Ігор Римарук. Народився 4 липня 1958 р. в с. М’якоти
на Поділлі в родині вчителів. Закінчив факультет журналіс­
тики Київського університету. Працював у газеті «Вісті з
України», у видавництві «Молодь», далі — завідуючий
відділом поезії та драматургії видавництва «Дніпро». Автор
66
поетичних збірок «Висока вода» (1984), «Упродовж снігопа­
ду» (1988), «Нічні голоси» (1991).
На початку 80-х років І. Римарук дебютував у вітчиз­
няній пресі добірками зрілих, оригінальних віршів, що одра­
зу привернули до себе увагу і читачів, і критиків. Хіба що
були вони як на теперішнє письмо І. Римарука (а може, й
тодішнє читацьке сприймання) більш уярмлені поетичним
знаком, художнім інакомовленням, до якого автор удавався
свідомо й широко. Зрештою, саме в таких «апокрифічних»,
альтернативних до традиційної стилістики формах народжу­
валася його поетична думка, прочитувана сьогодні без особ­
ливих зусиль:
…не за молодим календарем
серпень — за апокрифом та Босхом,
і тому говориш — а мовчиш,
відтинаєш час, але не муку
словом, що розкладене, як ніж,
на колодку смислу й лезо звуку.
Нині уповні зрозуміла й суспільно-філософська узмістов-
леність Римарукових строф, і те, що в усьому його алегорич­
ному мереживі таївся глузливий примруг, крилося кепкуван­
ня з того літературного, а ще більше — життєвого стилю,
простота і ясність якого насправді були безсовісною ідеоло­
гічною грою, кон’юнктурою і духовним фальшем.
Звідси й ота дивна для молодого поета поважність висло­
ву, позірна стриманість інтонацій, ретельна стилістична ог-
раненість, що приховують бурю почуттів, які не годиться ви­
являти в серйозному діалозі з епохою (навряд чи її звору­
шать екзальтовані згуки!).
Ви, хто щедро платив на відомий мотив
дань усім одноденкам,
а на кручу зіниці камінні котив,
не кляніться Шевченком,
хоч насунули смушком собі на чоло
правдолюбів кволе,
там, де триста як скло товариства лягло,
не було вас ніколи.
Пізнаємо в цій суворій інвективі всіх підлих поплічників
тієї кровожерної влади, що плекала славословіє собі, вдаю­
чи любов до народу, хоча там, де точилася й точиться битва
за його долю, їх не було й не буватиме.
Це не просто стилістика — це етика творчості, яка не до­
зволяє поетові бути слабким, поступливим, легковажним,
махнути на все рукою й поринути в рожеві фантазійні сни,
це ще один «ефект високої башти» — піднесеного погляду на
дійсність, прочитувану не по безглуздих кривулях «істо-
3* 6Г ричних рішень», а по вселюдській граматиці добра й злан
Мабуть, тому за всієї особистісності, ліричної діткливості
тону в поезії Римарука так мало боління за себе і так багато
переживання за свій народ, його культуру, історію, долю.
Обтяжений сумлінням — так можна схарактеризувати
вірш І. Римарука, вірш, який належить цінувати й за високу
естетику малюнка, гостре образне бачення, безстрашний
емоційний порив. Але насамперед — за совісність. Хоч би
звідки починався плин художньої думки поета,— а це, як у
«дивовижних пейзажах», може бути крихітна мить любовної
втоленості й тиші,— думка ця обов’язково сягне великого
буттєвого потоку, розпросторить духовну напругу далеко за
побутову грань аж до історичних обріїв.
Лірика І. Римарука винятково серйозна, проблемно
ущільнена, настільки, що якось навіть не лишається місця
ні для формально-стильового експерименту, ані для іронії.
В тональній гамі традиційного за формою вірша Римарука
природніший сарказм. Вчитаймося у вірш «Блажен хто по­
ділив на чистих і нечистих…». Яким гірким гумором,
розіп’ятим сміхом звучить заклик до самовдоволених, все-
відаючих і можновладних глупців гнати зі свого порога «за-
тюкану», але ж таки живу душу, бо в неї яка не є, а доро­
га… Хай страждає, хай не спиняється оцей розкорчений на
замерзлому буттєвому плині виходень із безмовної народної
маси, наче нужденний малий колядник провіщаючи народ­
ження нового світу. Хтось та почує:
…а хто ж отой мовчун —нічий і споночілий
творця невдалий жарт корова на льоду
віки його знайшли і міткою нашили
старезну коляду на спину молоду
отямся хто блажен жени його з порога
поткнеться до коша — негайно відкоша
бо в нього зла й важка а все-таки дорога
затюкана й дурна а все-таки душа.