М. Г. Овдієнко,
заступник відповідального секретаря Всеукраїнського
Товариства української мови (1989-1990 рр.)
ЧАС ЗБИРАТИ КАМІННЯ
Минуло 20 літ відтоді, як із глибин тоталітарної системи
проріс перший живий реальний пагін майбутньої Незалежної
України – виникло Республіканське Товариство української
мови імені Тараса Шевченка (такою була тоді його повна назва).
Дата ця сколихнула в моїй душі багато спогадів – радісних,
світлих, як вишня в цвіту, і важких, мов камінь на шиї. Без
сумніву, це був початок найщасливіших років у житті, думаю,
не лише в моєму, а й у життях багатьох людей, причетних до
створення Товариства та його роботи в ті роки. Господи, яке то
було піднесення, який дух спротиву насильству і запал
боротьби! Тепер про таке годі й мріяти. Якби хтось нам тоді
сказав, що ми виборемо після Незалежності – Світлого
Празника Воскресіння України – те болото, в якому змушені
бабратися й досі, ми б того злостивця, даруйте, заплювали або
заклювали.
Я прийшла на посаду заступника відповідального
секретаря Товариства у листопаді 1989 року. Відповідальним
секретарем був Юрій Огульчанський. Пізніше поєднувала ці
обов’язки з роботою завідувача освітнього відділу. Спершу ми
працювали в приміщенні Спілки письменників України (вул.
Орджонікідзе, 2 – нинішня Банкова). Величезна кімната, що
нагадує розтривожений вулик, переповнена людьми. Цілоденно
люди, люди, люди… Туди сходилися і ті, в кому національна
свідомість давно стала міцною підвалиною світогляду, способу
життя й діяння, і ті, в кому вона лише прокльовувалася.
Незабаром Д. Павличко «вибив» для Товариства
приміщення на Музейному провулку, 8 – старе, але окреме.
Скоро туди переїхав і Народний Рух України. Тут був кабінет
Михайла Гориня. Людей на Музейному провулку, 8 стало ще
більше. Це був справжній загальноукраїнський штаб, у якому
визрівали плани втілення в життя ідеї здобуття Незалежності279
України. Шкода, що це приміщення вже в часи незалежності
втрачено для національних сил, адже там була колиска і
Товариства, й Руху. Там творилася історія. Якби все було по-
людськи, там мав би бути музей.
Працівників власне в Товаристві було жменька: крім уже
названих Огульчанського й мене, Марія Погребняк, Антоніна
Дяченко, бухгалтер Алла Марченко і голова Дмитро Павличко.
Трохи працювала там Наталка Мезенцева. Пізніше прийшли
працювати в Товариство Володимир Куєвда, Микола Нестерчук,
Євген Варда, Лариса Чайка та інші. На початку не було ні
прибиральниці, ні робітників. Самі робили все, чого вимагала
революція, яку потім назвали «оксамитовою». На допомогу
приходили добровольці.
Слід віддати належне Дмитрові Васильовичу: хоч працював
на громадських засадах, проте щобожого дня (за винятком
перебування в інших регіонах України) він, як не мав більше
часу, хоч на кілька хвилин забігав у Товариство. Воно було його
дитиною. Бачачи наші зелені від утоми, задухи і постійного
напливу людей обличчя, він жалів нас і казав: «Не журіться,
дівчата, ось здобудемо незалежність і пошлемо вас на найкращий
український курорт відпочити». Щоправда, на ті курорти, як і
раніше, їздять інші, але не це головне в людському житті.
Якось, уже тепер, почула від українця з діаспори похвалу
на адресу одного «українського українця»: він не краде. Стало
сумно до сліз. Крадійство тепер стало звичною характеристикою
в Україні… Слід сказати, що за головування в Товаристві
Дмитра Павличка гроші не прилипали до рук ні його
керівництва, ні працівників. Таке, певно, і в голову нікому не
приходило. На жаль, пізніше пішли претензії від діаспори щодо
коштів, пожертвуваних на українську справу…
Попри певний хаос і невизначеність, які були майже
постійними супутниками нашої роботи, ми любили одне одного,
тих людей, які приходили до нас із найрізноманітнішими
проблемами – від протистояння з місцевою владою до
особистих. Це були часи загального зрушення. Потік людей не
припинявся ні ввечері, ні навіть уночі.
У всіх районах України створювалися районні організації
Товариства. З реєстрацією їх часто були проблеми, доводилося280
втручатися нам, допомагати, якщо не виходило, залучати членів
правління, Дмитра Павличка. А коли надійшли перші, як ми тоді
вважали, демократичні вибори, я вела журнал реєстрації
районних організацій. Черга стояла з другого поверху на
перший, далі тяглася на вулицю, а хвіст її губився аж біля
продуктового магазинчика в напрямку Хрещатика. Адже
Товариство було єдиною організацією, через яку можна було
висунути кандидатів у депутати всіх рівнів в Україні. І першими
депутатами Верховної Ради, і депутатами районних та міських
рад українські патріоти стали завдяки Товариству української
мови. Журнал часто перевіряли – не дай, Боже, там буде якесь
закреслення чи виправлення, реєстрацію визнають недійсною.
Цікаво, де він тепер?
Велася велика роз’яснювальна робота з питань
функціонування української мови, залучали фахівців,
контролювали перебіг процесу запровадження української мови
в усіх сферах життя. Домагалися переведення на українську
мову документації, діловодства. Укладали словнички, робили
переклади, вели курси української мови, на які прийшов навіть
один начальник інституції, що була на правах міністерства. Я
вела цю групу і раділа, що до нас на курси прийшов навіть
чиновник найвищого рангу. Брали участь в організації
незліченної кількості мітингів.
З обранням конференцією у 1200 делегатів на посаду
першого заступника голови товариства Володимира Куєвди
розгорнулася широка пропагандистська, освітня робота, зокрема
лекційна, напружено запрацював секретаріат. Лектори, а серед
них найкращі фахівці з різних галузей, охоче виїздили в усі
куточки України. Життя було надзвичайно насиченим. Сам
Володимир Терентійович часто бував у від’їздах, а на
господарстві залишалися, особливо на перших порах, майже
самі жінки. Пригадую, пізніше, під час путчу, коли щоденне
керівництво вже було покладене на В. Куєвду, на Музейний
провулок, 8 зійшлося дуже багато людей. Тривога, напруга і
навіть страх висіли в повітрі. Ніхто не знав, чим це закінчиться.
В. Куєвда був у відрядженні. Я кілька разів телефонувала в
товариство «Славутич» у Москву, по телефону записувала
тексти листівок, які розклеювали по Москві. На підставі281
викладеного в них фактажу (адже ми не мали ніякої інформації)
писала свої, адаптовані до української ситуації. Тут же їх
друкувала на друкарській машинці М. Д. Погребняк, а люди, які
стояли в черзі за ними, забирали їх ще «гарячими» й
розклеювали по районах Києва. В. Куєвда повернувся, здається,
наступного дня, як тільки зміг виїхати (тоді це було непросто).
Оцінивши обстановку, він похвалив нас за те, що не
розгубилися і дали раду в такій ситуації. Далі пішли
антипутчівські мітинги і те, про що знають усі в Україні. Проте
скільки Володимиру Куєвді (та й нам) довелося витерпіти в
наступні дні! Скільки було безпідставних підозр і звинувачень
від тих, хто пересиджував непевні часи в курортних місцях!
З регіонів приїздили цікаві, віддані українській справі
люди, керівники або активісти організацій Товариства на
місцях: Анатолій Носенко з Орджонікідзе на Дніпропетровщині,
Зоя Діденко з Хмельницька, Святослав Василишин із Житомира,
Володимир Залюбовський із Світловодська, що на
Кіровоградщині, доктор наук Анатолій Кіндратенко з Харкова,
Алла Петрова з Криму, Борис Степанишин із Рівного… Їх було
сотні. Це був золотий фонд не лише Товариства, а й української
нації. Де вони тепер? Як склалися їхні долі в незалежній
Україні? Частина в інших світах, частина щосили намагаються
втекти від злиднів, живучи за мізерні пенсії, а частина
виживають, не маючи змоги сповна віддати Україні свої сили і
професійні знання.
Пригадую, як Дмитро Павличко прийшов із засідання
Верховної Ради Української РСР, де йому вдалося наполягти на
ухваленні «Закону про мови в Українській РСР», як ми
допитувалися в нього про деталі, як він розповідав зі слізьми на
очах, як плакали від щастя ми. Сприйняли це як велику
перемогу патріотичних сил. Це була законодавча підстава для
розвитку української мови, для нашої роботи. Хай і обмежена,
та все ж…
Будні один за одним мчали у безвість на баских конях, і
кожен із них, попри рутину, приносив задоволення роботою,
необхідною Україні. У Товариство щоденно приходило сила-
силенна цікавих людей. Членами правління Товариства були
статечні, покладисті й завжди готові допомогти професор282
Анатолій Погрібний, співак Анатолій Мокренко, по-юнацьки
запальний, щирий і відданий українській мові та українській ідеї
доцент університету (це тепер університетів, даруйте, як
бездомних псів в Україні, а тоді був один – імені Тараса
Шевченка) Віталій Радчук, знаний письменник Роман Іваничук,
авторитетний у галузі української мови вчений Іван Ющук,
доктор філології Андрій Бурячок, економіст Анатолій Буртовий,
а ще, точніше передовсім, Іван Заєць, дуже світла людина Юрій
Оробець (царство йому небесне!)… Там можна було побачити і
Ніну Матвієнко, й Володимира Яворівського, і Людмилу
Лисенко, і Наталку Поклад, і Галину Яблонську, і Раїсу
Недашківську, і Нілу Крюкову, і Катерину Криворучко, й Івана
Драча, і В’ячеслава Чорновола, і Степана Хмару, і Левка
Лук’яненка, й Анатолія Лупиноса, й Ігоря Юхновського, й
Олеся Шевченка, й Оксану Мешко, й Олеся Сергієнка, і Віру
Лісову, і…, і…, і… Хіба всіх перелічиш?
Уперше ми побачили там українців із далекої діаспори:
Тараса Гунчака, Мирослава Лабуньку, Романа та Зірку Воронок
і дуже багатьох інших. Зокрема, Роман Воронка привозив в
Україну комп’ютери для шкіл. Була програма, комітет, який
займався цією справою. Пам’ятаю, що членом цього комітету
був, зокрема, Анатолій Буртовий, який підходив до справи дуже
прискіпливо й принципово (Він був головою ревізійної комісії і
вже років через три потому звертався в усі інстанції з
матеріалами про фінансові зловживання в Товаристві – вже при
новому керівництві). Ми виїздили в регіони, вивчали ситуацію
на місцях, консультувалися з місцевими організаціями
Товариства. Адже комп’ютери давали тільки тим школам, у
яких здійснювався перехід на українську мову навчання. Це
було своєрідним заохоченням. До речі, тоді була плідна
співпраця Товариства з Міністерством освіти, очолюваним
Іваном Зязюном. Іван Андрійович дав мені домашній телефон і
сказав: «Дзвоніть у будь-яку пору». І справді належно сприймав
усі наші ініціативи, допомагав.
Коли Дмитро Павличко привіз перший комп’ютер і
перший ксерокс, це було дивом. Думаю, в Києві тоді ще такої
техніки не було ні в кого. А приміщення Товариства старе, вікна
ледь-ледь тримаються. Ми дуже боялися, щоб у нас цю техніку283
не викрали. Бо були і спроби пробратися вночі в приміщення, і
викрадення таблички на фасаді Товариства, й інші зловорожі
випади. До того ж ксерокс (з метою контролю) слід було
реєструвати в органах влади. Перший ксерокс, на прохання
Дмитра Павличка, я заховала в себе вдома, в Броварях. Допоміг
мені привезти його в Бровари великий поборник української
мови і патріот України з Орджонікідзе Анатолій Носенко.
Згодом уже в приміщенні Товариства ми випускали на ньому
започатковану Віталієм Радчуком газету «Слово», редактором
якої пізніше став Олександр Сопронюк.
Товариство української мови не потребує оцінки когось
великого чи малого. Це доконаний факт історії. Через нього
пройшли гарт, без перебільшення, мільйони людей (маю на
увазі не кількість членів, а кількість людей, із якими працювали
члени Товариства і в центрі, й на місцях). Це була організація,
головним завданням якої, за назвою, мала б бути боротьба за
функціонування української мови в усіх сферах життя, розвиток
української мови, стимулювання роботи над новим правописом,
галузевими словниками тощо. Але воно не обмежувалося цим
завданням, дбало й про культуру, й про свободи, що є
невід’ємною ознакою демократичного суспільства, і про освіту,
і про духовність, ініціювало законодавство.
Знищення Товариства, переведення його в статус
Всеукраїнського Товариства «Просвіта» було, м’яко кажучи, не
доцільним. Дмитро Павличко, а слідом за ним і ми, працівники
Товариства, яких після знищення ТУМу було обізвано
«Дмитриковими кадрами» й розігнано, намагалися перекону-
вати, що «Просвіта» – це організація, розрахована на роботу з
народом в умовах тотальної неграмотності, а тепер настає
епоха нових технологій поширення знань. Отож і форм треба
шукати відповідних.
Зрештою, ніхто не заважав створити новітню «Просвіту» й
поекспериментувати, може, вийшло б щось насправді
оригінальне, сучасне й потрібне Україні. Але на це треба було
покласти неабияку працю, зусилля багатьох людей, запліднити
колишню ідею новим змістом. Натомість Товариство
української мови було реорганізоване в «Просвіту». Таким284
чином, і Товариства не стало, і повноважна й повноцінна
«Просвіта» не зафункціонувала.
Життя довело: даремно знищили Товариство української
мови. Сьогодні воно потрібне не менше, а може й більше, ніж у
90-х роках минулого століття. Коли я чую жахливий мовний
вінегрет із уст телеведучих, народних депутатів, мовні помилки
й недоречності з уст учителів української мови (я вже не кажу
про вуличну мову), коли, стиснувши зуби, переживаю за
нинішню страшну мовну ситуацію не лише в засобах масової
інформації, а й в Україні (домагання зробити російську мову
другою державною), коли чую, як Україною шириться
антиукраїномовний, антиестетичний, національноменшовар-
тісний вірус Вєрки Сердючки, мені хочеться заволати:
«Схаменімося, люди добрі! Станьмо на прю за свою честь і
майбутнє наших дітей!» То ж чи не настав час збирати каміння,
нерозважливо (чи тільки?) розкидане в час руйнування
Товариства української мови?
лютий 2009 р.