Дійсному члену НТШ, доктору історичних наук,
професору Василю Олексійовичу Пірку присвоєне звання
Почесного краєзнавця Донеччини. Зробила це у 2008 році
Донецька обласна організація Всеукраїнської спілки краєзнавців
та Редакція газети «Донеччина» із формулюванням: за
«багаторічну працю у справі дослідження, збереження та
примноження духовної та матеріальної культури рідного краю».
Для того щоб почути про доробок відомого професора-
історика і краєзнавця з перших вуст редакція «Донецького
вісника НТШ» попросила В.О. Пірка розповісти про етапи і
наповнення його історико-краєзнавчої діяльності. І ось
запис розмови:
В.О. Пірко: «Розпочалася ця робота 40 років тому
завершенням підготовки до видання «Історія міст і сіл УРСР.
Донецька область». До 1968 року над підготовкою тому
здебільшого працювали учителі, працівники культури області. А
в 1968 році обласний комітет КПУ зібрав викладачів істориків
вузів і зобов’язав їх вичитати, відредагувати подані до обласної
редакції нариси та довідки про населені пункти області. В разі
необхідності доповнити їх та до кінця цього ж року
підготувати до видання.
Знайомлячись із поданими з місць матеріалами, я звернув
увагу на недостатнє використання їх авторами даних архівів,
особливо, до середини XIX ст. Оскільки в обласному архіві до
кінця XVIII ст. матеріалів з історії регіону фактично не було,
необхідно було визначитися, де їх шукати. Для цього довелося
вивчати праці дослідників XIX – першої половини XX ст., що
дозволило вийти на архівні фонди, в яких зберігалися відомості
з історії краю. Після цього розпочалася робота в архівах
Харкова та Києва по виявленню та вивченню джерел, що
безпосередньо стосувалися історії регіону XVI – XVIII ст. З 1974
по 1991 рік, під час проходження стажувань на історичному295
факультеті Московського державного університету (МДУ),
були опрацьовані архівні фонди центральних архівів СРСР
(ЦДАДА – Центральний державний архів давніх актів, ЦДВІА –
Центральний державний військово-історичний архів), а також
в історичному архіві СРСР, Центральний державний архів
військово-морського флоту (м. Ленінград)), що мали прямий
стосунок до історії регіону. Це дозволило відібрати значний
документальний матеріал з історії регіону періоду кінця XVI –
першої половини XIX ст.
У результаті вивчення архівних матеріалів та деяких
публікацій джерел XIX ст. вдалося зробити висновки, що
початкова історія ряду населених пунктів Донеччини в
краєзнавчій, науково-довідковій, а також науковій літературі
трактується необ’єктивно. Перш за все привернула увагу
початкова історія міста Артемівська, яке трактувалося як
найдавніше місто Донеччини. Його початки пов’язувалися, а
подекуди й сьогодні це роблять деякі краєзнавці та науковці, з
Бахмутівською сторожею, яка відома з розпису Донецьких
сторож 1571 року
1
.
Уже в 1991 році, напередодні святкування 420 річниці
Артемівська, мені випала можливість по обласному радіо
висловити власну точку зору щодо часу заснування міста
Артемівська. Це викликало велике незадоволення серед
прихильників версії, що Артемівськ – найстаріше місто
Донеччини. І до сьогодні дискусія ще триває, але, знайомлячись
зі спеціальними статтями, підбірками документів в різних
виданнях, все більше знаходжу прихильників версії, що
Бахмутівська сторожа, яка знаходилася на лівому березі
Сіверського Дінця, напроти впадіння в нього річки Бахмут, не
може бути визнана початковою історією нинішнього міста
Артемівська, як за місцем розташування, так і за тим, що
сторожу складали 6-8 чоловік, які оберігали Московсько-
Кримський кордон по Сіверському Дінцю, встановлений Іваном
ІІІ та Кримським Ханом у 1505 році. Основне завдання
Святогірської та Бахмутівської сторож полягало у виявленні

1
Пірко В.О. Заселення Донеччини в XVI-XVIII ст. (короткий історичний нарис
і уривки з джерел) – Донецьк: Східний видавничий дім, 2003. – 180 с. 296
порушення кордону в межах від Святих Гір до впадіння в
Сіверський Дінець р. Бахмут, визначення напрямку просування
татар в глибину московських володінь. Направлялися сторожі
на літній сезон, в переважній більшості із Путивля та
Рильська, змінюючись через два місяці. Переконливим свідчен-
ням, що являла собою сторожа може бути опис Святогірської
сторожі, про яку зазначено, що основним місцем збору її є дуб
напроти печерного монастиря. При тому в інструкціях
зазначалося, що на сторожах не можна розпалювати вогнища,
готувати їжу, щоб кримські татари не виявили місця збору
прикордонників і не захопили їх в полон. Призначалося воно для
зустрічей і обміну інформацією та прийняття рішень. Тому
наявні в Артемівському музеї картини Бахмутівської сторожі
(на одній з них можна побачити сучасні дачні будиночки з
димарями, галереями і під червоною черепицею – просто
фантастика, а не будівлі XVI ст.). Варто зазначити, що ака-
демік Санкт-Петербурзької Академії Наук Й. Гільденштедт,
проїжджаючи в цих місцях в 1774 р. відмічав, що димарі можна
було побачити лише у будинках «черкас» (українців) і то не
завжди. Основна частина будинків опалювалася «начорно» (без
димарів). Тому після всіх публікацій в різних виданнях щодо
початків міста Артемівська, мене приголомшило «відкриття»
Я. Верменич, що Бахмутівська сторожа являла собою
фортецю, в якій російський гарнізон захищав соляні промисли на
Бахмуті
2
. Звідкіля вона роздобула такі відомості – уявити
неможливо, тому що перші згадки про виварку солі на Бахмуті
належать до 1683 року, а постійне населення на території
нинішнього Артемівська почало формуватися швидше за все з
1697 року, коли сюди, після зруйнування Торських соляних
заводів татарами, стали переселятися торяни, маячани,
райгородці. А до 1701 року належать згадки про побудову
соляних варниць на Бахмуті, складів солі і місць збору податків.
У 1703 році мешканцями бахмутівської слободи було

2
Енциклопедія історії України: В 5 т. – К.: Наукова думка, Т.1: А –В. – 2005. –
С. 128. 297
побудовано невеличкий острог, довжина стін якого складала 61,
а ширина 34 сажені (сажень = 2,13 м)
3
.
Крім сторожової служби в той же час на півдні діяла і
станична служба. Маршрути станиць проходили по правому
берегу р. Дінця, здебільшого від р. Орелі до верхів’їв річок Лугані
і Міусу. В обов’язковому порядку їх зобов’язували заходити в
«Святі гори», що дає підстави стверджувати, що на той час в
крейдяних горах над Сіверським Дінцем функціонував монастир.
Переконливо про це свідчать факти перебування в ньому
промисловців, які приходили з південно-західних повітів
Московської держави і добували тут хутро (очевидно,
зберігали його в монастирі), а, переважно пізньої осені,
відправлялися з чумаками до Києво-Печерської лаври, де
протягом зими продавали свій товар і повертались на Дінець
займатися виловом звіра
1
. Тому немає підстав історію
Святогірського монастиря пов’язувати з грамотою російського
царя Михайла Федоровича від 1624 р. про надання монастиреві
«денежного и хлебного жалования»
4
. Автором в архіві знайдено
документ, згідно з яким перша грамота московського царя
монастиреві датується 1620 роком, а грамота 1624 р.
фактично дублює її».
Відомо, що й початки історії м. Маріуполя є не менш
дискусійними. Яка Ваша, Василю Олексійовичу, думка
стосовно витоків цього міста?
В.О. Пірко: “Дійсно, не менш дискусійною за останні роки
виявилася початкова історія м. Маріуполя, яке завдяки
старанням місцевої влади в 2003 р. відзначило своє 225-річчя.
Саме підготовка до цього ювілею пожвавила інтерес до
минулого міста. У ході підготовки з’явилось чимало заміток
про витоки міста в місцевих періодичних виданнях та окремих
як спеціальних, так і загальних дослідженнях
5
, в яких
простежуються два діаметрально протилежні підходи щодо

3
Пірко В.О. Заселення Донеччини… – С.120.
4
Пірко В.О. Заселення Донеччини… – С.17.
5
Саенко Р.И. Из истории основания города Мариуполя. – Мариуполь, 2002. –
С. 10-13; Руденко Н. Кем и когда основан Мариуполь. – Мариуполь, 2003. – 16
с. та ін. 298
часу заснування міста. Перший, що підтримується місцевою
владою, витоки історії міста відносить до 1778 р. і пов’язує з
розпорядженням губернатора Азовської губернії В. Черткова
на місці запорозького форпосту Домахи побудувати
м. Павлівськ
6
. Його опоненти доводять, що витоки міста
необхідно віднести до часу побудови наприкінці XVI cт. при
гирлі Кальміусу запорозького форпосту Домахи, який у XVIІІ cт.
став центром Кальміуської паланки. Серед прихильників
першого напрямку можна виокремити ще й тих, хто історію
міста розпочинає з видання в 1779 р. Катериною ІІ грамоти про
поселення греків на півдні Азовської губернії, на території
колишньої Кальміуської паланки
7
.
Найбільш послідовною прихильницею Павлівська як
попередника Маріуполя була Р. Саєнко (колишній старший
науковий співробітник Маріупольського краєзнавчого музею).
Свої доводи вона намагалася підтвердити посиланнями на
архівні матеріали, в тому числі й рапорти В. Черткова, в яких
вказується, що для побудови м. Павлівська можна використати
“каменные припасы” зруйнованої кримською ордою Домахи під
час останнього нападу на південні райони Російської імперії
наприкінці 1768 р.
8
При тому вона ігнорує відомості про
попередницю Маріуполя – Домаху, поміщені в описі Азовської
губернії, складеному між 1780 – першою половиною 1783 рр.,
тим більше, що ця писемна пам’ятка публікувалася тричі.
Причому дві останні публікації виконані під редакцією
Я. Новицького цілком доступні
9
.
У цьому описі про Маріуполь читаємо: “Мариуполь
построен в 1780 г. для поселения выведенных из Крыма греков
на том самом месте, где был древний город Адомаха, на берегу
Азовского моря, на правой стороне реки Кальмиуса… В нем

6
История городов и сел УССР. Донецкая область. – К.,1976. – С. 367.
7
Кузьминков Л. Переселение крымских греков в Северное Приазовье в 1778-
1780 гг. – Мариуполь, 1997. – С. 61.
8
Російський державний архів давніх актів (далі – РДАДА). – Ф. 16, оп.1. спр.
797, ч.7, а. 73.
9
Летопись Екатеринославской ученой архивной комиссии.- Екатеринослав,
1904. – Віп.1. – 72-92; Описание границ и городов бывшей Азовской губернии.
– Александровск, 1910. – 48 с. 299
церквей две: одна каменная, а другая деревянная; домов
каменных 53, мазанок – 20…”
10
. При цьому Адомаха, як
попередниця козацької Домахи згадується і в документах
В. Черткова. Це, на наш погляд, дозволяє початки постійного
проживання населення при гирлі Кальміусу віднести якщо не до
кінця XIV ст. (оскільки назва венеціансько-генуезької колонії,
зведеної при гирлі Кальміусу, перейшла на козацький форпост
Домаха, збудований, очевидно, наприкінці XVІ ст., після
зруйнування запорозькими й донськими козаками неподалік від
гирла Кальміусу на морській косі татарської фортеці Білий
Сарай, звідкіля й нинішня назва коси – Білосарайська), то до
кінця XVI ст.
Домаха для запорожців мала велике значення не лише як
база рибних промислів на Азовському морі, але й гавань для
козацьких чайок на випадок блокування турецьким флотом
гирла Дніпра. У таких випадках запорожці заходили через
Керченську протоку в Азовське море і системою рік (Кальміус,
праві її притоки Береснігова або Широка, з яких волоком,
близько 4 км (як відмічав Боплан) можна було дістатися до
р. Осикової, а з неї – у Вовчу й Самару, з останньої – до Дніпра)
добиралися на Січ, або навпаки через ці ріки виходили так
званим “потайним шляхом” до Азовського моря для спільних
походів з донськими козаками до берегів Криму й Туреччини.
У XVІІІ ст. Домаха стає центром Кальміуської паланки.
Як свідчать матеріали архіву Коша Нової Січі, під її
прикриттям виростає Кальміуська слобода, в якій завдяки
старанням полковника Андрія Порохні в 1754 р. була збудована
Святомиколаївська церква. Усі церковні приналежності для неї
придбали в центрі донського козацтва – в Старочеркаську
11
. З
цих же матеріалів випливає, що слобода зібрала чимале
населення і була важливим центром торгівлі в межах
запорозьких земель. Напередодні останнього нападу кримської
орди (1768 р.) частина населення разом з старшиною
переселилася на Самару, а власники великих табунів худоби
відмовилися це зробити, мотивуючи браком кормів для худоби

10
Описание границ и городов… – С. 21-22.
11
Архів Коша Нової Запорозької Січі. – К., 1998. – Т. 1. – С. 122-125. 300
на Самарі, і, очевидно, в останній момент перед нападом
подалися узбережжям Азовського моря на схід під прикриття
відновлюваної Троїцької фортеці та Ростова, який щойно
зводився, та заснували три українських слободи на Міусі, де їх
нащадки проживають і донині
12
. Домаха і Кальміуська слобода
були зруйновані татарами.
У 1771 р. адміністрація Кальміуської паланки повернулася
на старі місця й почала відновлювати свій адміністративний
центр. Про хід його відбудови деяку інформацію можна
почерпнути із щоденника подорожі півднем Росії восени 1773 р.
академіка Санкт-Петербурзької академії Й. Гільденштедта.
Він зазначав, що в межиріччі Кальміусу та Кальчика (північно-
східна частина нинішнього м. Маріуполя) знаходився “земляной
окоп”, в якому «сидів полковник з 200 козаками»
13
.
Відбудовувалась і Кальміуська слобода. Про це свідчить те, що
запорожців, які проживали в ній після зруйнування Січі,
перевели на річку Вовчу, де при впадінні в неї Солоної, згідно з
планом 1778 р., передбачалось побудувати для греків м. Марієн-
поль, а в 1780 р. розпочалося будівництво м. Павлівська
14
.
Будинки та Святомиколаївську церкву запорожців в
Кальміуській слободі віддали переселеним з Криму грекам. Саме
в цій церкві митрополит Ігнатій разом зі своєю паствою 26
липня 1780 р. провів перше богослужіння, після якого шляхом
жеребкування на місці Кальміуської слободи визначили ділянки
під поселення греків. Губернатор В. Чертков, який 13 вересня
1780 р. відвідав Маріуполь, повідомляв Г.Потьомкіну, що греки
“с усердием” взялися за своє облаштування і на той час вже
зайняли понад 500 з відведених їм під поселення ділянок
15
.
Наведені вище факти переконливо свідчать про
безперервний перехід від козацької Домахи до грецького
Маріуполя, що, на наш погляд, дозволяє витоки історії
м. Маріуполя розпочинати не з 1780 р., з часу поселення в

12
Пірко В.О. Матеріали Архіву Коша Нової Запорозької Січі як джерело до
історії Донбасу // Донецький вісник НТШ. – Донецьк, 2001. – Т. 1. – С. 60-61.
13
Дневник путешествия Гильденштедта // ЗООИД. – Т. 11. – С. 211.
14
Описание границ и городов… – С. 18.
15
Пірко В.О. Заселення Донеччини в XVI-XVIII ст. – Донецьк, 2003. – С. 89-
90. 301
Кальміуській слободі кримських греків, чи з 1778 р., а з часу
появи при гирлі Кальміуса козацької Домахи, тобто з кінця
XVІ ст. Щодо Павлівська, то, очевидно, він існував лише на
папері, а не в реальній дійсності, тому що згідно з переписом
населення Азовської губернії на початку 1779 року про нього
йдеться як не про місто, а про «городовую округу», в якій
проживало згідно з додатком до книги «Мариуполь и его
окрестности. Взгляд из XXІ века» (Маріуполь, 2006) 52 особи,
що майже співпадає з кількістю козацьких господарств, які
держава викупила у козаків і передала грецьким поселенцям”.
Василю Олексійовичу, розкажіть, будь ласка, про
історію заснування інших відомих міст Донеччини.
В.О. Пірко: “Немає також серед краєзнавців і науковців
єдиної думки у питанні часу заснування м. Слов’янська. У 60-х
рр. минулого століття набула поширення висунута
харківськими дослідниками Філаретом Гумелівським і
Костянтином Щелковим версія, що історія м. Слов’янська
починається з 1645 р., коли між торськими соляними озерами
для захисту від нападів татар побудовали фортецю і що на її
озброєнні знаходилось 40 гармат
16
. Ця версія знайшла
відтворення і в україномовному виданні історії міст і сіл
УРСР
17
. Зате в російськомовному виданні замість фортеці між
соляними озерами в 1645 р. відмічається острожок на р. Тор,
при кримській переправі, в якому несли від настання весни і до
першого снігу сторожову службу по 20 чугуївських козаків
18
. У
царській грамоті чугуївському воєводі (листопад 1646 р.)
зазначається, що козаки ще до закінчення терміну покинули
острог і цар велів розшукати втікачів, покарати їх та
повернути до острогу продовжувати нести службу
19
.
Відсутність воєводської відписки про виконання цього
розпорядження не дозволяє стверджувати, що воно було
виконане, бо часто винуватці тікали на Запорожжя, звідкіля їх

16
Филарет (Гумилевский) Историко-статистическое описание Харьковской
епархии. – Харьков, 1858. – Отд. 5. – С. 2; Щелков К. Историческая
хронология Харьковской губернии. – Харьков, 1882. – С. 13.
17
Історія міст і сіл УРСР. Донецька обл. – С. 707.
18
История городов и сел УССР. Донецкая обл. –С. 594.
19
Пірко В. Заселення Донеччини… – С. 18. 302
ніхто не міг повернути. Можна тільки допускати, що під час
відсутності козаків острожок міг бути зруйнований навіть
маленьким татарським загоном. Тим більше, що в цьому ж році
козацькому отаманові Б. Протасєву, що супроводжував
московських послів до Торської переправи, цар доручив
підібрати на Торі місце, де можна було б побудувати “жилой
город” і поселити в ньому “черкас”, тобто українців, що
переселялися в межі Росії
20
.
Із рапорта Протасєва випливає, що українські козаки, під
контролем яких знаходилось межиріччя Дінця і Тору не
дозволили йому обстежити всю місцевість. З того, що йому
вдалося оглянути, він дійшов висновку, що найбільш вигідно
побудувати таке місто при Маяцькому озері, оскільки поруч
знаходився ліс для зведення не тільки будинків для поселенців,
але й міських укріплень, а в Сіверському Дінці прекрасна вода
для пиття, тоді як в р. Тор вода була солона. Все це дозволяє
стверджувати, що на той час ніяких поселень і оборонних
споруд при Торських соляних озерах не було.
Після ознайомлення з рапортом Протасєва, цар дав
розпорядження воєводам порубіжних міст Росії направити в
1648 р. на Тор з цих міст робітних людей та охорону для
зведення такого міста. Однак події Визвольної війни в Україні та
заворушення в південних містах Росії спонукали воєвод просити
царя скасувати своє розпорядження. З цим проханням вони
звернулися й до Боярської Думи. Новий царський указ датується
1660 р., тоді ж, споряджена спеціальна експедиція, очолювана
С. Кошелєвим, прибула на Тор, але не змогла побудувати міста. І
лише в 1663 р. було споруджено острог при Маяцькому озері
(нині с. Маяки)
21
.
Під прикриттям Маяцького острогу в 1664 р. було
заведене казенне солеваріння на Торі, яке знаходилось під
постійною охороною, що, звичайно і сприяло формуванню
постійного населення, а в 1676 р. й побудові м. Соляного (Тора),
в якому на початок 1677 р. вже проживало 245 українських

20
Там само. – С. 18.
21
Там само. – С. 22. 303
родин
22
. Таке масове переселення на Тор “черкас” було
викликане турецько-польською вйною, в ході якої до Туреччини
відійшло Поділля та війною Росії й України проти Туреччини,
яка намагалася заволодіти Чигирином. Все це, на наш погляд,
дає підстави стверджувати, що до побудови Соляного на Торі
ніяких укріплених містечок не існувало.
Міська рада м. Донецька наприкінці травня 2004 р. на
своєму засіданні прийняла рішення звернутися до Кабінету
Міністрів з проханням затвердити 1779 р. як першу достовірну
дату існування населеного пункту на території м. Донецька та
вести від неї відлік його віку. Кабінетом Міністрів клопотання
міської ради Донецька було передане на експертизу до
Інституту історії України. Головним експертом була
призначена Я. Верменич, яка не погодилася з доводами, що
с. Олександрівка, особливо с. Крутоярівка (нині Ворошиловський
район міста Донецька) можна розглядати як початкову
історію міста. Два роки тому я зустрівся з заступником
директора Інституту історії України НАНУ і домовився про
можливість повторної подачі документів до Кабінету
Міністрів щодо зміни дати заснування м. Донецька. Однак
міська рада цього не зробила, хоча про це її було повідомлено”.
Останнім часом часто гостро постають питання про
дати заснування того чи іншого міста на Донбасі, про
заселення і освоєння регіону загалом. Що можна з цього
приводу сказати?
В.О. Пірко: «Так, дійсно, останнім часом можна почути
як з уст представників деяких політичних сил так і від місцевої
влади висловлювання про заселення регіону починаючи з XVІ ст.
переважно росіянами, однак, як свідчать уже наведені факти
про формування населення Артемівська, Тору, Маріуполя, це не
відповідає дійсності. Найбільш аргументованим доказом цього
може служити відомість про етнічний склад населення
Азовської губернії початку 1779 р. (Таблиця)
23
.

22
Там само. – С. 27.
23
Пірко В. Джерела до історії населених пунктів Донеччини. – Донецьк, 2001.
– 48 с. 304
Таблиця. Етнічний склад населення
Азовської губернії на початок 1779 року.
№ п/п Етнічна група Чол. Жін. Разом % до всіх
1 Балканська 5 4 9
2 Македонці 5 2 7
3 Угорці 68 29 97
4 Словенці 7 3 10
5 Німці 119 95 214
6 Поляки 517 248 765
7 Трансильванці 8 2 10
8 Росіяни 24236 21576 45812 20,5
9 Українці 69247 59941 129188 61,2
10 Колишні запорожці 6091 2627 8718
11 Швейцарці 1 – 1
12 Французи 3 – 3
13 Грузини 660 117 807
14 Серби 592 448 1040
15 Цигани 16 18 34
16 Болгари 91 53 144
17 Греки 9016 733 16370 7,3
18 Волохи 2938 2658 5596 2,5
19 Вірмени 6952 6750 13702 6,1
20 Англійці 12 – 12
21 Арнаути 22 2 24
22 Пруссаки 3 2 5
23 Турки 42 33 75
24 Татари 35 8 43
25 Охрещені євреї 29 15 44
26 Молдавани 11 6 17
27 Араби 3 3 6
Разом:
До утвор. губ. 83032 71625 154657
Після утвор. губ. 38287 30370 68657
Всього 223314
На підставі таблиці, в якій представлені відомості про
населення війська Донського, війська Запорозького до Дніпра,
Бахмутської провінції і Української лінії, яка в основному305
заселялася росіянами-однодвірцями видно, що переважну
більшість населення губернії, представлене 27 етносами,
складали українці (61,2%), на другому місці знаходилися росіяни
– 20,5%, на третьому місці – греки (7,3%), а на всі останні
етнічні групи – 11,0%.
Більш детальну інформацію стосовно історії регіону
можна знайти в колективних виданнях: «Історія міст і сіл
УРСР. Донецька область» (1969, 1974), «История рабочих
Донбасса» (К., 1981), «История родного края» (1998),
«Донеччина – перехрестя цивілізацій» (2007); монографіях
автора: «Северное Приазовье в XVI – XVIII веках» (К., 1988),
«Заселення степової України в XVI – XVIII ст.» (1998),
«Заселення Донеччини в XVI – XVIII ст.» (2003), «Соляні промисли
Донеччини в XVIІ – XVIII ст.» (2005), «Оборонні споруди в
мижиріччі Дніпра і Сіверського Дінця в XVI – XVIII ст.» (2007),
«Джерела до історії населених пунктів Донеччини» (2001);
науково-довідкових виданнях: «Довідник з історії України (А-Я).»
(1999, 2001), «Українське козацтво: Мала енциклопедія.» (2002)
та численних статтях, опублікованих в різних наукових
збірниках. Його монографії неодноразово приймали участь у
обласних конкурсах наукових робіт і отримували призи.
Після захисту докторської дисертації в 1996 році я
підготував 14 кандидатів та 1 доктора наук, тематика
досліджень яких, за винятком однієї роботи, була пов’язана з
історією регіону.
Велику увагу приділяю Малій академії наук (МАН). З 1994
року керую секцією історичного краєзнавства. Допомагаю учням
шкіл у виборі тем робіт, над якими вони працюють, здебільшого
з 8 і до 11 класу. Чимало моїх вихованців стали призерами
обласних та всеукраїнських конкурсів. А після закінчення школи
поступали на історичні факультети, в тому числі і Київського
університету, за що Міністерство освіти і науки України в 2007
році нагородило мене знаком «За наукові досягнення».
В кінці хочеться висловити щиру подяку керівництву
Донецької обласної організації Всеукраїнської спілки краєзнавців
та Редакції газети «Донеччина» за високу оцінку мого внеску у
вивчення минулого Донеччини».
Записав: Білецький В.С., доктор технічних наук,
професор, голова Донецького відділення НТШ, дійсний член
НТШ.