Ольга ХАМЕДОВА,
асистент кафедри історії української літератури та
фольклористики Донецького національного університету
РЕЦИДИВИ ПРОПАГАНДИСТСЬКОГО
ДИСКУРСУ В РОМАНІ Б. АНТОНЕНКА-
ДАВИДОВИЧА „ЗА ШИРМОЮ»
Роман Б.Антоненка-Давидовича „За ширмою» був
надрукований уперше у 1961 році і викликав неоднозначну
реакцію як у радянських, так і закордонних критиків і читачів.
Так, П.Загребельний досить зневажливо відгукнувся про цей
твір. Офіційна критика (в особі Л.Дмитерка) видала „замовну»
негативну рецензію, яка була вміщена поряд зі схвальними
читацькими відгуками у журналі „Дніпро». Молоді митці–
„шістдесятники» теж не були одностайними в оцінках нового
роману. В.Симоненко, І.Світличний, І.Дзюба високо оцінили
цей твір; І.Жиленко, навпаки, вразили в цьому романі
„періодично-силувані сплески пафосу, демонстрація
лояльності», „каламутний соцреалістичний розчин» [2, 272].
Новий роман зацікавив закордонних критиків. Д.Чуб
(Нитченко), зокрема, доклав чимало зусиль, щоб його було
перекладено англійською мовою і видано в Австралії. Як
повідомлялося у листі до Б.Антоненка-Давидовича, заокеанські
читачі докоряли йому за нібито „пропагандистський»,
„комуністичний» роман [3, 739]. У літературній організації
„Слово», що виникла за кордоном, обговорювалася творчість
Б.Антоненка-Давидовича, зокрема його роман „За ширмою».
У.Самчук стверджував, що цей роман підтвердив виразну
тенденцію української радянської літератури: підпорядковувати
патріотичні почуття комуністичній ідеології („Всі ті поети і
письменники (т. зв. радянські) роздвоєні ідеологічно» ) [4, 387].
Отже, дискусії, які точилися навколо роману, зводилися до
питання про те, який це твір: соцреалістичний56
(„пропагандистський», „комуністичний» тощо) чи ні. Відповідь
на це питання потребує докладного аналізу мотивно-образного
рівня, проблематики, авторської позиції у творі.
Критична рецепція у незалежній Україні виявляє відчутну
тенденцію: літературознавці цікавляться більше ранньою
творчістю письменника, зокрема повістю „Смерть», а із
пореабілітаційного періоду творчості звертають увагу
насамперед на недруковані раніше „Сибірські новели». Проте
саме роман „За ширмою» повернув письменника до
літературного кола із табірного небуття. На нашу думку, твори,
які вільно функціонували у радянському літературному
дискурсі, не можна викреслювати з творчої біографії митця,
вони потребують неупередженого аналізу й осмислення.
У романі „За ширмою» зображується родина лікаря
Постоловського. Автор невипадково показав головного героя
медичним працівником, адже сам змушений був оволодіти
професією фельдшера ще в таборі. Після звільнення у 1947 році,
він із першою дружиною – лікарем Вірою Баглій – близько року
працювали за медичним фахом у Наманганській області
Узбекистану, де письменник і зібрав основний матеріал для
роману. Власний досвід медичної праці в узбецькій провінції
допоміг йому правдиво відтворити це в романі. Найкращі риси
лікаря Постоловського виявляються у щоденній роботі: він
відбудовує амбулаторію, успішно бореться з малярією, веде
профілактичну діяльність серед узбецьких селян тощо. Його
захоплення творчістю Чехова, лікаря і письменника, здається
вмотивованим. На нашу думку, наявність ремінісценцій, згадок
назв його творів і персонажів пояснюється насамперед
зацікавленням самого автора творчістю А.Чехова.
Проте непереконливе твердження розповідача про те, що
поезія В.Маяковського, незрозуміла герою, несподівано
відкривається йому після рядків про «<…> построенный в боях
социализм» [5, 444]. Невмотивована згадка про Маяковського
здається вимушеним кроком автора, який намагався наблизити
свого героя до соцреалістичного образу позитивного героя.
Лікар Постоловський наділений рисами „борця, воїна,
здатного до самопожертви» [6, 301], культивованого в
радянській літературі. Він свідомо обирає місцем роботи57
узбецький кишлак, щоб „підіймати цілину», „нести радянську
медичну культуру туди, де ще так її бракує» [5, 463].
Постоловський дивує місцевих мешканців своєю
принциповістю і непідкупністю, самовідданістю у роботі. Проте
не він є типовим позитивним героєм соцреалістичного канону.
Образ лікаря Постоловського позбавлений схематизму, проте
досить неоднозначний і суперечливий. Лікар послідовно
бореться проти забобонів селян і бюрократії місцевого
керівництва, однак авторська увага сфокусована не на
зображенні його дій, а на внутрішньому світі героя. Саме тому
письменник не змальовує портрету Постоловського, а кілька
штрихів до його зовнішності підкреслюють його внутрішні
якості: „серйозне, завжди зосереджене на якійсь думці обличчя»
[5, 469]. У романі виявляються визначальними дві позиції:
автора, представником якого постає відавторський наратор, і
головного героя. Для розкриття його внутрішнього стану автор
обирає третьоособовий наратив. Розповідь, як відзначають
дослідники, і „творений нею уявний світ у просторі і часі, є
головними структурними елементами роману» [7, 604].
У романі „За ширмою» розповідач знаходиться на
абсолютній дистанції від персонажів, тому володіє даром
„всезнання». Наратив відзначається точним спостереженням і
максимальною об’єктивністю. Автор наголошує, що герой
свідомо не помічає багатьох родинних проблем:
несправедливого ставлення дружини до матері, неправильного
виховання сина тощо. Рішучий і енергійний на роботі, він стає
слабким і безхарактерним у родині. Лікарська праця була для
нього виправданням власної байдужості. Авторові вдалося
розкрити найпотаємніші думки і почуття героя, які передаються
внутрішніми монологами і через невласне пряме мовлення.
Підсвідомі думки героя виявляють його справжні почуття до
дружини, чужої, по суті, для нього людини. Внутрішня сутність
Ніни Олександрівни виявляється у ставленні до рідних. Вона
зневажає свекруху за її нібито „старомодність», „міщанство»,
зверхньо ставиться і до чоловіка, адже „непримітний,
звичайнісінький собі лікар» – не пара їй, „здібній малярці» [5,
472]. Образ дружини лікаря Димова, „чеховської вітрогонки», 58
що мимоволі з’являється у підсвідомості лікаря, якнайкраще
домальовує образ самої Ніни Олександрівни.
Внутрішня порожнеча художниці виявляється в картині
„Старе й нове». Зображені нею напівзруйнована мечеть і нові
дитячі ясла мали символізувати дореволюційне минуле і
радянське теперішнє Узбекистану. Її картина була втіленням
однієї з концепцій радянської міфології, згідно з якою „через
загострення бінарних опозицій новий світ протиставляється
інокультурному хаосу» [6, 300]. Ніна Олександрівна
дотримується всіх приписів соцреалізму, який вимагав видавати
бажане за дійсне. Вона змальовує щасливу узбецьку малечу
„занадто пухкою й червоною», узбечку-куховарку – „помпезною
і декоративною» [5, 471]. Ніна Олександрівна ще хотіла
домалювати „старого муллу, який би ненависно, стискуючи
кулаки, дивився на те нове» [5, 470], оскільки ворог, наділений
демонічними рисами, є одним із канонічних образів радянської
міфотворчості. Малюнок подається крізь призму сприйняття
лікаря Постоловського, який відчував у ній щось „примітивне» і
„пристосовницьке» [5, 471]. У цьому випадку його оцінка
збігається з авторською позицією.
Показово, що автор спочатку зробив дружину
Постоловського росіянкою, проте цензори домоглися, щоб у
кінцевому варіанті вона все ж була українкою, хоч і
зрусифікованою. У романі викривається не тільки бездарність
Ніни Олександрівни, але й пародіюються „витвори»
радянського мистецтва: тенденційні картини, панно, мозаїки,
які зображували „переможну ходу соціалізму». Серед них
пригадується відомий килим „Т.Г.Шевченко» (його зображено
у „Шевченківському словнику»), на якому обабіч Кобзаря
зображено двох українських жінок: одна українка „дожовтнева»,
боса, обв’язана сірою хусткою, сумно похилена; інша –
„радянська», у вінку з червоними стрічками, в сап’янцях, гордо
випростана, в руках тримає квіти. „Віялом довкола жінок
змальовані сценки з українського життя відповідної епохи
експліцитно паралелізовані, так що кожній сценці дожовтневій
відповідає (за тематикою та за композицією) радянська» [8, 156].
Таким чином, автор у романі „За ширмою» підкреслив типовість
подібних творів. Замість того, щоб „поширити марксистський59
погляд на мистецтво, він насправді робив протилежне –
висміював і підривав його» [9, 176].
Дружині Постоловського протиставляється Маруся, яку
він колись кохав. Образ Марусі з’являється у спогадах і снах –
як нагадування про друге нереалізоване „Я» героя. Дослідники
відзначали, що в романах ХХ століття часто сюжет порушується
причиново-часовою послідовністю, бо автори змішують
хронологічний і логічний перебіги подій. У романі „За
ширмою» авторські ретроспекції розмикають часопростір.
Простір сягає Узбекистану й України, а часові межі охоплюють
теперішнє і минуле героїв. Переяслав, рідне місто героя та його
матері, часто зринає у спогадах.
У сприйнятті Постоловського місто втрачає реальні
обриси і поступово міфологізується. З відстані часу земля його
дитинства здається йому ідеальною тому, що там він відчував
себе щасливим. Певні епізоди дитинства та юності часто
зринають у підсвідомості героя і виявляють себе у снах.
Сновидні компоненти є наскрізь символічними, а тому
потребують розкодування, віднайдення їхнього первинного
змісту. Постоловський бачить себе маленьким на світанку у
Переяславі, він простягає до сонця руки. У міфологічній
традиції світанок символізує дитинство людини, дитячу
незайманість душі, а сонце – „знання, справедливість,
милосердя, переможця неправди і зла» [10, 38]. Малий Сашко
був сповнений любові і бажання творити добро. Він верхи на
баскім коні перетинає річку Трубіж, мчить назустріч
невідомому, бо внутрішній голос йому наказує: „Вперед, тільки
вперед!» [5, 533]. Кінь у слов’янській міфології асоціювався із
сонцем і навіть вважався посередником між живими і
померлими. У сні він стає перевізником Сашка зі світу
дитинства (ідеального) до світу зрілості (реального), а ріка
виявляється межею цих світів. Водночас коня називають
«носієм архетипної ідеї волі» [11, 39]. Для здійснення своєї мрії
лікар кинув Переяслав, в якому „дитинство, юнацтво і Маруся».
Образ його рідного міста перегукується з новозавітним
образом раю. Євангельський образ раю – це місто, „Небесний
Єрусалим», який позначає простір „звідусіль захищений,
впорядкований, гармонійний, дружній людині» [12, 364], на60
противагу зовнішній темряві, хаосу, що знаходиться за його
стінами.
У рідному місті Постоловський був люблячим і уважним
сином, там же пізнав своє перше і найсильніше кохання.
Портрет дівчини („чорнява», „кароока») та ім’я Маруся
вказують на фольклорні джерела цього образу. Вмонтований в
авторську розповідь монолог-сповідь героїні, що має форму
листа, виявляє її найпривабливіші риси: скромність,
шляхетність, естетичну чутливість. Автор підкреслив, що образ
Марусі у свідомості героя був невіддільний від Переяслава,
розрив із нею означав втрату глибинного зв’язку з рідною
землею.
Проблема батьків і дітей осмислюється у творі через
непрості взаємини лікаря Постоловського з матір’ю. Автор
заглиблюється у психологію персонажів, розкриває їхній
внутрішній стан. Важливою жанровою характеристикою роману
М.Бахтін називав наявність у ньому основних „внутрішніх» тем,
однією з яких є „неадекватність героя його долі і його
становищу», людина у ній може зображуватися „або більше
своєї долі, або менше своєї людяності» [13, 339]. У взаєминах із
матір’ю для Постоловського актуальне останнє твердження.
Мати боляче відчуває відсутність душевної теплоти у ставленні
до неї сина. Куточок за ширмою, відведений для неї у кабінеті
сина, підкреслює її становище служниці у родині.
Найяскравіше характер матері виявляється у її діях,
вчинках, взаєминах із людьми. Вона щедра і безкорислива: все
своє життя віддала сину, важко працювала заради його
навчання, покинула для нього рідний Переяслав. Образ Жучки
відтіняє взаємини матері із сином: вона викликає докори
сумління у лікаря, нагадуючи про занедбану матір. Тварина
наділена здатністю відчувати настрої старої, співпереживати з
нею, навіть передчувати її смерть. Сам письменник вважав, що
„Жучка та стара мати лікаря Постоловського – то найкращі герої
мого роману» [5, 35]. Хвора і стара тварина стає єдиним другом
матері. Недаремно, коли лікар чує розмову матері з Жучкою, в
його уяві зринає оповідання Чехова „Туга» і слова з його
епіграфу „Кому повєм печаль мою?» [5, 483]. Один із епізодів
оповідання А.Чехова (розмова візника з конем про смерть61
сина) перегукується із відповідним (сповідь матері про життя у
родині сина) у романі „За ширмою». Ремінісценцією
підкреслюється самотність матері в родині її сина.
Образ матері наскрізний у творчості Б.Антоненка-
Давидовича. У ранніх творах, у романі „Нащадки прадідів»,
зокрема, мати головного героя не розуміє переконань сина,
проте любить його таким, яким він є. Цей образ не надто
яскравий, його роль у ранніх творах другорядна. У
пореабілітаційний період творчості образ матері стає одним із
найбільш виразних, зрілий письменник осмислює її роль у
формуванні світоглядних орієнтирів своїх героїв. Автор
зображує її носієм родової пам’яті та традиційної моралі.
Безперечно, образ матері, забутої дітьми, має фольклорні
витоки. Так, у народній думі „Бідна вдова і три сини» невдячні
діти проганяють матір із дому, яка „ручками, пучками хліб-сіль
заробляла,/ Та все синів годувала» [14, 175]. Згідно з народними
нормами моралі, родинні стосунки передбачають любов і
взаємоповагу, шанобливе ставлення до батьків, причому „народ
з-поміж всіх виділяє матір, ставить її на перше місце» [14, 175].
У народнопоетичних творах втілювалася думка про те, що
зневага до матері – то найбільший злочин.
Б.Антоненко-Давидович у пізніше написаних творах
показав дію цього етичного закону. Відступаючи від
материнських настанов, порушуючи моральні приписи, герої
переживають гострі внутрішні конфлікти. У творах („За
ширмою», „Слово матері») втілені і власні переживання
письменника. Його мемуарні твори підтверджують, що автор, як
і його герої, відчував свою провину перед матір’ю.
У спогадах „На шляхах і роздоріжжях» Б.Давидів, вояк
армії УНР, замислюється над долею своєї матері: „Чи жива
вона ще, а якщо й жива, то з чого вона мати „петлюрівця»,
живиться під більшовиками й денікінцями, для яких я – один
чорт? Треба б узяти її до себе та якось виконати свої синівські
обов’язки, пригрівши хоч трохи її скорботне життя!» [15, 451].
Єдиним виправданням для себе знаходив те, що „друга, більша
мати Україна зажадала від мене всього» [15, 451]. Відомо, що
образ матері Постоловського інтерпретувався деякими читачами
як образ України, забутої своїми дітьми, і автор погоджувався з62
такою думкою. Як відзначила В.Просалова, „творча діяльність
активізує в пам’яті митця праобрази, які при всіх можливих
трансформаціях утримують і підтверджують цілісність
культурного розвитку» [16, 7]. Праобраз Великої Матері (за
К.Г.Юнгом) у творчості Б.Антоненка-Давидовича реалізувався
в образах матері, образі-символі Батьківщини, описах
української природи. У романі також підкреслюється, що для
матері і самого лікаря Постоловського рідна земля – це Україна,
а радянський Узбекистан – це все ж чужина.
У романі „За ширмою» простежується спроба
співвіднести образ матері з Богородицею. Узбецька сім’я (брат і
дві сестри), яка виявляє до старої любов і турботу, нагадує
біблійного Лазаря і його сестер – Марту та Марію. Епізод із
лікуванням Постоловським перегукується із зображеним у
Євангелії воскресінням померлого Лазаря. Відповідно, стає
відчутною авторська паралель між матір’ю Постоловського й
образом матері Божої – страдниці, святої, спасительки. Отже,
автор орієнтувався на високодуховного й інтелектуального
читача, обізнаного з біблійною притчею про воскресіння Лазаря,
хоч атеїзм залишався важливою складовою соціалістичної
пропаганди, відсилання читачів до євангельських текстів навряд
чи було б можливим у „пропагандистському» романі. Образ
матері у романі „За ширмою» багатогранний, полісемантичний.
І.Світличний помітив вміння письменника відтворювати
характери у всій повноті і суперечливості. Одним із перших
критик відзначив амбівалентне сприйняття образу головного
героя, якого „ми любимо, але разом з тим і ненавидимо» [17,
88]. Справді, моральне переродження, „воскресіння» героя
відбувається лише перед фактом неминучої смерті матері. Він
переосмислює своє життя і, нарешті, усвідомлює повною мірою
свою провину перед нею. Про роман „За ширмою» можна
сказати словами угорського філософа і літературознавця
Д.Лукача: твір зображує „людську душу, яка заблукала у
порожній дійсності» [13, 340].
М.Бахтін також дотримувався думки, що герой роману не
повинен зображуватися „готовим», він має змінюватися,
„виховуватися життям» [13, 339]. У романі „За ширмою» герой
зображується у „динаміці, становленні, еволюції» [13, 339]. 63
Постоловський наділений позитивними і негативними рисами, і
тому він переконливо і достовірно зображений. У романі
психологічно мотивуються його дії, характер. Автор не
засуджує свого персонажа, його позиція тяжіє до нейтральної.
Така авторська стратегія передбачала оцінку героїв читачами, на
відміну від тенденційних творів радянської літератури, що
нав’язували читачам соцреалістичні догми.
Образ лікаря Постоловського підтвердив ту тенденцію,
яку відзначив Г.Костюк: з падінням культу Сталіна „людина в
усій своїй складній живій подобі знову почала вертатися в
літературу» [18, 256]. Проте на певні поступки цензурі автор
усе ж пішов: у творі наявні соцреалістичні образи і мотиви.
Начальник облздороввідділу, член обкому, Ходжаєв наділений
багатьма чеснотами: він принциповий, вимогливий, водночас
справедливий і уважний до підлеглих. Вже сама його
зовнішність (вольове і суворе обличчя) викликає захоплення у
Постоловського, який бачить у ньому „справжню постать
більшовика» [5, 580]. Важливо, що саме він відкриває очі
лікареві, який не помічає, що відбувається з матір’ю. У
журнальному варіанті роман завершувався пафосними словами
Ходжаєва про борг кожного громадянина перед Батьківщиною і
народом. Проте пізніше автор дописав останній розділ, в якому
герой доправляє труну матері до Переяслава і відчуває себе
щасливим на рідній землі. Таке закінчення було більш
природним і вмотивованим, що відзначив і В.Симоненко у
своєму листі до автора.
У шістдесяті роки І.Світличний проаналізував тогочасну
романістику (стаття „Людина приїздить на село») і звернув
увагу на шаблонність образу керівних функціонерів, секретарів
партосередків, надісланих із міста: „Особливо неприродним і
штучним здається такий культ героя сільського чи районного
масштабу, якщо зміни, які він приносить із собою, нагадують
казкові перетворення каменю на хліб і води на вино» [17, 257].
Ходжаєв репрезентує один із численних варіантів міфологічного
образу радянської культури: „величну постать правителя,
харизматичного вождя-жерця, що втілює „діловий
конструктивний підхід» [6, 301]. Подібні образи активно
насаджувалися у масову свідомість. 64
На нашу думку, тенденційний також образ голови сільради
Назіри Бабаджанової, яка втілює тип нової радянської жінки
Сходу. Вона протиставляється покірним і забобонним узбечкам,
які живуть традиційно. Назіра як комуністка повністю
віддається роботі, вона чесна і принципова навіть у родинному
житті: вигнала чоловіка за те, що дотримувався мусульманських
звичаїв і крав колгоспне майно. Її несподіване втручання у
справи лікарні допомагає реалізувати давню мрію лікаря про
будівництво будинку для породіль. Звичайно, такі сюжетні ходи
були невмотивованими і неправдоподібними.
Проте життя в глибокій провінції Узбекистану показано
достовірно. У романі узбецькі селяни зображуються не
деперсоналізованими, що характерно для соцреалістичного
мистецтва, а індивідуалізованими персонажами (слухняний
сторож Ісмаїл, хитруватий голова колгоспу тощо). Автор не
обминав гострих проблем: він показав убогість багатьох
лікарень, забобонність селян, бюрократизм колгоспної верхівки.
Дійсність, що оточує лікаря, не дає підстав для пафосних
роздумів про те, що радянська медицина „вступила в свій
золотий вік» [5, 495].
Трафаретні образи другорядних персонажів, пропаган-
дистська риторика, що зустрічаються у романі, – наслідок
автоцензури. Такої ж думки дотримувався Л.Бойко, який
відзначив, що епізоди з хвалебним словом на честь радянської
медицини з’явилися не внаслідок тиску на автора з боку
рецензентів чи цензорів, а були в рукописі від самого початку.
Можна зрозуміти письменника, який після
двадцятип’ятирічного вимушеного мовчання хотів знову
заявити про себе в літературі. За словами Є.Сверстюка, це було
„тимчасовим компромісом, який забезпечував йому доступ до
преси за наших каторжних умов» [4, 382].
С.Павличко називала „двозначними» ті радянські твори, в
яких „текст заховував підтекст, що не збігався з офіційно
декларованими намірами автора» [9, 174]. У невеликому слові
„від автора» до першої публікації роману Б.Антоненко-
Давидович наголосив, що у романі торкнувся деяких родинних
проблем. Вважаємо, що письменник свідомо обмежив коло
проблематики твору задля того, щоб офіційна критика не65
побачила іншої, глибшої проблеми – взаємозв’язків людини і
нації. Ймовірно, підтекст відчув і Л.Дмитерко, який відшукав у
романі „таємниче дно» [19, 157].
Письменник гостро ставить проблему вибору між
колективними інтересами та індивідуальними. І.Світличний
вважав, що у романі засуджується «породжена культом особи
байдужість до простих „гвинтиків», коли загальна доброчесність
і порядність, а то й відданість справі могли поєднуватися з тим,
що об’єктивно було жорстоким і підлим» [17, 89]. Автор
заперечує соціалістичну шкалу цінностей, за якою людина
повинна принести себе в жертву „колективістським»,
„виробничим» інтересам. Тому не можна назвати роман
конформістським, що відтворює пропагандистські установки.
На нашу думку, твір був розрахований насамперед на
здатність радянського читача до вибіркового читання, коли
сприймається основна авторська ідея і лишається поза увагою
пропагандистська риторика. Дослідники читацької рецепції
підтверджують наше припущення.
Сприймання художніх творів „індивідуально-суб’єктивне,
неповторне, варіативне», проте в ньому виділяється „інваріантне
ядро, яке співвідноситься насамперед із фабулою твору,
зображеним у ньому предметним світом, а відтак через них – з
авторським задумом, т. зв. естетичною ідеєю» [13, 129]. Таким
інваріантним ядром для читачів роману стали взаємини матері і
сина Постоловських. Причому листи зафіксували кілька етапів
читацького сприйняття. Першою реакцією на твір став живий,
емоційний відгук на нього, „реагування душею і серцем»:
„зворушив мене до сліз», „він доходить до самого серця», „я
підносив носовик до вологих очей», „ваша нова річ знайшла
стежку до читацького серця» тощо
1
.
Наступний етап читацької рецепції – це інтерпретація
твору, коли читачі намагалися з’ясувати причини своїх відчуттів
і вражень, роздумували над прочитаним, замислювалися над
образом автора. Переважна їх частина відзначила актуальність

1
В.Прозоров цей етап читацького сприйняття називав „рівнем співучасті”,
адже автор намагається викликати у читачів певну „реакцію, відгук,
співчуття”, тобто залучити до співучасті [20, 6]. 66
проблеми батьків і дітей, інші відчули, що у творі звучить мотив
любові до рідного краю, рідного слова. Всі читачі збагнули
основну думку твору: „неувага до батька-матері і воднораз
показна уважність до колег по роботі, друзів – злочин» [19, 159],
і водночас замислилися про своє ставлення до батьків. Про
автора читачі говорили, що він розповідає про тих людей і
події, які душевно відчув, пережив, які добре знає. Вони були
переконані, що письменник – „людина з дуже доброю душею,
що й сама чимало гіркого напою хильнула з келиха життя» [19,
158]. Читацькі відгуки підтвердили, що авторська концепція
людинолюбства стала запереченням декларативного гуманізму
соцреалістичної літератури.
ЛІТЕРАТУРА:
1. Антоненко-Давидович Б.Д. Твори: В 2 т. – К.: Наук.думка, 1999.
– Т.2: Сибірські новели. Оповідання. Публіцистика. Спогади.
Листування. – 652 с.
2. Колошук Н. Табірна проза в парадигмі постмодерну. – Луцьк:
РВВ „Вежа» Волин.держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2006. – 500 с.
3. Двісті листів Б.Антоненка-Давидовича / [укл. Д.Чуб]. –
Мельбурн: Ластівка, 1986. – 271 с.
4. Бойко Л. З когорти одержимих: Життя і творчість Бориса
Антоненка-Давидовича в літературному процесі ХХ століття. – К.:
Вид.дім „Києво-Могилянська академія», 2003. – 580 с.
5. Антоненко-Давидович Б.Д. Твори: В 2 т. – К.: Наук.думка, 1999.
– Т.1:Повісті та романи. – 744 с.
6. Шевнюк О.Л. Культурологія. – К.: Знання-Прес, 2004. – 353 с.
7. Літературознавчий словник-довідник. – К.: ВЦ „Академія», 1997.
– 752 с.
8. Гриценко О. Своя мудрість. Національні міфології та
громадянські релігії в Україні. – К.: УЦКД, 1998. – 184 с.
9. Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. – К.:
Либідь, 1999. – 438 с.
10. 100 найвідоміших образів української міфології / [за ред.
О.Таланчук]. – К.: Орфей, 2002. – 448 с.
11. Сліпушко О. Давньоукраїнський бестіарій. – К.: Дніпро, 2001. –
144 с.
12. Мифы народов мира. Энциклопедия: в 2-х т./ [гл. ред.
С.А.Токарев]. – М.: Рос.энциклопедия, 1994. – Т.2. – 719 с.
13. Хализев В.Е. Теория литературы: Учебник. – М.: Высшая
школа, 2005. – 405 с. 67
14. Оліфіренко В.В., Пустова Ф.Д. Таємниця духовного скарбу. Із
популярного народознавства. – Донецьк: „Донеччина», 1994. – 191 с.
15. Антоненко-Давидович Б.Д. На шляхах і роздоріжжях. – К.:
Смолоскип, 1999. – 287 с.
16. Просалова В. Праобрази у художньому світі Празької поетичної
школи // Вісник Донецького університету. – Серія Б (гуманітарні
науки). – 2004. – №1. – С.7-15.
17. Світличний І. Все є і нічого зайвого // Прапор. – 1962.– №5. –
С.85-90.
18. Костюк Г. Літературно-мистецькі перехрестя (паралелі). –
Вашингтон-Київ: УВАН, Ін-т літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН
України, 2002. – 416 с.
19. Читачі про роман Б.Антоненка-Давидовича „За ширмою» //
Дніпро. – 1962. – № 6. – С.157-159.
20. Литературное произведение и читательское восприятие:
сб.науч.трудов. – Калинин: КГУ, 1982. – 161 с.