Н. Р. Темірова,
доктор історичних наук, професор кафедри історіографії,
джерелознавства, археології та методики викладання
історії Донецького національного університету
СУЧАСНІ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ СТАНОВИЩА
ПОМІЩИЦТВА УКРАЇНИ
ПЕРЕДРЕВОЛЮЦІЙНОЇ ДОБИ
Аграрна проблематика є традиційно актуальною для
українських істориків. Вона залишається невичерпним
джерелом натхнення і для сучасної їх генерації. Різні покоління
дослідників акцентували увагу на неоднакових сторонах
сільськогосподарського буття. Зокрема радянська історіографія
зосередилася на дослідженні селянства, майже повністю
ігноруючи іншу групу акторів аграрного сектора, – поміщиків.
Водночас на початку ХХ ст. поміщики, становлячи 0,6 %
чисельності населення, володіли 20 % земельних площ, рівень
товарності їхніх господарств перевищував 40 %. Поміщицькі
господарства давали значну частину експортної продукції.
Потужне землеволодіння служило економічним підґрунтям
впливу політичного. Незважаючи на досить показові параметри,
радянська історіографія „не помічала” їх. Щоправда, з кінця138
1950-х рр. під впливом всесоюзних аграрних симпозіумів
пробудився інтерес не до поміщиків, а до поміщицького
господарства.
Окремим рядком слід відзначити праці А. М. Анфімова,
які стали подією у вивченні цієї проблеми, оскільки він вперше
спробував проаналізувати її комплексно [1]. У центрі уваги
перебувала проблема співвідношення відробіткової та
капіталістичної систем. Вивчивши великий фактичний матеріал,
А. М. Анфімов дійшов висновку про переважання відробіткової
системи господарювання аж до 1917 р., що перетворювало
поміщицькі господарства на напівкріпосницькі. Висновок
А. Анфімова обережний: “…ми виходимо з припущень, що
поміщицьке господарство після кризи 1880-90-х років, можливо,
відновило попередні позиції й пішло далі. Можна очікувати, що
розробка масового матеріалу підтвердить переважання
капіталістичних форм ведення власного поміщицького
господарства. Але з цієї умови не усувається той факт, що
розміри капіталістичного господарства порівняно з
відробітковим плюс кабально-орендним був незначним” [2].
На початку 1970-х рр. відділ науки ЦК КПРС піддав
критиці роботи ряду істориків, у тому числі й А.М.Анфімова за
його “захоплення поміщиками”. До нього застосували
адміністративно-репресивні заходи: зняли з посади завідуючого
сектором та з поста голови комісії з історії селянства. Після
цього він розпочав роботу над монографією про селянське
господарство. Її він розділив на дві: “Крестьянское хозяйство
Европейской России. 1881-1904” та “Экономическое положение
и классовая борьба крестьян Европейской России. 1881-1904”. У
вступі до першої він визнав помилковість своєї тези про
повсюдне поширення напівкріпосницьких відносин у
російському селі і зазначив, що “панування капіталістичного
укладу, який пронизував усі пори економічного життя села…
цілком доводиться усім матеріалом, поданим у пропонованій
читачеві роботі”. Можливо, таке зауваження Анфімов зробив
для порятунку цих книг і з метою власної реабілітації. Отже,
поміщицька тематика була ще й небезпечною для радянських
дослідників. 139
У наступні три десятиліття у вивчення поміщицького
господарства в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. внесок
робили російські науковці, передусім московські. Проте
підпорядковувалося воно винятково проблемі «передумов
Великої Жовтневої соціалістичної революції». Тобто мала місце
певна селекція відповідного історичного матеріалу.
1990-ті рр. у вітчизняній історіографії позначилися розроб-
кою великої кількості досліджень з проблем, які до того залиша-
лися за межами дозволеного. У другій половині 1990-х рр.
з’явилося відразу кілька досліджень поміщицької тематики.
Зокрема Л. Горенко на прикладі Кам’янського маєтку
Давидових (Чигиринського повіту Київської губернії)
простежила історію формування та капіталістичну еволюцію
великого поміщицького господарства. І.Кривошея проаналізував
еволюцію дворянства Київської губернії, починаючи від
включення регіону до складу Російської імперії [3]. У цікавому
ракурсі В.Ковалинським розглянута діяльність деяких
поміщиків України: графа О.Бобринського, П.Галагана,
Демидових-Сан-Донато, Бродських, Терещенків, Ханенків [4].
Акцентуючи увагу на меценатській діяльності, дослідник подає
біографічні відомості, характеризує виробничу діяльність
поміщиків. До цієї групи слід також віднести дисертацію
О.Ткаченко “Підприємницька та меценатська діяльність родини
Терещенків в Україні (1861-1917 рр.)” [5]. Показавши життя
Терещенків з різних боків, автор акцентувала увагу на
доброчинності. Названі праці заклали основи нової традиції в
оцінці поміщиків, котрі показані не як експлуататори, а
громадяни своєї країни, які, маючи матеріальні можливості,
спрямовували їх частково на благо суспільства.
Найпомітнішою працею зарубіжного автора минулого
десятиліття стала книга Д. Бовуа „Битва за землю в Україні
1863-1914. Поляки в соціоетнічних конфліктах” [6]. На
широкому статистичному матеріалі він змалював картину
протистояння польського й російського землеволодіння,
наголосивши на тому, що поляки відзначалися фанатичною
прив’язаністю до землі, що й зумовило низьку результативність
заходів царської адміністрації по обмеженню польського й
насадженню російського землеволодіння. Д. Бовуа не піддає140
сумніву, що структура селянської й поміщицької власності на
Правобережній Україні, як і вікові традиції, різко відрізнялися
від російських.
Отже, можна підсумувати, що в останнє десятиліття
минулого століття вітчизняні історики поставили на порядок
денний проблему поміщицтва українських губерній Росії. За
географічною ознакою найбільше уваги приділялося
правобережним землевласникам. Це пояснюється тим, що саме в
цьому регіоні зосреджувалися найбільші поміщицькі маєтності,
до того ж їхні архіви добре збереглися, що має неабияке
значення для дослідника. Водночас слід зауважити, що вивчення
поміщицьких господарств мало точковий характер, тобто у
переважній більшості торкалося окремих маєтків або родин.
Проте такий підхід був цілком виправданий для початкового
етапу дослідження проблеми.
У 2000-ні рр. з’явилося узагальнююче дослідження автора
даної статті, присвячене соціально-економічній еволюції
поміщицтва України [7]. У дисертації простежені зміни в
соціально-економічному становищі поміщиків українських
губерній, що входили до складу Російської імперії в другій
половині ХІХ – на початку ХХ ст. На основі широкого кола
джерел показане економічне підґрунтя еволюції поміщицтва в
напрямку від стану до класу. У роботі переглянута на той час
традиційно негативна оцінка місця поміщицтва в економічному
житті дореволюційної України. Показано наростання
розшарування в середовищі поміщиків. Частина їх, зумівши
пристосуватися до нових економічних умов, динамічно
розвивалися. У таких маєтках господарство мало
багатогалузевий характер, на основі чого формувався аграрно-
промисловий комплекс. Значна увага приділялася соціальним
програмам, культурі. Решта поміщиків, втративши гарантовану
робочу силу в особі кріпаків, змарнувавши отримані під заставу
своїх маєтків позики, не будучи готовими до певного ризику,
поступово втрачали свої землі шляхом продажу представникам
інших станів, переважно селянам. У дослідженні зазначено,
оскільки поміщики були ліквідовані як такі, чимало їхніх
позитивних здобутків було втрачено. Зрозуміло, що один автор141
не може „закрити” всі питання, тому позитивно, що до вивчення
проблеми долучилися інші дослідники.
С. Борисевич привернув увагу до проблеми законодавчого
регулювання поземельних відносин у Правобережній Україні
[8]. У цьому контексті він проаналізував політику щодо
поміщицького землеволодіння пореформеної доби. Зокрема він
показав, що у названий період поширювалося законодавче
регулювання іпотечного кредитування поміщицького
землеволодіння, що пояснювалося бажанням влади призупинити
руйнування дворянських маєтків, а також сприяти
пристосуванню поміщиків до капіталістичних методів
господарювання. Дослідник вірно зауважив, що характерною
рисою такої політики було створення умов для розширення
російської присутності.
В. Горбаньов простежив зміни в соціально-економічному
розвитку поміщицького господарства Харківської губернії в
другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. [9]. Внаслідок
розвитку ринкових відносин у середовищі поміщиків
відбувалося розшарування. Автор показав, що основу
економічного багатства поміщиків становила підприємницька
діяльність у сільському господарстві, промисловості, торгівлі.
Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. поміщицьке господарство
Харківської губернії еволюціонувало, що проявилося в
розширенні підприємницької діяльності, технічному
переоснащенні маєтків, покращанні культури управління
господарством.
Продовжила проблематику, розширивши хронологічні
межі, О. Лобко. У дисертації “Поміщицькі маєтки
Правобережжя в умовах соціально-економічної трансформації
1831-1917 років (за матеріалами володінь графів Потоцьких)” та
ряді публікацій вона показала, що російське самодержавство
здійснило цілий комплекс заходів, спрямованих на інтеграцію у
краю російських помісних власників, надаючи їм різноманітні
пільги, переваги, грошові позики [10]. До характерних ознак
поміщицького землеволодіння на Правобережжі дослідниця
справедливо віднесла домінування польського поміщицького
землеволодіння до середини 1890-х рр., поступове поширення з
кінця 1890-х рр. землеволодіння російського дворянства; 142
збереження великих маєтків. У контексті загальної еволюції
простежені зміни підходів до управління маєтками, яке
набувало професіоналізації. Це дозволяло вести великі
підприємницькі господарства й одержувати більші прибутки.
Виробництво у маєтках Потоцьких орієнтувалося на ринок.
Авторка правильно наголосила, що успіхи поміщицьких
господарств у галузі землеробства не варто ототожнювати
винятково з механізацією, тому що вони випливали не стільки із
застосування техніки, скільки з нових способів використання
ґрунтів, ретельної оранки, ротації культур, яка одночасно
націлювалася і на скорочення пару, і на покращення тварин-
ництва – джерела добрив, а, отже, засобу уникнення виснаження
ґрунтів. Систему, яка характеризувалася цими рисами, в ХІХ ст.
назвали „високим сільським господарством”. На місці колишніх
дворянських латифундій відбувалося активне формування
господарств підприємницького типу. Господарство Потоцьких
було спрямоване на найпродуктивніші статті доходу, характерні
для регіону розташування маєтків. Найбільші прибутки давали
великі багатогалузеві господарства Потоцьких, які мали
розвинену переробку: цукроваріння, винокуріння, лісозаготівля,
тваринництво, паперові та борошномельні заводи тощо.
Тему доброчинно-меценатської діяльності великих
землевласників продовжили О. Донік, Т. Ткаченко, І. Суровцева
[11]. Дослідники показали, що меценатська діяльність
нечисленного кола осіб зі стійкими джерелами прибутків була
частиною повсякденного життя. Вони простежили еволюцію
меценатської діяльності від особистої зацікавленості до
прагнення зробити зібрані пам’ятки надбанням широкої
публіки. Поряд із моральними принципами зазначаються
заохочувальні заходи держави щодо меценатства. Водночас
виявилася деяка плутанина в понятійному апараті. Деякі автори
вживають поняття меценатство й доброчинність як синоніми, в
той час як меценатство означає фінансову підтримку культури,
доброчинність – соціальних програм. До того ж не всі
доброчинці виступали меценатами. Також недоречно вживати
кальковане з російської „благодійність”, оскільки є суто
українське „доброчинність”. 143
У жанрі історичної біографії написана монографія
Т. Чубіної „Рід Потоцьких: особистості на тлі епохи”. На тлі
різних епох показані долі представників одного з найвідоміших
польських родів – Потоцьких, починаючи з середини ХVІ ст.
Увага приділена і кільком особистостям, які діяли в другій
половині ХІХ – на початку ХХ ст. Це – Мечислав, Дельфіна,
Софія, Болеслав, Анджей Потоцькі. Авторка приділила увагу
генеалогічним зв’язкам, особистому життю членів родини,
громадсько-політичній діяльності окремих її представників. Це
надало можливість реалізувати поставлене дослідницею
завдання „дослідити людину як найважливіший елемент
суспільного життя” [12, с. 226].
Отже, сучасні інтерпретації становища поміщицтва
передреволюційної доби базується на розширенні джерельної
бази, передусім залученні джерел із польських, французьких
архівосховищ, мемуарної літератури. Розширилося й
історіографічне поле дослідження – вітчизняні дослідники
обізнані не лише з досягненнями російських і білоруських
колег, але й з працями істориків з країн так званого далекого
зарубіжжя. Ще одним показовим моментом є встановлення
зв’язків із нащадками поміщицьких родин – Терещенків, Фальц-
Фейнів, Потоцьких, що працює на посилення уявлення про
неперервність історичного процесу. Тобто можна із впевненістю
твердити, що дослідники на початку 2000-х рр. розвинули
надбання своїх колег, здійснені у попереднє десятиліття.
Водночас існує цілий ряд аспектів, що потребує пильнішої уваги
науковців.
Важливе значення має джерелезнавчий аспект проблеми.
Великий потенціал має залучення до дослідження так званих
масових джерел, до яких, зокрема належать сільсько-
господарські й промислові переписи, матеріали до статистики
руху землеволодіння, діловодча документація, банківські описи
маєтків тощо. Наприклад, у фонді Державного дворянського
земельного банку Російського державного історичного архіву
містяться оціночні описи маєтків, заставлених у цій установі.
Вони дають достатньо повну характеристику окремих
господарств: площу, склад угідь, забезпеченість реманентом,
будівлями, ціни на землю й робочу силу, спосіб організації144
господарства, прибутковість тощо. Вони складені за однома-
нітною програмою, тому їх можна віднести до так званих
масових джерел і піддати обробці із застосуванням
математичних методів. Якщо в попередній період перед
науковцями відкривалися нові документи з проблеми, то тепер
на порядку денному – вдосконалення методики їхньої обробки.
Групою московських науковців на чолі з І. Ковальченком ще у
1980-ті рр. започатковано вивчення можливостей застосування
математичних методів в історичних дослідженнях. На основі
кореляційного аналізу статистики була здійснена спроба
побудувати модель поміщицького і селянського господарства
Європейської Росії початку ХХ ст. [13]. Такий підхід дозволяє
встановити не тільки економічні взаємозв’язки в господарстві, а
й соціальні. Подібна методика заслуговує на увагу, оскільки
таким чином за обмежених можливостей відтворення минулого
дослідники власноруч розширюють рамки документу. У цій
самій площині працював дніпропетровський історик В. Під-
гаєцький, котрий справедливо наголосив на “непоміченості”
істориками „величезних комплексів статистичних джерел …,
використання яких без знання мови, з допомогою котрої ця
інформація закодована (формалізована) і представлена у вигляді
цифрових масивів, неможливе. Без знання математики
статистична інформація залишається для істориків “великим
німим”, а вони самі – “великими глухими” до математико-
статистичного виклику” [14]. Нині над втіленням комп’ютерних
технологій у дослідження соціально-економічних проблем
зазначеного періоду працюють деякі молоді дослідники, але
застосування вказаної методики поки що залишається на
початковому рівні.
На порядку денному – ряд дискусійних питань. Одним із
найскладніших є вплив земельного кредиту на поміщицьке
господарство, оскільки кредит мав вільний, нецільовий харак-
тер. Вивчення оціночних описів маєтків показує, що до застави
маєтків більше зверталися ті з поміщиків, хто сам вів
господарство на основі найму. Цей висновок має принципове
значення, оскільки заперечує застарілий стереотип відносно
поміщицьких господарств та іпотеки, згідно з яким остання була
формою “рятування” відсталих поміщицьких господарств, які145
використовували одержані під заставу земель позики непродук-
тивно. Численні банківські описи дають підстави твердити про
виробничий характер використання позик великими
поміщиками. Значна частина їх зуміла пристосуватися до нових
економічних умов. Саме вони стали основними позичальниками
банків. Ще одна проблема пов’язана з характером відносин між
поміщиками й селянами. Слушною є думка англійського
дослідника Дж. Скотта про те, що “будь-який аналіз експлу-
атації, що претендує на життєвість, повинен включати
принаймні три елементи. Він повинен уважно підходити до
змісту відносин обміну в суспільних взаємозв’язках;
дошукуватися до того, які нестатки і потреби учасники цих
відносин думають реалізувати; керуватися реально існуючими в
даному суспільстві уявленнями про „справедливу ціну” [15].
Отже, історія поміщицтва посіла місце у сучасній
вітчизняній історіографії. Водночас цей напрямок має значно
ширші можливості щодо розуміння процесів в українському
суспільстві на межі ХІХ-ХХ ст. Потребують глибшого вивчення
такі питання: вплив поміщицького господарства на селянське;
рентабельність поміщицького господарства; регіональні
особливості поміщицьких господарств Ліво- та Правобережної
України; соціальна еволюція поміщицтва; участь поміщиків
України в громадсько-політичному житті України й Росії;
участь їх в українському національному та революційному русі.
Тобто йдеться про подальший перегляд ролі поміщицтва в
суспільстві дореволюційної доби.
ЛІТЕРАТУРА:
1. Анфимов А.М. Карловское имение Мекленбург-Стерлицких //
Материалы по истории сельского хозяйства и крестьянства СССР. –
М.: АН СССР, 1962. – С. 348-376; Його ж. Крупное помещичье
хозяйство Европейской России (конец ХІХ – начало ХХ вв.). – М.:
Наука, 1969; Його ж. Некоторые вопросы организации и экономики
крупного помещичьего хозяйства в России (конец ХІХ- начало ХХ вв.)
– М.: Наука, 1966; Його ж. Хозяйство крупного помещика в ХХ в. //
Исторические записки. – Т.71. – М.: Наука, 1962. – С. 43-72. 146
2. Анфимов А.М. Крупное помещичье хозяйство Европейской
России. – С. 87.
3. Горенко Л.М. Еволюція поміщицьких господарств
Правобережної України кінця ХУІІІ – початку ХХ ст. (на матеріалах
Кам’янського маєтку Давидових): Автореф. дис…канд. істор. наук.
07.00.01 / Донецьк. нац. ун-т. – Донецьк, 1997. – 19 с.; Кривошея І.І.
Еволюція дворянства Правобережної України наприкінці ХVIII-
початку ХХ ст. (за матеріалами Київської губернії): Автореф. дис. …
канд. істор. наук: 07.00.01 / Київ. нац. ун-т. – К., 1997. – 17 с.
4. Ковалинский В. Меценаты Киева. – К., 1998. – 528 с.
5. Ткаченко О.В. Підприємницька та меценатська діяльність родини
Терещенків на Україні (1861-1917 рр.). – Автореф. дис… канд. істор.
наук: 07.00.01/ Київ. нац. ун-т. – К., 1998. – 20 с.
6. Бовуа Д. Битва за землю в Україні 1863-1914. Поляки в соціо-
етнічних конфліктах. – К.: Критика, 1998. – 334 с.
7. Темірова Н. Поміщики України в 1861 – 1917 рр.: соціально-
економічна еволюція. – Донецьк: ДонНУ, 2003. – 319 с.
8. Бориевич С.О. Законодавче регулювання поземельних відносин у
Правобережній Україні (1793 – 1886 роки). – К.: Вид-во НАДУ, 2007. –
424 с.
9. Горбаньов В.В. Поміщицьке господарство Харківської губернії в
другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.: Автореф. … канд. істор.
наук. 07.00.01 / Харк. нац. ун-т ім. В.Н. Каразіна. – Харків, 2005. – 20 с.
10. Лобко О.А. Оренда землі в поміщицьких маєтках на Правобережній
Україні ХІХ – початку ХХ ст. // Науковізаписки НаУКМА. – К., 2007. – Т. 65.
Історичні науки. – С. 17–25; Її ж. Трансформація земельної власності в
Російській імперії (на прикладі маєткових комплексів представників
родин Потоцьких, Строганових, Щербатових на Поділлі кінець XVIII –
поч. ХХ ст.) // Україна і Росія: досвід історичних зв’язків та
перспективи співробітництва. – Кривий Ріг, 2004. – С. 153–167.
11. Донік О.М. Доброчинна та культурно-освітня діяльність родини
Терещенків в Україні (др. пол. ХІХ – поч. ХХ ст.): Автореф…. канд.
істор. наук. 07.00.01 / Київ. нац. ун-т. – К., 2001. – 18 с.; Ткаченко Т.В.
Громадська та благодійна діяльність Г.П.Галагана. – Автореф. дис. …
канд. істор. наук: 07.00.01 / Ін-т історії України НАН України. – К.,
2003. – 20 с.; Суровцева І.Ю. Меценатство в Україні другої половини
ХІХ – початку ХХ ст.: Автореф. дис. … канд. істор. наук: 07.00.01/
Донецьк. нац. ун-т. – Донецьк: ДонНУ, 2006. – 19 с. 147
12. Чубіна Т.Д. Рід Потоцьких: особистості на тлі епохи. – Черкаси:
Вид-во „Черкаський ЦНТІ”, 2007. – С. 226.
13. Ковальченко И.Д., Селунская Н.Б., Литваков Б.М. Социально-
экономический строй помещичьего хозяйства Европейской России в
эпоху капитализма. – М..: Наука, 1982.
14. Підгаєцький В. Модернізм і постмодернізм: уявне минуле чи
інваріантне майбутнє? // www.franko.lviv.ua.
15. Scott J.C. Moral Economy of the Peasant. Rebellion and subsistence
in Southeast Asia. – New Haven; L., 1976.