Людмила БОЛОНОВА,
кандидат медичних наук, секретар
Донецького обласного відділення НТШ
КОСТЬ ТЕСЛЕНКО У СПОГАДАХ
Кость Маркович Тесленко – вчитель і письменник, більшу
частину свого життя провів у Донецьку. Народився 22 травня
1917 р. в містечку Мачухи Полтавської області в родині вчителя
музики. Його батько помер у молодому віці, залишивши матір із
трьома дітьми, найменшому Костеві було тоді лише три роки.
Змалку він вирізнявся жадобою до знань. Почав навчатися в
школі на рік раніше від інших дітей, мусив ходити до школи у
сусіднє село, долаючи щодня чималий шлях.
У 1938 році К.Тесленко закінчив поліграфічний технікум,
а в 1946 – філологічний факультет Харківського університету.
Цього ж року разом із молодою дружиною Марією Павлівною
Лісовською, теж випускницею цього університету і майбутнім
співавтором, приїздить у Донецьк, де в середній школі № 75
вони викладають українську мову і літературу. Енергійні,
залюблені у свою справу вчителі привертають до себе і свого
предмету серця учнів, запалюючи в них світло любові до
української мови, літератури, культури, до землі, на якій
живуть.
Перші проби пера припадають на 1956 рік, перша книжка
„Скільки житиму – любитиму” вийшла в 1959 році. Потім
упродовж тридцяти років творчого життя написано й
опубліковано близько сотні оповідань, повістей, а в останні роки
– два романи: „На морі слідів не лишається„ (1960), „Крізь
громовицю” (1961), „Знайдені крила” (1962), „Різноцвіття”
(1966), „Відлучення серця„ (1972), „Незгасимі зоряниці” (1978),
„Богучари” (1982), „Неугасимые зарницы” (рос. 1985), „Зимовий
грім” (1985), „Крихкий лід” (1989). Ці твори друкувалися в
344 обласній газеті „Радянська Донеччина”, в альманахах
„Донбасс”, „Сила молодая„, в журналах „Зміна”, „Дніпро”. Вони
відзначаються майстерністю, багатою, соковитою мовою,
гарним смаком, людяністю, щирістю, мудрістю. Маючи значний
життєвий досвід, письменник не вигадує своїх героїв, а бере їх із
життя. Уміючи глибоко заглянути в душу людську, він зображує
життя таким, яким воно насправді було. Тому ці твори близькі
до настроїв тих, для кого писав автор. Всі вони, різні за своєю
сюжетною побудовою, населені живими людьми: це творча
інтелігенція, шахтарі, селяни, рибалки…
Творам притаманна художня глибина, довершеність,
кінематографічність. Мова їх невимушена, точна, багата.
Розмірковуючи про долю української мови, автор вустами
одного зі своїх героїв (дід-рибалка з повісті „На морі слідів не
лишається”) говорить: „Розумні люди чують красу рідного
слова, шанують його, і чуже розуміють і свого не
цураються…Кожна птиця має свій голос, по-своєму любий, по-
своєму до місця: один на березі моря, другий в степу, третій в
садах вишневих за серце бере… А вслухайтесь в їхній спів …,
кожний голос життя славить… свій голос шанувати треба”.
Основними мотивами оповідань та етюдів книги
„Незгасимі зоряниці” є людська доброта, любов до праці,
проблеми моралі й етики, становлення молодої людини. Людина
і природа, підкреслює автор, єдині в своїй доброті. Внутрішній
світ людини, її духовна краса і сила завжди в центрі його уваги.
В останні роки життя були написані романи „Зимовий
грім” (1985) і „Крихкий лід” (1989), що відзначалися
панорамністю, масштабністю епічних картин, переконливістю
образів. Долею героїв автор переконує: як би не було важко в
житті, безнадія не повинна перемагати.
Творчий спадок письменника міг би бути вагомішим, якби
не цензурний тиск на всіх етапах творчості. Крім опублікованих
творів, Кость Макарович Тесленко залишив ще два зошити
щоденників (Донбас. – 1992. – №9-10. – С.160-175), що містять
роздуми про події в країні і світі, про стан справ у
письменницькій організації та родині, точну і безкомпромісну
345характеристику друзів і недругів, розкривають симпатії та
антипатії автора. З щоденникових записів К. Тесленко постає
свідомим патріотом, який завжди обстоює національні святині.
Він тяжко страждав від того, що історія України
перекручувалася, переінакшувалася, міфологізувалася,
нищилися її пам’ятки, як у минулому, так і в сьогоденні. Він до
болю любив чудову природу своєї Вітчизни, не міг примиритися
з її хижацьким винищенням, забрудненням. З глибоким сумом
відзначав, що до „Червоної книги” заносять зникаючі різновиди
рослин чи комах, а талановитий український народ, який
розсіюється, зросійщується, – ні. Він суворо засуджував
сучасний тип українського манкурта, перекинчика, страждав від
приниження національної гідності. К. М. Тесленко любив свій
народ і з болем писав про його винищення в роки братовбивчої
громадянської війні і штучного голодомору, від якого він сам та
його родина постраждали. Як живий свідок тих страшних подій,
він планував передати це на папері, сподіваючись надрукувати
твори про цей нелегкий час. Він згадував і роки сталінського
терору, часи брежнєвсько-сусловського правління, коли
нівечилися долі літературних побратимів, серед яких був і його
учитель Василь Стус.
З гіркотою пригадував, як цькували В. Сосюру за вірш
„Любіть Україну”, О.Гончара – за роман „Собор”; не міг
змиритися з тим, що викреслювалися з культурного життя (а то і
з життя взагалі), замовчувалися, переслідувалися, нищилися
творчі особистості, гинули в таборах. Головну причину всіх цих
бід він вбачав у багатовіковій відсутності в українського народу
своєї держави, а порятунок – у здобутті волі, самостійності,
незалежності від „старшого брата”. Кость Тесленко все життя
залишався людиною позапартійною, незважаючи на
неодноразові намагання залучити його до лав КПУ, практичну
діяльність якої він вважав злочинною.
Його відштовхували постійні суперечки літературних
побратимів між собою за „теплі місця”, гонитва за
матеріальними благами, кон’юнктурність творів.
„Кон’юнктурщик” – то була його найбільш лайлива
346 характеристика деяких членів СПУ. Кость Тесленко не
шкодував часу на допомогу літературній парості, підтримував
молоді таланти (В. Захарченко, В. Савченко, В. Міщенко,
С. Жуковський, А. Мороз та ін.). Він виростив і виховав
національно свідомою людиною сина Олександра, який став
відомим українським письменником-фантастом, продовжувачем
літературної династії Тесленків, що бере початок від Архипа
Тесленка (1882-1911). На жаль, доля подарувала Олександрові
лише сорок років життя (1949-1990), за які ця талановита
людина написала і видала вісім книжок оповідань і повістей:
„Дозвольте народитися” (1979), „Кут паралельності” (1982),
„Корида” (1983), „Испытание добром” (1984), „Викривлений
простір” (1985), „Кам’яне яйце” (1988), „Искривленное
пространство” (1988). Син рано помер від променевої хвороби,
бо, здобувши медичну освіту, став до лав ліквідаторів
Чорнобильської аварії, працював там більше трьох місяців.
Кость Макарович важко переживав втрату дорогої
дружини (1981), та зумів свій біль перелити у високохудожній
твір „Зимовий грім”, на який отримав багато схвальних відгуків
читачів. Вони приходили ще й по смерті автора (15.07.1988).
Кость Тесленко не зазнав щастя дожити до тих часів, коли
історія раптово зробила різкий поворот і подарувала українцям
жадану волю. Та у вдячній пам’яті його учнів, колег-вчителів,
письменників і всіх, хто його знав, він залишається
незабутньою, яскравою особистістю, майстром художнього
слова, патріотом своєї батьківщини, прекрасним українцем, до
творів якого завжди хочеться повернутися. Ми, його учні,
пам’ятаємо його невисоку міцну постать в ошатному одязі з
сяючою головою, гарним привітним обличчям, з чорними
виразними очима, які то посміхаються, то дивляться замріяно,
то вимогливо, а то й суворо. На устах посмішка і от-от готовий
злетіти жарт. Він був веселим, щирим, надійним товаришем і
другом. Таким ми його знали, любили, таким і будемо пам’ятати
завжди.