Богдан ЯКИМОВИЧ,
доктор історичних наук, доцент
кафедри історичного краєзнавства Львівського
національного університету імені Івана Франка
БІБЛІОЛОГІЧНЕ КРАЄЗНАВСТВО ЯК СКЛАДОВА
ЧАСТИНА СУЧАСНИХ КРАЄЗНАВЧИХ СТУДІЙ
У галузі краєзнавчих студій автор виділяє окремий напрям
– бібліологічне краєзнавство, формулює його визначення, на
прикладі видатного українського друку ХХ ст. – антології
„Акорди” (Львів, 1903) висвітлює методику таких студій,
потребу та підхід до перевидання унікальних книжок
факсимільним способом та стан цієї справи в сучасній Україні.
Ключові слова: бібліологічне краєзнавство, історія
української книжки, факсимільні видання.
Термін „краєзнавство”, який здається цілком зрозумілим
кожній освіченій людині, є вельми багатоаспектний. Саме
краєзнавство структурно різноманітне, стосується різних
напрямків життєдіяльності краю, і, як справедливо відзначає
Наталя Кушнаренко, не завжди піддається однозначному
трактуванню. Урешті, навіть базове поняття „край” можна
розглядати в широкому і вузькому значеннях. У багатьох мовах
світу воно пов’язується з вивченням невеликої території
всередині країни. В англомовних країнах вживають термін „local
history”, що в перекладі українською мовою означає „місцева
історія”. Насправді йдеться не лише про історичні дослідження
означеної території, а й про сучасні, значно ширші проблеми
краю
1
. Тому в наш час краєзнавство слід розуміти як
комплексне дослідження якоїсь території, власне – краю.

1
Кушнаренко Н. М. Бібліотечне краєзнавство. – Київ: Знання. 2007. –
С. 19.
321Підкреслимо – частини країни, бо цілу країну в комплексі
вивчає наука „країнознавство”.
Можна навести низку ширших і вужчих дефініцій терміна
„краєзнавство” з багатьох вітчизняних чи закордонних видань,
однак, мабуть, найкоротше визначення подає академічний
„Словник української мови” (в 11т., 1970 – 1980), це : „вивчення
історії, географії, економіки, етнографії тощо певної
місцевості”
1
. Під „тощо” розуміється дуже багато, наприклад
вкрай рідкісна в наших бібліотеках англомовна „Канадська
енциклопедія” має статтю В. Маґнюссона „Local Goverment”
(„Краєве урядництво”), що стосується організаційних
територіальних структур
2
і що є, звичайно, теж частиною цієї
науки.
До речі, українські вчені Я. І. Жупанський та В. П. Круль в
1994 р. сформулювали тлумачення національного краєзнавства
як цілісну нерозривну і відкриту систему, яка функціонує у світі
тривимірних моделей: простір (географічне краєзнавство), час
(історичне краєзнавство) та соціум (соціальне краєзнавство).
Соціальному краєзнавству вони надають інтегральну роль і
залучають сюди мистецьке (в комплексі, себто літературу,
архітектуру, образотворче мистецтво), етнографічне та
організаційне краєзнавство
3
. Складовою частиною краєзнавства
як комплексної науки є бібліологічне краєзнавство.
Зрозуміло, що для краєзнавства в цілому, важливе місце
посідають рукописні і друковані матеріaли. З винаходом
Ґутенберґа, що стало, за визначенням Івана Франка,
найвизначнішим досягненням людства
4
(до віртуальних
технологій – Б. Я.), друкована продукція має особливий вплив
на розвиток освіти та національної свідомості. Студії над
книговиданням, розвитком видавничої справи, дослідження

1
Словник української мови: в 11 т. – Київ: Наук. думка, 1973. – С.319.
2
Magnusson W. Local Government // The Canadian Encyclopedia: In 4
Vol. – Edmonton: Hurtig Publishers, 1988. – V.2. – P. 1236 – 1237.
3
Кушнаренко Н. М. Бібліотечне краєзнавство… С. 23.
4
Франко І. Наука і її взаємини з працюючими классами // Франко І.
Зібр. творів: У 50 т. – Київ: Наук. думка, 1986. – Т.45. – С.29 – 30.
322 книгознавчих та джерелознавчих аспектів видавничої продукції
є важливою складовою не тільки розвитку національного руху,
але й краєзнавства.
За твердженням одного з видатних теоретиків
книгознавства (бібліології) М. Мак-Люена, друковане слово
створило „публіку”, характерною рисою якої можна назвати її
поглиблену самосвідомість із акцентом на візуалізацію стосовно
як індивідуума, так і групи людей
1
.
Термін бібліологічне краєзнавство, який упроваджуємо в
гуманітарну науку, вперше вжито в 2006 р. в нашій монографії
„Іван Франко – видавець. Книгознавчі та джерелознавчі
аспекти”
2
, розширений і доповнений в наших подальших
студіях.
Бібліологічне краєзнавство – це пошук, фіксація у
публічних бібліотеках, приватних книгозбірнях книжок, які
мають особливе значення для культури народу, та публікація
таких студій. Фактично бібліолог-краєзнавець розшукує та
фіксує окремі примірники видань, що стали визначними віхами
в історії та культурі кожного народу
3
.
Складовою частиною, фактично, навіть окремим
напрямком бібліологічного краєзнавства, є визначення повного
складу (створення повних бібліографічних описів) окремих
видавничих серій, які в різні часи видавали окремі видавництва
чи приватні особи.
Перші, як правило, незначні наклади першодруків чи
наперед задуманих унікальних книжок, як правило,
малотиражних, з плином часу перетворюють таку книжку в
раритет. До цього призводить фізичне зношення книжки та
вплив довкілля (землетруси, повені, пожежі та інші нещастя).
Але найбільшим лихом для збереження культурних здобутків

1
Мак-Люен М. Галактика Ґутенберґа. Становлення людини друкованої
книги. – Київ: Ніка центр, 2001. – С. 16-17.
2
Якимович Б. Іван Франко – видавець. Книгознавчі та джерелознавчі
аспекти. Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2006. – 691 с.
3
Якимович Б. Іван Франко як книгознавець і видавець (90-ті роки
ХІХ ст. – 1916 р.). – Автореферат дис. …доктора історичних наук. –
Київ, 2008. – С.29.
323людства, в тому числі і книжкових раритетів, є нещастя, які
створюють самі люди, умови, в які потрапляють окремі нації,
зокрема українська. У ХХ ст. ледь оговтавшись від пут
Валуєвського циркуляру (1863) та Емського указу (1873)
українці Наддніпрянщини розпочали легальну видавничу
діяльність аж після першої російської революції 1905 р. Але
навіть тоді розпочато сумну практику підпалу бунтівними
селянами поміщицьких маєтків – згадаймо „Fata morgana”
М. Коцюбинського – у вогні загинули безцінні пам’ятки
культури. З початком Першої світової війни усі українські
видання в 1914 р. знову в підросійській Україні були знову
заборонені. В міжчасі (1905–1914) сумнозвісний „Союз русскаго
народа” (популярно – „чорна сотня”) по Наддніпрянщині
влаштовувала єврейські погроми, де згорів не один унікальний
єврейський рукопис.
Та це був лише початок майбутнього великого лиха. Давня
мрія московсько-петербузьких політиків про приєднання до
імперії „мазепинського” гнізда – Галичини, майже здійснилася.
Вже 3-го вересня 1914 р. російське військо окупувало столицю
краю – княжий Львів. Російська адміністрація на чолі з графом
Бобринським негайно закрила усі українські галицькі
видавництва та національно-культурні установи, хоч польські
продовжували свою діяльність. Була припинена діяльність усіх
українських політичних партій. Перше вогнище з українських
книжок і часописів розгорілося на подвір’ї Академічного дому
при вул. Супінського (тепер корпус Української академії
друкарства, вул. Коцюбинського, 21) – малограмотний
виконавець спішив повідомити уряд у Санкт-Петербурзі, що
знищено книгозбірню Наукового товариства ім. Шевченка у
Львові. На щастя, незадовго перед московською інвазією,
бібліотека НТШ – найунікальніша в світі збірка українських
друків – перебралася в новий будинок НТШ при
вул. Чарнецького, 24 (тепер – вул. Винниченка, 24, де нині
відділ україніки Львівської національної наукової бібліотеки
ім. В. Стефаника). І такі вогнища палали на подвір’ях багатьох
галицьких читалень „Просвіт”, різноманітних громадських
організацій.
324 Під час Першої та Другої світових воєн українські землі
були театром воєнних дій. Друга російська революція, а за нею –
спровокована більшовиками громадянська війна – привели до
масового знищення українських культурних здобутків. Нація,
програвши Визвольні змагання, стала об’єктом дикої волі
загарбника, що рядився в тогу „старшого брата” та жорстоко й
методично нищив усе, що звалося патріотизмом, любов’ю до
рідного краю, оголосивши усіх патріотів свого народу
„буржуазними націоналістами”. З приватних та громадських
бібліотек вилучали українські книжкові шедеври, на подвір’ях
ЧК-ҐПУ-НКВД-КҐБ влаштовували середньовічні вогнища, а їх
власники в кращому випадку потрапляли на сибірські каторги.
А щоб зламати хребет нації до кінця, штучно влаштовували
голодомори, нещадний терор, що став геноцидом для українців
– такими були більшовицькі „експерименти” на теренах
заселення української нації в 1921 – 1923, 1932 – 1933, 1946 –
1947 рр., подальші терористичні акції.
* * *
Після застійного для України ХVІІІ ст. в 1798 році у
столичному Петербурзі, правда без дозволу автора, з’являється
„Енеїда” І. Котляревського – книжка, написана живою
народною мовою. В Галичині живу мову можна було почути
хіба під сільською стріхою, бо навіть священики виголошували
проповіді „панською” польською мовою, гурток молодих
теологів в складі М. Шашкевича, І. Вагилевича та
Я. Головацького, 1837 р. в Буді, попри заборону львівського
цензора В. Левицького, дали світові „Русалку Дністрову” –
перше галицьке видання народною мовою, „вихід в світ якої
знаменував видатну подію в житті Західної України. Вона
поклала початок нової літератури і була важливим політичним
фактором.”
1
. Через три роки (1840) в Петербурзі, з ініціативи і
на кошти поміщика П. Мартоса надруковано „Кобзар”
Т. Шевченка. У цьому ряді, який умовно вкладається в одне

1
Книга і друкарство на Україні / За ред. П. М. Попова; Авт. кол.:
О. І. Дей, Я. Д. Ісаєвич, Г. І. Коляда та ін. – Київ: Наук. думка, 1965. –
С. 124.
325століття – друге видання збірок І. Франка „З вершин і низин”
(1893), „Зів’яле листя” (1896) та його знаменита антологія
„Акорди” (1903), до впорядкування якої був причетний
М. Грушевський, а оформляли книжку Ю. Панькевич та І. Труш.
Усі ці книжки, які є чи не найбільшими здобутками
українського народу, бо знаменували, насамперед, перемогу
українського духу, надруковані накладом 800-1000 прим.
(виняток складає антологія „Акорди” – її надруковано
3100 прим.). Час і катаклізми на українських теренах, про що
йшлося вище, зберегли може по кілька десятків примірників цих
книжок
1
. Жодна з них, окрім „Русалки Дністрової”, не має досі
такого самовідданого дослідника, як відомий львівський
бібліограф Луїза Ільницька, яка підняла величезну працю і
обстежила понад сотню відомих на сьогодні примірників
альманаху в публічних та приватних бібліотеках і опублікувала
в 2007 р. перше фундаментальне українське дослідження з
бібліологічного краєзнавства „Русалка Днстровая” (1837) у
бібліотеках і музеях світу”
2
.
Як приклад методики дослідження з бібліологічного
краєзнавства – наведемо студії над Франковою антологією
„Акорди” (Львів, 1903). Виявлено тільки один примірник
книжки, який має пізнішу тверду оправу і збережену м’яку
обкладинку, виконану в друкарні Наукового Товариства
ім. Шевченка
3
. Обкладинка надрукована на цупкому папері

1
За підрахунками провідного культуролога і книгознавця акад.
Я. Д. Ісаєвича до сьогодні збереглося понад 100 прим «Апостола» та
понад 200 прим. «Острозької Біблії» І. Федоровича, чого не можна
сказати про низку українських друків другої половини ХІХ ст. чи
галицьких видань до 1939 р.
.
2
Ільницька Л. «Русалка Дністровая» (1837) у бібліотеках і музеях світу
/ Національна академія наук України, Львівська наукова бібліотека
імені В. Стефаника. – Львів, 2007. – 247 с.
3
Примірник зберігався в «спецфонді» (тепер – у Відділі україніки
Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені
Івана Франка, № 771). Має печатку «Федір Воробець» – очевидно, цій
людині треба завдячувати єдиним поки що виявленим примірником у
такому стані.
326 зеленого кольору і повністю повторює титульний аркуш
книжки. Як свідчить „Каталог” та архівні документи, ціна
„Акордів” становила 7.5, 8, 9, 10 корон. Треба гадати, що
книжка в м’якій обкладинці коштувала 7.5 корон.
Дослідження примірників свідчать, що ціну 8 корон мала
книжка у твердій оправі без тиснення. Також це могла бути
оправа у ледерині або з ледериновим корінцем і кутиками –
решта з наклеєним палітурним папером брунатно-чорного чи
брунатно-червоного кольорів. Примірники такого типу
зберігаються в Науковій бібліотеці Львівського університету
(відповідно з бібліотеки Б. Гориня – Гр. 3034 та у Відділі
україніки – № 11437: цей примірник має штамп „Biblioteka
Seminarii Slavistici”, що належала „Славістичному Колу”
Львівського університету. Аналогічного типу є примірник зі
збірки М. і П. Деркачів, № 1041, що зберігається у фондах
Львівської національної наукової бібліотеки імені В. Стефаника
НАН України).
Ціну 9 корон мали примірники, оправлені в синій ледерин
з тисненням золотом на обкладинці і корінці (хребті) книжки.
Очевидно, що таких примірників було найбільше, принаймні, на
нашу думку, не менше 1500-2000. Один штамп не міг витримати
стільки відбитків, замовлялися різні штампи, тому й тиснення
відрізняються одне від одного. Трапляються примірники з
піварковим написом „Акорди” і тисненою золотом лірою (прим.
ІІІ 11720 Наукової бібліотеки Львівського національного
університету імені Івана Франка), прямим написом „Акорди”
(власність Б. Якимовича). Належав цей примірник у 1934 р.
В. Федоровичу, в 70-х роках ХХ ст. – Василеві Стасині – інв.
номер 74963 з його унікальної, на жаль, втраченої сьогодні
бібліотеки, був переданий її власником авторові цих рядків неза-
довго до смерті. Такий самий вигляд має примірник „Акордів” із
Наукової бібліотеки Національного університету „Києво-
Могилянська академія”, який подарували Андрій і Йоганна
Михайленки з Едмонтону (Канада).

327Серед такого типу оправ – примірник із бібліотеки акад.
М. Возняка (ЛННБ ім. В. Стефаника № И 36855, В 2930). Це
комбінована оправа з синього ледерину з паперовою вставкою у
вигляді трапеції з обрізаними кутами. Вкладка виготовлена з
рожево-сірого паперу. На корінці впоперек витиснена назва
„Акорди”. Обкладинка й корінець книжки мають золоті й
бліндовані тиснення. Знаючи особливу любов власника до
книжки, можна думати, що М. Возняк замовив спеціальну
оправу для свого примірника, удосконаливши ту, яка прода-
валася за 9 корон.
Цікаву й цінну оправу має примірник „Акордів”, який
належав композиторові й особистому другові І. Франка
Станіславові Людкевичу. Добре збережена книжка, є власністю
Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у
Львові (інв. № 1020) і зберігається у філії – Меморіальному
музеї Станіслава Людкевича (Львів, вул. С. Людкевича, 7).
Примірник С. Людкевича має той самий тип оправи, що й
Возняків: комбінована, з паперовою вставкою у вигляді трапеції
з обрізаними кутами. Ледерин – світло-зеленого кольору.
Паперова вставка – рослинний кольоровий малюнок (світло-
брунатне тло, брунатні шишки на гілочці хвої), наклеєна на
бліндоване (сліпе) тиснення самої оправи, себто на ледерин
верхньої дошки. Передня дошка оправи, окрім того, від хребта
книжки має три сецесійні, тиснені золотом листки, повторені
бліндованим тисненням на задній дошці оправи. Корінець
поділений тисненими золотом поперечними рисками на чотири
частини. У верхній (першій) і третій частині корінця – елементи
прикраси, виставлені симетрично; між ними (в другій частині
зверху) – навпоперек назва АКОРДИ тисненим золотом сецесій-
ним листком. В останній, четвертій зверху (нижній) частині
корінця – переплетені літери ВС – суперекслібрис Українсько-
руської Видавничої Спілки, не виявлений на жодному з обстеже-
них примірників. Форзаци книжки, на відміну від описаного
вище примірника, який належить тепер автору цих рядків
(тонкий папір, переплетені квіткові орнаменти зеленуватого
відтінку) – аналогічний примірникові з Національної парламент-
328 ської бібліотеки: цупкий папір рожевуватого кольору. Обріз
книжки має кольорові розводи кольору паперової вставки.
Важко сказати, що було на корінці унікального
примірника „Акордів”, який перед Великодніми святами 2005 р.
завдяки старанням активістки української громади в Бухаресті
Ірини Мойсей, надійшов до фондів Наукової бібліотеки
Франкового університету у Львові. Верхня і нижня дошка
оправи з рожевого ледерину з бліндованими тисненнями
рослинного орнаменту, паперова трапецієвидна вставка, вклеєна
в тиснення оправи, має темно-зелений колір. Не просто
достеменно з’ясувати, як цей примірник примандрував в україн-
ське село Щербівці на Південній Буковині. Книжка позначена
штампом C. HAPENCIUC ŞERBĂUŢI, що означає:
К. ГАПЕНЧУК, ЩЕРБІВЦІ. Можливо, саме ця особа була пер-
шим або одним із перших власників антології. Сторінки книжки
мають такі печатки: „Ad-jia Financiară Jud. Sucеava ROMANIA
Agentul Fiscal Com. Şerbăuţi (Фінансово-адміністраційний повіт
Сучава, РУМУНІЯ. Податковий агент громади Щербівці)”.
Мабуть, саме К. Гапенчук працював у міжвоєнний період
податковим агентом у Щербівцях. На авантитулі автограф, який
свідчить – припускаємо, це було пізніше, – що книжка належала
Лареонові Смокоту, якому подарував її брат, Сильвестр Смокот,
залишивши по собі такий автограф: „На спомин своєму возлюб-
ленному братови подарував Сильвестр Смокот”.
Це підтверджує відомий культурний діяч української
громади в Румунії, головний редактор часопису „Український
вісник” у Бухаресті Михайло Михайлюк у статті „Щаслива
історія однієї рідкісної книги”: „Власником „Акордів” був
щербівський книголюб Смокот (якщо не помиляюся!)
1
, котрий у
50-ті роки минулого століття, коли я навчався у Серетському
українському ліцеї, позичав зацікавленим ним людям рідкісні
книги. Тоді завдяки моїм однокласникам – щербівчанам, я

1
Очевидно, тут помилки нема – саме Лареонові Смокотові подарував
книжку його брат, Сильвестр Смокот, про що й свідчить дедикація на
авантитулі.
329прочитав книгу про грізного іспанського інквізитора
Торквемаду (румунською мовою). Після смерті власника
антологія „Акорди” опинилася у мого друга, родом із
Щербівців, письменника-гумориста Василя Цаповця.
Років двадцять п’ять тому під час однієї з наших зустрічей
у Сучаві, Василь подарував мені „Акорди” і кишенькове
видання „Історії України-Руси” Михайла Грушевського. Як
книголюб, я вельми зрадів подарункові. Але на той час ні я, ні
Василь Цаповець не усвідомлювали цінності видання, про яке
нічого не писалося (принаймні таке було моє враження) навіть і
в Україні. Та й наші літературознавці, яким я говорив про цю
книгу, нічого про неї не знали, але й великого зацікавлення не
виявляли до „Акордів”
1
”.
Цитуємо без скорочення, бо текст дає уяву не тільки про
долю цього примірника книжки, а фіксує відомості про
українських бібліофілів та бібліологічне краєзнавство поза
межами України і є спонукою для подальших бібліологічно-
краєзнавчих студій. Власне саме М. Михайлюк, останній
власник цієї книжки, яка мандрувала зі Львова на Південну
Буковину і опинилася нарешті в Бухаресті, подарував її через
згадану Ірину Мойсей університетській бібліотеці у Львові
(зберігається у Відділі україніки інв. № ВУ 14408).
Але найважче було розшукати найдорожчий примірник,
який коштував 10 корон (без пересилання). Фотографію такого
примірника вміщено у „Каталозі УРВС”
2
(Львів, 1913). Він
зображений в „Українській літературній енциклопедії” (т. 1,
Київ, 1988). Надрукована там стаття П. Й. Колесника є мало-
інформативною та ще й начинена ідеологічною сугою. Пошуки
в державних і приватних книгозбірнях Львова не увінчалися
успіхом. Два примірники у справді „люксусовім виконанні”

1
Михайлюк М. Щаслива історія однієї рідкісної книги // Укр. Вісник
(Бухарест). – 2005. – № 9 – 12. – С. 9.
2
Катальоґ видань Українсько-руської Видавничої Спілки у Львові;
1899–1912. – Львів, 1913. – С.44.
330 зберігаються в Музеї Лесі Українки (МЛУ) в Києві, третій – в
особистій бібліотеці відомого літературознавця проф. Михайла
Шалати з Дрогобича. На обкладинці цих книжок витиснено
золотом мистецький профіль жінки, який, на думку, завідувача
наукового відділу Музично-меморіального музею Соломії
Крушельницької у Львові Данути Пілевич є узагальненим
літературно-художнім образом у стилі сецесії. Саме Д. Пілевич
заперечує ідентичність тиснення обкладинки профілеві Соломії
Крушельницької.
Примірник К-1670 з Музею Лесі Українки у Києві (номер
у книзі надходжень КН 4271) має обкладинку з ледерину світло-
жовтого кольору; примірник К 633 (КН № 202, перебуває в по-
стійній експозиції) – з ледерину темно-зеленого кольору;
примірник М. Шалати – темно-вишневого кольору. Тиснення
профілю жінки на обкладинці та корінці – золотом. І обкладин-
ка, і хребет обох примірників мають тиснення рослинного ор-
наменту, обріз – золочений. Очевидно, таких примірників анто-
логії „Акорди” збереглося дуже мало.
Четвертий виявлений примірник найдорожчої оправи
„Акордів” зберігається в Національній парламентській бібліо-
теці України, Відділ рідкісної книги, шифр РК № 2432125
(м. Київ, Боричів узвіз, 13). Ледерин обкладинки – рожевуватого
кольору, обріз золочений, форзац – із цупкого паперу. Цей при-
мірник закуплено в жовтні 1988 р. тодішньою Бібліотекою
ім. КПРС на аукціоні Київ-Книги за ціною 125 крб. Нещодавно
ми отримали інформацію, що один примірник антології є в
особистій бібліотеці одного з працівників Львівської греко-
католицької капітули.
Отже, на теренах Галичини описано досі лише один
примірник антології в найдорожчій оправі (маємо поки-що
інформацію про два). Врешті, це, мабуть, і найкращий
примірник з усіх чотирьох такого типу. Колір матеріалу –
вишневий, тиснення – золотом. У 60-х роках XX ст. цю книжку
подарували студенти-заочники своєму, тоді ще молодому
викладачеві, Михайлові Шалаті – тепер професорові Дрого-
бицького державного педагогічного університету імені Івана
331Франка, авторові унікальної для підрадянської епохи монографії
„Маркіян Шашкевич” (Київ, 1969). Антологія „Акорди”
зберігається тепер у приватній книгозбірні М. Шалати.
Аналізуючи загальний стиль сецесійного оформлення
„Акордів”, можна з великою вірогідністю припустити, що саме
цей тип найдорожчої оправи книжки спроєктував сам
Ю. Панькевич: характерні для художника рослинні орнаменти,
витиснені золотом, є і на обкладинці, і на корінці книжки
1
.
На увагу заслуговує ще примірник із ЛННБ
ім. В. Стефаника (№ И 28016, зберігається у Відділі україніки по
вул. Винниченка, 24). Він належав бібліотеці Культурно-
просвітницького кружка (КПК) Українського Воєнного
Товариства Йозефів – табору для інтернованих частин УГА в
північній Чехії (1921–1926 рр.). У тому таборі, до речі, під
керівництвом КПК організовувалися різноманітні курси,
працювала гімназія, учительська семінарія, бібліотека, архів,
оркестра, хор, театр, виходив двотижневик „Український
скиталець”. Примірник із Йозефова має чудову оправу –
корінець з натуральної шкіри, із чотирма поперечними рисками-
виступами (на шнурках зшивки), кутики – зі шкіри, матеріал
оправи – ледерин, тиснений під крокодилячу шкіру. Очевидно,
що це дуже цікавий зразок тодішньої високоякісної оправи кни-
жок у Північній Чехії. Кожна книжка має свою дуже цікаву
долю – якийсь вояк повернув її до Львова, розуміючи історичну
вартість такого раритету.
Дуже розчаровує примірник № 6038 з особистої бібліотеки
Івана Франка, що зберігається окремим фондом в Інституті
літератури ім. Т. Шевченка НАН України. Очевидно,
„прислужився” якийсь чиновник від науки, бо замість
реставрувати оправу Франкового примірника, її замінили

1
Якимович Б. Іван Франко – видавець: Книгознавчі та джерелознавчі
аспекти / Львівський національний університет імені Івана Франка,
Наукова бібліотека; Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича
Національної академії наук України. – Львів; Видавн. центр ЛНУ
ім. Івана Франка. – С.356.
332 новою, без ніяких тиснень. У бібліотеці Інституту літератури за
№ 48423 зберігається примірник „Акордів” у паперовій оправі
десь початку ХХ ст. – папір обкладинки фіолетово-брунатний,
нецікавий із мистецького боку.
Що палітурна майстерня виконувала замовлення дуже
поволі, свідчить лист І. Франка до Адольфа Черного від
23 березня 1904 р.: „Вибачайте, що так довго не висилаю Вам
„Антологію” – Спілка мала досить клопоту з оправою і готових
екземплярів було вже так мало, що боялися, аби не забракло,
хоч покуп на те видання не надто великий – досі розійшлося
мало що над 500 екз[емплярів] – розуміється, що до Росії не
пущено нічого”
1
.
Якщо врахувати сучасний стан книговидання в Україні –
наклади книжок у 3 тис. примірників вважаються великими, то,
випускаючи для маленьких Галичини й Буковини розкішне
дороге видання антології „Акорди”, дирекція Українсько-
руської Видавничої Спілки йшла на певний ризик. Тому дуже
цікавим є дослідження, як купували „Антологію –1903”. У Від-
ділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка
Національної академії наук України збереглися архівні справи,
які показують, хто й коли купував цю книжку.
Як відомо, Українсько-руська Видавнича Спілка (УРВС)
поширювала свою продукцію різними способами – це були
українські книгарні у Львові (НТШ, „Просвіти”), працювали
окремі особи, яких називають сьогодні дистриб’юторами. Але
одним із головних засобів розповсюдження книжок були т. зв.
„підписні листи замовників на книжки”. Підписний лист був
своєрідним безвідсотковим векселем: передплатник видань
УРВС складав (або не складав) завдаток Спілці (м. Львів,
вул. Чарнецького, ч. 26)
2
і зобов’язувався платити щомісячно
певну суму. Далі йшов власноручний підпис, детальна адреса
замовника. Збережено 146 підписних листів за 1900–1906 рр.

1
Франко І. Зібр. творів: У 50 т. Київ: Наук. думка, 1986. – Т.50. –
С. 240.
2
Тепер вул. Винниченка, 26
333Отже, маємо можливість назвати осіб, які придбали собі анто-
логію „Акорди” через кредити УРВС.
Уже 19 листопада 1903 р. таку передплату на люксусовий
примірник (10 кор.) оформив письменник Михайло Яцків, який
тоді працював у страховій компанії „Дністер”
1
. Упродовж 1903–
1906 рр. передплату на „Акорди” за збереженими підписними
листами оформили 35 осіб, причому переважали замовлення
саме на подарункові оправлені примірники. Оскільки для визна-
чення книжкового попиту є цікавим фах замовників та адреса,
подаємо тут їхній список, вказавши у дужках ціну замовленого
примірника. Це Осип Максимович, Львів (8 кор.); Йосип Киша-
кевич, військовий капелан в Ярославі; Лев Нечипор,
ц[ісарсько].к[оролівський]. офіціял дирекції скарбового уряду у
Кракові (9 кор.); Станіслав Веклич (Краків); Володислав
Церкевич, урядник залізниці в Яремчу (10 кор.); Володислав
Радловський, урядник залізниці у Ворохті, замовив „Кобзаря” і
„Акорди” з припискою „у зеленій оправі” (10 кор.); Софрон
Глібовицький, сотрудник у Надвірній (8 кор.); Григорій
Ганкевич, ц. к. офіціал податковий у Делятині (10 к.); Олександр
Колянковський, ц. к. ад’юнкт в Делятині (синя оправа, 10 кор.);
Михайло Вербицький, помічник канцеляриста судового в Галичі
(10 кор.); Петро Радицький, працівник „Народної Торговлі” в
Коломиї (9 кор.); Вітковицький, Львів – це, очевидно,
торговець-книгар, тому що замовив 5 прим. по ціні 210 кор.,
19 кор., 18 кор., 17,50 кор.; Осип Малярович, Львів (без
вказання ціни); Іван Козак, учитель з с. Малковичі коло Жура-
виці (10 кор.); Дем’янчук, ц.к. судовий канцелярист в Манасти-
риськах (10 кор.); Людмила Рожанковська, касир „Народної
торговлі”, м. Сянок (10 кор.); Антін Добрянський, ц.к. канцеля-
рист суду в Самборі (10 кор.); Михайло Когут, ц. к. урядовець
залізниці в Підволочиськах (10 кор., вислано в зеленій оправі);
Василь Петрух, ц. к. плютоновий
2
при 3/55 компанії полевій
(10 кор.); Іван Чуприк, ц. к. практикант в Бережанах (10 кор.);

1
Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка. Відділ рукописних фондів і
текстології. – Ф. 64. – Од. зб. 69. – С. 68.
2
Командир чоти.
334 Йосип Біленький, м. Рогатин (10 кор.); Антін Крамарчук, поміч-
ник нотаря в Рогатині (10 кор.); Іван Фольварків, підофіцер
рахунковий при команді доповнюючій № 58 в Станиславові
(10 кор.); Володимир Козоріс, ц. к. кандидат судовий в Калуші
(10 кор.); Тарас Мавдрик, канцелярист при ц. к. суді повітовім в
Калуші (10 кор.); Володимир Рудий, учитель в Мізуні (10 кор.);
Йосиф Майхрович, помічник канцелярійний в Долині (10 кор.);
Микола Мазуркевич, ц. к. практикант податковий в Долині
(10 кор.); Іван Перун, ц. к. дирекція скарбу в Кракові (9 кор.);
Д. Чеховський, м. Краків (9 кор.); Іван Роздільський, с. Підми-
хайля коло Калуша (6 кор.)
1
.
Як бачимо, замовниками, котрі через кредитування
надсилали наперед по 1–2 корони, правда замовляючи не тільки
„Антологію – 1903”, а й інші видання УРВС, були різні категорії
українців краю, в т. ч. й ті, що жили в Західній Галичині. Цікаво,
що серед замовників такого дорогого видання були не тільки
вчителі, службовці, а й військовики.
У Відділі рукописів Інституту літератури збереглася книга
одноразових замовлень у 1904–1907 рр. на видання УРВС.
Згідно з цим документом, „Акорди” замовила ще низка осіб –
прізвища деяких з них повторюються з замовленнями в кредит.
Тут відзначено й замовлення книгарів УРВС, найактивнішим з
яких був Лісовик [ім’я невідоме]. Цей чоловік спочатку працю-
вав на галицькому Поділлі, розповсюджуючи антологію на
сучасній Тернопільщині, а пізніше поширив свою діяльність на
сучасну Перемишльщину і Ярославщину. Серед таких книгороз-
повсюджувачів слід відзначити також Олександра Вітковського.
Знову ж і місце мешкання, і фах замовників дуже широкі. А це
значить, що українська книжка, попри нарікання І. Франка, мала
все-таки високий авторитет і користувалася попитом в українців
краю.
Антологія „Акорди” побачила світ в ювілейному році
композитора Миколи Лисенка. З 6 до 13 грудня 1903 р.

1
Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка. Відділ рукописних фондів і
текстології. – Ф. 64. – Од. зб. 69. – С. 17 – 144.
335Галичина і Буковина приймали в себе видатного діяча україн-
ської культури з нагоди 35-літнього ювілею праці як
композитора й організатора співоцьких хорів. Як відзначає
І. Франко у статті „Лисенкове свято в Австрії”, яку тут цитуємо,
підавстрійська Україна вітала Лисенка „величаво, як не вітала
досі нікого”
1
. Під час відвідин Наукового товариства імені
Шевченка М. Грушевський вручив на пам’ять ювілярові
„чотиритомовий примірник своєї „Історії України”, а вітаючи
його від Видавничої спілки, подарував йому гарно оправлений
екземпляр „Акордів””
2
. Очевидно, це був найкраще оправлений
примірник, саме той, що коштував 10 корон. І. Франкові, при-
сутньому на цій зустрічі, як видно з тону його статті, було дуже
приємно, що його працею вшанували великого українця.
Пошуки саме цього примірника „Акордів” поки-що не
увінчалися успіхом. Надто вірогідним є те, що він знищений.
Проте є надія, що цю книжку все-таки розшукає один з най-
авторитетніших знавців з історії українського театру, київський
професор Ростислав Пилипчук.
Очевидно, на часі провести аналогічні студії з
бібліологічного краєзнавства для першої датованої друкованої
книги в Україні – знаменитого львівського „Апостола” (1574)
Івана Федоровича (Федорова), його ж „Острозької Біблії” (1581),
першодруків найкращих прижиттєвих збірок Т. Шевченка,
І. Франка, Лесі Українки, В. Стефаника, Ольги Кобилянської,
М. Коцюбинського, Г. Хоткевича та інших класиків української
літератури. Річ ще й у тім, що наше літературознавство не має
належно підготованих текстів, окрім останнього видання
Повного зібрання творів Т. Шевченка (2001–2003), до якого
найбільший стосунок мають І. Дзюба, М. Жулинський та
С. Гальченко
3
. А якщо врахувати клопіт з нереформованим за
часи незалежності правописом – користуємося тим, що нам

1
Франко І. Лисенкове свято в Австрії // Франко І. Зібр. творів: У 50 т.
Київ: Наук. думка, 1986. – Т.35. – С. 85.
2
Там само. – С. 90.
3
Шевченко Т. Повне зібрання творів: У 12 т. – Київ: Наук. думка,
2001.
336 нав’язала ще сталінська система в 30-х роках ХХ ст., то перед
українською гуманітарною наукою, на наш погляд, стоять два
важливі завдання: 1) провести якнайширші дослідження з
бібліологічного краєзнавства та 2) перевидати факсимільним
способом, дотримуючись канонів книгознавчої науки,
найвизначніші українські стародруки та раритетні видання
1
.
Це, а також відсутність цензури, дасть можливість на
іншому рівні готувати академічні видання спадщини класиків
української літератури, а читачі публічних бібліотек зможуть,
користуючись таким перевиданням, мати уяву про оригінал,
який в для пересічного читача є майже недоступним.
* * *
Оскільки, як зазначалося вище, українська культура
понесла значні втрати, в тому числі і в справі збереження
видавничих раритетів, одним із головних завдань у цьому
напрямку є фахові факсимільні та факсимільного типу їх
перевидання. Факсимільне видання (від лат. fac simile – роби
подібне) – це друк, який точно відтворює раніше випущене
ориґінальне видання або рукопис, при чому із врахуванням
особливостей паперу і оправи. Якщо не відтворено папір і
оправу, формат оригіналу (як правило, в бік зменшення) і т. ін.,
то можемо говорити, що це є перевидання факсимільного типу.
Правда, останнім часом перевидання факсимільного типу ще
називають репринтними відтвореннями або репринтними

1
Щодо української рукописної книги справа стоїть краще. В Росії,
вивезені туди з України безцінні українські раритети, перевидають
масовим накладом ще з ХІХ ст. Тоді з різних списків перевидано
«Повість временних літ», деякі інші рукописи. У підрадянську епоху
факсимільним способом у Москві видано «Київський псалтир», що
зберігається в теперішній Державній бібліотеці Росії в Санкт-
Петербурзі (Москва, 1978, у 2 т., другий том – фундаментальне
дослідження Г. І. Вздорнова про цю пам’ятку, наклад 25 тис. прим.). У
тодішньому Ленінграді з фондів тієї ж бібліотеки (тоді вона називалася
Державна публічна бібліотека ім. М. Є. Салтикова-Щедріна )
факсимільним способом видано «Остромирове Євангеліє» 1056-
1057 рр. – найстаріший київський рукопис, що дійшов до наших днів
(Ленінград, 1988, наклад 5 тис. прим.)
337виданнями, хоча в книгознавчій науці репринтами називають
відтворювані, як правило, сучасні видання, зазвичай наукового
характеру
1
. Взагалі, українське книгознавство (вітчизняне та в
діяспорі) впродовж ХХ – ХХІ ст. накопичило тут певний досвід.
Наведемо кілька прикладів вдалого (і не зовсім) перевидання
наших книжкових раритетів.
Як не дивно, до цього часу ми не маємо факсимільних
перевидань наших перших датованих видатних друків –
„Апостола” та „Острозької Біблії” Івана Федоровича. У 2006 р.
„Острозька Біблія” вийшла в перекладі о. Рафаїла (Турконяка),
українською мовою, але це не факсимільне видання.
До видатних книжок, які мали особливе значення для
розвитку української національно-політичної думки кінця ХVIII
– поч. ХІХ ст., де подано яскраво, часом в художній формі,
картину історичного розвитку України від найдавніших часів до
другої половини ХVIII ст., належить „Історія Русів”. Автор
твору невідомий. Група дослідників схилялася до думки, що
ним був архієпископ Г. Кониський, інші – Г. Полетика, ще інші
– князь О. Безбородько. Одначе, очевидно, твір вийшов з кіл
Новгород-Сіверського патріотичного гуртка 80–90 рр. ХVIII ст.,
тісно зв’язаного з кн. О. Безбородьком
2
. „ „Історія Русів”, –
писав М. Драгоманов у статті „На захист відомого покійника
автора „Історії Русів”, – була безпосередньою предтечею
„Кобзаря” Шевченка, на якого самого вона, очевидно, мала
справжній вплив”
3
.
Уперше цей твір з рукописних копій надрукував
О. Бодянський незначним накладом у Москві в 1846 р. р. в
„Чтениях Общества Истории и Древностей Российских”.
Російські історики цей твір сприймали негативно, оскільки

1
Книговедение: Энциклопедический словарь / Гл. ред. Н. М. Си-
корский. – Москва: Сов. энциклопедия, 1982. – C. 555.
2
Крип’якевич І. Історія України/ Упор. тексту, прим., коментарі
Б. Якимовича . – Вид 2-ге, перероб. і доп. – Львів: Світ, 1992. – С. 360.
3
Драгоманов. М. В защиту неизвестного покойника автора «Истории
Руссов» // Порядок. – 1881. – № 128; Його ж. Шевченко. українофіли і
соціалізм. – Львів, 1906. – С. 57–58.
338 Русами автор вважав однозначно українців. Тому ориґінал 1846
р. є вкрай рідкісним раритетом. Лише в 1956 р . в Нью-Йорку у
видавництві „Вісник” твір побачив світ українською мовою в
перекладі В. Давиденка за редакцією і вступною статтею
О. Оглоблина з обкладинкою Я. Гніздовського. Напередодні
розвалу СРСР практично одночасно побачили світ у Києві два
видання цієї унікальної пам’ятки – репринтне відтворення, яке
підготував історик В. Замлинський ( 1991, 100 тис. прим.)
1
та в
новому українському перекладі І. Драча, з ґрунтовною
передмовою Валерія Шевчука ( 1991, 200 тис. прим.)
2
.
Очевидно, що ці видання в наш час стали доступні навіть для
пересічного читача.
Уперше факсимільне перевидання Шевченкового
„Кобзаря” 1840 р. здійснено у Львові заходами Наукового
товариства імені Шевченка до столітнього ювілею Поета в
1914 р. Оскільки наклад „Кобзаря” 1840 р., який субсидував
поміщик Мартос, складав 1 тис. прим., то, мабуть, такий наклад
мало і його перше факсимільне відтворення, котре сьогодні є
значною рідкістю і воно потребує спеціального бібліологічного
дослідження. До речі, відрізнити це факсимільне видання від
ориґіналу можна лише за віком паперу.
У підрадянську епоху, „Кобзар” 1840 р. був двічі
перевиданий в Києві: вперше, 1962 р. – у видавництві Академії
наук УРСР (наклад 10 тис. прим.), вдруге , 1974 р. – у
видавництві „Дніпро” ( наклад 25 тис прим.). Але це різні
видання. Справа в тому, що дуже мала частина накладу першого
видання нашої головної книги вийшла поза цензурою і мала
115 стор., тобто на одну сторінку більше, ніж основний
процензурований наклад. Перевидання 1962 р. здійснено за
примірником, який віднайдено в бібліотеці Ленінградського
(Санкт-Петербурзького) університету, а репринт 1974. – з

1
Конисский Георгий . История Руссов / Отв. ред. В. А. Замлинский.
Репринт. воспроизведение издания 1846. – Киев: Рекламно-
издательская фирма «Дзвін», 1991. – 261+43 с.
2
Історія Русів / Пер. І. Драча; Вст. ст. Вал. Шевчука. – Київ: Рад.
письменник, 1991. – 318 с.
339рядового примірника обсягом 114 стор. Як справедливо
відзначив його упорядник В. Бородін, ці факсимільні видання
доповнюють одне одного і саме в своїй сукупності, поставлені
поряд, дають повне уявлення про текст першого „Кобзар” та
його драматичну долю.
Усе ж рекордсменом із перевидань є альманах „Руської
Трійці” – М. Шашкевича, І. Вагилевича та Я. Головацького,
первісток книжки в Галичині живою народною мовою,
знаменита „Русалка Дністрова”, котрій через тодішні умови
судилося побачити світ в Будайській друкарні Пештського
університету (тепер Будапешт). За найвірогіднішими даними,
наклад альманаху складав 800 прим.
1
. Вдруге „Русалка
Дністрова” вийшла в Тернополі в 1910 р. заходами священика й
педагога Йосипа Застирця (наклад 1000 прим.). Заслуга в
третьому виданні „Русалки…” належить літературознавцеві
Олексі Засенку, який умовив написати вступну статтю акад.
Олександра Білецького. Фотокопія – і четверте видання
альманаху побачило світ у Філядельфії (США) 1961 р. з нагоди
150-річчя народин М. Шашкевича (наклад, як твердить проф.
М. Шалата, 1000 прим.). Наймасовішим (25 тис. прим.) стало
п’яте – київське – видання „Русалки…” 1972 р., що було
повторенням третього. У тому ж київському видавництві
(„Дніпро”, до 1963 р. – Держлітвидав УРСР) у 1987 р. до
150-річчя цього альманаху, з’явилося видання шосте, що не є
фототипією ориґіналу (чи копією – як тернопільське), а має
осучаснений, з виправленням друкарських помилок текст,
єдине, що супроводжується примітками. Автором доповнень і
упорядником видання був М. Шалата (наклад 14 тис прим.). На
два чи три місяці пізніше від шостого, того ж 1987 р. вийшло
сьоме видання: фотокопія ориґіналу. А видав її у Вінніпезі
(Канада) шашкевичезнавець д-р Михайло Марунчак. І лише
2007 р. зусиллями Шашкевичівської комісії у Львові
(Ф. Стеблій, М. Шалата, В. Горинь та Б. Якимович), через
170 років „Русалка…” побачила нарешті світ у місті, в якому

1
Історія Львова в документах і матеріалах. – Київ, 1986. – С. 379.
340 вона народилася. Це двотомове видання: перший том –
факсимільне (репринтне) відтворення з примірника Наукової
бібліотеки Львівського університету, який цензура після
конфіскати накладу туди передала; другий – науково-критичне
видання
1
. На жаль, цього найавторитетнішого, восьмого
видання побачила світ на сьогодні всь го одна ти прим., хоч
Шашкевичівська комісія сподівається зробити ще додатковий
завод на кошти меценатів.
о с

Знаменитій Франковій антології „Акорди” (Львів, 1903)
завдяки ініціативі відомого літературознавця проф.
М. Ільницького та директора видавництва дитячої літератури
„Веселка” письменника Я. Гояна, небожа художника В. Касіяна,
пощастило бути двічі перевиданою: у 1991 р., напередодні
проголошення акту про незалежність України (наклад –
10 тис. примірників)
2
та 2006 р. – з нагоди 150-річчя від дня
народження І. Франка (наклад 5 тис. примірників)
3
. Два ці
наклади майже у п’ять разів перевищують наклад оригіналу і не
залежались на полицях українських книгарень навіть під
сучасну ситуацію з ринком української книжки та її непомірною
вартістю в умовах зубожіння читача. Про це детально описано в
праці Б. Якимовича „Іван Франко – видавець: книгознавчі та
джерелознавчі аспекти”
4
. Відзначимо тільки, що видавці не до-
слухалися до його книгознавчих зауважень щодо першого
1
Русалка Дністровая. – Кн. 1.Репринтне відтворення першодруку
1837 р. – Львів. 2007. – 4*+ХХ+136; Русалка Дністрова. – Кн.2.
Науково-критичне видання. Редактор-упорядник та автор післямови
М. Шалата. Відповідаьні за випуск Ф. Стеблій, Б. Якимович. – Львів,
2007. – 4+ХХ=136+168* с.
2
Акорди: Антол. укр. лірики від смерті Шевченка / Упоряд. І. Франко;
Іл. Ю. Панькевича; [Передм. і прим. М. Ільницького]. – Репринт. вид..
– Київ: Веселка, 1992. – 343 с.: іл.
3
Акорди: Антол. укр. лірики від смерті Шевченка / Упоряд. І. Франко;
Іл. Ю. Панькевича; [Передм. і прим. М. Ільницького]. – Репринт. вид з
дод. – Київ: Веселка, 2005. – 350 с.: іл.
4
Якимович Б. Іван Франко – видавець. Книгознавчі та джерелознавчі
аспекти. Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2006. –
С. 360–361.
341перевидання антології 1991 р, і допустили низку прикрих
поліграфічних помилок також і в другому перевиданні 2006 р. –
порушено формат ориґіналу в бік його зменшення та порушено
пагінацію сторінок, що свідчить про невміння в Україні (чи,
радше, у видавництві „Веселка”) видавати факсимільні видання.
Шкода, що ці перевидання „Веселки” лише в наближенні можна
трактувати як перевидання факсимільного типу.
Однак, як колись сказав Є. Євтушенко, „ми всьо-такі
умнєєм год от года”. Напередодні Форуму видавців у Львові у
вересні 2009 р. побачило світ нове, на цей раз справді видання
факсимільного типу, в ошатній суперобкладинці у Києві,
правда, воістину смішним накладом – 530 примірників
1
. Це,
невідоме досі видавництво, оголошує, що „відкриває серію
унікальних антикварних видань, відтворених в сучасній
інтерпретації (sic!) з метою збереження культурних пам’яток, а
також – історичної пам’яті про особистостей (sic!), які
обумовлювали ідейно-естетичний, духовний контекст епохи”
2
.
Я більш ніж впевнений, що автор вступної статті не читала моїх
численних праць про цей шедевр українського друку, але,
беручись за підготовку перевидання „Акордів” мала хоч
прочитати вступні статті до двох веселківських перевидань
свого колеги по цеху проф. М. Ільницького. Та ба – шановна
доктор філології ці перевидання і в очі не бачила. Усе ж, до
честі видавництва, помилок у факсимільному відтворенні
антології значно менше, аніж у видавництві „Веселка”:
найголовніше, не порушено формату і пагінації, правда,
„наламали дров” з оправою. Якщо видавництво зберегло
друкарські форми, або хоч плівки, є нагода повторити цю

1
Акорди: Антольоґія укр. лірики від смерти Шевченка / Упоряд.
І. Франко; Іл. Ю. Панькевича; [Передм. Наталі Сидоренко]. – Репринт.
вид. – Київ: ВД «Особистості», 2008. -2+343 с.:іл.
2
Акорди: Антольоґія укр. лірики від смерти Шевченка / Упоряд.
І. Франко; Іл. Ю. Панькевича; [Передм. Наталі Сидоренко]. – Репринт.
вид. – Київ: ВД «Особистості», 2008. С. лице заднього форзаца.
342 книжку з доброю книгознавчою передмовою хоча би накладом
Українсько-руської Видавничої Спілки.
Треба також відзначити, що бібліотечне краєзнавство та
бібліологічне краєзнавство не слід плутати чи ототожнювати з
бібліографічною евристикою, однією з допоміжних історичних
дисциплін. Бібліографічна евристика узагальнює теорію та
методику бібліографічних розшуків літератури з будь-якого
конкретного питання чи за певною темою, здійснює
історіографічні огляди літературознавчих проблем, широко
використовується в архівознавстві, тісно пов’язана з
джерелознавством. Якоюсь мірою бібліографічна евристика
може бути складовою бібліотечного краєзнавства.
* * *
Як бачимо, новий напрямок у гуманітарній сфері, яким є
бібліологічне краєзнавство, має вже деякі здобутки,
опрацьовану методику і є дуже перспективним. Народжене у
Львові, воно має розвиватися у Львівському національному
університеті імені Івана Франка (кафедрі історичного
краєзнавства історичного факультету та кафедрі
бібліографознавтва і бібліотекознавства факультету культури і
мистецтв), в Українській академії друкарства та її філіях, врешті
– в усій Україні, де українське книгознавство ледь жевріє, а усі
сотні наших сучасних видавництв спроможні видати сукупним
накладом трохи більше як одну книжку в рік на одного
громадянина держави.