Микола Воробйов. Народився 12 жовтня 1941 р. в
с. Мельниківка на Черкащині. Навчався на філософському
факультеті Київського університету, який був змушений по­
кинути. Упродовж багатьох років працював пожежником на
навчальній кіностудії Київського театрального інституту. Те­
пер на творчій роботі.
Перша збірка віршів «Пригадай на дорогу мені» з’явила­
ся 1985 р. Далі виходять книжки «Місяць шипшини» (1986),
«Ожина обрію» (1988), «Прогулянка одинцем» (1990) і виб­
рані поезії «Верховний голос» (1991). Та насправді творчий
шлях М. Воробйова почався значно раніше. 1962 р. його
вірші були опубліковані в Чигиринській районній газеті.
1964 р. більша добірка поезій зусиллями В. Симоненка
з’явилася в газеті «Молодь Черкащини». 1965 р. вірші
М. Воробйова публікуються в колективному збірнику «Моло­
да пісня» («Промінь»), а наступного — в березневому но­
мері журналу «Дніпро». 1967 р. рукопис віршів М. Воробйо­
ва вилучають на бориспільській митниці у поетеси Віри
Вовк, котра мала намір опублікувати їх в Америці, що й
вирішило подальшу долю поета. Безнастанні переслідуван­
ня з боку радянських «охоронців моралі» перепиняють його
навчання в університеті, а обговорення творчості в стінах
СПУ 1970 р. остаточно перепиняє М. Воробйову шлях до чи­
тача. Перша авторська книжка, подана до видавництва
«Молодь» 1966 р., чекала свого виходу двадцять літ.
Чим же так налякав М. Воробйов тодішніх (та й
пізніших, як ми бачили) «дбачів» рідної культури? Передов­
сім цілковитою деполітизованістю письма, байдужістю до «со­
ціального замовлення», «незрозумілістю» поезії, яку зло­
чинна влада цілком слушно трактувала як непослух, виклик,
ідеологічну загрозу. Справді, лірика М. Воробйова від по­
чатку грунтувалася на принципах, відмінних від канонів
соцреалістичної естетики. Як і інші поети «київської школи»
(В. Кордун, В. Голобородько, М. Григорів), він уникає вся-
62
кої декларативності, ідейної заданості й тематичної спрям-
леності поетичної думки. Наскрізною темою його творчості є
життя природи в її самочинному русі, приступному духовно­
му зору. Поет не переймається, «навіщо» народжується той
чи той образ, бо, за великим рахунком, сама природа мис­
тецтва непоясненна. Його притягає краса форм, трепет все­
світньої пульсації, розлитий у кожній крихітці матеріального
світу і вділений людській’ душі.
Оця сполученість внутрішнього світу особистості й вічної
безконечності навколишнього є високим гуманістичним па­
фосом усієї лірики М. Воробйова, бо спростовує категорію
небуття. Небуття немає — є нескінченність переходів одного
в інше, хоча ми шкодуємо за тим і тим, є «воля і сум» —
одне велике тремтіння, що пронизує воду, камінь, дерево, не­
беса і людину. Духовний світ людини й природи в
ліриці М. Воробйова нероздільний, психологічно й емоційно
злютований, тому, скажімо, про мурашку на землі поет може
сказати так, що ми раптом (чомусь!) мимохіть згадуємо про
себе, про зманливу неосяжність ідеалу: «Поміж кори,
насіння, лусочок і крилець лежить щасливець, але ж він уби­
тий…» Гроза минає швидко, як дитинство, тому «подорожни­
ком пахне вікно, скинув чоботи грім, у легесеньке взувся і
вихльостує батіжком…»
Поетичний зміст лірики М. Воробйова і ясний, і незбаг­
ненний, часто неохопний для понятійного мислення саме то­
му, що між ліричним персонажем і дійсністю, яку він сприй­
має всіма почуттями, не існує «третьої сили» — суспільної
свідомості у вигляді типових реакцій, запитів, ба навіть пот­
реб, у вигляді апеляції до цієї свідомості, неодмінної з точки
зору історичного детермінізму. Психологічно-емоційні пору­
хи митця адаптуються не об’єктивним знанням, суспільним
досвідом, а самими природними формами: їхнім спільним
знаменником є краса, естетичність всесвіту. Ось, наприклад,
ви вскочили з холоднечі в материнську хату (нехай лише
уявно) — все тут живе у ритмах дитинства з його казками
про новорічних зайчиків і босоногою нетерплячістю. А гайво­
роння на деревах хрипло нагадує вам, що то вже все мину­
лося, а ви насправді не знайшли часу, щоби перевідатися з
матір’ю:
Скриплять ворота від ворон
і причиняють ніч.
Язик дверей реве,
морозу синя морква
стриба біля дверей.
Сорока розлилась по стінах,
пташки поснули у відрах…
На кухні заєць мідний
63 змиває з вусів пір’я.
Ти даленієш, мамо.
Дерев на вітер кинуті хвости,
а їх лице звірине —
у шибки…
Легенькі голови курей рябих
важку обклали голову твою,
але безсоння не склюють
заплющеними очима.
Ходить по хаті страх:
фух, фух, фух…
Де твої діти?
(«Навістити матір»)
Соціально-етичні проблеми таки входять у художню
тканину поезії М. Воробйова, але означуються рівно настіль­
ки, наскільки в дану конкретну мить займають його образну
уяву. Так, скажімо, важко знайти точнішу образну характе­
ристику шістдесятницького художньо-філософського прори­
ву, ніж та, що її дає М. Воробиов у вірші, присвяченому
І. Драчу: «Зовсім розламати будинок йому не вдалося. Але
й те добре, що діти можуть пробігати діркою, котра лишила­
ся відтоді, коли він був молодим».
” У своїх почуваннях і візіях М. Воробиов абсолютно
вільний, що, ясна річ, створює значні труднощі для сприйман­
ня його вірша. Тільки довірившись авторові, ставши на його
точку обсервації дійсності, можна побачити й життя, яке
нуртує, вихориться у «прірві між словами»,— спільні коор­
динати виявляються тут непридатними. «Срібна тиша півня
загороджена високими деревами» — згадайте місячний до­
світок тополиного українського села, й ви переконаєтеся, що
автор нічого не вигадав і в малюнкові не схибив. «Боротьба
за справедливість жорстока. Почуття справедливості ніжне,
як шовк»,— художнє враження М. Воробйова не потребує
доказу, не апелює до об’єктивного досвіду й знання, воно —
самодостатнє. Це зумовлює образну пластику його письма,
поетичного світосприймання, ущільненого в головному для
поета жанрі верлібру до рідкісної чистоти 1..