перетворюючи
Г.Сковороду на речника істин „для хатнього вжитку”.
Хотілося б побачити і більш доказовий дискурс щодо
тези, яку в рецензованій книжці викладено в підрозділі 2.2.
„Петербург М.Гоголя та Т.Шевченка. Художня і ментальна
рецепції”. Це висновок, що співвідносити Шевченка з наратором
комедії „Сон” можна лише з урахуванням „різноістотності”
Шевченка-автора й Шевченка-петербуржця, про якого ми, на
жаль, не так уже багато знаємо”. Дискусійними міркуваннями,
що само по собі, однак, є прикметою новаторської праці,
відзначається і підрозділ 2.3. „П.Куліш – опозиція село-місто”.
Так, В.Г.Фоменко, аналізуючи неоднозначний та різно-
векторний доробок Пантелеймона Куліша, твердить: „Коли
вдуматись у вислів „виробить форми змужичілої нашої речі”
(вислів П.Куліша. – В.С.) глибше, можна в ньому побачити
притаманний саме йому перегин у тому, чому вірив і що
утверджував лише він. Зокрема, у присутність (коли, де, в кого?)
в новоукраїнській літературній мові такого стану, який
виключав мужичість. А точніше – живу народну мову, яка (і про
це вже йшлося) не взяла від старокнижної мови найістотнішого
– її паритетної інтеграції в загальноєвропейський літературний
досвід”.
Третій розділ рецензованої розвідки В.Фоменко „Вплив
міста на процеси розвитку української літератури кінця ХІХ –
першої половини ХХ століття” постає як найбільше
аргументований та відкривавчий. І то зрозуміло, бо ж
матеріалом аналізу стали вершинні здобутки українського
письментва. Саме література цієї доби, як знаємо, видобула із
забуття і показала світові невмирущу цінність давнини,
309„старого” письменства і цим небезпідставно пишалася, оскільки,
як твердить В.Г.Фоменко, „врятувала його від малоросійщини
московського виробу й законсервованості в спокусах
московських (бурлеск, водевіль, байка, оповідання з народних
уст) літературних чеснот. Література ж українського модерну,
навпаки, працювала на випередження, являючи читачеві героїв,
а з тим і авторську свідомість не традиційного, а
загальноцивілізаційного напряму, коли доробок навіть одного й
того ж письменника міг стояти по різні боки барикад”. Саме
матерал цього розділу, а, зокрема, підрозділ 3.2. „Двополюсність
української ментальності в українській прозі на зламі століть”
уводить до літературного процесу один із перших українських
міських романів – автобіографічний твір „Танець тіней” („В
лабетах”) М.Яцківа, оповідання „Над морем” Лесі Українки, яке
порівнюється із „Попрыгуньей” А.Чехова, в новому світлі подає
рецепцію роману „Поза межами болю” О.Турянського та ін. В
аспекті урбаністичного наступу на людину інтерпретовано
романи В.Підмогильного та В.Домонтовича (підрозділи 3.3.),
відсвіжено урбаністичні візії В.Винниченка (підрозділ 3.4.),
обгрунтовано принципово важливі тези про входження
української прози в рецепційну та текстову психореальність
міста, про збагачення мови виражально-зображальними
можливостями модерного виміру та ін.
Належною мірою критицизму, узасадненістю суджень про
літературу ХХ століття, в якій село поступається місту –
метаісторичному і навіть метанаціональному, – відзначається
останній, четвертий розділ рецензованої книжки „Художні
надбання прозової урбаністики України”. Тут же зарисовуються
змістовні перспективи. Так – на прикладі аналізу творів Ніни
Бічуї та Галини Гордасевич – засигналізовано мотиви „жінка і
місто”, „жінка в місті останньої третини ХХ століття”, „жінка і
суспільство”. До прикмет мужньої постави дисертантки напевно
можна віднести й те, що вона не уникає речей, які й саму
авторку та й нас усіх б’ють батогом, як то робить автор
урбаністичного роману „Тотем” С.Процюк жорсткими
дефініціями і таким ось присудом: „Ми є скаправілі і зледащілі,
малоосвічені і нетямущі. Ми – заздрісні сальєристи і ненаситні
310 салоїди”. В.Г.Фоменко не просто зауважує ці нурти, приймає на
віру, а й, повторюючи, кваліфікує їх як „діагноз, поставлений
лікарем для зцілення тяжко хворого організму”. Виникає тільки
запитання: представники яких іще, окрім нашого, народів,
особливо з-посеред тих, котрі себе шанують, дозволять собі
подібне? Отож, як тут бути і що робити? Навіть це вічне
запитання має свій урбаністичний підтекст і дискурс. Так, не
зайвим було б поміркувати, чому письменник двох народів –
українського та польського – Павлин Свєнціцький,
переробивши із російської на польську повість „Что делать”
Миколи Чернишевського, місцем дії у своїй версії зробив не
Петербург, а власне Київ. Чи так уже випадково П. Свєнціцький
змінив оточення, в якому діяли герої М.Чернишевського? І
якою, до речі кажучи, має бути рецепція та перспективи
вивчення таких ось творів, на які дисертантці також вартувало б
звернути увагу? А також і тих, в яких українське місто
увічнюється митцями інших літератур (Київ у творах
російського класика М.Булгакова чи Львів у творах
австрійського письменника М.Поллака). І, врешті, як бути нам,
аби в науковій праці не повторювати услід за письменником
С.Процюком інфікованих самопонижень, а, занурившись у
джерела та тримаючи, як наставляв Володимир Мономах, душу
вгору, поціновувати явища глибоко і контекстуально.
Не обійшлося в рецензованій роботі без недоглядів та
неточностей – певною мірою вони пояснюються невичитаністю
після комп’ютерного набору. Часом дослівно повторюються
деякі фрагменти праці, певні абзаци. Неповним видається
узагальнення, що „художньому освоєнню міського середовища
й міського типу життя таланило найменше”. Навряд чи
доречною є така безапеляційність, адже вдячним матеріалом для
осмислення покликані стати, окрім проаналізованих, ще й
чисельні твори про людину міста Валерія Шевчука, книжка „За
нас – у Львові. Міти і міфи” Надії Мориквас, „Повернення в
Леополіс” Віктора Неборака і ще багато інших. Бодай би й
роман Олександра Ірванця „Рівно/Ровно”.
Бо коли першим про місто в українській літературі на
початку минулого ХХ століття написав Валер”ян Підмогильний,
311то на початку ХХІ – Олександр Ірванець. Якщо ж сягнути
раніших часів, то образок міста в творах в очах
давньоукраїнського спудея відбився як „хата на хаті”, що
означало багатоповерховий будинок, а коли замислитися
глибше, то заклало перші обриси фантасмагоричного міста.
Фантасмагорія як зворотна сторона реальної медалі або як
крайній вияв тих українських реалій, які впізнавані не тільки
кожним із нас, а від помаранчевих подій 2004-го – і усім
широким світом, – все це заполонює читача від перших і до
останніх сторінок роману Олександра Ірванця. Поява кота
Боніфація на перших та останніх сторінках помножують
традиції Булгакова, а вірогідніше таки іронізують над ними, як
зрештою, в романі домінує тотальна іронія над усім, про що
власне йдеться. А йдеться про нас самих, в Україні й поза нею,
але нею таки живущих, а йшлося, тобто думалося-писалося
авторові, як вказано на сторінці 189, упродовж 1995-го в Берліні
та в роках 1999-2000 в Рівному-Ірпіні. Отож, якою б не зужитою
була подальша оцінка, але роман „Рівне/Ровно” таки є
новаторськи-прогностичним – і самою назвою, і змістом – щодо
болючої проблеми двох Україн, яка в романі запрогнозована на
той спалах, який відбувся в 2004-му. І форма фантасмагорії
спрацювала на той прогноз і шок стовідсотково. Олександр
Ірванець хоча й наголошує у своєрідному ігровому післяслові
(с.190), що всі події, обставини та персонажі, „ословлені”, як він
підкреслює, в тексті роману „Рівне/Ровно”, – існують лише в
його уяві, як і саме місто, тут автор віддає данину „винятково
працьовитим, добрим, щедрим та щирим людям”, – ніколи не
було розділене навпіл жодною стіною, – та ж читач впізнає
щоденність чи не кожного українського міста, з тією хіба
різницею, що, приміром, у Луганську чи Донецьку стіна вища,
аніж в Тернополі чи Рівному…
Роман надзвичайно цікавий ще й під тим кутом зору, що
розгортає рідкісний (у порівнянні, наприклад, з біографією
історичною чи похвальною) різновид сповідально-артистичної
екзистенції, коли ж уточнити, – буття драматурга Шлойми
Ецірвана. Звідси видовищність, театральність роману, в якому
фотоілюстрації виконують подібну до театральних декорацій
312 функцію. Незмінна ж авторова іронія не дає збитися на
сентиментальний шлях, страхує від ностальгійних перехльостів
у розповіді про дитинство, шкільні роки, перше кохання, хоча ці
та інші ліричні сторінки є далеко не гіршими в канві створу.
Вони ж бо так само помножують українську щоденниково-
сповідальну традицію, відсилаючи подумки до таких передусім
творів, як „Гуси-лебеді летять”, „Щедрий вечір” М.Стельмаха
чи „Зачарована Десна” О.Довженка, водночас дискутуючи з
ними – не без допомоги випробуваного в уславлених та широко
знаних драмах автора прийому театралізованого дієписання
того, що відбувається з Україною та українцями в 90-і. І з легкої
авторової руки стається так, що це дієписання в романо-драмі-
щоденнику набрало тих персвазійних рис, які притаманні були
ораторському мистецтву, наприклад, у вживанні таких
безпосередніх форм словесного виразу, як у „мові озвученій”, а
тут ще розіграній, бо ж лунає з театрального кону, а до всього
ще й маємо драму (із участю німецької акторки, яка вивчила
роль українською) в драмі, де всі ми і гравці, й глядачі. Спосіб, у
який представлено час і простір, провокує до порівняння роману
з призначеним до театральної постановки щоденником митця.
Місто Рівне/Ровно постає перед читачем/глядачем мов би
велетенською сценою, люди й події подані так, як ніби вони
діють на тій сцені, де грають всі – всіма. Не тільки назвою міста,
прізвищем (Ецірван – Ірванець), реальними фотознімками, а й
буденними, як на перший погляд, вчинками та словами,
комп’ютерними шрифтами, цитатами – з довідника економічної
географії соціалістичної республіки України від 2002 року,
вставкою зі статті-анонсу в газеті „Вечірнє Рівне”
1
чи
довжелезним списком тих, без кого роман „Рівне/Ровно” – „не
був би написаний, або був би зовсім не таким, яким він є”. І
треба сказати, що це дивовижна здатність – вміти іронізувати

1
В романі це ймовірно містифікація, хоча в газеті „Рівек вечірнє”
№ 44 за 22-26.06.2006 й спраді натрапляємо на інтерв’ю із О.Ірванцем
по його поверненні з Америки із цінною інформацією не тільки про
американські враження, а й про написану в Америці повість „Золото
Павла *******ка”
313так, щоб стало нам боляче й соромно, зберігаючи при тому
душевну просвітленість, кваліфіковану власноруч як незлобиву
щирість, яка лежить в основі глибокої вдячності автора багатьом
людям за надану допомогу в створенні цього діагностичного
роману. Та ж бо відомо: правильний діагноз – успішне
лікування. То ж видужуймо швидше, українці!
То ж українська література ХХ століття дала огром творів
про місто. І не тільки прозових….
…Бо звикнуть не можу до міста,
Брудного, глумливого міста,
Бо серцем я ніжний і чистий,
Дарма, що колись був чекістом, –
зізнавався Дмитро Фальківський. Перспективно було б
осмислити той драматичний шлях, який пройшла та ж поезія від
позначеного трагедією розчарування, яке звучить у
вищенаведених рядках, – до помірковано-спокійних поетичних
творів про людину міста і людину в місті. А їх є так багато, як
тих вогнів у необароковому вірші, в кожному слові якого
закодовано число 100. Маю на увазі твір „Київ вечірній”
Миколи Мірошниченка, який звучить так:
Стожарів намисто
Чисто, густо,
тлусто, променисто
Просторово настояне місто.
Безсумнівно, дослідження дуже непростих проблем,
сконцентрованих навколо міста, в українській науці тільки
розпочалося. Воно потребує неупередженого підходу, і тут
солідаризуюся з Оксаною Забужко, яка в турботах про завтра
української науки покладає велику надію на покоління „дітей
Майдану” бо порівняно із тими, хто дебютував у 90-х, молоді
20-літні мають той безцінний „нерозтрачений запас щирого
ідеалізму, якого в Україні не вчувалося, либонь, від 1960-х
років”
1
.

1
Забужко Оксана. “Сьогодні бути жінкою в українській літературі –
не проблема…” // Літературна Україна. – 18 грудня 2008 року. – С.5.