В. Є. Сусліков,
Донецький юридичний інститут Луганського державного
університету внутрішніх справ ім. Е.О. Дидоренка
ЗАКОНОДАВЧІ АКТИ РОСІЇ ЯК ДЖЕРЕЛО
ВИВЧЕННЯ ІСТОРІЇ СОЛЯНОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ
ПІВДНЯ УКРАЇНИ У XVIII СТ.
Соляні промисли були чільним елементом економіки
Донбасу XVIII ст., аж до занепаду виробництва у зв’язку з
вичерпанням традиційних джерел палива для виварки солі.
Розташовані в межах російського впливу, Тор і Бахмут постійно
привертали увагу уряду, що ставив за мету якомога повніший
контроль за даним регіоном. Саме завдяки соляним озерам
Донеччина стала першою в українському Степу складовою
загальноросійської адміністративної системи з утворенням у
1708 р. Бахмутського повіту. Майже до середини XVIII ст.
соляна промисловість фактично одноосібно забезпечувала
господарський розвиток цього регіону.
У історіографії півдня України розвитку соляної
промисловості протягом XVIII ст. цілком виправдано
надавалася велика увага від самого початку регіональних
досліджень. Вже А. Скальковським було написано спеціальну
працю з цього питання, в якій широко використано російське
законодавство [1]. Відомі дослідники історії Слобідської
України Д. Багалій та А. Слюсарський також не обійшли увагою
розвиток соляного виробництва, хоча й надавали головну увагу
переважно більш раннім періодам існування промислів [2].
Серед вчених радянського періоду соціальним аспектам
соляного виробництва та проблемам комплектування заводів
робочою силою присвячено спеціальні праці Є. Черкаської та
О. Цукерника [3]. У сучасній українській історіографії
найбільша увага цій проблемі приділена у роботах В. Пірка, в
яких не лише простежено історію промислів, починаючи з XVII
ст., але й докладно вивчено технічний стан виробництва на51
різних етапах існування заводів та досліджено заходи із
забезпечення їх робочою силою. Остання підсумкова робота
В. Пірка та М. Литвиновської з цієї теми є водночас найбільш
репрезентативною у плані використання законодавчих актів у
якості джерела [4].
Виходячи з такого стану вивчення проблеми, ми ставимо у
якості завдання нашої роботи аналіз комплексу російських
законодавчих актів як джерела з історії соляної промисловості
Донеччини у XVIII ст.
Джерельною базою роботи є сукупність законодавчих
актів російської держави XVIII ст., передусім опублікованих у
межах збірки “Повне зібрання законів Російської імперії” та
інших виданнях.
Порівняно пізня інкорпорація більшої частини
південноукраїнських земель до складу Російської імперії
обумовила нерівномірність хронологічного розподілу російсь-
ких законодавчих актів, присвячених економічному розвиткові
даного регіону. Доволі тривалий час уряду доводилося дбати
майже виключно про військову складову колонізації,
полишаючи питання господарського розвитку на майбутнє. Це
призвело до значної як хронологічної, так і тематичної асиметрії
комплексу законодавства з питань реформування промислового
виробництва і сільського господарства.
Загалом сукупність законодавчих актів цієї групи складає
40 документів, що за походженням розподіляються таким
чином:
– Іменні – 23;
– Сенатські – 14;
– Статут – 1;
– оголошені з Комерц-колегії – 2 (причому обидва
присвячені соляному виробництву).
Тематично законодавство даної групи охоплювало такі
питання:
– соляне виробництво – 29 актів;
– запровадження нових галузей виробництва – 5;
– лісове господарство – 3 акти;
– обмеження або дозвіл на винокуріння – 2 укази;
– селітряне виробництво – 1 документ. 52
Як бачимо, у законодавстві з господарського розвитку
краю акти про соляну промисловість вирізняються за
чисельністю. Варто зазначити, що для них характерна й
хронологічна нерівномірність розподілу – біля чверті актів (10 з
29) зосереджено у проміжку 1740-1748 рр. Пояснити це можна
тим, що у цей час по закінченні війни 1735-1739 рр. відбувалася
реконструкція заводів, що активізувало урядову увагу до них.
Натомість законодавство щодо інших галузей як промисловості,
так і сільського господарства відзначається крайнім ступенем
несистематичності.
Отже, більшу частину століття промисловість півдня
України була презентована в імперському законодавстві єдиною
галуззю – солеварінням у Бахмутському повіті. Фактично до
1762 р. дана група джерел майже виключно присвячена
розвиткові соляної промисловості на Торських та Бахмутських
промислах, чому сприяла їх наближеність до російських
кордонів та важливість соляного виробництва для внутрішнього
ринку. Після передачі Бахмутських заводів у казну в 1704 р.
уряд постійно, хоча й не завжди ефективно, дбав про розвиток
виробництва солі та забезпечення заводів робітниками.
У масиві законодавства, що регулювало розвиток соляного
виробництва на зазначених промислах, можна виокремити три
групи. Першу, найчисельнішу, складають акти, покликані
вирішити головну проблему казеного виробництва, розташо-
ваного у малонаселеній місцевості – питання робочої сили.
Друга група стосується питань торгівлі сіллю, митних зборів та
цінової політики. Третю групу складають нечисельні закони про
технічний розвиток промислів, екстенсивність якого врешті-
решт призвела до їх занепаду.
Вперше питання забезпечення робочою силою
розглядалося в указі Комерц-колегії від 31 січня 1721 р., хоча
швидше у негативному плані – постанова була відповіддю на
скаргу адміністрації Харківського полку від 1 грудня 1720 р. на
дії ландрата М. Вепрейського та коменданта Бахмутської
фортеці С. Чиркова, що, серед інших зловживань, забирали з
укріплень по 50-100 козаків, нібито для захисту промислів, а
насправді використовували їх в якості безкоштовної робочої
сили на Бахмутському солеварному заводі, через що зокрема53
збільшилася кількість втікачів. Хоча кадри заводів повинні були
комплектуватися з приписаних до них населених пунктів,
Вепрейському явно було простіше мати справу з військовими,
ніж з “вільними обивателями”. Колегія заборонила застосування
праці козаків, але не запропонувала власного джерела
комплектування заводів робітниками [5]. Натомість “Статут про
сіль” від 31 грудня 1727 р. дозволяв здавати соляні сковороди в
оренду, аби за рахунок “вольноварщиков” компенсувати
проблеми з кадрами [6]. Нетипове для російського уряду
сприяння приватній ініціативі на казенному виробництві, що
пояснюється дозволом того ж 1727 року на вільний продаж солі,
швидко поступилося звичним адміністративним методам. На
основі доповіді Соляної контори від 3 січня 1732 р. було видано
сенатський указ від 14 січня 1732 р., яким скасовувалося
забезпечення Бахмутських заводів селянами з приписних
поселень, натомість Ізюмський, Рибинський та Харківський
полки зобов’язані були висилати на заводи почергово по 200
чоловік на рік, встановивши їм платню на рівні робітників, що
прибували раніше до Бахмуту зі Слобожанщини [7]. Такий
метод забезпечення заводів робітниками зберігся і після віддачі
того ж року виробництва солі на відкуп Василю Озерову з
компанією. В “Кондиціях” 21 грудня 1732 р. пункт 14
підтверджував наказ Слобідським полкам про висилку
працівників, що мало стабілізувати прибутки (в постанові
зазначається, що в залежності від кількості солеварів, збори до
казни коливалися від 35 до 69 тисяч карбованців на рік) [8].
У період чергової російсько-турецької війни 1735-1739 рр.
Бахмутські та Торські соляні заводи доволі сильно постраждали
не тільки від військових дій, але й від невисилки робітників. У
російських законодавчих актах зафіксоване певне протистояння
між урядом, що мав виконувати “кондиції” з постачання робочої
сили на виробництво солі, та слобідською адміністрацією. Тому
іменним указом від 31 липня 1734 р. підтверджувалася вимога
висилки працівників зі Слобожанщини, в той же час
дозволялося замінювати вибулих на час війни козаків їх
родичами, а також приймати на роботу українців з Гетьманщини
[9]. Того ж року було видано ще один указ на ту ж тематику –
від 16 вересня 1734 р., яким обов’язок посилати працівників54
розширили на всі п’ять слобідських полків, що свідчить про
загострення проблеми робочої сили [10]. Натомість в тексті
указу від 27 лютого 1735 р. наявна доповідь командувача
слобідськими полками князя Шаховського від 22 вересня
1734 р., а також доповідь “компанійців” та “мнєніє” Соляної
контори, що яскраво ілюструють протилежні погляди на шляхи
вирішення цього питання. Шаховський пропонував перекласти
обтяжливий “податок працівниками” з утримання заводів на
українців Бахмутської провінції, яких за переписом 1732 р.
нарахували 2 718 чоловічих душ. Натомість Соляна контора ж
нагадала, що навіть на момент підписання постанови 1732 р. з 5
744 душ Бахмутських жителів після рекрутських наборів в 3 281
особи тими, що залишилися (“старими, малолітніми та незамож-
ними”), комплектувати заводи робітниками було неможливо.
Що ж стосувалося наляканих перспективою втрати більш-менш
стабільного джерела робочої сили компанійців, то вони, поси-
лаючись на незаможність приписних українців, що не мали
коней, а отже, не могли доставляти дрова, висунули дуже ори-
гінальну та показову тезу про те, що “малоросияне по обык-
лости своей так ленивы”, що за звичну мізерну платню добро-
вільно на заводи не наймаються, а за відсутності кріпацтва
примусово поставити їх до роботи неможливо [11]. Маючи
побоювання втратити прибутки, Соляна контора прийняла на
віру непереконливу аргументацію компанійців, і запропонувала
продовжити висилку 600 козаків на рік з усіх слобідських
полків. До завершення війни 1735-1736 рр. укази щодо висилки
працівників видавалися ще двічі – 28 лютого та 21 червня 1737 р.,
якими підтверджувався порядок надання робочої сили [12].
Після повернення заводів у 1742 р. у державну власність
питання кадрового забезпечення для уряду знову
актуалізувалося. Через великі людські втрати під час війни
довелося припинити комплектування заводів за рахунок
слобожан. Виданий 20 лютого 1744 р. сенатський указ
наголошував на необхідності висилки робітників з приписних
селищ Воронезької провінції, притримавши козаків в Бахмуті,
“дабы в солеварении перерыва не учинилось” [13]. Стосовно ж
ковалів, що мали ладити сковороди, то за указом 7 травня
1744 р. їх повинні були щороку висилати з Єльця [14]. Указом55
від 5 жовтня 1744 р. Сенат, зазначивши, що “Бахмутская
провинция за малолюдством пришла в разорение”, підтвердив
своє рішення, визначивши кількість робітників – по 600 осіб на
рік з Бєлгородської та Воронезької губерній, а саме з поселених
там українців [15]. Втім, у наступному указі від 16 листопада
1744 р. Сенат пропонував, зважаючи на великі прибутки саме
від вільної виварки солі, а не з казенного виробництва, знов
передати заводи в кампанію, цього разу поклавши обов’язок
забезпечувати заводи робітниками на нових власників (охочих,
втім, так і не знайшлося) [16].
Адміністративні заходи, судячи з текстів пізніших актів,
не були достатньо ефективними. Так, указом Сенату від 26
листопада 1745 р. нагадувалося про необхідність висилки на
соляні заводи по 300 осіб на рік з волами та кіньми з
Бєлгородської губернії та Бахмутської провінції, а з Воронезької
губернії – 100 осіб з кіньми на рік. В документі зазначалося, що
українців, на яких і покладався цей обов’язок, у Воронезькій та
Бєлгородській губерніях поселено відповідно 9 565 та 82 811
чоловік, отже, всі можливості для постачання працівників
існують, в той час як за рапортами воєвод, на той момент в
Бахмуті перебувало 63 працівники, а в Торі взагалі шестеро [17].
Подібні факти доводять, що, навіть беручи до уваги велику
кількість втеч під час висилки працівників, губернська
адміністрація не надто переймалася долею соляних заводів,
прибутки з яких відходили до Соляної контори.
Зважаючи на це, а також на зростання чисельності
місцевого населення, 6 червня 1765 р. Сенат відповідним указом
запропонував розпустити по домівках висланих на соляні заводи
українців, яких через простій виробництва почали
використовувати не за призначенням [18]. Підґрунтям для
такого рішення стало й збільшення кількості солеварів (близько
тисячі), причому в даному випадку дії уряду носили дуже
невиважений характер – адже вислані на заводи працівники
займалися не солеварінням, а доставкою дров та іншими
допоміжними роботами, що й складало головну проблему
виробництва. Можливо, що Соляна контора і відновила б
“централізоване” забезпечення заводів кадрами, але початок
війни дав змогу місцевій владі успішно саботувати всі подібні56
ініціативи. Негативний вплив подібної політики на рівень
виробництва яскраво простежується у цифрових даних, поданих
у черговому “Статуті про сіль” від 16 липня 1781 р. [19]:
Таблиця 1.
Продано солі, пудів
Завод
1765 1766 1768 1769 1770 1771 1772 1773 1774 1775
Бахмут-
ський
168995 199853 247970 263944 108918 15117 5178 1600 8290 12221
Торсь-
кий
41330 67552 53286 66523 60041 7557 23086 70282 8287 1606
Як бачимо, в результаті втрати головної маси робітників, в
Бахмуті та Торі соляне виробництво зменшилося практично
вдесятеро, і не дивно, що в тому ж “Статуті” заводи не внесено у
перелік постачальників солі для Новоросійської губернії.
Друга група законодавчих актів, що регулювали торгівлю
бахмутською та торською сіллю, теж доволі чисельна, що
свідчить про намагання уряду підтримувати казенні заводи не
лише в забезпеченні безперебійного виробництва, але й сфері
збуту продукції.
Вже згаданий указ від 31 січня 1721 р. розкриває методи
збуту солі, використані Вепрейським та Чирковим. Згідно
документу, вони наказали Харківському слобідському полку
купувати лише бахмутську сіль, встановивши навіть чітку квоту
– “взявши дворовую ведомость, положили на каждый двор по 4
пуда в год”, що в цілому складало 24 092 пуди на рік. До всього
запропонована ландратом ціна в 8 алтин 3 деньги за пуд значно
перевищувала вартість солі, що привозилася з Гетьманщини
(3 алтини 2 деньги за пуд), за умови самовивозу солі, що також
коштувало до 5 денег за підводу, про що полкова адміністрація
висловилася так: “а то весьма обывателям тягосно и несносно, а
паче в рабочую пору” [20]. Для збереження монополії
Вепрейський призначив в Харкові інспектора – капрала
Преображенського полку Марка Скворцова. Комерц-колегія цим
указом заборонила завищувати ціну на казенну сіль, але
зберегла квоти на її реалізацію в слобідських полках.
Доволі складним шляхом уряд йшов у встановленні чітких
цін на продукцію Бахмутського та Торського заводів після того, 57
як 29 травня 1727 р. було дозволено вільний продаж солі. Цією
ж постановою для солі, виробленій в степовій зоні, було
визначено ціну в 2 копійки за пуд та дозволено продавати
Бахмутську сіль за такою ціною до Польщі [21]. Та для
внутрішнього вжитку “Статут про сіль” від 31 грудня 1727 р.
передбачав продаж цієї ж солі по карбованцю за пуд, що за
умови збереження квоти для Слобожанщини, звісно, дозволяло
казні отримувати значно вищі прибутки [22].
Звісно, що за умов вільного продажу солі казенне
виробництво не могло вдало конкурувати з приватним. Іменним
указом від 10 серпня 1731 р. констатувалося, що після 1727 р.
прибутки держави скоротилися на дві третини через
недосконалість податкової системи та невизначеність з цінами
на сіль. Указом знову запроваджувався казенний продаж, для
чого призначали місцеву адміністрацію – голів та цілувальників.
У Бахмут, через відсутність там купецтва, дозволено було
призначати посадовців з Бєлгородської та Воронезької губерній
почергово [23].
Безперечно, у даній групі документів найінформа-
тивнішим з погляду на з’ясування цінової та торговельної
політики російського уряду щодо Бахмутських та Торських
соляних заводів, є вже згадуваний указ від 21 грудня 1732 р. про
відкуп виробництва, що містить 29 пунктів “кондицій” з
компанією Василя Озерова. Дані пункти охоплювали практично
всі сторони діяльності компанії: прийом нею та повернення
заводів до казни за спеціально складеним описом; орендну
плату в 50 000 карбованців на рік, причому прибутки від
виробництва понад суму оренди мали ділитися порівну між
казною та компанійцями, а у разі недобору різницю мали
покривати з капіталу компанії. Також запроваджувалася посада
наглядача за збором прибутків – обер-офіцера, підзвітного лише
Соляній конторі, встановлювався порядок фінансової звітності
(тричі на рік) та фіксовані ціни на сіль, залежно від її якості, та
за оренду сковорід. За компанією закріплювалося право
вивезення солі на продаж до Росії та Слобожанщини, а також
надавався дозвіл на продаж солі на Дон, але за умови націнки на
продукцію, що перевищувала б транспортні витрати. На
відкупників покладалося також утримання наглядача, 58
охоронних козацьких роз’їздів та працівників заводів,
фінансування ремонту та розвитку промислових потужностей,
надавалося право рубки лісу та випасу тяглової худоби. Казна
брала на себе утримання бахмутського гарнізону, звільняла
компанійців від сплати інших податків, постою військ та
вилучала їх з-під юрисдикції Бахмутського воєводи.
Обумовлювалась також невідповідальність компанії у випадку
форс-мажорних обставин – пожежі від блискавки, ворожого
нападу та епідемії [24].
В указі вперше у даній тематичній групі законодавчих
актів урядом було запропоновано диференційовану цінову
політику. Якщо для Торської солі ціна мала бути 11 копійок за
пуд незалежно від якості, то в Бахмуті передбачався інший
принцип ціноутворення – неякісна баранцева сіль, тобто та, що
складала осад у виварочних печах, йшла лише по 6 копійок за
пуд, а сіль вищої якості (виварочна, гаманна, цуркова)
коштувала 10 копійок за пуд. Також різною для промислів була
й вартість оренди сковорід – у Торі 1 карбованець 80 копійок, а
в Бахмуті, ропа якого була значно насиченішою – до 6
карбованців на добу [25]. З тексту документу видно, що навіть
за збереження монопольного права вивозу солі до Росії,
Слобожанщини та на Дон, таке зменшення ціни ставило заводи
в скрутне становище у разі найменших перерв у постачанні
робочої сили, що, як відомо, було звичним явищем. Уряд же
намагався будь-що отримати свою гарантовану частку
прибутків, покладаючи на компанію всю відповідальність за
розвиток виробництва. До всього, за поданням Соляної Контори
кабінетом міністрів було видано указ від 27 липня 1740 р., яким
було призначено спеціальну комісію на чолі з бригадиром
А. Арсеньєвим, з метою розслідування недоплати компанійцями
грошей до казни [26], що свідчить про намагання обох сторін
угоди отримати найбільший зиск за рахунок іншої.
Після повернення заводів у державну власність, як це
випливає з вивчення відповідного законодавства, єдиним
шляхом підтримки продажу бахмутської та торської солі влада
вбачала позбавлення його конкуренції. Водночас занепад
виробництва вимагав і вирішення питання забезпечення сіллю
певних територій держави. Сенатським указом від 19 липня59
1750 р. українцям було заборонено продавати кримську сіль при
транзиті російською територією, для контролю за чим
пропонувалося облаштовувати спеціальні застави. Цікаво, що
вміщений в наступному указі від 28 лютого 1751 р. рапорт
бахмутського коменданта підполковника Хрущова від 6 липня
1750 р. пропонував інші шляхи вирішення проблеми:
зазначивши, що в 1750 р. казенний продаж солі впав до рівня
442 569 пудів на рік проти 1 303 136 пудів у 1743 р., Хрущов
пропонував збільшити орендну плату за сковороди, аби зрівняти
в ціні казенну та “вільно” виварену сіль. Натомість уряд
спромігся лише на вищезазначені звичні адміністративно-
обмежувальні заходи [27]. Штучність та неефективність
обмеження продажу дешевшого продукту для підтримки
солеваріння в Бахмутській провінції виявив указ від 8 грудня
1759 р., яким Сенату довелося дозволити Запорожжю та Новій
Сербії користуватися кримською сіллю, обмеживши територію
споживання бахмутської солі лише Слов’яносербією. Утримати
рівень прибутків передбачалося за рахунок збільшення ціни на
казенну сіль до 40-45 копійок за пуд [28]. Утворення Новоросії в
1762 р. стало фатальним для подібної політики торгівлі сіллю,
принаймні виробленої на казенних заводах (адже рівень
виробництва підтримувався головним чином за рахунок
“вольноварщиків”, яким ставало невигідно вивозити сіль до
Гетьманщини та Запорожжя).
Третя, найменша за кількістю група законів, стосується
технічного розвитку промислів. Фактично лише реконструкція
заводів Г. Юнкером, розпочата в 1741 р., після призначення його
указом від 11 серпня 1740 р. наглядачем Торських та
Бахмутських заводів [29], змусила уряд привернути увагу до
цього аспекту розвитку виробництва. Цікаво, що відповідні акти
демонструють діаметрально протилежні погляди на ці роботи.
Так, у 4-му пункті указу від 16 листопада 1744 р. Юнкеру
наказувалося прискорити перебудову Торських заводів та
забезпечити доставку до них лісу водним шляхом, аби зменшити
витрати на транспортування палива [30]. Натомість серед
розглянутих в указі від 5 жовтня того ж 1744 року скаргах на
Бахмутського коменданта Спешнева в провину йому ставилася
допомога сотнею робітників Юнкеру, адже тому в Торі наказано60
було обходитися власними силами. До всього Сенат
розкритикував побудовану Юнкером в Бахмуті машину для
черпання розсолу – вона нібито працювала повільніше за робіт-
ників [31]. Фактично в межах цих документів уряд протидіяв
технічним нововведенням, що мали б зменшити потребу в
працівниках. Також до періоду роботи Юнкера належить указ
Соляної контори від 19 грудня 1744 р. про проведення пробної
варки солі з використанням кам’яного вугілля [32]. Результати
проб, якими вони б не виявилися, не вплинули на технологію
виробництва, що до кінця свого існування продовжувало
орієнтуватися на дрова як основне паливо. Врешті подібна
технічна відсталість в поєднанні з небажанням Новоросійського
губернатора Г. Потьомкіна миритися з вирубкою лісу в тільки-
но придбаних ним лісах Святогірського монастиря призвели до
закриття промислів у 1782 р. Що ж стосується спроби
відновлення солеваріння, запропонованій указом від 27 січня
1798 р., де наказувалося “оставленные около Бахмута и
Славянска за дороговизною дров соляные варницы возобновить,
предписав вместо лесу употреблять добываемый каменный
уголь”, то вона виявилася невдалою також через непридатність
застарілих печей до застосування нового палива [33].
Таким чином, комплекс російських законодавчих актів
стосовно розвитку різноманітних галузей господарства півдня
України XVIII ст. складається загалом з 40 документів,
переважна більшість яких, а саме 72% присвячені соляній
промисловості, як єдиній на той час галузі виробництва в
регіоні, над якою уряд мав реальний контроль, оскільки з 1704 р.
Бахмутські та Торські соляні заводи перебували у державній
власності.
Законодавчі джерела щодо соляної промисловості
Бахмутського повіту у XVIII ст. охоплюють різноманітні
сторони діяльності заводів і дозволяють назвати головною
проблемою їх розвитку нестачу робочої сили, оскільки
переважна частка актів стосується саме цієї проблеми. У той же
час законодавство демонструє переважання адміністративних, а
не економічних методів вирішення проблем з боку російського
уряду, а також певне протистояння між центральною та
місцевою владою у справі налагодження роботи соляних61
заводів. Законодавчі акти щодо розвитку соляної промисловості
на півдні України містять цінні статистичні дані як щодо об’ємів
соляного виробництва в окремі періоди існування заводів, так і
стосовно стану забезпечення галузі робочою силою. Велика
частка актів щодо останньої проблеми свідчить про
пріоритетність цього напрямку урядової політики. У матеріалах
законодавства також простежуються численні зловживання
адміністрації заводів, пов’язані зі збутом солі та використанням
залучених до виробництва працівників.
Наявні в законодавстві відомості про розміри виробництва
солі доводять вкрай негативний вплив на нього бойових дій
1736-1738 та 1768-1774 рр., причому не лише за рахунок прямих
військових втрат, але й через припинення постачання робочої
сили з території Слобожанщини.
В історіографії до сьогодні не використано всього
джерельного потенціалу законодавства, особливо ж дослідникам
варто звернути увагу на ті акти, де розбиралися скарги та
доповіді місцевої адміністрації, оскільки вони яскраво
розкривають протиріччя урядової політики щодо галузі.
ЛІТЕРАТУРА:
1. Скальковский А.А. Соляная промышленность в Новороссийском
крае (1715-1847) // ЖМВД. – 1849. – Ч. 25. – Кн. 1-2. – С. 62-104.
2. Багалей Д.И. Очерки из истории колонизации степной окраины
Московского государства. – М., 1887. – 614 с; Слюсарский А.Г.
Социально-экономическое развитие Слобожанщины XVII-XVIII вв. –
Харьков, 1964. – 460 с.
3. Черкасская Е. Стачка рабочих Бахмутских и Торских соляных
заводов в 1765 г. // Историк-марксист. – 1940. – № 11. – С. 109-111;
Цукерник А.Л. Соляная промышленность Донецкого бассейна в
XVIII в. // Вопросы экономики, планирования и статистики. – М., 1957.
– С. 272-281.
4. Пірко В.О. Торські та Бахмутські соляні промисли у XVIІ-
XVIII ст. // Новые страницы в истории Донбасса. Кн. 3. – Донецк,
1994. – С. 3-23; його ж. Готліб-Фрідріх-Вільгельм Юнкер і Донбас //
Нові сторінки з історії Донбасу. – Донецьк, 2000. – Кн. 8; Пірко В.О. 62
Литвиновська М.В. Соляні промисли Донеччини у XVIІ-XVIII ст. –
Донецьк: Східний видавничий дім, 2005. – 136 с.
5. Об освобождении казаков Харьковского полка от возки соли с
Бахмутских заводов, и о покупке оной из казенных магазейнов по
указанной цене // Полное собрание законов Российской империи.
Собрание первое. Т. 6. – СПб, 1830. – С. 349-350 (далі – ПСЗ).
6. Устав о соли // ПСЗ. – Т. 7. – С. 920-930.
7. О наряде из Слободских полков к соляным Бахмутским заводам
для возки дров и работы по 200 человек из каждого полка // ПСЗ. –
Т. 8. – С. 612.
8. Об отдаче Бахмутских и Торских соляных заводов на откуп
// ПСЗ. – Т. 8. – С. 994-1001.
9. О подтверждении прежде данных в Слободские полки в податях
жалованных грамот, о бытии судным и военным делам оных полков
под ведением Князя Шаховского, о нераздании никому, именного
указа, диких поль, об оставлении при Бахмутских соляных заводах
указного числа солеваров и об определении на убылые места их детей
и свойственников и об оставлении таможенных зборов в ведомстве
Полковой Канцелярии, об учереждении в Слободских полках почт и
дач подвод, о знаменах и гербах Слободским полкам, о неотходе
малороссиянам, живущим по желанию своему в услугах и для наук,
прежде урочных лет, и о позволении Жидам на ярманках продавать
свои товары врознь на локти и фунты. // ПСЗ. – Т. 9. – С. 383-387.
10. О назначении на Бахмутские заводы работников со всех пяти
полков, до разрешения вопроса о бытии там на работах живущих при
Бахмуте малоросиян // АПС. – Т. 2. – С. 353.
11. О высылке, до будущего определения, из Слободских казачьих
полков 600 человек на Бахмутские и Торские соляные промыслы в
помощь промышленникам // ПСЗ. – Т. 9. – С. 487-488.
12. О переводе Бахмутского воеводского правления, вследствие
близости его от турецкой границы, в другой город и об оставлении в
Бахмуте коменданта с гарнизоном; об истребовании из генерал-
фельдмаршала графа Миниха заключения по вопросы о высылке
работных людей на Бахмутские казенные соляные заводы // АПС. –
Т. 2. – С. 457; Об оставлении при Бахмутских и Торских соляных
заводах, записанных в подушный оклад солеваров впредь до указа //
АПС. – Т. 2. – С. 481.
13. Об определении к Бахмутским соляным заводам работников из
городских слобод, приписанных к тем заводам // ПСЗ. – Т. 12. – С. 25-26. 63
14. О высылке ежегодно кузнецов с Тульских казенных заводов на
Бахмутские соляные заводы для литья солеваренных сковород
// ПСЗ. – Т. 12. – С. 98.
15. О высылке на Бахмутские заводы по шестисот человек для
работы из поселившихся там на Великороссийской земле Черкасс
// ПСЗ. – Т. 12. – С. 237-239.
16. О успешной выварке соли и об отдаче Бахмутских соляных
заводов в кампанию // ПСЗ. – Т. 12. – С. 261-264.
17. О подтверждении, чтоб из Белгородской и Воронежской
губернии высылаемо было на Бахмутские соляные заводы полное
число рабочих людей по 600 человек, под взысканием штрафа за
слабое по сему предмету исполнение // ПСЗ. – Т. 12. – С. 630-631.
18. Об отпуске в домы состоящих при Бахмутских и Торских
солеваренных заводах, Черкасов // ПСЗ. – Т. 17. – С. 149-150.
19. Устав о соли // ПСЗ. – Т. 21. – С. 138-157.
20. Об освобождении казаков Харьковского полка от возки соли с
Бахмутских заводов, и о покупке оной из казенных магазейнов по
указанной цене // ПСЗ. – Т. 6. – С. 349-350.
21. О вольной продаже соли с платою узаконенной пошлины
// ПСЗ. – Т. 7. – С. 800.
22. Устав о соли // ПСЗ. – Т. 7. – С. 920-930.
23. О продаже из казны соли и подчинении Соляной Конторы в
ведение Кабинета, о выборе для продажи соли голов и целовальников
из купечества // ПСЗ. – Т. 8. – С. 530-532; Об определении на
Бахмутские соляные заводы к приему, продаже соли, и к сбору
денежной казны, голов и целовальников из купечества Белгородской и
Воронежской губерний // Там само. – Т. 8. – С. 993.
24. Об отдаче Бахмутских и Торских соляных заводов на откуп
// ПСЗ. – Т. 8. – С. 994-1001.
25. Там само. – С. 999-1000.
26. О командировании бригадира Афанасия Арсеньева в Бахмут,
для производства следствия относительно недосланных компанейцами
денег за содержание Бахмутских и Торских соляных заводов // АПС. –
Т. 2. – С. 681.
27. О пропуске в Малую Россию чрез Царицинскую и прочия
заставы Малороссийских обывателей с Крымскою солью, и о
воспрещении продавать оную дорогою// ПСЗ. – Т. 13. – С. 336-338; Об
учереждении застав и Комиссариатов для предупреждения неуказной
продажи и провоза соли // Там само. – Т. 13. – С. 404-410. 64
28. О правилах соляной продажи в Малороссии и в Слободских
полках до учереждения казенной продажи соли // ПСЗ. – Т. 15. –
С. 391-395.
29. О командировании надворного каморного советника и
Украинских, Бахмутских и Торских соляных заводов надзирателя
Готлиба Фридриха-Вильгельма Юнкера в Украину, для
освидетельствования и осмотра всех соляных заводов и о сообщении
ему, от кого следует, подробных сведений о количестве привезенной
соли из Польши, через Днепр в российские провинции // АПС. – Т. 2. –
С. 686.
30. О успешной выварке соли и об отдаче Бахмутских соляных
заводов в кампанию// ПСЗ. – Т. 12. – С. 261-264.
31. О высылке на Бахмутские заводы по шестисот человек для
работы из поселившихся там на Великороссийской земле Черкасс
// ПСЗ. – Т. 12. – С. 237-239.
32. Указ Сената Соляной конторе о проведении опытной варки
соли на одном каменном угле // Подов В.И. Открытие Донбасса. –
Луганск, 1991 – С. 96.
33. О возобновлении солеварения на Бахмутских заводах, с
использованием обнаруженного в тамошнем уезде каменного угля
// ПСЗ. – Т. 25. – С. 49-51.