М. А. АЛФЬОРОВ,
кандидат історичних наук, доцент Горлівського
інституту Міжрегіональної академії
управління персоналом
ОСОБЛИВОСТІ КЕРІНИЦТВА ЗОВНІШНІМИ
МІГРАЦІЯМИ ДО ДОНБАСУ У ПОЧАТКОВИЙ
ПЕРІОД ВІДБУДОВИ 1943 – 1945 рр.
На сучасному етапі розвитку суспільства багато уваги
приділяється вивченню т.зв. білих плям в історії. Однією з них є78
керівництво зовнішніми міграціями населення до Донбасу в
1943-1945 рр., як в Україні загалом, так і в Донбасі зокрема.
Хоча дослідженню початкового етапу відбудови народного
господарства Донбасу багато уваги приділялося у працях
П. І. Денисенка, М.Ф. Хорошайлова [1] та ін., проте ця проблема
й досі не знайшла свого висвітлення.
Мета статті – на основі комплексного аналізу здобутків
історіографії, архівних матеріалів та періодичних видань
дослідити особливості керівництва зовнішніми міграціями до
Донбасу у початковий період відбудови у 1943-1945 рр.
Соціально-економічне, морально-психологічне становище
в Донбасі у перші місяці після його звільнення було
надзвичайно складним, до чого додавалися величезні
матеріальні і людські втрати. Тому головні зусилля було
зосереджено на відновленні партійних та радянських структур в
регіоні; радянського ладу; відновленні ідеологічного впливу та
встановленні контролю над місцевим населенням. Головним
народногосподарським завданням стала відбудова промисло-
вості у стислий термін, в першу чергу вугільної та
металургійної, щоб забезпечити воєнну промисловість вугіллям
і металом і забезпечення відбудовчих робіт робочою силою.
Людські втрати регіону складали більше половини
довоєнної чисельності населення. Так, на 1 вересня 1943 р. у
Ворошиловградській області нараховувалося 718341 особа, або
34,9 % від чисельності населення області у 1941 р. (40,3 % від
чисельності населення у 1939 р.). У Сталінській області
залишилося 1506000 осіб, тобто 44,5 % від чисельності
населення у 1941 р. (48,6 % від чисельності населення у 1939 р.),
а вже через два місяці після звільнення (на 1 грудня 1943 р.)
досягла 1577603 особи, або 45,6 % від рівня 1941 р. [2]. А
загалом у Донбасі залишилося тільки 10 % довоєнної
чисельності робітників. Отже, відбудова промисловості Донбасу
у стислий термін була неможливою без забезпечення
підприємств робочою силою за рахунок зовнішніх міграцій.
Основну роль в організації зовнішніх міграцій відігравали
центральні партійні та державні органи. 26 жовтня 1943 р. ДКО
прийняв постанову «Про першочергові заходи з відбудови
вугільної промисловості Донбасу», яка зобов’язувала РНК79
УРСР, ЦК КП(б)У мобілізувати для робіт з відбудови шахт
125 тис. осіб з числа працездатного сільського населення, у тому
числі 100 тис. з УРСР. Крім того, у жовтні-листопаді 1943 р.
НКО повинен був мобілізувати 50 тис. призовників старшого
віку на відбудову шахт, відновити мережу шкіл фабрично-
заводського навчання (ФЗН) контингентом у 40 тис. осіб та
мережу ремісничих училищ (РУ) на 10 тис. осіб. ЦК ВЛКСМ
зобов’язувався мобілізувати 5 тис. осіб на відбудову шахт [3].
Тобто було взято курс на організацію керованих зовнішніх
міграцій, які проводилися шляхом мобілізацій. Ще указ Президії
Верховної Ради СРСР від 13 лютого 1942 р. «Про мобілізацію на
період воєнного часу працеспроможного міського населення для
роботи на виробництві і будівництві» визначав, що мобілізації
підлягали чоловіки віком від 16 до 55 років та жінки у віці від 16
до 45 років з числа непрацюючого у державних закладах та на
підприємствах населення. За ухилення від мобілізації
передбачалося притягнення до кримінальної відповідальності і
примусових робіт строком на один рік [4].
Проте для здійснення цього необхідно було відновити
владні структури та їх кадри у регіоні. Тому разом зі
звільненням міст та селищ обкоми, райкоми партії та
облвиконкоми розпочинали свою роботу. На 1 жовтня 1943 р. на
керівну роботу у Сталінську область було спрямовано 897 осіб:
289 – партполітробітників, 348 – радянських, 85 –
комсомольських, 175 – господарських робітників, а до кінця
року – 1398 осіб [5]. Було повернуто 138 із 156 секретарів
міськомів та райкомів партії, які працювали в регіоні
напередодні війни [6]. У апараті Сталінського обкому було: 21
прибулий з РСЧА, 97 – прибулих з радянського тилу, 2 – з
партизанських загонів, усього – 120 осіб [7]. Таким чином,
формування керівних партійно-комсомольських та господар-
ських органів проходило за рахунок прибулих з радянського
тилу та РСЧА, тобто керованих зовнішніх міграцій. Прибулі
кадри повинні були проводити на місцях політику вищих
органів, у тому числі й міграційну.
27 жовтня 1943 р. на нараді голів міських та районних рад
депутатів трудящих Сталінської області було розглянуто
питання про мобілізацію робочої сили на місцях для потреб80
відбудови промисловості й виконання постанови ДКО від
26 жовтня 1943 р., яке констатувало, що мобілізації місцевого
населення проходять з труднощами [8]. Тому не дивно, що одна
за одною приймаються постанови про мобілізацію населення,
головним чином з територій звільнених областей УРСР. У
жовтні 1943 р. ДКО приймає постанову, за якою мало бути
мобілізовано 38 тис. осіб на підприємства чорної металургії, але
за чотири дні до закінчення терміну мобілізації її було виконано
тільки на 18% [9]. У листопаді 1943 р. ЦК КП(б)У і РНК УРСР
визначили невідкладні заходи з відбудови залізничного
транспорту, відповідно до яких на це потрібно було спрямувати
28 тис. осіб, а ЦК ВЛКСМ – «Про участь комсомольських
організацій у відбудові вугільної промисловості Донбасу», 2 і
16 грудня 1943 р. було прийнято постанови ЦК ЛКСМУ «Про
участь комсомольських організацій у відбудові системи
водопостачання «Донбасводбуду» та підприємств Наркомчер-
мету у Донбасі» та «Про участь комсомольських організацій у
відбудові вугільної промисловості Донбасу», за якими зобов’я-
зувалися взяти шефство шляхом закріплення комсомольських
організацій за вугільними трестами, шахтами і т.д. Вже за три
місяці Сумська область спрямувала майже 4,5 тис. молоді,
Дніпропетровська – близько 3 тис. осіб. До 1 травня 1944 р.
комсомольські органи Сталінської, Ворошиловградської, Черні-
гівської, Полтавської, Харківської, Київської та Запорізької
областей спрямували на підприємства Сталінської області 25752
чол. Подібні постанови приймалися по усіх галузях народного
господарства. Одночасно було відновлено й систему оргнаборів,
у звільнені райони України спрямовувалися уповноважені
вугільних підприємств, будівельних організацій та ін. для
мобілізацій сільського населення, що відбувалося одночасно з
подальшим просуванням лінії фронту на захід. Для відбудови
промислових підприємств перш за все потрібна була
некваліфікована робоча сила, тому головна увага й приділялася
оргнаборам сільського населення, мобілізаціям молоді по лінії
наркомату оборони, спрямуванню робітничих батальйонів і
розконвойованих. Оргнабори проходили з труднощами – далеко
не всі бажали їхати в Донбас, та й чоловіків у працездатному81
віці було замало, тому головною передумовою виконання
відбудовчих робіт стало залучення до праці жінок.
Згідно з постановою ДКО від 28 лютого 1944 р., для
відбудови підприємств верстатобудування мобілізації по лінії
НКО у першій половині 1944 р. підлягали 3 тис.
військовозобов’язаних, звільнених від стройової служби, а у
другій – ще 2 тис. осіб. 31 травня 1944 р. було прийнято
постанову ЦК КП(б)У «Про шефство областей України над
вугільними трестами Донбасу». Згідно з нею Ворошиловград-
ський і Сталінський обкоми партії закріпили за відповідними
областями, райони України – за окремими комбінатами,
трестами, шахтами. Продовжувалися й молодіжні призови через
обкоми та райкоми відповідних областей. Так, у листопаді
1944 р. виконком Кам’янець-Подільської облради депутатів
трудящих і бюро обкому КП(б)У прийняли постанову: “1.
Зобов’язати райвиконкоми та райкоми партії протягом 1944-
1945 рр. направити з кожного колгоспу на роботу у вугільну
промисловість Донбасу по 1-2 колгоспника строком від 6
місяців до року…2. Розгорнути широку масово-політичну і
роз’яснювальну роботу серед колгоспників про роль Донбасу в
обороні й розвитку країни, необхідність відродження
зруйнованих шахт”.
Усі ці заходи давали на деякий час бажані наслідки. Вже
12 листопада 1944 р. згідно з довідкою ЦК ЛКСМУ на
відбудовчі роботи до вугільної промисловості Донбасу було
мобілізовано сливе 44 тис. юнаків та дівчат, 11,5 тис. з яких
було спрямовано на роботу у комбінати «Сталінвугілля» і
«Ворошиловградвугілля», а також трести «Сталіншахтобуд» і
«Ворошиловградшахтобуд». На підприємства чорної металургії
Донбасу було спрямовано 30 тис. юнаків та дівчат [10]. Але
більшість з них не мали ніякого фаху. Тому 2 жовтня 1944 р.
указом Президії Верховної Ради СРСР «Про державні трудові
резерви СРСР» для підготовки фахівців призову до РУ і
залізничних училищ підлягали юнаки 14-15 років, і 16-17-ти
років – до шкіл ФЗН. Згодом наказами відповідних наркомів
мобілізації до ФЗН/РУ було поширено й на дівчат. Проте
мобілізації молоді проходили важко. Про це свідчать,
наприклад, дані про відбудову Горлівського азотно-тукового82
заводу. Для виконання відбудовчих робіт підприємству було
потрібно 2,5 тис. осіб. Проте на 10 січня 1944 р. вже через два
місяці, як було подано наряди на робочу силу генеральному
підряднику робіт Наркомбуду, жодної людини так і не прибуло.
Проте, незважаючи на постанови, справи з мобілізацією не
покращились. 20 січня 1944 р. бюро обкому констатувало, що
для відбудови Костянтинівського склозаводу потрібно було
мобілізувати 1000 осіб по Костянтинівському району і 200 осіб
по Андріївському, а фактично було мобілізовано 300 і 79 осіб
відповідно. На відбудову Микитівського та Горлівського
коксохімічного заводів потрібно було мобілізувати 200 осіб, але
не було мобілізовано жодної, для відбудови Костянтинівського
склозаводу потрібно було мобілізувати 1000 осіб по
Костянтинівському району і 200 осіб по Андріївському, а
фактично було мобілізовано 300 і 79 осіб відповідно [11]. Отже
відбудова потребувала не тільки героїзму і ударної праці
десятків чи сотень робітників, але й зростання їх загальної
чисельності. Потрібно було переходити до ще ширших
мобілізацій населення з інших областей. Вже 3 лютого 1944 р.
бюро Сталінського обкому затверджує постанову, у якій було
визнано, що для зростання видобутку вугілля на шахтах
комбінату «Сталінвугілля» необхідно «прохати РНК УРСР и ЦК
КП(б)У зобов’язати Сумський і Миколаївський облвиконкоми,
Запорізький й Сумський обласні військкомати, Чернігівський,
Полтавський та Сумський обкоми комсомолу закінчити в січні-
лютому 1944 р. мобілізацію робочої сили для вугільної
промисловості Сталінської області» [12]. Виконання подальших
мобілізацій подано у відомостях обкому до вугільного відділу
ЦК КП(б)У 29.01.1944 р.: «Мобілізовано населення Сталінської
обл. – 36946, Сумської – 647, Миколаївської – 1820, Запорізької
– 1530, комсомольців Полтавської – 133, Сумської – 343,
Чернігівської – 74, робочих зі сходу – 246» [13]. Але такої
кількості працівників було недостатньо і різниця між потребою і
фактичною наявністю робочої сили часом була просто разючою.
Виходячи з цього, відбувається поширення мобілізацій
населення на усю територію України, одночасно з пересуванням
лінії фронту. 83
Бюро Ворошиловградського обкому у серпні 1944 р.,
розглянувши питання про заходи з поліпшення роботи ОБМУ –
311, відзначило, що за перше півріччя 1944 р. воно працювало
незадовільно й виконало план робіт на 25%, головними
чинниками чого стали недостатня забезпеченість робочою
силою, керівними та інженерно-технічними кадрами. Як
наслідок, передбачалося закінчити мобілізацію і доставку
2,5 тис. робітників з Кам’янець-Подільської області,
забезпечити їх гуртожитками, харчуванням, а також прохати
Наркомат «Житлогромадянбуду УРСР» виділити додаткові
райони для проведення мобілізації ще 1,5 тис. осіб і спрямувати
2 тис. військовополонених на будівництва ОБМУ-311 [14].
При подібному виконанні планів мобілізації населення не
могли забезпечити поповнення підприємств робітниками, попри
їх чисельне зростання, необхідною кількістю робочої сили.
Однією з причин цього стало дезертирство робітників,
мобілізованих на підприємства, яке стало найпримітнішим
явищем відбудови і до 1944 р. набирало обертів, оскільки
мобілізації формують вже більш-менш стале робітниче
середовище, котре, щоправда, продовжує поповнюватися
шляхом нових мобілізацій, які, у свою чергу спричинюють нові
спалахи дезертирства. Так, з підприємств Сталінської області
тільки у травні 1944 р. дезертирувало 3875 осіб, у червні – 4244,
у липні – 5516, а за першу половину серпня – 4195.
Основною причиною, яка змушувала робітників покидати
шахти і заводи, було те, що прибулі мобілізовані робітники,
виключно сільські жителі, уперше зустрілись з виробничими
умовами шахт. Крім того, багато керівників підприємств не
змогли своєчасно і якісно прийняти, розмістити і організувати
працю (часом через відсутність елементарних знарядь праці –
лопат, кирок, обушків) значного числа новоприбулих. Часто
робітників залишали напризволяще й вони вимушені були до 5
діб знаходитися під відкритим небом, навіть під проливним
дощем. Таке байдуже ставлення не могло не викликати
прагнення в останніх повернутися додому. Вагомою причиною
дезертирства були також незадовільні житлово-побутові
умови. 84
З боку радянських владних структур вживалися силові
заходи задля запобігання фактів дезертирства. Лише з 1 по 15
серпня 1944 р. було заарештовано 27157 дезертирів, а засуджено
– 1339 або 14% [15]. 29 липня 1944 р. Раднарком СРСР видав
постанову, згідно з якою справи про дезертирів з підприємств
треба було розглядати в триденний термін. Наркомюст СРСР
зобов’язувався організувати воєнні трибунали і постійні сесії
воєнних трибуналів у великих промислових регіонах. НКВС
СРСР повинен був проводити розшук дезертирів з підприємств і
притягнення їх до суду. За наказом прокурора СРСР від 1 липня
1944 р. «Про посилення боротьби з дезертирством з підприємств
в промисловості» воєнним прокурорам військ НКВС, в разі
виявлення фактів невиконання розшукових завдань робітниками
міліції, потрібно було притягати винуватців цього до
відповідальності [16].
Влітку 1945 р. до цього додалися й депортації
українського населення з земель, що відійшли до Польщі.
Передумовою депортацій стало підписання 9 вересня 1944 р.
Угоди між Польським Комітетом Національного Визволення і
урядом УРСР про взаємну евакуацію українського населення з
території Польщі до УРСР і польського населення з території
України до Польщі. До Ворошиловградської області прибуло
1348 родин з 6089 осіб, а до Сталінської області – 3044 родини з
13201 особи [17].
Загалом у складі міграційних потоків до Донбасу
головним чином прибували колгоспники за оргнабором, молодь
та чоловіки старшого віку за мобілізаціями, інтерновані німці,
розконвойовані, які пройшли держперевірку, репатрійовані, які
прибували у складі робітничих батальйонів, випускники
ФЗН/РУ та мобілізовані до них. Проте майже ніхто з прибулих
раніше не працював у вугільній промисловості, тому
інтерновані давали від 20 % до 40 % виробничої норми, а
репатрійовані – близько 75 %. Умови праці та житлово-побутові
умови були вкрай тяжкими, а забезпеченість робітників
найнеобхіднішим було незадовільним, що призводило до
зростання смертності робітників.
І все ж, ця плинність населення компенсувалася постійно
зростаючою чисельністю прибулих. Сума помісячних даних за85
1945 р. дає по Ворошиловградській області 76297 [18], по
Сталінській – 194562 особи [19]. В той же час, незважаючи на
адміністративно-командні методи проведення міграцій, у
1945 р. з Ворошиловградської області вибуло 36715, а зі
Сталінської – 46043 особи [20]. Тільки перевага чисельності
прибулого населення над чисельністю вибулого забезпечила
постійне зростання загальної чисельності населення, яке склало
у Ворошиловградській області на 1 грудня 1945 р. – 1388971
особу, тобто 77,3 % довоєнної чисельності населення [21]. У
Сталінській області на січень 1944 р. чисельність населення
досягла 1,7 млн. осіб або 54,8% від довоєнної чисельності, а в
1945 р. – 1998 тис. осіб [22]. Усього чисельність населення
регіону склала близько 3 млн. осіб, тобто збільшилось порівняно
з вереснем 1943 р. більше, ніж на 700 тис. осіб. Це дозволило
шахтарям Сталінської області в 1945 р. видобути 17479 тис. т
вугілля, металургам виплавити 1177 тис. т чавуну, 1114 тис. т
сталі, дати 827 тис. т прокату та ін. У Ворошиловградській
області було видобуто 12,7 млн. т вугілля, вироблено 103 тис. т
чавуну, 12 тис. т сталі, 4 тис. т прокату [23].
Отже в основу керівництва зовнішніми міграціями до
Донбасу було покладено мобілізації місцевого населення та
населення інших регіонів СРСР, в першу чергу УРСР. Керовані
зовнішні міграції здійснювалися воєнно-адміністративними
методами через спрямування номенклатурних працівників через
ДКО, ЦК ВКП(б), ЦК КП(б)У, комсомольсько-молодіжні
призови, мобілізації фахівців по лінії НКО і молоді до шкіл ФЗН
та РУ, оргнабори, спрямування репатрійованих та інтернованих,
розконвойованих та амністованих. У результаті чисельність
населення регіону суттєво збільшилась й заклався підмурівок
для його повоєнного залюднення.
ЛІТЕРАТУРА:
1. Денисенко П.І. Комуністична партія України – організатор
відбудови народного господарства республіки (1943-1945). – К.,1968 ;
Хорошайлов Н.Ф. Мужество Донбасса / Из истории Донецкого
бассейна 1937-1943 гг.: Метод. разработка. – Донецк: ДонГУ, 1968.
2. ДАДО. – Ф. 326. – Оп. 2. – Спр. 61-а. – Арк. 31. 86
3. Решения партии и правительства по хозяйственным вопросам: В
5-ти томах. 1917-1967 гг.: Сб. документов за 50 лет. – М.: Политиздат,
1968. – Т.3 (1941-1952). – С. 175.
4. Вказ. праця. – С. 37.
5. Советская Украина в годы Великой Отечественной войны 1941-
1945. – К.: Наукова думка, 1985. – Т.2. – С. 357.
6. ДАДО. – Ф. 326. – Оп. 2. – Спр. 273. – Арк. 23.
7. Там само. – Арк. 24.
8. Там само. – Спр. 32. – Арк.70.
9. Там само. – Арк.70.
10. Советская Украина в годы Великой Отечественной войны 1941-
1945. – К.: Наукова думка, 1985. – Т.2. – С. 362.
11. ДАЛО. – Ф. Р-2519. – Оп. 10. – Спр. 7. – Арк. 209.
12. ЦДАВО України. – Ф. Р-582. – Оп. 11. – Спр. 3. – Арк. 33.
13. ДАДО. – Ф. 326. – Оп. 2. – Спр. 485. – Арк. 49.
14. Там само. – Спр.273. – Арк. 30.
15. Там само. – Спр.288. – Арк. 5.
16. Там само. – Ф. Р – 4249. – Оп.2. – Спр.4. –Арк.16.
17. Там само.
18. Підраховано автором за: ЦДАВО України. – Ф. Р-582. – Оп. 11.
– Спр. 40. – Арк. 141, 190; Спр. 41. – Арк. 9, 89, 100; Спр. 42. – Арк. 4,
50, 97, 209.
19. Підраховано автором за: ЦДАВО України. – Ф. Р-582. – Оп. 11.
– Спр. 41. – Арк. 21, 40, 51, 68, 140, 209, 254; Спр. 42. – Арк. 32, 79,
121, 192, 238.
20. ДАДО. – Ф. 326. – Оп. 2. – Спр. 714. – Арк.24.
21. ДАЛО. – Ф. П-179. – Оп. 1. – Спр. 709. – Арк. 55.
22. ДАДО. – Ф. 326. – Оп. 2. – Спр. 1005. – Арк. 34, 37.
23. Народное хозяйство Ворошиловградской области: Статисти-
ческий сборник. – Донецк: Донбасс, 1976. – С. 39