Василь Герасим’юк. Народився 18 серпня 1956 р. в
м. Караганді в сім’ї карпатських виселенців повоєнного ча­
су. Його дитячі роки минули в гуцульському селі Прокурава,
куди за першої змоги повернулася родина. Скінчив філоло­
гічний факультет Київського університету, працював у видав­
ництві «Молодь», затим — редактор відділу поезії видавницт­
ва «Дніпро». Автор поетичних збірок «Смереки» (1982),
‘ Цікаві спостереження над поетикою М. Воробйова у зіставленні з
творчістю Ліни Костенко знаходимо в статті В. Івашка «Іду на «я» // Слово
і час. 1990. № 10.
64
«Потоки» (1986), «Космацький узір» (1989), «Діти трепети»
(1991).
В. Герасим’юк один з найцікавіших представників того
покоління, яке починало свій літературний шлях у найгу-
стішому мороці «застою» і з категоричного неприйняття його
субкультури виробляло власну, одмінну від декларативно-
публіцистичної традиції образну пластику. В начепленому
на нього (як і на ряд інших вісімдесятників) куцому визна­
ченні «метафорист» є частка істини в тому розумінні, що
нові шари дійсності він прагне охопити власне образом, ме­
тафорою, виявляючи рідкісну вимогливість до її естетичної
правдивості, сумісності окремих елементів, себто — художню
дисципліну. Його талант має яскраво виражений епічний
характер: ідучи від враження, рефлексії, духовного потря­
сіння, В. Герасим’юк прагне концептуально завершеної кар­
тини світу, незалежно від формальних масштабів твору. Це
може бути й розлогий вірш («Старий завіт»), а може бути
й мініатюра, що не відміняє головного — епічної широти по­
етичного змісту. Як у даному образі понищеного отчого
краю, оплаканого людьми й свічками, але ще живого своєю
гуманною, миролюбною етичністю,— може, тільки тим уже
й живого:
— Що таке, мамо, Космач? * с
Скільки присілків у нього?
— Сину, це материн плач.
В неї немає нікого.
— Хто його, мамо, зіткав?
Звідки восковії плити?
— Сину, це з жовтих отав.
Бог не велів їх косити.
В середині 80-х чимало говорилося про «епізацію ліри­
ки», розширення її інтелектуально-філософських меж від
світу душі до духовного всесвіту. Здається, однак, що такі
роздуми були підказані більше медитативністю (що дозволя­
ла поетам уникати пласкої декларативності), аніж проривом
до власне «нового епічного стану», так яскраво виявленого
в останніх книжках В. Герасим’юка.
Приклад цього — його картина «Молодий ліс». Ре­
альність 50-х, коли жінки на старих карпатських порубах
збирали гриби й суниці, коли з’являлися заготівельники «і
вперше із села вивозили не людей, а повні діжки ягоди», по­
дається не в спогаді ліричного персонажа, а в його баченні
сьогодення. Воно — ось тут, за крок, одразу під молодим
лісом, що виріс на місці старого зрубу. Це — один із вимірів
сучасності, за яким проглядає ще один, страшніший, коли
«заготовлялися» не ягоди, а люди: «…але мені страшно хо-
3 5-144 65 четься упасти долілиць, розгребти руками опале листя і гля­
нути у шпарку між дошками — якраз над тим горбком, де
ми з мамою любили рвати малину. Але я боюся, що в ту
мить найтонша дошка не витримає і в раптовий пролом між
падаючих молодих дерев я ще встигну побачити всіх: хо­
дять, рвуть ягоди, сміються, співають, ждуть заготівель­
ників».
Понад головами «веселих жінок» 50-х сягають давні жах
і біль і проймають сучасника, перетворюються на ще один
вимір його духовного всесвіту. Час, що існує постійно,—
відчужений від особистості, як і особистість від цього часу.
Доба і людина виламуються з єдиного суспільно-історичного
плину взаємним неприйняттям. Ось та разюча грань, що
розтинає багатоплощинний часопростір «Молодого лісу»,
здавалося б, єдиний, взаємодотичний, а насправді розійня-
тий, частковий, крізь розлами якого поет і проривається до
нового епічного стану.
У В. Герасим’юка це особливо відчутно, бо реальну
дійсність XX ст. він обсервує «зі сторони», з пильно обережу-
ваного материка роду, де є свій незайманий простір, свій ти­
хий час і закон. Таємниця для занапащеного світу, теплий
міф, він—грунт усіх Герасим’юкових картин, початок і
кінець життєвих мандрів: «…З обійм чужих мов вирваний і
з плоті,— летиш, падеш крізь морок, а насподі гуркоче
поїзд, пахне молоком». Це невідступне, дороге й болюче чут­
тя материзни надає епічної глибини й соціально-психологіч­
ним полотнам поета («Коса», «Прийшли вночі», «Твій, діду,
син умер», «Ранкова пастораль» та ін.).
Горянин, котрий виріс на чистій росі народної етики, на її
гіркій сльозі, В. Герасим’юк до сучасного світу з усіма його
цивілізаційними гримасами має неприховано сторожке став­
лення. Це кладе на його полотна відбиток тяжкої допитли­
вості й тривоги. І грізний, і наївний водночас, він нагадує
потойбічний промінь Ель-Греко, космічне сяйво, що вписує
земні ландшафти у велетенський всесвітній коловорот.
Звідси — рідкісна, дивовижна цілісність Герасим’юкового
верлібру (не виняткової, але органічної для нього форми),
що прочитується на одному диханні, бо має надчасову — з
майбутнього в минуле — простерту філософську вісь («Ста­
ровинне світло», «Міф», «Влітку, наприкінці 1980-х»)..