В. О. Богайчук,
член Комісії Людських та Громадянських Прав
Світового Конгресу Українців
ТАБУ НА МОВНІ ПРАВА
Міжнародні організації визначають націю як групу людей,
об’єднаних історією, звичаями, дотриманням певних законів і
мовою. Найважливішою із цих ознак є мова. Саме тому в
Рамковій конвенції “Про захист національних меншин”
найбільш чітко і широко виписані саме мовні права. Мовні
права людини викладені також в “Загальній декларації прав
людини”, в Конвенції “Про захист прав і основних свобод
людини 1950 року”, в Конвенції “Про забезпечення прав осіб,
які належать до національних меншин”, в Конституції, в Законі
“Про мови в Українській РСР”.
Логічним продовженням забезпечення мовних прав укра-
їнців в Україні є норми, викладені в Законі “Про захист прав
споживачів”. Для українців така інформація є дивною, адже в їх
свідомість засобами масової інформації впроваджено лише тему
якості продукції та обслуговування. А права на отримання
інформації про товар українською мовою ніби то і не існує.
Але спочатку слід дати відповідь на досить наївне
питання: чому в Україні на всіх рівнях під будь-яким приводом
уникають розгляду тем, пов’язаних з правами українців? Тому
що права людини в цілому і право на мову зокрема є базовим
елементом гідності. Визначення цього явища маємо в Новому276
тлумачному словнику української мови: достоїнство, гідність –
це зовнішній (підкреслюю – зовнішній) вияв усвідомлення
своїх прав, свого значення, поваги до себе. Як бачимо, гідність –
це дуже просто: спочатку пізнай і усвідом свої права, а потім
зовнішньо прояви це усвідомлення – і ти маєш гідність. В
Україні відсутній “зовнішній вияв усвідомлення своїх прав”. Бо
українці не знають своїх прав і не знають, як їх зовнішньо
виявити. І очевидним є те, що лише окупаційна влада зацікав-
лена у відсутності в підкорених гідності, а відтак і в
приховуванні від корінної нації відомостей щодо її прав.
Наведу лише два приклади.
Незалежно від рівня володіння чужою мовою людина
здійснює роботу з перекладу. І роботу важку. Поцікавтесь, яка
вартість праці і які витрати часу при перекладі з російської в
українську. Поцікавтесь, що кажуть про двомовне “сіпання”
психологи. А стаття 4 Конвенції “Про захист прав і основних
свобод людини 1950 року” говорить: “Жодна людина не може
бути приневолена до примусової чи обов’язкової праці”. А
українці в Україні перебувають в “підневільному стані” і їх
“приневолюють до примусової чи обов’язкової праці”, бо не
можуть вільно спілкуватись своєю мовою, бо примушують і
зобов’язують до праці. Це вповні стосується будь-якого
застосування щодо українців чужої їм мови: торгівля, газети,
телебачення, робота на виробництві космічних апаратів чи
унітазів, виступи політиків тощо.
Важлива для пересічного українця інформація на цю тему
міститься у Рамковій конвенції про захист національних
меншин. Україна може надати право меншинам спілкуватись
їхньою мовою між собою, якщо ті попрохають про це. Ніхто не
прохав, а умови забезпечено. Але головне – це те, що
спілкування нацменшин їхньою мовою з українцями є
неправомірним у будь-якому випадку. Це право надано
нацменам з певними засторогами: “на прохання таких осіб і
якщо таке прохання відповідає реальним потребам, Сторони
намагаються забезпечити, по можливості”. Чому такі
перестороги? Та тому, що українець має право знати лише свою
мову і не може бути приневолений до примусової роботи –
вивченню чужої. А у випадку володіння чужою мовою не може277
бути приневолений до примусової роботи – спілкування чужою
мовою без власного бажання. Навіть в місцях компактного
проживання тих, хто гидують українською мовою або не мають
достатньо інтелекту для її вивчення.
Надзвичайно важлива норма закладена у 14-й статті
Рамкової конвенції про захист національних меншин, яка надає
право вивчення нацменами своєї мови лише у випадку “без
шкоди для вивчення офіційної мови або викладання цією мовою”.
Це позиція міжнародного права.
Слід було б очікувати, що порушенням мовних прав
українців та проведенням просвітницької роботи на цю тему
мала б займатись держава або хоча б “Просвіта”. Та реалії далекі
від здорового глузду. Українці в Україні кинуті напризволяще.
Коли я судився з АвтоЗАЗом за право отримати інформацію про
товар українською мовою, то чув таке: “молодець, уперед, в
атаку, а ми підтримаємо тебе з окопів”, а реально – нуль
допомоги навіть з окопів. Сергія Мельничука з Луганська, що
відстоює право на навчання українською мовою, вважають
хворим бо “хоче, щоб з ним у Луганську розмовляли
українською”. Це позиція частини функціонерів “українських”
партій. І в основі цього ставлення лежить міжпартійне
протиборство та небажання допомогти члену іншої партії.
Та один з моїх позовів дав цікавий досвід. Після подачі до
Вищого адміністративного суду своєї касаційної скарги у справі
до Київського міського голови Черновецького з приводу
порушення ним законодавства про мови, я запропонував
керівникам декількох міських партійних організацій Києва
провести серед своїх членів акцію з приєднання до моїх
касаційних вимог. Сталось очікуване – до моїх касаційних
вимог приєдналось близько 100 киян різної партійної приналеж-
ності та різних віросповідань. Навіть прогнозована мною
відмова міської організації ВО “Свобода” не здатна похитнути
мою віру у те, що мова – це єдиний чинник, який може
об’єднати українців. Тому вважаю назрілим створення
(відновлення) повноцінного Всеукраїнського Товариства
української мови з обов’язковими функціями правозахисту та
просвітництва.
січень 2009 р.