Т. П. Марусик
1
,
заступник завідувача відділу з питань мовної та
етнонаціональної політики Секретаріату
Президента України
МОВНЕ ПИТАННЯ В УКРАЇНІ: ВЧОРА І СЬОГОДНІ
Незалежна Україна успадкувала деформовану мовну
ситуацію, спричинену насильною асиміляцією українців в
умовах тривалих періодів бездержавності української нації та
поділів українських земель. Держави, що в різний час
контролювали українські етнічні території, розглядали природне
бажання українців зберегти українську мову як вияв прагнення
до державної незалежності і тому намагалися знищити їхню
мовно-культурну ідентичність.
В силу історичних обставин органи державної влади
незалежної України не виявили достатньо волі і послідовності
для врегулювання мовного питання і перетворення його з
чинника розбрату на чинник консолідації. Їхніх спорадичних
зусиль вистачає на те, щоб відбиватися від відвертих наскоків на

1
Тарас Марусик – знаний фахівець, аналітик у царині мовної політики, у
минулому – завідувач сектору моніторингу з питань мовної та національної
політики Кабінету Міністрів України, член Національної спілки журналістів
України, ведучий постійної мовної рубрики «А мова – як море!» на радіо
«Свобода» 253
конституційні засади. Додаймо до цього критично високий
рівень безвідповідальності більшості впливових політичних
партій та українського політикуму, а також слабкість
громадських організацій.
Аналізуючи ситуацію останніх років, фахівці все більше
схиляються до думки, що в Україні державна мовна політика як
така відсутня. Це є одним із факторів тривалої політичної кризи
в українському суспільстві. На парламентських слуханнях “Про
функціонування української мови в Україні” (березень 2003 р.)
та на громадських слуханнях, присвячених цьому ж питанню
(грудень 2003 р.), більшість учасників констатували, що,
незважаючи на законодавче закріплення за українською мовою
статусу державної, відбувається процес звуження сфери її
застосування. Це спричиняє певну соціальну напругу в
суспільстві і суперечить національним інтересам України. З того
часу ситуація не покращилася, а в деяких сферах навіть
погіршилася.
Постанова Верховної Ради України “Про Рекомендації
парламентських слухань “Про функціонування української мови
в Україні” від 22 травня 2003 року № 886-IV є найпослідовні-
шим і найглибшим нормативно-правовим актом у мовній сфері
після Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня
1999 року № 10-рп (справа про застосування української мови).
Парламентарі констатували, що “незважаючи на
законодавче закріплення за українською мовою статусу
державної, відбувається процес звуження сфери її застосування,
що спричиняє соціальну напругу в суспільстві, породжує
сепаратистські настрої, суперечить інтересам національної
безпеки України та ставить під загрозу її суверенітет і державне
самовизначення… мовне питання часто перетворюється на
дестабілізуючий чинник суспільного життя, що гальмує процес
творення суверенної, демократичної, правової держави”.
У рекомендаційній частині парламент запропонував
Президентові України, Верховній Раді України, Кабінетові
Міністрів України здійснити низку детально виписаних заходів,
зокрема: створити в структурі центральних органів виконавчої
влади центральний орган виконавчої влади з питань мовної
політики; створити консультативно-дорадчу раду з питань254
мовної політики, підзвітну Президентові України, включивши
до її складу провідних фахівців – представників галузевих
інститутів Національної академії наук України; відкласти
ратифікацію Європейської Хартії регіональних мов або мов
меншин до прийняття Верховною Ради України закону України
про розвиток і застосування мов в Україні, яким буде перед-
бачено реальний механізм захисту і утвердження української
мови як державної в усіх сферах суспільного життя; запрова-
дити, починаючи з 2004 року, щорічні парламентські слухання,
присвячені розвитку та функціонуванню української мови в
Україні; розробити та внести на розгляд Верховної Ради
України проект Концепції державної мовної політики України,
проект загальнодержавної Програми розвитку, функціонування
та дослідження української мови на 2004-2010 роки; внести на
розгляд Верховної Ради України до 1 липня 2003 року проект
закону України про розвиток і застосування мов в Україні;
розробити та внести на розгляд Верховної Ради України проекти
законів України про внесення змін до відповідних законів
України з метою запровадження пільгового оподаткування та
іншої фінансової підтримки україномовної друкованої продук-
ції, періодичних видань, кіно- та аудіопродукції, передбачення
відповідальності за порушення законів, що регулюють питання
застосування державної мови в Україні, зокрема для посадових
осіб, які при виконанні своїх посадових обов’язків використо-
вують як засіб спілкування іншу, не державну мову; створити у
структурі Кабінету Міністрів України управління з питань
мовної політики; фінансувати своєчасно і в повному обсязі
витрати, передбачені на проведення заходів з розвитку,
функціонування та дослідження української мови.
Окрему частину цієї постанови присвячено належному
функціонуванню української мови, розвитку української культу-
ри та освіти українською мовою в Автономній Республіці Крим.
Ця постанова виявилася ще однією декларацією. Більшість
рекомендацій цих парламентських слухань не виконано.
Відсутність державної мовної політики добре видно з того
хаосу, який панує в системі органів державної влади у зв’язку з
майже калейдоскопічною зміною інституцій, які здійснюють
формування та реалізацію державної мовної політики. Досі в цій255
сфері не існує окремого центрального органу виконавчої влади,
а є лише сектор, який складається з трьох працівників. Таким
чином на трьох осіб в Мінкульттуризму звалили тягар функцій
державної мовної політики в такій немаленькій країні, як наша.
Мабуть, з погляду представників української влади, передовсім
виконавчої, важливості цього питання відповідає саме такий за
потужністю людський ресурс. Ситуація, коли існують юридичні
акти, але адекватних офіційних установ для їхнього виконання
не передбачено, абсурдна і небезпечна. А тим часом повним
ходом у різних сферах запроваджується функціональна
двомовність, причому нерідко в незаконний спосіб.
На початку 2000 року у зв’язку з проведенням
адміністративної реформи було ліквідовано Державний комітет
у справах національностей та міграції, у складі якого діяв
окремий мовний департамент, що виконував функцію централь-
ного органу виконавчої влади в цій сфері. У новоствореному 4
квітня 2000 року Державному департаменті у справах націо-
нальностей та міграції, який увійшов до складу Міністерства
юстиції, місця для мовного управління чи відділу не знайшлося.
Можливо з огляду на це, в структурі Секретаріату
Кабінету Міністрів був утворений у червні того ж року сектор
моніторингу мовної та національної політики і релігій. Мовний
сектор проіснував менше року. Його ліквідація почалася відразу
після відставки уряду Віктора Ющенка в квітні 2001 року. Для
цього знадобилося кілька місяців і реорганізація чотирьох
управлінь Секретаріату Кабінету Міністрів України. Остаточно
сектор припинив своє існування в серпні 2001 року.
За ліквідацією мовного сектора настала черга Ради з
питань мовної політики, яку Л. Кучма своїм указом створив у
лютому 1997 року, а іншим указом у листопаді 2001 року – “Про
ліквідацію деяких консультативних, дорадчих та інших органів”
– розпустив. Причому зроблено було це до Дня української
писемності і мови та однойменного тижня. Відтак майже
кулуарно ліквідували й Правописну комісію при Кабінеті
Міністрів України, вивівши з неї видатних і відомих
мовознавців із західної і східної діаспори та України, понизили
її статус і призначили туди нових членів, в т. ч. таких256
войовничих не мовознавців, як Петро Толочко. На сьогодні
правописна комісія фактично паралізована.
Утворення сектору моніторингу мовної та національної
політики і релігій було першим, але недостатнім кроком для
повноцінної реалізації чинного мовного законодавства.
Необхідно було, за неможливості створити окремий орган,
відновити хоча б департамент. Тому паралельно готувалися
документи на створення Державного департаменту мовної
політики у складі Державного комітету інформаційної політики,
телебачення і радіомовлення. Був підготовлений проект Указу
Президента України “Про вдосконалення забезпечення реалі-
зації державної мовної політики”, підписаний Леонідом Кучмою
5 квітня 2001 року. Згідно з цим указом, Держкомінформ ставав
відповідальним за проведення державної мовної політики. Щоб
утворити повноцінний міжвідомчий орган – Державний
департамент мовної політики – необхідно було прийняти ще два
укази президента і відповідну постанову Кабінету Міністрів.
Однак новий уряд, очолений Анатолієм Кінахом, почав
гальмувати цей процес. Новий віце-прем’єр-міністр України
Володимир Семиноженко не поспішав виконувати прези-
дентський указ від 5 квітня. У листі до А.Кінаха він написав:
“Зважаючи на те, що концептуальні та прикладні аспекти цієї
проблеми потребують значного наукового опрацювання, а
реалізація мовної політики у значній мірі пов’язана з
навчальним процесом у закладах освіти, вважали б за доцільне
покласти функції із забезпечення реалізації державної мовної
політики на Міністерство освіти і науки України”. З подібним
листом А. Кінах звернувся до Л. Кучми.
Лише через два роки, 27 серпня 2003 року, відповідно до
Указу Президента України “Про “Положення про Державний
комітет телебачення і радіомовлення України”, Держком-
телерадіо України став спеціально уповноваженим центральним
органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної
мовної політики. У складі комітету був створений Департамент
мовної політики.
26 вересня 2005 вийшов черговий указ на мовну тему, але
під немовною назвою: “Про вдосконалення державного
управління в інформаційній сфері”. Відтепер “головним257
(провідним) органом у системі центральних органів виконавчої
влади із забезпечення реалізації державної мовної політики є
Міністерство культури і туризму України”. Мета цього указу –
“підвищення ефективності реалізації державної мовної
політики”. На його підставі був утворений мовний сектор на три
(!) вакансії, але до жовтня 2007 року реалізацію державної
мовної політики в Україні здійснювали лише дві особи.
В 2007 році утворений мовний відділ у Секретаріаті
Президента України, до компетенції якого, крім суто мовних
питань, віднесли за вже складеною радянською (а, може,
українською?) традицією питання української діаспори в світі,
національних меншин в Україні, книговидання, письменників,
Комітету з Національної премії імені Тараса Шевченка і
державно-церковних відносин.
В лютому 2008 року Президент України підписав Указ
“Про деякі питання розвитку державної мовної політики”, яким
доручалося Кабінетові Міністрів України опрацювати питання
щодо створення спеціально уповноваженого центрального
органу виконавчої влади з питань державної мовної політики.
Уряд заблокував виконання цього Указу і навряд чи його буде
виконано в 2009 році.
Мовну сферу, окрім Конституції України, регулюють
майже 40 законів. Хоча перелік і великий, у ньому відсутня
низка важливих законів, які мали б чіткіше регулювати
використання мови в друкованих засобах масової інформації, а
також мовні вимоги до співробітників відповідних державних
інституцій, зокрема про обов’язкове володіння державною
мовою державними службовцями. До них належать закони
України “Про державну службу”, “Про прокуратуру”, “Про
міліцію”, “Про державну податкову службу в Україні”, “Про
місцеві державні адміністрації”, “Про Службу безпеки України”,
“Про державну виконавчу службу”. Конституція України і
відповідні закони України передбачають обов’язковість
володіння державною мовою лише для Президента України
(частина друга ст. 103), професійних суддів (частина третя
ст. 127) та суддів Конституційного Суду України (частина третя
ст. 148). Цього недостатньо для конституційного забезпечення258
всебічного розвитку і функціонування державної мови в усіх
сферах суспільного життя на всій території України.
Незважаючи на те, що російська мова в Україні належить
до мов національних меншин, її вага в сучасному українському
суспільстві не лише співставна з українською, але й часто
переважає її в багатьох сферах публічного і непублічного життя.
На жаль, негативні тенденції в деяких сферах посилюються.
Позиції україномовних засобів масової інформації
залишаються слабкими. Починаючи з 1995 року, відсоток газет
українською мовою – і за назвами, й особливо, за накладами –
істотно зменшився. Питома вага річного тиражу газет, що
видаються українською мовою, за даними Державного комітету
статистики України, скоротилася з 50 % у 1995 році до менше
30 % в 2007 році. Натомість російськомовні газети в загальному
тиражі зросли за цей час з 45 % до понад 65 %. За даними
аналітичної записки Національного інституту стратегічних
досліджень “Національні медіа як чинник формування сучасної
української ідентичності та консолідації суспільства” (2007 рік),
винятково українською мовою в Україні виходили лише дві
загальнонаціональні щоденні газети: “Україна молода” та
“Газета по-українськи”. Остання в 2008 році почала виходити
раз на тиждень.
Ще більший диспаритет за накладами між українською та
російською мовами спостерігається у випуску періодичних
видань (журнали, збірники, бюлетені, бібліографічні видання).
Річний тираж журналів та інших періодичних видань
українською мовою у 2007 році склав приблизно 15 % від
загальної кількості, тоді як ще в 1995 році було 70 % (для
російськомовних видань ці цифри навпаки зростають від 18 %
до майже 75 %).
Звичайно, є і не такі прикрі показники – наприклад, у
сфері книговидання. Тут спостерігається позитивна динаміка
зростання кількості видань за назвами (з 1990 року назв стало
більше у понад 2 рази), однак без створення належних умов для
збільшення тиражної маси книжок це не дозволить суттєво
розширити доступ до української книжки.
Порівнюючи кількість назв і накладів, видно, що,
наприклад, за останні чотири роки кількість назв українською259
мовою збільшується, а тиражі українською падають. Крім того,
якщо, наприклад, в 1991 році наклад однієї назви складав 23,2
тис. примірників, то в 2007 році – 3,4 тис. примірників. Однак ця
середня цифра включає в себе і навчальну літературу для
загальноосвітньої школи, де наклад однієї назви становить іноді
сотні тисяч примірників. Середній тираж так званої “ринкової”
книжки не перевищує 500 примірників, що робить її практично
недоступною для пересічного громадянина України.
Загалом на книжковому ринку України переважає
продукція російських виробників. Вироблена ж в Україні
продукція не завжди може задовольнити масовий попит. За
оцінками фахівців, з огляду на значну кількість в Україні
громадян з вищою освітою та кваліфікованих працівників,
місткість книжкового ринку становить не менше 300 млн.
примірників. Але, оскільки в Україні видається трохи більше 50
млн. примірників, різниця між попитом і ринковою пропозицією
українських видавництв покривається за рахунок імпорту з Росії
й Білорусі. За приблизними оцінками Держмитслужби,
практично п’ять книжок з кожних шести завозять в Україну з-за
кордону – як правило, з Росії і, частково, з Білорусі. Обсяг
друкованого імпорту, за оцінками експертів, на сьогодні сягає
від 150 до 320 млн. доларів США.
Таким чином, не маючи реального вибору, український
споживач більше стимулює російське книговидання, ніж вітчиз-
няне, внаслідок чого українська мова і далі перебуває на узбіччі.
Дещо покращується ситуація в теле- і радіопросторі
завдяки твердій позиції Національної ради України з питань
телебачення і радіомовлення. До позитивних змін варто
віднести й успіхи з дублювання фільмів українською мовою в
кінотеатрах України.
Послідовною є і позиція Міністерства освіти та науки
України з мовних питань не лише у сфері дошкільної та
шкільної освіти, але й вищої освіти, хоча досі в багатьох
регіонах, особливо в східних i південних, спостерігається
невiдповiднiсть кiлькостi українських i російських шкіл
національному складу населення. Особливо це характерно для
Криму, Донецької та Луганської областей.