Юрій Андрухович. Народився 13 березня 1960 р. в м. Івано-
Франківську в родині службовців. 1982 р. скінчив інженерно-
економічний факультет Українського поліграфічного інститу­
ту, працював у редакції обласної газети «Прикарпатська
правда». Навчання продовжив на Вищих літературних
курсах у Москві. Дебютував 1985 р. збіркою «Небо і площі»,
1989 видав книжку «Передмістя», 1991 — «Екзотичні птахи іг
РОСЛИНИ». і!
Лірика Ю- Андруховича органічно врощена в художню,
культуру Галичини з її яскравою національною означеністю,
поцінуванням рафінованої інтелігентності й тонким гумори­
стичним обарвленням. Віддаючи перевагу традиційним вір­
шованим формам, Ю. Андрухович з добрим почуттям міри й
художньої доречності впроваджує в лірику новочасну лекси-
08
ку, живу мову, а точніше — ментальність сучасного міста з
притаманною їй іронічністю, дотепністю й пришвидшеним,
«рваним» емоційним ритмом. В часи згаданої вище дискусії
дісталося і йому, достатньо було критичних закидів у «апо­
літичності», «агромадянськості» й несерйозності письма. Не
встряваючи в пряму полеміку, він відбувся «Іронічним по­
сланням -з одного приводу», де «вежу зі слонової кістки» —
цей жупел естетики соцреалізму — одніс до природних, Бо­
гом даних пунктів обсервації життя, звідки відкри­
вається гармонійна єдність земного й небесного:
Кажуть, ніби я мешкаю в башті слонової кості.
Кажуть без апеляцій, аж сумніватися годі.
Що ж, буду радий — заходьте до мене в гості! .
Муза^вахтерка зустріне внизу при вході.
От вам віконце, Ви полюбіть краєвиди.
Як поетично, приміром, пасуть корову!
Ну а якщо нічого у вас не вийде —
дам вам трубу — підзорну чи оркестрову —
гляньте і грайте! Зернину й зорю завважте,
кожну печаль полюбіть і кожну втому.
Це — чудеса. Це — ефект високої башти.
А я при столі сидітиму. ,
Я ні при чому.
Жартівливість тону, відчутна й у багатьох інших віршах
(«Алхімія», «Різдвяні вакації» та ін.), врівноважує в твор­
чості Ю. Андруховича глибоке ліричне зворушення й позбав­
ляє претензійності його художньо-філософську медитацію. І
це щире ліричне переживання вирізняє Ю. Андруховича се­
ред інших поетів «ситуативної» творчої групи «.Бу-Ба-Бу-»
(бурлеск-балаган-буфонада, склалася 1987 р.), а саме:
В. Неборака з властивою йому раціональною гротесковістю й
розсудливим вибудовуванням образних рядів (збірки «Бурш­
тиновий час», 1987, «Літаюча голова», 1990) та О. Ірванця,
нерідко схильного довірятися бурлескній експресії більше,
ніж те можуть витримати психологічні та естетичні основи
ліричного вірша (збірка «Вогнище на дощі», 1987).
Показовим щодо цього є вірш Ю. Андруховича «Козак
Ямайка» (1989), в самій назві якого чується гостра емоційна
вібрація між показною естрадною легкістю й потерпанням
обікраденого в історії нащадка Великого Лугу. Штучний,
буфонадний, «тропічний» світ у передзвоні піратських келихів
та ескудо виявляється єдиним пристановищем символізова­
ного парсуною народного духу, однаково безпритульного як
у своїй поневаженій істинності, так і декоративно-шаро­
варній спримітивізованості: «…піду під зорю вечірню вріжу
цукрову сопілку сяду над океаном та вже мене і нема».
Досить уважно вдивитися в поетичні картини Ю. Андру­
ховича, аби відчути, що бурлескність, театральна награність
69 розумно дозованих жестів та інтонацій є засобом дистанцію-
вання особистості від нечулого, «чужого» часу, органічні
хвороби якого ця особистість не бажає поділяти, тобто — за­
собом захисту духовного здоров’я. І хоча морально-етичні
цінності (рештки розтягнутого духовного скарбу!) не пропо­
нуються іншим навзамін насущного хліба (автор не зби­
рається переконувати отого «донеччанина», що зміняв мову
на ковбасу), полишаються вони на видноті поетичного знім­
ку реальності аж ніяк не лише для себе. Як у вірші «Опів­
нічний політ з високого замку»:
авжеж не райський сад не світять, помаранчі
загублено стежки І втрачено сліди
а все що є у нас ліхтарик на підзамчі
і треба нам туди.
І в цьому моральному імперативі, адресованому,
здається, найближчому гуртові «дітей стометровки й підзам-
чя» — розпатланих і розхристаних офір національної затра-
ченості — справжня громадянська наснага лірики Ю. Анд-
руховича.
Отже, на зламі 80—90-х років в українській поезії
відбувся стрімкий і багатоаспектний процес духовно-інтелек­
туального оновлення, пов’язаний передовсім із розпадом
єдиної й домінуючої естетичної системи — соціалістичного ре­
алізму. Це виявилося в рішучій деиентрованості поетичної
свідомості, фактичному вивільненні її з-під абсолютної вла­
ди історичного детермінізму і, як наслідок, у поверненні по­
езії в нормальне русло світоглядно-естетичної плюральності.
Літературна практика 90-х років ясно свідчить про окрес­
лення в єдиній площині жанру провідних художньо-філо­
софських напрямів, синхронний розвиток і взаємодія яких є
умовою й чинником природного саморозвитку поезії. Йдеть­
ся про яскраво виражену традиційну, модерну та авангард­
ну лірику, а також перші ознаки постмодерного поетичного
письма (скажімо, літературна група «Нова дегенерація»,
Івано-Франківськ, 1992), самоозначення яких повертає по­
езії її природну універсальність і мистецьку повноту. Причо­
му увиразнення цих напрямів (взаємодія і взаємозалежність
яких ще чекають свого дослідження) пов’язуємо не лише з
сьогоденною поетичною практикою, а й із поновленням у
правах усіх значних ідейно-естетичних пошуків від 60-х
років і до сьогодні..