Тарас Мельничук. Народився 20 серпня 1939 р.
в селі Уторопи Косівського району Івано-Франківської об­
ласті. Після школи працював коректором у газеті, лісору­
бом, шахтарем. Навчався в Чернівецькому університеті, з
якого, однак, був відрахований. Змінив кілька редакцій при­
карпатських газет. 1968 р. вступив на заочне відділення Мо­
сковського літінституту. З 1972 по 1975 рр. був несправедли­
во позбавлений волі й на два наступні роки відданий під ад­
міністративний нагляд, потім — слюсар-машиніст на залізниці,
й тільки в останні роки жив і писав у Коломиї, помер 1995 р.
‘ Дебютував збіркою віршів «Несімо любов планеті»
(1967). Друга книжка, яка, власне, й привернула увагу гро-
59 мадськості до самобутнього поетичного таланту Т. Мельни-
чука, з’явилася аж 1990 р. під назвою «Князь роси». Ліри­
ка Т. Мельничука пройнята безмежним драматизмом світо­
відчуття, що породжується суперечністю між вічністю краси
й тимчасовістю людського буття в її лоні, невичерпною муд­
рістю природи й безумом людини, не здатної причаститися
від неї. Цей екзистенційний спазм — наслідок чуттєвої пере­
повненості — виявляється в гримасах болю, який неможливо
передати. Тоді вірш поета розривається риторичним пункти­
ром, майже дитячою лексичною безпорадністю, за якою —
стихія почуттів: «Що з того що ми прийшли що з того що ми
підемо що з того?!». За якоюсь охоронною психологічною ме­
жею цей біль, ця потрясенність буттям витискають усмішку,
в якій стільки ж іронії до дійсності, як і до самого себе:
«…налий не вмру мій незнайомцю й рости до сонця ти нині
океан…».
Затулене усмішкою страждання— емоційний ключ лірич­
них візій Т. Мельничука: «Мамо, підіть, будь ласка, у поле,
зловіть за крильця чи за ніжку волю й пришліть мені у кон­
верті…». Навіть коли поет торкається глобальних проблем,
ця гіркотна іронічність заявляє про себе й, по суті, є засобом
відторгнення художньої свідомості від загальносуспільної,
лазівкою, якою одиниця, індивідуум тікає (хай лише уявно,
на незмірно коротку мить!) з-під руїн радянського гурто­
житку в інший, духовний, Богом даний простір. Митець не
говорить і не прагне говорити за всіх. У дзеркалі загальної
алієнації намагання дати універсальні рецепти видається ку­
медним і саме по собі провокує на жарт — реченцевий, апо-
каліптичний:
…а я не плачу
бо не бачу
мої праруки працю б’ють
а дачні правнуки невдячні
жують собі мандячну жвачку
банячать аж вилазить пуп
й на всепотопну качку й крячку
плюють
калину п’ють — під ноги ллють
рубінові сердечка
сонця крик
чи то содома
чи то утома
а куля з цівки висува язик.
— ой здрасці (весело!)
ви вдома?
(«Апокаліпсис» І)
Світ у поезії Т. Мельничука постає розламаним, потя­
тим — однією з найхарактерніших стилістичних ознак цього
є численні народнопісенні елементи в контексті цілком сучас-
60
ного, часто зумисне пониженого мовлення. Уривки пісень,
мелодій, образів, вони — наче репліки, відлуння, що долина­
ють з давнини і розтинають гугняве басіння часу, його син­
тетичне полотно:
тихо скавулять кімнати
на ґратах
горицвіт зірок
у синьому горщику
несе янголам борщику
а година хоче спати
звари мені вкраїноньку мати
зрубай мені голівоньку кате
(«Тихо скавулять кімнати…»)
Казкові зайчики, полив’яні горщики, парсуни, золоті вес­
ла й срібні чайки — це привиди, що невідь-як приблукали
під наші вікна, за якими «всесвітній розклад і розлад», «все
потопом… Потопом усе!», за якими чути тріск автоматів, чужу
лайку і запах крові, «чарку, чарку і вівчарку!»… Це «клапти-
ковість» не стилю, а світу, парадоксального і, хоч як повер­
тай, реального: «Сокира на маленьке дерево поклонилася
поможи боже». Хто в цьому винен?
Т. Мельничук — майстер ліричної мініатюри, не раз поди-
вовує і художня яскравість окремого рядка, але, певно, саме
в більших полотнах уповні виявляється філософська зрілість
його письма. Як у вірші «З якихось пір я люблю ногами ко­
пати», зумисне примітивізована мова якого зводить на
рівень доступного проблему зла, що продовжує існувати в
людській душі незалежно від причин, які колись змусили ду­
шу озлоститися. У віршах «Незнайомець», «Тато помер­
ли…» поет торкається ірраціональних глибин людської пси­
хіки; образ понівеченої тоталітаризмом дійсності вимальо­
вується в «непричесаних» асоціаціях «Дивної хати», яка має
всілякі дивини, приміром, «вікно що виходить просто у мову
чи точніше у морок у пітьму і в примари за дверима (чи мо­
же то нари?) хтось все життя рипає рипає так що до хати
понабивалося всякого омунізму як триперу».
Інтонованість, асоціації, мова, якою поет наче нікого й не
прагне переконати, все говорить про виняткову індивідуа-,
лізованість цього поетичного світу, його контраверсійність
реальному суспільному плину. І разом з тим він найвищою
мірою дотичний до цього плину— мірою трагедії народу «на
рідній не своїй землі». Всі випробування, прикрості й зваби,
якими світ намагається «вловити» митця, збуваються
іронією, метафоричними фігурами, зневажливим мистецьким
жестом. Біль і упослідженість України — ніколи. Наскрізний
трагедійний мотив знедоленості України оземлює всю ліри-
61 ку Т. Мельничука, зіткану з найтонших асоціацій та
суб’єктивних вражень, зі «шматків життя», які б і не варто
стуляти докупи, коли б не Вітчизна:
вчуся в таборі
грати на бандурі
бо думаю собі
поки я в таборі
то хай хоч навчуся
грати на бандурі
і вчуся вчуся
а то у мене
нічого не виходить:
струни з-під пальців
тікають на Україну.