Світлана КОЧЕРГА,
кандидат філологічних наук, докторант Волинського
національного університету ім. Лесі Українки
ФАУСТІВСЬКІ ІНТЕНЦІЇ В ХУДОЖНЬОМУ
СВІТІ ЛЕСІ УКРАЇНКИ
Доба Лесі Українки стала новою точку відліку
ретроспекції розвитку письменства та його подальших
перспектив. В центрі літературних пошуків опиняється
особистість, але її характер у порівнянні з минулими століттями
набуває іншого смислового акценту. Якщо антична (прадавня)
література зображувала основного персонажа як героя,
середньовічна – як страдника, здатного на жертовні вчинки
задля віри, новочасна література зацікавилася творчою46
особистістю, для якої пошуки істини, пізнання стали сенсом
життя. У ХХ століття запропонувало вільну дискусію цих трьох
іпостасей особистості.
Творча спадщина Лесі Українки викликає подив
масштабністю тематики і проблематики. Її самобутні
драматичні твори небезпідставно отримали маркування як
«драми ідей». Носіями певних ідей виступають персонажі,
причому здебільшого амбівалентні, а художній світ Лесі
Українки за вертикаллю часу і горизонталлю простору
сприймається як віддзеркалення поступу і занепаду цивілізації.
У пошуках опорних констант рецепції художнього феномену
письменниці було запропоновано ряд концептів, що стали вже
класичними, зокрема у працях О.Бабишкіна, Л.Міщенко,
Я.Поліщука, В.Агеєвої, О.Забужко та ін. Проте, на жаль,
осягнути весь цілісний масив творчості Лесі Українки та його
загадок ще не вдалось. Вважаємо, що все розмаїття образів
письменниці, включаючи образ автора, створений нею, можна
об’єднати культурософським поняттям «людина фаустівської
культури», що і є завданням цієї статті.
У драматичному доробку Лесі Українки домінують
антично-римські мотиви. Змальовані нею особистості не
цурались героїчного пафосу, вони здатні на мужні вчинки,
нерідко їхній героїзм проявлявся і в самопожертві. Кредо
письменниці чітко виражають відомі поетичні рядки:
Завжди терновий вінець
буде кращий, ніж царська корона,
……………………………………………
Але стане вінцем
лиш тоді плетениця тернова,
коли вільна душею людина
по волі квітчається терном,
тямлячи вищу красу…[7, с. 189]
Безсумнівно, героїзм персонажів Лесі Українки не
стихійний або ж ситуативний, кожний із них має свій
тривожний болісний шлях пошуку істини. І цей третій голос, що
прагне будь-яким чином піднятись понад бар’єри, вирватись за47
межі болю, принаймні знайти для себе сенс у життєвих
орієнтирах є виразно-яскравий у творчій спадщині письменниці,
з багатьма нюансами і напівтонами.
Кожна епоха продукує свій пріоритет цінностей, свою
людину культури, а в художньому творі нерідко ми знаходимо
тип бажаного представника того чи іншого часу, що
здебільшого визначають концептом «людина культури». Саме
людина культури становить умову можливості існування моделі
людського буття, втіленої в цій культурі.
Як вказує Людмила Шевцова, «людина культури», чи,
застосовуючи ключове поняття американської етнопсихології, –
«основна особистість» – basic personality – це не стільки
натуральне явище, скільки «проект людської особистости», що
постає у двох головних вимірах:
1) вплив культури на людську особу, формування її
психологічних рис, поведінки, уявлень, цінностей тощо за
допомогою відповідних культурних механізмів і передусім
через спілкування людини з навколишніми людьми – носіями
певних культурних взірців та форм;
2) пропозиція культури зрілій людській особистості, що
набула певної автономії буття, способів її самореалізації,
перспективи її долі та можливі досягнення. А відтак людина, що
повністю відповідає цим двом вимірам, і є «людиною
культури». Однак феномен людини культури є
диференційованим на кожному зрізі. Тому його слід розглядати
як „інтерсуб’єктивну, комунікативну єдність діючих у
культурному полі головних персонажів, дійових осіб» [8, с. 124].
Першим виокремив концепт «душі культури» та виділив її
типи, що зумовило глибше осмислення «людини культури»,
Освальд Шпенглер. На європейських теренах він вбачав «душі
культури», що були репрезентантами античності і нового часу.
Античність в осмисленні наукової думки кінця ХІХ- поч. ХХ ст.
виражала душа аполонівстка, хоча її утвердження відбувалося в
протистоянні з діонісійським первнем. Їй протиставляли
Фаустівську душу, що наснажувала європейську культуру від
Ренесансу до ХІХ століття. Фаустівська культура передбачає48
існування, кероване і глибоко просякнуте свідомістю, здатне
спостерігати самого себе, рішуче особистісне, схильне до
мемуарів, рефлексій, підсумків і перспектив та повсякчасного
діалогу з совістю. Саме тому фаустівське переживання
внутрішнього життя глибоке й інтенсивне, а фаустівська етика –
це постійне вдосконалення себе, постійне піднесення до нових
висот у пошуках безсмертя «Я» шляхом його самовизначення
вірою і добрими діяннями, причому з певною пошаною до «Ти».
М. Бахтін характеризує фаустівську добу як усвідомлення
потреби змін, необхідності по-новому вивчати безмежний світ,
зробити його своїм, рідним, але не шляхом конформізму, а
цілеспрямовано адаптуючи його складність відповідно до
власного моделювання. Цей процес трансформації потребує
розриву зі всіма старими ідилічними зв’язками та здатності до
експатріації. Таким чином, фаустівські ідеї стосуються і більш
загального поняття «ми», вони виходять на рівень соціальних
проблем.
Важливим атрибутом фаустівської культури є ratio, але
його функція не обмежується холодним фільтруванням
інформації, а, навпаки, передбачає важливу роль сфери emotio.
Діалог ratio та emotio, без сумніву, потребував нової естетики.
Якщо в античності вершиною мистецтв стала досконала
пластика скульптури, то у постсередньовічній Європі поступово
провідне місце від живопису переходить до контрапунктної
музики. У літературі ж цієї доби змінились наративні акценти,
що змушують по-новому відкривати образ автора. Загалом будь-
які портрети фаустівського мистецтва – завжди сповіді,
біографії, автопортрети. Через творчість дослідники мистецтва
слова намагаються осягнути світогляд генія, але здебільшого він
важко вловимий, оскільки не вкладається в жодні рамки,
заперечує схематизм, викликаючи подив своєю динамікою і
широтою.
Складним для вивчення є і світогляд Лесі Українки.
Літературознавство ХХ століття переважно йшло хибним
шляхом, оскільки намагалось висвітлювати його відповідно до
вимог комуністичної ідеології. З іншого боку, не можна не49
усвідомлювати, що існує небезпека в обмеженні української
письменниці приналежністю до західної культури, але
фаустівська душа принаймні є важливою іпостассю особистості
Лесі Українки. В основі фаустівської культури лежить інтенція
безмежжя, спрага подолання всіх бар’єрів у пошуках гармонії,
гостре відчуття швидкоплинності часу та інтенсивне вольове
напруження. Звідси – неминуча млість духу, справжня
фаустівська туга, що супроводжує цей блискучий розвиток.
Пориви до безкінечного врешті є поривами до неможливого,
тому за дерзновенням слідує покарання, усвідомлення
примарності надій.
Фаустівські інтенції Лесі Українки підтверджують навіть
початкові рядки низки її поезій, наприклад: «Хотіла б я піснею
стати…», «Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти…», «Хотіла б я
уплисти за водою…», «Хотіла б я вийти у чистеє поле…».
Пристрасність поривів і тугу за нездійсненним поетеси
переконливо підтверджують й інші поезії, як-от:
Мріє, не зрадь! Я так довго до тебе тужила
Стільки безрадісних днів, стільки безсонних ночей,
А тепера я в тебе останню надію вложила.
О, не згаси, ти, світло безсонних ночей! [7, с. 323]
Людина фаустівської культури займає важливе місце в
драматургії Лесі Українки. Сюжетна канва легенди про Фауста
вже давно стала вічним сюжетом, який певним чином
відроджується в багатовіковій світовій літературі. Як відомо,
душа Фауста фанатично шукала істину, потім, закохавшись у
Гретхен, вступила в союз зі злим духом землі, що спричинило її
роз’їдання мефістофелівським началом. Фаустівський герой став
актуальним в останній третині ХІХ століття, що зумовлював
бунт індивідуальності у розвитку філософії та науки.
Парадигматичні риси цього типажу були закладені в образах
Заратустри (Ф.Ніцше) та Пера Ґюнта (Г.Ібсен). Вони обидва
репрезентують шукача, експериментатора, бунтівника, хоча
Заратустра шукає смисл буття насамперед в ідеальному
самовдосконаленні, а Ґюнт одержимий ілюзією ідентичності50
(«бути самим собою» над усе). Як відомо, Леся Українка
неоднозначно ставилась до ніцшеанства, але творчість Г.Ібсена
їй імпонувала, можна знайти низку ібсенівських мотивів у
доробку української письменниці.
Модерність фаустівського героя слід розглядати у
координатах волі та жертви. У творчості Лесі Українки
спостерігається сфокусованість на феномені внутрішньої волі,
яка виявляється як воля до життя. Нерідко події в її творах
відбуваються в трагічних обставинах, але трагедіями їх назвати
не можна, оскільки особистість проявляє себе сильнішою за
найскладніші обставини. Деякі з персонажів Лесі Українки
спроможні викупити себе жертвою (Антей, Міріам, Долорес,
Мавка). На іншому полюсі знаходяться ті, що лише шукають
шлях духовної ідентифікації, вириваючись із лабіринта протиріч
(Адвокат Мартіан, Йоганна, скульптор Айрон). Як справедливо
зауважує Я. Поліщук, «вольова домінанта у творах Лесі
Українки передбачає не підкорення чужої волі чи чужої
власності, а навпаки – своєрідне передавання власної волі
світові через жертву. Через те катарсис Лесиних героїв –
духовно просвітлений, а не фатально-трагічний; у цьому вони
убезпечені від типової «хвороби» свого часу – тотального
розчарування та апатії» [5, с.16].
Шлях Фауста відбиває перехід від релігійної культури до
безрелігійної цивілізації, у якій згасає творча енергія, вмирають
безкінечні прагнення. Таким чином, в образі Фауста, на думку
С.Бердяєва, Й.-В. Гете виразив долю європейської культури [1].
Всі культури приречені на поступове тління і смерть. Автор цієї
доктрини Освальд Шпенглер, будучи арелігійною натурою,
насправді усвідомлював релігійну природу мистецтва та
культури. Практично йому вдалось висловити найблагородніші
думки, на які тільки й була здатна невіруюча душа.
Шпенглерівські риси сповна були притаманні українській
письменниці.
Ставлення до релігії Лесі Українки переконливо показав
Євген Сверстюк. Він вважає, що релігійний дух присутній у її
творчості далеким відлунням давніх традицій, освячених
високим духом віри, але сама вона була під впливом нових51
віянь, які наснажували у значній мірі соціалістичні та атеїстичні
ідеї. Однак «у своїй духовій одержимості вона ще більш духова,
ніж її сучасники» [6, с.225]. Власне, одержимість – це і є
український варіант фаустівської душі. Далека від
культивування релігії, остраху перед табу, Леся Українка та її
герої ще перебувають у світлі променів погаслої зорі, але чи
врятує нове покоління етика, що є спробою реанімації духових
цінностей в атмосфері безвір’я? На це питання навряд чи може
дати відповідь сама поетеса та її новітні герої – Міріам,
Кассандра, Річард Айрон, Йоганна, жінка Хусова, Мавка,
Оксана та інші.
Здебільшого у філософській літературі розрізняють три
історичні типи світогляду – міфологічний, релігійний та
науковий, але поступово на арену виходить секулярний, у
контексті якого формувався пріоритет цінностей Лесі Українки.
Про комплекс ущербності цього світогляду Оксана Забужко
пише: «…Історія культури двох останніх століть є, строго
кажучи, історія мук секулярного світогляду в безугавному
прагненні компенсувати свою «ціннісну недостатність» [3, c.
47]. У секулярній свідомості одне з перших місць належить
національній ідеї. Можна констатувати, що перехід від
релігійного до національно-культурного світогляду став
основною прикметою «фаустівської культури» новітньої доби.
У доробку Лесі Українки головні персонажі нерідко є носіями
національного самопізнання та борцями за незалежність своїх
співвітчизників. Ця боротьба зазвичай є інтелектуальною,
нерідко у ворожому оточенні.
Слід зауважити, що твори Лесі Українки з
ранньохристиянською та антиколоніальною проблематикою
(„Руфін і Прісцілла», „На полі крові», „У катакомбах»,
„Йоганна, жінка Хусова», „Адвокат Мартіан», „Бояриня»)
особливо насичені полемічністю, що відображає болісний вибір
естетичної та етичної свободи. Етичний феномен Лесі Українки
полягає в дотриманні певного духового закону, котрий визначає
межі індивідуальної свободи та дає можливість особистості не
вийти поза межі допустимого. Поетеса цілковито відкидала
фізичну неволю, залежність від узурпаторів влади, але52
визнавала верховенство над собою виробленої власною
свідомістю влади етичного закону. Це, як вважає Леся Демська,
наскрізь інтелігібельне поняття дозволяє стверджувати
абсолютну свободу „невільників» (за умови, що кожен сам
моделює і обирає свою неволю). Здатність добровільно
обмежити власну свободу або ж добровільно підкоритися сфері
необхідності спостерігаємо у ряді Лесиних героїв (Руфін у
„Руфіні й Прісціллі», Жірондист в „Трьох хвилинах», Долорес у
„Камінному господарі», Антей та Евфрозина в „Оргії»), що, між
іншим, засвідчують видозмінений модус фаустівської
фанатичності.
Цілком зрозуміло, що в основі вибору свободи лежить
воля людини, позаяк тільки за допомогою неї особа спроможна
відмовитися від суб’єктивних прагнень в ім’я добра іншої особи
чи якогось вищого духового закону. Проте, оскільки людина
вільна у своєму виборі підкорятися чи не підкорятися законам
етичного існування, порушення цих законів морально, духово
знищує насамперед не так свободу іншого, як того, хто дозволив
собі переступити її. За логікою авторської інтерпретації,
обов’язок, нав’язаний персонажам зовнішніми обставинами чи
власною мораллю, але суперечить їхньому духовому єству, має
тенденцію перетворюватися в духовий полон, а його виконавці –
у жертви цього обраного полону. «В естетичній свободі воля
індивіда спрямована на реалізацію власних бажань та прагнень,
продиктованих почуттями, а в етичній свободі воля спрямована
на реалізацію власного «я» в ім’я свободи іншої людини чи
якогось вищого духового закону» [2, с. 17]. Як бачимо, свобода
етична для Лесі Українки як людини фаустівської культури, – це
завжди боротьба, що вимагає мужності, відповідальності та
добровільної жертовності, на які спроможний тільки по-
справжньому вільний індивід.
Варто підкреслити, що герой Лесі Українки не є зразковим
репрезентантом фаустівської культури. Вчинки фаустіанця
нерідко продиктовані рішенням ризику, що включає в себе і
компроміси. Для Лесі Українки певні ризиковані компроміси
були допустимі лише в естетичній площині. Недарма її «години
праці» могли супроводжувати «перелесники», «вампіри», інші53
привиддя. Задля творчого екстазу, пізнання незвіданого поетеса
була готова переступити межу свідомого, шукаючи десь за нею
іншої/істинної правди та краси. Художнє єство поетеси
очікувало (хоч і не без остраху) таємничих видінь. «Часто так
уночі, – писала Леся Українка, – сидиш серед того хаосу думок і
думаєш: о, хоч би галюцинація з’явилась! Я б їй повірила так, як
перше люди вірили в дива… І чого се люди так бояться
галюцинацій і божевілля? А я часто дорого дала б за них…» [4,
с. 364]. Проте в етичній площині ліричний герой її поезії та
характерні персонажі драматичних творів здебільшого рішуче
відкидали компроміси. Це, правда, не робило їх схематично
прямолінійними, оскільки поетесу завжди цікавило боріння
сумнівів, що виразно засвідчує, скажімо, поезія «Ангел помсти».
У драматургії ж письменниця приділяє важливу увагу
автокомунікації героїв на розпутті.
Людина фаустівської культури в образному світі Лесі
Українки зазвичай не замикалась у колі душевних
експериментів, вона ідентифікувала себе ембріоном
фаустівських пріоритетів, що, за її переконаннями, мали стати
панівними у світогляді цілого колективу (народу, нації),
часткою якого вона себе відчувала. Тимчасово перебуваючи у
полоні втоми та безсилля, цей колектив повинен був
самореалізуватись під впливом будителя-фаустіанця, який
потужно екстраполює свою пасіонарну енергію. Своє
призначення герой Лесі Українки бачить у прищепленні
фаустівської пасіонарної ментальності тим, хто опинився на
маргінесах історії. Така позиція суттєво відрізняється від етики
прометеїзму: не дати вогонь, а запалити – енергією людського
духу, підпорядкувати моральному імперативу слабких і
зневірених, вступаючи в комунікацію з ними не з месіанського
верхів’я, а безпосередньо з їхнього ж середовища.
Отже, фаустівська культура – це культура волі. У
творчості Лесі Українки її уособлюють персонажі-одержимі, а
також вистражданий ідеал ментальної пасіонарності.
Фаустівський дух та етика у художньому світі письменниці є
наскрізними. У напруженому, цілеспрямованому пошуку
прихованої істини, а інколи і в боротьбі з самими собою54
персонажі Лесі Українки з фаустівською душею прагнуть «своїм
життям до себе дорівнятись». Водночас вони заглиблені в себе,
самотні люди; та самотність, їх випробовуючи, – загартовує і
витворює з них неповторні індивідуальності, активні
особистості. І саме така активна особистість спроможна кликати
за собою дезорієнтованих, дієво протистояти пасивному загалу,
потерпаючи від агресії нерозуміння, навіть якщо це
протистояння завершується поразкою.
Творчість Лесі Українки ще раз підтверджує, що
моральність фокусується не в етичних заповідях, що
регламентують «як треба чинити», але в певних образах
культури, в особистісних трагедіях Прометея, Гамлета, Дон-
Кіхота, Фауста тощо. І саме людина, єство якої характеризує
фаустівський активістичний дух, є збірним героєм творчості
Лесі Українки.
ЛІТЕРАТУРА:
1. Бердяев Н. Предсмертные мысли Фауста // Культурология.
ХХ век. Антология. – Москва, 1995. – 696 с.
2. Демська Л. Проблема індивідуальної свободи в драматургії
Лесі Українки. Автореферат. – К., 2000. – 19 с.
3. Забужко О.С. Філософія української ідеї та європейський
контекст: франківський період. – К.: «Основи», 1993. – 126 с.
4. Косач–Кривинюк О. Хронологія життя і творчости. – Нью-
Йорк, 1970. – 928 с.
5. Поліщук Я. Естетика міфу і міфологічний горизонт раннього
українського модернізму. Автореферат. – К., 2000. – 34 с.
6. Сверстюк Є. На святі надій. Вибране. – К.: «Наша віра», 1999.
– 782 с.
7. Українка Леся. Зібрання творів: у 12 т. – Т.1. – К., 1975. – 448 с.
8. Шевцова А. Культурні проекції національного характеру //
Сучасність. – № 7-8. – 2000. – 123-139.