Донецький Вісник Наукового Товариства ім. Шевченка

СПЕЦИФІКА ВИВЧЕННЯ ПОЕТИЧНОГО ДОРОБКУ ІВАНА СВІТЛИЧНОГО НА ЗАНЯТТЯХ ІЗ ЛІТЕРАТУРИ РІДНОГО КРАЮ

Ірина ЯРОШЕВИЧ,
кандидат філологічних наук, доцент кафедри історії
української літератури та фольклористики
Донецького національного університету
СПЕЦИФІКА ВИВЧЕННЯ ПОЕТИЧНОГО ДОРОБКУ
ІВАНА СВІТЛИЧНОГО НА ЗАНЯТТЯХ
ІЗ ЛІТЕРАТУРИ РІДНОГО КРАЮ
І для суспільства я буду трудитися як тільки зможу
Ревно – і в тому здобуду я щастя велике своє.
Хай не вчиню я ніколи для зла та для лиха причини,
Хай лиш добро людям чинить єство моє, всім доброчинне,
Хай, як і ваше, богове, життя моє щастям стає.
І.Світличний
У статті з’ясовуються основні аспекти вивчення
поетичного надбання нашого поета-земляка – Івана
Світличного, відзначається специфіка його художнього бачення
світу.
Ключові слова: поетичне висловлення, самовираження
автора, специфічна закодованість.
Невмолимо йдуть роки, віддаляючи від нас жахливі часи
страшних поневірянь, несправедливих принижень та облудних
обвинувачень на адресу тих, кому сьогодні намагаємося
повернути, вже посмертно, борг світлої пам’яті й щирої
вдячності за силу духу, нескореність, людяність…
В історії українського літературно-мистецького і
суспільно-політичного відродження 60-х років XX століття
таких імен чимало і почесне місце серед них посідає Іван
Світличний – наш земляк. Тепер про нього говорять як про
315митця, що реалізував себе в багатьох іпостасях: поета,
перекладача, літературного критика, громадського діяча,
правозахисника.
Саме наприкінці 80-х – початку 90-х років минулого
століття спостерігається жвавий інтерес до його творчості.
Виходить із друку перша книга поезій, перекладів, літературно-
критичних праць „Серце для куль і для рим” з передмовою
І.Дзюби [2], а згодом друга „У мене тільки слово” з передмовою
М.Коцюбинської [6]. Завдяки зусиллям його дружини Леоніди
та сестри Надії Світличних для читачів стала доступною книга
спогадів про Івана Олексійовича „Доброокий” [3]. Вагомі
дослідження належать Е.Соловей [10], М.Москаленку [7],
А.Ткаченку [12], Ю.Єлісовенку [5].
Маємо на меті врахувати весь загал критичних розвідок
про Івана Світличного, щоб належно оцінити їх. У вступному
слові „Спогадів” Семен Ґлузман зауважував: „…Одне об’єднало
нас – щастя знати Івана Олексійовича Світличного. Тихе щастя
бути поруч, бачити, чути голос. Любов не може бути
перекладена на слова. Будь-які спогади – брехня і фальш. Бо
вони – лише слова.
Жити поряд із ним було великою радістю. Щемкою
радістю знати Мудрого, Учителя…” [1, с. 5].
Багато теплих і вдячних слів залишили про Івана
Олексійовича його друзі та побратими: Микола Горбаль, Віктор
Іванисенко, Лесь Танюк, Євген Сверстюк, Григорій Сивокінь та
інші. Василь Стус, відбуваючи заслання на Колимі, у листі до
родини Івана Світличного писав: „Все кращого в мені – це Іван.
Усе кращого в багатьох інших – від Івана. Він роздаровував себе
по проскурах. Виняткова роль, виняткове самопожертвування –
без тіні докору. Сама радість від врун молодих геніїв, що чогось
варті лише в його непомітній орбіті (без неї вони зникають, як
без сонця: Бог дав мені колись назвати його „вусатим сонечком
своїм” – тоді я й не розумів головою те, що чуло серце!)” [11,
с. 347].
Незважаючи на скрутність свого становища
(переслідування, арешт, засудження, заслання), Іван Світличний
316 „дарував світло”, був упродовж усього життя „володарем духу і
королем спокою”. А ще він міг прощати, легко зі співчуттям:
Умій суддю свого жаліти,
Тяжкі гріхи йому прости,
Таж він людина, як і ти:
У нього дома жінка, діти,
Їм треба хліба принести,
І треба – ніде правди діти –
З лайна собачого зуміти
Державний злочин довести [9, с. 37].
Однією з характерних рис поетичного доробку Івана
Світличного І.Дзюба називає „прихований” максималізм,
пояснюючи це тим, що „люди, надзвичайно м’які й делікатні в
особистих стосунках, стають – порядком якоїсь душевної
компенсації, чи що – надзвичайно вимогливими, стають
немилосердними максималістами, коли йдеться про принципи,
надто принципи моральні” [2, с. 19]. Він був наполегливим та
вимогливим, як до себе, так і до інших. Завдяки такій
професійній вимогливості І.Світличний дав можливість
українському читачеві (і не тільки) познайомитися з
талановитими поетами, творче надбання яких свідчить про
високий художній рівень та досконалість, це – Василь
Симоненко, Василь Стус, Василь Голобородько. Не менш
плідними виявилися творчі стосунки Івана Світличного з
молодими митцями – Аллою Горською, Галиною Севрук,
Людмилою Семикіною, Панасом Заливахою, Анатолієм Зубком,
Леонідом Грабовським та багатьма іншими.
Ті зміни, що спостерігалися в Україні на початку 60-х
років з ініціативи владних структур, т. з. „хрущовська відлига”,
досить швидко привели до „заморозків”. Та навіть у таких
умовах Іван Світличний знаходить можливість надрукувати свої
статті під псевдонімами чи під чужими іменами. Тільки журнал
„Дніпро”, редагований Ю.Мушкетиком, друкував певний час
його твори.
Поезія стала для Івана Світличного сенсом його життя,
вона рятувала його і водночас давала можливість
317самоствердитися. Писати почав ще „на волі”, бо йому була
„внутрішньо притаманна” потреба „поетичного висловлення”.
„Каторга вбила його тіло, але розкрила нові можливості душі”
[2, с. 18].
Першу поетичну збірку „Ґратовані сонети”, яка вийшла у
1972 році в Мюнхені, зазвичай порівнюють із циклом „Тюремні
сонети” І.Франка, вбачаючи подібність умов і обставин за яких
вони створювалися – тюремна камера. Зрештою, як сонети
І.Франка, так і І.Світличного демонструють „узагальнюючий
образ українського політв’язня, який був однаково небезпечним
для будь-якої імперії – чи то австрійської, чи то російської” [4,
с. 154]. Іван Кошелівець у передмові до збірки писав, що „вибір
саме форми сонета не випадковий: цю безсмертну
чотирнадцятирядкову строфу дається належно опанувати лише
людям певного рівня культури, здатним інтелектуально
дисциплінувати себе” [8, с. 11].
Іван Світличний не зупинився на досягнутому.
Отримавши збірку в той час, коли перебував на засланні, він її
ще раз відредагував, змінивши навіть назву на „Кожний день –
Великдень”. Він подумки відчував себе набагато комфортніше,
ніж ті, для яких воля була „великою зоною”. І тільки в 1994 році
авторські правки були враховані у книзі „У мене тільки слово”,
упорядкуваної Леонідою Світличною.
Оригінальні поезії збірки становлять дев’ять циклів. Його
поезія – це „розмисли і судження”, в яких закодовані „формули-
висновки”, „формули-гасла”, „заклики”: „Шмон”, „Мовчання”,
„Завжди в’язень”, „Душевний сонет”. Багато віршів мають
присвяти, тому „тюремна альбомність” допомагає створити
ефект присутності тієї чи іншої особистості, згаданої у творі.
Поет висловлює вдячність тим, хто відверто заслуговує на щире
людське визнання: Леоніді та Надії Світличним, В.Симоненку,
В.Стусу, Є.Сверстюку, М.Коцюбинській, Ю.Гагаріну, згадує і
багаторічних політв’язнів: С.Мамчура та Б.Антоненка-
Давидовича, нашого земляка В.Петровського та ін.
Показовим є цикл „Ars poetica” з його „уроками поезії”:
„Сонет”, „Класичний вірш”, „Верлібр”, „Син гармонії”,
318 „Тріолет”, а найбільш вражає поезія „Життя коротке, а
мистецтво вічне”:
Життя коротке, а мистецтво вічне.
Життя коротке, тільки не пусте
Тривання. Наймудріше із мистецтв –
Мистецтво жити вщерть, непересічно
І твердо, без подонства, без естетств.
Ламати вічне, стале, канонічне…
[9, с. 85].
На думку Е.Соловей, найбільший інтерес становить цикл
„Пленер” „щодо власне ліричного самовираження автора” [10,
с. 71], де І.Світличний дотримується давньої літературної
традиції – „шифрувати „під погоду” суспільні пасати,
антипасати і мусони” [10, с. 71].
Зелена оргія зела!
Повсталі трави рвуть гудрони.
Гряде, змітаючи кордони,
Ординська армія стебла…
А сонце стало серед неба,
Нещадне, смалить, так і треба.
Пора оновлення… Пора! [9, с.88].
Про специфічну закодованість майже кожної поезії
свідчить вміння І.Світличного підібрати влучний епіграф,
змістове навантаження якого обов’язково знайде своє розкриття
у подальшому тексті. До вірша „Язик” за епіграф взято всього
дві репліки, які досить часто можна почути у повсякденному
житті, що набули вже сталого використання:
–Язик до Києва доведе.
–Кого до Києва, а кого до тюрми [9, с. 39].
Тоді, як у самому творі це формулювання набуває певної
передісторії:
Ідем у Київ, як прочани,
Крізь нетрі, безбач, крадькома.
Розгортання сюжету супроводжується нагнітанням
психологічної напруги („Січе словами, як мечами, / Не Київ жде
його – тюрма…”), а потім настає логічна розв’язка:
319Потрібен Київ без’язиким!
Як язикатим Соловки! [9, с. 39].
Іван Світличний був поетом „раціонального типу”, що
підтверджують три поеми „Архімед”, „Рильські октави”,
„Курбас”. У них автор глибоко розкриває й аналізує історичні
реалії, висловлюється афористично: „Життя – то вогниста
музика, а творчість – божиста гра…” [9, с. 156].
Попри всі захоплення Івана Світличного літературною
критикою та перекладацькою справою, все ж таки визначальною
для нього залишається поезія: „Поезія – свобода серця. / Вона
ламає сков і стрим – / Канони ритмів, пута рим, / На простір
слова-волі рветься” [9, с. 83].
ЛІТЕРАТУРА:
1. Глузман С. Вступне слово // Доброокий. Спогади про Івана
Світличного. – К., 1998. – С. 5.
2. Дзюба І. Душа, розпластана на пласі… // Світличний І. Серце
для куль і для рим. Поезії. Поетичні переклади. Літературно-критичні
статті. – К., 1990. – С. 5- 20.
3. Доброокий. Спогади про Івана Світличного // За упорядк.
Леоніди та Надії Світличних. – К., 1998.
4. Добрянська І. Праця над словом – це стиль його життя //
Дзвін. – 1997 – Ч. 8. – С. 154 – 156.
5. Єлісовенко Ю. Поетичні перлини українського Шекспіра //
Вітчизна. – 2006. – № 9 – 10. – С. 124 -126.
6. Коцюбинська М. Іван Світличний, шістдесятник //
Світличний І. У мене тільки слово. – Харків, 1994.
7. Москаленко М. Перекладач // Слово і час. – 1992. – № 3. –
С. 72-75.
8. Світличний І. Ґратовані сонети. – Мюнхен: Сучасність, 1977.
9. Світличний І. У мене тільки слово. – Харків, 1994.
10. Соловей Е. Поет // Слово і час. – 1992. – № 3. – С. 69-72.
11. Стус В. Іван – то моя любов найбільша // Доброокий.
Спогади про Івана Світличного // За упорядк. Леоніди та Надії
Світличних. – К., 1998. – С. 346-348.
12. Ткаченко А. Філолог // Слово і час. – 1992. – № 3. – С. 75-79.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.